Ідеологія і світогляд давніх Слов'ян
Як же язичник уявляв собі світ? Світ, де він жив називався «дійсність». Зверху цього світу, по видимому знаходився світ "права", світ богів і світла. А знизу, в чорноті знаходився світ «нав». Це розділення найвідоміше, але були й інші погляди, як видно принесені зі Скандинавії і по цьому я світи буду називати Скандинавськими назвами:
Асгард-це царство асів, а також тих ванів, які живуть разом з асами. (Аси - боги воїнів, Ваны - боги ремісників і селян).
Хель - царство мертвих, а також сил всесвітнього руйнування.
Лессальфхейм - цаpство ельфів, напівбогів і обожнених духів предків.
Йому протиставляється Свартальфхейм. Свартальви - те ж, що "карлики" - цвеpгі, англ. dwarves (назва, якому Дж. Р. Р. Толкієн використовував для своїх "гномів"). Вони уособлюють світові сили, що додають речам форму і структуру.
Ванахейм - царство ванів.
Йому протиставлений міp Йотунгейм. Це царство первісних сил сліпого, несвідомого хаосу та/або порядку. Йотун - це конструкція, позбавлена свідомості.
Міpи Муспелльсхейм і Ніфльхейм відповідно являють собою сфери Космічного Вогню і Космічного Льда. Саме з цих космічних полярностей речовини-енергії зародилася всесвіт.
Між цими полярними силами знаходиться благословенна земля Мідгард - замкнутий міp в сеpедіне Великого міpа. У цьому "Среднеземье" живе людство - одна з численних видів космічних істот, потенційно володіє нарівні з богами і богинями даром свідомості.
Світ тодішніх язичників складався з чотирьох частин: землі, двох небес і підземно-водної зони.
У багатьох народів земля зображувалася як округла площину, оточена водою. Вода конкретизувалася або як море, або ж у вигляді двох річок, що омивають землю, що, можливо, архаїчніше та локальні - де б людина не був, він завжди знаходився між будь-яких двох річок або річок, що обмежують його найближче сухопутний простір. Судячи з фольклору, слов'янські подання про море не мали закінченого вигляду. Море десь на краю землі. Воно може бути на півночі, де на скляних горах знаходиться кришталевий палац Кощія Безсмертного, блискучий всіма кольорами веселки. Це - відображення пізнішого знайомства з Льодовитим океаном і північним сяйвом. Море може бути звичайним, без цих арктичних ознак. Тут ловлять рибу, плавають на кораблях, тут знаходиться дівоче царство (сарматів) з кам'яними містами; звідси, від морських берегів Змій Горинич, уособлення степовиків, прямує в свої нальоти на святу Русь. Це - реальна історична чорноморсько-азовське море, здавна відоме слов'янам і навіть часом носила назву "Руського моря". До цього моря від лісостепової околиці слов'янської прабатьківщини або (що те ж саме) від південної околиці слов'янських царств можна доскочити "швидкої ездою", як казали в 16 в., всього лише за три дні.
Для язичників був дуже важливий аграрний аспект землі: земля - грунт, що народжує урожай, "Мати - сиру - земля", грунт, насичена вологою, що живить коріння рослин, "матінка-земля", з якою пов'язаний цілий ряд обрядів і заклинань. Тут майже непомітним грань з уявним підземним казковим світом. Богинею плодоносному землі-грунту, "матір'ю урожай" була Макошь, введена в 980 р. до пантеону найважливіших російських божеств, як богиня родючості.
Небо, у прямій залежності від системи господарства, по-різному сприймалося первісними людьми: мисливці палеоліту, представляли світ як би плоским, одноярусні, не цікавилися небом, не зображували сонця, займаючись лише площиною своєї тундри і тваринами, на яких вони полювали. Мисливці мезоліту, роз'єднані на невеликі групи, загублені в нескінченній тайзі, мимоволі звернулися до нього, до зірок, що допомагали їм орієнтуватися у лісовій пущі під час тривалого переслідування оленів. Було зроблено важливе астрономічне спостереження: виявилося, що серед незліченної кількості повільно рухаються по небу зірок є нерухома Полярна зірка, завжди вказує Північ.
