2карп
.docxhttp://www.ukrlib.com.ua/referats/printout.php?id=593
Життя і творчий шлях
Івана Карпенко-Карого
(1845 — 1907)
Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда; батько його походив із старовинного зубожілого дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою. Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося через матеріальну скруту обмежити чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука до секретаря міського поліцейського управління.
Перебуваючи в Єлисаветграді (1865 — 1884), Тобілевич знайомиться з творами Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, з економічними трактатами Бокля, Мілля, разом із своїм другом М. Кропивницьким читає західноєвропейських письменників, філософів, соціологів. Переведений трохи більш як на рік до Херсона, він познайомився з колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства і товаришем Т. Шевченка Д. П. Пильчиковим, під впливом якого прочитав “багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце”.
1863р. у Бобринці на Єлисаветградщині утворився драматичний гурток, одним з найактивніших учасників якого був І. Тобілевич. Він грав різні ролі у п'єсах Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Кухаренка, Гоголя, Островського. В єлисаветградському гуртку Тобілевич був і керівником, і режисером, і актором, беручи участь у створенні вистав за п'єсами Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольера, Шіллера.
Демократичні переконання Тобілевича закономірно привели його до участі в організації (разом з П. І. Михалевичем) таємного гуртка, на засіданнях якого вивчали праці М. Чернишевського, Ф. Лассаля, Д. Мілля, К. Маркса та Ф. Енгельса. З метою популяризації революційно-демократичної та народницької літератури у гуртку планувалось перекласти українською мовою ряд творів російської белетристики — Г. Успенського, Ф. Решетникова, Ф. Нефедова, М. Наумова, О. Левітова, М. Златовратського та ін., підготувати загальний нарис політичної економії за М. Чернишевським. У цій роботі найактивнішу участь брав Тобілевич.
До першого етапу літературної творчості Тобілевича належить оповідання “Новобранець” (написане 1881р., опубліковане1889р. під псевдонімом Гнат Карий). У ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з величезними зусиллями вибивається із злиднів і, здається, могла б уже зрештою досягнути якогось добробуту, коли б не втручання державної машини.
Наскільки щільно в житті Тобілевича поєднувалась творча й громадсько-політична діяльність, свідчить той факт, що й оповідання “Новобранець”, і першу свою драму “Бурлака” (“Чабан”, 1883) він подавав на обговорення нелегального гуртка. Завершувати “Бурлаку”, як і “Хто винен?” (“Безталанна”), драматургові довелось уже в Новочеркаську, куди його було вислано у травні 1884р. за участь у діяльності гуртка та за допомогу політичним “злочинцям”. Щоб заробити на прожиття, піднаглядний Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив палітурну майстерню.
У 1886р. в Херсоні було видано перший “Збірник драматичних творів” І. Карпенка-Карого, до якого увійшли драми “Бондарівна” і “Хто винен?” та комедія “Розумний і дурень”, а в 1887р. опубліковано “Наймичку”. Але їх майже не купували, бо публіка не була привчена читати п'єси.
П'єси, створені Карпенком-Карим протягом майже п'ятнадцяти років, відбивають еволюцію явища, яке видозмінювалось буквально на очах драматурга — “глитайства”. Його персонажам — Михайлові Михайловичу (“Бурлака”), Окуню (“Розумний і дурень”, 1885), Цокулю (“Наймичка”, 1885), Калитці (“Сто тисяч”, 1890), Пузиреві (“Хазяїн”, 1900) — притаманне не просто збільшення економічних масштабів їх діяльності, їх здирства, воно ще яскравіше виявляє їх людську дрібність, а то й нікчемність, духовну порожнечу. Дещо осторонь їх стоїть Мартин Боруля, який домагається дворянського звання. Сатиричне зерно комедії “Мартин Боруля” (1886) пов'язане вже не із засобами збагачення чи привласнення того, що належить іншим, а з прагненням сільської буржуазії до політично-правової рівності з дворянством.
