1. Національний склад населення.

Нація (від лат. natio - плем'я, народ) - це населення, в якого спільними є:

1)територія прожи­вання, 2)мова, 3)історія 4)культура.

Корінні народи, які віддавна проживали на своїх етнічних територіях = українці, угорці в Закарпатській області, румуни у Чернівецькій і Закарпатській областях, молдавани в Чернівецькій та Одеській областях, кримські татари в АР Крим.

Представники інших народів в Україні належать до прийшлого на­селення.

** титульний етнос ( нація, яка дала назву державі) корінні народи (народи, які живуть на землі своїх давніх предків і мають спільну культуру, мову) та національні меншини (частина населення, що живе поза межами історичної батьківщини і є громадянами цієї держави, але відрізняється від корінних народів самобутніми рисами культури).

понад 130 національностей і народностей.

Українці = 37,5 млн. осіб - 78 % загальної кількості населення = компактніше заселяють центр і більшість західних областей України.

становлять біль­шість на всій території України, за винятком Автономної Республіки Крим.

Росіяни = 8,3 млн осіб = 17 % усього населення. Багато росіян розселилося на Слобожанщині та узбережжі Чорного й Азовського морів у період їх освоєн­ня. Наприкінці XIX і на початку XX ст. велика їх кількість переселилася до Донбасу та Придніпров'я. Із цим пов'язана значна питома вага представників цього народу в цих регіонах. В Автономній Республіці Крим росіяни становлять 58 % від усього населення, у Луган­ській, Донецькій, Харківській і Запорізькій областях — від 25 до 39 %. Вони переважно проживають у містах і селищах міського типу.

Білоруси = 0,6 % населення й проживають у Поліссі, східних і південних облас­тях. Найбільша кількість білорусів зосереджена в містах Донецької області.

На третьому місці — молдавани, більшість із яких живе в Чернівецькій та Одеській областях.

кримські татари, 98 % яких мешкає в АР Крим, до того ж їхня частка в загальній чисельності населення тут постійно зростає.

Болгари проживають у Донецькій, Одеській та Запорізькій областях, пе­реважно в сільській місцевості.

Майже всі угорці зосереджені в Закарпатті,

румуни в Чернівецькій та Одеській областях.

Більша частина поляків живе в Житомирській, Хмельницькій та Львівській областях.

Між двома переписами значно знизилася частка євреїв. Якщо в 1989 р. вони становили близько 1 % населення, то в 2001 р. — 0,2 %. Найбільше євреїв, як і раніше, живе у великих містах, а також Київській, Одеській та Чернівецькій областях.

Національний склад населення найстрокатіший у промис­лових регіонах і великих містах. Це зумовлено міграцією великої кількості людей у пошуках роботи. Так само він урізноманітнюється з наближенням до кордонів держави.

Етнографічні групи українців.

Етнографічна група - частина нації або етносу (народу), що вирізняється мовою, побутом, культурою.

* Кожна етнографічна група українців має власну говірку, власні звичаї і прадавні обряди, самобутній пісенний фольклор, звичний спосіб госпо­дарювання; розвинуті народні ремесла.

Гуцули живуть в Івано-Франківській, Чернівецькій, Закарпатській об­ластях (Рахівський район) та на півночі Румунії. Вони відомі як скотарі, лісоруби, також вони славляться різьбярством і килимарством. До центрів Гуцульщини відносять містечка Яремчу, Верховину, Рахів.

Бойки живуть на території передгірних і гірських районів Галичини (у межах Івано-Франківської та (розведен­ням овець, волів), землеробством та лісовим господарством. Саме госпо­дарська діяльність стала одним з основних чинників етнічної своєрід­ності бойків.

Лемки. На північному заході Закарпаття та на суміжній території Польщі й Словаччини живуть лемки. Культура цієї етнографічної групи ґрунтуєть­ся на українських традиціях, але має свою самобутність. Так, порівняно з іншими горянами, вони більш прив'язані до традиційного побутового життя.

Поліщуки живуть у районі українсько-білоруського міжетнічного по­рубіжжя й мають риси як української, так і білоруської культур. Самона­зву «поліщуки» пов'язують із Поліссям, де здавна живуть представники цієї етнографічної групи.

