0254261_BB6C6_baran_v_d_davni_slov_yani

Україна крізь віки

В.Д.Баран

ДАВНІ

СЛОВ'ЯНИ

Баран Володимир Данилович

Національна академія наук України Інститут археології НАМ України Інститут історії України НАМ України

На замовлення

Міністерства України у справах науки і технологій

Творчийзадум тазагальнаредакція академіка Національноїакадеміїнаук Укра'іни

В.А.Смолія

В.Д.Баран

Давні слов'яни. - К.,

Видавничий дім "Альтернативи", 1998. - 336 crop.

Третій том 15-томного видання "Україна крізь віки" присвячений одній із найбільш важливих і найбільш складних проблем етнології—

проблемі становлення слов'ян і зародження українського народу.

Всім, хто цікавиться історією України.

Керівник видавничого проекту М.Шпаковатий Відповідальний за випуск С.Павловський

Редактор Ю.Попсуєнко

Художнє оформлення, комп'ютерна верстка -

дизайн-студія «Коваль»

ISBN 966-7217-26-4

ISBN 966-7217-41 -8 (том 3)

©В.Д. Баран,	1998
© О.Коваль,	П.Тяпко, дизайн, 1998
© Видавничий дім		«Альтернативи», 1998

ПЕРЕДМОВА

У 1 та 2 томах п'ятнадцятитомної праці "Україна крізь віки" висвітлені історичні події, що відбувались на території України від найдавніших часів до 1 тисячоліття н.е. Наша праця (том 3) охоплює рубіж і 1 тисячоліття н.е., коли на території України формувались слов'янські спільноти, які усвідомили свою етнічну відрубність від інших сусідніх неслов'янських племен і народів. Через суперечливість джерел — це найбільш складний період в історії слов'ян і найбільш заплутаний, особливо, коли йдеться про витоки українського народу. В деяких, навіть фундаментальних добротних працях, присвячених історії України (наприклад, О.Субтельний, "Україна. Історія", К., 1991), він, як нам здається,свідомоупущений.

Оскільки в попередніх томах проблеми становлення праслов'ян лише згадуються, ми вважаємо за потрібне у "Вступі" бодай коротко згадати основні археологічні культури попередніх тисячоліть, що мають до них стосунок, і концепції вчених, що займались праслов'янською та слов'янською проблематикою.

Наша праця побудована в плані ретроспекції. Вона починається з характеристики ранньосередньовічних культур V-VII ст., слов'янська і племінна належність яких вперше однозначно визначається писемними джерелами. Відштовхуючись від них, ми пропонуємо свою концепцію виникнення українського народу і назви "Україна". Витоки слов'ян розглядаються в прикінцевих розділах на основі матеріалів тих більш ранніх культур римського і латенського часу, які вдається типологічно зв'язати з ранньосередньовічними сло- в'янськими пам'ятниками.

Наскільки цей метод ефективний, судити читачам.

ВСТУП

Вивчаючи історичні витоки українського народу як частини слов'янського світу, ми виходимо з того, що слов'яни ніколи не були однією етнічною спільністю. Вони вже з самого початку в найвіддаленіші епохи виступали як окремі, хоч і споріднені праслов'янські і слов'янські більші чи менші етномовні групи (об'єднання родів, племена, союзи племен). Такими знає їх археологія і лінгвістика, такими застала їх історія. •

У вступі до монографічного дослідження "Этногенез и культура древнейших слав'ян" відомий лінгвіст О.М.Трубачов пише, що його не може задовольнити ні постулат "изначально бездиалектного языка", ні чисто слов'янська гідро- і топонімічна область, без домішок чужих неслов'янських елементів [Трубачев, 1994, с. 4].

Як відомо, в історичній, лінгвістичній, археологічній літературі запропоновано понад десяток концепцій стосовно локалізації прабатьківщини слов'ян, їх можна звести до чотирьох груп.

