11111

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ

з дисципліни:

«Модернізація і диверсифікація енергоресурсів»

Виконав ст. групи	3592-2		Балака Т.В.
	(шифр)	(підпис)	(ім’я, по-батькові, прізвище)
Перевірив	викладач		Корінний С.О.
	(посада)	(підпис)	(ім’я, по-батькові, прізвище)

Запоріжжя

2014

Зміст

1. Сучасний стан енергетики України.

2. Світовий досвід утворення ефективної енергетики.

3. Шляхи досягнення енергетичної незалежності Україною.

Вступ

На сьогодні паливно-енергетичний комплекс України характеризується технологічною відсталістю, зношеністю промислово-виробничих фондів (на 65—75 %), браком коштів на їх оновлення, недостатніми обсягами геологорозвідувальних робіт стосовно нафти й газу та введення в експлуатацію перспективних родовищ, неактивною політикою диверсифікації джерел нафто- і газопостачання тощо.

Основними причинами цього такого критичного стану енергетичної галузі України є:

- сильна залежність країни від імпорту енергоносіїв, які постачаються фактично з однієї країни – Росії;

- низький рівень ефективності енергоспоживання, переробки та транспортування енергії;

- зношеність та застарілість основних фондів енергетики, що потребують значних інвестицій для свого відновлення;

- недосконалість тарифної та фінансової політики, що призводить до перехресного субсидування населення, бюджетної сфери та інших секторів економіки за рахунок енергетики;

- несприятливий інвестиційний клімат, що не дозволяє залучити інвестиції до модернізації основних фондів енергетики;

- політизованість головних проблем енергетики (газопостачання, ринок нафтопродуктів тощо).

Для здобуття Україною енергетичної незалежності першочерговими пріоритетами, на наш погляд, є:

a) фінансування та заохочення енергозберігаючих заходів, в тому числі в енергетиці

б) розвиток та підтримка вітчизняного науково-технологічного потенціалу в сфері енергетики;

в) підтримка вугільної галузі як головного власного джерела енергозабезпечення;

1. Усі технологічні процеси в промисловості пов'язані з витратою виділеної енергії або із взаємним перетворенням одного виду енергії в інший. В Україні створений та працює паливно-енергетичний комплекс, який є основою функціонування усього суспільного виробництва та використання енергоресурсів.

Кожна країна планує розвиток енергетики в залежності від ситуації, яка реально складається, відчуваючи вплив загальносвітових тенденцій і враховуючи перш за все зростаючі економічні вимоги суспільства.

Україна має структуру енергетики, що формувалась упродовж 1920—2005 р. Технологічні процеси і більшість її складових визначались наявністю ресурсів та енергетичною політикою колишнього Радянського Союзу. До 80-х років основою виробництва електроенергії в Україні була теплова та гідроенергетика. Надалі будують атомні електростанції. І в 1990 році в загальному виробництві енергії частка вугілля становила 24,5 %, мазуту 12,4 %, газу 36,4 %, гідроенергії 3,5 % і ядерної енергії 23,4 %. У 1997 році вони становили відповідно: 26,8 %, 2,7 %, 21,8 %, 5,4 %, 43,3 %. Пріоритетними у виробництві енергії є теплові та атомні електростанції. Для теплових електростанцій частка вугілля в 1998 році зросла до 53 % мазуту зменшилась до 6 % і газу до 41 %. Для теплових електростанцій України сировинною базою є вугілля, запаси якого наближаються до 120 млрд тонн, розвідані запаси 46,0 млрд тонн, в тому числі енергетичного вугілля 32,1 млрд тонн. Таким чином Україна на сотні років забезпечена своїм твердим паливом.

Річний видобуток вугілля. Більшість шахт експлуатуються понад 30—50 років, ступінь зношення основних фондів зріс до 60—70 %. Тому буде проведено реконструкцію діючих і побудову нових шахт з впровадженням нової техніки і технології виробництва, які забезпечать значне зростання продуктивності, безпеки праці; покращаться ТЕП роботи вугільної промисловості. І в найближчий час видобуток має зрости до 100—110 млн тонн вугілля в рік, які необхідні для нормального функціонування народного господарства України, при реалізації в повному обсязі програми «Вугілля України — 2010». Виконуючи цю програму, яка технічно і технологічно спроможна значно розвинути вугільну галузь, як умовне забезпечення енергетичної безпеки України, передбачається зниження затрат суспільства на своє енергетичне забезпечення, вдосконалення виробничих сил держави для підвищення економічної ефективності та конкурентоспроможності.

