Важко знайти особистість, котра б утілювала сучасного українського інтелектуала настільки повно, як Соломія Павличко. Висока професійність, наукова відвага, відповідальність і принциповість, громадянська невсипущість — ці риси були напрацьовані нею впродовж короткого земного життя, відведеного долею. Соломія була класичним трудоголіком. Здавалося, вона ніколи не стомлювалася. Зосереджена, надзвичайно цілеспрямована, працездатна, нагадувала стрілу, випущену... Втім, вона сама завжди натягала лука. Вона й народилася під сузір’ям Стрільця.

Хоча, за власним зізнанням, не вірила «в жодну астрологію, хіромантію, магію, містику і подібного роду захоплення, що так процвітають у теперішньому житті».

15 грудня їй виповнилося б п’ятдесят. Будь-що, сказане про неї в минулому часі, звучатиме дещо пафосно. Пафосу вона також не любила. Але ж її стріла таки продовжує лет — у заснованому нею видавництві «Основи» вже після неї вийшло у світ п’ять її книжок (першодруки): «Теорія літератури», «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського», «Зарубіжна література: Дослідження та критичні статті», «Листи з Києва», «Фемінізм».

Та мова не лише про книжки, що приходять до нас, мов світло згаслої зірки. Варто говорити про феномен Соломії Павличко. Про образ нової жінки нової України. Яка зуміла створити в українській гуманітарній науці свою школу. Яка змінила життя багатьох людей, запаливши новими ідеями. Яка наближала Україну до стандартів цивілізованого світового співтовариства.

Соломія Павличко переймалася образом нової української жінки — активної, творчої, реалізованої, переймалася ідеєю партнерської сім’ї. Спокійно, послідовно й аргументовано боролася проти святенницьких «канонів». Викриваючи у своїх виступах і статтях дискримінацію жінок у сучасному українському суспільстві, вона була безкомпромісною і послідовною. Їй прикро було констатувати, що сучасна українська культура залишається переважно в рамках патріархальних стереотипів. Тому вона задумала й створила разом з однодумцями при Інституті літератури НАНУ Центр ґендерних і феміністичних досліджень, а 1994 року в «Основах» двотомником Сімони де Бовуар «Друга стать» започаткувала в Україні видання феміністичної літератури, яка нині поповнилася низкою актуальних досліджень у цій царині, зокрема «Антологією феміністичної філософії».

Внутрішньо вільна, розкріпачена, Соломія Павличко самою своєю присутністю розширювала простір свободи, особистим прикладом давала іншим значно більше, ніж сотні лекцій, нотацій, повчань. Вона ламала стереотипи, зокрема, в дослідженнях класичної української літератури, прийшовши на цю наукову ниву з царини літератури зарубіжної. Нашій гуманітарній науці з причин, як мовиться, відомих, дуже бракувало інтелектуальної свободи, адекватного новітнього інструментарію, полемічності. Щиросердо кажучи, багато хто з науковців і досі не сприйняли її незвичних для нашого «іконостасного» мислення трактувань і, навіть не читавши її монографії «Дискурс модернізму в українській літературі», поспішили заявити про «поверження богів». «Найголовніша частина модернізації — толерантність, яка нашому суспільстві дається дуже важко. Що це означає в перекладі на мову літератури? Не засудити, а зрозуміти», — так писала у передмові до другого видання «Дискурсу модернізму…» авторка.

Заснування 1992 року, в часи особливої фінансової скрути, видавництва «Основи» — її втілена мрія. Свого часу, читаючи в оригіналі західну філософію, культурологічні дослідження, праці з психології, соціології, Соломія дуже переживала, що все це інтелектуальне багатство не доступне українському читачеві. Так виник задум грандіозної програми перекладу й друку зарубіжної гуманітарної та економічної класики рідною мовою. Усе почалося з видання «Макроекономіки» та «Корпоративного управління». Згодом каталоги «Основ» зарясніли іменами Сенеки, Гельвеція, Поппера, Тойнбі, Вітгенштайна та сотнями інших, не менш поважних.

Звісно, Соломія не могла думати-гадати, що в заснованому нею видавництві 2006 року вийде том спогадів про неї — «Соломія». Майже 60 авторів, 342 сторінки, матеріали до біобібліографії, фото з сімейного архіву та цикл Дмитра Павличка «Вечірні молитви». Сторінки споминів — факти, деталі, вірші і навіть сни... Різні люди писали меморіальний портрет цієї жінки: тодішні ректори університетів В’ячеслав Брюховецький та Іван Вакарчук, письменники Оксана Забужко, Мирна Косташ, Аскольд Мельничук, Кулик Кіфер Дженіс, науковці Дмитро Наливайко, Михайлина Коцюбинська, Микола Сулима, Елеонора Соловей, Роман Шпорлюк, перекладачі Андрій Содомора, Михайло Москаленко, Максим Стріха, її колишні студенти Галина Соловій, Ростислав Семків, чимало інших. І все це не складає вичерпного образу — поза простором споминів залишається багато чого непроявленого й невимовленого. Фото художниці Тані Д’Авіньйон на обкладинці свідчить: ми знали переважно іншу Соломію Павличко. Вона була наскільки активною, діяльною, присутньою тут-і-тепер, що навіть натяк на глибоку відстороненість міг би здатися тоді, в часи її перебування поряд із нами, зоровою оманою.

«Вже сьогодні можна оцінювати історичну роль Соломії в літературній критиці України. Але не можна забувати, що головна історична заслуга цієї жінки все ж полягала не в її незаперечних наукових здобутках, а саме в її відвазі і в активності, — пише доктор філософії Марта Богачевська-Хомяк. — Вона не тільки займалася модернізмом, вона жила сутністю цього поняття. …Вона не розмежовувала людського існування на комірчини — наукові, суспільні, ґендерні, власні, родинні чи громадські. Вона розуміла, що це все переплетене…»

Соломія Павличко була цілеспрямованою і наполегливою, водночас залишаючись у своїй прагматичності ідеалісткою і романтиком. Вона прожила своє життя. І за кожним її вчинком стояв не просто вибір, а й повнота відповідальності. Попри молодість, вона дала урок, який іще належить засвоїти.

Гостро не вистачає Її. Її недемонстративного, ненав’язливого лідерства. Жвавого розуму, іронії, спокійної виваженості (хоча в останньому інтерв’ю, яке зберігаю донині на дискеті, вона наголосила: «Стаю дедалі радикальнішою в тому, що стосується національних проблем»). Не вистачає Соломіїної філософської начитаності, інформованості. Справді, вона й сама, Соломія Павличко, була адекватним відображенням нових (тобто добре забутих) для наших широт ідей: навіть ті, хто іронізував з приводу «зловорожого» фемінізму, у самій її постаті й поведінці, таки сприймали його (хоча до кінця, певне, так і не приймали). Навіть її стримана елегантність в одязі, добрий смак слугували на користь ідеї самодостатності розумної жінки. Вона була такою живою людиною, такою масштабною особистістю в жіночій іпостасі, що багатьом із нас, нині сущим, ніколи цього не досягти…

Стріла Соломії Павличко завжди поціляє в «яблучко».

Соломія Павличко народилася у Львові в родині відомого поета Дмитра Павличка. Згодом родина переїхала до Києва.

Закінчила відділення романо-германських мов і літератури Київського державного університету ім. Тараса Шевченка та аспірантуру при ньому. Захистила докторську дисертацію. Викладала на філологічному факультеті своєї альма-матер і в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», де була професором, на відділі славістики та східноєвропейських студій Альбертського університету (Едмонтон, Канада) і в Гарвардській літній школі україністики (США). Була головою комісії з поширення української культури Міжнародної асоціації україністики (1990—1993) та головою експертної комісії програми «Підтримка вищої школи в Україні» Міжнародного фонду «Відродження» (1995—1997).

Член Національної спілки письменників України (1992—1999) та Асоціації українських письменників (1997—1999). Лауреат премії ім. академіка Сергія Єфремова (посмертно). У 2000 р. відділення слов’янських мов і літератур Торонтського університету (Канада) заснувало стипендію ім. Соломії Павличко, а журнал Аgnі (США) — премію її імені в галузі літературної критики.