Дві останні гіркі комедії — “Суєта” (1903) і “Житейське море” (1904; визначена автором як “протяг”, тобто продовження, “Суєти”) — драматург назвав “сценами”, наче визнаючи приналежність їх до європейської нової драми. Так, у “Суєті” відсутній головний герой, і п'єса являє ряд сцен, покликаних характеризувати спосіб життя й мислення заможного селянина та його дорослих дітей, які представляють різні соціальні шари суспільства (хлібороб, учитель, дрібні службовці).
Навесні 1887р. І. Карпенкові-Карому було дозволено повернутися на Україну, але ще до кінця 1888р. він перебував на хуторі “Надія” (тепер заповідник у Кіровоградській області) під гласним наглядом поліції (негласний нагляд було знято з нього 12 березня 1903р.). Діставши громадянські права, Карпенко-Карий приєднався до нової театральної трупи, створеної його братом П. Саксаганським, у якій до кінця життя працював активно й напружено як артист, режисер, драматург. У 1897р. він складає “Записку до з'їзду сценічних діячів”, де з болем пише про безправне становище українського театру, про цензурні та інші урядові утиски.
Написане Карпенком-Карим протягом 90-х рр. на сучасну тематику виявляє прагнення дати народові “пьесы серьезные, моральные, нравоисправительные, исторические”. З повчальною метою створена побутова комедія “Судженої конем не об'їдеш” (переробка з Еркмана-Шатріана, 1892), в соціально-побутовій драмі “Батькова казка” (1892) також очевидна моралізаторська тенденція, підкреслена другою її назвою — “Гріх і покаяння”. Певним дидактизмом позначена драма “Понад Дніпром” (1897).
На матеріалі історичного минулого, осмислення якого, за переконанням І. Карпенка-Карого, покликане збагатити українську драматургію, написано п'єси “Бондарівна” (1884), “Паливода XVIII століття” (1893; підготовчим етапом було створення у 1884р. п'єси “З Івана пан, а з пана Іван”), “Чумаки” (1897), “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896), “Сава Чалий” (1899), “Гандзя” (1902).
Твори Карпенка-Карого “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896) та “Гандзя” (1902) були спробами на фольклорному матеріалі, присвяченому давньому минулому, вийти до філософських узагальнень про долю України й подати їх у цікавій сценічній формі.
Трагедії Карпенка-Карого “Сава Чалий”, так само створеній на основі народної історичної пісні, притаманні глибокий психологізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв.
І. Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907р. у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі “Надія”.
Драматургія І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній розвиток української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим багатством, вона у своїй цілісності являє собою різноманітну картину життя України протягом століть. В художній розробці історичного чи фольклорного матеріалу далекого минулого досить відчутним є зв'язок з тогочасними життєвими проблемами Твори Карпенка-Карого багатьма своїми елементами входять в ідейно-естетичний контекст нової європейської драми.
http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BF%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%B9
Драматургійна творчість[ред. • ред. код]
У художньому осмисленні суспільних процесів своєї доби, буття людини і світу взагалі І.Тобілевич (Карпенко-Карий) найповніше реалізував себе в жанрі комедії, яка завдяки своєрідній індивідуальній творчій манері драматурга стала самобутнім явищем в історії української культури і набула «характеру вельмиповажного театрального жанру».
Його «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» є класикою світової драматургії і неперевершеним взірцем для наступних поколінь комедіографів.
Становлення І.Тобілевича-комедіографа пов'язане з глибинними процесами у житті українського народу, його культури. Дослідники творчості І.Карпенка-Карого опираючись на мемуарні свідчення М.Кропивницького, М.Садовського, П.Саксаганського. С.Тобілевич, Є.Чикаленко не раз слушно вказували на виняткове значення етнічних джерел його комедійної творчості, засвоєння ним досвіду літературних попередників та світової літератури. Тому комедії І.Тобілевича бачаться як результат довготривалого розвитку цього жанру в український літературі.
