Міністерство освіти і науки України
Сумський державний університет
факультет іноземної філології та соціальних комунікацій
Реферат
З дисципліни: «Вступ до мовознавства»
На тему: «Літературна мова»
Виконала студентка
групи Пр-31
Півень Дарина Андріївна
Суми, 2013
Зміст
Вступ……………………………………………………………………………………...3
Поняття літературної мови……………………………………………………………...4
Проблеми сучасної літературної мови…………………………………………………8
Приклади………………………………………………………………………………...10
Висновки………………………………………………………………………………...11
Список літератури………………………………………………………………………12
Вступ
Літературна мова становить якісно новий ступінь розвитку культури народу. Починаючи з епохи Відродження, головну увагу філологи зосереджували на дослідженні саме літературно-писемних мов. Зацікавлення лінгвістів наприкінці ХІХ ст. живими діалектами під впливом молодограматиків пояснювалося тим, що літературні мови, які в той час визнавали штучними, зафіксовані, закріплені в писемних пам’ятках, залишаються для науки і в далекому майбутньому, а народні говірки можуть зникнути назавжди. Діалекти, якими розмовляє народ, заслуговують на те, щоб стати основою літературної мови, проте не можуть повністю замінити її.
У мовознавстві питаннями літературної мови займалися В.В. Виноградов, Л.В. Щерба, М.П. Кочерган, Д. Крістал, Т. МакАртур, Вуко Караджич О.Д. Пономарів, Білецький, Бюллер та багато інших. Серед українських мовознавців питанням чистоти та розвитку літературної мови займалися О. Синявський, О. Курило, Б. Антоненко-Давидович, М. Шумило, О. Ільченко, М. Рильський, Г. Кочур, М. Наконечний, Н.Тоцька, М. Пилинський, А. Коваль, Є.Чак, О. Сербенська.
Метою даного реферату є пошук і систематизація вже здійснених наукових досліджень з сучасної літературної мови, дослідження і пояснення проблем сучасної літературної мови, важливості знання основних правил і вимог літературної мови саме для перекладацької діяльності, пошук практичних прикладів для підтвердження теоретичного матеріалу.
У своєму рефераті я використала наступні методи:
Описовий;
Порівняльно-історичний;
Структурний (компонентний аналіз)
Поняття літературної мови
Різниця між національною та літературною мовою полягає в тому, що, за Олександром Пономаревим, «національну мову творить народ, а її відшліфована форма – літературна мова – викристалізовується під пером митців слова»[с.13;5]. Отже, літературна мова – це мова, в якій дотримуються усіх мовних норм. Мовна норма – це сукупність мовних засобів, що відповідає системі мови і є зразком суспільного спілкування.
Норма прямо залежить від історичного періоду. Одним із показників досконалості літературної мови є сталість норм. Проте, цій засаді не суперечить така риса норми як історична змінність. Під час розвитку літературних мов на зміну застарілим мовним явищам приходять нові, одночасно історична змінність норми поєднується з її відносною стабільністю, без якої було б неможливе повнокровне існування мови. Якщо порівняти мовні норми англійської мови XVIII сторіччя і сучасні, то знайдемо велику кількість розбіжностей. Хоча, якби норми змінювалися часто, покоління родини не розуміли б один одного. Тобто, літературна мова є тим, до чого ми прагнемо в своєму мовленні, чистий та досконалий варіант мови.
Протилежним цьому поняттю є визначення діалекту, яке означає мовні норми та лексику, що притаманна окремій територіальній місцевості чи соціальній групі.
Спільним елементом цих понять є те, що вони є однакового історичного походження, тобто не відрізняються територією створення. Наприклад, українська літературна мова пішла від говірок Наддніпрянщини, але ввібрала в себе морфологічні та синтаксичні елементи інших діалектів.
Від діалектизмів мовна норма відрізняється тим, що має вищий рівень культурного розвитку і фіксується в спеціальній літературі. Прикладами такої літератури є словники; граматичні підручники енциклопедичного характеру; дослідницькі та наукові роботи, створені під протекторатом Академії Наук. Також зараз в Україні публікують чимало книжок для пересічних людей прикладного характеру, в яких пояснюють мовні літературні норми на прикладах. Такі книги видали такі відомі мовознавці як Б. Антоненко-Давидович «Як ми говоримо», О. Пономарів «Українське слово для всіх і кожного», І. Вихованець «Розмовляймо українською» тощо.
Нормалізація літературної мови включає в себе широке коло наукових проблем, пов’язаних насамперед із виникненням мов, з історією їх розвитку, функціонуванням за певних суспільно-історичних умов.
З поняттям літературної мови тісно пов’язане і поняття культури мови. Традиція культури мови, основним змістом якої є потреба знайти найдосконалішу форму для висловлювання думок, з’являється одночасно з появою літератури цією мовою. Проблема нормативності є однією із найголовніших проблем у дослідженні літературної мови, культури мови, стилістики.
Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки. Культура мови зароджується і розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах та у порівнянні з іншими мовами. Тобто культура мови безпосередньо пов’язана з соціологією та психологією у формуванні мовної свідомості.
Зважаючи на існування усної мовної норми, необхідно у мовленні дотримуватися норм, передусім лексичних, стилістичних та орфоепічних. Усні норми, як і письмові, мають специфічні сфери використання, де закріплюються правила їх вживання, а саме: фольклор (народна творчість); виступи політиків чи громадських діячів; судові юридичні промови.
