7. Міфологічні джерела традиційності у сучасних наукових концепціях

У своєму глибокому, сутнісному визначенні вітчизняна психологічна думка завжди тяжіла до питань про сенс історії, перебіг подій, завершеність процесів, що значною мірою пов’язано з її антропоцентризмом, хоча певна частина представників психологічної науки засвідчувала свої прихильності до теоцентризму, космоцентризму. Проте основним об’єктом етнопсихології є людина в історико-культурній проекції. Тут вона дуже близько збігається з генетичною психологією, що розглядає людину як духовно-тілесний індивід, породжений своєю практичною діяльністю, і предметом свого дослідження має: виникнення та походження психічних явищ; становлення їх у життєвих процесах і функціонування. Природа ж етнопсихологічних досліджень полягає в тому, що вони виступають у різних аспектах (аксіологічному як виді загальнолюдського знання, що передує науковому аналізу, семантичному, прагматичному) (Максименко С.Д., 1998).

Оскільки традиційність є часовою психосемантичною проекцією, то питання відправної точки її формування є нагальним. Можна було б покликатися на усталені в науці психогенні моделі, проте необхідність застосування їх у конкретному контексті етнопсихогенези вимагає уточнень. Це викликано, насамперед, тим, що у період відмирання старої ідеологічної системи відкрилася можливість ввести до наукового обігу нові джерела, які сприяють розумінню особливості культурно-історичного процесу на території України. Це дослідження Н.Р.Гусєвої про сучасні рефлексії аріє-скіфо-слов’янських зв’язків (Гусева Н.Р., 1977, с. 208), Т.І.Алєксєєвої про антропологічну неперервність у середньому Подніпров’ї (Алексеева Т.И., 1969, 1973, 1974), О.М.Лобка щодо антропології міфу (Лобок А., 1997) та ін.

Отже, видається доцільним досліджувати традиційність крізь призму особливостей етнопсихогенези і з урахуванням сучасних наукових, у тому числі, психофізичних концепцій.

Оскільки предметом нашої зацікавленості є етнопсихогенеза, то необхідно бодай схематично, не претендуючи на вичерпність, зупинитися на сутності основних вживаних тут понять, починаючи з психіки. На зміну штампованому матеріалізмом категоричному «здатність мозку відображати об`єктивну дійсність...», «функція мозку, що полягає у відображенні об`єктивної дійсності» тощо з`являються вузькопредметні визначення, серед яких психологічне – форма відображення, пов`язана з індивідуальним і колективним способами активності; філософське – властивість матерії, системний об`єкт; еволюційне – еволюція живої матерії; біохімічне – що зводиться до явища натрієво-калієвої проникливості мембран як матеріальне вираження протікання думки людини і багато інших. Найсучасніші вузівські підручники вдовольняються загальниками на зразок «предметом сучасної психології у загальному вигляді є суб`єкт психічної активності, діяльність психічного життя в онтогенезі», «психіка є похідним від суб`єктної активності людини» (Основи психології, 1995) і подібне. Не додають оптимізму погляди провідних учених про те, що наукові і релігійні тлумачення цього поняття прямують паралельно, тобто ніяк не дотикаються і не перетинаються. Але ж пересічна людина потребує цілісного і переконливого уявлення попри науково-релігійні дисгармонії.

Успішні спроби метапідходів таки є, хоч і розкидані по різних монографіях (Донченко Е.А., 1994), (Панов В.Г., 1992). У сучасних тлумаченнях відкриттів у квантовій теорії, зазначають дослідники, припускається ключова роль психіки у квантовій реальності. Але, оскільки поняття психіки донині є не лише утаємниченим і суперечливим, як раніше, то його замінили відомими теоріями інформації, систем, теорією логічних типів, що унеможливлює протиставлення розуму і тіла, мозку і свідомості. Теорія систем дала можливість поглянути на нову, ментальну характеристику клітин, тканин і органів тіла, культурних груп і націй, навіть усієї планети. Зустріч наукового і містичного світоглядів почалася саме тоді, коли у соціальному організмі накопичилось чимало непояснюваних явищ, коли стала незбагненною мотивація поведінки людини і динаміки руху цілих суспільств і культур. З сучасних наукових позицій «легко перейти до розуміння психічного як сплаву специфічних енергій, оскільки саме енергія здатна забезпечити еволюцію на всіх рівнях: чи то матерія, життєві сили, інформація, чи ментальні процеси. З моменту входження наукового світогляду до сфери визнання можливості роздільного й незалежного існування матеріального субстракту (мозку) і психіки (свідомості та різних форм несвідомого) розпочинається новий виток гуманітарної науки, підготовлений досягненнями у царині природничих наук» (Донченко Е.А., 1994, 25).

Складні системи, що складаються з багатьох підсистем, кожна з яких є взаємопов`язаною цілісністю, мають у своїй структурі відповідну множинність полів і матеріальних ядер. Цільність кожної підсистеми, що структурно охоплює інші підсистеми, організується її внутрішнім полем, що відповідно переходить у зовнішнє поле, а воно, у свою чергу, є внутрішнім полем системи, яка стоїть на порядок вище у загальній ієрархії підсистем, що творять таку складну систему як систему всіх компонуючих її систем (Панов В.Г., 1992, 241).

Щоб застерегти від спрощених уявлень на зразок «кулеподібної форми моделі» чи поняття безкінечності як непривабливої одноманітної картини (т. зв. «дурна нескінченність») мусимо вдатися до певних уточнень. Сучасне розуміння двох видів матерії (речовини і поля) зводиться до речовини, що складає, так би мовити, тілесні елементи систем і поля як матеріального носія взаємозв`язку цих елементів. При тому поле означує вид матерії, що характеризується неперервністю, а речовина розглядається з огляду на її перервність, стрибкоподібність, дискретність. Поле «склеює», «монтує» речовинні елементи у єдину систему (гравітаційне поле Сонячної системи та Сонце з усіма планетами і небесними тілами). За квантовою фізикою поняття поля співвідноситься з хвилею, а речовини – з корпускулою. Аналогом системи може служити людська спільнота, у якій тілесними (речовинними) носіями є люди, а полем – сила взаємозалежності людей, формуюча їх у суспільство, людство, біополе. Людина – носій такого особливого виду поля (біологічного або інформаційного), випромінюючись, здатна високоефективно впливати на собі подібних (і не лише), а також чутливо сприймати випромінювання такої природи, піддаючись гіпнотичному і подібним впливам, чим сьогодні пояснюється багато недоступних для науки явищ яснобачення, телепатії тощо. Вибудовуючи умоглядний образ світу, відкидаємо як неспроможні уявлення про безкінечність у вигляді безперервної прямої лінії, чи її відтинків. За В.Г.Пановим (Панов В.Г., 1992, 233), такому образові продуктивно протиставляється образ поверненої до самої себе нескінченності, у якої кінець є одночасно початком, коли лінія, тобто розвиток системи в уособлених елементах, зустрічається сама з собою як зі «своїм іншим», у чому, наприклад, Гегель вбачав незавершеність саморозвитку, а його неперервність як ознаку Духу, знеособленого розуму. Навіть у природних явищах магнетизму він вбачав прояв думки. Графічне зображення явища продуктивної нескінченності можна подати таким чином: