УДК 619(075.8)	Гриф надано Міністерством аграрної
ББК 48.72я73	політики України (лист № 182-1-15/971
	від 28.12.2001 р.)
В60

Судаков М. О. та ін.

В60 Внутрішні незаразні хвороби тварин: Підручник. — 2-ге вид., доп. / М. О. Судаков, М. І. Цвіліховський, В. І. Береза та ін.; За ред. М. О. Судакова. — К.: Мета, 2002. — 352 с.: іл.

ISBN 966-7947-01-7

В книзі розглядаються методи клінічної діагностики внутрішніх не- заразних хвороб тварин, їх профілактики і терапії. Описані хвороби вну- трішніх органів. В навчальному виданні враховані новітні досягнення науки і практики ветеринарної медицини.

Підручник для студентів аграрних вищих закладів освіти І – ІІ рівнів акредитації та навчальний посібник для студентів аграрних вищих за- кладів освіти ІІІ – IV рівнів акредитації зі спеціальності «Ветеринарна медицина». Також може бути корисним фермерам, орендарям, керівникам і спеціалістам сільськогосподарських підприємств різних форм власності та господарювання.

	ББК 48.72я73
ISBN 966-7947-01-7	М. О. Судаков, М. І. Цвіліховський,
	В. І. Береза, І. Г. Погурський,
	В. С. Січкар, 2002

Вступ

Предмет «Внутрішні незаразні хвороби тварин» є профілюючою клі- нічною дисципліною, яка формує ветеринарного спеціаліста. Теоретич- ну основу його складають анатомія, гістологія, фізика, хімія, фізіологія, біохімія. Предмет тісно пов’язаний з такими клінічними дисциплінами, як епізоотологія, хірургія, акушерство й гінекологія, а також фармако- логія. Він вивчає методи дослідження, причини, розвиток, перебіг, симптоми й розпізнавання, а також терапію і профілактику внутрішніх незаразних хвороб тварин.

Серед різних захворювань сільськогосподарських тварин останнім часом найбільш поширені (90 %) незаразні. Вони завдають значних економічних збитків тваринництву. Це зумовлює потребу в посиленні підготовки ветеринарних спеціалістів з питань клінічної діагностики, терапії і профілактики внутрішніх незаразних хвороб з урахуванням особливостей їх прояву й нових форм лікувально-профілактичної роботи.

Розвиток вчення про внутрішні незаразні хвороби тісно пов’язаний з історією розвитку медицини й ветеринарії. Величезну роль у ньому відіграв, зокрема, знаменитий грецький лікар і вчений Гіппократ (460 – 377 рр. до н. е.), якого по праву вважають батьком сучасної меди- цини. Гіппократ вперше запропонував для розпізнавання хвороб ви- значати частоту пульсу, дихання, досліджувати кров та ін. Він описав клінічний прояв гарячки, плевриту, водянки. Визначний лікар і вче- ний стародавності Абсирт (IV ст. до н. е.) написав перший трактат з ве- теринарії, виділивши її з медицини.

У період Римської імперії з’явились твори з ветеринарії Катона Ста- родавнього, Варона, Колумелли. Колумелла перший пояснив слово «ветеринарний», віднісши його до грецького «veterinae» — возить і «arum» — в’ючний, робоча худоба. Отже, в колишньому розумінні вете- ринарний спеціаліст займався переважно лікуванням робочих, в’ючних тварин. Пізніше виявилось інше пояснення слова «ветеринарний» від латинського «veterinarius» — доглядач тварин, той, хто лікує тварин.

В період середньовіччя в усіх галузях науки й культури спостерігав- ся занепад. Протягом майже 1000 років у науці не було зроблено жод- ного визначного відкриття. Усі явища природи, а також хвороби людей і тварин пояснювалися надприродною силою.

Епоха Відродження сприяла бурхливому розвитку науки й культури в багатьох країнах. Наприкінці XVIII і на початку ХІХ століть було за- пропоновано для медичної й ветеринарної практики цінні методи клі- нічного дослідження — перкусію (Ауенбруггер, 1761) й аускультацію

(Лаеннек, 1819).

