KL_Politologiya_Nosah

60

Тоталітаризмом називають деспотичний режим XX ст. Протягом 20-30-х, а потім - другої половини 40-х рр. тільки в Європі тоталітарні режими були встановлені в 17 країнах з 27. Найхарактернішими різновидами тоталітарного режиму є фашизм, комунізм.

Фашизм у період між двома світовими війнами утвердився в Італії, Німеччині, Югославії, Болгарії, Румунії, Греції, Іспанії, Португалії, Японії, Чилі, Сальвадорі, Гватемалі. Політичний лад у цих державах опирався на ідею абсолютного підкорення особи державі, а також на расизм, шовінізм, антикомунізм. Після Другої світової війни західні демократичні держави вжили заходів проти відновлення фашизму (Потсдамський договір, поділ Німеччини, позбавлення Японії та Німеччини права мати значну армію, створення Ради Безпеки ООН). У деяких державах - Іспанії, Португалії, Греції - фашистські режими у послабленій формі існували до середини 70-х рр. XX ст.

Якщо фашизм був тоталітарною диктатурою ультраправих сил, то другий різновид тоталітаризму - комунізм - був диктатурою ультралівих сил. Комунізм виник раніше за фашизм і проіснував довше за нього. До певної міри фашизм був реакцією саме на комуністичні претензії щодо всесвітнього панування, хоч мав й інші причини свого виникнення. Першою тоталітарною державою комуністичного типу був СРСР, що виник в результаті Жовтневого перевороту 1917р. Комуністичний тоталітаризм базував свою політику на теорії класової боротьби і спрямовував репресії переважно проти власного населення, не зачіпаючи сильно інтереси інших держав до закінчення Другої світової війни. Була створена повністю одержавлена економіка. Після перемоги над фашизмом комунізм розширив свою географію; в другій половині 1940-х рр. у залежність від СРСР потрапили Болгарія, Польща, Угорщина, Чехословаччина, Народно-демократична Республіка Німеччина, які були змушені виконувати розпорядження Москви під загрозою збройного вторгнення. Тим же шляхом, хоч із певними особливостями, розвивалися Румунія та Югославія. В Азії тоталітарні режими комуністичного взірця встановилися в Китаї, Північній Кореї, В'єтнамі, Камбоджі, Лаосі; в Латинській Америці - на Кубі. Крах комуністичного тоталітаризму настав внаслідок поразки у війні, але не у збройній, а в "холодній".

Тоталітаризм в обох своїх різновидах приніс людству величезні страждання, йому в жертву було принесено понад 100 млн. людських життів.

8.4 Авторитаризм та авторитарний режим. Поняття та основні риси

Авторитаризм (від лат. аutoritas - цілковита влада, вплив) - це політичний режим, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або обмеженої групи осіб, звуженням політичних прав і свобод громадян та їх об'єднань, суворою регламентацією їхньої активності, різким скороченням повноважень демократичних інституцій.

61

При цьому однак державний контроль не розповсюджується на позаполітичні сфери: економіку, культуру, релігію тощо. Найчастіше такий режим виникає в країнах, де відбувається зміна суспільного ладу, де спостерігаються тривалі економічні і політичні кризи, подолання яких демократичними засобами стає неможливим.

На відміну від тоталітаризму, авторитарний політичний режим допускає існування обмеженого плюралізму в різних суспільних сферах, погоджується з існуванням окремих елементів демократії, таких як парламентські вибори, багатопартійність. Проте його сутнісними ознаками залишається щоденна загроза репресій, використання армії та каральних органів.

Основні ознаки авторитаризму:

-у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, диктату;

-виконавчі органи держави наділені широкими законодавчими повноваженнями;

-обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, юридичні гарантії їх забезпечення;

-відчуження народу від влади;

-відсутність єдиної ідеології;

-гласність не є принципом діяльності органів влади;

-опора на силу й готовність влади в будь-який час застосувати масові репресії;

-при боротьбі за владу використовуються як законні, так і незаконні методи;

-обмеження чи заборона діяльності опозиційних до існуючого режиму об'єднань громадян;

-у процесі прийняття та реалізації політичних рішень практично виключається метод компромісу, взаємоузгодження різних позицій;

-органи влади діють на власний розсуд (часто порушуючи при цьому закон), керуючись власним баченням політичної доцільності.

