Європейський вектор зовнішньої і внутрішньої політики і.Виговського. "Велике князівство Руське".

Юрій Хмельницький не був такою яскравою і сильною особистістю, як його батько, який своїм авторитетом й фактично необмеженою владою стримував різнорідні складові нової правлячої верстви. Зразу після смерті Богдана старшинська козацька олігархія, для якої зразком був польський шляхетський республіканізм, почала активні дії. Після деяких попередніх її маневрів на козацькій раді у Корсуні (жовтень 1657 р.) було ухвалено передати гетьманську булаву Івану Виговському.

Новий гетьман спочатку продовжував політику Хмельницького. У ході Корсунської ради було оформлено шведсько-український союз, який забезпечував приєднання західноукраїнських земель до козацької держави. Планувався також перехід до України Берестейського воєводства та інших земель Литовського князівства до р. Березини. Однак практичних результатів цей союз не дав. Виступ Данії проти Швеції змусив останню вивести свої війська з території Польщі. Курфюрст бранденбурзький, задовольнившись тим, що Польща відмовилась на його користь від усіх прав на Прусію, почав намовляти до союзу з Річчю Посполитою й уряд Виговського.

Тим часом внутрішнє становище в Україні ускладнилося. Зміцнення української шляхти, її впливу на політику держави, тяжіння до великих землеволодінь призвели до загострення соціальних конфліктів. Серед рядового козацтва визріло незадоволення старшиною, яка разом з владою дедалі активніше прибирала до своїх рук кращі землі і перетворювалась у замкнену привілейовану касту. До незадоволених приєдналося Запоріжжя і так звані дейнеки, або "люди ніякі", "денеякі", тобто найбідніші, декласовані верстви тогочасного українського села, їх лідерами були полковник полтавський Мартин Пушкар, який сам прагнув булави, і запорізький кошовий Яків Барабаш.

Царський уряд, удаючи із себе арбітра між обома сторонами, фактично підтримав опозиційний рух проти Виговського, сподіваючись примусити його дати згоду на введення російських гарнізонів у Чернігів, Ніжин, Переяслав тощо, евакуацію Південної Білорусії та припинення стосунків із Швецією. Загострення суперечностей з Москвою штовхнули Виговського та його оточення на тісніші контакти з Польщею, У середовищі певних кіл козацької старшини утверджувалась ідея федеративною зв’язку з Польщею, при якому Україна зберігала б повну політичну незалежність.

Зміна політичного курсу Виговського у бік Польщі визначилась у кінці 1657 р. У травні наступного року Виговський розгромив Пушкаря і Барабаша під Полтавою. Царські війська, які мали зайняти головні міста України, відступили за московський кордон, лише боярин В.Шереметєв увійшов до Києва з досить сильним загоном.

Придушивши наступ Пушкаря, Виговський розвинув енергійну дипломатичну діяльність з метою конкретизації умов договору з Польщею. 16 вересня 1658 р. у Гадячі було укладено унію України з Польщею і Литвою, яка дістала назву Гадяцької. її натхненником був Ю.Немирич. Згідно з нею Річ Посполита повинна була перетворитися на федерацію трьох держав, об’єднаних лише спільно обраним королем. Україна в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств ставала незалежною державою під назвою Великого князівства Руського. Найвища законодавча влада в ньому мала належати депутатам всіх земель, а виконавча зосереджувалась у руках виборного гетьмана, якого затверджував король. Велике князівство Руське одержувало свій судовий трибунал, фінанси, монету. Кількість козацької армії повинна була становити 30 тис., до неї долучалось 10 тис. регулярного найманого війська. В усіх трьох державах мала бути скасована унія, православна церква зрівняна у правах з римсько-католицькою, а у спільному сенаті діставали місця православні митрополит і єпископ. Одним з пунктів угоди було заснування в Україні двох університетів, колегіумів, гімназій та інших шкіл. Запроваджувались свобода друку і слова навіть у справах релігійних.

До Гадяцької угоди схилилась більшість козацької старшини, вище духовенство на чолі з київським митрополитом Діонісієм Балабаном, а також волинська і подільська шляхта. Однак у широких масах українського народу, в середовищі рядового козацтва, поворот до державного об’єднання з Польщею викликав гостре незадоволення. Народ вбачав у Польщі запеклого ворога, добре пам’ятав звірства магнатів і шляхти, що робило нездійсненим на перший погляд досить привабливі пункти Гадяцької угоди.