Литвини формувалася на схід від річки Десни, на території північ­них частин сучасних Сумської та Чернігівської областей, а також низки суміжних районів Білорусі та Росії.

Представники цих етнографічних груп до нашого часу зберегли само­бутній фольклор і побутові традиції.

До міського населення відносять таке, що проживає в міських поселеннях - містах і селищах міського типу.

В Україні містом є населений пункт, що налічує понад 10 тис. меш­канців, з яких не менше 85 % працює в промисловості.

За кількістю жителів міські поселення поділяють на такі групи:

1) малі - до 50 тис. осіб,

2)середні - 50-100 тис. осіб,

3)великі - 100-500 тис. осіб,

4)дуже ве­ликі - 500-1000 тис. осіб,

5)міста-мільйонери - понад 1 млн осіб.

Більшість із 458 міст України - це малі та середні міста.

Прикладом великих міст є Житомир, Кіровоград, Полтава, Суми, Хмельницький та ін.

дуже великі - Львів, Мико­лаїв, Запоріжжя.

Міст-мільйонерів в Україні чотири, а саме:

Київ (2740,2 тис. осіб), Харків (1461 тис. осіб), Дніпропетровськ (1039 тис. осіб),

Одеса (1001 тис. осіб).

За даними останнього перепису, до міст- мільйонерів належав і Донецьк (кількість населення сягала 1 млн 16 тис. осіб). Однак, за даними Держкомсїату, на 1 січня 2008 р. тут мешкало всього 988 тис. осіб»

До категорії селищ міського типу = населені пункти з кількістю населення понад 2 тис. осіб, з яких не менше двох третин становлять робітники, службовці та члени їхніх родин. Таких населе­них пунктів в Україні нині 886.

Місто – населений пункт, в якому проживають не менш як 10 тис. жителів, більша частина яких не зайнята с/г.(454 міста ). 67 % - в містах, 33 % у селах . Селище міського типу – це населений пункт, де проживають не менш як 2 тис. чол. ( 2 – 10 тис.) , більшість яких працюють у промисловості, торгівлі, транспорті тощо .

Курортні селища – селища, в яких проживає понад 2 тис. постійних жителів, кількість людей, які прибувають на лікування, щороку становить не менш як половину кількості постійних жителів

Міста класифікують за функціями:

Київ насамперед виконує адміні­стративно-політичні функції.

про­мислові функцї : Кривий Ріг, Нікополь, Горлівка, Макіївка та ін.

Транспортні вузли: Фастів, Жмеринка, Здолбунів, Козятин тощо.

курортно-оздоровчі функції : Євпаторія, Моршин, Трускавець, Хмільник, Миргород та ін.

багатофункціо­нальні міста, до яких належать центри адміністративних областей і АР Крим.

Міста-пращури. У межах сучасної території України перші міста були засновані в VI ст. до н.е. і пов'язані з грецькою колонізацією Північного Причорномор'я. Найбільш відомі з них Ольвія, Херсонес, Боспор, Тіра тощо. Ці стародавні міста виконували роль політичних та адміністративних центрів античних держав.

Урбанізація.

Урбанізація = процес зростання міст і підвищення їхньої ролі в житті, суспільства.

Найвиразніша урба­нізація у східних і центральних індустріальних областях України.

Лідером є Донецька область, де не тільки найвищий відсоток міського населення, а й найбільше міських поселень - 183, у тому числі 52 міста і 131 селище міського типу.

Міське населення переважає також у Луганській, Дніпропетровській, Харківській, Запорізькій і Київській областях.

Західні області країни значно поступаються східним за часткою міських жителів. Якщо, наприклад, у Запорізькій області городяни становлять 76 %, у Донецькій - 90 %, то у

Во­линській області - 50 %,

Івано-Франківська - 42 %,

Закарпатська - 36 %.

Процеси урбанізації спричиняють численні проблеми : затори на дорогах, переповнений міський транспорт, часто несприят­ливі екологічні умови проживання через сміття, забруднення повітря і вод тощо.

не залучене до сільсь­кого господарства населення становить понад 81 % його загальної кількості в країні. Це означає, що велика кількість сільського населення зорієнтована на несільськогосподарські роботи і міський тип життєдіяльності.