Автор низки монографічних досліджень, зокрема про Емілі Дікінсон, Байрона, інтелектуальний роман сучасної Великої Британії, дискурс модернізму в українській літературі. Перекладала з англійської (окремими виданнями вийшло сім книжок). Упорядник та автор передмов до «Вибраного» Томаса Стернза Еліота, «Лірики» Емілі Дікінсон, книжки віршів і перекладів «Держава слова» Михайла Ореста, автор передмов та приміток до видань серії «Перлини світової лірики», зокрема Персі Біші Шеллі, Вільяма Батлера Єйтса. Була активним пропагандистом українського слова в англомовному світі: написала передмову до антології From Three Worlds: New Writing from Ukraine (США, 1996, є співупорядником антології Two Lands, New Wisions: Stories from Canada and Ukraine (Канада, 1998).

Пам’яті Соломії Павличко

Світлій пам'яті Соломії Павличко (15 грудня - день народження, 31 грудня - день смерті Соломії Павличко) Восени цього року мені поступила незвичайна пропозиція з нового журналу „Личность" від Мальвіни Воронової - написати про Соломію Павличко. Скориставшись нагодою, я написала також розгорнутий психологічний портрет. Моє розуміння Соломії Павличко, її особистості на нашому порубіжжі дасть змогу збагнути мій перший текст, написаний відразу після її смерті, і який послужив причиною знищення моєї книги „Пришестя Вічності"(2000). Право на текст, на індивідуальне розуміння - це безумовне право кожної творчої особистості, адже воно відображає якість демократичного суспільства. А відсутність повноцінного діалогу, як писав В.Стус, створює прекрасний ґрунт для перебільшення незгод, де кожен із учасників мовчазної дискусії сприймається ніби через збільшуване скло, а людина, що має іншу позицію, сприймається протилежною стороною за ворога. На цій основі, тобто забороняючи людям мати іншу позицію, тоталітарна влада в Україні брала на себе відповідальність за духовну або фізичну смерть націотворчих особистостей. Соломія Павличко - яскравий приклад інтелектуального бунту за право бути собою, формувати себе активною учасницею в науковому, політичному і загалом культуротворчому виборі України. Мені би хотілося, щоб цей текст про Соломію прозвучав і як моє поминальне слово - напередодні Нового 2008 року. Новорічна життєсмерть Соломії Павличко (психопоетичний портрет) З наближенням Нового року наближається також новорічний вечір смерті яскравого філолога-аналітика нашого порубіжжя - Соломії Павличко. Не лише своїм життям як живим науковим пошуком, але і своєю смертю у Новорічну ніч напередодні 2000 року вона створила цілісний знак для тлумачення української перехідної епохи. На жаль, ми втратили традицію говорити про смерть як про соціокультурний і метафізичний феномени. А відповідно й забули, що форма смерті залежить від життя людини і що смерть - це остання форма прояву мужності. Коли я думаю про форму Соломіїної смерті, то мені видається фатальним головний об'єкт її дослідження - марґінальність, тобто те, що не може визначитися, що перебуває на межі. Форма ж Соломіїного життя є яскравим втіленням української аристократичної форми. Відомий український мислитель Вячеслав Липинський національну аристократію називав „Божими людьми" нації, Василь Стус - покутниками, тобто тими, що спокутують гріхи свого національного родоводу. Від народження, - писав Стус, - берем правічний гріх собі на душу: його покутувати змушені, його ми вистраждати ревне повинні... Для мене, Соломія у своїй єдності життя і смерті належить до кола українських аристократок-покутників. Адже саме у єдності життєсмерті вона стала значущим українським символом - образом тривоги нашої, за влучним позначенням Тамари Гундорової. Видатний російський філософ і філолог Олексій Лосєв визначив особистість як самосвідомість, інтелігенцію. Найголовніше, писав він, що особистість - це „обов'язково зреалізований символ, здійснена інтелігенція", а відповідно - міф у широкому смислі слова, де факт існування в історії, факт життя, боротьби і смерті постає в єдності осмисленим і оформленим життям. В історичному і метафізичному розумінні Соломія є особистістю, яка позначила іменем своїм український вибір на європейському кризовому порубіжжі. Для того, щоб збагнути цей вибір, потрібно знати механізми формування європейської інтелектуальної парадигми ХХ століття, коли наукова методологія тісно пов'язується з метафізикою і політикою, а пошуковий смисл вибудовується у структурі „запитання - відповідь", де кожна відповідь стає новим запитанням. Європейська інтелектуальна парадигма другої половини ХХ ст. сформувалася як еволюційно-революційна, в якій головним метафізичним запитанням став французький структуралізм, де, зокрема, яскрава особистість Клод Леві-Строса породила нову яскраву особистість Жака Дериди. Соломія Павличко правомірно звернула увагу, що праці Леві-Строса, крім методологічного, мали важливе політичне значення, адже у них він піддав сумніву універсалізм всіх політичних правил та цінностей. Основою для цього послужила концепція структурної побудови світу. Як доводить Клод-Леві Строс, світ упорядковується на основі складної системи опозицій: „центральне - марґінальне", „сакральне - мирське", „чоловік - жінка" тощо. При цьому опозиція між центром і периферією є універсальною, оскільки обидва члени опозиції - нерівні з огляду на соціальний, релігійний та ін. статуси. Водночас Леві-Строс виявляє, що статична структура містить у собі приховану троїстість, що робить її динамічною, такою, що розвивається. Тобто з допомогою структуралізму можна було науково довести існування Бога як монотворця упорядковуючої бінарної структурності світу. Структуралізмом вперше зацікавилися українські шістдесятники. Так український єврей, космополіт і психіатр Семен Глузман зізнавався, що вперше про структурний аналіз почув в ув'язненні - від головного ідеолога українських шістдесятників-дисидентів - Івана Світличного. „Структурною антропологією" Леві-Строса особливо цікавився Василь Стус, у творчості якого розбудовувався індивідуалістичний міф на основі неоплатонізму та архетипу Христа як національного і загальнолюдського Спасителя. Стуса приваблювала ідея Леві-Строса по відновленню всесвітнього міфу - як можливість закласти міфологічний матеріал всіх народів світу в комп'ютер, який міг би реконструювати первісний міф про спільне походження людства. Однак версія українського структуралізму, яка могла постати ще в 60-70 рр. і органічно поєднати своє і чуже, була нагло перервана репресивною імперською системою, що не дало змоги розвинути перспективну інтелектуальну парадигму в Україні. У другій половині ХХ ст. європейський структуралізм плавно переходив у постструктуралізм. Якщо структура має творця, то вона може мати й антитворця, руйнатора, який революційним шляхом розбере Богом дану структуру й перебере по-своєму. Цю функцію антитворця виконує Жак Дерида з його пропозицією антиміфу для всього людства. Ідеї Леві-Строса він використовує заради революційної демонізації методології та політики, модернізуючи заодно ніцшівську ідею смерті Бога. Тобто на основі теоретичних побудов Леві-Строса та психоаналізу Фройда він формує в ідеологічному, а відповідно й політичному плані незвичайну теоретичну провокацію, яка у метафізичному сенсі означає, що Бога - немає: ні в літературі, ні в політиці, ні в культурі загалом. Для розвитку демонічної за своїм характером методології служить знаменита доповідь Дериди на науковій конференції у 1966 році „Структура, знак і гра в дискурсі гуманітарних наук". Демонічний Дерида розпочинає наукову рефлексію з того, що бінарна структура не є універсальною, що не є універсальними й самі опозиції, а це передбачає самокритику структуралізму і його вихід у блукаючий загальноєвропейський дискурс, який активізує у національних європейських культурах інтелектуальні пошуки втраченого культурного та метафізичного ядра. Отже, замість динамічної еволюційної структури Леві-Строса, яка має центр, суб'єкта, метафізичне джерело, була запропонована Деридою провокативна революційна деконструкція з руйнуванням структури через децентрацію як основу для вільної анархічної гри. Вільна демонічна гра відкривала простір для символічного порушення різноманітних табу. Таким чином в європейській культурі набувала актуальності постмодерна ідея неорганізованої структури з культом інтелектуальної пошукової гри, хаосу та анархії. „Важко уявити собі структуру без центру, - відзначала Соломія Павличко. - Водночас саме цього і домагається Дерида". Щоб підключитися до провокативного кола небезпечної парадигми, а заодно здійснити постмодерні пошуки культурного і метафізичного центру і оновити розуміння структури, національного міфу, політичної концепції державності, українським аналітикам потрібно було подолати колоніальний страх перед мисленням. Адже у ситуації колоніалізму українські вчені втратили органічну для розвитку національної культури послідовність герменевтичного кола - „запитання - відповідь", тому на ранній стадії постколоніалізму, тобто на початку 90-х рр. ХХ ст. розпочалися перші несвідомі підключення до постмодерного інтелектуального діалогу без розуміння того, що чужорідні провокації народжені в еволюційній для Європи інтелектуальній системі, яку треба не лише вивчити в єдності, але й реставрувати передусім власну інтелектуальну систему „запитань - відповідей". Тобто, потрібно було зруйнувати фальшиві центри у колоніальній системі вітчизняних гуманітарних наук, але уникнути демонічного руйнування націотворчої традиції, потоптаної репресивною імперською системою. Активному входженню до загальноєвропейської інтелектуальної парадигми послужила наявність української діаспори в різних куточках світу. Інтелектуальний конфлікт „українська діаспора - Україна" активізував українське порубіжжя, адже українська діаспора прагнула перебрати на себе інтелектуальне формування України. Так у передмові до збірника „Стус як текст"(1992), виданій в Австралії, Марко Павлишин „ненормальній Україні", тобто Україні постколоніальній, яка не має власних теоретичних розробок, протиставив „нормальний" Захід, який має новітні літературознавчі методи і культурологічні теорії. При цьому дещо обережно зазначив: „Сумнівним, також, стає діяспорне право представляти для України західню нормальність". Дійсно, сумнівним. Адже діаспорна творча особистість, як правило, відчуджується і від своєї культури, і від західної, перебуваючи на помежів'ї. Тобто займає марґінальне місце і на Заході, і в Україні. Натомість повносилу українську аналітику можна було виробити лише разом в органічному націотворчому соціумі. На початку української незалежності серед молодих дослідників відбулася романтизація інтелектуальної української діаспори, адже та давала великий провокативний поштовх до наукового пробудження України. Так до західної інтелектуальної парадигми, яка символічно позначилася особистостями „Клод Леві-Строс - Жак Дерида", або теоретично „структуралізм - деконструкція", модерне українське літературознавство підключив Григорій Грабович. Грабович став тим, хто методологічно сформував Соломію Павличко як літературознавця-ревізіоніста. У його особі українська наука постала актуальним постмодерним запитанням, відповіддю на яке й була аналітика Соломії. Якщо Василь Стус, за словами Дмитра Стуса, здійснював „зухвалий синтез модерну з поневаженою традицією", то Грабовичу не була властива така органічна синтезуюча установка модернізації. Радикальним кроком прищеплення структуалізму в новітнє українське літературознавство став переклад Соломією у 1991 році англомовної праці Грабовича про Шевченка - „Поет як міфотворець", теоретичною основою якої був структурний аналіз. У 1992 році Соломія засновує видавництво „Основи", її видавничий проект як романо-германського філолога спрямовується на переклад важливих для розвитку інтелектуальної України текстів - від античних (де вона особливо гордиться своїм виданням Платона) до праць Леві-Строса, Фройда і Кейт Мілет. Модернізувати українське літературознавство на основі західноєвропейського, зокрема, структуралізму, деконструкції, психоаналізу і ґендерних студій, стає Соломіїною індивідуальною програмою. На початку 90-х рр. головна увага модерного літературознавства привернута до модернізму. Григорій Грабович пише свою знамениту статтю „Екзорцизм українського модернізму" (1992) з таким красномовним епіграфом з Вільяма Блейка: „Причина того, чому Мільтон писав скуто, коли йшлося про янголів і Бога, та вільно - про демонів і пекло, полягає в тім, що він був справжнім поетом й належав до табору диявола, не здогадуючись про це". Тобто демонізація кваліфікується ознакою справжньої поетичності. Таким чином, і модернізм образно припасовується до „табору диявола", тобто до найбільш чуттєвого, тілесного самовираження. Однак український високий модернізм явно не вписується у цю парадигму, про що свідчила аналітична розвідка поезії Василя Стуса Тамарою Гундоровою „Феномен Стусового „жертвослова""(1992). Низький модернізм утверджує індивідуалізм на основі культу інстинкту, тіла, сексуальності, високий - утверджував значущий індивідуалізм на основі піднесення над чуттєвим, тілесним, сексуальним. Історія української літератури явно тяжіла до високого модернізму, оскільки націотворчі письменники ставили перед собою високу мету - привести власний народ до своєї держави. Мені здається, що цю висоту призначення українського письменника відчував навіть польський модерніст-сатаніст Станіслав Пшибишевський, коли став на коліна перед Василем Стефаником. Але разом з цим в історії української літератури виявлялося й невміння українських письменників образно вести розмову про тілесне, сексуальне. Закономірно, що довкола модернізму у його високій (аскетичній) і низькій (чуттєвій) формі розгортається продуктивна дискусія. Соломія Павличко виносить на захист своєї докторської дисертації проблему „Дискурс модернізму в українській літературі", несвідомо спрямовуючи історію української літератури в бік низького, „чуттєвого" модернізму. Пригадую захист її докторської у 1995 році в Інституті літератури НАН України. Це було майже наукове зухвальство, адже Соломія вводила в літературознавчий аналіз дискурс лесбіянства і гомосексуалізму, змінюючи не лише наукову парадигму в бік марґінальних (демонічних) смислів, а й розуміння історії української літератури в цілому. Про свій захист у листі до Грабовича вона напише: „Отже, була атмосфера скандалу, але вчена рада (таємно) все ж проголосувала „за". Тобто ковтнула і лесбіянство..." Закономірно, що Грабович, виступаючи в ролі українського Дериди, тобто „спокушаючи" Соломію на розгорнуту не лише наукову, але й соціальну деконструкцію, мав також на увазі радикальну перебудову самого Інституту літератури НАН України, а тому, за його власним свідченням, намовляв її „бути кандидатом на пост директора Інституту літератури". Це не могло не інтригувати, як і те, яке насправді таємне бажання переслідував Грабович, пов'язуючи його з деконструкцією академічного Інституту літератури? Саме під впливом Грабовича Соломія розпочинає ревізіоністську революцію в українському академічному літературознавстві, взявши курс на мислячу аналітику через активізацію марґінальних, тобто підривних демонічних смислів, які опонують традиційним (аскетичним) націотворчим моделям. Передусім вона привертає увагу академічної науки до ґендерних - чоловічо-жіночих студій. Невдовзі стає зрозуміло, що ці студії проникають в найглибиннішу сутність національного буття, адже зосереджуються на основній загальнолюдській колізії, яка виявляє стать чоловіка і жінки і їх потенцію до культуротворення. Західний інтелектуальний бізнес, фінансуючи ґендерні студії в Україні, розпочинає активне пізнання української ментальності. Очевидно, пов'язує з цим власну підривну психополітику. Аналізуючи феномен ґендерних студій в Україні, зацікавлення ними західного інтелектуального бізнесу, я вважала, що, скориставшись ситуацією, українські жінки-інтелектуалки мали вибудувати свою націотворчу стратегію досліджень, яка би не колонізувала національний інтелект, не робила його об'єктом чужих інтелектуальних маніпуляцій, не загрожувала нашій державності. Те, що ґендерні студії визначать характер науки, культури і політики нашого порубіжжя, було вперше відчитано Соломіїним інтуїтивним розумом. Серед всіх шляхів у літературознавстві, які розроблялися в кінці минулого століття, це був, без сумніву, найактуальніший. Кожним текстом, в якому був задіяний ґендерний підхід, Соломія не просто вражала, вона глибинно провокувала нові кола запитань і відповідей. Оскільки головним центром у площині літератури є автор, то феміністичний підрив позначав інтелектуальний виклик чоловіку-автору, а