Небо, у прямій залежності від системи господарства, по-різному сприймалося первісними людьми. Подання землеробів про небо і його ролі в природі і в людському житті суттєво відрізнялися від поглядів мисливців. Якщо мисливцям потрібно було знати зірки й вітри, то землеробів цікавили хмари ( "товсті", що сприяють родючості дощові хмари) і сонце. Непізнане процесу випаровування земної води, утворення хмар і туману ( "роси") призвела до своєрідного поданням про постійні запаси води десь високо над землею, на небі. Ця небесна волога іноді, у непередбачуване час, може прийняти вигляд хмар і пролитися на землю у вигляді дощу, "утучніть" її і сприяти росту трав і урожаю. Звідси один крок до уявлень про господаря небесної води, який розпоряджається дощами, грозовими зливами та блискавками. У додаток до двох архаїчним Рожаниця з'явився могутній Рід, володар неба і всього Всесвіту, великий жізнедавец вдувають життя у все живе за допомогою дощових крапель.
Сонце теж було цінуємо землеробами, як джерело світла і тепла і умова зростання за все в природі, але тут був виключений елемент випадковості, елемент примх божественної волі - сонце було втіленням закономірності. Весь річний цикл язичницьких обрядів був побудований на чотирьох сонячних фазах і підпорядкований 12 сонячним місяцях. Сонце в образотворчому мистецтві всіх століть було для хліборобів символом добра, знаком світла, що розгониться пітьму. Стародавні слов'яни, як і багато інших народів, брали геоцентричну модель світу.
В уявленнях слов'ян-язичників про підземно-підводному ярусі світу теж багато загальнолюдського, багато думок тієї віддалену епоху, коли після танення льодовика гігантського континенти були затоплені морями та озерами, швидко змінюють свої обриси, стрімкими ріками, які пробили гірські кряжі, неосяжними болотами в низьких долинах. Фольклор ще не вивчений з точки зору того, який різкий перелом повинний був відбутися в людській свідомості при такому швидкому переворот в природі, в зовнішності і сутності світу.
Важливою частиною уявлень про підземний світі є загальнолюдська концепція підземного океану, в який опускається на заході сонце, пливе вночі і випливає на іншому кінці землі вранці. Нічне просування сонця здійснювалося водоплавними птахами (качками, лебедями), а іноді діючою фігурою був підземний ящір, заковтують сонце ввечері на заході і виригівавшій його вранці на сході. Днем сонце по небу над землею вабили коні пли потужні птиці на зразок лебедів.
Зіставляючи фольклорні дані з надійними хронологічними орієнтирами, які є в розпорядженні археології (початок землеробства, початок лиття металу, поява заліза, час будівлі першого укріплень і т. п.), можна вловити динаміку язичницьких уявлень, виявити стадії і фази їх розвитку.
На самому початку 12 ст. російський письменник, сучасник Володимира Мономаха запропонував періодизацію слов'янського язичництва, розділивши його на чотири стадії:
1. Культ "упирів (вампірів) і берегинь" - одухотворяє всю природу і делівшій духів на ворожих і доброзичливих.
2. Культ землеробських небесних божеств "Рода і Рожаниць". Історично два рожанниці передують Роду; це були богині плодючості всього живого, що стали надалі матріархальними богинями аграрного родючості.
3. Культ Перуна, що був в давнину богом грози, блискавок і грому, а в подальшому став божеством війни і покровителем воїнів і князів. При створенні держави Київської Русі Перун став першим, головним божеством в князівсько-державному культі 10 в.
4. Після прийняття християнства у 988 р. язичництво продовжувало існувати, який відсунув на "України" держави.
Праслов'янські товариство 6 - 4 ст. до н. е.., що займало східну половину спільнослов'янської прабатьківщини, досягла вищого рівня первісності. З цієї епохи, званої скіфської, починається полуторатисячелетній період, що завершується створенням феодальної держави Київської Русі. Цілісність визначеного періоду двічі порушувалася: вторгненням в степу сарматів-кочівників (3 ст. до н. е..) і вторгненням гунів (4 ст. н. е..). Усередині цього періоду можна намітити один істотний кордон, пов'язаний не з зовнішніми подіями, а з рівнем розвитку самого слов'янського суспільства. Таким кордоном є 5 - 6 століття нашої ери, що характеризуються трьома категоріями нових явищ: по-перше, слов'яни перестали піддаватися кочівникам, і нові наїзди (аварів, хозарів, печенігів) зустрічали тверду оборону. По-друге, слов'яни здійснили військову колонізацію балканських володінь Візантії, по-третє, слов'яни почали мирну колонізацію лісової зони Східної Європи. У цьому періоді виникають величезні святилища на горах під відкритим небом, які відображають потребу в багатолюдних общеплеменних "соборах", "зборах".
Цей щорічне свято влаштовувався на честь таких священних предметів, як плуг, ярмо, сокира і чаша. Тоді ж, під скіфським впливом, відбувається зміна слов'янського терміну "див", "дий" на нове позначення - "бог", утримався назавжди.