14.3.3. Внутрішнє мовлення
Внутрішнє мовлення — це вид беззвучної мовленнєвої діяльності людини. Кажучи образно, це «мовлення мінус звук». Його характеризує максимальна згорнутість граматичних структур та змісту, бо промовляти слова до кінця немає необхідності; фрагментарність — пропускається те, що для людини є зрозумілим; домінування смислової сторони над зовнішньою формою — елементи слів та їхніх значень можуть «склеюватися» в нові комбінації; відсутність набору стандартних граматичних правил та алфавіту; виключення непорозумінь у сприйманні ситуації; ситуативність; контекстність; складність переводу на зовнішнє мовлення.
Таким чином, внутрішнє мовлення ніби-то відмовляється від виконання своєї первинної функції — воно перестає безпосередньо слугувати засобом спілкування з іншими, однак залишається внутрішньо спрямованим на інших людей, якщо не реальних, то уявних. Людина ніби-то веде з ними внутрішню бесіду. Однак, найперше внутрішнє мовлення стає формою роботи думки. За його допомогою думка народжуюється, бо інтелект «не приймає» зовнішнього мовлення, а лише внутрішнє.
В онтогенезі спочатку формується зовнішнє мовлення, потім егоцентричне і нарешті — внутрішнє. У дорослої людини цей процес протилежний: внутрішнє мовлення передує зовнішньому. Перехід внутрішнього мовлення у зовнішнє часто пов'язаний з труднощами. У внутрішньому мовленні думка зрозуміла лише самій людині, а коли вона намагається пояснити її іншим, виявляється, що її не розуміють. Ці труднощі спричинені тим, що необхідно перейти від згорнутих, зрозумілих лише самому собі думок до розгорнутих граматичних і логічних форм. Тренує вміння висловлювати свої думки і наміри монологічне і писемне мовлення.
14.4. Психологічні механізми мовлення
Мовлення як психічний процес спілкування між людьми складається з трьох головних етапів: породження, сприймання та розуміння мовлення. Розглянемо їхні психологічні механізмиУ 50-х роках XX ст. російський вчений М. Жинкін висловив припущення, що породження мовлення ґрунтується на задумі, який пов'язаний з універсальним предметним кодом. Цей код існує на рівні мозкових структур і спільний для різних мов. Він склався у досвіді багатьох поколінь, і цей досвід передається дитині у процесі комунікації. Національні мови мають спільну генетичну структуру і різняться між собою лише деякими способами інтеграції цього коду. Опанувавши кодом, дитина починає говорити і розуміти мовлення. Цей процес починается з третього місяця життя дитини, коли завдяки гулінню і лепету формується фонематичний слух і моторні компоненти мовлення.
Важливу роль у породженні мовлення відіграє також слово, яке зберігається у пам'яті у вигляді фонемної' решітки, над якою надбудовується морфемна2 решітка. Ці решітки являють собою певним чином організовані елементи слів, що зберігаються у пам'яті людини. Остаточно слово формується лише у процесі мовленнєвого повідомлення.
Основними психологічними механізмами породження мовлення, за М. Жинкіним, є:
-
Механізм програмування мовленнєвого повідомлення. Це — побудова змістовного кістяка мовленнєвого висловлювання, тобто того, що людина хоче сказати. Для цього відбирається інформація, яку людина вважає важливою, і відсіюється другорядна.
-
Механізм побудови граматичної структури речення. На цьому етапі, по-перше, прогнозується загальна структура фрази, її граматична форма, підбираються найпотрібніші слова та звуки; по-друге, запам'ятовуються, зберігаються і реалізуються граматичні характеристики слів; по-третє, відбувається перебір граматичних конструкцій; по-четверте, породжуються граматичні конструкції.
-
Механізм пошуку потрібного слова. За семантичними і звуковими ознаками шукається потрібне слово. Після цього відбувається моторне програмування синтагми3.
-
Механізм вибору звуків. Відбувається перехід від моторної програми до її «заповнення» звуками.
-
Механізм реального звучання мовлення. Комунікатор кодує інформацію, а реципієнт декодує, тобто переводить звуки мовлення у значення слів. Це забезпечує розуміння мовлення. Правильність розуміння мовлення стає очевидним лише тоді, коли реципієнт своїми висловлюваннями дає зрозуміти, що він прийняв та зрозумів повідомлення.
У своїй моделі породження мовлення М. Жинкін особливо наголошує на тому, що всі мовленнєві процеси необхідно розглядати не самі по собі, а у комунікативному акті. Лише врахування мовленнєвої комунікації, її мети та завдань дає можливість у всій глибині зрозуміти природу мовленнєвого процесу.