загалом - колоніалізму української творчої особистості. Так, шокуючим для багатьох став у 1994 році психоаналіз Соломією особистості Михайла Коцюбинського, автора знаменитих „Тіней забутих предків". У цьому тексті можна було відчитати код української геніальності. Однак Соломія відсуває текст як свідчення творчої геніальності на задній план, а на основі психобіографії Коцюбинського розпочинає розмову про цілком марґінальне і на перший погляд зовсім не значуще: про українську невизначену мужність в любовній реальності. Своїм аналізом вона привертає увагу до головного інфантильного комплексу українських мужчин. Цей комплекс нею визначений інтуїтивно точно - як комплекс оральності. Згідно з класичним психоаналізом він має дві протилежні психологічні форми прояву: активну та пасивну, яка проявляється або у пристрасті до їжі, сексу і пияцтва, або - через аскетизм і духовний пошук. Соломія опинилася перед вибором, коли національну мужність можна творити традиційним шляхом, тобто шляхом акцентування позитивних аскетичних ознак, і модерним - шляхом самокритики, що дає змогу радикально очищатися від тілесних колоніальних комплексів. Вона вибирає шлях національної самокритики. Так Соломія звертає увагу, що Михайло Коцюбинський у своїй юності кидався з ножем на батька, що свідчило про його фатальний Едіпів комплекс, пов'язаний з комплексом матері. Тобто у такій чоловічій психології центруватиметься материнський код, який відповідає за інстинкт (інстинкт життя та інстинкт смерті), а завдяки марґіналізації батьківського коду як структуротворчого принципу - рух інстинктів набуватиме безладного ритму, що й позначатиметься на моральній невизначеності суб'єкта. Неусвідомлений материнський комплекс, за аналізом Соломії, визначив побутову поведінку видатного українського класика, що проявилася через культивування їжі, інтелектуальну лінь, пошуки сексуальної насолоди без моральної відповідальності за вчинене. Роздвоєне інтимне життя Коцюбинського як інфантильного романтика, де коханка і дружина призначені виконувати єдину - материнську роль, стає показовим для тлумачення сучасного українського чоловічого інфантилізму. У чоловічому „інтимі" „обсесивне об'їдання", наголошує Соломія, приводить до інтелектуальної пасивності. А субстанція мужності, і в цьому Соломія особливо переконує, вимірюється рівнем самоусвідомленості, тому неможлива без глибинного самоаналізу. Втрата субстанції мужності за часи українського колоніалізму досягла катастрофічних масштабів. Основою для сучасної катастрофи послужило знищення українського інтелектуального покоління в 30-х рр. „Такої втрати субстанції інтелігентности й інтелектуалізму, якої російська чи українська культури зазнали в 30-роки, - писав Василь Стус, - здається не знали раніше і не знали пізніше". Соломія Павличко гостро і радикально переживала цю втрату в 90-х рр. ХХ ст.. Тому індивідуальна „інфантильна" драма Коцюбинського, „його власний невроз" послужив для асоціативного зіставлення з інфантилізмом „Енеїди" І.Котляревського, зрештою дав уявлення про українську чоловічу колоніальну драму загалом, де абсолютизоване низьке бажання „напитися і наїстися", як відзначає Соломія, стає підсвідомою втечею від історичних проблем, анулює високе бажання - аналізувати й розв'язувати актуальні конфліктні ситуації в літературі, культурі і політиці. Про те, яке враження могла справити на українських чоловіків така критична психоаналітика Соломії, свідчить текст Івана Драча: „Я лежав і плакав, - згадував Драч. - Мене образили до глибини душі. Образила Соломія своєю статтею „Пристрасть і їжа: особиста драма Михайла Коцюбинського". В тексті панувала сама справедливість, все було обміряно і обраховано, хто з'їв, коли і скільки, гурманство і лицемірство було засуджено, було сповна воздано гріховоднику і роздвоєнцю Михайлові Коцюбинському. А найбільше мене вразило, що було не зауважено найголовніше, як мені тоді здавалося, що не було вияскравлено, що саме в той час народилися „Тіні забутих предків" - шедевр із шедеврів". Очевидно, що, провокуючи безпощадним аналізом, Соломія вказувала досить радикально на головні недоліки української мужності, ігноруючи позитивні її риси. Але це був прискіпливий погляд розумної жінки, для якої світ Іншого був передусім світом мужчин, тому вона його інтенсивно досліджувала, пізнаючи у такий спосіб свою вітчизну. Вітчизна для жінки усвідомлюється конкретно: спочатку в образі батька, потім - в образі коханого чоловіка, зрештою - в образі типової національної мужності. Хоча Соломія Павличко завжди уникала розмов про особисте, але те, про що вона писала - як про моральну невизначеність, еротичну роздвоєність Михайла Коцюбинського - могло при самоаналізі стосуватися і її власного батька, у психології якого проявилася значно масштабніша моральна невизначеність в умовах радянської більшовицької дійсності. Так, Василь Стус у своїх записах з ув'язнення залишив таку характеристику Дмитра Павличка: „Згадую лист Павличка, написаний до Юрія Бадзя. Це був лист-відповідь на репліку Ю.Бадзя про те, що дарма Павличко в якомусь із публічних виступів говорив про Франка як борця з українським буржуазним націоналізмом - чи не найголовніша (по-радянському) прикмета Франкового генія. Павличко був украй обурений реплікою - він здобувся на щирий гнів проти облудної філософії, якій віддав данину і Дзюба (це - мова Павличка). Ніколи не хваліть мене, - закінчив Павличко свого листа, демонструючи свою полярну супроти Бадзя позицію. Це стосувалося 1978 приблизно року. Потім Бадзьо був репресований як автор націоналістичної роботи „Право жити". Націоналістичної тому, що, за Бадзем, кожен народ має дихати, а не животіти під імперіальною кормигою. Цікаво, як почуває себе Павличко тепер, коли Ю.Бадзьо в неволі?" Отже, психоаналіз у сенсі пізнання і самопізнання є дуже небезпечна річ, адже він також повертає нас до самих себе... Перефразовуючи Василя Стуса, сто дзеркал спрямовується на тебе... Розширений ґендерний психоаналіз зробив Соломію в очах українського суспільства 90-х рр. революційною феміністкою, позицію якої одні схвалювали, а інші - категорично не приймали. Соломіїн аналіз все яскравіше виявляв, що в українському чоловічому світі національно свідома жінка зі своєю спрагою знання почувається самотньою, тому їй пристрасно хочеться прищепити національно свідомим мужчинам аналітичний інтерес до самопізнання. Головна увага Соломії як психоаналітика привертається до Еросу, адже він є основою розвитку національної творчої особистості. Соломії цікаво пізнати творчого українського мужчину в архетипній ситуації кохання, коли глибинно поєднується національний Ерос і Логос. Разом з цим вона робить чудовий переклад роману видатного англійського прозаїка Девіда Лоуренса - „Коханець леді Чатерлей", щоб показати, як можна модерно і красиво виражати еротичну драму. Олесь Гончар, прочитавши її переклад, бачить в ньому загрозу для консервативної української традиції, де завше замовчувалося інтимне життя. „Наш народ, - реагує Гончар, - завжди був цнотливим у своїх почуттях". Соломія відповідає цій напівправді своїм викличним бажанням показати „варварську" природу свого народу та його чоловіків. Зрозуміло, чому бентежиться Гончар, адже він також може стати об'єктом безпощадного аналізу „модерної дамочки", як називає він Соломію. Однак вона не вступає в діалог там, де не бачить його продуктивного розвитку. Її важливою орієнтацією є психоаналіз як прояв інтелектуального європеїзму. Європа приваблює її як органічний націотворчий простір розгорнутого самопізнання та культури мислення, як концептуальна метафора інтелектуальної свободи. За характерний порив до свободи Леопольд фон Захер-Мазох українку метафорично позначив „іспанкою Сходу". Соломія виявляє себе яскравою українською „іспанкою" з органічною жіночою мужністю. Фатальна марґінальність все більше приваблює її як провокативного психоаналітика. Інтерес до марґінальних особливостей текстів, які перебувають у конфлікті з їх явним смислом як головними ідеями, погляд на епоху „знизу", „занурення у її підпілля", - все це привело до світоглядного перевороту в Західній Європі. Соломія розмірковує, як впровадити подібний переворот для української науки. З допомогою теорії марґінальності, сформованої структуралізмом, постструктуралізмом і психоаналізом, вона засновує