KL_Politologiya_Nosah

10

1.3 Суть політики. Ознаки політики як суспільної діяльності

При вивченні цієї теми необхідно звернути увагу на те, що політика (гр. роlitike — мистецтво управління державою) — це одне з основних явищ у системі найважливіших сфер життя суспільства: економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо. Термін «політика» виник завдяки твору видатного мислителя античного світу Аристотеля про державу, правління й володарювання, що мав назву «Політика». Саме з цього періоду майже до кінця XIX ст. політика традиційно трактувалася як учення про державу. І лише за нової доби розвиток політичної думки та положень про державу завершився виділенням цілої системи наук про державу та їх відособленням від політичної науки.

Політика належить насамперед до сфери духовного життя суспільства, до сфери усвідомлення людьми свого ставлення один до одного, до себе, до світу, її виникнення було зумовлене цілою низкою об'єктивних чинників у різних сферах суспільного життя, але насамперед — у сфері виробництва та сфері економічних відносин. Політика має місце в період переходу від первіснообщинного життя суспільства до цивілізації.

З розкладом первіснообщинного ладу і з переходом до цивілізації не тільки відбувається класове розшарування суспільства, а й загострюються суперечності поміж соціальними суб'єктами на основі посилення існуючих відмінностей стосовно відношення до засобів виробництва і результатів праці. Поглиблюються й загострюються суперечності між інтересами різних соціальних суб'єктів. Відтак виникає потреба в новій організації суспільства. Формування цієї нової організації зумовлене розробкою особливих правил, норм, настанов, законів, що регулюють стосунки між людьми, а також створенням відповідних органів, інститутів, які б забезпечували виконання цих правил, норм, законів і регламентували поведінку людей у суспільстві. Так відбувається становлення публічної влади, головним органом здійснення якої стає держава.

Діяльність держави як всередині країни, так і поза її межами та відношення до цієї діяльності класових сил відтак стали визначатися поняттям «політика». Вже набагато пізніше, під час бурхливого розвитку демократичних процесів, коли з'явилися нації, а згодом — політичні партії та масові суспільні організації, кожна з яких захищала інтереси та настрої багатьох людей, політика набуває нового змісту.

Політика виражає докорінні інтереси різних спільнот, партій, держав і цілі, якими вони керуються. В усіх сферах, де здійснюється політика, вона набуває різноманітних форм вияву. Теорія виділяє дві великі, тісно зв'язані сфери політики — внутрішню та зовнішню. Водночас багатогранність реального життя дозволяє і зобов'язує виокремити у внутрішній і зовнішній політиці більш вузькі й у той самий час важливі сфери політики, такі як економічна, соціальна, національна, політика розвитку народовладдя, культурна політика тощо.

11

Зрозуміло, що багатоплановість такого важливого суспільного явища, як політика, вимагає виділення та розгляду інших більш конкретних сфер діяльності суспільства. Наприклад, тільки у сферу економічної політики входять такі її складові, як науково-технічна, структурна, аграрна, фінансова, інвестиційна, зовнішньоекономічна політика. Необхідно визначити і такі сфери політики, як економічна, демографічна, кадрова, національна, молодіжна тощо. Кожна з них може бути предметом самостійної теорії політики.

Термін «політичне життя суспільства» — це загальна систематизуюча політологічна категорія. Перевага поняття «політичне життя» для визначення сфери усього політичного полягає не тільки в тому, що воно дозволяє охопити всі елементи, всю політичну сферу, а й у тому, що воно дає можливість відобразити їх динамізм та активність.

Щоб розкрити сутність та зміст категорії «політичне життя суспільства», розглянемо категорію «суспільне життя», котра виступає більш загальною щодо попередньої. Якщо (з погляду сутності) суспільне життя можна визначити як процес виробництва (відтворення) суспільних відносин між людьми, то сутність політичного життя суспільства може бути охарактеризована як процес виробництва (відтворення) політичних відносин між людьми.

Поняття «політичне життя» аналогічне поняттям «економічне», «духовне», «матеріальне», «релігійне життя» та іншим його видам, застосовується для узагальненої оцінки політичної сфери конкретних епох, країн, суспільств, діяльності й політичної поведінки класів, суспільних верств, груп та окремої людини.