Найбільш рання — дунайська концепція — зв'язана з іменем київського літописця Нестора: "По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми, — (од того), де сіли, на котрому місці" [Літопис Руський, К., 1989, с. 2]. Вона була підтримана і розроблена П.Шафариком і увійшла в літературу як карпато-дунайська теорія (Safarik, 1837). Незважаючи на серйозну критику, зокрема з боку Л.НІдерле, вона не втратила своїх послідовників і сьогодні,[Ляпушкин, 1968, с. 170-175; Трубачев, 1991].

Не сходить з історичної сцени і вісло-одерська концепція, створена польськими вченими Ю.Костжевським, М.Рудницьким і підтримана в значній частині Лер-Сплавінським [Kostrzewski, 1914, s. 155; Lehr-Sptawinski, 1946]. З пам'ятками вісло-одерського межиріччя, зокрема Поморсько-Підкльошової і Пшеворської культури, зв'язують походження слов'янських ранньосередньовічнихстарожитностей Празько-Корчацькоїкультури І.П.Русанова і В.В.Сєдов [Русанова, 1976, с. 196-215; Седов, 1979, с. 53-74].

Третя, найбільша група дослідників поміщає давніх слов'ян на території між Дніпром і Віслою, у північному лісовому та південному лісостеповому регіонах [Нидерле, 1956, с. 26-35; Rostafiriski,1908, s. 6-25; Vasmer, 1926, s. 118-143; Шахматов, 1916; Петров, 1972, с. 202-215; Филин, 1972 та інші]. В останні десятиліття багатьма українськими археологами проводиться велика робота з виділення тих археологічних старожитностей, які можна було б зіставити з давніми слов'янськими окресленого регіону, і не безуспішно [Баран, 1981, с. 6-17].

Починаючи з 50-х років XX ст., появились роботи, в яких вчені-славісти, головним чином археологи (Б.О.Рибаков, П.М.Третьяков, М.(.Артамонов, В.Генсель), спробували розширити межі ймовірної локалізації давніх слов'ян » від Дніпра до Одри [Рыбаков, 1982, с. 11-46; Третьяков, 1953, 1966; Артамонов, 1950; Hensel, 1984, s. 121-203]. Можна висловити припущення, і це

не буде суперечити археологічним даним, що слов'яни (праслов'яни) з часу свого виокремлення принаймні в 2 тис. до Н.Х. з індоєвропейської спільноти і до раннього середньовіччя, коли вони вже достатньо зафіксовані писемними джерелами і однозначно підтверджені археологами, міняли місця проживання. Тому кожна із наведених вище концепцій, тим більше остання, яка певною мірою об'єднує попередні — для якогось із етапів розселення чи переселення слов'ян (праслов'ян) — включає і частину областей імовірної слов'янської прабатьківщини. Однак визначити її територіальні межі на кожному хронологічному відрізку й виразити це за допомогою конкретних археологічних культур, побудувавши безрозривну хронологічну колонку, надзвичайно важко.

Можна бути впевненим лише в тому, що ні слов'яни, ні 'їхні предки до раннього середньовіччя ніколи не заселяли всієї території межиріччя Одри і Дніпра. Але вони там жили поряд з іншими неслов'янськими етнічними групами. Нашим завданням було виявити, вивчити і проаналізувати усі ті археологічні старожитності Південно-Східної та якоюсь мірою Центральної Європи, які можуть бути зіставлені зі слов'янськими культурами раннього середньовіччя, особливо в регіонах зародження останніх. Це, на нашу думку, дозволить визначити в культурах римського і більш раннього часу ті етнографічні ознаки, які вирізняють їх серед інших неслов'янських старожитностей і в'яжуть із однозначно встановленими слов'янськими пам'ятками раннього середньовіччя.