постколоніальні та феміністичні студії в Україні. Критичний ревізіонізм передбачає злам класичного українського канону, який розбудовував єдність національних кіл. Українську класичну традицію національно-родової єдності Соломія позначає як консервативне і непродуктивне народництво, яке заважає модернізації української літератури, перекодуванню її на загальноєвропейські коди. „У народницькому дискурсі, література й літератори бачилися як одна велика сім'я, - констатує Соломія Павличко. - Народницький міф передбачав, що в ідеальній народній сім'ї існує гармонія між поколіннями, діти шанують батьків, молодші - старших, старші дбають про молодших, а авторитет батьків і старших безсумнівний". Однак такого роду консервативний націотворчий міф класичного проекту був вщент зруйнований модерною репресивною системою Радянського Союзу, замість нього працював налагоджений модерністський механізм самознищення на основі втрати національної соборності. Невипадково деякі російські літературознавці соцреалізм, який послужив ідеологічною основою для репресій, правомірно вважають тоталітарним варіантом модернізму, коли той перевернув традиційну структуру і зайняв центральне місце в культурі ХХ ст. Що означав розрив національних кіл на шляху національного самоствердження, свідчать політичні арешти 1929-1930 років в Україні, в результаті яких було віддано під суд спочатку представників старшого покоління української інтелігенції, зокрема, академіка Сергія Єфремова. А коли суд проходив під сфальсифікованою справою „Спілка визволення України", то молодше покоління української еліти навіть не спромоглося стати на захист старшого. Закономірно, що після розправи „батьківського" покоління було успішно знищено „синівське". У репресіях 60-70 рр. ХХ ст. знову був запущений цей модерний механізм: старше покоління українських письменників спокійно промовчало, коли ув'язнювали і позбавляли голосу молодих і найталановитіших шістдесятників - Івана Світличного, Василя Стуса та ін., які прагнули відновити націотворчу тяглість традиції у її модерній формі. Усі, хто згадуть модерніста другої половини ХХ ст. Василя Стуса, вказують, що він не міг без болю говорити про покоління „розстріляного відродження", але його щирий порив розбудити національну пам'ять у представників різних поколінь і об'єднатися з єдиною націозахисною метою виявився гласом вопіющого в пустелі. Виступаючи проти українського „народництва", Соломія неусвідомлено і радикально виступила проти давно зруйнованої націотворчої традиції. На початку 90-х рр. представник українсько-австралійської інтелектуальної діаспори Марко Павлишин на основі творчості Стуса формує нову постмодерністську установку для тлумачення української літератури. „Може колись прийде час, - писав Павлишин, - коли ми зможемо подивитись на Стуса так, як нам би кортіло: розглянути ранній період його творчості як постмодерністичний музей тем, стилів, цитат і пародій, і побачити в ньому просто літературність літератури, а пізній період - як барокковий, насичений, грайливий: як завершення блискучого кічу у виконанні поета рідкісної технічної вправності. А, може, цей час уже прийшов?" Перед тим, як формувати таке бажання, зрілий психоаналітик проводить самоаналіз і виясняє, чому у нього виникає таке бажання. Розглядати ж історію української літератури поза реальною психологічною катастрофою „боротьби" „батьків" і „дітей" в дусі грайливого і формального постмодернізму можна було лише на основі втрати відчуття трагічного і героїчного у власній душі. Діаспорному досліднику це було простіше, ніж тому, який жив в Україні і зберігав живу національну пам'ять. З іншого боку, Григорій Грабович підходив до історії української літератури з західними раціоналістичними модерністськими мірками, тому провокував не боготворити класиків, а „профанувати" їх разом з класичним проектом національної соборності, позбуватися традиційної міфологізації особистостей, ігнорувати необхідність рятівних особистісних міфів для українського суспільства, яке продовжувало боротися за власне виживання у складних порубіжних умовах. Така раціоцентрична деконструкція знову ж не потребувала стоїчної мужності. Очевидно, що на початку 90-х рр. ХХ ст. психологічного самоаналізу потребувала не лише українська постколоніальна особистість, а й українська діаспорна людина як суб'єкт сучасного культуротворення в Україні. Адже, як нині виявляється, на підставі свідчення заляканого бельгійського українця у 70-х рр. ХХ ст. були проведені арешти найяскравіших шістдесятників по всій Україні, тобто діаспорна українська людина виявилася психологічно не готовою до глибинних випробувань. Однак у 90-х рр. під впливом радикально налаштованого Грабовича як західної людини, позбавленої чуття національного трагічного досвіду, Соломія розпочинає критичний наступ на головного творця націотворчого соборного міфу - Тараса Шевченка, не враховуючи того, що Григорій Грабович проектує власну неусвідомлену гомосексуальну фантазію або так званий латентний гомосексуалізм у психологію творчості Тараса Шевченка, де такого роду психологічна інфантильність успішно подолана на основі високого духовно-етичного вибору мужності. На основі культивованої марґінальності Соломія моделює розрив цілісності Шевченкової творчої психології і в цьому просторі розриву конструює перетлумачення поета як співця революційної помсти. У цьому розриві невдовзі й з'являється марґінальний феномен Олеся Бузини, який відверто знущається над Шевченком у своєму інтелектуальному тріллері. Без сумніву, що Соломія разом з Грабовичем спровокували Бузину вербалізувати своє „внутрішнє підпілля" у дзеркалі Шевченка. Але Бузина не розуміє того глибинного бажання, яке формує епатажний дискурс Соломії, а бере від нього лише поверхневу структуру. У той час, як Соломія робить одну з перших радикальних спроб розвінчати романтизм як український колоніальний тупик, який загрожує Україні. Адже психоаналіз одержимого романтизму з його комплексом батьковбивства виявляє в ньому основи протофашизму. Радянська та фашистська система дуже подібні, що наочно показує Дмитро Стус у книзі про батька „Василь Стус: життя як творчість"(2005). Тому радянський фашизм, який психологічно проник у несвідому індивідуальну та колективну психологію, має потенційну можливість виявляти себе в різноманітних модерних формах у постколоніальному українському суспільстві. Ранні усвідомлення цього явища, тобто наприкінці 90-х, радикалізували психоаналітичні та ґендерні студії. Формула романтичного патріотизму, виражена Т.Шевченком у словах „Я так її, я так люблю свою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю", яскраво відображає, що Боговбивство, яке, до речі, адекватне батьковбивству, веде до самознищення. Тому ставлення до романтизму Соломія правомірно винесла у центр інтелектуального полілогу України як головне запитання. Напередодні 2000 року нині відомі українські письменники і діячі з нашого покоління відкрито романтизували фашизм. Один наш спільний колега, коли заходив в академічний Інститут літератури, то жартома вітався: „Хай Гітлер!", насторожуючи українських феміністок. Навіть очевидний жарт як вияв української інфантильної романтики у мене, як і в Соломії, викликав внутрішню відразу. Адже, з погляду психоаналізу нічого випадкового у мовленні не буває, навіть звичайні обмовки свідчать тут про роботу несвідомого. Закономірно, що в інтелектуальному просторі України зародилася бунтівна жіноча психоаналітика, яка розпочала критику романтизованого канону з його комплексом неусвідомленого батьковбивства, і аналітика, яка захищала романтизм на основі власного емоційного уявлення про український патріотизм. Давно український інтелект так не напружувався, як наприкінці ХХ століття з появою Соломії Павличко. Але підключення масової культури до порубіжного наукового діалогу вело до демонізації та епатажного приниження українських класиків. Основою для розгортання епатажу у масовій культурі ставав дикий психоаналіз. Демонізація йшла від культу марґінальності самою марґінальністю. Тому Соломія Павличко, зробивши провокативний виклик всьому українському порубіжжю, опинилася в фатальному колі масової культури. З іншого боку, завдяки їй аристократична Україна задумувалася над важливими проблемами виходу з перехідної, враженої колоніальними комплексами, епохи...