Саме І.Тобілевич (Карпенко-Карий) утвердив жанр комедії в українській літературі як канонічну універсальну форму художнього зображення і моделювання найрізноманітніших проявів взаємин між людьми та організації їхнього внутрішнього світу в системі координат загальнолюдських цінностей.
Досвідчений театральний критик, теоретик і організатор театральної справи в Україні, І.Тобілевич добре розумів ідейно-тематичну та естетичну обмеженість побутово-етнографічного театру, який уже давно не відповідав новим запитам глядача, пробудженого і стрімким розвитком суспільних процесів пореформеної доби, і свіжими віяннями та злетами філософсько-естетичної думки на теренах Російської імперії, — взаємозумовленими факторами всезагального поступу. Підсумовуючи власні творчі пошуки в драматургії і загальний досвід театрального життя останньої третини XIX століття, він зафіксує у «Записці до з'їзду сценічних діячів»: «Слухач стомився дивитися на це плясове мистецтво й починає справедливо обурюватися перекручуванням життя, кажучи: у малоросійських писарчуків народ співає, танцює ціле життя, немає в них ні печалі, ні горя, ні громадських інтересів», адже «легковажний, шаблонний, жартівливий репертуар без будь-яких інтересів, що охоплюють суспільне життя даного часу, не задовольняє слухача, який очікує від театру вражень вищого порядку».
Викликати, виховати у читача (слухача, глядача) «враження вищого порядку», які б сприяли очищенню душі його, і стало основною метою, творчою настановою І.Тобілевича-комедіографа.
«Нехай лише цензура не доводить своє вето до крайнощів. нехай вона слідкує лише за тим. щоб до п'єс не потрапляло щось аморальне…і ми побачимо на сцені комедії. які будуть сприйматися з живим інтересом і дадуть добрі результати… в моральному… відношенні», — зауважує драматург. Дещо згодом, 1903 року, свою естетичну програму, І.Тобілевич втілить у художній формі устами Івана Барильчика — героя п'єси «Суєта»: «Сцена ж — мій кумир, театр — мій священний храм для мене! тільки з театру, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетику, вони — позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться пороком!.. В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тревожать кам'яні серця і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводить в духу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Кумедію нам дайте, кумедію, що бичує сатирою всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!..Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний».
Очевидні джерела цієї естетичної програми І.Тобілевича. Надзвичайний ерудит і трудоголік Карпенко-Карий знав, як розумів серйозну комедію Педро Кальдерон, читав трактат Дені Дідро про серйозну комедію, був знайомий з висловами О.Пушкіна, М.Гоголя, Т.Шевченка й О.Островського.
Серед 18 п'єс, що є в творчому доробку І.Тобілевича, дослідники, спираючись на авторське визначення жанру, традиційно називають 8 комедій. Хоча дві останні — «Суєта» (1903) та «Житейське море» (1904) — зарахувати до цього жанру можна лише умовно. Жанрова невизначеність характерна і для першої комедії І.Карпенка-Карого «Розумний і дурень». Ця «комедія в 5 діях» продовжила художнє дослідження І.Тобілевичем причин морального звиродніння і ницості людини під впливом спокуси, гординею, владою, грішми, розпочата п'єсами «Бурлака», «Підпанки», що також мають окремі риси комедії. Головний персонаж п'єси — Михайло Окунь — безсердечний син і брат, шахрай, зажерливий набуватель. Для нього немає нічого святого. Він порушує Господню заповіді — «не пожадай добра ближнього свого», «шануй батька й матір своїх»; хитрощами намагається позбутися з господарства свого брата Данила — втілення чеснот і совісті. (Про Данила односельці говорять, що той «і Євангеліє, і Біблію всю прочитав»), зваблює і одружується з його нареченою.
П'єса «Розумний і дурень» — зразок своєрідного осмислення вічних образів Каїна і Авеля. На думку драматурга, причиною цих вчинків Михайла стала надмірна любов та увага батьків, які несправедливо і незаслужено протиставляли своїх дітей змалку.