У лінгвістиці та археології склалася більш-менш усталена думка, що вже на рубежі 3-2 тис. до Н.Х. разом з іншими етнічними утвореннями з індоєвропейської спільності виділилась германо-балто-слов'янська група племен, представлена культурами Кулястих амфор та Шнурової кераміки. У 2 тис. до Н.Х. окрему праслов'янську племінну спільність археологи співвідносять з Тшцінецькою та Комарівською культурами, що займають велику територію в межиріччі Одри та Дніпра. В 1 тис. до Н.Х. диференційовані групи слов'ян зв'язують з певними групами пам'яток Лужицької і Поморсько-Підкльошової культур у Середній Європі та землеробськими культурами лісостепової частини України.-. Ця схема надто загальна і слабо обгрунтована. Встановити етнічну

належність археологічних	культур	глибокої	давності без ретроспективної
їх прив'язки до пізніших	етнічно	визначених	старожитностей та зіставлень

з даними писемних джерел і результатами досліджень інших наук (лінгвістики, антропології) дуже важко і майже неможливо. Тому дослідники слов'янського етногенезу результати своїх розробок висловлюють переважно у вигляді припущень та гіпотез. Ті навколонаукові археологічні "розробки", які нібито знаходять слов'ян, а навіть предків українців, у степових культурах кочових аріїв доби бронзи чи й раніше, забуваючи при цьому, що степове населення спілкувалося іранськими, а пізніше тюркськими мовами, ми свідомо упускаємо.

Відзначимо тут, що йшінгвістика, яка у вирішенні проблем етногегезу має вирішальне значення, для згаданого періоду обмежується відкриттям на території Середньої і Східної Європи пластів давньоєвропейських гідронімів, що слабо піддаються мовній диференціації.••

Кожна з цих дисциплін має свої специфічні джерела, свою методику, а заразом і певні межі можливостей і засобів, якими вона володіє. Так, мовні явища важко, а в більшості випадків неможливо продатувати, археологічні культури здебільшого піддаються хронологічним визначенням, але вони не завжди відповідають чітко визначеним етнічним спільностям. Відомі поліетнічні культури, які покривають кілька різних етнічних груп (лужицька, пшеворська, черняхівська та інші). Крім того, археологічні матеріали без зіставлення їх із писемними джерелами або мовними даними самі по собі не можуть визначити конкретного етносу. Має свої слабості й історична антропологія. Зокрема, всі слов'янські ранньосередньовічні поховання, за окремими винятками, являють собою трупоспалення, що значно звужує їхню інформативність. Все це обмежує дослідників кожної окремої науки у вивченні етногенетичних

процесів та етногенезу слов'ян зокрема і вимагає комплексного підходу до їх вирішення з використанням результатів усіх суміжних дисциплін, які б контролювали і доповнювали одна одну. На такій методологічній основі побудована наша праця, в якій поруч із археологічними матеріалами, що покладені в основу, використані історичні, лінгвістичні, антропологічні дані. Це обумовило і хронологічні рамки дослідження.

Внесок археології у вивчення проблем етногенезу і ранньої історії слов'ян загально визнаний. Він, у міру нагромадження все нових джерел, які практич-. но залишаються невичерпними, зростає. Однак просте кількісне нагромадження артефактів не завжди збільшує можливості розв'язання проблем. Якісні зміни у більшості випадків залежать від виявлення нових або тих, яких бракує, ланок в історичному розвитку народів, що є предметом вивчення.