3

У Росії початок розвитку ветеринарної науки й ветеринарної освіти припадає на кінець XVII і на початок XVIII століть. У 1715 р. Петро І видав указ про створення ветеринарної школи з підготовки ветеринар- них спеціалістів для армії (було відкрито ветеринарне училище під Москвою в с. Хорошево). В 1808 р. відкрито ветеринарне відділення при Петербурзькій медико-хірургічній академії, яку потім було переведено в Москву, училища в Юр’єві (1848 р.) і Харкові (1851 р.). У 1873 р. Юр’ївське й Харківське училища перетворено на Дерптський і Харків- ський ветеринарні інститути.

В Україні початок розвитку ветеринарної науки й ветеринарної осві- ти припадає на кінець XVIIІ — початок ХІХ століть. Центрами підгото- вки ветеринарних фахівців і науковців стали Львів і Харків. У 1784 р. відновив свою роботу Львівський університет, де завдяки протомедику Галичини доктору медицини Андрію Крупинському було вирішене пи- тання про підготовку не лише медичних, а й ветеринарних лікарів. У 1805 р. відкрився університет у Харкові, при якому започаткувала своє існування кафедра лікування тварин. У 1851 р. у Харкові було від- крито ветеринарне училище, яке у 1873 р. перетворено на Харківський ветеринарний інститут.

Визначну роль у розвитку ветеринарної терапії і клінічної діагнос- тики відіграли вчені, яких по праву вважають основоположниками цих

найважливіших	клінічних дисциплін: Я. К. Кайданов, Х. Г. Бунге,
Г. М. Прозоров,	В. Є. Євтіхієв, К. М. Гольцман, О. М. Макаревський,

О. Р. Євграфов, М. П. Рухлядев, А. В. Синьов, Г. В. Домрачев. Значний вклад у розвиток вчення про внутрішні незаразні хвороби

тварин внесли професори С. А. Хрустальов, В. П. Сидоров, В. І. Зайцев, І. Г. Шарабрін, І. М. Симонов, Л. О. Фадєєв, Л. О. Лебедєв, А. В. Васи- льєв, О. М. Колесов, П. С. Іонов, Я. І. Клейнбок, І. О. Бочаров, М. Р. Сьо- мушкін, С. І. Смирнов, Ш. О. Кумсієв, П. В. Філатов, К. К. Мовсум-Заде, І. А. Каарде, М. О. Судаков, Й. Л. Мельник А. О. Кабиш, Л. Г. Замарін, В. М. Данілевський, І. П. Кондрахін, С. А. Івановський, М. А. Уразаєв, В. С. Постніков, П. Я. Конопелько, Ф. Ф. Порохов, В. І. Левченко, М. Є. Пав- лов та інші.

Вступ, розділ 1, параграфи 1, 2, 3, 5, 6, 8, 10, розділ 2, параграф 1 написані доктором ветеринарних наук професором М. О. Судаковим; розділ 3, параграфи 1, 2, 5, 8, 10 — доктором ветеринарних наук профе- сором М. О. Судаковим та кандидатом ветеринарних наук доцентом В. С. Січкарем; розділ 2, параграфи 2, 3, розділ 3, параграфи 3, 4, 6, 7, 9, 11, 12, 13 — кандидатом ветеринарних наук доцентом В. І. Березою; розділ 1, параграфи 4, 7, 9, 11 — доктором біологічних наук професором М. І. Цвіліховським та кандидатом ветеринарних наук доцентом І. Г. Погурським.

4

Роз діл Клінічна діагностика внутрішніх хвороб

§ 1. Поняття про діагностику

Клінічна діагностика вивчає методи клінічного дослідження тварин з метою розпізнавання їхніх хвороб, особливо внутрішніх незаразних.

Під час вивчення клінічної діагностики учні отримують сучасне уявлення про діагноз і діагностику. З методологічного погляду діагноз

того чи іншого захворювання — це творчий акт мислення ветеринарно- го спеціаліста на всьому етапі обстеження хворої тварини. Іншими сло-

вами, діагноз — це своєрідний вид пізнавального процесу (diagnosis у перекладі з грецької мови означає розпізнавання). Діагностика хвороб

— це найскладніша галузь розпізнавання. Наприклад, для постановки правильного діагнозу того або іншого захворювання зовсім недостатньо чути шуми серця, хрипи в легенях, шуми перистальтики кишок, бачити електрокардіограму, рентгенограму: треба вміти правильно проаналі- зувати виявлені в організмі зміни й до того ж не окремо, а у зв’язку з іншими змінами. Все це залежить насамперед від рівня теоретичної і клінічної підготовки і ступеня розвитку логічного мислення ветеринар- ного спеціаліста.