Карпенкознавці минулої епохи стверджували, що комедія «Розумний і дурень» започаткувала трилогію (два інших твори — «Сто тисяч» та «Хазяїн»), в якій тріумфує реалістичне. об'єктивне зображення життя, виповнене в досконалій і новій для українського театру художній формі.
«Одсунувши на задній план фабулярні моменти І.Тобілевич, — як зазначив Яків Мамонтов, — натомість висунув барвисту зарисовку побуту та правдиву реалістичну характеристику персонажів. Від цього, — наголошує дослідник, — комедійний жанр у І.Тобілевича стратив свою легкість і веселість, і наблизився до драми. про побутові комедії І.Тобілевича можна сказати те ж саме, що й про п'єси О.Островського: суто комедійні елементи в них завжди переплітаються з елементами драматичними і разом становлять ту суцільність, що підносить побутово—комедійний жанр на його вищий ступінь — на ступінь п'єси з широким соціальним змістом».
Соціальний зміст своїх п'єс І.Тобілевич вміло поглиблював життєвими джерелами — типажами взятими з єлисаветградської околиці чи й з власної родини, про що є цікаве дослідження М.Смолечука «Я взяв життя». Комедия «Мартын Боруля» [ ред. • ред. код ]
Подробнее в статье Мартин Боруля
Начинает блестящий ряд «серьезных комедий» И.Тобилевича «Мартын Боруля» (1886), произведение с многих точек зрения показателен. Темой пьесы послужило такое довольно распространенное явление, как желание представителей униженного и ограниченного в правах третьего сословия перейти с помощью денег в состояние выше, стремление богатого крестьянина сравниться к дворянству. Ситуация известна еще от «Мищанина - дворянстве» Ж.-Мольера и нашей древней сатиры «Доказательства Хама Даниэля Культи потомственные». Только в И.Тобилевича стремление Мартина «выйти на дворянскую линию» - это попытка самозащиты «маленького человека» в несправедливом обществе.
Гуманистическая позиция автора четко проявляется в зальных концепции произведения, выражает его сочувствие и любовь к человеку, заботу о ее судьбе и раскрывается в выборе действующих лиц и их характеристиках, в ремарках, структуре комедии, авторских завершениях. В.Виевський в брошюре «Поэтика комедийности" Мартина Борули "Карпенко-Карого» подробно выписал средства и приемы, которыми пользовался комедиограф.
На примере образа главного героя - Мартина Борули И.Тобилевич раскрывает конфликт здоровой народной морали с «манией» дворянства, порожденный отстаиванием им своего человеческого достоинства. Автор к минимуму свел роль комедийной интриги, предпочтя внутреннем действии. Конфликтную ситуацию драматург выводит не столько с внешним причинам, сколько из внутреннего состояния персонажа - безудержного стремления доказать, что ни чем не хуже «приемного Красовского». Такая погруженность в душу человека оказывает камерности звучания комедии, воспроизводит сложные внутренние чувства и психологические коллизии, определяет трагикомизм образа.
Карпенко-Карого показывает к чему может привести человека игнорирование здоровой народной морали и одновременно утверждает высокие этические нормы образами людей, которые не чураются земли, труда на ней, своего происхождения, национальных обычаев и традиций (Гервасий Гуляницкий, его сын Николай), которые излучают нехитрую народную мудрость (Емельян). Позиция автора обусловила типичные обобщения комедии, проницательный анализ человеческих отношений и характеров, социальной детерминированности конфликтов и перипетий, поступков и развязок. Кстати, в «Мартине Борули» просматриваются ситуации с «Ревизора», когда собрались гости, а жених уехал, с «Женитьба Фигаро» - самая бегство жениха. Основой типизации характеров и обстоятельств в этой пьесе есть общечеловеческое содержание таких категорий как честь, достоинство, добро - с одной стороны и коварство, приспособленчество, эгоизм, зло - с другой. Отсюда и наличие трагикомических элементов в произведении.
