заруб літ

2)

У роки перед еміграцією, крім східних поем, Байрон створює багато віршів — як сповнених громадянського пафосу, так і ліричних. У всіх його поезіях пере­дано найтонші порухи душевного стану поета. У деяких із них відчутний сум, що пояснюється суспільною обстановкою в Англії та обставинами особистого життя Байрона.

Загалом лірику поета можна поділити на кілька тематичних груп, найвизначні­ша з яких — героїко-бунтарська поезія. Провідними мотивами тут є «світова скорбота» і самотність, бунтівний дух і нескореність у життєвих битвах. Саме в поезі­ях цього типу окреслюється так званий «байронічний» тип героя — самотній, волелюбний бунтар із вразливою душею.

У вірші «Прометей» (1816 р.) Байрон звеличує ідеал героїчної особистості, яка спроможна кинути виклик несправедливостям світу. В образі Прометея Байрон виділяє такі риси, як незламна мужність і волелюбність, гордий дух непокори, тверда воля, співчуття до долі ближнього, а головне — несприйняття деспотизму й тиранії. Поет оспівує подвиг того, хто «людству освітив дороги». Героїзм трагіч­ного образу титана в тому, що дух бунтарства спроможний здолати саму смерть.

Ти боротьбу обрав, Титане, В двобої волі і страждань, Прийняв ти муки без вагань; А небо мстиве, невблаганне, І доля зла,— тиран глухий,— І дух ненависті, який Істот собі на втіху творить, І сам їх нищить, сам їх морить, Дали тобі безсмертя в дар, Та навіть ця, найважча з кар, Твоєї волі не зламала.

Окремо слід відзначити цикл віршів («Ода до Наполеона», «Ода з французь­кої», «Прощання Наполеона»), присвячених найвідомішому імператору Фран­ції, який став кумиром для багатьох молодих людей того часу. Дуже показовим для Байрона було те, що поет у своїй творчості звернувся до цього образу вже після поразки Бонапарта.

І в «Паломництві Чайльд Гарольда», і в інших творах поет завжди був на боці народів, які відстоювали свою свободу в боротьбі з наполеонівським військом. Та переможений Бонапарт викликав у поета співчуття, адже він став символом позитивних змін, що принесла з собою Велика французька революція. Отже, образ колишнього імператора, уособлює трагедію недовершеної великої справи і водночас є ніби передчуттям невідворотних змін, у які Байрон вірив.

Якщо говорити про ліричні поезії Байрона, то вони найчастіше побудовані як палкі монологи. Митець яскраво зображує внутрішній світ ліричного героя, прагне дослідити найпотаємніші куточки його душі, його почуття. Саме таки­ ми за характером є багато віршів з циклу «Єврейські мелодії», побудованого за старозавітними мотивами. Одним із найяскравіших зразків звернення Байрона до мотивів «світової скорботи» є поезія «Мій дух як ніч…».

Спираючись на біблійний сюжет про вигнання з людинизлого духа, поет пропонує своє, суто романтичне розв’язання конфлікту. Його героями стають жор­стокий світ і людська душа, що потерпає від його образ. У Байрона демону скорботи уподібнюється сама душа людська, виснажена зневірою і розчаруванням:

Молю тебе, заплакать дай,

Бо розпадеться серце з мук,

Воно в собі терпить давно,

Вже в йому вщерть тяжких образ;

Як не поможе спів, воно

Від мук страшних порветься враз.

Обидва мотиви — і «світової скорботи», і прометеївського духу непокори — стали основними в творчості Байрона. Вони продовжуються в його найвідомішій поемі «Паломництво Чайльд Гарольда».

Твір написано у формі ліричного дорожнього щоденника. Багато епізодів (особливо у перших піснях) є автобіографічними. Однак Чайльд Гарольд — не портрет автора, а узагальнений романтичний персонаж.

Герой поеми — молодий аристократ, глибоко розчарований у суспільстві, від якого тікає в інші краї. Чайльд Гарольд охоплений світовою скорботою, як і слід істинному романтикові. Однак причини його самотності досить нечіткі й над­то загальні:

Не жаль минулого мені,

І море не страшить.

Нема у рідній стороні

За ким мені тужить.

Один! Один! Кругом вода,

Вода без краю й меж…

Ніхто мене там не згада,

І я — нікого теж.

Герой Байрона не прагне примирення із суспільством, однак він і не збира­ється шукати шляхів для його перетворення. Цікаво, що поет, який прихильно сприймає романтичну самотність свого героя як протест проти норм і правил, зовсім не визнає байдужості Гарольда до навколишнього життя.