Політичне життя — це підсистема суспільства, певна цілісність з елементами, видами й формами її вияву як діяльності та спілкування між людьми. Воно завжди виступає в конкретно-історичній формі, що зумовлено матеріальними й соціокультурними факторами. Це сукупність усіх політичних явищ, що функціонують у суспільстві. Воно включає в себе соціальних суб'єктів з їхніми потребами та інтересами, їхні відносини й діяльність, політичні інститути, норми, свідомість і культуру, політичну владу та інші компоненти. Між ними існують певні закономірні зв'язки, їм притаманні специфічні функції, напрямки діяльності.

Кінцевою метою будь-якої політичної діяльності є оволодіння та використання людьми державної влади для захисту своїх життєвих інтересів. Державна влада — це головний предмет політичних інтересів, і тому спрямованість на неї політичної діяльності є суттєвою рисою цієї діяльності, її головною особливістю, що надає їй власне політичної якості. Можна сказати, що ця спрямованість політичної діяльності людей на державну владу є віссю, що на ній тримається все політичне життя суспільства в його різних виявах. Таким чином, специфіка політичних зв'язків полягає в тому, що вони складаються поміж людьми у процесі такої їхньої діяльності, яка спрямована на оволодіння державною владою й її використання. У цьому полягає головна ознака політичних зв'язків, саме це й відрізняє їх від усіх інших.

12

Політичне життя визначає основні соціальні та політичні структури влади, тип політичної системи, партійних систем, політичної організації суспільства, спосіб правління, тип державного устрою і політичного режиму, стан суспільного порядку тощо.

Формування політичного життя перебуває під серйозним впливом культурноісторичних традицій та національних особливостей народу, які проникають у політичний побут державних, суспільних структур або в самоуправління тощо. У формуванні політичного життя людини й суспільства велику роль відіграють економічні, ідеологічні, культурні, правові, релігійні та інші форми спільного життя людей і суспільних відносин. На розвиток політичного життя сильний вплив справляє існуючий у суспільстві стан громадянських і політичних прав та свобод людини (свобода слова, зборів, совісті тощо).

Слід зазначити, що суть політики визначається двоїстим характером цього явища.

По-перше, політика - наука, оскільки вона базується на законах суспільного розвитку. Останнє вимагає від дослідників обов'язкового розгляду цього явища крізь призму розуміння об'єктивної логіки його законів, визначення його категорій та методів. Відтак політика не може виступати в суспільному житті як сфера дії окремої особи, соціальної групи або класу.

По-друге, політика — це не тільки наука зі своєю системою категорій, закономірностей і методів, а мистецтво, яке полягає в умінні використовувати наявні можливості, вміти приймати правильні й виважені політичні рішення як на основі теоретичних знань і перевірених історичною практикою логічних висновків, так і за допомогою уяви, інтуїції, творчої сміливості та ініціативи.

Політика як мистецтво - це необхідний компонент дійового й емоційновольового життя політики, що істотно визначає її ефективність, характер методів, вибір тактики та професійне покликання політичного діяча. Роль мистецтва в політиці зумовлюється імовірнісним характером політичного процесу (неповнотою інформації про його вихідні умови, можливістю появи непередбачених чинників, невизначеністю кінцевих результатів і т.п.). Оскільки політичний процес ніколи не може бути повністю раціональним, а неконтрольовані процеси в політиці небажані, то за організації і здійснення політичного процесу і взагалі будь-якої політичної дії виникає подвійне завдання: якось компенсувати брак точного знання й в той самий час утриматися в межах раціонального, щоб не допустити безвідповідальних рішень і дій.

Вирішення першого завдання пов'язане зі знанням техніки політичних відносин, співвідношення сил, знанням людей та їхніх інтересів, слабких і сильних сторін, логіки та психології поведінки мас, груп та окремих осіб і т. п. Саме це визначає політичну тактику, спосіб прийняття конкретних політичних рішень, можливість тонкого маневрування на основі правильного психологічного розрахунку, вміння перетворювати наміри в дії, вести гнучку політичну гру, коли тактична техніка та вміння маневрувати переходять у більш значні стратегічні дії. Коли ж мистецтво підміняють спритністю, інтригою, маніпуляцією

13

людьми й принципами, що, на жаль, частенько трапляється, можна говорити про переродження політики в політиканство.