Складні гірничо-геологічні умови, недостатнє фінансування і низка суб'єктивних і об'єктивних чинників призвели до падіння видобутку вугілля зі 135,6 млн тонн у 1991 р. до 74,8 млн тонн у 1996 р.

На сьогодні вугільна галузь налічує 668 підприємств із яких, окрім шахт, 19 науково-дослідних установ і науково-технічних центрів, 19 машинобудівних заводів і ряд інших підприємств.

У 1996—2002 роках науковцями галузі були створені високопродуктивні шахтні очисні комплекси МКД 90, потужні прохідницькі комбайни П 110, П 220, нові потужні скрепкові та стрічкові конвеєри, нові технології кріплення гірничих виробок ДОН ВУП та ІГТМ НАНУ, технології збагачення вугілля і ряд інших розробок, що відповідають кращим світовим зразкам. Нафта і газ відіграють важливу роль у загальному балансі енергоресурсів України.

2. В останні роки боротьба за контроль над енергоресурсами набирає все більших оборотів і стає домінуючим фактором міжнародних відносин. На сьогодні у світі практично неможливо знайти країну, для якої питання розробки й реалізації ефективної енергетичної політики втратило свою актуальність. Динамічні зміни у сценарії світового розвитку примусили багато країн переглянути підходи до реалізації енергетичної політики і забезпечення національної енергетичної безпеки, на власному досвіді з’ясувати нові грані її розуміння у глобалізованому просторі. Аналіз міжнародного досвіду та визначальних тенденцій еколого-економічного розвитку у регіональному і світовому масштабах дає підстави стверджувати, що в сучасних умовах основою ефективної енергетичної політики виступають: енергобезпека, енергоефективність, енергозбереження та екологічна гармонізація суспільного розвитку.

Шлях до чистого, інтелігентного і конкурентоспроможного енергопостачання проголошує доповідь Міжнародного енергетичного агентства (МЕА) «Про ситуацію в світовій енергетиці». Як вважає виконавчий директор МЕА Клод Манділ, провідні політичні діячі світу мають намір корінним чином змінити енергетичне майбутнє планети. Справа в тому, що, якщо людство буде продовжувати йти нинішнім шляхом, то нас всіх чекає «брудне, тривожне і дороге майбутнє».

Згідно з сценарієм, в якому людство не має намірів нічого змінювати і жити в традиційному енергетичному вимірі, споживання первинних енергоносіїв зросте до 2030 року на 53%.

Альтернативний сценарій, наведений в доповіді, показує, що майбутнє світового енергопостачання значно зміниться, якщо політичні діячі почнуть втілювати в життя ті заходи, про які вони сьогодні домовляються. В такому випадку споживання енергоносіїв не зросте, а навпаки, знизиться до 2030 року на 10 %. Відповідно скоротяться і викиди СО2 на 16%.

Міжнародна енергетична агенція застерігає від глобальної енергетичної кризи, яка буде значно болючішою ніж нинішня фінансова. Особливістю минулих років стала підвищена увага світової спільноти до глобальних проблем, що становлять загрозу існуванню людства, а саме :

• ресурсний та енергетичний дефіцит: попит на нафту й газ збільшується, тоді як їхні запаси зменшуються;

• глобальні зміни клімату, пов’язані з руйнуванням озонового шару атмосфери, під дією «парникового ефекту».

Більшість країн світу, які відчули гострий дефіцит енергетичних ресурсів під час світових енергетичних криз 1973 і 1979 років, поставили енергетичну безпеку і енергозбереження основною задачею свого розвитку. Були прийняті енергетичні плани з акцентом на економію, облік і контроль витрати енергії, здійснювалось регулярне фінансування їх виконання. Також були прийняті ефективні закони і угоди, які стимулювали проведення політики енергозбереження.

