Іл.3. Схематичне зображення уявлень про Першопочаток у образі змії

Амбівалентність образу Змії та Ящура у традиційному тлумаченні очевидна. Вони то поглинають життя в образі Сонця, то викидають Сонце, що творить життя. Періодичність подібних циклів може відповідати річним перебігам природних змін. Образ Ящура є активним в українській архаїчній культурі. Як оберіг, його зображення розміщували на старовинних гуслях, які, за переказами, волею співця вилучали істинне знання, рівноцінне істиності Першотворення. Збереглися зображення Ящура на бронзовій арці з давньоруського міста Вжищ. Особливо щедро застосовуються зображення Ящура на предметах домашнього вжитку (Уваров А.С., 1936), (Уваров Л.В., 1978) (ручки ковшів, дверей, внутрішні оздоби вікон), а також як елементи архітектури житла (перехрестя вітрових дощок як елементів даху, конструктивні елементи брам та ін.) (Вовк Хведір, 1928, с. 264). Етимологічний аналіз лексеми «Ящур» також підтверджує описані функції первородності цього міфологічного образу. «Я – щур, я той, від кого йде родовід аж до початків життя». Етимологічні пояснення однокореневих лексем доповнюють і розширюють їхні функціонально-семантичні вияви («пращур» – рід від «Ра», «Ур»; «через – щур» – те, що виходить, переступає за межі життєвих закономірностей, не детермінується). Можна припустити, що традиційний відворотно-очищувальний вигук «чур!» є не чим іншим як моментним заклинанням, звертанням до первородних сил для убезпечення себе. У традиційній архаїчній свідомості календарні точки початку літа й зими ознаменовуються святами весняного та зимового Миколи, що за етимологічною семантикою провіщає і роз’яснює сутність періоду у році, коли природній цикл повертає у фазу поглинання Сонця (19 грудня, Миколи), тобто настає пора зимового сонцестояння. Таке зимове завмирання триває близько п’яти місяців, впродовж яких знову відбувається повернення до тепла, пробудження природи.

Проте, культурна традиція донесла нам скореговану у відповідності до суспільних потреб життєствердження компенсаторну функцію діянь Миколи-Чудотворця. Він оптимізує життєві орієнтації людини, його прихід сповіщає про перехід у новий виток, який буде таким же щедрим і сповненим благополуччя, як і все краще з пройдешнього року. Спроба понятійного тлумачення семантики меандра призводить до розуміння, що він складається з низки однакових графічних елементів, кожен з яких повторює зображення образу Ящура-Змії, у місці перетину тулуба якого наступає зона сонцестояння (поглинання і народження Сонця), а входження і вихід з цієї зони гармонізує постать Миколая.

Тривалий час після прийняття християнства у окремих місцевостях продовжувалось обожнювання вужів та домашніх ящірок. «Там і досі багато ідолопоклонників, які годують у себе вдома, немов би пенатів, якихось змій з чотирма короткими лапами на кшталт ящірок з коротким і масним тілом» (Рыбаков Б.А., 1987, с. 281). В Україні досі у багатьох місцевостях вуж на господарстві, а ящірка-тритон в льоху слугують за гарну прикмету. На свята весняного і зимового Миколи молодь і діти виконують обрядову гру «Ящур». Про перебування у царстві Ящура оповідається в билині „Садко”, де також присутній Микола Чудотворець, що зупиняє бурю на морі. Історична пам’ять цупко утримує стрижневі відомості зі свого минулого, втілюючи і об’єктивізуючи їх у різноманітних зразках творчості. На терені сучасної України культ Ящура як господаря підземелля, був відомий ще в VI – VII ст. (пальчасті фігури з головою ящірки). Вперше оформившись в міфологічний образ сколотів, він був перейнятий сарматами. За їхніми генеалогічними переказами сколоти були їхніми родоначальниками (Агбунов М.В., 1989). Ящірка грецькою перекладається як «саврос», тобто слово «сармати» або «савромати» має тлумачитись як «ті, котрі походять від ящірки-матері, савро-матері». Як свідчать літописні відомості, давньоруське місто Новгород на озері Ільмень засноване вихідцями з Наддніпрянщини – сколотами-савроматами, які, спеціалізуючись на рибальстві, мали за головного бога володаря вод Ясу (інші варіанти: Яса, Яша, Ящур). Нащадками сколотів-савроматів вважали себе запорожці.

Генеза наступності життєвих цінностей не має вигляду спрощеної схеми. Символ Ящура як вищого охоронця постійно супроводжує людину. Домовик є звичайним демонологічним персонажем з багатьма назвами «дворовий», «пічкур», «пек», «щур», «цур» «чур»). В цьому навіть короткому переліку проглядається його належність до вогню, домашнього Духу. Отож з піччю пов’язуються уявлення про оберіг родини і творення самого поняття «родинне вогнище». Біля печі виголошувалися священні обітниці, біля пічного стовпа укладалися угоди, у пічурки чи запічки ховали молочні зуби дітей, а в підпіччі оселявся головний охоронець житла – домовик. Дівчина на сватанні колупає піч (руйнує, порушує родинне вогнище) на знак згоди на одруження, тобто залишення родини батьків.

