Otvety

1. Поясніть що є предметом, метою курсу “Історія України”, дайте періодизацію та проаналізуйте джерела та історіографію курсу. Історія України – це наука, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов’язані з нею героїчні подвиги, тріумфи, драми та трагедії. Предметом вивчення історії України є складний процес формування та розвитку українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх давен до сьогодення. Головною метою вивчення історії України є виховання громадянина України у процесі високої професійної підготовки, розвиток національної самосвідомості майбутніх спеціалістів, їх патріотичних і морально-етичних переконань, усвідомлення причетності до тисячолітньої історії українського народу; засвоєння практичних умінь роботи з історичними джерелами і науковою літературою. В науці виділяють п’ять основних типів історичних джерел. Перший – це речові джерела–пам’ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки:знаряддя праці, предмети побуту, монети та архітектурні пам’ятки. Другий – етнографічні, в яких знаходимо дані про характер й особливості буття, культури, звичаї того чи іншого народу. Третій – лінгвістичні–дані з історії розвитку мови. Четвертий – усні–народні пісні, міфи, перекази, легенди, прислів’я, приказки та ін. П’ятий – писемні- літописи, документи, мемуари Періодизація: Стародавня історія - до VI ст. Середньовіччя - Київська Русь, Галицько- Волинська держава, Русько-Литовське князівство. VII-XV ст.  Ранньоновітня історія - Українська козацька держава XVI-XVIII ст.  Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій -XIX ст. Українська революція. 1917-1921 рр. Радянська Україна. 1921-1991.  Україна незалежна. 1991-1999. 2. Охарактеризуйте що являло первісне громадянство на теренах сучасної України та покажіть основні здобутки трипільської культури і її роль у подальшому розвитку цивілізації на теренах сучасної України. Соціальною формою існування за раннього палеоліту виступало людське стадо, оскільки лише колективне буття давало можливість вижити у складних кліматичних і природних умовах. Люди жили в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта. Основні заняття: збиральництво, полювання. Знаряддя праці: рубила, скребла. Існуючий на той час вид людського соціального устрою — стадо в пізньому палеоліті поступається місцем вищій формі організації людей — родовій общині із загальною власністю на засоби побуту та полювання. Рід стає основою організації людського життя. У стосунках між жінками і чоловіками в одній общині не було жодних обмежень. За таких обставин поняття батька як глави родини не існувало. Головною була лише мати — жінка, що народжувала дитину, рід якої у подальшому визначався по материнській лінії. Тобто панував матріархат. За палеоліту виникають перші релігійні уявлення та вірування, пов'язані з анімізмом, тотемізмом, фетишизмом, магією тощо. Важливі зміни в житті людського суспільства відбулися за мезоліту. Провідне місце в господарстві первісних людей поряд з полюванням і збиральництвом посіла нова галузь — рибальство. Почали застосовуватися лук і стріли. Тривало вдосконалення знарядь мисливства. Серед найпоширеніших були мікроліти — дрібні крем'яні знаряддя геометричних форм (переважно у вигляді трикутника); їх застосовували як нако¬нечники стріл, списів, дротиків, гарпунів або леза ножів у дерев'яних чи кістяних оправах. Напри¬кінці мезолітичної епохи виникла нова форма людського устрою: об'єднання споріднених родів у племена. Заключним періодом кам'яної доби був неоліт . Людина переходить від привласнюючих форм господарювання — збиральництва, полювання, до відтворюючих— землеробства й скотарства. Відбувається також подальший розвиток обробки дерева, каменю і кістки, застосовуються шліфування й свердління. Широко використовуються сокири, тесла, серпи, пили тощо. Виникають ткацтво, гончарство. За бронзової доби з является майнова нерівність, родова община змінюється сусідською, на зміну матріархату приходить патріархат. Суспільна організація- плем я на чолі із старійшинами родів. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Трипільці залишили дуже помітний слід в етнокультурному розвитку Європи, починаючи з неоліту і закінчуючи мідно-бронзовим віком. Назва – від с. Трипілля Київської області, де наприкінці 19 ст. вперше знайдені пам’ятки цієї культури. Основою господарства було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо, жито, горох. Землю обробляли з допомогою мотик. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг тощо і відігравала в суспільному житті значну роль. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю. Поселення людей того часу являли собою великі глинобитні домівки, побудовані по колу. Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками з сірої, змішаної з піском глини: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки. Орнаментика, переважно складена з ліній, кругів, луків, завитків і рівноременних хрестів, має в собі й ростинні та тваринні, а навіть людиноподібні мотиви. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Вони мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами. Виготовляли також різні вироби з міді, переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо. У період свого розвитку між 3500 та 2700 Рур. до н. е. Трипільці жили великими селами по 600 – 70 чоловік. У цих селах були хати прямокутної форми. Поселення розташовувалися поблизу річок і складалися з кількох десятків наземних будівель, розміщених рядами або колом одне біля одного. До них, крім житлових, належали й господарські будівлі. Трипільцям теперішні люди зобов’язані появою дерев’яного плуга, свердлом для пророблювання отворів у камені та дереві. На 2000 р. до н. е. трипільська культура перестала існувати. Частину їх покорили степові племена, решта зникла у північних містах. 3. Які державні утворення існували до Київської Русі на території сучасної України. Проаналізуйте передумови утворення Київської Русі.  Кіммерійці( 9-7 ст. до н.е.) – перший народ на території України. Вони утворили власну державу-Кіммерію. Населення держави складалося з кіммерійців та завойованих місцевих племен. Кімерійці займалися скотарством і землеробством, підтримували торгівельні зв’язки з Кавказом і Середземномор’ям, виготовляли і широко застосовували металеві знаряддя і зброю. Вони мали укріплені городища. Основа війська- кіннота, озброєнна залізними мечами, луками та стрілами і булавами. Здійснювали завойовницькі походи в малу азію. Але В 7 ст. до н. е. були вигнані скіфами з території Північного Причорномор’я.  Скіфи(7-3 ст. до н. е.) – це іраномовні кочівники, які витіснили кіммерійців і поселилися між Доном і Дунаєм. Серед них були: скіфи, орачі, землероби. Але вся влада зосереджувалась в руках “царських” скіфів – кочовиків, що змушували інших скіфів сплачували їм данину. За ними стояло велике, добре озброєне кінне військо. Наприкінці 6-5 ст до н. е. скіфи утворили рабовласницьку державу Велику Скіфію. Родовід ішов по батьківській лінії, майно розподілялося між синами. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодих жінок. Поховальні кургани скіфських царів з численними високомистецькими золотими виробами і водночас убогі могили простих людей свідчать про суспільно-економічне розшарування серед “царських” скіфів . Розвиваючи у собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров у першого вбитого ворога. Робили з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімали скальпи. Це був народ безжалісний, жорстокий до ворогів, але відданий в дружбі поміж собою. Крім грабування у війнах скіфи займались торгівлею з грецькими колоніями у Причорномор’ї. Вони пропонували віск, мед, хутро, рабів. За це отримували вина ювелірні вироби, предмети розкошів. Завдяки скіфам Україна стала важливою частиною античної цивілізації Середземномор’я. З ІІІ ст. до н.е. у Південну Україну приходять іранські племена сарматів, які підкорили і поглинули скіфів. Грецькі міста – держави Північного Причорномор’я Наприкінці VII – початку VI до н.е. греки заснували ряд колоній у Північному Причорномор’ї. У IV ст. до н.е. для грецьких міст на Україні настала пора розвитку. Найбагатшою з них була Ольвія, розташована в гирлі Бугу, вона була центром торгівлі між Грецією та її чорноморськими колоніями. До центрів торгівлі належали Херсонес і Феодосія в Криму, Пантікапей (Керч), східний Крим, але розквіту прийшов кінець. Почалися сварки між верхівкою та рабами, участилися напади кочівників. Панувати грекам на Україні залишалось недовго. Готи і гуни їх знищили зовсім. Перші слов’янські державні утворення. Антське царство. Антське царство. У VІ ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди, анти і слов’яни, або склавіни. Східні слов’яни об’єдналися в державну формацію антів. Держава антів простяглася від Дністра до Азовського моря і Дону на північ до Чорного моря, об’єднувала слов’янські племена, а також ті, що заселяли простори України, – рештки готів, греків, іранців. Племена антів були могутнім політичним об‘єднанням. У них була сильна, дисциплінована воєнна організація. Для антського суспільства початку н.е. була характерною територіальна община, що ґрунтувалася на общинному господарстві. Основу економіки становило орне хліборобство. Для обробки землі застосовували соху та залізний плуг. Поява цих знарядь праці сприяла виробленню надлишку продукції, а звідси – соціальному розшаруванню антського населення і зародженню державної структури. Інтенсивний розвиток економіки обумовив розклад общинного господарства. Орні землі, залишаючись у колективній власності общин, передаються наділами в індивідуальне користування окремих патріархальних сімей. Поступово відбувається диференціація суспільства. Багаточисленні грошові і речові скарби, які зустрічаються підчас розкопок на землях антів, підтверджують нагромадження значних індивідуальних багатств. Соціальне розшарування вимагало і нових форм політичної організації суспільства. У антів сформувалося політичне об’єднання, притаманне ладу військової демократії. На чолі антської держави стояли зверхники – царі Царську владу обмежували народні збори – Віче. Ці демократичні традиції були перенесені в Київську Русь. Рід занять: землеробство, скотарство, промисли, торгівля. Вели організовану боротьбу проти племен готів та аварів. Анти – наші прямі предки. ”.