Загально визнано, що відкриття і широке дослідження слов'янських ранньосередньовічних пам'яток VI-VII ст. після Другої світової війни, а в останні десятиліття виділення слов'янських пам'яток V ст. н.е. не тільки заповнило хронологічну лакуну в історичному розвитку матеріальної культури слов'ян у середині 1 тис. н.е., а й поставило проблему становлення слов'янських етнічних груп на нову наукову основу. Нововідкриті слов'янські культури раннього середньовіччя вдалося достовірно зв'язати з писемними джерелами й чисто археологічними методами показати, з одного боку, їх переростання в культуру доби Києво-Руської держави, з другого — шляхом ретроспекції поєднати з більш ранніми старожитностями Східної і Середньої Європи. Виявилося, що вже у VI-VII ст. н.е. слов'янські старожитності розділяються на чотири різні культурні групи (Колочинська, Пеньківська, Празько-Корчаць- ка і Дзєдзіцька культури). Перші три виникають уже в V ст. н.е. на території України і в деяких порубіжних областях Білорусі і Росії, а дзєдзіцька група — в Середній і Північній Польщі, але не раніше VI ст. н.е. Недавно стала відома ще одна група — іменьківська в Саратовському Поволжі, в якій присутні елементи слов'янських культур V-VII стГКожНа з перелічених слов'янських ранньосередньовічних культур має свої підоснови, які необхідно шукати в більш ранніх культурах на цій же території. До виявлення слов'янських пам'яток V-VII ст. такі пошуки, як правило, закінчувались безрезультатно. Вони породжували безліч суперечливих концепцій, оскільки етнічну належність археологічних культур першої половини 1 тис. н.е. і більш ранніх без типологічної прив'язки їх до етнічно з'ясованих культур раннього середньовіччя неможли-

во було визначити. Ще важчими були спроби виділити певні етнічні групи в багатоетнічних культурних ареалах. Деякі археологи навіть вважали, що жодну І культур I-IV ст. н.е. і більш ранніх неможливо визначити як слов'янську.

У запропонованій праці на новій методологічній основі розкриваються процеси історичного розвитку слов'ян на території Південно-Східної Європи і України зокрема. Аналіз та класифікація пам'яток рубежу 1 тис. н.е. з урахуванням нововідкритих слов'янських пам'яток V ст. дозволили шляхом ретроспективного порівняльного вивчення виділити ті культури та елементи у лісо-

{ вій та лісостеповій зонах України, що можуть бути пов'язані зі слов'янським етносом в більш ранній час. Дніпро-Дністровські групи носіїв даних культур і можна розглядати як предків українського народу. Картографування цих пам'яток визначає регіони, що входили до складу слов'янської прабатьківщини. При цьому встановлено, що в першій половині 1 тис. н.е. поруч із слов'я- нами на території України в різний час жили й інші етнічні групи германського, балтського, іраномовного, фракійського населення, що знайшло своє

відображення в археологічних матеріалах.

Важливе місце в даному дослідженні займають проблеми великого \ слов'янського розселення, яке започаткувало процеси формування слов'ян-

ських, в тому числі східнослов'янських народів.

На території України на рубежі VII-VIII ст. внаслідок соціально-економічно- го розвитку слов'янського суспільства відбуваються помітні зміни в матеріальній культурі слов'ян. На основі Празько-Корчацької, Пеньківської і Колочинської культур виростають Райковецька культура на Правобережжі, Волинцівська та Роменська на лівому березі Дніпра. В межах цих культурних ареалів формуються нові племена і племінні союзи, що у своєму подальшому історичному розвитку приводять до створення Київської держави. Нові археологічні матеріали дозволяють по-новому глянути на витоки процесів поділу східних слов'ян на три різні народності, зокрема, визначити місце склавінів як предків тієї групи слов'ян, які взяли участь у формуванні українського народу.

Значне місце в роботі займають питання соціально-економічного розвитку слов'ян у переддержавний період. Широкі польові дослідження ранньослов'янських поселень, окремі з яких розкопані повністю, в поєднанні з писемними джерелами відкрили можливості нових методологічних підходів до вивчення слов'янських суспільних структур, зокрема слов'янської общини — верві.