Підтвердження зв’язку між антропогенними викидами парникових газів (ПГ) і глобальною зміною клімату дало поштовх до прийняття Кіотського протоколу, який зобов’язує розвинені країни в цілому скоротити свої викиди ПГ на 5% порівняно з базовим рівнем 1990 р. Протокол відкрив принципово нові можливості для міжнародного співробітництва в галузі енергозбереження, зниження емісій ПГ і забезпечення енергетичної безпеки. Україна підтримує ініціативу Європейського Союзу з розробки угоди пост-Кіотського періоду, тобто ідею продовження дії Енергетика: економіка, технології, екологія ISSN 1813-5420 68 № 2 - 2 0 0 9 механізмів Кіотського протоколу на наступний звітний період (підписання пост-Кіотського протоколу). За статистикою Міжнародної Агенції з Енергетики Україна входить в двадцятку найбільших забруднювачів планети парниковими газами та має найбільший в світі потенціал енергозбереження. Отже, необхідно взяти на себе зобов'язання не перевищувати викидів парникових газів на рівні 2007 року, тобто 0 % збільшення викидів в усі наступні роки до 2020 року в рамках переговорів за новою угодою, покликаною замінити собою Кіотський протокол.

Спалювання викопного палива – основне джерело викидів ПГ. Його масштаби продовжують зростати. Згідно з оцінкою Міжнародного енергетичного агентства до 2030 року світовий попит на енергоносії зросте на 50%. А це призведе до підвищення концентрації ПГ в атмосфері, що, в свою чергу, загрожує катастрофічними наслідками для людства. Тому розробка і реалізація широкого кола підходів та заходів стосовно скорочення спалювання викопного палива в світовій економіці являється найважливішим напрямком дій щодо запобігання глобальній зміні клімату в найближчі десятиліття. Іншою стороною тієї ж діяльності являється підвищення енергоефективності та впровадження політики енергозбереження. Ці види діяльності покликані не допустити стрімкого росту викидів ПГ і перейти до їх глобального скорочення і безвуглецевої енергетики, яка базується на відновлюваних джерелах енергії і обмеженому використанні викопного палива з обов’язковим вловлюванням і захороненням СО2.

Обидві мегапроблеми – зміна клімату і енергетична безпека – мають свої особливості і гостроту в конкретних країнах і регіонах. Відповідно й підходи до них будуть чимось відрізнятись, чимось бути схожими. В той же час сумарна ефективність дій міжнародної спільноти щодо викидів ПГ і забезпечення енергетичної безпеки буде ефективна тільки в результаті узгоджених дій і активного співробітництва всіх країн.

Досліджуючи проблеми забезпечення енергетичної безпеки національних економік в умовах посилення екологічних вимог важливим є досвід країн, які є загальновизнаними світовими лідерами реального масштабного енергозбереження і адаптації національних економік до кліматичних змін. Необхідним також є об’єднання зусиль світової спільноти з метою подолання енергетичної кризи, що наближається, перші симптоми якої виявляються вже сьогодні.

Загальновизнаним є твердження, що людство підійшло до тієї межі, коли «майбутньотворне планування» повинне стати керівництвом до дії. Якщо такого повороту у діяльності людства не відбудеться, то песимістичні картини майбутнього, представлені у згаданих міжнародних доповідях, можуть стати реальністю.

Виходячи із зазначеного, досить актуальним на сьогодні є вивчення сучасних загроз глобального характеру та напрямів їх подолання, формування адекватних вимог до розробки національної енергетичної стратегії Української держави.

Сучасний етап розвитку світової енергетики характеризується прискореним ростом енергоефективності, диверсифікацією виробничої структури і розміщення енергетики.