Мені здається, саме тому поет часто сам через ліричного героя висловлює думки з приводу якихось подій або явищ, що утворює в поемі своєрідне двого­лосся — автора і героя.

Центральною темою поеми є національно-визвольна боротьба європейських народів. Мабуть, саме тому Чайльд Гарольд не є учасником описуваних подій, адже справжнім героєм перших пісень поеми є поневолені народи Іспанії, Гре­ції, Албанії. Він лише спостерігає за їх боротьбою, але спостерігає уважно і пильно.

Розповідь про різні країни (Бельгію, Швейцарію, Португалію, Італію), спо­внену гіркоти і водночас захоплення, автор завершує описом безмежного моря, яке є свідком нескінченного руху життя.

У вірш «Сон» своє відображення мотиви потойбічної реальності. Байрон, замкнувшись у собі, створив свій власний світ, в якому знаходився тільки він один. Це і викликало у письменника розлад з реальним світом, що відображається в його невеличкій поемі. У цьому творі автор показує, що сон має для нього набагато більше значення, ніж для звичайної людини. На його думку, наше життя ділиться на два світи: реальний та потойбічний. Потойбічний світ - це сон, дуже глобальний та загадковий. Байрон дуже поетично описує сон, завдяки чому читач може зрозуміти його настрій:

Жизнь наша двойственна; есть область Сна,

Грань между тем, что ложно называют

Смертью и жизнью; есть у Сна свой мир,

Обширный мир действительности странной

Творчість Байрона була найважливішим етапом в історії європейської куль­тури. Поєднання в його поезії скорботи та іронії, волелюбності та розчаруван­ня в житті, оспівування вільної природи та природних почуттів — все це над­звичайно глибоко вплинуло на розвиток західної літератури того часу.

Герой байронічний — герой творів англійського поета-романтика Дж. Байрона, який увібрав у себе різноманітні романтичні риси (індивідуаліст-бунтар виключної особистої долі, сильна, пристрасна натура з неупокореною волею, який переживає трагічне кохання, приречений на самотність), ніби розчинившись у біографії й образі самого поета, який набув слави відчайдушного самотнього романтика. Тиражування створеного Дж. Байроном героя, масове наслідування його в житті й у літературі створили течію «байронізм».

Байронізм (як літературна течія в літературі романтизму) — ідейно-естетична концепція у європейському романтизмі XIX ст., пов’язана з творчістю англійського поета Дж. Байрона, притаманна В. Гюго, А. де Віньї, А. Міцкевичу, М. Лєрмонтову. Основними рисами байронізму є тираноборство, волелюбність, бунтарство, демонізм, абсолютизоване заперечення недосконалої дійсності.

3)

Гейне був водночас і поетом романтики, і її підкорювачем. Він зробив мову повсякдення придатною для поетичних творів, підніс жанрфейлетонів та подорожніх розповідей до рівня мистецтва, та надав німецькій мові, до цього не притаманну, стилістичну легкість та елегантність. Будучи критиком, політичним журналістом, есеїстом, сатириком та полеміком, він був об’єктом захоплень та негативного ставлення. Гайне належить до німецькомовних поетів, твори яких перекладено на найбільшу кількість мов світу. Юнацька лірика Гейне була відгуком на перше нерозділене кохання до кузини Амалії. Гейне виступив з глибоким аналізом німецьких філософських систем. він багато подорожував, відвідуючи Англію, Італію. Враження від цих поїздок відбились у його дорожніх нарисах. Під час літнього відпочинку Гейне прочитав у газетах про Липневу революцію.

Він майстерно користується іронією як засобом викриття незбутніх ілюзій, вигадок, але знову й знову сам повертається до романтичних образів. Значний вплив на поетичну творчість Гейне справила німецька народна пісня, на зразках якої він учився майстерності безпосереднього, щирого зображення почуттів.

Гейне починав писати в той час, коли в Німеччині лірична поезія переживала розквіт. Епоха романтизму зробила лірику традиційним жанром німецької літератури. Його поезія стала вищим досягненням німецького романтизму. Гейне відкидав застарілі поетичні умовності, говорячи про свої почуття без риторики й поетики, а іноді дозволяв собі навіть іронізувати над пристрастю своїх почуттів. Простота, природність, імпровізаційність його поезії підкорили тодішнього читача. Гейне сприяв «спрощенню» лірики, з космічних висот і неозорої далечіні він переніс поезію у бюргерську вітальню, але від цього вона не перестала бути щирою і значною.

