Відповідальність за поширення інформації

Чимала кількість питань виникає у зв'язку з відповідальністю за поширення інформації через Інтернет. Однак ці проблеми також не залежать від того, має видання статус ЗМІ чи ні, позаяк відповідальність за поширення інформації настає за загальними правилами, визначеними ЦК України. Статус ЗМІ в деяких випадках дозволяв би мати додатковий захист для журналіста чи ЗМІ. Наприклад, конче важлива норма ст. 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», де встановлено, що, якщо позов по дифамації пред’являє посадова особа, політична партія чи виборчий блок, суд вправі призначити компенсацію моральної шкоди лише за наявності умислу журналіста чи службових осіб засобу масової інформації. При цьому суд ураховує наслідки використання позивачем можливостей позасудового, зокрема досудового, спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі і гідності, ділової репутації та врегулювання спору загалом. З урахуванням зазначених обставин суд вправі відмовити у відшкодуванні моральної шкоди.

Це положення, що, по суті, імплементувало в українську правову систему принцип, закріплений Верховним Судом США у справі «Салівана проти Нью-Йорк Таймс», застосовується тільки до журналістів і ЗМІ. Інтернет-ЗМІ можуть посилатися лише на аналогію права, довести яку буде не легко, позаяк у такий спосіб обмежуватимуться права іншої сторони.

Питання, пов'язані з притягненням до відповідальності за поширення інформації, складні. Насамперед, через труднощі встановлення винної особи і доведення факту поширення інформації, особливо, якщо особа цей факт заперечує. Цікаво, що поширенням сумнівної інформації через Інтернет «грішить» як опозиція, так і влада. З іншого боку, з погляду теорії моральної шкоди у випадку поширення сумнівної інформації через Інтернет, така шкода набагато менше, позаяк ті, хто одержує інформацію, знають про велику кількість провокацій. Найбільш оперативним і ефективним засобом захисту лишається не стягнення моральної шкоди, а блокування недостовірної інформації і поширення спростувань. Подібні засоби відповідають меті захисту репутації особи і більш прості в реалізації, оскільки можуть вживатися через провайдера.

***

Спроби врегулювати статус інтернет-видань виникали неодноразово. Однак головна проблема полягає в проблемі розмежування інтернет-ЗМІ й інших інтернет-сайтів. Пропонований колись критерій періодичності оновлень не підходить з тієї причини, що такими стануть, скоріш за все, інтернет-чати, які за своєю природою ЗМІ не є. З-поміж інших спроб пропонувалося визначити інтернет-ЗМІ як постійно діючу професійну редакцію, в якій працюють журналісти. Такий критерій навряд чи можна вважати об'єктивним; незрозуміло, хто в такому випадку прийматиме рішення про необхідність реєстрації і чи можна кого-небудь змусити зареєструватися.

Добровільна реєстрація (за прикладом Росії) також серед варіантів, що обговорюються. Безумовно, добровільність є більш м'яким підходом, ніж обов'язкова реєстрація, яка існує для друкованих ЗМІ. На мою думку, навпаки потрібно порушувати питання лібералізації процедури реєстрації преси, котра як в Україні, так і в Росії, є занадто консервативною. Реєстрація інтернет-видань, навіть добровільна, не відповідає світовим стандартам свободи преси. А якщо говорити термінами Європейської конвенції з прав людини, подібна реєстрація не є необхідною в демократичному суспільстві. Навіть добровільна реєстрація може бути першим кроком на шляху до контролю за інформацією в Інтернеті, тому цього кроку краще не робити.

Ще не так давно інтернет не могли розглядати як загальнодоступний засіб спілкування, а отже, і не було нагальної потреби у правовому регулюванні цієї сфери. Однак, із приходом до мережі великої кількості користувачів, інтернет виявився зоною, виведеною з-під дії законодавчих норм. Основне призначення мережі – передавання даних – зробило її ідеальним інструментом для неконтрольованого авторами поширення інтелектуальних продуктів. Розвиток комп’ютерних технологій спричинив переосмислення основних принципів функціонування традиційних ЗМІ та виникнення нових видів засобів масової інформації – інтернет-видань.