Комедии «Сто тысяч» и «Хозяин» [ ред. • ред. код ]
Подробнее в статье Сто тысяч (пьеса)
Подробнее в статье Хозяин (пьеса)
Следующим этапом в становлении социально-психологической комедии Ивана Карпенко-Карого стали «Сто тысяч» и «Хозяин» , у которых в динамике представлены единственный психологический тип человека, одержимого жаждой обогащения. Этот тип также давно известен в литературе - Скупой рыцарь в Александра Пушкина , Плюшкин - в Николая Гоголя , Гобсек - в Оноре де Бальзака . Если названные классики только делают предположение о том, что привело их героев к определенному психологическому состоянию, абсурдности действий, то Иван Тобилевич раскрывает проблему подробно.
Герасим Калитка и Терентий Пузырь - это тот же Боруля, доискивающегося определенной формы самозащиты собственного достоинства, с той разницей, что Мартын Боруля находится в плену иллюзии дворянства бумажного, а те - иллюзии, связанной с накоплением материальных благ . В основу обеих пьес положены двойную конфликтную линию.
Первый план драматического действия в «Ста тысячах» - сюжетная линия денег («Деньги» - первоначальное название этой пьесы), которая находит свое выражение: Мошну обманут, он обнаруживает обман и со словами «лучше смерть, чем такая потеря» вешается, но Бонавентура Копач и домашние спасают его. Эта трагикомическая концовка и дает полное логическое заключение интриге.
В «хозяина» до логического завершения - «пузырь» лопнул, лопнула ему печень, гнойник, заражение крови, приводит линия связана с махинацией сокрытием чужих овец. Итак, тоже трагическая развязка. Также смерть. А смерть в комедии возможна в одном варианте и жанре - в гротеска . Иван Карпенко-Карий первым в украинской драматургии, собственно в литературе первым после «Энеиды» Ивана Котляревского , употребляет этот прием.
И все же и в «Ста тысячах» и в «хозяина» основной является другая, скрытая за внешней, сюжетная линия - показ нравственного вырождения стяжателя. Образы Калитки и Пузыря - далеко не однозначны. Это люди труда, труженики-трудоголики, что как и сам автор знают: «без труда нет жизни» (Т.3, с.340). Каждый из них по сути - нормальный человек, у которого с детства сформированы эстетические чувства, обусловленные народным мировоззрением. Только выражаются эти чувства по-разному. Например, Герасим Калитка в пьесе «Сто тысяч» раскрывает свою лирическую натуру монологом о земле: «Ох, земелька, праздники земелька - Божья ты доченька! Как радостно загребать тебя вместе, в одни руки ... Легко по своей земле ходит. Посмотришь глазом вокруг - все твое: там стадо пасется. там пашут на пар, а тут зазеленела уже пшеница и колосуеться рожь ... ».
Большинство исследователей Ивана Карпенко-Карого ( С. Ефремов , Я.Мамонтов , Л.Стеценко , Л.Дем Лукьяновская и др.). рассматривают и образ Терентия Пузыря (пьеса «Хозяин»), как бесконечно жадного до наживы миллионера-землевладельца . А если присмотреться внимательнее, то можно разглядеть лирическую душу героя со специфическим проявлением поэтической удачи. побеждая острую боль, когда ему осталось жить не более двух - трех дней, с перекошенным от мук лицом, он говорит: «одна овечка, из последних, беленькая с курдючком - имеет ранен хвостик, вторая - черненький лоб - хромает не прав заднюю ножку; пусть Карп обозрит, чтоб не погибли - жалко скота ... ».
Не кажется, что Иван Тобилевич сценой осмотра овец хотел показать - Пузырь, между прочим, тонкая лирическая натура, способная видеть в обыденном прекрасное, очень любит песни, музыку, а все другие черты характера являются доминирующими и во всех его поступках только в силу обстоятельств , обусловленные жизнью?