Для того, щоб правильно говорити, людина повинна сама себе чути. Це підтверджується дослідами з відтермінованим зворотнім зв'язком. Якщо людина читає текст вголос і водночас слухає себе через навушники, то у разі затримання зворотнього зв'язку на 200-400 мс в неї настає дискомфорт. Вона починає посилювати голос, заїкатися, повторювати вже прочитане. Тому спочатку втрачається прогноз щодо часу надходження нового речення, а далі гальмується здатність до інтеграції елементів мови.
Другим та третім етапами мовленнєвого спілкування є сприймання і розуміння мовлення. Легкість, з якою людинахприймає і розуміє сказане, це лише остання фаза складного процесу опрацювання мовленнєвої інформації, який складається з трьох рівнів:
-
Сенсорного рівня, на якому відбувається акустичний аналіз і синтез звуків. Здатність аналізувати та синтезувати звуки мовлення називають фонематичним слухом. У звичних умовах засвоєння рідної мови він розвивається у віці від 1 до 3 років, тобто упродовж сенситивного періоду розвитку мовлення. Фонематичний слух випереджає розвиток артикуляції. Дитина спочатку вчиться слухати те, що їй говорять, а вже потім — правильно говорити.
-
Перцептивного рівня — розпізнавання слів.
-
Смислового рівня, на якому завдяки аналізу і синтезу смислових характеристик мовлення встановлюється смисл речення і цілого повідомлення. Для того, щоб набути значення, слово по-
винно знаходитися у реченні. Людина розуміє мовлення відповідно до розвитку її здатності самій створювати повідомлення на тому ж рівні інтеграції.
Описані рівні сприймання та розуміння мовлення в дорослої людини, яка добре володіє мовою, згорнуті у часі. Тому складається враження, що ми сприймаємо відразу слова і розуміємо ціле речення. Опанування рідною (або першою, основною) мовою відбувається «знизу вверх»: від елементарних механізмів типу утворення складів до вищих рівнів. Далі виникає довільність мовлення і свідоме оперування мовними знаками. Прискорений розвиток мовлення у дітей віком 1-3 років пояснюється тим, що різні рівні мовної системи: фонематичний, вербальний, синтаксичний та граматичний, — дитина засвоює не послідовно, а одночасно.
Оволодіння другою мовою в пізніший період після засвоєння рідної мови відбувається навпаки, «зверху вниз»: починаючи від свідомих операцій над мовою через довільний вибір мовних засобів, до автоматизації мовлення. При цьому фонематичний слух потребує тривалого тренування. Засвоєння двох мов одночасно у ранньому віці (наприклад, у двомовних сім'ях) зазвичай відбувається без додаткових труднощів, тобто так само, як і однієї.
14.5. Становлення мовлення у дитинстві
Як зазначалось попередньо, сенситивний період для розвитку мовлення припадає на 1-3 роки. Саме у цей період дитина має отримати якомога більше мовленнєвих вражень; лише за таких умов її мовленнєвий розвиток буде успішний.
Становлення мовлення у дитинстві проходить два етапи: домо-вленнєвий етап і етап активного мовлення. Домовленнєвий етап має три стадії:
-
Крик та плач як умова для тренування голосових зв'язок дитини (починається від народження).
-
Гуління — мимовільна гра звуками, наприклад, «а-а-а-а», «е-е-е-е» (з третього місяця життя).
-
Лепет — багаторазове повторення складів, наприклад, «ба-ба-ба», «ма-ма-ма». Це комунікація зі самим собою для утворення мовного зв'язку між тим, що вимовлено, і тим, що почуто (з шостого місяця життя). Лепет відіграє ключову роль в научінні
немовлят використовувати ті специфічні звуки, які необхідні для того, щоби говорити рідною мовою. У перший рік життя кожна дитина здатна легко вимовити 75 різних фонем, отже наділена потенційною можливістю для засвоєння будь-якої мови. Однак, у зв'язку з тим, що вона занурена лише в одне мовне середовище, поступово перестає видавати звуки, не властиві рідній мові.
Другим етапом становлення мовлення дитини є етап активного мовлення. Він має наступні чотири стадії:
-
Стадія повторення слів (з 10 міс. до 1 року) — дитина повторює слова і відносить їх до певних предметів; розуміє 10-20 слів. Слово починає регулювати поведінку дитини.
-
Стадія автономного, або ситуативного, мовлення (з 1 року до 1 року 3 міс). При такому мовленні одне однокореневе слово позначає низку предметів, наприклад, «па» може означати і те, що дитина впала, і палку, лопатку тощо.