Різновиди авторитарних режимів:

-теократичний: характерний для країн, де до влади прийшли фанатичні релігійні клани, напр., ісламські фундаменталісти в Ірані, які керують державою з часів революції 1979 р.;

-військово-бюрократична диктатура: встановлюється в результаті військового перевороту. Напр., така форма авторитаризму була в Греції (правління «чорних полковників»), Аргентині, Бразилії, Чилі, Парагваї та ін.;

-персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. Влада належить диктатору, який опирається на розгалужений поліцейський апарат. При владі, як правило, перебувають родичі, друзі диктатора. Персональна тиранія була характерна для режимів Барра в Сомалі, Дювальє в Гаїті, Аміна в Уганді, Сомоси в Нікарагуа;

-абсолютні монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об'єднані Арабські Емірати). Монарх наділений абсолютною владою; виборні представницькі органи відсутні; уряд призначається монархом і звітується лише перед ним;

62 - неототалітарні режими: вони функціонують при наявності багатьох

партій, опозиції, періодичних виборів, але реально влада зберігається в руках однієї партії. Такі режими існують в Мексиці, Сирії, де правлячими партіями відповідно є Інституційно-революційна та БААС.

8.5 ПолітичнийрежимсучасноїУкраїни

Політичний режим України можна охарактеризувати як "змішаний", тобто такий, що інтегрує ознаки усіх основних політичних режимів: демократичного, авторитарного, автократичного, тоталітарного, анархічного, охлократичного та ін.

Перехід до демократичного режиму суттєво полегшується у випадках, коли економіка знаходиться в хорошому стані, і ускладнюється в умовах її кризи, що спостерігаємо в Україні. Стан економіки - це перша проблема, з якою зіткнулася Україна при переході до демократії. Друга проблема - радикалізація лівої опозиції, що суттєво дестабілізує економічне і політичне становище країни. Проте, зміни, що відбулись у лютому 2000 р. в українському парламенті - створення конструктивної більшості, спроможної повести плідний діалог і з суспільством, і з виконавчою владою, і з Президентом, і усунення від керівництва Верховною Радою лівої меншості, яка перейшла в опозицію, дещо послабили гостроту цієї проблеми. Третя проблема полягає в тому, що у нас є люди, які знаходячись в опозиції до минулого (тоталітарного) режиму, разом з тим не є прибічниками демократії, їх ідеал - авторитаризм.

Отже, процес переходу від тоталітарного і авторитарного режимів до демократії складний, але можливий. Його не можна здійснити миттєво, стрибком. Він супроводжується, передусім, зміною соціально-економічного ладу, здійсненням згори реформи політичної системи, формуванням громадянського суспільства і утвердженням демократичної правової держави.

63

9 ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ. ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА

9.1 Поняття “політична партія”. Еволюція партій

Термін "партія " (від лат. раrtio - ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Політична партія - це організована частина суспільства, члениякоїоб'єднуютьсязметоювиборотивладувдержавітаутриматиїї.

Й. Тейзінг вважає, що дати повне визначення політичної партії неможливо. "Про політичну партію можна казати лише у тому випадку, якщо йдеться про організації, які поставили собі за мету здійснювати постійний вплив на формування політичної волі й тому потребують організаційних структур та програмних висловлювань. Показовою ознакою існування політичної партії є участь у формуванні політичної волі шляхом ідейного впливу та здійснення влади в різних сферах".

Перші згадки про політичні партії зустрічаються іще у мислителів Стародавнього світу. Так, грецький мислитель Аристотель писав про боротьбу в VI ст. до н. е. в м. Аттиці між партіями педіеїв (великих землевласників, мешканців рівнини), параліїв (торговельно-ремісниче населення побережжя) і діакріїв (селяни, жителі гористої місцевості).

УДавньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (представники патриціанської знаті) та партією популярів (представники переважно сільських плебеїв).

Усередні віки існуючі політичні угрупування - партії - виступали тимчасовими об'єднаннями, їх виникнення було наслідком боротьби між різними верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і папством у XII - XV ст.ст. вилилася у боротьбу між партією гвельфів (представники інтересів торговельно-ремісничих верств, прихильники світської влади римського папи) і партією гіббелінів (захищали інтереси феодалів, виступали на підтримку сильної імператорської влади).

Прототипи сучасних політичних партій з'явились у період ранніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої Французької революції - конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII - на початку XIX ст. ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії консервативна партія (відстоювала інтереси земельної аристократії та вищого духівництва англіканської церкви) заснована 1867 р., а ліберальна (репрезентувала інтереси дворянства, торговельноїтафінансовоїбуржуазії) сформувалася в середині XIXст.

Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні.

64

Перші наукові уявлення про партії пов'язані з такими мислителями та політичними діячами, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж. -Ж. Руссо, ДУК. Вашингтон, Дж.Медісон, А. де Токвіль, Е. Берк. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку XX ст. - М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, Дж. Брайс та ін.

Послідовники теорії Ж.-Ж. Руссо про всезагальне благо розглядали партії як зло, як засіб роз'єднання суспільства, як вияв домінування вузькогрупових інтересів над інтересами народу. Приблизно так само оцінювали роль партій і "батькизасновники" Конституції США Дж. Вашингтон, О. Гамільтон та ін. Але навіть вони, а тим більше їх наступники, не могли не зважати на те, що люди мають відмінні політичні уподобання, у т. ч. й щодо таких засадничих понять як свобода, рівність, справедливість.

Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, такі:

-наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;

-різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;

-незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;

-наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

Виникнення партій не є випадковим явищем, їхня поява зумовлена об'єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки.

Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об'єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію длядосягненнясвоєїметишляхомрозгортанняполітичноїдіяльності.

Уявлення про ту чи іншу партію дають:

1)мета партії - завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції;

2)характер організації партії;

3)зміст ідеології партії;

4)діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку населення.

За визначенням М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: аристократичне у групування, політичний клуб, масова партія. Проте ці стадії пройшли лише дві англійські партії - лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові.

На першому, аристократичному, етапі партії були своєрідними кланами, згрупованими довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов'язаний з ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникненням плюралізму і конкуренції у сфері політики. Партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови. З клубних структур виникло чимало буржуазних

65

політичних партій. У другій половині XIX ст. у Європі виникають масові партії, які характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливовістю на широкі верстви суспільства. Першою масовою партією було створене у 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії.

Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партійний апарат, ідеологипартії, рядовічленипартії. Істотнурольувизначенніполітичноговпливу партії відіграє "партійнийелекторат", "симпатики", "меценати".

Ознаками політичних партій є:

-певна тривалість існування у часі;

-наявність організаційної структури;

-прагнення влади;

-пошук народної підтримки.

У наш час стає все більш очевидною суперечлива сутність політичних партій. Як зазначав Ж. Клемансо, партії - це водночас добро і зло. "Добро - тому, що вони є колективною силою у боротьбі за прогрес. Зло - тому, що вони рано чи пізно уподібнюються церкві з її ієрархією та дисципліною, а такі організації обмежують можливості видатних особистостей, які в колективі змушені опускатися дозагального середнього рівня". У природі політичних партій закладена вада, виявлена ще Р. Міхельсом: будучи створені як засіб досягнення соціально-групової мети, партії самі швидко стають метою самих себе: починають дбати переважно про свій добробут і успіхнавиборах.

За сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень. Вони є головною силою, що формуєпровідніінститутиполітичного вибору, визначаютьдемократичну легітимність влади. Удемократичномусуспільстві"західногозразка" політичніпартіївідіграютьроль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними установами, інституціями, де приймаються рішення, з другого. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами "громадянського суспільства " та "правовоїдержави". Самеполітичніпартіїта рухи відіграли провідну роль у переході від авторитарного до посткомуністичного управління після 1989 р. у Східній та Центральній Європі.

Як зазначав Дж. Ла Поламбара, "будь-яка партія: по-перше, є носієм ідеології або, принаймні, відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу людини; по-друге, вона є організацією, тобто відносно тривалим у часі об'єднанням людей; по-третє, партія ставить за мету завоювання влади; по-четверте, партія прагне забезпечити собі підтримку народу". Важливе місце у розумінні сутності партій та оцінці їхньої ролі у житті суспільства посідає визначення функцій політичних партій. Американський політологП. Мерклназиваєтакіголовніфункціїполітичнихпартій:

-підбір партійних і державних лідерів;

-“рекрутування і соціалізація" нових членів;

-вироблення заходів щодо впливу партій на суспільні інституції та соціальне середовище;

66

-розв'язання внутрішніх партійних протиріч, які виникають у процесі діяльності та будь-якого роду інших внутрішніх проблем.

К. фон Бойме виокремлює чотири функції політичних партій:

-визначення мети;

-акумуляція та вираження соціальних інтересів;

-мобілізація та соціалізація громадськості у межах системи, особливо на виборах;

-"рекрутування" еліти та формування уряду.

Визначимо функції партії, які характеризують її зв'язки з класом, соціальною групою, суспільством загалом; функції щодо політичної системи суспільства й окремих інституцій; нарешті, функції партії стосовно власних проблем, проблем організаціїтаздійсненнявнутрішньогожиттясамихпартій.

Серед функцій перших двох груп є функція представництва інтересів. Вона полягає у тому, щоб забезпечити перемогу на виборах. Для цього партії повинні акумулювати загальнокласові, загальнолюдські та специфічні інтереси різних фракцій з метою зміцнення соціальних підвалин і підтримання стабільності політичної системи, а також реалізації зазначених інтересів шляхом використання контролюючими органами державної влади інших державних органів і громадських організацій.

Необхідно відокремити й таку функцію, як соціальна інтеграція (включення у політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціальний конформізм окремої особистості, примирення інтересів конфліктуючих класів і соціальних груп). Головне завдання цієї функції - згладити й інші соціальні протиріччя, не допустити розвиткубагаточисельнихконфліктівдоточкивибуху всієї системи суспільства.

Поряд з функціями представництва та соціальної інтеграції часто виокремлюють функцію політичної соціалізації. Вона відображає зв'язок партії із суспільством і соціальними об'єднаннями. Визначаючи важливу роль партій у політичній соціалізації, необхідно підкреслити, що їхня участь у ній є складовою ширшої ідеологічної діяльності партій.

Тому чи не найобгрунтованіше розглядати участь партій у політичній соціалізації

умежах і контексті такої функції, як ідеологічна функція партії.

Усучасній західній партології можна зустріти твердження, згідно з яким не визнається ідеологічна функція партій. Зокрема, наголошується, що західні політичні партії далекі від ідеології. Як аргумент наводиться, що партії не мають власних програм із визначенням їхніх ідеологічних постулатів, не мають статутів, в яких би до членів партії ставилися певні вимоги, визначалися їхні обов'язки. У деяких державах, щоб вважатися членом партії, досить віддати свій голос під час виборів за її кандидата.

Проте навіть за відсутності ідеологічної програми конкретна політична діяльність партії має ідеологічний характер, бо партії виступають безпосередніми ініціаторами ітворцями цілого шерегу теоретичних концепцій і доктрин, якими потім керуються органи державної влади, президенти та уряди. Кожна партія має для цього своєрідний мозковий центр. У країнах Заходу в різні часи створювалися доктрини держави всезагального добробуту, теорія соціального та політичного

67

плюралізму, концепція спільного ринку, план Маршалла, неоконсерватизм тощо. Особливо чітко ідеологічна діяльність партій виявляється у пропагандистській роботі, зокрема, у виступах партійних лідерів із промовами і статтями в пресі, у розробцітапоширеннірізнихпартійних документів, маніфестів, заяв, декларацій та ін.