Пьеса «Сорванец XVIII века» [ ред. • ред. код ]
Карпенко-Карого всегда был смелым экспериментатором драматических форм, в том числе и в области комедиографии.
Так пьеса «Сорванец XVIII века», которую исследователи трактуют как возвращение к романтически-бытового театра, на самом деле является чуткой стилизацией форм и мотивов народного театра. Драматург не боится буквально остановить фабульный развитие действия, чтобы разыграть небольшой анекдот. Эта комедия - своеобразный «монтаж аттракционов», к которому искусство дойдет в 20-е годы ХХ века из-за Эйзенштейна, Мейерхольда и Брехта.
Здесь же Карпенко-Карий удается к удивительному по тем временам в украинской драматургии приема «театр в театре», принимая за исходный толчок для собственной творческой фантазии диалог с «Укрощение строптивой» Шекспира, с пьяным лудильщиком пройдет, которого возбудив, шутя объявили лордом. Этот драматический ход связан с барочным мировосприятием (недаром в названии - звучит XVIII в.). При этом множество иронии и концентрированной иллюзии. Эта игра с жизнью и в жизнь является универсальной моделью человеческого поведения, а представления о жизни, как о сне и о сне, как жизнь прорастает через эпоху Возрождения вплоть в Средневековье. Таким образом родословную «Паливоди ...» корнями Кальдерона, Корнеля, Мариво, а дальше идет к Пиранделло, Жене и «Фараонов» Коломийца.
Комедия «Чумаки» [ ред. • ред. код ]
Своеобразным калейдоскоп интермедийной сюжетов стала комедия «Чумаки», цементирующим началом которой стал образ Виталия - «мудрого Соломона», как его называют односельчане. Он выясняет для себя сущность своих земляков. Для этого И.Тобилевич в пьесе представляет типы простых крестьян. И мы сделаем вывод, что автор не любит бедных бедняков - люмпенов. Не любит за их тьма и отсутствие человеческого достоинства, за лень и жестокость, непредусмотрительность и трусость, жадность и бесчувственность - за отсутствие элементарных добродетелей.
В последнем акте «Чумаков» Виталий, испытывая односельчан, притворился ограбленным и разоренным. Он просит у братьев и сестер во Христе отсрочки возврата им денег, вложенных в чумачки. Те же оказывают расправу. Разъяренный, бешеный толпа готов разорвать его на куски. Тогда Виталий снимает с себя пояс, наполненный деньгами, и дразнит им земляков, как стаю бешеных собак.
Пьесы [ ред. • ред. код ]
Карпенко-Карого на почтовой марке 1995 г.
Всего И. Карпенко-Карий написал 18 пьес:
Бурлака ( 1883 )
Несчастная ( 1884 )
Бондаривна ( 1884 )
Умный и дурак ( 1885 )
Служанка ( 1885 )
Мартин Боруля ( 1886 )
Деньги ( 1889 )
Сто тысяч ( 1889 )
Отцовская сказка ( 1892 )
Сорванец XVIII века ( 1893 )
Горя искра поле сожжет и сама исчезнет ( 1895 )
Над Днепром ( 1897 )
Чумаки ( 1897 )
Савва Чалый ( 1899 )
Хозяин ( 1900 )
Гандзя ( 1902 )
Суета ( 1903 )
Житейськее море ( 1904 )
Экранизированы [ ред. • ред. код ]
Автор многих пьес, которые были экранизированы:
«Мартин Боруля» ( 1953 , реж. О.Швачко)
«Служанка» ( 1964 , реж. И.Молостова, В.Лапокниш)
«Сто тысяч» ( 1957 , реж. В.Иванов),
«Хозяин» ( 1976 , реж. Ю.Некрасов, А.Рипко)
Карпенко-Карий Іван Карпович
(Тобілевич)
29.09.1845—15.09.1907
Видатний український драматург, актор, режисер, театральний діяч http://wiki.library.kr.ua/index.php/%D0%A2%D0%BE%D0%B1%D1%96%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_(%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BF%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%B9)
Найбільше Іван Карпенко-Карий прославився як драматург. Перші його твори з’явилися в 1883 році (оповідання «Новобранець»). Усього написав 18 оригінальних п’єс, для яких характерні жанрове розкриття (психологічні драми, мелодрами, драматичні балади, сатиричні комедії, трагедії, ліричні комедії, трагікомедії, гротеск, фарс), варіантність тлумачення образів, музичність і філософічність, дотичність до світової культури (паралелі з творчістю Шекспіра, Кальдерона, Бомарше, Гоголя та Островського, образами тогочасної зарубіжної драматургії), біблійні мотиви і колізії, особлива концепція жінки (серед жіночих образів практично відсутні негативні персонажі).
