Загальна характеристика жанрів
.docx13. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЖАНРІВ
Закономірності творчого процесу в журналістиці, про які йшлося вище, знаходять своє переломлення у різних більш-менш усталених формах літературної продукції. У межах різних потоків журналістської інформації існують вироблені довгою практикою історично сформовані жанри. Словом жанр широко користуються літературознавство, мистецтвознавство, а у пізніші часи і дослідники преси, телебачення й радіомовлення. Хоч детальний розгляд функціонування і жанрової природи журналістики - тема окрема, але явилась би неповною без загальної характеристики жанрової палітри сучасних мас-медіа. Мова насамперед про наукові засади поділу журналістських виступів на жанри, а головне - про тенденцію розвитку жанрів у сучасних ЗМІ у тісному зв'язку із вдосконаленням професіоналізму сучасних репортерів, аналітиків, зміни жанрового обличчя сучасної преси, радіо і особливо телебачення.
Перші судження про жанр знаходимо у "Поетиці" Аристотеля хоч сам термін починають вживати значно пізніше. Саме слово жанр (від франц. genre - рід, вид) не однозначне. Широко розповсюджене у східнослов'янських мовах, воно не вживається, скажімо, у польській. Під словом вид (widok) тут прийнято розуміти як рід, так і вид літературного твору. Визначальними ознаками літературного виду прийнято вважати "різні структурні елементи літературного твору", зокрема і предмет відображення, тип мовної організації твору, тип будови, композиції.
У популярному "Словнику російської мови" С.І. Ожегова дається три тлумачення жанру: 1.Вид творів у галузі якогось мистецтва, які характеризуються тими або іншими сюжетними і стилістичними ознаками; 2. Живопис на побутові сюжети; 3. Манера, стиль. У "Літературознавчому словнику-довіднику" літературний жанр трактується як "один з головних елементів систематизації літературного матеріалу", що "класифікує літературні твори за типами їх поетичної структури", розрізняючи при цьому літературний рід (загальне), літературний вид (особливе), різновид (жанр). Навіть відкинувши суто мистецьке трактування жанру як картини на побутові сюжети (так званий жанровий живопис), трояке значення терміну зберігається. В одному випадку жанром називають відповідний рід (лірика, драма), у другому - вид (роман, поема), у третьому - різновид (детективний, історичний, науково-фантастичний, соціально-побутовий роман). Трапляються ще складніші ситуації, коли поняття жанр має або надто широке, або вузьке значення. У літературній практиці про публіцистику, скажімо, говорять і пишуть як про жанр. Водночас ми знаємо, що для публіцистики характерна жанрова багатоманітність. Бо ж публіцистика - це не тільки стаття, а й нарис, есе, відкритий лист, фейлетон, памфлет тощо.
Отже, що ж таке жанр? Зрозуміло, що це більш-менш стійка форма пізнання і відображення, а у мистецтві - творення дійсності. У журналістиці під жанром прийнято розуміти "усталений тип твору, який склався історично і відзначається особливим способом освоєння життєвого матеріалу, характеризується чіткими ознаками структури". Як правило, наголошується на тому, що кожен жанр відзначається конкретною роллю в системі ЗМІ і характеризується певною композиційною організацією матеріалу.
Жанр, безумовно, - один з елементів форми журналістського, як і літературного твору взагалі. Він завжди визначається задумом, змістом, роллю, яку виконує певний твір на газетній полосі, у програмі теле- чи радіопередачі. Хоча у журналістській практиці можливий зворотний процес, коли авторові замовляється стаття чи репортаж, звіт чи інтерв'ю.
У добре продуманій концепції видання чи телевізійної програми, а відтак у редакційному замовленні враховуються всі моменти змісту і форми. Про один і той же предмет, явище, подію можна написати різні за жанрами твори. Практика, крім того, свідчить, що навіть досвідчений журналіст не завжди може виконати замовлення у запрограмованому жанрі. Це особливо стосується таких складних форм, як нарис, памфлет, фейлетон. Бувають випадки, коли, як зазначалось, детально продумана в редакції концепція виступу розбивається об твердь реальності; і журналіст, якщо він чесний і правдивий, замість хвалебної статті пише фейлетон, а замість критичного матеріалу - позитивний нарис.