Генріх Гейне — один із найяскравіших представників світового романтизму. Його справедливо називають співцем кохання і природи. Він зворушливо оспівав усе найкраще, що властиве людині: її здатність щиро кохати, любити землю і природу.

«Книга пісень» — перша збірка Г. Гейне, що принесла йому славу романтичного поета. Вона вийшла друком у 1827 році, до неї увійшли вірші 1816-1827 років. Більша частина віршів створена під впливом яскравого почуття до двоюрідних сестер — Амалії та Терези, в яких поет по черзі закохувався. Його почуття залишилися без відповіді. Але під пером талановитого митця розповідь про нещасливу любов вийшла далеко за біографічні межі: «Книга пісень» — справжня перлина німецької літератури.

Збірка складається з трьох частин: «Страждання юності», «Ліричне інтермецо», «Знову на батьківщині». «Книгу пісень» часто називають романом у віршах. Цикли «Книги пісень» різні за своєю спрямованістю. У «Стражданнях юності» (1817-1821) гостро звучить біль нерозділеного кохання. Воно виступає романтичною мрією, нестерпним чеканням, химерним маренням.

“Книга пісень” являє собою ліричну повість, об’єднану однією спільною темою – темою любові. У віршах “Книги пісень” нашли відображення переживання поета, пов’язані з почуттям нерозділеної любові до кузини Амалії; дослідники творчості Гейне знаходять тут сліди і інших юнацьких захоплень. Однак величність Гейне-поета виявилася в тому, що у інтимно-ліричній темі, яка складає основу більшості віршів “Книги пісень”, він зумів відобразити істотні риси свого сучасника – молодої людини 10-20-х рр. ХІХ століття.

“Книга пісень”, як створювалася на протязі більш ніж десяти років, дає можливість наочно прослідкувати еволюцію художнього методу і світогляду Гейне.

Творча еволюція Гейне-лірика йде в “Книзі пісень” складним, повним протиріч шляхом. Він все ширше освоює традиції німецької народної пісні, роблячи тим самим крок вперед в розвитку одного з основних принципів романтичної поезії в Німеччині. Разом з тим віршам Гейне властивий і вплив кращих реалістичних традицій лірики Фоска, Бюргера, Гете, Шіллера. Значний вплив на формування лірики Гейне справляє поезія Шаміссо, котрий ще до Гейне ввів до вжитку у німецькій ліричній поезії метричні і образні засоби німецької народної балади.

У “Стражданнях юності” особливо гостро звучить біль нерозділеного кохання. Знехтуване почуття стає джерелом різкого конфлікту поета з дійсністю, яка й сприймається ним крізь призму своєї душевної драми. Як і інші поети-романтики, Гейне віддає данину популярній у його часи готичній фантастиці, “романтиці жахів”. У першому циклі кохання – фатальна, ірраціональна сила, що несе страждання і загибель. Раз у раз постають цвинтарі, розриті могили, з них виходять привиди, з якими веде бесіди юнак, чи серце спливає кров’ю через нещасливу любов. Відповідною є й лексика, для якої характерними є слова: “похмурий син ночі”, “саван”, “зловіщий сон”, “мертвяк” тощо. У цих ранніх віршах Гейне не відразу знаходить свої адекватні засоби для художнього втілення естетичної програми. Гейне порівнював свої вірші з “Нічними оповіданнями” Гофмана. Близькість їх не тільки в романтиці жахів, а й в тяжінні до земної реальності:

Облиште, темряви діти!

Згиньте в своїй імлі!

Чимало щастя зажити

Я міг би ще тут на землі.

Поет живе в світі дивних сновидінь і уявних марень. Кожний вірш розділу “Сновидіння” – це опис або сну, або видінь, що їх бачив поет. Уві сні він бачить “її” – невірну кохану, втрачену назавжди; він присутній на її весіллі з іншим (вірші 3 і 4); він продає душу пекельним силам за радість побачення з нею (6); уві сні вона з’являється до нього, подібна вихідцям з того світу – бліда і холодна мов мармур. Наяву поету уявляється цілий пекельний кортеж – він заплатив дияволу страшну ціну за неї, і ось з’являється вона, в супроводі самого диявола, котрий і поєднує поета з його коханою (7). Повертаючись від коханої, поет йде цвинтарем – і з могил встають привиди, кожний з них – жертва нещасливого кохання (8).