Політика Виговського означала війну з Росією. Навесні 1659 р. стотисячна російська армія під проводом князів Трубецького і Ромадановського вирушила в Україну. Під Конотопом її затримав ніжинський полковник Григорій Гуляницький, який протягом трьох місяців витримував облогу міста і дав змогу Виговському зібрати значні сили, до яких, крім козаків, входили також наймані війська сербів, німців, волохів, загони татар, з якими було поновлено союз, а також відділ польських військ на чолі з Андрієм Потоцьким. У липні 1659 р. російська армія була повністю розгромлена під Конотопом. Тридцятитисячний загін, очолюваний князем Пожарським, був ущент знищений. Трубецькой відступив до кордону, в Путивль.

Однак використати успіх Виговський не зміг. Запорізький кошовий Іван Сірко підняв проти нього все Запоріжжя, вдарив на Крим, боярин Шереметєв і князь Борятинський відбили усі спроби Данила Виговського здобути місто. Проти Виговського виступив рад полковників переяславський — Тиміш Цицюра, ніжинський — Василь Золотаренко, паволоцький — Іван Богун, Яким Сомко та ін. Військо Виговського було розгромлено майже на всьому Лівобережжі. Одночасно на півдні, де підняв повстання І.Сірко, було проголошено гетьманом Юрія Хмельницького. У цій ситуації Виговський звернувся за підтримкою до козацької ради, яка була скликана 11 вересня 1659 р. у містечку Германівці на Київщині. Проте ворожа йому партія добилася усунення Виговського від влади і проголошення гетьманом Юрія Хмельницького (1659-1663). Виговський був змушений тікати в Польщу.

Тим часом російська армія на чолі з Трубецьким зайняла майже все Лівобережжя і увійшла в Переяслав. Сюди прибув і Юрій Хмельницький. На козацькій раді, оточеній з усіх сторін 40-тисячним військом він був обраний гетьманом. Царський уряд використав ситуацію для зміцнення позицій російського самодержавства і обмеження суверенності України. Продиктовані Трубецьким нові "Переяславські статті" значно урізали автономію козацької держави.

Новий, фактично нав’язаний силою, договір не приніс стабілізації становища в Україні. У раді відмовилась взяти участь група полковників, які виступали проти орієнтації як на Польщу, так і на Російську державу. Серед них паволоцький полковник Іван Богун, брацлавський Михайло Зеленський, подільський Остап Гоголь, чигиринський Курило Андріїв, київський Василь Бутрим. Незадоволення старшини було висловлене в Чигирині на нараді полковників, де були зачитані нові "Переяславські статті". Усе суспільство з гіркотою відчуло, що багаторічна кривава боротьба в перспективі вела до утвердження самодержавного централізму, ліквідації соціальних і політичних здобутків періоду Хмельниччини. У середовищі козацтва посилився розбрід, виникло кілька угруповань з різними політичними орієнтаціями.

У такій ситуації почалися воєнні дії між Польщею і Росією, які фактично стали боротьбою двох держав за утвердження свого панування в Україні.

В ході подальшого розвитку революції українці продовжували рішуче боротися проти як відновлення польського панування, так і встановлення московського. Як повідомляв обозний коронний Анджей Потоцький королю восени 1659 р., українська старшина вважала за найдоцільніше "не перебувати ні під в.кор.м., а ні під царем; сподіваються вони цього досягнути, обманюючи і лякаючи в.кор.м.царем, а царя в.кор.м." У 1662 р. наказний гетьман Лівобережної України Яким Сомко виношував наміри звільнитися від московської залежності ("з холопства визволитися і жити за своїми звичаями"). В кінці листопада 1666 р. один з польських шляхтичів писав з Бара: "Все Військо Запорізьке і не менше хлопство Подністровське шукали різних способів, аби могли позбутися польського панування".

Джерела свідчать, що в другій половині 60-х — першій половині 70-х рр. гетьман П.Дорошенко докладав максимум зусиль для того, щоб добитися створення під протекцією Порти удільної Української держави в кордонах від р. Вісли й міст Перемишля й Самбора на Заході і до Севська й Путивля на Сході ("куди лише заходять імена та церкви Руські"), Київський митрополит Й.Тукальський під час проведення одного з диспутів у 1669 р. наголосив, що ми, українці, "можемо бути вільними". В середині квітня наступного року польський підканцлер А.Ольшевський у листі до люблінського воєводи підкреслював наміри П.Дорошенка "вчинити народ Руський удільним і незалежним краєм". І ця ідея виборе над національної незалежності продовжувала жити в серцях українських патріотів й, незважаючи на несприятливі геополітичні обставини, окремим гетьманами в останній чверті ХVII — на початку ХVIII ст. робилися спроби її реалізації.