Але мова не про одіозні випадки, а про загальні закономірності. Нам важливо зрозуміти, що ті чи інші жанри в процесі історичного розвитку журналістики сформувалися об'єктивно і причиною їх виникнення є потреба різнобічного відтворення дійсності. Вони не є ні вічними, ні застиглими, раз назавжди даними. ЗМІ у постійному русі і пошуку. Вони, як саме життя, змінюються, розвиваються.
Які ж критерії поділу творів журналістики на жанри? У науці про журналістику давно утвердилась думка, що об'єктивно існує і один, а декілька таких критеріїв. І першим з них є об'єкт відображення, тобто конкретний життєвий матеріал, який лягає в основі, журналістського твору. Звичайно, про одну й ту ж подію чи явище можна розповісти у замітці, а можна у романі, у репортажі, а можна у статті. Відомо, наприклад, що про відомого у свій час на Полтавщині розбійника Василя Гнидку Панас Мирний вперше розповів у нарисі "Подоріжжя од Полтави до Гадячого". Згодом ця постать стала прообразом головного героя роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". У сучасній журналістській практиці без випадків, коли про одну і ту ж подію повідомляє радіо чи газета ширше її коментують, аналізують, ставлячи у контекст інших подій і явищ. Цілком закономірний і зворотний процес, коли про серйозну публікацію у тому чи іншому виданні стисло повідомляють інформаційні агентства, радіо і телебачення.
І все ж певний аспект явища може бути найліпше відображений саме у відповідному жанрі. Тут ми не беремо до уваги такий універсальний жанр, як замітка, бо коротко повідомити можна про все на світі: про наукове відкриття, про важливе засідання, спектакль, про вихід книги, смерть відомої людини, першу народжену у певному столітті чи тисячолітті дитину і т.д. Але чи пробував хтось написати репортаж про письменника, який сидить за столом і пише роман. Не піддається репортерському описові, скажімо, балет. Вийде хіба що пародія типу: "Вона піднімає ногу. Вії підхоплює її за тонкий стан і жбурляє вглиб сцени...". Так само не можна написати рецензії про роботу пожежної команди під час гасіння пожежі. Потрібна інша форма відображення події.
Інакше кажучи, нерідко сам об'єкт проситься у відповідний жанр і почуває себе там найліпше. Про трагічне не можна писати жартома. Але й не личить журналістові бути надміру серйозним і драматичним, коли об'єкт сміється.
Говорячи про залежність твору журналістики від об'єкта відображення, слід мати на увазі ще один аспект проблеми. Річ у тому, що всю сукупність творів журналістики можна поділити на дві нерівнозначні жанрові групи: твори, які безпосередньо відображають дійсність (замітка, кореспонденція, лист, репортаж, нарис, фейлетон) і твори, які характеризуються опосередкованим об'єктом пізнання, є вторинними стосовно до реальності (рецензія, огляд преси, звіт, частково інтерв'ю тощо). В останньому випадку журналіст має справу з уже відображеною кимось дійсністю. Автор зіставляє відображене із життям, із власною позицією, а іноді просто інформує про те, що хто сказав, написав, задекларував.
Другим і чи не найважливішим критерієм поділу творів журналістики на жанри є призначення виступу. Дуже багато залежить від того, яку мету перед собою ставить редакція і конкретний автор. Якщо журналіст хоче просто повідомити про той чи інший факт, подію (а це найперше призначення мас-медіа), то маємо справу із заміткою, хронікою, тобто тим, що переважно об'єднується поняттям новини. Коли ж необхідно детальніше відтворити подію, автор вдається до звіту, репортажу. Позиція людини, її погляд на те чи інше явище, її думки і висновки потребують діалогічної форми відтворення реальності. І тут у права вступає такий жанр, як інтерв'ю у його різноманітних модифікаціях - від фіксації висловлювання людини до аналітичного діалогу між журналістом і його співрозмовником.