Дійсність і сон, уявне і реальне в цих віршах нероздільні – вони поєднуються в страшній фантасмагорії.

Поет цілком занурився у свій відчай, але це скорботна, безнадійна примиреність – це бурхливе, несамовите почуття. Він не шукає втіхи, здатний дійти до останньої межі – продати душу дияволу, пожертвувати “вічним блаженством”, йому не потрібний покой ані тут, на землі, ані “там”, в потойбічному світі. Ніде поет не бачить світлого початку, навкруги безпросвітна темрява – недарма у віршах так часто згадується диявол.

Любов у Гейне виступає як рокова сила, що несе загибель. Образ самого поета розривається лише з одного боку: він нещасний закоханий, що тяжко переживає “її” невірність, одна з багаточисельних жертв цієї рокової сили, подібна до тих жертв, котрі пройшли перед ним на цвинтарі.

У світі, де живе поет, здається, немає живих, справжніх людей. Це привиди, або живі личини, які приховують то підлість, то убогість. Оманливе видіння – і сама кохана поета .

Цикл “Юнацький страждань” був ще повністю романтичним. Своєю скорботною непримиренністю він в певному сенсі ближче до поезії Байрона, ніж до поезії німецьких романтиків, але з поезією останніх теж багато чого зближує Гейне: напруженість переживань, трактування любові як рокової сили, що стоїть над людьми, нарешті, увесь образний лад і форма віршів.

Образна мова Гейне в цьому циклі умовно романтична: усі нічні видіння, привиди, “безумний сміх”, “дике полум’я в грудях”, “похмурий демон”, “блаженний біль” – романтичного походження. Ще зовсім недавно ці образи, метафори, порівняння були дійсним художнім відкриттям романтиків і передавали інший в порівнянні з лірикою ХVIII століття лад почуттів. Тепер вони все більше ставали літературною умовністю. Щирість і самобутність Гейне проривається через цю літературність.

Ідейно-тематична спрямованість вищезгаданих творів, а також соціальні мотиви, які нерідко звучать і у віршах про кохання, зумовили особливості романтичної поетики Гейне, які відрізняли її від поетики інших романтиків. Це відчувається, наприклад, у витлумаченні теми смерті і теми природи.

Деякі романтики описували Смерть як єдиний засіб втекти від страждань, від непривабливої навколишньої дійсності. У “Книзі пісень” теж нерідко зустрічається думка про смерть як звільнення від любовних мук. Але герой водночас іронізує над своїми мріями про зустріч з коханою у потойбічному світі (“Пролог” до “Ліричного інтермецо”). Поет усвідомлює, що тривалий час тільки грав роль “вмирущого воїна”, грав комедію “в романтичному стилі”, що він живий “і значно дужчий, аніж всі мерці”. В низці віршів він з оптимізмом підкреслює, що душа його здорова, а журба минеться.

У «Ліричному інтермецо» (1822-1823) поет зовсім інакше трактує тему кохання. Любов описується як цілком земне почуття, що таїть у собі щастя й біль. У поезіях циклу розповідається історія кохання поета — від зародження його почуття, коли він був щасливий своїм коханням, до драматичної розв’язки — виходу коханої заміж за іншого і страждань героя.

Характерною рисою «Ліричного інтермецо» є те, що поет виражає свої почуття через образи природи. Особливо часто зустрічаються тут образи квітів — фіалки, троянди, лотоса, лілії; птахів — солов’я, жайворонка, голубки; неба — місяця, сонця, зірок; дерев — липи, дуба, кедра, пальми.

Ліричний герой поезії «Чому троянди немов неживі…» відвертий і щирий у своїх почуттях, має чутливу й трепетну душу. Трагедію кохання він сприймає як кінець світу. Перед читачем постає неживий світ, позбавлений барв, голосів, птахів, і лише згодом з’ясовується, що причина цих змін — втрата коханої.

Природа у Гейне стає повноправною «дійовою особою» його творів. Зображуючи природу, поет відтворює свої поривання, мрії, страждання й радощі. Іноді символіка набуває драматичного характеру, як у символічному вірші про кедр, що росте на засніженій вершині («Самотній кедр на струмині»). Він снить про пальму, що квітне під яскравим південним сонцем, але зустрітися їм не судилося. Присвячений кузині Амалії, твір набув узагальнюючого значення. Основною є тема кохання, але вона супроводжується кількома додатковими темами: страждання (бо йдеться про нерозділене кохання), туга самотності, мрія про гармонію стосунків і возз’єднання з коханою. У восьми рядках — цілий любовний роман.