Водночас велика кількість міського населення, маю­чи земельні ділянки, працює в сільському господарстві.

Сільські жителі працюють не в сільському господарстві, а на промислових підприємст­вах, зумовлені нерідко розростанням міських поселень і приєднанням до них навколишніх сільських поселень = процес субурбанізації.

Міські агломерації.

єдине компактне просторове угруповання міських поселень - міська агломерація.

Розрізняють:

моноцентричні (одноцентричні)

поліцентричні (багато- центричні) агломерації.

Моноцентричні агломерації формуються навко­ло одного центрального міста, якому підпорядковуються всі інші населені пункти. Центральне місто зазвичай набагато перевищує їх своїми розмірами та економічними можливостями = Київська, Харківська, Львівська або Одеська.

Поліцентричні агломерації мають кілька (два і більше) централь­них міст, навколо яких групуються інші населені пункти. Прикладом агломерацій, що виникли навколо двох центральних міст, можуть бути Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Горлівсько-Єнакіївська.

Поліцентрична агломерація сформувалася на Донбасі, де зрослися не лише окремі міські поселення, а й власне численні міські агломерації. Наслідком такого зростання є найбільша форма розселення - мегало­поліс.

Донецький мегалополіс не єдиний в Україні. Подібна ж форма розселення за аналогічних умов (наявності значних родовищ найваж­ливіших корисних копалин і, як наслідок, - створення промислової індустрії та розвиток міських поселень) формується у Придніпров'ї.

Сільське населення

Сільське населення проживає в сільських поселеннях (селах, селищах, хуторах), пра­цює переважно в сільському господарстві і дотримується сільського стилю життя.

В Україні сільським поселенням є населений пункт, де компактно проживають люди, залучені переважно до сільського господарства.

Сільські поселення відрізняються від міських меншою чисельністю населення:

Малі = менше 200 осіб. Середні = 200 до 500 осіб, .

Великі = від 500 осіб до 3 тис. мешканців. Значні = від 3 до 5 тис. мешканців і більше .

Велике або значне сільське поселення, що є адміністративно-господарським центром, називають селищем.

хутір - відокремлене від села самостійне сільське поселення, в якому проживає сім'я або кілька селянських сімей, що працюють переважно в сільському госпо­дарстві.

А) На Поліссі, де на значних площах землі заболочені або ґрунтові во­ди підступають близько до поверхні, сільські поселення здебільшого невеликі й розташовані на підвищених вододільних ділянках.

Б) У лісостеповій і степовій зонах невеликі села розміщені переважно в долинах річок і на понижених ділянках місцевості.

В) У гірських районах села розміщуються на схилах, а в Українських Карпатах також часто видовжені вузенькими смугами понад руслами річок.

Тільки в деяких поліських, подільських та карпатських областях (Рівненській, Вінницькій, Тернопільській, Івано-Франків­ській і Закарпатській) у сільських населених пунктах проживає понад і половину населення.

Водночас, наприклад, у Дніпропетровській об­ласті на сільське населення припадає лише 16 %, у Луганській -13 %, а в Донецькій - менше 10 %.

Сільські поселення можуть виконувати різні функції :

ор­ганізаційно-економічні (наприклад, центри розміщення міжгоспо­дарських підприємств),

виробничі (сільськогосподарські, лісопромис­лові, з промислової переробки сільськогосподарської продукції),

соціальні (сфера послуг, освіти, культури),

рекреаційні та ін.

Соціальні проблеми сільського населення.

Нині найгостріша пробле­ма українського села - це проблема працевлаштування.

Відтік селян за межі малої батьківщини був спричинений також й іншими негативними соціальними змінами. Так, погіршилась якість дорожньо-транспортної мережі, десятки й сотні сіл ще й досі не мають під'їздів з твердим покриттям до шляхів загального користування. До того ж тут швидко старіють житлові приміщення (без подальшого оновлення їх), зменшується і кількість закладів соціально-культурного призначення. Аж ніяк не поліпшує побутового комфорту в українських селах і відсутність водопроводу й каналізації.