Друге завдання — запишається у сфері раціонального — вирішується вмінням утримуватися від усього неосмисленого, випадкового, від забобонів та пристрастей, зведення особистих рахунків і т. п. Вирішення цих двох завдань зближує інтелект політика з його емоційною сферою.

Як свідчить історична практика, політика як мистецтво залежить не тільки від об'єктивних, а й від суб'єктивних обставин, котрі не піддаються логічному аналізу. Ця обставина вимагає від політиків постійної готовності творчо мислити і відповідально ставитися до своєї діяльності. Не можна абсолютизувати значення минулого досвіду, раніше відомих і перевірених схем політичної поведінки, звичних старих засобів вирішення проблем. Суспільна практика переконливо засвідчує, що, так само, як багатоманітні умови та напрями будь-якої політики, так само багатоманітні й її засоби. Необхідний вибір цих засобів і конкретний момент їх застосування — це найважливіші вияви мистецтва політики, бо вони вимагають високого ступеня раціональності й винахідливості у прийнятті та реалізації політичних рішень.

Обставини, які постійно змінюються, вимагають від політичних суб'єктів нових підходів, нових рішень, нових зусиль для їх реалізації. Це дає нам змогу зробити два важливих висновки.

По-перше, здійснення політики виступає як процес: уже на початку політичних дій несподівано можуть виникнути нові, непередбачені обставини та чинники, що не тільки впливатимуть на кінцевий результат, а й стануть вирішальними. Саме вміння спрогнозувати й передбачити нові обставини і моменти розвитку політичних процесів у суспільстві і робить політику мистецтвом, тобто таким видом діяльності, характерною рисою якого є уява, інтуїція, творча сміливість та ініціатива.

Другий важливий висновок полягає в тому, що не можна ставитися до фактів політики як до статистичних, незмінних. Політичні процеси перебувають у постійному розвитку та становленні. А це робить вибір моменту, місця й часу включення людини в політичний процес великим мистецтвом, яким можна оволодіти лише з досвідом.

Політичне мистецтво означає, таким чином, поєднання раціональних інтересів, інтелектуальних та інтуїтивних (підсвідомих) чинників і почуттів людини. У цьому синтезі за певних умов і обставин може виникнути й політична харизма (дар божий), а саме: вміння політика породити довіру в людей до себе, яка може сягати навіть містичного поклоніння. Однак необхідно пам'ятати про те, що мистецтво політичної боротьби, політичного компромісу, політичної роботи з людьми та прийняття рішень, як і мистецтво здійснення всіх інших форм політичної діяльності, ніколи не повинно домінувати над теоретикораціональними засадами політики. Треба також взяти до уваги, що мистецтво без міри — це великий ризик виродження справжньої політики у брудне політиканство, у панування лише особистих амбіцій та властолюбства.

14

1.4 Концепціїполітики

Проблема політики знаходиться у центрі уваги дослідників не одне століття й, зрозуміло, за цей час створено багато наукових концепцій, які по-різному трактують джерела політики, причини її розвитку. Найбільш розповсюдженими є теологічні, натуралістичні, соціальні пояснення політики.

Теологічний підхід формується в І тисячолітті до н. е.; він зводився до божественного трактування політики, її джерелом і регулятором є Бог, а людина - лише виконавець Божої волі й тому не повинна втручатися у політичний процес. У середині І тисячоліття до н. е. спостерігається деяка раціоналізація поглядів людей на політику. В творчості Платана та Аристотеля політика та влада виступають результатом не лише Божественних сил, але й людських прагнень. Людина іменується "істотою політичною". В епоху Середньовіччя політика і влада виступають як результат поєднання невидимих надприродних Божественних сил і колективних дій людей. Така тенденція проявляється у творчості соціального філософа й теолога Фоми Аквінського.

Теологічне пояснення політики не відійшло цілком у минуле: й сьогодні багато дослідників, політиків, пересічних громадян твердо переконані, що влада й політика - від Бога, причому хороший політичний лідер є нагородою за праведну поведінку людей, а поганий - карою за гріхи.

Натуралістичний підхід до політики ставить у центр природні чинники розвитку політики, а саме природне середовище, географічне розташування країни, клімат тощо. До натуралістичних теорій політики відносять географічні, біологічні, психологічні концепції політики.