Необхідність не просто повідомити про щось, а проаналізувати явище, сукупність фактів, суспільні процеси, поставити ту чи іншу підказану життям проблему оживила такі жанри, як коментар, стаття, огляд, синтетичні аналітико-публіцистичні програми телебачення і радіо, наприклад, "Подробиці тижня", "Табу", "Тиждень", "Сім днів" тощо.
Ще складніші завдання ставить перед собою нарисовець чи публіцист-сатирик, есеїст. Нарис дає можливість розкрити ті чи інші тенденції, явища, процеси через зображення людини, соціальні групи людей. Це один з найбільш людинознавчих жанрів, який зближує журналістику з художньою літературою. Політичний портрет, який сьогодні майже витіснив, з огляду на певні причини, традиційний портретний нарис, відображає за допомогою певних соціолого-публіцистичних засобів відповідні політичні постаті, що діють на політичній арені. Сатиричні замітки, фейлетон, особливо памфлет, дають змогу висміяти, засудити негативні явища життя, відступи від норм моралі.
Тісно пов'язаний із призначенням твору третій критерій - масштаб охоплення дійсності, масштаб узагальнення. Цей критерій дає можливість не тільки розрізняти матеріали інформаційно-описові й аналітичні, а й диференціювати літературні різновиди у групі аналітичних жанрів. Це особливо впадає у вічі при порівнянні таких усталених форм публіцистики, як коментар, стаття, огляд. Вони, крім інших ознак, різняться саме широтою охоплення життя, масштабністю узагальнень. У коментарі аналізується окремий факт, подія, явище, тобто встановлюються зв'язки певного факту чи явища з іншими подібними, як це зроблено у коментарі "Львів у снігу", надрукованому у "Поступі"1. Йдеться про нагромадження у місті величезної кількості снігу та загрози, які можуть впасти на голови мешканців Львова у зв'язку з млявою роботою по очищенню вулиць від щедрих снігопадів. У цьому ж номері часопису невеликий огляд "Планету засипало снігом", у якому дається панорамна інформаційна картина практично усієї Землі, засипаної снігом. Широта охоплення дійсності і масштаби бачення тут різні.
Телебачення чи радіо щоденно повідомляє і коментує новини. А під кінець тижня в оглядових передачах знову звертається до уже і повідомлених фактів, намагаючись ширше поглянути на світ, включити окремі події у "плин часу". До речі, така рубрика щотижня з'являється у згаданій львівській газеті "Поступ".
Нарешті, четвертим критерієм поділу творів журналістики на жанри є особливості літературно-стилістичних засобів вираження задуму.
Одні мовностилістичні прийоми використовуються у подієвій інформації, інші - в есе чи фейлетоні. Те, що виглядає цілком природним у діловій кореспонденції (цифрові викладки, практичні поради, описи технологічних процесів), не годиться для нарису чи заміток публіциста, у яких має бути наявним образне відтворення дійсності, і зовсім не підходить для нарису інструктивний стиль мислення. Надмірна суб'єктивність бачення, метафоричність викладу, природна у жанрах художньо-публіцистичних, може бути не тільки зайвою, але й протипоказаною в офіційному повідомленні. Особливих мовностилістичних засобів вираження думки, публіцистичної ідеї потребують есеїстичні, сатирико-публіцистичні жанри, зокрема фейлетон, памфлет, для яких автор мусить знайти не тільки комічну ситуацію, не тільки сатиричний образ, а й відповідний тон розповіді, мовні засоби комізму, тобто вміння опрацювати факт сатиричне. Нерідко фейлетон, сатиричний огляд від початку й до кінця тримаються саме на мовностилістичних прийомах іронії і сарказму.