Інтернет-видання в Україні з’явилися в середині 90-х років, і всі минулі роки відбувався початковий етап формування цієї групи медіа як такої. Однак за результат, якого досягли українські інтернет-видання за такий короткий час за темпами свого розвитку та збільшення впливу, можуть позаздрити будь-які інші групи традиційних вітчизняних засобів масової інформації.

Надзвичайно стрімкий розвиток цієї галузі можна пояснити привабливістю її для потенційних інвесторів. Поширити інформацію за допомогою мережі є набагато дешевше, ніж зробити це на папері, на радіо або в телеефірі. Виробництво та підтримка мережевих видань також є дешевшими порівняно з їхніми офф-лайновими «родичами», а розміри публікацій не обмежені обсягом газетної шпальти або часом ефіру. Ще одна особливість мережі полягає у характері її аудиторії. Відвідувачі сайтів інтернет-видань – це соціально найактивніша та порівняно заможна аудиторія, що є досить важливим чинником для інвесторів та рекламодавців. Наведемо приклад: один примірник популярної друкованої газети в середньому коштує від п’ятдесяти копійок до однієї гривні, тоді, як перегляд свіжого номера інтернет-видання у мережі обійдеться відвідувачам як мінімум удвічі дорожче (слід враховувати витрати на послуги телефонного зв’язку, інтернет-доступ). Зрозуміло, що категорія читачів, яка згодна заплатити більше задля комфортного перегляду видання, є для рекламодавців привабливішою.

Популярність інтернет-видань серед користувачів пов’язана, передусім, із очевидними перевагами цих ЗМІ порівняно із традиційно-паперовими, до яких можемо віднести:

– відсутність «дедлайну», тобто останнього терміну, після якого статті або новини вже не потраплять до газети; – інтерактивність – споживач стає співучасником того, що відбувається, обмінюється враженнями від прочитаного (рубрики «Обговорити статтю», «Форум», «Інтернет-голосування»), ставить запитання учасникам подій тощо; – персоналізація – можливість самостійно відбирати із масиву запропонованої інформації найцікавіші теми.

Зростання аудиторії українських інтернет-ЗМІ підтверджують і дані досліджень. За результатами вивчення активності інтернет-медіа, що проводилися на замовлення Фонду інформаційного суспільства, середньомісячне збільшення медіатрафіку в українському сегменті інтернету становить 3–5 відсотків на місяць. Ці цифри є відображенням світової тенденції, що сьогодні спостерігається у більшості розвинутих країн.

Актуальність проблеми правового врегулювання цієї сфери передусім пов’язана з активізацією медіатрафіку українських засобів масової інформації в інтернеті. За результатами досліджень українського сегмента мережі за станом на 2004 рік існує близько 380 видань, що становлять 7% від загальної кількості українських серверів [1]. Переважно це сторінки популярних друкованих ЗМІ, основним завданням яких є не публікація матеріалів, а анонс чергового номера. Справжніх мережевих газет і журналів, що постійно оновлюються, а тим паче коментарів та аналітичних матеріалів в українському сегменті набагато менше. Серед мережевих видань, що справді функціонують як інтернет-видання, можна виокремити «Українську правду», «Подробности», «Обозреватель», «ProUa.com», «Rupor.info», «Part.Org.ua» та ін. Водночас самостійні он-лайнові медіапроекти на сьогодні залишаються лідерами на мережевому інформаційному ринку. Разом із позитивними наслідками такої активної інформатизації суспільства виникають і нові проблеми, що мають, передусім, правовий характер. Серед них особливо гостро постає питання авторсько-правових відносин у інтернет-виданнях, оскільки на 90% комп’ютерні інформаційні ресурси складаються із інтелектуального продукту, що є переважно об’єктом авторського права. Цю проблему неодноразово розглядали у своїх працях А. Серго, В. Наумов, А. Данилюк, В. Монахов та інші дослідники.