Посудини з пролощеною поверхнею із могильника Зарубинецькою культури в с.Пирогів (11-1ст.доН.Х.).ФотоВ.Світличного

Ліпні посудини із слов'янського поселення V-VII ст. в с.Рашків. Фото В.Світличного

11

Фібули з виїмчастими емалями III-IV cm. (Волоське, Велика Снітинка). Фото В.Світлич

	Нагрудна прикраса з виїмчастими емалями IIIпочатку IV ст. (с.Хлепча). Фото В.Світличного	Гребінь, підвіски, пряслице з оленячого рога.
		III-IV cm. (Велика Снітинка). Фото В.Світличного

12

13

Скляні кубки з могильника Черняхівської культури III-V ст. в с.Косанове

Прикраси, пряжки, предмети кінської збруї з городища в с.3имне. Фото М.Петковського

Діадема, пряжки і накладка з пам'яток IV-V cm. в Україні. Фото В.Сеітличного

14

15

Нагрудні прикраси із Глодоського скарбу VII ст. Фото В.Світлтного

Сережки із Глодоського скарбу VII cm. Фото А.Сиром ятникова

16

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ПИСЕМНІ, ЛІНГВІСТИЧНІ Й АНТРОПОЛОГІЧНІ ДЖЕРЕЛА ПРО СЛОВ'ЯН I-VII СТ.

бібліотека

_итету

\ "Києво-Могилянська

академія" _____

H,л іайдавніші писемні звістки про слов'ян датуються першими століттями н.е. Слов'яни згадуються рим-

ськими авторами Плінієм Старшим, Тацітом і Птолемеем під збірним іменем венедів [Свод..., 1991, с. 24-25, 39, 51-55]. Далекі від політичної зрілості й відокремлені від римського світу фракійськими та германськими племенами, слов'яни того часу не мали близьких контактів із Римською імперією, тому римські автори знали про них небагато, їхні повідомлення про слов'ян-венедів уривчасті й туманні.

Пліній Старший, автор І ст. н.е., перераховуючи народи Сарматії, безпосередньо після сарматів, які займали на рубежі і в перших століттях н.е. південно-східні степові землі України, називає венедів. Далі йдуть назви германських племен — скірів і гіррів. Не суперечать даним Плінія Старшого повідомлення автора другої половини І ст. Таціта. У своїй праці "Германія", завершеній у 98 p., він пише: "Тут кінець Свебії. Чи віднести певкінів, венедів і феннів до германців чи сарматів, я не знаю, хоч певкіни, яких дехто називає бастарнами, щодо мови, способу життя, місць проживання і жител поводяться, як германці. Всі вони живуть у бруді, а знать — у бездіяльності. Змішаними шлюбами спотворюють себе майже як сармати. Венеди перейняли багато з їхніх звичаїв, адже вони обходять розбійними зграями всі ліси і гори між певкінами і феннами. Одначе скоріше вони повинні бути віднесені до германців, бо будують собі домівки, носять щити і пересуваються пішими, причому з великою швидкістю; все це відмежовує їх від сарматів, які проводять своє життя на возі і на коні".

Отже, венеди, за Плінієм Старшим і Тацітом, у перших століттях н.е. являли собою самостійну етнічну групу на території Європи поряд із такими етнічними спільностями, як германці, фракійці, сармати, балти, угро-фінниК Більше того, базуючись на відомостях Таціта, які характеризують венедів як досить велику етнічну групу, можна вважати, що зайнята ними територія в перших століттях н.е. (рис. 1) розташовувалася десь між землями германців, які були їхніми північнозахідними і західними сусідами, балтів — на півночі, фіннів — на пів-

нічному сході, сарматів — на південному сході та фракійців — на півдні [Баран, 1972, с. 3].