Географічні концепції в ролі детермінант політики ставлять територіальні, природні, фізико-кліматичні явища. Засновником цієї концепції є французький політичний діяч Ж. Боден. Він створив теорію, яка розкриває вплив на поведінку людей трьох типів клімату - холодного, помірного, спекотного. Природні умови, на його думку, зумовлюють особливості життя людей і, таким чином, визначають доцільність певної форми держави. Жителі півночі, гірських регіонів створили демократію чи виборні монархії; для мешканців рівнин характерні монархії, для жителів півдня - деспотії.

Тісний зв'язок географічної теорії політики з практичними проблемами зумовили появу теорії геополітики, яка вивчає залежність політичної діяльності держав від географічних чинників, у т. ч. від географічного розташування держав.

Авторами біологічної теорії політики є італійські мислителі XIX ст. Ч.Ламбразо та М.Нордау. Ці теорії пояснюють природу політики біологічними даними індивідів. Вони побудовані на синтезі фізіології, генетики і біології індивідів. Представники цієї теорії вважають, що визнання вирішальної ролі у політичній поведінці індивіда його інстинктивних, генетичних та інших якостей є

15

достатньою умовою ефективного функціонування політичної системи суспільства.

Формування психологічної теорії політики припадає на XVIII - XIX ст. ст. її представники - Г. Тард, Г. Лебон, Л. Гумплович, А.Дільтей, Е. Дюркгейм та ін. Основними чинниками, які визначають політичний розвиток суспільства є такі психологічні якості людей, як сміливість, мужність, рішучість, агресивність та ін.

Соціальний підхід до політики (соціально-економічні, правові, демократичні, соціально-культурні, культурно-антропологічні та інші теорії) є найрозповсюдженішим напрямком у дослідженні політики. Спільним для названих теорій є розгляд політики як результату насамперед соціальних чинників.

Соціально-економічні теорії політики пояснюють походження і розвиток політики визначальним впливом економічних відносин суспільства. Цієї теорії довгий час притримувалися марксисти, які розглядали політику як концентрований вираз економіки.

Правові політичні теорії (Р. Моор, Г. Макдональд та ін.) як основний системоутворюючий чинник політики розглядали право. На їх думку, право забезпечує чітку взаємодію і рівновагу політичних структур та інститутів, сприяє динамічному розвитку політичної системи суспільства.

Демократичні або ліберальні теорії політики (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін.) сформувалися в кінці XVII - на початку XVIII ст. ст. Вони проголошували джерелом політики і влади народ. Природа і зміст політики визначається не надприродними силами, а потребами та інтересами людей. Народ добровільно наділяє державу та її структури владними повноваженнями.

У культурологічних теоріях як основні детермінанти політики розглядаються духовні якості людини - освіта, професіоналізм, моральність. До культурологічних теорій відноситься, зокрема, й культуро-антропологічна теорія політики, яка вважає головним призначенням політики - розкриття творчого потенціалу кожної людини; головним суб'єктом і джерелом політики є особа, а не народ.

16

2 ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ, СЕРЕДНІХ ВІКІВ І ВІДРОДЖЕННЯ

2.1 Зародження політичної думки в країнах Стародавнього Сходу. Політичні погляди Конфуція

Розглядаючи питання про політику та політичні вчення у Стародавньому світі необхідно звернути увагу на те, що історія соціально-політичних учень є однією із найважливіших складових духовного світу людства. Вона виступає як результат діяльності багатьох поколінь мислителів, що цікавилися проблемами суспільного й державного устрою, політикою, взаємовідносинами особистості й суспільства. Вивчаючи історію соціально-політичної думки, ми не тільки задовольняємо законний інтерес до минулого: ідеї, що з'явилися протягом історичного розвитку людства, продовжують справляти вплив на сучасні соціально-політичні процеси. Завдяки духовним контактам, взаємовпливу різних учень, «спадковості» їх розвитку формувалися універсальні, загальні для всіх людейцінності.