Уповільнення росту енергоспоживання в промислово розвинених країнах пов’язано з ростом інвестицій в енергозберігальні технології, а не в виробництво енергії. Застосування нових технологічних і управлінських рішень підвищило ефективність перетворення і кінцевого споживання енергії і вже зробило значний вклад в скорочення споживання енергії. Таким чином, забезпечується новий взаємозв’язок енергетики і економіки, при якому підвищення споживання енергії все більше відстає від темпів економічного розвитку. Так, якщо до початку 1970-х років кожний процент росту ВВП в світі потребував практично такого ж приросту споживання і виробництва енергії, то вже протягом останніх двадцяти років енергоспоживання росте вдвічі повільніше ВВП. В перспективі цей головний індикатор економічної ефективності може понизитись до 0,25…0,3%. В більшості промислово розвинених країн бажання підвищити енергоефективність отримало характер національної ідеї. Внутрішня державна політика там націлена на оптимізацію енерговитрат шляхом енергозбереження і розвитку відновлюваних джерел енергії. При цьому застосовується комплексна система енергоменеджменту, в якій енергозбереження стає ще й засобом технологічного забезпечення розвитку економіки.

Найважливішими інструментами реалізації державної політики енергозбереження в країнах з розвиненою економікою є:

• по-перше, нормативно-правова база. Наприклад, в США, Японії, Канаді і Нідерландах ефективно діють спеціальні закони про енергозбереження. В інших промислово розвинених країнах законодавче регулювання в сфері енергозбереження втілюється в реальне життя за допомогою окремих нормативних актів, урядових директив, ISSN 1813-5420 Енергетика: економіка, технології, екологія № 2 - 2 0 0 9 69 , присвячених питанням економії палива і енергії в різних галузях, які є ефективними і значною мірою сприяють реалізації цілей державної енергозберігальної політики.

• по-друге, цінова і податкова політика. Це не тільки підвищення цін і податків на енергоносії, але й наявність економічної мотивації в потенційних учасників енергозберігальної політики (податкові пільги на придбання енергоефективного обладнання, субсидіювання з бюджету інвестицій в енергозбереження, ставок банківських кредитів). В США діє, наприклад, 15% податкова знижка на інвестиції, націлені на теплоізоляцію будівель, а на джерела відновлюваної енергії знижка складає 30% з перших 2 тис. доларів і 20% - з наступних 7 тис. доларів. В США також встановлений податок за перевищення витрат енергії понад визначений рівень виробниками обладнання для систем опалення, вентиляції, кондиціювання повітря .

Певні уроки з чужого досвіду повинна винести й Україна, яка поки системного підходу до формування та реалізації політики енергоефективності не має. І це ще один недолік нинішньої державної енергетичної політики, який підтверджує, що в макроекономічному контексті вона належно не розглядається та не вибудовується.

Коректну характеристику поточного і майбутнього розвитку енергетичної сфери та економіки країни загалом неможливо дати, не використовуючи показники критерію енергоефективності.

Порівняльна оцінка енергоспоживання, енергоємності та екологічності національного виробництва в Україні і світі доводить, що однією з базових передумов забезпечення стійкого реального зростання української економіки, посилення її конкурентних позицій є істотне підвищення енергоефективності внутрішнього виробництва з орієнтацією принаймні на середньосвітові чи на європейські показники. Масштаб та загальний технологічний уклад української економіки обумовлюють досить значне кінцеве споживання первинних енергоресурсів — у 2007 р. (для можливості порівняння використовуються дані МЕА саме за цей рік) нашою країною спожито 137,3 млн. т н.е., що значно перевищує середній показник для країн, які становлять ядро Євросоюзу. Проаналізовані індикатори абсолютних енергетичних затрат і обсягу ВВП на душу населення чітко демонструють, що макроекономічний ефект від загального споживання енергоресурсів в Україні значно нижчий, ніж у порівнюваних з нею країнах ЄС. І тому нагальне завдання нашої енергетичної політики полягає в оптимізації й істотному підвищенні ефективності енергоспоживання.

3. Бажання будь-якої країни бути максимально незалежною від імпорту первинних ресурсів є безумовно необхідним для її успішного розвитку. Але на шляху втілення цього бажання в життя стоїть багато перепон, для подолання яких недостатньо одних лише політичних та організаційних зусиль влади, але й потрібні значні кошти.