Останніми роками сталися деякі пози­тивні зміни, наприклад зросла кількість газифікованих сіл. Уже реалізується ряд програм щодо поліпшення соціально-куль­турного обслуговування сільського насе­лення. Серед таких, зокрема, «шкільний автобус», капітальний ремонт шкіл, поліп­шення матеріально-технічного оснащення закладів охорони здоров'я тощо.

Одна з особливостей сучасного етапу роз­витку сільської інфраструктури - зміни в приміських і рекреаційних територіях, які освоюють заможні міські жителі, будуючи тут житло та облаштовуючи садиби. Завдя­ки цьому ряд сіл отримали сучасні під'їзні шляхи, асфальтовані та освітлені вулиці, постачання природного газу, торговельні заклади та ін. Виросли також нові поселення з невизначеним поки що статусом («котеджні містечка»).

Лише за 1991-2005 pp. загальна кількість сіл в Україні скоротилася на 252. Визначальну роль у зменшенні чисельності сільського населен­ня відіграє депопуляція.

В Україні не залишилося жодного регіону, в сільській місцевості якого не було б депопуляції.

Найбільша = Чернігівська (понад 23 %), Сумська (понад 19 %), Пол­тавська та Київська (16-17 %) області.

Найнижчий рівень депопу­ляції у Карпатському регіоні, а також у Волинській, Рівненській та Тернопільській областях.

Трудові ресурси = частина населення, що має загальноосвітні й професійні знання, необхідні для роботи в суспільному господарстві.

В Україні до трудових ресурсів (20,6 млн. осіб, або 44 % населення країни) належать чоловіки віком від 16 до 60 років та жінки 16-55 років, крім інвалідів І та ІІ груп.

Загальне зниження кількості населення, старіння нації та зовнішні міграції українців негативно позначаються на трудових ресурсах країни. Порівняно з 2000 р. трудові ресурси України зменшилися - на 545 тис. осіб. Економічно активне населення за цей самий період зменшилося на 508 тис. осіб.*

В Україні працездатними вва­жаються чоловіки віком від 16 до 60 років, жінки — від 16 до 60 років. Ресурс робочої сили також становлять пенсіонери й підлітки, які зайняті в господарстві країни.

Економічно активне населення - усе працездатне населення, спроможне працювати в народному господарстві.

За норма­ми, виробленими ООН, до економічно активного населення відносять усіх, хто працює, а також осіб, які не мають у даний момент роботи, але бажають її отримати (сюди не входять ті, хто навчається, і утри­манці).

Кількість зайнятих збільшилася передусім у будівельній галузі, в готельному господарстві та ресторанній справі, у торгівлі. Водночас у сільському господарстві, освіті та промисловості було зафіксовано зменшення обсягів зайнятості .

Найвищий рівень зайнятості в Києві (понад 64 %), а найнижчий - у Тернопільській області (майже 53 %). За умов ринкової економіки зростає кількість зайнятих на підприємствах колективної і приватної форм власності, а зменшується в державному секторі господарств

При цьому най­більше безробітних серед молоді віком 15-24 роки.

У прикордонних з Росією регіонах (Донецька, Луганська, Сумська і Харківська області) становище на ринку праці сприятливіше. Із західних регіонів України - в прикордонні й інші країни Європи, а зі східних ~ на ринки праці Росії.*

Тенденція до збільшення середнього віку населення, що спостерігається в Україні, спричиняє формування несприятливої вікової структури працездатного населення. Із віком люди стають менш мобільними, неохоче змінюють спеціальність і місце роботи.

Більш сприятливу демографічну ситуацію мають області західної частини України. Завдяки вищому рівню народжуваності тут більшою питома вага населення працездатного віку.

У південній і східній частинах тривалий час існувала проблема дефіциту трудових ресурсів. Це було зумовлено не тільки не­сприятливою демографічною ситуацією, а й розвитком галузей госпо­дарства, які потребують великої кількості робочих рук.

Приховане безробіття = робота неповний тиждень та збереження робочого місця без реального відпрацювання. Було прийнято Закон України «Про зайнятість населення», який визначив правові,

організаційні та економічні засади зайнятості умовах ринкової економіки, а також державні гарантії прав громадян на працю.

8