Слід сказати і про певне значення для жанрового визначення матеріалу такого зовнішнього фактора, як його обсяг, який, проте, не може бути вирішальним критерієм поділу на жанри, але допоміжну роль відіграє. У журналістській практиці трапляються публікації, значні за обсягом, які за суттю, призначенням не виходять за межі повідомлення, оповіщення. Так, наприклад, лише обсяг допомагає розрізнити інформаційну кореспонденцію чи анотацію-переказ певного документа, публічного виступу від замітки, бо все інше - мета повідомлення, опис факту, інформаційно-описові стилістичні прийоми в них збігаються майже повністю. Основою такої розширеної інформації може бути незвична пригода. Іноді вона виявляється настільки цікавою, що газета виносить таку розповідь на першу полосу, як це любить робити газета "Експрес". Наприклад, 4-й номер газети за 2000-й рік відкривається кольоровим фото жінки з собакою та великим заголовком "Умка повернулася! Сімсот кілометрів подолала за п'ятсот сорок сім днів собака, щоб повернутись до своїх господарів"'. Далі йде інтригуючий лід, а на 5-й полосі сама інформація, яку супроводжує коментар ученого.
І, навпаки, невеликий за обсягом матеріал може бути чистої води публіцистикою. "Жанри публіцистики, як справедливо зазначав у свій час М.С.Черепахов. - визначаються не на основі якої-небудь однієї із названих ознак, а на основі всіх ознак у їх сукупності. Нема таких жанрів публіцистики, яких не можна було б розрізнити за сукупністю ознак. Якщо нарис і репортаж подібні із точки зору їх стильового звучання, то вже назаперечною є специфічність робочого призначення кожної з цих літературних форм, неоднаковість масштабу охоплення матеріалу. Якщо кореспонденція і стаття подібні за характером об'єкта, стилістичних засобів, то вони цілком відмінні з точки зору масштабності висновків".
Різні жанри журналістики прийнято групувати відповідно в інформаційні, аналітичні і художньо-публіцистичні. Існує спокуса, за аналогією з літературою, назвати їх відповідно літературними родами. Та це було б великою натяжкою, оскільки в арістотелівському поділі літератури на роди лежать зовсім інші принципи: позиція автора стосовно зображеного, тобто розповідь про певні події, які уже відбулися, в епосі, відтворення дійства, яке відбувається на наших очах, - у драмі, та саморозкриття, своєрідна сповідь, яку маємо у ліриці. Жанри журналістики групуються на інших засадах: домінування повідомлення в інформаційних жанрах, аналітичного начала - в публіцистиці та ще складнішого поєднання аналізу та образно-художнього осягнення реальності у художньо-публіцистичних творах.
Віднесення тих чи інших усталених літературних форм до тої чи іншої групи досить умовне, про що трохи згодом. Традиційно до інформаційних жанрів відносять замітку в усіх її різновидах, звіт, інтерв'ю, репортаж, інформаційну кореспонденцію, тобто матеріали, головне завдання яких повідомити, відтворити, описати факт, подію, явище, а також передати думки людей з актуальних питань життя. До аналітичної групи жанрів відносять коментар, аналітичну кореспонденцію, всі різновиди статті, рецензію, лист, огляд, огляд преси. Це якраз твори, головне призначення яких аналізувати, осмислювати події, факти, явища, зокрема і готові тексти - виступи політиків, учених, наукові та художні твори, публікації преси. Саме у цих жанрах може домінувати критичний підхід, а також полеміка. У специфічний спосіб аналітико-критичну та полемічну функцію виконують і твори художньо-публіцистичної групи, тобто різні види нарису, есе, памфлет, фейлетон, інші модифікації так званої художньої публіцистики й документалістики1.
Поділ журналістських творів на жанри і жанрові групи досить умовний. Життя, жива журналістська практика завжди багатші, ніж наукові уявлення про них. Живу творчість важко вкласти у прокрустове ложе схем і класифікацій. Взяти хоча б репортаж. Ми говоримо про нього як про оперативний звіт про подію, тобто відносимо до інформаційної групи жанрів. Таким переважно і є оперативний репортаж на радіо, телебаченні та й у газеті. Але ж ми знаємо аналітичні, художньо-публіцистичні репортажі відомих письменників і журналістів. Досить нагадати хоча б трагічний за характером "Репортаж, писаний під шибеницею" Юліуса Фучіка.