Наступна функція - досягнення влади, оволодіння її апаратом. Зміст діяльності багатьох партій зводиться до того, щоб перемогти на виборах і сформувати уряд.

Значну питому вагу в діяльності політичних партій займає кадрова функція або функція політичного рекрутування. Під "політичним рекрутуванням" розуміється підбірівисуненнякадрівякдлясамоїпартії, такідляіншихорганізацій, що входять у політичну систему, у тому числі висунення кандидатів у представницькі органи влади й у виконавчий апарат держави.

Поряд із названими функціями, відображенням значної ролі партії у політичній системі є функція розробки політики та здійснення політичного курсу. Обсяг та ефективність виконання цієї функції залежить від місця конкретної партії у політичній системі. У партії, яка на сьогодні перебуває при владі, він більший, ніж в опозиційних партій.

Виходячи з характеристики функцій партій, можна визначити предмет їхньої діяльності. З нашого погляду, головними напрямками діяльності партій є:

-вивченнямеханізміввиникненнятарозв'язанняпротирічсуспільнихвідносин;

-розробкасистемиколективногообґрунтуваннятаприйняттярішень;

-вироблення системи відбору і підготовки у члени партії, їх навчання;

-створення національної інформаційної сітки та національного інформаційного банку даних про існуючі протиріччя та методи їх розв'язання;

-розробка методів діагностики стану громадського організму;

-формування та діяльність у міжнародній асоціації партійних організацій, головна мета якої - узгодження загальнолюдських інтересів і механізмів розв'язання протиріч.

9.2 Типологія партій

Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і роллю в політичнійсистемі, соціальноюбазою, ідеологією, програмоюіт. д.

Французький політолог М. Дюверже називає партії парламентського і непарламентського походження. Для парламентських партій завоювання місця у політичних асамблеях є сутністю життя партії, для непарламентських партій, насамперед для соціал-демократичних і комуністичних, М. Дюверже називає такі головні риси, як централізм у структурі і доктринально-програмну єдність, а також те, що вони недооцінюють значення парламентської системи правління.

Американський політолог Р. Маркідіс ділить партії на авторитарні та демократичні, інтегративні та представницькі, ідеологічні та прагматичні, національні та регіональні, релігійні та світські, демократичні та революційні,

68

масові та елітарні, демократичні та олігархічні. Проте й цей перелік не є вичерпним.

Досить поширеним у світі є поділ партій на кадрові і масові, запропонований М. Дюверже у праці "Політичні партії" (1951). Масові партії об'єднують велику кількість членів, організованих у первинних структурах. Між ними існує тісний постійний зв'язок. Головним джерелом їхнього фінансування є членські внески. Головна мета у діяльності масових партій має переважно ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі. Керівництво у масових партіях належить професійним політикам, постійній професійній бюрократії.

На відміну від масових партій, кадрові партії є малочисельними. Для них характерне "аморфне членство", відсутність механізму офіційного прийому в партію, відсутністьвизначеногостатусучленівпартії. Кадровіпартіїопираютьсянапрофесійних політиків. Вонидіютьпереважнопідчасвиборчихкампанійінечерезмасучленів, ачерез групу професійних і громадських активістів, залучених до роботи в партіях, симпатиків, спонсорів. Дляниххарактернаорганізаційнакрихкість. Такіпартіїстаютьжиттєздатними головним чином з наближенням та проведенням виборів, їх ще називають "партіями виборців". Керівництво кадровими партіями здійснюється небагатьма професійними політиками.