Щодо декларацій про необхідність енергонезалежності і навіть політичних та організаційних зусиль в цьому напрямі, то їх сьогодні в Україні достатньо багато. Але коштів, щоб повністю вирішити проблему енергетичної незалежності або хоч трохи наблизитись до її рівня в більшості розвинутих країн світу, як відомо, занадто мало.

В такій ситуації разом з пошуком коштів на вирішення цієї важливої проблеми необхідно зробити вірний вибір і направити кошти на пріоритетні стратегічні напрями та максимально використати інші (менш затратні) шляхи вирішення. Нижче приведена спроба вибору пріоритетів вирішення проблеми енергонезалежності як однієї з головних складових енергетичної безпеки.

Енергетична незалежність як складова енергетичної безпеки.

Згідно з концепціями енергетичної безпеки і енергетичної політики України одним із пріоритетних національних інтересів у сфері енергетики є зменшення залежності національної економіки від негативного впливу проблем, що виникають у сфері діяльності паливно-енергетичного комплексу в зв'язку з дефіцитом власних енергетичних ресурсів та необхідністю зовнішнього постачання. Слід зауважити, що більшість країн світу має такий, як у України, або навіть гірший рівень енергетичної самозабезпеченості. Але проблема полягає в монопольному характері залежності енергетики України від імпорту енергетичного палива (нафти, газу, ядерного палива). Тому зростання рівня паливно-енергетичної незалежності країни являється однією із стратегічних цілей державної енергетичної політики України на найближче і на перспективу.

Виходячи із вищесказаного, можна дати поняття енергетичній незалежності держави як складовій енергетичної безпеки та визначити основні стратегії зростання її рівня.

Енергетична незалежність держави - це рівень самостійності керівництва держави у формуванні та здійсненні політики, не залежної від зовнішнього і внутрішнього втручання та тиску, що виходять із сфери діяльності паливно-енергетичного комплексу. Цей рівень визначається станом готовності паливно-енергетичного комплексу держави щодо протистояння дестабілізуючій дії внутрішніх і зовнішніх чинників, що створюють загрозу незалежній політиці держави у сфері енергозабезпечення національного господарства (економіки та населення).

Основними стратегічними напрямами зростання рівня енергетичної незалежності України є:

· оптимально обґрунтоване підвищення рівня забезпечення країни власними паливно-енергетичними ресурсами;

· підвищення ефективності енерговиробництва та енерговикористання як напрямок внутрішніх резервів енергопостачання;

· диверсифікація джерел та шляхів постачання паливно-енергетичних ресурсів в Україну;

· використання вигідних транзитних можливостей постачання нафти та газу в Західну Європу;

· удосконалення державного управління і регулювання діяльності у сфері енергетики.

Розглянемо основні проблемні питання та шляхи підвищення рівня енергетичної незалежності України.

З метою підвищення рівня забезпечення національних потреб власними паливно-енергетичними ресурсами потрібно:

· подальша фінансова підтримка вугільної галузі з боку держави; проведення детального аудита схеми формування ринкової ціни вугілля на внутрішньому ринку України, вишукування можливих варіантів корекції цієї схеми з метою зробити вугільну галузь (у цілому) беззбитковою;

· збільшення обсягів інвестицій у відновлення застарілого устаткування на діючих свердловинах і розробка нових вітчизняних родовищ нафти і газу за рахунок коштів українських нафтогазових компаній;

· впровадження кардинальних заходів по відновленню зношеного устаткування на діючих ТЕС і гідроелектростанціях;

· уточнення концепції розвитку ядерної енергетики України, організація виробництва елементів власного ядерного палива, визначення термінів виконання робіт і джерел фінансування;

· розвиток альтернативних і нетрадиційних джерел енергії;

· розвиток малої енергетики (на комунальному рівні);

· проведення загальнодержавних заходів для стимулювання енергозбереження на діючих і знов утворюваних підприємствах, що буде сприяти зниженню загального енергоспоживання і росту частки власних енергоресурсів у загальних постачаннях первинної енергії на внутрішній ринок України.

Проблема диверсифікації джерел та шляхів постачання паливно-енергетичних ресурсів (особливо нафти та природного газу) сповна висвітлена як офіційними державними органами, так і засобами масової інформації.

