2карп

Інтерес до театру, який зародився в Івана Карповича ще під час розповідей матері про вистави «Наталки Полтавки», тепер знайшов реальний ґрунт для свого розвитку. У Бобринецькій ратуші Іван Тобілевич познайомився з колишнім актором мандрівної трупи Жураховського — Голубовським та М. Л. Кропивницьким. Голубовський і Кропивницький заснували аматорський театральний гурток, до якого ввійшли молоді чиновники Бобринця, а серед них і Тобілевич.

У 1865 р., коли повіт було переведено з Бобринця в Єлизаветград, сюди переїхав і Карпенко-Карий. Як головний учасник і керівник багатьох аматорських вистав, він стояв у центрі мистецького життя.

За участі Івана Карповича в Єлизаветграді було вперше у 1875 році поставлено «Назара Стодолю» Шевченка разом з музичною композицією П. І. Ніщинського «Вечорниці».

Творчість великих російських драматургів Гоголя, Грибоєдова, Островського, поряд з творчістю Шевченка та Котляревського, відіграла найважливішу роль у формуванні І. Карпенка-Карого як драматурга і творця українського народного театру.

Уже в перших своїх творах Карпенко-Карий свідомо уникав шаблонів і прокладав нові шляхи в українському драматичному мистецтві.

В українській драматургії до Карпенка-Карого здебільшого сюжет драматичного твору будувався на основі якоїсь любовної колізії. Драматург уже в перших своїх драмах відходить від цього шаблону. У драмі «Бурлака» (1883) мотив кохання відсовується на задній план. Розвиток дії визначає соціальний конфлікт: боротьба захисника інтересів сільської бідноти — бурлаки Опанаса Зінченка проти сільського багатія Михайла Михайловича.

У показі класових відносин і класової боротьби в українському селі на початку пореформеного періоду — основний зміст драми «Бурлака», яку І. Франко вважав за «найбільш політичну з усіх п'єс Карпенкових».

Про свідоме прагнення Карпенка-Карого відійти від усталених шаблонів і «заглибитися в душу народу» яскраво свідчить його робота над драмою «Безталанна».

Головних героїв драми — Гната, Варку, Софію — письменник показує серед тієї «сфери, серед якої вони діють». Уся увага драматурга спрямована на розкриття складної психологічної драми, яку переживають герої. Причина їх важких страждань криється в обставинах трагічної дійсності.

Уміння Карпенка-Карого «заглибитися в душу народу», правдиво розкрити простих чесних людей у задушливій атмосфері експлуататорського суспільства проявилась і в драмі «Наймичка» (1885). У цій п'єсі показана трагічна історія Харитини, сільської наймички, яка стала жертвою розбещеного багатія Цокуля. Симпатії автора цілком на боці експлуатованих і принижених.

«Безталанна» і «Наймичка» — це видатні зразки психологічної соціально-побутової драми в українській літературі.

На початку свого творчого шляху Карпенко-Карий спробував свої сили і в жанрі історичної драми. У 1884 році на основі відомої народної балади про Бондарівну він написав свою першу історичну драму «Бондарівна». Перша спроба в жанрі історичної драми ще не розкрила тих великих можливостей, які мав драматург і які проявилися пізніше в «Саві Чалому».

Як комедіограф, Карпенко-Карий звернув увагу насамперед на таке характерне явище пореформеної доби, як нестримна жадоба «нових господарів села» до наживи і породжена цією жадобою їхня деморалізація.

У змалюванні образу користолюбця Михайла Окуня проявився визначний талант Карпенка-Карого як сатирика. Але соціальна сатира в комедії «Розумний і дурень» значною мірою ще послаблена моралізаторською тенденцією п'єси, яка особливо дала себе знати у змалюванні образу Данила.

Новим явищем в українській драматургії була комедія «Мартин Боруля» (1886).

У цій комедії письменник висміяв станове честолюбство і провів думку, що гідність людини — не в Приналежності до привілейованої касти, а в трудовій діяльності, у простоті і щирості людських взаємин. Фанатичне прагнення шляхтича-чиновника Мартина Борулі домогтись «дворянських прав» і таким чином вийти із становища «бидла» драматург показує в трагікомічному плані.

Спостерігаючи інтерес трудящих до театру, І. Карпенко-Карий дбав про те, щоб український театр став доступним для найширших народних мас.

Особливого значення надавав Карпенко-Карий створенню повноцінного репертуару для народного театру. Служіння народові драматург присвятив усе своє славне творче життя.

За десятиліття з 1890 по 1900 рр., крім комедій «Сто, тисяч» і «Хазяїн», драматург написав ще шість п'єс: «Батькова казка» (1892), «Паливода XVII століття» (1893), «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896), «Понад Дніпром» (1897), «Чумаки» (1897), «Сава Чалий» (1899).

Драматург залишив порівняно невелику спадщину — усього лише вісімнадцять п'єс. Деякі з цих п'єс не витримали випробування часом... «Та проте цілість драматичної творчості Карпенка-Карого, — писав його великий сучасник — Іван Франко, — наповняє нас почуттям подиву для його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя...»