Наприкінці 60-х рр. XX ст. французький політолог Ж Шарло та американський політолог Док. Сарторі доповнили типологію М. Дюверже ще одним типом - партії виборців (універсальні партії). Своєю першочерговою метою такі об'єднання громадян вважають боротьбу за електорат. Вони прагнуть згуртувати довкола себе максимальну кількість громадян із найрізноманітніших соціальних груп, щобзабезпечитисобіперемогунавиборах.

Іншою типологією є поділ партій на представницькі та мобілізуючі. Відмінності між ними полягають у тому, що представницька партія є виразником поглядів своїх послідовників. Із зміною їхніх поглядів змінюється й політика партії. Головна мета мобілізуючої партії - "переробити свідомість населення". У своїй життєдіяльності ці партії головний наголос роблять на пропаганду, перешкоджають іншим займатися контрпропагандою. Мобілізуючі партії, а до них на Заході відносять комуністичні партії та деякі партії країн "третього світу", вважаються менш демократичними, ніжпредставницькі.

Також партії поділяються на демократичні та тоталітарні. У тоталітарних партіях існує сувора регламентація відносин членства, "кухня" прийому у члени партії. Демократичними називаються ті, де нема чіткого регулювання прийому у члени партії і відносин членства. У тоталітарних партіях існує сувора дисципліна, відсутністьфракцій, поділунабільшістьіменшість. Удемократичних партіях, навпаки, допускаються фракції та фракційна боротьба, поділ членів партії на більшість і меншість, існуваннярізнихточокзоруздискусійнихпитань.

У діяльності тоталітарних партій великою є питома вага ідеологічного чинника, натомість він має другорядне значення у демократичних партіях. Демократичні партії характеризуються як конституційні, а тоталітарні - як антиконституційні. Коли така

69

партія контролює уряд, то вона ставить конституцію на службу партійній меті. Тоталітарнапартіяпідпорядковує собідержаву.

Демократичні партії називають плюралістичними, бо вони конкурують із іншимипартіями, атоталітарні- "монополістичними", оскількивонипрагнутьусунутиз політичної арени інші партії. Коли ж вони перебувають при владі, то прагнуть підпорядкувати своїй меті всі класи та проміжні верстви суспільства. За функціональним критерієм партії можна поділити на партії індивідуального представництва та партії соціальної інтеграції. Партія індивідуального представництва характерна для суспільства з обмеженою політичною сферою та обмеженою формою участі. Активність її членів у процесі розв'язання практичних завдань обмежена переважно голосуванням. Партійна організація не діє у період між виборами, її головна функція - відбір представників, які у разі обрання користуються "вільним мандатом" івідповідальнілишепередвласноюсовістю.

Партії соціальної інтеграції не тільки передбачають постійне членство зі сплатою внесків, а й претендують на вплив у всіх галузях повсякденного життя індивідів.

Партії поділяються за ознакою внутрішньої організації на відкриті та закриті. До закритих відносять партії з "обмеженим членством" або партії, які встановлюють суворі вимоги для тих, хто бажає вступити до неї.

Особливе місце у типології партій займають конфесійні політичні партії та рухи, які спираються на релігійно-політичні доктринихристиянства, ісламу, іудаїзму. Виникають політичні групи й організації, учасники яких поділяють різні версії анархістської ідеологи - від бакунінської до анархокомуністичної. Існують об'єднання, які заявляють про свою прихильність ідеям монархії як політикоправового устрою суспільства.

9.3 Різновидипартійнихсистем

У країнах сучасного світу склалися різні партійні системи, їх формування визначається певними чинниками. Мабуть, немає партійної системи, яка б не була відображенням класової структури суспільства.

Італійський політолог Дж. Сарторі виокремлює сім різновидів партійних систем

усучасному світі:

1)однопартійні;

2)з партією, що здійснює гегемонію,

3)з домінуючою партією;

4)двопартійні;

5)поміркованого плюралізму;

6)крайнього (поляризованого) плюралізму,

7)атомізовані.

Однопартійна система властива авторитарним, особливо - тоталітарним режимам, коли управління здійснюється однією партією. Для неї характерні