-
Стадія холофраз (з 1 року 3 міс. до 1 року 5 міс). Холофраза означає, що одне слово позначає цілу ситуацію, наприклад, слово «мама» може для дитини означати «візьми мене на руки». В 1 рік З міс. дитина у своєму активному словнику має 4-6 слів, зокрема, імена.
Холофрази та ситуативне мовлення виникають в емоційно насиченій ситуації, вони аграматичні, тобто слова не об'єднуються в речення. Тому вони є зрозумілі лише близьким людям.
4. Стадія телеграфного мовлення. З 1 року 5 міс. з'являються перші двослівні речення. Ці перші речення можуть бути побудо вані на зразок телеграфного мовлення — в реченні залишаються лише найбільш значимі слова (найчастіше іменники і дієслова), а другорядні пропускаються; або на зразок «граматики відмінків» — для висловлення думки використовується порядок слів у реченні. Активний словник півторарічної дитини становить 10-30 слів.
Упродовж раннього дитинства діти дуже скоро поповнюють свій словниковий запас. Так, якщо у 2 роки діти використовують до 200 слів, то у 3 роки - 1 000-1 500, а у 6 років - 2 500-3 000 слів. Дитяче мовлення не є плавним; вони часто переривають свою мову, щоб подивитися, чи їх слухають і розуміють, роблять паузи і подекілька разів повторюють одне й те саме, люблять ставити питання. Все це — звичайні дії з налагодження ефективної
комунікації. У 4 роки діти засвоюють всю усну граматику і починають говорити, переважно, правильно. До закінчення 6 років завершується практичне оволодіння лексичними і синтаксичними правилами усного мовлення. Починаючи зі шкільного навчання (6-7 років), інтенсивно формується семантична, тобто смислова сторона мови. Особливо яскраво це виражено у підлітково-юнацькому віці.
Розвиток мовлення у дитячому віці залежить від наступних умов:
-
Спілкування з дорослими. На думку багатьох учених, основним механізмом засвоєння дітьми цього віку нових слів є наслідування, яке може реалізуватися лише у збагаченому мовленнєвому середовищі. Для активізації мовленнєвого розвитку дитини рекомендується говорити до неї простими і зрозумілими реченнями, повільно і чітко; продовжувати і доповнювати сказане дитиною, не примушуючи її повторювати за дорослими; коментувати уголос дії дитини і свої дії; не виправляти мову дитини, а повторити за нею фразу правильно.
-
Доброзичливе ставлення до дитини у ході мовленнєвого спілкування. Власні негативні емоції, а також негативне ставлення до дитини з боку оточуючих (наприклад, висміювання мовних помилок) уповільнюють мовленнєвий розвиток.
-
Практичні дії дитини з предметами. При слабкій координації рухів (наприклад, дитина погано тримає в руках речі) можуть виникати і мовленнєві труднощі.
-
Загальний фізичний і психічний розвиток дитини. Фізичні вади дитини, наприклад, туговухість або глухота, незростання верхньої губи або піднебіння тощо викликають труднощі у мовленнєвому розвитку. Так само відставання у розвитку пам'яті, послаблена концентрація уваги, несформованість практично-дійового і наочно-образного мислення спричинюють мовленнєві проблеми.
Індивідуальні відмінності. Відмінності у мовленнєвому розвитку частково зумовлені спадковістю, а також набутими індивідуальними особливостями. Так, у дітей, які частіше граються з ляльками, більше можливостей засвоювати мову і практикуватися у ній, ніж у дітей, які бавляться іншими забавками14.6. Основні особливості мовлення
Мовлення, як і інші психічні процеси, наділено певними особливостями. Це — змістовність, зрозумілість, виразність та дієвість.
Змістовність мовлення визначається його інформативністю, а саме обсягом виражених у ньому думок, цінністю повідомлених фактів. Це забезпечується підготовленістю людини, що говорить.
Зрозумілість мовлення залежить від змісту та співвідношення між його складністю й рівнем знань та інтересів слухачів. Ця особливість забезпечується відбором матеріалу для повідомлення.
Виразність мовлення пов'язана з його емоційною насиченістю. Це досягається вербальними засобами (вмінням підібрати влучні слова та словосполучення) та невербальними (інтонацією, акцентом, паузами, мімікою, жестикуляцією), а також врахуванням обставин виступу, чіткістю вимови, правильністю інтонацій. У писемному мовленні замість невербальних засобів застосовують підкреслення, виділення слів у тексті тощо.
Дієвість мовлення визначається його впливом на думки, почуття, поведінку інших людей. Це забезпечує врахування індивідуальних особливостей слухачів.