Спадкоємність та неперервність життєвих процесів здійснюється складною системою взаємозв’язків та взаємовпливів. Притому визначальні символи, особливо якщо вони стосуються життєвих цінностей та орієнтацій, за традиційними повір’ями мають постійно наглядати і пильнувати благополуччя у своїх володіннях. Так і Миколай, переймаючи верхню межу активності процесів буття у природному довкіллі, навесні з’являється охоронцем зовнішніх меж господарства – пасовиськ і нив. Перекази стверджують, що він, мов дбайливий пастир, обходить усі межі в полях (за це він ще носить ім’я «межового» або «можайського»), перевіряючи ниви і пасовиська: щоб оранка була без огріхів, посіви рівненькі, а пасовиська доладні для худоби. Відомості з дохристиянських вірувань доносять нам як охоронця двору та рідних околиць Цура (Чура). Звідси і назви межових стовпів («чури»). Цей персонаж часто виступає в парі з Пеком (відоме «Цур тобі! Пек!»), що також має за обов’язок боронити домашнє вогнище, внутрішні кордони родинного буття (Волков Г.Н., 1974, с. 264).

Психологічні настанови етнопедагогіки особливого значення надають ставленню до хатнього Духа. Так чи інакше, змінившись лексично, людина у сучасних умовах прагне хатнього затишку, комфорту, атмосфери доброзичливості й гармонії.

Історичні та культурні умови часто здатні до невпізнання замінювати за формою усталені цінності, проте пильний погляд на функціональні прояви здатен безпомилково ототожнити символи-сутності попри завади часу. Сприйняття міфологічних відомостей має низку особливостей. Насамперед, вони існують у свідомості більшою чи меншою мірою не як засвоєні через системне навчання, а ніби сприйняті від самого довкілля; особистість, як правило, не може вирізнити час і джерело опанування старожитними відомостями. Тут панують формули на зразок «кажуть», «переказують», або «я чув (чула)», «так ведеться», «так заведено». У психологічному сприйнятті така оцінка безособового джерела інформації має одну істотну перевагу – за нею не стоїть прояв тиску, зобов’язання до виконання, не існує обов’язковості особистісних приписів до виконання.

Міфологічні сюжети і подієві ситуації є відносно замкненим психологічним феноменом. На власне часовому рівні ця замкненість дає про себе знати, по-перше, у відсутності хронології і, по-друге, у відсутності будь-яких показників часової дистанції, що відділяють, наприклад, первородну епоху від теперішньої. Коли діялось, як давно був той час – такі питання не є правомірними у межах оперування міфологічними відомостями. З другого боку на рівні побутової свідомості найфантастичніші образи чи повідомлення обростають цілком реальними побутовими деталями, переплітаються сучасними оповідачеві життєвими колізіями, що мають реальні зв’язки з історико-побутовими обставинами, подіями. Така особливість надає найнеймовірнішим відомостям ймовірного, билинного підтексту. Таким є переказ під назвою «Змієві сліди». Тут побутові обставини застують, здається, все, проте уважніший погляд вирізняє в оповіді несвідоме прагнення оповідача до створення правдивого образу. «Татарські степи були колись од синього моря та аж туди, за запорозьку границю – майже без малу не до Лубен. Там і досі є межа, і буде вона, поки світ сонця. Я бачив ту межу своїми очима... Йдемо і дивимось – коли поперек дороги насип із хату заввишки, а задля проїзду прокопано ворота. Насип цей видно скрізь, скільки очима зведеш – аж до Азовського моря...» (Савур-Могила, 1990).

З наведеного уривку тексту видно, як втілюється у переказі часовий синкретизм. Сюжет, що бере свій початок зі споконвічних глибин («Бог його знає, коли це в світі було...»), проте, незважаючи на всю неозначеність самої постаті змія, його діяльність має цілком реальні вияви. На підтвердження цього оповідачем застосовується низка прийомів психологічного впливу. Насамперед, – неприхована зацікавленість у безсумнівній істинності повідомлюваної інформації. Наступне – документальна атрибутизація середовища з називанням конкретних населених пунктів, розташуванням валу на географічному відтинку, означеному реально існуючими топонімами. Впадає в око образ монументальності й незглибності творіння змія, бачений оповідачем «своїми очима». І нарешті дещо несподіване і футурологічне про долю цієї межі-валу: «буде вона, поки світ сонця», або іншими словами – стояти їй довіку. На чому ґрунтується таке запевнення? Чому така неприхована зацікавленість у незворушності описаних картин? Можна припустити, що світ оповідача просто не уявляється без існування тих валів, що вони є частиною творення його історії, його життя, і, коли так, то очевидною є певна залежність самого буття людини від подій попередніх. Архаїчно давні події є своєрідним етапом творення світу. Звертає на себе увагу символіка оповіді. Коли змій з’явився, щоб «пожерти всіх», ковалі Кузько і Дем’янко заперлися в кузні за дванадцятьма дверима кувати плуга, щоб у нього потім запрягти змія для окреслення, свого роду, життєвої межі. Як уже відзначалося, міфологічна функція змія двоєдина: спалювати (пожирати, поглинати), щоб потім заново народити, витворити. Завершується сюжет майже хрестоматійно для подібного роду світотворчих колізій. Змій доходить до моря. Знову ілюстрація основної космогонічної ідеї світотворення: вогнем дихаючий змій злучається з водою (морем) і вибухає. Вочевидь ідея самознищення задля народження. Тут доречно згадати викладки відомого психолога С.Грофа про те, що психічні переживання у перинатальному періоді, особливо у момент пологів, для ембріона-немовляти подібні до образів втрати життя чи, принаймні, прощання зі звичним світом лона матері, що прирівнюється до акту смерті (Гроф С., 1993). І на завершення – своєрідний образ з викладу початкових еволюційних етапів розвитку земноводних на Землі. Змій «пив-пив та й лопнув! Тоді як полізли з нього гадюки, ящірки, черепахи, жаби...» (Савур-Могила, 1990).