Не менш яскраво проілюструвати внутрішню суперечність жанрової структури журналістики можна на прикладі інтерв’ю. Знову ж таки, у поточній періодиці й особливо на радіо і телебаченні маємо зливу оперативних виступів, побудованих на інформації, яка йде від тієї чи іншої особи, коли журналіст запитує, а співрозмовник відповідає, інформуючи аудиторію про ті чи інші факти, події. Але сьогодні ми е свідками того, коли інформаційний за своєю основою жанр набуває аналітичного характеру. Можна навіть без перебільшення сказати, що інтерв'ю, діалог журналіста з відомою, мислячою людиною стає найпомітнішою формою проблемного, компетентного мислення, мислення повчального і цікавого. І хоч ми ще не маємо майстрів інтерв'ю рівня Ларрі Юнга, якість аналітичного інтерв'ю у ЗМІ постійно зростає.
Отже, які головні тенденції розвитку жанрів у сучасній журналістиці? Як пов'язані такі поняття, як жанр і майстерність, фаховий професіоналізм? Одразу зазначимо, що жанр - найбільш консервативний елемент форми літературного твору. Він стабільний за основою, структурою. Той чи інший твір несе у собі генетично закладену жанрову пам'ять. І разом з тим, зберігаючи певні визначальні жанрові риси, жанри не можуть не зазнавати певних модифікацій. Ці зміни залежать від багатьох причин. Але найсуттєвіші, як нам здається, три.
Перша причина суб'єктивна, можна сказати, авторська. Чим талановитіший, самобутніший автор, тим оригінальніший його твір не тільки за змістом, але й за формою, зокрема, жанротворчістю. Кажуть, що кожен видатний художник творить свій жанр, скажімо, роману, поеми чи трагедії. І річ не тільки у тім, що є значна різниця між першими романами Ф.Рабле, М. де Сервантеса та романами XX століття, скажімо, А.Камю, Ф.Кафки. а у тім, що існує суттєва відмінність між жанровими особливостями романів Л.Толстого і Ф.Достоєвського П.Мирного та І. Нечуя-Левиць-кого, О.Гончара та В.Земляка, Р.Іваничука та Р.Федоріва, які були чи є сучасниками. Аналогічно величезна дистанція між трагедіями Есхіла та Шекспіра.
У журналістиці, в усякому разі в елементарних інформаційних її жанрах, авторське начало не так помітне, не настільки індивідуальне. Але воно стає все відчутніше з ускладненням жанрових форм публіцистики. Спробуймо, наприклад, зіставити жанрові модифікації статті публіцистів "Зеркало недели" чи "Дня" із статтями авторів, скажімо, "України молодої", а ці, у свою чергу, з публікаціями аналогічного жанру у газеті "Назависимость". Йдеться не про відмінність політичних підходів, а про поетику, внутрішню структуру, композицію, спосіб аргументації.
Ще більшу відмінність у жанротворенні ми виявляємо, порівнюючи таких самобутніх і неповторних у манері письма публіцистів, як П.Куліш, М.Драгоманов, С.Єфремов, М.Хвильовий. Д.Донцов, І.Багряний. Аналіз структури, підходів до теми, способу прогнозування майбутнього, будови фрази, тону розповіді, елементів гумору й сатири, лексики і фразеології цих та багатьох інших авторів говорить про те, що, дотримуючись загального принципу розвитку думки, кожен з них формує "свій" жанр статті. І цим автори цікаві для аудиторії, бо у вдумливого читача свій улюблений журналіст, який пропонує не тільки своє розуміння і бачення проблем, але й свою технологію розвитку думки.