Незабаром на зміну антам приходить полянсько-руський політичний союз з центром у Середньому Подніпров’ї, якому судилося стати колискою нового етапу розвитку населення України.Отже, можна зробити висновок про споконвічність українського народу на його історичній землі. На всіх етапах формування українців колискою цього складного неоднозначного процесу виступало Подніпров’я. Саме на цих землях в середині І тис. н.е. почалося оформлення державності Київської Русі. Передумови: економічній розвиток, зростання майнової та соціальної нерівності, зміна родової общини сусідської, до кінця 8 ст. завершилося формування союзів племен, які починають переростати в племінні князівства, необхідність боронити свої землі від нападів варягів, хозарів. 4. Розкрийте основні ознаки суспільного ладу, характерні для східнослов’янських племен і поясніть чому східні слов’яни перейшли від первіснообщинного ладу до феодального, минаючи рабовласницький устрій? Вже з перших століть нашої ери у східнослов'янських племен відбувався процес розпаду сімейної общини з колективним господарюванням на індивідуальні господарства окремих сімей. Стара сімейна община поступається місцем великій сільській територіальній общині. Разом з тим збереглися залишки сімейної общини у вигляді великих патріархальних сімей, що також входили до сільської общини.Територіальна община, що виникла наприкінці існування первіснообщинного ладу, поєднувала в собі риси як старого ладу, так і нового, класового суспільства, що народжувалося. Спадщиною первіснообщинного ладу була колективна власність общини на землю, яка підлягала періодичному перерозподілу між сімейними общинами. У той же час знаряддя та продукт праці виробників становили вже приватну власність окремих сімей, що властиво для класового суспільства. Наприкінці І тисячоліття н. е. у східнослов'янських племен відбувався дальший розвиток суспільних відносин. Майнова нерівність общинників дедалі збільшувалася, зростала приватна власність у заможних членів общини. Соціальна верхівка поступово привласнювала собі право збирати серед членів общини частину продуктів на загальнообщинні потреби та розпоряджатися ними. В процесі становлення феодального суспільства цей звичай перетворився на регулярний збір данини на користь феодала, що було початковою формою феодальної експлуатації, найбільш ранньою формою продуктової феодальної ренти. У цей час мала місце й інша форма експлуатації — патріархальне рабство, яке існувало у східних слов'ян протягом тривалого періоду становлення класового суспільства. Проте у них воно не переросло у рабовласницьку формацію. Слов'яни проминули її, перейшли від первіснообщинного ладу до феодального. Такий шлях суспільного розвитку східних слов'ян можна пояснити тим, що в період становлення у них класового суспільства рабовласницький лад античного світу вже пережив себе. До того ж рівень розвитку продуктивних сил у слов'ян був настільки високий, що вигіднішою була експлуатація не рабів, а феодально залежних селян, заінтересованих у підвищенні продуктивності праці на власних земельних ділянках, оскільки більша частила вироблюваного продукту лишалась у них. Феодальний визиск здійснювався шляхом збирання данини з власників земельних ділянок — селян, що становили залежний від феодалів клас суспільства. 5. Визначте кордони первинного розселення слов’ян і охарактеризуйте суспільний устрій, господарство, побут східнослов’янських племен напередодні утворення Київської держави. У давнину землі східних слов’ян простягалися від далекого озера Ільмень на півночі і майже до Чорного моря на півдні. В основі соціально-політичного життя тамтешнього населення лежала племінна організація. В результаті розселення слов’ян VІ–VІІ ст. на великій території Східної Європи виникають три групи слов’янських племен: західна, південна і східна. Східні слов’яни на той час заселяли більшу частину території України. У VІІІ ст. у них виникає цілий ряд союзів, про які повідомляє у “Повісті временних літ” літописець Нестор. Історичним центром східного слов’янства здавна було Середнє Подніпров’я, де проживали поляни. Тут знаходились такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян були сіверяни, древляни, дуліби, тиверці, уличі, білі хорвати. Напередодні утворення Київської держави головною формою суспільної організації східних слов’ян були союзи племен та племенні княжіння. Кожне з цих утворень було окремою етнічною групою з визначеною територією, матеріальною культурою, побутом, звичаями. Основу внутрішньої соціально-економічної системи племінних союзів становила сільська община. У володінні общини перебував увесь земельний фонд. З розвитком господарської і політичної діяльності зароджується соціальна нерівність, виділяється привілейований прошарок, а з ним і племінна