Симптоми, синдроми, діагноз і прогноз. Щоб поставити діагноз за- хворювання, треба виявити симптоми й синдроми. Симптоми (від гр. symptoma — збіг) характеризують клінічний прояв будь-якого захворю- вання. Отже, симптом — це ознака певних патологічних змін в організ- мі, характерних для того або іншого захворювання.

Симптоми поділяють на загальні й місцеві, постійні й непостійні, важливі й маловажливі, типові і нетипові, специфічні (патогномонічні)

й випадкові. Так, загальне пригнічення, зниження апетиту, підвищен- ня температури тіла є загальними симптомами, а болючість при паль- пації вим’я, перикардіальні шуми тертя — місцевими симптомами. До постійних симптомів належать такі, які проявляються довгочасно, майже протягом усього перебігу хвороби, наприклад, жовтяниця, збіль- шення печінки. Непостійні симптоми короткочасні і порівняно з по- стійними більш мінливі. Прикладом можуть бути функціональні ендо- кардіальні шуми, аліментарна глікозурія. До важливих симптомів від- носять такі, як стійкий органічний ендокардіальний шум, серцеві (за- стійні) набряки. Типові симптоми — це провідні симптоми, які дають змогу поставити діагноз того або іншого захворювання, наприклад шу- ми тертя плеври (при фібринозному плевриті), шуми крепітації в леге-

5

нях, характерні для початкової і кінцевої стадій крупозної пневмонії, переповнення і напруга яремних вен при травматичному перикардиті у великої рогатої худоби. До нетипових симптомів можна віднести мля- вість, зниження апетиту, прискорення пульсу, дихання. Перикардіальні шуми плеску — патогномонічний (специфічний) симптом травматичного перикардиту великої рогатої худоби, а великий і стрибаючий пульс — патогномонічний симптом недостатності клапанів аорти.

У прогностичному відношенні розрізняють сприятливі, несприятли- ві, загрожуючі та безнадійні симптоми. Наприклад, зниження темпера- тури тіла до норми, поява апетиту — сприятливі симптоми при бага- тьох захворюваннях. Гнильний запах носового витоку — несприят- ливий симптом ураження легень. Відсутність перистальтичних шумів у кишках при непрохідності їх, явища асфіксії при тимпанії рубця — за- грозливі симптоми, а перикардіальний шум плеску при травматичному перикардиті — безнадійний симптом.

Симптомокомплекс, характерний для того чи іншого захворювання, називається синдромом. Наприклад, задишка, болючість при пальпації і перкусії грудної клітки, сухий і болючий кашель, шуми тертя плев- ри — характерний синдром фібринозного (сухого) плевриту.

На основі симптомів і синдромів, з урахуванням причин та особли- востей розвитку захворювання (патогенезу), можна поставити діагноз, тобто розпізнати хворобу.

Залежно від можливостей розпізнавання хвороби діагнози поділя- ють на етіологічні, симптоматичні, патогенетичні, анатомічні, патоло- гоанатомічні. Крім того, діагноз може бути раннім, пізнім, прижиттє-

вим і посмертним (секційним).

Етіологічний діагноз, поставлений на основі причини хвороби, до- статньо точний тоді, коли виявлено збудника інфекційного чи парази- тарного захворювання, наприклад сибірки, бруцельозу, туберкульозу фасціольозу, піроплазмозу, бабезіозу. В інших випадках етіологічний діагноз буде неточним. Наприклад, нерідко говорять про захворювання застудної етіології.

Симптоматичний діагноз ставлять на основі симптомів захворюван- ня, без урахування етіології і патогенезу, яких не можна було виявити. Такий діагноз неточний, однак при спостереженні за хворою твариною і з’ясуванні основних питань етіології, патогенезу, з урахуванням пози- тивних результатів симптоматичного лікування, діагноз може бути уто- чнений, наприклад жовтяниця, анемія, кольки, асцит, гематурія.

Патогенетичний діагноз значно точніший за симптоматичний, оскі- льки крім симптомів вдається виявити особливості й характер розвитку хвороби, тобто патогенез, наприклад хронічний дифузний нефрит, гост- рий гіперацидний гастрит, хронічна катаральна бронхопневмонія.

Анатомічний діагноз ставлять з урахуванням головним чином лока- лізації патологічних процесів в організмі, наприклад лівосторонній плеврит, двостороннє запалення легень, лівосторонній ліктьовий бур- сит. Характер захворювання тут не завжди буває з’ясований.

6