У басейні Вісли поселяє венедів александрійський географ Птолемей (90-170 pp.). Описуючи Сарматію у своїй праці 'Географія", він серед інших народів називає венедів, які живуть над Венедською затокою. Вчені-славісти, розглядаючи відомості Птолемея, вважають, що він об'єднав низку давніших свідчень про староєвропейських венедів (серед яких не всі були слов'янами) у єдине ціле й "поселив" їх над Балтикою. Сюди попали і слов'янські венеди, що жили в "Сарматії" на схід від Вісли, далеко на південь від Балтійського узбережжя, і ще якісь неслов'янські племена Балтики. За даними Помпонія Мели, переданими Плінієм Старшим, венеди займали південне узбережжя Балтійського моря на правому та лівому берегах Вісли ще в І ст. до Н.Х. (можливо, Птолемей використав саме ці дані)! Це не підтверджується ні лінгвістичними, ні археологічними джерелами, які в цей період не знають тут слов'ян.

Цінним у "Географії" Птолемея є розміщення між балтськими племенами галіндів, судинів і сарматських аланів племені ставанів. Цю назву більшість істориків-медієвістів, лінгвістів та археологів схильні ідентифікувати з етнонімом "слов'яни". На думку відомого польського історика Г.Ловмянського, ставани жили в Середньому Подніпров'ї та Подесенні, а їхня назва, яка визначала слов'ян, потрапила в одне із джерел, що його використав Птолемей, від купців, котрі зв'язували через них торговельні операції між племенами Балтійського узбережжя на Півночі та сарматськими аланами на Півдні [Lowmianski, 1964, s. 18-44].

Агриппа і Птолемей східну межу германців довели до Вісли, за якою починалася Сарматія, де жили і венеди [Lowmianski, 1964, s. 142]. Точніше визначити територію венедів у перші століття н.е. на основі лише писемних даних неможливо. Такі спроби є, але їх не можна вважати задовільними. Наприклад, ніяких даних щодо обмеження району проживання венедів Плінія, Таціта, Птолемея в I-IV ст. лише районом південної частини Прип'ятського Полісся і басейном р.Тетерів, як це спробував зробити Д. Мачинський на основі писемних джерел, останні не дають [Мачинский, 1976, с. 82-100]. Проте відомо, що, крім Плінія, Таціта і Птолемея, в першій половині 1 тис. н.е. венедів називають й інші джерела. Так, у Певтінгерових таблицях — подорожній карті, що датується приблизно IV ст. н.е., венеди визначені у двох місцях: на північ від Карпат та між Нижнім Дністром і Дунаєм, що також не підтверджує гіпотези Д. Мачинського. Більш вдалою його спробою можна вважати визначення району домінування венедів у другій половині 1 тис. н.е., який обмежений на Заході середньою течією Західного Бугу, на Південному Заході — Подільською

18	19

височиною, на Півдні — верхньою течією Південного Бугу, на Південному Сході — Дніпром [Мачинський, 1976, с. 61-ІОи]. Але й ця спроба базується більше на даних археологічної карти, ніж на писемних джерелах, які таких конкретних відомостей не подають.

Фактично наведені вище короткі відомості про слов'ян-венедів I-IV ст. дозволяють припускати, що ті були землеробами і займали якісь регіони в південній частині лісової та північної частини лісостепової зони України. Якась їх частина відселилась у межиріччя Нижнього Дністра і Дунаю. Цьому не суперечать й археологічні дані.

Дещо об'ємніші відомості про слов'ян подають писемні, переважно візантійські, джерела VI і наступних століть. Це обумовлено більшою їх активністю на кордонах з Візантійською імперією.