У 1883 році за зв’язок з українськими революційними гуртками і постачання паспортів революціонерам був звільнений від служби і незабаром відправлений на три роки (потім термін продовжили) заслання в місто Новочеркаськ під гласний нагляд поліції. На засланні одружився вдруге на Софії Дітковській. Згодом гласний нагляд було замінено на негласний (тривав до 1895 року). Сім’я Тобілевичів отримала дозвіл повернутися на хутір Надія.
У 1888-1890 роках Іван Карпович Тобілевич — актор трупи Миколи Садовського. Вийшовши звідти разом з Панасом Саксаганським, створив «Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом Саксаганського», яке на рубежі століть було найкращим українським театральним колективом. На його базі в 1900 році виникла знаменита «Малоросійська трупа Марка Лукича Кропивницького під керівництвом Саксаганського й Садовського за участю Марії Костянтинівни Заньковецької», а після виходу з неї двох останніх і Марка Лукича Кропивницького — «Товариство малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського з участю Івана Карпенка-Карого» (1905-1907 рр.).
Працюючи на сцені з 1889 року і до кінця життя як професійний актор, Іван Тобілевич створив цілу низку неповторних сценічних образів, які є справжнім скарбом створюваного ним реалістично-побутового театру і передумовою виникнення театру сучасного. Його акторська палітра мала широкий діапазон — від яскраво-комічних (Мартин Боруля, Терешко Сурма, Прокіп Шкурат) до героїчно-романтичних (Назар Стодоля) образів. Для Тобілевича-актора, за свідченням сучасників, було характерним філософське розуміння й узагальнення життя. Він досягав вершин простоти і правдивості, опираючись на психологічну заглибленість, безпосередність і щирість гри. Кожен його персонаж позначений особливим українським колоритом.
У 1906 році Іван Карпенко-Карий захворів, залишив сцену і виїхав на лікування до Німеччини. 15 вересня 1907 року він помер у Берліні. Тіло було перевезено в Україну і поховано на кладовищі в селі Карлюжини біля хутора Надія, поблизу Єлисаветграду. 1956 року Хутір Надія оголошено державним музеєм.-заповідником Його унікальність відзначалась багатьма видатними діячами української культури, серед яких Юрій Яновський, Петро Панч, Олесь Гончар, Олександр Корнійчук та інші.
У 1970 році під час святкування 125-річчя від дня народження Івана Карповича Тобілевича (Карпенка-Карого) за участю найвидатніших сучасних українських письменників та діячів театру започатковано щорічне свято театрального мистецтва "Вересневі самоцвіти", яке з 1990 року стало Всеукраїнським.
У 1982 році, до 100-річчя заснування українського театру корифеїв відновлено будинок драматурга, що був зруйнований 1944 року. Напередодні відзначення 150-річного ювілею драматурга в ньому відкрито нову театрально-літературну і меморіальну експозицію.
http://www.ukrtvory.com.ua/11tu282.html
ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ - НАЙВИДАТНІШИЙ ДРАМАТУРГ XIX СТОЛІТТЯ
Іван Карпович Тобілевич — один з української сцени, талановитий драматург і актор, який виступав під псевдонімом Карпенко-Карий.