Любов для поета — своєрідний ключ до розуміння духовного перетворення людини і світу. Любов — співучасниця світового процесу життя, тому тема кохання постійно перегукується з темою природи.

У поезії «Лорелей» яскраво відбилося захоплення поета німецькою народною творчістю. За старовинною німецькою легендою, чарівна русалка Лорелей жила на скелястому порозі посеред Рейну. Своєю незвичайною вродою вона причаровувала рибалок. Лорелей стала для Гейне символом фатального кохання. Адже поета теж причарувала горда красуня, яка розбила його серце.

У поезії «Лорелей» фольклорним є не лише сюжет, а й сам стиль вірша, який написано у простій, співучій манері народної пісні. Краса русалки передається через ознаки, характерні для народної творчості: «золоті коси», «блискучі шати», «із золота гребінь має».

Поезія «Лорелей» — одна з вершин лірики Гейне. Використовуючи народну легенду і народні образи, поет створює романтично піднесений твір про кохання, його красу та згубність.

У своїй поезії Гейне завжди постає перед читачем самотнім. Він споглядає небо, квіти, річку і веде з ними уявну розмову. У вітальнях багатих будинків його оточує ненависне йому «порядне товариство». У вірші «Білі глянцеві манжети» бринить поширений романтичний мотив «втечі від дійсності». Поету набридло «порядне товариство», де він не знаходить щирості та сердечності. І поет полишає «пишні зали», аби відшукати в іншому місці те, чого йому не вистачало,— глибокі, щирі почуття («Хочу я податись в гори»). Гори — це типово романтичний символ волі. У горах поет відчує себе у рідній стихії, адже там «зітхають вільно груди».

Утім Гейне лишається до кінця вірним піднесеним ідеалам: попри непорозуміння, зраду, драматизм буття, він стверджує силу духу людини, що відчула себе людиною (щасливою й нещасливою водночас) завдяки коханню.

У романтичних творах Г. Гейне звучать мотиви кохання, туги, самотності, але ці традиційні мотиви набувають нового звучання. Віршам Гейне властиві глибока задушевність, ліричність, щирість. Душевні переживання героя передаються за допомогою народнопісенних образів-символів.

4)

Літо 1825 року для польського поета Адама Міцкевича було незабутнім завдяки подорожі до Криму. Він був вражений місцевою красою: контрастом моря та гір, дивовижною флорою та фауною. Під впливом побаченого поет вирішує написати збірку «Кримські сонети».

Сонети Міцкевича вражають досконалістю форми та змістовою емоційністю. Недарма сам Пушкін відзначав їх та ставив в один ряд з сонетами Данте, Шекспіра та Петрарки.

Адам Міцкевич вважав, що за допомогою сонетної форми вірша можливо глибоко розкрити внутрішній світ людини.

«Кримські сонети» є циклом, що складається з 18 творів. Сонети дуже мелодійні, глибоколіричні та проникливі. В кожному з них відчутний дух Півдня. Вони є своєрідним ліричним щоденником відвертого поета.

Однією з головних тем є природа, яка розкривається Міцкевичем надзвичайно поетично. Її красу поет передає за допомогою метафор, вдалих епітетів. Читаючи збірку, ми ніби бачимо величні гори, бурхливе море, казкові кримські ландшафти. Особливо чарівно описує поет кримські ночі. Читач підпадає під вплив цих чарів, відчуває єдність людини і природи, вловлює звуки та запахи ночі. Природа в сонетах Міцкевича нерозривна з душею людини. Проводиться паралель між морем та думкам, між рішучим духом і вітрилом. Своєрідна природа півострова та місця з історичною цінністю надихали поета на глибокі філософські роздуми.

Світильниками зірок гарем небес розшитий ;

Між ними хмарка пливе неквапливо ,

Як лебідь , що дрімає на синяві затоки ,

Крута груди білого , крило як жар горить … »

« Виходимо на простір степового океану.

Віз тоне в зелені , як човен в рівнині вод.

Між заплав квітів , у хвилях трави пливе ,

Минаючи остова багряного бур’яну

У відомому сонеті «Бахчисарай» Міцкевич пише про свої враження після прогулянки по давньому палацу кримського хана. Бахчисарай – колишня столиця кримських ханів. Це місце було окрасою всієї могутньої імперії. А зараз залишився лишень фонтан, що є символом вічності вільного духу людини від тиранії владарів та навіть від часу. Поет робить висновок, що ні слава, ні влада, ні навіть любов не є вічними під місяцем. Єдине, що залишається – це першооснова духовності: «Немає вас, а джерело дзвенить».