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У «

Вступі»

обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність і наукову новизну, визначеномету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, окреслено теоретичне і практичне значення роботи, подано інформацію про апробацію наукових положень дисертації.

Перший розділ

дисертації – 

«Феміністична наратологія в контексті нових наратологій»

 – експлікує методологічні зміни, що відбулися в наратології протягом останніх десятиліть та фіксуєпроникнення наратологічних підходів у найрізноманітніші галузі сучасного знання, щоспричинило появу так званих «нових наратологій» - постмодерних модифікацій класичної теорії розповіді, серед яких одне із провідних місць належить феміністичній наратології.

У підрозділі 1.1. – «Від класичної до посткласичної наратології»

 – здійснюється критичнийогляд ключових методологічних позицій сучасної наратології та простежується шлях, якимпройшла теорія розповіді від структуралістських різновидів до постструктуралістських.Історія розвитку наратології свідчить про наявність цілого ряду підходів до об'єкту їївивчення – наративу. Різні напрямки є наслідуванням різних традицій – російської теоріїВ. Проппа, англо–американської теорії Генрі Джеймса, Персі Лаббока та Вейна Бута, німецькоїтеорії Кьоте Гамбургер та Франца Штанцеля. Праці у межах цих трьох традицій значним чиномвплинули на загальний розвиток наратології. Найавторитетнішою стала наратологічна парадигма,заснована працею «Discours du récit» (1980) Жерара Женетта. Робін Уорхол називає помітнимнедоліком його праці те, що французький учений навіть не згадав про можливість ґендерноївідмінності в наративних структурах. Так само і Дж. Принс чи Міке Баль у своїх версіяхнаратології не згадують про ґендер як про вагомий смислотворчий чинник.Суттєві зміни у методології відбулись лише у середині 1980-х, коли наратологія сталаміждисциплінарною. Цей етап Девід Герман у передмові до збірки есеїв «Narratologies» називає«другим наратологічним поворотом». Цей поворот ознаменувала праця Поля Рікера «Time and Narrative» (1983-1985), де виразно проглядається наратологічний підхід та зв'язок наратології ізфілософією та історією. У 1984 Пітер Брукс публікує «Reading for the Plot» – працю, денаратологію поєднано із психоаналізом Фройда і Лакана. Як справедливо зазначає Герман,значення посткласичних наратологій полягає, перш за все, у визначенні можливостей і обмеженькласичної наратології, а згодом – у доповненні класичних наративних моделей посткласичними.Феміністична наратологія переглянула наратологічну категорію голосу та винесла наобговорення категорію ґендеру наративних інстанцій. Ансгар Нюннінг у статті «Gender and Narratology: Categories and Perspetives of Feministic Narrative» стверджує, що теоретичним

 

8

вихідним положенням для феміністичного вивчення наративів є те, що форма оповіді не євтіленням якогось із її сталих типів. Вона радше залежить від історії та змінюється залежно відпевних соціальних і світоглядних умов. Зміщення парадигми стає очевидним у повному обсязі в1985 році, коли Елейн Шоволтер (The New Feminist Criticism, 1985) та С’юзен Лансер (Toward aFeminist Narratology, 1986) розпочали процес створення феміністичної наратології. Ізбезкомпромісною радикальністю та силою цей проект відкидає попереднє розуміння наратологіїяк науки про наративні універсалії. Ця особливість, що стала початком багатьох новихнаратологій, зберігається і дотепер.

У підрозділі 1.2. – «Поняття феміністичної наратології» – 

 розкриваються ключові ознакиодного з найвпливовіших напрямків сучасної посткласичної наратології – феміністичного. Підхіддо літературних творів із позиції наратологічного прочитання, здійсненого на засадах ґендернихстудій і феміністичної критики, відкрили шлях до оформлення окремого напрямку – феміністичноїнаратології.Феміністична наратологія виступає із критикою «ґендерно незрячого та андроцентричного»вивчення наративів на попередніх стадіях наратології. Про феміністичну наратологію писаликілька авторів, першою з яких була Марія Мініч Брюер, яка у праці «A Loosening of Tongues: From Narrative Economy to Women Writing» (1984) проаналізувала сюжети і засоби репрезентації жінок унаративах, застосовуючи теорії Елен Сіксу, Ані Леклер, Маделеін Ґеґнон і Люс Іріґаре. У 1986 році американський літературний критик С’юзен Снайдер Лансер у праці «Toward a Feminist Narratology» описала умовну спорідненість між фемінізмом та наратологією: у той час, якфеміністична теорія літератури займається здебільшого політикою і надає перевагу вивченнюпитань ідеології, а не форми, структуралістська наратологія, навпаки, наголошує на формі за рахунок змісту чи ідеології. У 1990 році Маріан Кейв у есе «Bakhtin and Feminism: The ChronotopicFemale Imagination» наголосила, що оскільки контекст і значення відіграють у наративі важливу роль, феміністські питання є важливим елементом наратології.Отже, феміністична наратологія досліджує наративи з точки зору ґендерних відмінностей тавиступає за внесення ґендеру до категорій наратології для аналізу того, як у ході розповідіпродукуються значення. Таким чином, прояви ґендеру в наративних стратегіях, що були мертвоюзоною у традиційній наратології, стають головним об’єктом вивчення, завдяки чому суттєвозмінюється підхід до наративу. На відміну від структуралістської теорії, феміністичну наратологіюцікавлять як формальні ознаки наративів, так і контекст їхнього створення та рецепції.Феміністичні наратологи не пропонують якихось узагальнюючих моделей наративу, якімогли б заперечувати чи заміщати ті, що були розвинуті в класичних сферах наратології.Натомість вони фіксують винятки з загальних правил і пропонують нові категорії або нове розуміння уже усталених категорій. Роблячи акцент на культурі та історії, феміністські наратологи

 

9

схиляються до поєднання феміністичних уявлень з наратологічним аналізом у розвитку ґендерноорієнтованої інтерпретації текстів. Сьогодні у західному літературознавстві побутує кілька різновидів феміністичної наратології, в залежності від того, чи концентрується дослідник наґендері автора, авторському задумі, аудиторії, ґендері реального читача, персонажів, наратора чинарататора.

У підрозділі 1.3. – «Теоретична модель феміністичної наратології»

– експлікованітеоретичні аспекти феміністичної наратології, розроблені Сьюзен Лансер для аналізу літературнихтекстів. З’ясовано, що, на думку дослідниці, феміністична наратологія повинна розпочати ізперегляду теоретичних засад та практичних здобутків класичної наратології. Є деякі елементинаративу, на які не впливає аналіз питань ґендеру (наприклад, часові характеристики), чого неможна стверджувати про інші. Феміністична наратологія синтезує міметичне із семіотичним тамає на меті вивчення наративів із врахуванням контексту, який одночасно є лінгвістичним,літературним, історичним, біографічним, соціальним та політичним.Окреслюючи принципи феміністичної наратології, С’юзен Лансер приймає за основу «теоріюмовленнєвих актів», що виникла та була розвинута завдяки зусиллям логіків і філософів мовиДж.Остіна та Дж. Сьорля. Ця теорія забезпечує філософські основи для розуміння літератури яккомунікативного акту, а тексту – як «повідомлення-в-контексті» та дозволяє об’єднатиструктуралістські підходи до наративу із концептом тексту як ідеологічної та естетичноїдіяльності.Саме з позицій теорії мовленнєвих актів переглядає С. Лансер концепцію наративнихінстанцій Ж. Женетта, представлену у його праці «Figures I-ІІІ» (1966-1972). С’юзен Лансер розробляє теорію нової версії наратології і доповнює теорію Жерара Женета. Вона утверджуєіснування категорій, які можливо вдосконалити за умови перегляду наратології з феміністськоїточки зору: наратологічне поняття фокалізації (точки зору) – те, що Женет називає способом,дистанцією чи перспективою оповіді, часових характеристик оповіді із підвидами: порядку,тривалості та частоти, голосу. Поєднання феміністичних уявлень з наратологічним аналізом єпредметом досліджень авторки у фундаментальних працях «The Narrative Act. Point of View inProse Fiction» (1981) та “Fictions of Authority. Women writers and narrative voice (1992).Труднощі, з якими зазвичай зустрічались учені у дослідженні «точки зору», пов’язані ізсамою сутністю цього поняття. На відміну від таких елементів як персонажі, сюжет та образи,точка зору є швидше співвідношенням, ніж конкретною одиницею. При створенні теорії точкизору соціальні реалії, такі як ґендер та його вплив на створення та сприйняття текстів єключовими. Збудована на формалістсько-структуралістських засадах, із урахуванням працьР.Вайтмана та Р.Фаулера, Б.Успенського, С.Четмена, Ж.Женетта, В.Бута та К.Фрідеман, теорія«точки зору» Лансер ставить за мету синтезувати феміністичний та поетологічний аналізи. Таке

дослідження було спровоковане слабкою увагою її попередників до таких вагомих елементівточки зору, як особа наратора, його цінності і зв’язок між переконаннями автора та наративноюструктурою тексту.

Другий розділ

дисертації – «

Теорія і практика західної феміністичної наратології»

 – присвячено критичному аналізові праць ключових західних наратологів феміністичногоспрямування – Кімберлі Рейнолдс, Гелен Моґлен, Елізабет Ленґленд, Карен Макфарлейн, які у тойчи інший спосіб будували дослідження з урахуванням теоретичної моделі Сьюзен Лансер.