Складність етнологічного, а тому психологічного аналізу цих заплутаних первородних міфологем значно поглиблюється тією обставиною, що вцілілі джерела у своїй більшості зазнали сепарації у процесі християнізації. Проте уважний аналіз етнологічних документів щодо сутності визначальних функцій двох космогонічних стихій (вогню і води) показує їх своєрідну двоєдиність, неодмінне співіснування, що супроводжується циклічністю народження – відмирання¹. Б.Рибаков зауважує, що архаїчні перекази подають Перуна під назвою Волхва, тобто божества ріки, і «крокодила», тобто ящура (Рыбаков Б.А., 1987, с. 278). Двоєдиність проявлення цієї міфологічної постаті трапляється у багатьох реліктах культури північних регіонів розселення. У складі новгородських археологічних старожитностей поширеними є ручки дерев’яних ківшиків, ретельно оброблені скульптурними зображеннями ящура (Колчин Б.А., 1971). Такі зображення були поширеними за доби раннього існування язичництва, але починаючи з XII століття їх витісняють прості звичайні ківшики з прямими обтесаними ручками. Зображення ящурів не є випадковими, бо ківш-ополоник був неодмінним атрибутом обрядової трапези, що часто згадується вже у християнських джерелах, спрямованих проти язицтва: «Ставяще трапезу... і черпала наповнені вина запашного. Ви ж (Бог, звертаючись до язичників) залишаєте мене і забуваєте гору святую мою, і готуєте трапезу Родові і рожаницям, наповнюєте ківші бісом – я пошлю на вас зброю, і всі забитими впадете» (Слово Ісайї-пророка у праці І.Гальковського) (Артановский С.Н., 1997), (Гальковский М.Н., 1916). Повне замовчування ящура, бога-крокодила, можливо, пов’язане з тим, зауважує Б.Рибаков, що у північних озерних і річкових краях з ним ототожнювали Рода (Рыбаков Б.А., 1987, 280). Рід (Бог Всесвіту) на півдні мислився як небесне божество, і давньоукраїнські повчання з його іменем інтенсивно переписувалися на півночі держави, Новгородщині, ще у ХІV столітті. У музейних запасниках зберігаються незвичні жіночі прикраси у вигляді ланцюгів, кінці яких спускалися нижче пояса і замикалися двома голівками ящура, з’єднаними одним кільцем. Тут доречною є аналогія з чудським двоголовим ящуром, який однією головою заковтував західне сонце, а головою з протилежного кінця тулуба вивергав сонце як символ світанку життя. Нарешті ще одним переконливим доказом середньовічного уявлення про ящура як про невід’ємну частину загальної космологічної системи є знамениті бронзові арки з м.Вжищева (Уваров А.С., 1936), які утверджують думку про те, що у церковному мистецтві Русі Ящур залишався неодмінним елементом макрокосмічних уявлень.

Таким чином, сукупність архаїчних уявлень, навіть розглянута лише окремими фрагментами, дає можливість твердити про існування у праісторичні часи системного бачення світу і його розуміння, оформленого міфологічно. Таке бачення і таке розуміння стали тими підвалинами і стрижнем, які, диференціюючись, створили складну картину світу, що виступає матрицею організації культуротворчої діяльності етносу.

Отже, міфологічні уявлення про Першопочаток значною мірою корелюють з сучасними науковими моделями. Космогонічні сенсоформи оформлення ідей знаходять своє втілення у «посередниках», суб’єктивованих об’єктах, якими виступають сакральні предмети, зоо- та антропоморфні образи. Світотворчі ідеї утворюють міфологічну та фольклорну концепцію започаткування світу, організовуючи в цілісну систему світ людини і природи. Космоцентричні міфологеми трансформуються в теоцентричні уявлення й закладають підвалини релігійно-світоглядної системи, що ґрунтується на засадах природовідповідності.