метод як спосіб створення певної суспільно- політичної теорії (тут мова йде перш за все про

принципи і внутрішню логіку формування конкретно- визначеної системи теоретичного знання, структуру і компоненти системи, взаємозв'язки цих компонентів тощо)

метод як спосіб інтерпретації і оцінки попередніх суспільно-політичних вчень (даний аспект

відображає зміст і характер відносин і взаємозв'язків між різними теоріями в історичній

суспільно-політичній думці, що розвивається); (Засіб оцінки та інтерпретації попередніх політичних вчень та взаємозв'язку між ними)

метод як спосіб і форма вираження певного типу і принципу співвідношення між даною суспільно- політичною теорією і висвітленою дійсністю (тут

проявляється загально світоглядний зміст методу у фундаментальних проблемах співвідношення матеріального і духовного у суспільно-політичнім пізнанні, теорії та практиці тощо). (Засіб висвітлення взаємозв'язку між певною політичною теорією та дійсністю, що в ній висвітлювалася).

Подана класифікація функції методу, як бачимо, досить умовна, як і будь-яка класифікація. Але вона все-таки, дозволяє виявити і висвітлити цілу низку важливих аспектів методології (загально світоглядних, теоретико-пізнавальних, оцінюючих тощо) окремих вчень минулого і в цілому історії формування і розвитку суспільно-політичної думки.

Помітним вираженням предметної і методологічної специфіки історії суспільних і політичних вчень являється провідна роль саме тих принципів, прийомів і способів дослідження, які за своїми можливостями у найбільшій мірі відповідають історико- теоретичному змісту і профілю даної дисципліни. Звідси і визначаюче значення способів і прийомів історичного підходу до суспільно-політичних учень минулого, оскільки без принципу історизму неможливо серйозно говорити і про історію цих учень.

Кажучи про історико-політологічний аналіз стосовно ґенези вітчизняного політикуму на рівні теоретичної рефлексії та світоглядних орієнтирів, необхідно, насамперед, наголосити на тому, що

предмет

дослідження

загальні

принципи

теорії

Особливості

об'єкта

універсальні принципи та підходи набувають ознак індивідуалізуючих прийомів та методик, завдяки яким пізнання об'єкта стає конкретним, історичним, а отже, й адекватним його сутності. Ґрунтуючись на поєднанні цих засад, ми можемо за типовими

проявами певних тенденцій політико-ідеологічного Завдяки цьому синтезу процесу виявити його національні особливості, що

має істотне значення, коли йдеться про аналіз вітчизняної політичної традиції.

дозволяє виявити як історично прохідні, так і прибуваюч і, ті, які залишают ься в історії.

Так, наприклад, давно відійшла в минуле та конкретна історична реальність, в умовах якої виникли суспільно-політичні вчення античних

мислителів (Демокріта, софістів, Ціцерона, римських філософів тощо). Багато їх суджень, оцінки тощо безпосередньо зв'язані з конкретно- історичними ситуаціями їх життєдіяльності і разом з тими умовами, які їх народили, відійшли у минуле. Але деякі їх положення (і перш за все – теоретико-концептуальні основи їх поглядів і підходів до питань держави, права, законодавства, суспільних відносин тощо) пережили свій час, стали необхідною ланкою в історичному ланцюжку розвитку і поглиблення суспільно-політичних знань і являються складовим моментом сучасних теоретичних поглядів, переконань і побудов.

Адекватне трактування минулої і сучасної ролі і значення суспільно-політичних вчень вимагає відмінності у структурі суспільно-політичних знань, представленого у відповіднім вченні, його конкретно-історичній і теоретичній сторонах

Конкретно- історичний аспект суспільно- політичного змісту вчення.

показує, які саме історичні визначення і конкретні погляди на суспільство, державу, право, політику тощо розвинуті в даному вченні, як ці погляди співвідносились з вимогами певних соціальних груп» верств класів, які інтереси і тенденції розвитку вони виражали, яку позицію займав автор вчення в контексті своєї епохи тощо.

Єдність і взаємозв'язок конкретно-історичної і теоретичної сторін суспільно-політичного вчення пропонують їх відносну самостійність, завдяки чому теоретичні категорії, ідеї, формули і побудови того або іншого автора минулого «вивільнюються» від свого конкретно-історичного контексту і входять до теоретико-методологічного арсеналу пізнання людини, яке постійно розвивається.