Що вже говорити про художньо-публіцистичні жанри, скажімо, той же фейлетон. Знаменитий і популярний у свій час Остап Вишня створив свій жанр оперативного газетного сатирико-гумористичного виступу. Він називав його не фейлетоном (цього слова письменник недолюблював), воліючи іменувати свої численні твори гуморесками. Вони суттєво відрізнялися від фейлетонів його сучасників К.Котка, В.Чечв'янського, Ю.Вухналя, О.Ковіньки. Остап Вишня мав велику армію епігонів на загальноукраїнському та навіть районному рівні. Це було причиною певного тупцювання українського гумору на місці. Є.Дудар, О.Чорногуз, гумористи, які проживали і творили в діаспорі (С.Фодчук, Міра Гармаш, Остап Зірчастий (Д. Нитченко), створили й культивували інший тип фейлетону, у чомусь злішого, дотепнішого, інтелектуальнішого. Однак жанр фейлетону, памфлету, гуморески, незважаючи на найсприятливіші, здавалось би, соціально-політичні умови, розвиваються в сучасній українській літературі та журналістиці досить мляво.
Друга причина об'єктивна. Вона дуже суттєва і пов'язана з тими епохальними суспільними змінами кінця XX століття, яке ознаменувалося розвалом тоталітарної системи, утворенням на території колишньої імперії нових постсоціалістичних держав, інтенсивних культурних зв'язків із Заходом, впливом традицій європейської та американської журналістики, особливо у сфері телебачення.
Умовно можна виділити три періоди суттєвих змін у колишній радянській журналістиці, які не могли так чи інакше не торкнутися її жанрової палітри. Перший почався у період так званої хрущовської відлиги. Зберігаючи повний контроль і повну монополію над засобами масової пропаганди, партійна верхівка під тиском самого життя змушена була піти на певні зовнішні зміни, які стосувалися розширення тематики і чисто формального обличчя преси. У газетах, у яких за сталінських часів, окрім директивних передовиць, кореспонденцій про трудові подвиги, зрідка фейлетону чи портретного нарису про героїв-правофлангових п'ятирічки, спеціально підібраних і дистильованих повідомлень про події міжнародного життя, добірок про боротьбу за мир, почали з'являтися живі репортажі (появу репортажу і репортера, які до того вважались буржуазними забаганками, сприймали як журналістський подвиг), добірки неорганізованих спеціальних листів, полемічні виступи тощо. Газети, як і радіопередачі, стали різноманітнішими за формою, версткою. Суттєво оновлюються старі, як, наприклад, "Известия", з'являються нові періодичні видання, наприклад, "Робітнича газета", журнал "Всесвіт".
Другий період пов'язаний із серйозними соціально-політичними змінами, які прийнято називати перебудовою. Вона збігається із духовним і національним відродженням суспільства. На цей час припадає уже згадуване, небачене навіть у міжнародних масштабах піднесення періодики, своєрідний бум ЗМІ, величезне зростання їх авторитету і відповідно тиражів, популярності. Не влада, не книга, не наука, не армія, навіть не всесильне КДБ, а саме преса разом із телебаченням на якийсь час стали диктувати спосіб мислення, правила поведінки.
Для ЗМІ характерним стає вільнодумство, небажання піддаватись будь-якому контролю, дискусійний, мітинговий стиль, категоричність і безкомпромісність суджень. На газетні шпальти, на екрани телевізора живцем увірвалася сама дійсність з її суперечностями, політичним, бунтарським пафосом, бурхливими емоціями. У жанровому плані хотілось би звернути увагу на одну деталь.
Один з найнудніших у свій час жанрів - звіт - стає чи не найпопулярнішим у газеті й особливо на телебаченні. Багатопологні звіти із мітингів, зборів, засідань оновлених рад. їх прямі трансляції читалися і дивилися як найзахоплюючіші романи, невигадані спектаклі, драми і трагедії. Все було незвичним, небуденним. Гострими і безкомпромісними стають дискусії і дискурси загалом. Аудиторія із здивуванням буквально поглинає раніше невідомі історичні документи, статті на теми далекого і недалекого минулого.