Слід зосередити увагу на тому, що перші спроби пояснити суспільні порядки бачимо ще за часів розкладу общинного устрою та виникнення класового суспільства. У міфах стародавніх єгиптян та індусів, вавілонян і китайців, персів та євреїв знайшли своє відображення намагання зрозуміти основи суспільного життя, природу влади. У цих міфах обґрунтовувалися ідеї божественного походження людських взаємостосунків, вічність і незмінність соціального устрою. Проте в них відчувається й тривога, породжена розпадом общинних зв'язків, розколом суспільства на багатих та бідних, конфліктами між різними групами людей. Ще у ІІІ—ІІ тисячоліттях до н.е. мислення людей цілком було під владою міфологічних уявлень про навколишній світ. Але вже в І тисячолітті до н.е. з розвитком суспільного виробництва, що зумовило злет у духовній культурі, людство робить свої перші кроки до раціонального самопізнання.

Перші соціально-політичні погляди мали релігійно-міфологічний характер і лише у XI - VIII ст. ст. до н. е. відбувається перехід до відносно раціонального погляду на світ в цілому та державу, зокрема. Це проявляється у вченнях Конфуція, Мо Цзи, Лао-цзи (Китай), Будди (Індія), Заршпустри (Персія) та ін.

Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю відіграло вчення Конфуція, викладене в укладеній його учнями книзі "Бесіди та висловлювання". Конфуцій розвиває патріархальну концепцію держави держава - це велика сім'я, а влада імператора є чимось на зразок влади батька. Відносини правителів і підданих схожі на відносини у сім'ї, де молодші залежні від старших. Соціальнополітична ієрархія будується на принципі нерівності людей: "темні люди" (простолюдини) повинні підпорядковуватися благородним мужам. Конфуцій виступав за аристократичну форму правління; його ідеалом було керівництво

17

аристократів, яких характеризували знання та доброчесність, а не походження та багатство. Конфуцій був прихильником ненасильницьких методів правління, відданості правителю, абсолютного послуху всім старшим.

Політична етика Конфуція спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами та низами суспільства; він відкидав бунти, війни, завойовницькі походи, боротьбу за владу.

Школа даосизму заснована в VI ст. до н. е. китайським мислителем Лаоцзи. Даосисти виходили з того, що людина – частина природи, і знаходить своє щастя у єдності з природою. Цивілізація є джерелом нещасть, бо людина втрачає спокій. Держави повинні бути маленькі, з нечисельним населенням. Лао-цзи називають одним із перших анархістів за його засудження доцільності існування держави. Ідея даосизму передбачала створення міні-держав на рівні сіл, общин; правителям рекомендувалося якнайменше втручатися у природний плин життя. Однією з провідних течій давньокитайської політичної думки є легізм, засновником якого є Шан Ян. Легісти вважали, держава повинна ліквідувати розпущеність народу, встановлювати певні еталони в думках і діях усіх громадян. Вони виступали за укріплення чиновницького та карального апарату, запровадження жорстких норм, що регламентують усі сфери життя і виконання яких забезпечується під загрозою покарання. Легісти були проти нагромадження громадянами приватної власності. Апарат управління був суворо централізований. Будь-яке прагнення особи до самостійності, творчості вважалося злочином. Легісти ділили суспільство на два класи: ті, хто правлять, і ті, ким управляють. Легізм сприяв утвердженню деспотії.

Китайський мислитель Мо-Цзи виступав із ідеями виборності правителя, соціальної рівності людей. Він критикував соціальну несправедливість, засуджував аристократизм і закликав до проведення реформ на користь народу. Він вважав, що здійснення реформ передбачає не тільки використання звичаїв, а й запровадження законів.

3.2. Політичнівченняантичності

Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього світу вважається політична філософія Стародавньої Греції. Різноманітні соціально-політичні вчення, що виникли тут, містять у собі, як у зародку, майже всі пізніші теорії. Стародавні греки були багато обдарованими, енергійними та волелюбними громадянами. Досягнення цього народу, що дивують нас і досі, багато в чому поясняються сформованим в Елладі типом держави і суспільства. Йдеться про поліси — держави, що являли собою общини вільних громадян. Форма такої організації общини виникла внаслідок переможного розвитку демократичних рухів, в яких народ — демос — у боротьбі з родовою знаттю

18

відстояв своє право на свободу. Соціальне мислення поступово звільнялося від міфологічних ідей. На фунті демократичних установ полісу в період найвищого розквіту державності в Греції (V—IV ст. до н.е.) виникли й закріпилися ідеї про рівні права громадян полісу, про первинність суспільних інтересів щодо особистих, а також уявлення про вільну людину, яка принципово відрізняється від раба. Мислителі Стародавньої Греції активно розробляли вчення, в яких обґрунтовувалась ідея досконалості та ефективності функціонування рабовласницької держави.