Слід ще раз зазначити, що як показує світова практика, отримання енергоносіїв обсягом більше 30 % з одного джерела з точки зору забезпечення надійного постачання енергоносіїв та можливості економічного і політичного тиску на країну вже несе загрозу втрати енергетичної незалежності.

Висновки

1. Рівень енергетичної незалежності України може бути збільшено за рахунок зваженої енергетичної політики держави, як зовнішньої, так і внутрішньої.

Головними напрямами цієї політики є сприяння збільшенню долі власних енергоресурсів в балансі палива та енергії, підвищенню ефективності енерговиробництва та енерговикористання, диверсифікації джерел та шляхів постачання енергоресурсів, використанню вигідних транзитних можливостей щодо постачання нафти і газу в інші країни, а також удосконалення державного управління і регулювання діяльності у сфері енергетики.

2. Найбільш важливими шляхами збільшення долі власних енергоресурсів в енергетичному балансі є:

· нарощування видобутку вугілля до оптимальних об'ємів та підвищення його енергетичної якості за рахунок: стабільного бюджетного фінансування вугільної промисловості; введення нових виробничих потужностей взамін збиткових і неперспективних; технічного переозброєння підприємств, що залишаються в експлуатації; вирішення соціальних проблем шахтарів та стимулювання підвищення продуктивності праці; збільшення глибини переробки вуглепродуктів;

· освоєння нових родовищ та нарощування видобутку нафти і газу за рахунок: підвищення ефективності геологорозвідувальних робіт; застосування новітніх технологій та обладнання для видобутку вуглеводнів (у тому числі для важковидобувних копалин і родовищ Чорноморсько-Азовського шельфу); посилення державного контролю та нагляду за використанням надр;

· удосконалення та оптимізація по складовим енергетичного балансу за рахунок: ефективного використання промислового обладнання; застосування новітніх технологій замість застарілих; збільшення частки вітчизняного палива та зменшення імпортного; підтримки ядерної енергетики; зменшення долі спалювання газу та мазуту; зменшення втрат при переробці, транспортуванні та споживанні ПЕР;

· нарощування використання в широких промислових масштабах нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії, у тому числі: метану вугільних родовищ, біологічного газу, енергії вітру, малої гідроенергетики, та інших місцевих енергоресурсів.

3. Енергозбереження має значні резерви в народному господарстві України і є одним із найважливіших напрямів зменшення долі імпорту енергії і палива. Тісно пов'язане з новітніми технологіями воно, разом з тим, несе в собі значний потенціал оновлення виробничих потужностей. Максимальне залучення потенціалу енергозбереження сприятиме наближенню показників енергоємності ВВП України до рівня передових країн світу. Тому енергозбереження повинно стати первинним імпульсом та основною ідеологією нашого суспільства на шляху до підвищення рівня енергетичної незалежності.

4. Диверсифікація поставок газу, нафти а також ядерного палива (ТВЕЛ'ів) є нагальною потребою, але вона потребує вкладення значних коштів. Так, будівництво нових нафтогазопроводів або створення власного ядерно-паливного циклу коштує сотні мільйонів, навіть, мільярди доларів. Тому в умовах дефіциту цих коштів необхідно активізувати організаційні та політичні дії всіх гілок влади на пошук взаємовигідних контрактів з країнами - постачальниками палива. На першому етапі реалізації цього напряму необхідно досягти часткової диверсифікації ПЕР, виконавши при цьому вимогу стосовно того, що надходження кожного виду ПЕР з одного джерела не повинно перевищувати 51 % від його імпортних поставок.

5. Важливим елементом впливу на стан енергетичної незалежності є транзитний потенціал України. Тому необхідно підтримувати його в робочому стані, розширити транзитні потужності та коло країн, яким надаються послуги, зберегти державний контроль над транзитом та забезпечити необхідні обсяги транзиту нафти та газу. Дієвим інструментом в цьому є тарифна політика, яка має бути гнучкою. Крім того, дуже важливим тут повинне бути підтримання принципів стратегічного партнерства у двосторонніх та багатосторонніх відносинах.