У підрозділі 2.1. – «Наративні аспекти репрезентації фемінності (Кімберлі Рейнолдс)»

– досліджено специфіку наратологічного аналізу Вікторіанської літератури, здійсненогобританським наратологом Кімберлі Рейнолдс. Спостережено, що дослідниця, зосереджуючи увагуголовним чином на типології сюжетів та персонажів, тобто на рівні історії, пропонує у праці«Victorian Heroines: Representations of Femininity in Nineteenth-Century Literature and Art» (1993) радикальний перегляд Вікторіанського трактування жіночності. Авторка не погоджується ізбінарною моделлю, згідно якої художня література Вікторіанської доби розглядала жінок ізпогляду їх чіткого розмежування на пристойних та негідних, сексуальних та асексуальних.Ґрунтована на прикладах із різножанрових текстів (дитячих творів, щоденників, автобіографій) татворах малярства, праця Рейнолдс представляє новий погляд на зображення жінки та їїсексуальності у літературі та образотворчому мистецтві ХІХ століття.Вихідним пунктом міркувань авторки стала думка про те, що заперечення жіночоїсексуальності було визначною рисою Вікторіанської культури і суспільства. Сексуальність булашвидше негативною особливістю, притаманною жінкам легкої поведінки. Вже на початку ХІХстоліття образ жінки у літературі зазнає суттєвих змін. На противагу невиразним героїнямВальтера Скотта та Джейн Остін, романісти ХІХ століття використовують складніші і насиченішітаксономії фізичних рис своїх героїнь.За спостереженнями К. Рейнолдс, вікторіанська література у два способи представляє періоджиття дівчини, коли вона перетворюється на жінку. Перший із них полягає у структуруваннісюжету таким чином, щоб спричинити відсутність молодої жінки у ньому. За законамипристойності розповідь у романах зазвичай закінчувалась одруженням, але ж сексуальністьмолодої дівчини, помітна із інверсій, не могла співіснувати із необхідною бездоганністю дружини.К. Рейнолдс доречно зауважує, що одним із переформулювань жіночності на рівні персонажа ісюжету було сирітство, яке давало героїням як фізичні, так і психологічні можливості для дій.Романи Бронте та Діккенса так чи інакше стосуються життя сиріт. У вікторіанських романахнаратив майже незмінно розвивається так, що сирота отримує все, чого в його житті бракує – сім’ю, любов чи втрачених батьків.

 

11

У романах другої половини дев’ятнадцятого століття у текстуальному представленні героіньзначно детальнішою стає їх фізична присутність. Лора Ферлі із роману Уілкі Колінз «The Womanin White» (1860), архетип Вікторіанського ідеалу жінки, описана досить нечітко – хоча вона євидовищем для спостерігача чоловічої статі.

У підрозділі 2.2. – «Травма статі в феміністичній наратології (Гелен Моґлен)»

 – ПрацяГелен Моґлен «The trauma of gender. A feminist theory of the English novel» (2001) є прикладомнового зразка прочитання відомих романів, написаних чоловіками-письменниками ХVІІІ століття:Д. Дефо «Robinson Crusoe», «Moll Flanders» та «Roxana», Л.Стерна «Tristram Shandy», Г. Волпола«The Castle of Otranto», С. Річардсона «Pamela» і «Clarissa». У своїй наратологічній концепціїГ. Моґлен висуває гіпотезу виникнення роману як жанру. Відкидаючи усталену думку про те, що роман виник в результаті розквіту капіталізму та середнього класу, дослідниця виходить з іншихметодологічних настанов і вважає, що роман з’явився як відповідь на статево–ґендерну систему,що зародилась в Англії у ХVІІ - ХVІІІ століттях. Моґлен таким чином представляє феміністськуверсію походження, культурного функціонування та формальної структури англійського роману.Саме роман, вважає дослідниця, насаджував і, одночасно, протистояв статево-ґендернійсистемі з допомогою двох наративних модусів – романтизму та реалізму. На противагусоціальному в реалізмі, романтичні оповіді акцентували на внутрішньому, психічному, на роздвоєній природі «Я» індивіда. У романтичних оповідях заперечувались цінності реалізму, апротагоністи як маскуліно-, так і феміноцентричних романів боролись за здійснення своїхпрагнень. Та через різну природу бажань чоловіків і жінок різну форму отримували їхні наративи.Жіночі романтичні романи, кодуючи те, про що жінкам говорити не дозволялось, зображалипсихологічні травми, отримані у боротьбі за місце у статево сегрегованому суспільстві. Такприміром у романах «Moll Flanders» та «Roxana» Дефо намагався представити жінку-індивідуаліста, еквівалента Крузо. Але коли він приписував їй свої уявлення про соціальну,економічну і психологічну автономію, яка зазвичай асоціювалась із чоловіками, проявиласьабсолютна несумісність індивідуалізму і нормативних категорій, через які визначалась жінка. У«Moll Flanders» Дефо приймає ідеологію, за якою жінка прирівнюється до її репродуктивного тілата емоційних стосунків із дітьми і чоловіком. Він підпорядковує материнство комерційнимінтересам своєї героїні і майже стирає її емоційну прив'язаність, позбавляє ґендерну категорію їїзначення.Таким чином роман репрезентує, як боротьба індивіда за незалежність може призвести доґендерно забарвлених і культурно зумовлених стосунків еротичного домінування. У такому видістосунків чоловічий садизм у відповідь вимагає жіночого мазохізму, але часто як наслідокпродукує нарцисизм

У підрозділі 3.3. – «Політика феміністичної нарації (Соломія Павличко)» – 

простеженоключові феміністичні підходи Соломії Павличко до конструювання простору жіночої літератури,представлені у книзі «Фемінізм» (2002). У дисертації з’ясовано, що головна увага дослідницізосереджена у царині методології та політики фемінізму. Разом з тим Соломія Павличко залучаєнаратологічний підхід, аналізуючи прозу Марка Вовчка, Ольги Кобилянської та сучаснихукраїнських письменниць - Галини Пагутяк, Любові Пономаренко, Валентини Мастерової.Дослідниця простежує механізми наративної легітимізації жіночого голосу в чоловічійкультурі на прикладі творчості Марка Вовчка. Павличко відзначає зміну типів нарації у прозіукраїнської письменниці в залежності від тематика та проблематики її текстів. Значну увагузосереджує Соломія Павличко на аналізі способів моделювання долі героїні – дівчини з провінції.Образ «нової жінки», традиції українського і російського фемінізму, жіночий голос, щоблискуче передано у її ранній прозі, з'явились у творчості Марка Вовчка, як стверджує дослідниця,задовго до того, коли схожі характери стали більш прийнятними і поширеними у європейськійлітературі і задовго до появи зрілої феміністичної традиції і в російській, і в українській літературіСоломія Павличко наголошувала, що ідеологічний підхід феміністичного прочитання може іповинен поєднуватись із сучасними методиками текстуального аналізу – психоаналітичним,структурним, деконструктивістським. Завдяки такому підходу є можливість аргументованозруйнувати численні міфи про становище жінки в українській літературі, а відповідно – всуспільстві.

У підрозділі 3.4. – «Психонаратологія та ґендерний підхід (Ніла Зборовська)» – 

поданокритичний аналіз психонаратологічного проекту, започаткованого і розвинутого НілоюЗборовською у працях «Феміністичні роздуми» (1999) та «Код української літератури» (2006).Виходячи з поняття людини як сконструйованої культурної істоти, літературний феміністичнийкритицизм має на меті переосмислити класичну дихотомічну структуру, в якій уявлення про«чоловіче» і «жіноче» породжують стереотипні смислові ряди: активність-пасивність, душа-тілотощо.Ніла Зборовська справедливо стверджує, що фемінізм з його протистоянням статевійдискримінації тісно пов’язаний з процесом культурного самостворення жінки. Поняття, щосформувала про жінку патріархальна ідеологія, є однобічним та історично тимчасовим. Укультурному русі, яким став фемінізм ХХ ст., переосмислюються владні суспільні структури тапрочитується ідеологічне мовлення, що забезпечує панування однієї статі над іншою. Замістьчоловічого (традиційного) уявлення про жінку оформляється власне уявлення жінки про себе, просвоє призначення. Наприкінці ХІХ ст. в українській літературі замість традиційної – покритої ізневаженої – народилась ідея царствуючої жіночності. Феміністична повість О. Кобилянської«Царівна» стала символічною предтечею нового віку, в якому еволюція чоловічо-жіночого світу

 

17

зазнає радикальних змін. Якщо до цього часу українська література була літературою про пропащучоловічу силу і жіночу недолю, то Кобилянська започаткувала жіночий образ української людини,яка сама стає собі ціллю і самоствержується, що для українського літературного дискурсу було«ненормальним».Однією із тенденцій, характерних для ХХ ст. є літературознавча інтерпретація, скерована напоглиблення смислу твору за допомогою інших смислів, залучення різних контекстів. Зборовськау своїй монографії «Код української літератури» (2006) підходить до інтерпретації українськоїлітератури із позицій психоаналізу. Активізація жіночого письма стає дзеркалом длянаціонального чоловічого психотипу, що деградує в умовах колоніалізму. З жіночим письмом вукраїнську літературу приходило психологічне наближення до реальності. Це наближеннясупроводжувалось консервативним небажанням знати цю психологічну реальність, сутністю якоїбуло сексуальне і духовне незадоволення модерної української жінки національною мужністю.