Погляди рабовласницької аристократії виражав Платон (427—347 рр. до н.е.). Його ідеї справляли величезний вплив на всю подальшу історію соціально-політичної думки.

Платон мріяв заснувати ідеальну державу. Він навіть написав спеціальний твір під назвою «Держава». Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій, «влада кращих». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії; засуджує не тільки демократію — з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади мислитель протиставляє власний проект досконалої держави й правління.

Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає в ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов'язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі вічних ідей мудро керують суспільством.

Величезну роль в історії соціально-політичної думки відіграв інший античний мислитель Аристотель (384—322 рр. до н.е.). Аристотель розглядав державу, яку він певною мірою ототожнював із суспільством, як формуй спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Держава, стверджував Аристотель, виникла не через угоду між людьми, а природними шляхом -— із сім'ї та поселищ як найбільш досконала форма спілкування» людей. Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати їм задовольняти матеріальні потреби. Служіння спільному благу було для Аристотеля критерієм правильності державної форми, а найкращою формою держави він вважав політею (правління більшості в інтересах усіх).

2.3 Політична думка і світоглядні ідеї Стародавнього Риму

Усю історію Древнього Риму прийнято поділяти на три етапи: царський (754 - 510 рр. до н. е.); республіканський (509 - 28 рр. до н. е.); імператорський (27 р. до н. е. - 476 р. н. е.).

19

Єдина римська імперія у 395 р. н. е. була остаточно розділена на Західну зі столицею у Римі та Східну із столицею у Константинополі. Східна Римська (Візантійська) імперія проіснувала до 1453 р.

Давньоримська політична наука розвивалася під впливом давньогрецьких концепцій, вчень Сократа, Аристотеля, стоїків, Полібія та ін.

Відомий римський державний діяч, оратор, мислитель Марк Тулій Цицерон увійшов в історію політичної думки працями "Про державу ", "Про закон ", "Про обов'язки". Державу Цицерон визначав як справу, надбання усього народу. Він наголошував, що "народ - не будь-яке об'єднання людей, зібраних разом якимось чином, а об'єднання людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів". Тобто, держава є узгодженим правовим спілкуванням громадян. Головною причиною походження держави є вроджена потребалюдейжитиразомтанеобхідністьохоронивласності.

У залежності від кількості суб'єктів влади в державі, Цицерон ділив держави на монархії (царську владу), аристократії (владу оптиматів), демократії (народну владу), причому вказував, що у природі існує кругообіг цих форм. Ідеалом Цицерон вважав змішану форму, яка мала б елементи трьох названих форм держави; вона привела б до загальноїрівностітаміцностідержави.

Цицеронові належить першість у закладенні основ міжнародного права. Він сформулював принцип необхідності дотримання зобов'язань за міжнародними договорами. Війну Цицерон характеризує як вимушений акт, припустимий тільки у випадку безуспішносгі мирних переговорів. Усі війни він поділяв на справедливі (насамперед, оборонні) та несправедливі.

Одним із найвідоміших представників римського стоїцизму був ЛуційАнней Сенека. Він відстоював ідею духовної свободи всіх людей незалежно від їх місця у і суспільстві. Не заперечуючи проти рабства як суспільно-політичного інституту, Сенека, проте, відстоював людську гідність рабів і закликав до гуманного ставлення до цієї соціальної групи. Він був схильний до проповіді космополітизму, індивідуалістичної етики, морального самовдосконалення.

2.4 Політичні думки Середньовіччя. Епоха Відродження – новий етап у розвитку політичної думки

Розглядаючи питання про еволюцію політичної думки в епоху Середньовіччя та Відродження, слід відмітити, що вплив античної соціальнополітичної думки позначився передовсім на вченнях цього часу. Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство, основними класами якого стали поміщики та селяни.

Помітну роль в епоху феодалізму відіграло духовенство. Воно було значною економічною, політичною й ідеологічною силою. Це відбувалося тому, що в умовах існуючої тоді феодальної роздробленості (V—X ст.) католицька церква — з чіткою ієрархією й стійкими догматами — справляла