Відрізнити літературно унормовану мову від не унормованої можна через наявність чи відсутність основних мовних помилок. Виділяють норми орфоепічні, акцентуаційні, лексичні, граматичні, фразеологічні й стилістичні:
Орфоепічні – неправильна вимова звуків (ненаголошених голосних, сполук приголосних, дзвінких приголосних у кінці слова, приголосного [в] у кінці складу тощо);
Акцентуаційні – неграмотне наголошування слів;
Лексичні – використання перекручених слів, похідних із інших мов – росіянизмів, полонізмів тощо), уживання слів у невластивому для них значенні тощо;
Морфологічні (граматичні) помилки – неправильне вживання відмінкових закінчень іменників, форм ступенів порівняння прикметників тощо;
Синтаксичні помилки – порушення законів сполучуваності слів, яка залежить від специфіки позначу вальних ними понять, стильової властивості, емоційно-експресивних якостей, граматичних особливостей та норм слововживання;
Фразеологічні – помилки при вживанні фразеологічних зворотів, довільна зміна їх лексичного складу;
Стилістичні – уживання розмовних слів у офіційно-діловому стилі, емоційно забарвленої лексики в науковому столі тощо;
Словотворчі – помилки при утворенні слова;
Орфографічні – помилки при написанні слів.
Функціональні стилі
Стилістичну диференціацію мови, її функціональні стилі вивчає стилістика. Це наука про виразові засоби мови, тобто ті елементи, що супроводжують семантичний зміст висловлюваного – емоційно-експресивні та оцінні моменти мовлення. Тобто предметом вивчення стилістики є закономірності функціонування мовних засобів у різних видах мовлення.
Основним поняттям стилістики є стиль. За В. Виноградовим, стиль – це суспільно усвідомлена і функціонально зумовлена об’єднана сукупність приймів уживання, відбору й поєднання засобів мовного спілкування у сфері тієї чи тієї загальнонародної, загальнонаціональної мови, співвідносна з іншими такими ж способами вираження, що служать для інших цілей, виконують інші функції і мовній практиці даного народу». Тобто, мовний стиль – це сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання.
Практична стилістика покликана втілювати у життя рекомендації теоретичних курсів, визначати доцільність і вмотивованість використання мовних засобів у різних сферах і формах спілкування, навчати мистецтва письма та культурі мовлення. Найважливішою категорією практичної стилістики є функціональний стиль – різновид мовлення з властивими йому лексичними, фразеологічними, морфолого-синтаксичними, орфоепічно-акцентуаційними засобами, використовуваний для спілкування, повідомлення та впливу (функції мови).
Тобто, для кожного функціонального стилю існують свої мовні особливості, унормовані засоби.
Загалом, існують такі функціональні стилі літературної норми:
Діловий стиль (за визначенням деяких вчених - офіційно-діловий) – це різновид
літературної мови, що використовується в офіційному спілкуванні (між установами, окремою особою та установою), це – стиль державних документів.
Основна функція цього стилю – урегулювання службових (ділових) стосунків.
Діловий стиль переважно використовується у писемній формі й представлений різними жанрами документів: автобіографія, акт, закон, звіт, заява, інструкція, наказ, положення, постанова, протокол, розписка, телефонограма, характеристика тощо.
Науковий стиль – це різновид літературної мови, що використовується з пізнавально-інформативною метою в галузі науки та освіти.
Отже, основна мовна функція наукового стилю – повідомлення.
3. Науковий стиль переважно використовується в писемній формі. До жанрів, у яких реалізується цей стиль, належать: наукова стаття, монографія, підручник, словник, енциклопедія, дисертація, лекція тощо.
Мовознавці виділяють різновиди наукового стилю: власне науковий, науково-популярний, науково-навчальний, науково-виробничий.
Публіцистичний – це різновид літературної мови, призначений для передачі масової інформації.
Основна функція стилю – донесення інформації, формування громадської думки.
Яскравою ознакою публіцистичного стилю є поєднання логіки викладу з емоційним забарвленням. Форма викладу текстів усна (радіо, телебачення, виступи на мітингах, зборах тощо) та письмова (через друковані ЗМІ). Реалізується стиль у таких жанрах як: публіцистична стаття, репортаж, інтерв’ю, памфлет, фейлетон, есе, реклама тощо.
4. Епістолярний стиль - це різновид літературної мови, який обслуговує сферу письмових приватних або приватно-офіційних відносин.
Листування, у залежності від теми й мети послання, особистості автора та його настрою в момент написання, поділяють на приватно-ділове, родинно-побутове й інтимно-товариське.
Отже, основна функція цього стилю – приватне спілкування. Епістолярний стиль реалізується виключно в писемній формі і у таких жанрах: приватний лист, записка, щоденникові записи, мемуари.
Художній стиль – це різновид літературної мови, яким послуговуються письменники для творення мовної картини світу через конкретно-чуттєві образи.
Основна функція стилю – вплив на читача. Художній стиль функціонує у писемній і усній формі, реалізується у таких жанрах: вірш, сонет, ода, елегія, пісня, гімн, балада, поема, байка, дума, оповідання, новела, етюд, повсть, роман, епопея, п’єса тощо.
У художній стиль можуть проникати мовні ознаки інших стилів, що зумовлено темою твору й зображуваними реаліями дійсності.
Мову фольклорних творів мовознавці розглядають як різновид художнього стилю, який має специфічні стилеві ознаки, зокрема: використання постійних епітетів (широкий шлях, синє небо), нестягнених форм прикметників (зеленеє жито), часте використання анафори, гіперболи та літоти, вживання слів із зменшувально-пестливими суфіксами.
Розмовний (або розмовно-побутовий) стиль – це особливий різновид літературної мови, яким послуговуються мовці в щоденному спілкуванні.
Основна функція стилю – спілкування, він переважає в усному мовленні й реалізується здебільшого через діалогічне мовлення.[14-34 c.;1]