Людмила ТАРНАШИНСЬКА 

Не вельми говірка, рівна у спілкуванні: лише кілька чемних слів, короткий усміх... Неодмінна приязнь. Але чи не вдавана? Зустрічаючись десь у Інституті літератури, видавництві «Основи», на якихось мистецьких імпрезах, зоддаля придивлялася до неї, інтуїтивно відчуваючи, що й вона уважно придивляється до людей — надто незнайомих їй, вони їй явно не байдужі... Але що за тим інтересом? Чи не бажання побачити в їхніх очах інтерес до самої себе?

Але перш ніж послухати, як мислить, що думає, як відчуває цей світ жінка, котра носить ім’я, що викликає загальний інтерес, як ставиться до своєї обраної справи, чи справді вона є такою рішучою феміністкою й руйнаторкою усіляких табу, кілька штрихів до її біографії.

Соломія Павличко свою кандидатську дисертацію захистила з американської літератури, докторську — з теорії літератури. З 1985 року працює в Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України, викладає в університеті «Києво-Могилянська академія», читала курс лекцій у Київському державному університеті ім. Т. Шевченка, університеті Альберти (Канада) та Гарвардському університеті (США). Її перу належать дослідження з питань української, англійської, американської літератур, теорії з питань літератури й фемінізму, а також численні переклади художніх творів з англійської мови, з-поміж яких романи Вільяма Голдінга «Володар мух» та Давида Герберта Лоуренса «Коханець леді Чаттерлей».

«Бути продовженням батька — це аномалія»

— Спершу годилося б поставити традиційне запитання: допомагає чи, навпаки, ускладнює вам життя ім’я й авторитет вашого батька, чи вважаєте ви себе своєрідним його продовженням?

— Сказати, що не допомагає, було б патологічною невдячністю: більшість із того, що я знаю й умію, з’явилося завдяки родині — із виховання, яке я дістала в дитинстві. Мій батько був до мене дуже вимогливим, він завжди говорив, що для мене в школі може бути тільки одна оцінка — «5», а все інше — все одно, що «2». І в усьому іншому батько вимагав самодостатності, впевненості в собі. Я мусила ставити собі тільки високі вимоги.

Є й інший аспект проблеми. Традиційно український літературний рух завжди вимагає продовження, розвитку традицій, не терпить конфлікту. В цьому сенсі я не вписуюся в стереотип. Мені здається, що бути стовідсотковим «продовженням» батька чи батьків (попередніх поколінь українських літераторів) — це аномалія. Так що в стосунках з батьком я не відчуваю конфлікту поколінь. Водночас я не відчуваю й залежності.

— Чи маєте ви відчуття приналежності до свого покоління — якщо розуміти його як вияв колективної свідомості, притаманної певній віковій частині суспільства? Чи комфортно ви в ньому почуваєтеся?

— Покоління — це річ дуже умовна. Як правило, покоління «починається» більш-менш гармонійно, а потім всередині нього виникають дуже серйозні поділи й проблеми. Так було завжди й у цьому поколінні, яке я вважаю більш-менш своїм, воно так само є. Я можу назвати людей, які дають мені відчуття комфорту. Це Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Василь Герасим’юк, Ігор Римарук. Є трішечки старші люди, як, скажімо, Богдан Жолдак. Так само Володимир Діброва, львів’янин Юрій Винничук, творчість якого мені дуже подобається. У літературознавстві — це Тамара Гундорова, Віра Агеєва, Марія Зубрицька зі Львова. Але всі вони не ті, що цнотливо зберігають і трепетно несуть «традицію», а, швидше, мають руйнівні творчі інстинкти, схильність до іронії, навіть епатажу. Літературознавець не може поставити себе поряд з прозаїком чи з поетом за відведеною йому в культурі роллю, але те, що роблять ці люди, дає мені відчуття комфорту. Навіть якщо окремі деталі можуть не подобатися.

«Я У ВЕЖІ НЕ ВІРЮ»

— Здається, ви, Соломіє, не людина майданів, так само і не людина літературних тусовок. Тоді хто: кабінетний учений, хранителька домашнього вогнища?

— Я не людина майданів, але не проти на майдани піти, коли це потрібно. І на тусовку — теж. Мітинги кінця 80-х — початку 90-х років я пам’ятаю як найщасливіший час свого життя. І з багатьма з тих людей, яких я щойно назвала, ми стояли під парламентом чи ще де-небудь на київських майданах і переживали відчуття, яке мало з чим взагалі можна порівняти. І тусовки я теж люблю. Але, звичайно, найбільше часу проводжу в кабінеті, бібліотеці. Я регулярно ходжу до книгозбірні, і це специфічне відчуття, враховуючи теперішній економічний стан, коли зали напівопалені, коли сидиш при 10—12oС градусах узимку і трясешся від холоду, як, наприклад, у рукописному відділі ЦНБ ім. Вернадського, який регулярно відвідую: пальці мерзнуть і до кісток пробирає.

У вежі я не живу. За своєю натурою я в ці вежі не вірю, не вірю людям, які нібито там живуть, це — не мій тип. Я людина життя, мені подобається знайомитися з людьми, знати різних людей. Зрештою, я викладаю в університеті, займаюся видавництвом «Основи» (С. Павличко очолює редакційну раду, що діє у видавництві на громадських засадах — Л.Т.) — яка вже там вежа?

Щодо домашнього вогнища. Усі ми живемо в рамках суспільного життя, а родина — це спосіб суспільного життя. Наскільки добре виконую я цю роль? Моя дочка виросте й тоді буде видно, чи була я добрим вихователем.

— Очевидно, ви її виховуєте так само, як і вас виховував батько...

— Ну, в рамках досить жорстких, тому що вона завантажена в школі, має додаткові уроки, вивчає англійську й французьку, займається музикою.

— Якою мірою ви є феміністкою в житті?

— Фемінізм мене цікавить як наукове та інтелектуальне явище. Твори західних феміністок зі світовим ім’ям Юлії Крістевої, Елен Сіксу, Лус Ірігорей та інших з філософії, мовознавства, літературознавства дають уявлення про те, що таке сьогоднішній фемінізм. Це не легка лектура, щось примітивне й однозначне, як собі дехто тут уявляє. Але, на жаль, твори цих авторів не перекладені, наскільки мені відомо, тільки одна річ Юлії Крістевої «Stabat Mater» вийшла українською мовою.

Мене цікавить фемінізм і як ключ до прочитання літературних явищ. Постановка проблеми не нова. Після «Другої статі» Сімони де Бовуар такі речі апробовуються уже сорок років, і я просто застосовую деякі з тих метод до української літератури. Але я не роблю це механістично, не приходжу до якогось автора і не кажу: так, ось зараз я робитиму феміністичний аналіз. Аналіз диктується текстом, тим паче, сьогодні він може бути лише багатогранним, коли фемінізм поєднується з психоаналізом, деконструкцією тощо.

Наскільки я є феміністкою в житті? Думаю, повною мірою. Я вже розказувала, як мене було виховано. Це було справжнє феміністичне виховання, коли батьки тобі кажуть: ти повністю повинна розраховувати на власні сили — ніякі заміжжя, ніякі мужчини, ніякі сторонні люди — тільки ти сама можеш зробити себе щасливою. І я так і стараюся жити і сподіваюся, що моя дочка буде жити так само.