56.Основні цінності людського буття. Свобода як цінність, її характеристики та прояв

Філософське вчення про природу цінностей, їх структуру та місце в життєдіяльності людини називається аксіологією (від гр. аксіс — цінність і логос — вчення).

Цінність — це поняття, яке вказує на людську, соціальну і культурну значимість певних явищ і предметів діяльності.

Найбільш аргументованим, поширеним і прийнятним є твердження, згідно з яким цінності є предметом потреб та інтересів людини. Цими предметами виступають речі, явища чи ідеї, думки. Залежно від цього виділяють дві групи цінностей:

— матеріальні — це знаряддя і засоби праці, предмети і речі безпосереднього споживання;

— духовні — це ідеї, теорії, думки: політичні, правові, моральні, естетичні, філософські, релігійні, екологічні тощо.

Розмаїття цінностей передбачає класифікацію за їх рівнем. Так, виділяються цінності особистості, соціальних та професійних груп, національні, загальнолюдські.

В наш час особливої ваги набувають загальнолюдські цінності. Вони є регуляторами поведінки всього людства, виступаючи найважливішими критеріями, стимулами і знаряддями пошуку шляхів взаєморозуміння, злагоди і збереження життя людей планети.

Можна виділити деякі цінності, які, беззаперечно, є загальнолюдськими:

— цінність людського життя;

— смисл життя, добро, справедливість, краса, істина, свобода тощо;

— цінність природи як основи життєдіяльності людини, запобігання екологічній кризі, збереження навколишнього середовища;

— відвернення загрози термоядерної війни;

— забезпечення свободи, демократизації усіх сфер людської життєдіяльності.

Свобода як людська цінність фіксує можливість діяльності та поведінки людини в певних життєвих умовах. Свобода - це потреба та здатність людини діяти у відповідності до своїх інтересів, цілей, можливість здійснювати вибір. Це здатність, завдяки якій людина навіть при усвідомлені умов своєї діяльності може обирати спосіб дій або бездіяльності, який підпорядковується перш за все особистим цінностям, і не визначається повністю умовами існування. Свобода постає умовою функціонування та реалізації цінностей у цілеспрямованій діяльності людини. "Бути - це означає бути приреченим до буття вільним", наголошував Ж.-П.Сартр.

Свобода реалізується як результат інтелектуального осмислення в умовах повної самовладності над власною волею. Складові здійснення вольового акту окреслюються таким чином: 1) усвідомлення уявлення про об'єкт, умови, обставини певної ситуації; 2) цільова мотивація, яка визначається через систему цінностей, пріоритетів, надання переваг; 3) вольове рішення, через яке людина визначається до реалізації даної цінності, інтересу, потреби; 4) вольове прагнення до певної мети, що переходить у дію.

57. Фундаментальне значення проблеми буття для філософії. Людські виміри проблеми буття.

Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і

досліджень. “Чому взагалі є сутнє, а не навпаки — ніщо?” — це запитання

М. Хайдеггер, один із найавторитетніших філософів XX ст., слідом за

Ф.Шеллінгом вважав основним питанням метафізики як науки про

фундаментальні основи всього сутнього. З часів давньогрецької філософії

розділ філософського знання, пов'язаний із дослідженням буття, отримав

назву "онтологія" (від давньогрецького "онтос"— буття, сутнє). У

сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розводять у такий

спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед

людиною та осмислюється нею, а метафізика шукає коренів буття; умовно

кажучи, онтологія ставить питання “Яким та як є буття?”, а метафізика –

“Чому та що є буття?”. Внаслідок цього проблематика онтології ніби

перебуває на перехресті “антропологія – онтологія – епістемологія (або

гносеологія)”.

Буття постає як абстракція високого, навіть гранично високого рівня.

Усвідомити, що таке буття, “схопити” його змістовий центр у думці

надзвичайно важко. Навіть послідовно продумати, який зміст несе проста

часточка “є”, що її ми вживаємо майже в усіх наших судженнях, настільки

непросто, що з цього приводу існують різні підходи та тлумачення. Отже,

у самому понятті буття прихований певний парадокс: це давнє, а тому й

дуже широко вживане поняття, а з іншого боку, воно настільки складне, що

майже не піддається охопленню.

Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із

тим, що філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а буття -

це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний,

цільовий, стратегічний людський орієнтир. Коли ж ми маємо справу з

людським світоорієнтуванням, то ми повинні мати на увазі кілька

принципово важливих його аспектів.

Передусім орієнтири нашого життєвого самоутвердження повинні фіксувати

певні виміри, прояви або характеристики світу, в якому ми перебуваємо.

Тобто поняття буття має фіксувати певні характеристики світу, а також і

певні ознаки, за якими ми могли б відрізняти буття від небуття. У цьому

аспекті ми, з одного боку, спираємося на дані сучасної науки про

світобудову, з іншого боку, — на її історичний досвід, що засвідчує

певну відносність наших уявлень про сутність, стани та форми проявів

буття. Крім того, у питанні про ознаки буття ми змушені виходити за межі

науки, тому що саме це питання перебуває у залежності від розуміння і

тлумачення самих коренів буття. Цей вихід здійснюється у сфери

філософії, метафізики та теології. Річ у тім, що єдиною умовою

визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з

небуттям.