Теоретичний

аспект

відображає філософські, загально методологічні, пізнавально- гносеологічні Моменти вчення, показує, як і яким чином обґрунтовувались конкретні суспільно- політичні погляди, у які теоретичні концепції вони оформлялись, які вихідні принципи покладені в їх основу, які форми, моделі і конструкції думки відображені у розглянутій доктрині і являються провідними та визначаючими для даного мислителя або вперше вводяться ним у теоретичний обіг тощо.

З урахуванням поєднання в історії суспільних і політичних вчень теоретичного та історичного спрямування дослідження висвітлення матеріалу даній дисципліні проводиться на підставі поєднання хронологічного і

проблемно-категоріального способів та прийомів викладу.

Хронологічне висвітлення

дозволяє історії конкретно і повніше розкрити послідовність і своєрідність процесу формування, розвитку і зміни тих чи інших концепцій, вчень і шкіл, специфіку їх суспільно-політичних поглядів, характер їх зв'язків з епохою яка їх породила

поєднання

проблемно-категоріальне

висвітлення притаманних моментів успадкування і новизни, теоретико- пізнавальної значущості, внеску до історично-розвиваючого процесу суспільно- політичного знання, місця і ролі в історії суспільних і політичних вчень, аспектів зв'язку із сучасністю тощо.

дозволяє глибше і чіткіше виявити і висвітлити загальне і особливе в різних суспільно-політичних вченнях,

прослідкувати роль традицій і "стрибків" в історії ідей, співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в історії суспільно- політичних вчень, взаємодії і взаємовпливу загального (всесвітньої історії суспільних і політичних вчень), особливого (історії суспільної і політичної думки у відповідних регіонах і країнах у той або інший період часу) і одиничного (концепції певного мислителя тощо).

це один із нових і продуктивних методів, за допомогою якого можна здійснити реконструкцію ментальних структур національного дискурсу та поведінки. За його допомогою є можливість досліджувати історію національної психіки, корелюючи її прояви з історичними подіями та явищами культури - ілюстративного матеріалу «національного несвідомого»

Ж.Лакан

Одним із прикладів такого підходу можна вважати спробу застосувати психоаналітичну концепцію

французького дослідника - автора теорії регістрів психічного поля - Ж.Лакана. Своєрідність цього

методу полягає у тому, що за його допомогою є можливість досліджувати історію національної психіки, корелюючи її прояви з історичними подіями та явищами культури - ілюстративного матеріалу «національного несвідомого».

Одним із найпоширеніших на

сьогодні методом дослідження є

метод екстраполяції. Йдеться, власне, про майже механічне

перенесення на національний ґрунт відомих та апробованих зарубіжним досвідом теорій і підходів, з позицій яких здійснюється реконструкція української політичної рефлексії. На перший погляд тут

немає нічого неприпустимого, оскільки наука, зокрема, й політологія, - явище універсальне, а отже, тенденції і процеси, що підлягають політичному аналізові, є однотипними та гомогенними. У цьому сенсі важко не погодитися з думкою В.Потульницького про те, що «історична правда єдина; коли ж їх існує декілька, то це вже не наука, а міфологія».

Як бачимо із викладеного матеріалу, історія суспільно-політичної думки займає важливе місце серед гуманітарних наук. Вона дає можливість пізнати і зрозуміти ті

суспільно-політичні явища, які відбувалися і відбуваються у суспільстві за час його розвитку. Намагаючись зрозуміти сучасність і знайти шляхи для побудови кращого майбутнього, люди завжди звертаються до минулого, до історично апробованих положень, принципів, цінностей. Це зовсім не

віддання шани минулому, це не сліпа віра у традиції та авторитети, а необхідний спосіб людської орієнтації в історичному часі і просторі. Природна потреба кожної

епохи визначити своє місце і

призначення між минулим і сучасним

Відомий український політолог та історіософ з

Канади І.Лисяк-Рудницький (1919-1984)

назвав найбільш значущий - з погляду ґенези

висвітлюваних процесів - хронологічний відтинок цього періоду: від 1890 р. до Першої світової війни - «інтелігентською добою»,

а в іншому разі на його означення запозичував

з історії літератури термін «модернізм», називаючи його «модерністською добою». Іменувати цей період «загальнонародним» пропонував В.Сарбей, акцентуючи на тому, що

саме тоді відбувалося органічне й нерозривне поєднання культурно-освітнього напряму українського руху з радикально-політичним і політизація охопила найширші суспільні верстви.

Якраз на початку 1890 років, за справедливим визначенням Д.Дорошенка, завершилася, певно, «найглухіша» доба в історії українського руху другої половини XIX ст.