Така мас-медійна ейфорія не може тривати вічно. Наступає пора протверезіння, спаду популярності і навіть серйозних кризових явищ. Настає третій період змін, який триває донині. Але у змістовний і навіть жанровий код сучасної журналістики не може не вписатись все те, що було у так спрощено і схематично відтвореному минулому. Як не може не вписатись туди вплив західних мас-медіа, досвід яких стає все доступнішим, зокрема завдяки Інтернету. Доступною стає для практичного і навіть наукового осмислення діаспорна українська преса, частина видань якої перенесена в Україну. Для активної праці в легальній журналістиці залучається така потужна інтелектуальна сила, як дисидентство. Не говоримо вже про те, що десь з кінця 80-х років населення України, зокрема журналісти, безперешкодно сприймають українськомовні, як і іномовні, передачі "Свободи", "Голосу Америки", Бі-Бі-Сі, "Німецької хвилі". Активніше використовується і творчий досвід заборонених колись національно-патріотичних видань.
Все це, повторюємо, не могло не вплинути на жанрово-стилістичну структуру сучасної журналістики з усіма її позитивними і негативними тенденціями. На перший план висуваються такі безумовно позитивні загальні тенденції сучасної журналістики, як зміцнення інформаційної основи ЗМІ та посилення діалогічності.
Кожна з них потребує окремого уважного розгляду при детальній характеристиці жанрів. Зараз же ми змушені обмежитися загальними зауваженнями. Історичні умови складалися так. що українська преса була скоріше засобом боротьби за права нації, ніж засобом інформування і розваги. В ній домінувала навіть не газета, а журнал, у якому інформація йшла, як звичайно, на підверстку. Часи тоталітаризму - це майже усе XX століття - не змогли збагатити її інформаційно. Тому практично в останнє десятиліття вона почала нарощувати інформаційні м'язи, інформаційну культуру. І успіхи тут безсумнівні.
Інформаційні програми українського радіо, телебачення йдуть майже цілодобово із залученням усіх форм оперативного інформування. Та було б передчасним говорити про бездоганну інформаційну службу. Вразливим є сам процес здобування інформації. Аж ніяк не пропорційним е співвідношення тих, хто здобуває і тих хто користується переказом уже зібраної й обробленої інформації. У зв'язку з цим інформація тематично вузька та одноманітна, не завжди достовірна і точна. Не до кінця задовольняє форма передачі новин тощо. За загальним визнанням у цій сфері ЗМІ все ще бракує професіоналізму.
Ті ж історичні умови і функціонування імперської авторитарної системи, успадкованої більшовицьким тоталітаризмом, призвели до того, що всі питання повинна була вирішувати держава. Соціальні конфлікти долались або знищенням опонентів, або замовчуванням, запереченням самого існування конфліктів. Звідси, домінування у політиці, а відтак і в журналістиці наказу, монологу, відсутність розвинутого діалогу, демократичної культури диспуту про що мовилось вище.
Зміни у соціально-політичному мисленні позначились наданням переваги діалогічним формам журналістики перед монологічними, що характерне для жанрової структури популярні сьогодні друкованих та електронних засобів масової інформації. Мова йде не тільки про домінування інтерв'ю як жанру, але й про пряме переростання інтерв'ю у розгорнений діалог, а також про; діалогізацію самого процесу спілкування з аудиторію, чому сприяє і редакційна пошта, і ширша організаторська робота, скажімо, дискусії у редакції з відомими в Україні людьми, проведення конкурсів читачів, що з похвальною наполегливістю та помітним успіхом робить редакція газети "День", з легкої руки редакції газети "Молодь України" популярними стали так звані "прямі лінії".
Помітним стало посилення аналітичного пафосу газет, особливо популярних нині тижневиків. На жаль, це не стало ще нормою. Найпершою передумовою цього процесу є поглиблення компетентності, залучення до розмови авторитетних людей, фахівців, унаслідок чого у пресі, особливо у тижневиках, а також на радіо і телебаченні з'являються цікаві та повчальні діалоги, в основі яких певна колізія, зіткнення думок, елементи драматичної дії.