Середина і друга половина 1 тис. н.е. в історії слов'ян займають особливе місце. Це період формування на території Центральної та Східної Європи великих слов'янських об'єднань, які в дальшому своєму розвитку приводять до виникнення слов'янських державних утворень. Ще одною важливою віхою цього періоду є велике розселення слов'ян, котре в результаті стало одним із основних чинників, що формували етнокультурну карту слов'янських народів. Із малопомітних розрізнених племен, які після Таціта та Птолемея на деякий час випадають з поля зору античних авторів, слов'яни перетворюються на могутню військово-політичну силу. Вже в кінці V-VI ст. вони займають великі регіони Центральної та Східної Європи, стають серйозною загрозою для Візантійської імперії. Тепер вони попадають у коло народів, що беруть активну участь у доленосних подіях Європейського континенту і, починаючи з VI ст., стають об'єктом вивчення освічених візантійців. Кількість писемних свідчень про слов'ян помітно зростає, вони стають повнішими і конкретнішими, розширюється їх географія. ІВиходячи з інтересів Імперії, візантійські автори цікавляться питаннями внутрішньої організації та соціально-політичної структури сло- в'янського суспільства, постановки військової справи, взаємовідносин з Імперією та іншими народами — як її союзниками, так і супротивниками, фіксують переселенські процеси слов'ян, що були складовою частиною великого переселення народів. Усе це виносить їх на поверхню історії і стає тією висхідною точкою, де історичні джерела знаходять свої підтвердження в археологічних та лінгвістичних матеріалах, що в багатьох випадках дозволяє визначити хід етнокультурних процесів на території Південно-Східної та Центральної Європи.

Сере^ авторів VI ст. найширше характеризують слов'ян готський історик Йордан у своїй праці ' Гетика , написаній у середині VI ст., та візантійський автор Прокопій з Кесарії у роботі "Війна з готами",

що з'явилася приблизно в той же час, що й "Гетика". Праці згаданих авторів уже прокоментовані величезною кількістю дослідників. І хоча від кількості коментарів зміст писемних джерел не змінюється, його розуміння зазнає якісних змін. У світлі нагромадження нових фактів, у тому числі археологічних, давні тексти набувають більшої конкретності і виразності. Наведемо хоча б такий приклад. Якщо до 50-х років XX ст. археологи-славісти читали тексти Иордана, Прокопія Кесарійського, Пріска Панійського та інших давніх авторів, виходячи лише з результатів дослідження пам'яток римського і більш раннього часу, зв язок яких із слов'янами був завжди проблематичним, то сьогодні маємо добре досліджені й чітко визначені слов'янські культури V-VII ст., синхронні писемним джерелам, яких до останнього часу не вистачало на археологічній карті Європи. Вони в багатьох випадках дозволяють значно доповнити та уточнити територіальні межі слов'янських ранньосередньовічних племінних союзів, лише контурно накреслених давніми авторами, визначити основні напрями розселення слов'ян, спрямувати пошуки їхніх історичних витоків. Таких прикладів можна було б навести й більше, і не тільки в археології, а й у лінгвістиці та інших суміжних науках, що вивчають процеси слов янського етно-

генезу.

Описуючи племена Центральної та Східної Європи, з якими готам довелося вступати у взаємини на шляху евого переходу з Нижнього Повіслення в Північне Причорномор'я, Йордан значне місце відводить їхнім стосункам з венедами. Останні рішуче виступили проти готів і протягом III-IV ст. мали з ними воєнні сутички. Не випадково підкорення венедів готами відбулося лише в IV ст. н.е., хоч за писемними та археологічними даними їх розселення на територію України та Середнього Повіслення відбулося в кінці II - на початку III ст. н.е. Йордан пише: "Після поразки герулів Германаріх (готський король — авт.) направив військо проти венетів. Останні, хоч і достойні презирства через слабкість зброї, одначе могутні завдяки своїй чисельності, намагалися спочатку дати відсіч. Але нічого не варта велика кількість нездатних до війни, особливо у тому випадку, коли й Бог допомагає, і багато озброєних підступає. Ці венети, як ми вже розповідали на початку нашого викладу — саме на початку переліку племен, походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венетів, антів, склавінів. Хоч зараз через наші гріхи вони бшиують повсюдно, але тоді всі вони підкорялися владі Германаріха"

[Йордан, 1960, с. 90]. Процитований текст важливий для історії давніх слов'ян не тількиJHM, що він розкриває взаємостосунки слов ян і готів у IV ст. н.е. Тут Йордан впевнено зв'язує сучасні йому племена

20	21,