В збірці також наявна тема подорожей. Важливим образом в сонетах часто виступає пілігрим. Таким чином «Кримські сонети» - це шлях самотнього мандрівника, який ділиться враженнями від прекрасного але чужого краю.

Головним мотивом циклу є сум людини, яка відірвана від своєї Батьківщини. Туга за рідною землею відчувається майже в кожному сонеті збірки. Міцкевич зазначає, що навіть трясовини рідної Литви йому миліші за кримські шовковиці. Такий сум поета пояснюється тим, що царський уряд вислав його з Литви з політичних причин.

Вся збірка пройнята ідеєю відданості своїй Батьківщині та ідеєю гармонії людини та природи. Сонети мають цікаву композицію: фоном слугує прекрасна природа Криму, а підтекстом є туга за Батьківщиною, глибокі філософські роздуми про життя.

Дуже цікавим є сонет «Пілігрим». В ньому ліричний герой ділиться своїми враженнями від подорожі по Криму. Він порівнює півострів із «країною розкоші», високо оцінює красу тутешніх жителів, говорячи про них «тут - лиця чарівні». Але все одно герой невимовно сумує за Батьківщиною, говорячи «Чому ж у дальній край так хочеться мені». Пілігрим розумом сприймає красу Криму, але серцем завжди з Литвою. Він більше радів би навіть рідній «трясовині» , ніж «цим шовковицям з їх ніжною красою».

Сонети збірки пройняті не тільки пафосом боротьби та свободи, але й об’єднані образом самотнього мандрівника – пілігрима. Ліричний герой позбавлений можливості жити на Батьківщині, втратив товаришів та кохання жінки. Він відчуває себе приреченим на постійні мандри по далеким країнам. Герой прагне осмислити, чому йому випала така трагічна доля, віднайти свій шлях у житті. У нього надзвичайно багато душевних поривань, які хочуть знайти втілення. Пілігрим шукає в природі Криму співзвуччя своїм почуттям. В буремному морі чи у високих горах він бачить себе. В духовних пошуках героєві допомагає наставник Мірза. Він розкриває пілігриму символічний зміст мови, якою природа звертається до людини.

В сонеті «Буря» перед нами постають картини розбурханого моря. А в завершенні проголошується думка, що «щастя той у світі міг найти, хто друзів має ще, хто може ще молиться». Цей сонет можна вважати знаковим, адже він найбільш виразно передає романтичний мотив бурі, яка для поетів-романтиків символізувала боротьбу за свободу. Образ морської стихії присутній і в творчості багатьох інших поетів романтичного напрямку – Пушкіна, Лермонтова, Байрона.

В основі сонета «Байдари» - згадка про чудову долину, яка веде до південної частини Криму. Поет розповідає про вершника, який мчить через ліси, гори та долини цілу ніч, аби дістатися до жаданого моря. Доїхавши, він з насолодою пірнає в обійми морської стихії. Таке єднання з природою призводить до миттєвого запаморочення головного героя.

Сонет «Аю-Даг» присвячено поетові Г. Олізару, відважністю якого захоплювався Міцкевич. Сила віршів молодого поета нагадувала йому міць хвиль, що штурмують берег. Тільки такі вірші, на думку Адама Міцкевича, могли зворушити читача, спонукати до дій.

Дуже яскравим є сонет про яструба. Він показує почуття поета у часи перебування у чужому оточенні. Автор порівнює себе з гордим, але підбитим яструбом, який відчуває небезпеку перебуваючи на чужині. Відчуття птаха – це почуття поета, якого вислано з Батьківщини: «Нещасний яструб! Бурі його збили з небес, у чужі закинувши краї».

«Кримські сонети» мають довершену художню форму. Міцкевич вніс новаторські зміни у жанр сонета, які відобразилися не тільки на польській, але й на всій слов’янській літературі. Поет писав тринадцятискладовим віршем, поширив можливості рими, увів у польську мову нові слова. Новим було й те, що Міцкевич ввів у літературу пейзажну лірику у поєднанні з глибокими філософськими роздумами, розкриттям душевних терзань людини. Дещо новим був і ліричний герой – пілігрим, що подорожує чужими країнами і постійно сумує за Батьківщиною. Окрасою збірки є колорит екзотичного Криму.

«Кримські сонети» після видання відразу дістали широке визнання у читачів. Творчість автора стала зразковою для наступних поколінь поетів.

8