знать. Найбільш талановиті люди з цієї верхівки родоплемінної знаті приймали ім’я князя. Процеси соціального розшарування общини прискорювало також патріархальне рабство, наявність якого у східних слов’ян фіксується за джерелами принаймні вже в VІ–VІІ ст. Джерелами рабства були полонені. Праця рабів у землеробстві слов’янами не використовувалась, і сфера їх застосування була обмеженою. Основою господарського життя східнослов’янських племен було землеробство(пшениця, жито, ячмінь, овес, льон, коноплі, горох…), успішно розвивалось скотарство(вівці, кози, велика рогата худоба, свині) та інші промисли (полювання, рибальство, бортництво). Були розвнинеі ремесла:ливарна справа, ковальство, ткацтво, гончарство та інші. Жили в землянках або напівземлянках з деревяними або плетеними стінами. В кутку-камяна або глиняна піч. Велась жвава торгівля з чорноморськими містами-державами. Як землеробські знаряддя праці використовували дерев’яні рала, залізні слабко вигнуті асиметричні серпи та серпоподібні ножі. Іноді використовувалися й залізні коси. З часом торгові інтереси протяглись далі за Дунай, до самої Візантії. Активна торгівля сприяла розвиткові міст. Заснування Києва, одного з великих міст тодішньої Східної Європи, датується кінцем V ст.  6. Порівняйте і дайте оцінку діяльності князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого. За діяльності В. Великого на зміну родо-племінному поділу суспільства остаточно прийшов територіальний. В. В. завершив формування території Київської Русі, приєднавши племена білих хорватів, дулібів, в’ятичів, радимичів. Здіснив військову реформу: сформував військо з дружинників-слов’ян, а не з варягів. Провів релігійну реформу: у 988 р. прийняв хрещення за православним обрядом і запровадив на Русі християнство. Сприяв розвиткові оствіти. Розбудував Київ як столицю держави: Десятинна церква. Першим почав карбувати золоті та срібні монети з зображенням Христа й Володимира та тризуб. Шляхом династичних шлюбів зміцнив дипломатичні зв’язки з Польщею, Угорщиною, Чехією, Норвегією та Швецією. Значення діяльності В. В: Укріпив князівську владу, створив сильну централізовану державу. Охрестивши Русь, зрівняв її з провідними європейськими державами. Ярослав Мудрий сприяв відновленню сильної князівської влади; склав перше рукописне зведення законів – «Руську правду»; опікувався будівництвом нових міст і розвитком тих, що вже існували; у Києві побудував Софіївський собор, Георгіївську та Ірининську церкви, Печерський монастир; місто обнесли валами з трьома брамами, одна з яких – Золоті ворота – була парадним в’їздом. Сприяв обранню першого руського митрополита Ілларіона(1051р.). Піклувався про розвиток освіти і культури: відкривалися школи, започатковано літописання, при Соборському соборі засновано бібліотеку, де були зібрані твори античних авторів. Розбив печенігів, які відтоді припинили нападати на Русь. Розширив територію Русі за рахунок угро-фінських племен (Прибалтика) і Червоної Русі(Польща). Сприяв укладенню династичних шлюбів із європейськими монархічними династіями. Значення діяльності Я. М: Київська Русь досягла розквіту і стала однією з провідних країн Європи. Я. М. сприяв посиленню єдності та централізації Русі. 7. Поясніть чому з різних світових релігій було обрано саме християнство в його візантійсько-православному варіанті? Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру Великому. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояла подоба Перуна, з'являються 6 різноплемінних богів –Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл,Мокош.Але трохи згодом Володимир переконавшись, що для зміцнення держави та її престижу потрібно нова віра. Київська держава підтримувала найтісніші стосунки з Візантією - найбагатшою, могутнішою і найбільш культурно впливовою державою того часу. Саме Василь і Костянтин погодилися за умови хрещення Володимира. Князь хрестився в Херсонесі. А саме місто було повернуто як весільний подарунок за наречену. Від так християнство посутпово поширилось по всій Русі. Але не слід розглядати запроваждення християнства як одноактну дію, пов’язану з чудесним прозрінням Володимира Святославича. Це був тривалий і складний процес, який розпочався задовго до його князювання і тривав після нього. Чому людність Київської Русі прийняла християнство? Варіантів відповідей може бути кілька.  Перший - це, звичайно, богословський. Князя Володимира вело Боже провидіння. Таке тлумачення прийняття нової віри дав ще Яків Міх у “Пам’яті й похвалі князю руському Володимиру ”. Втім, відомо, що зміни в будь-якій культурі не відбуваються миттєво, під впливом якоїсь раптової акції. Їхнє поширення вимагає об’єктивного підгрунття в самосвідомості широких мас, а не лише волі якоїсь особи, хай навіть і непересічної.  Друга версія виходила з примітивності “не конкурентноздатних” язичницьких звичаїв та обрядів й естетичної привабливості православної літургії. А проте, як довели дослідники, на Русі існували не лише примітивні сільські повір’я, а й державна язичницька релігія міст і соціальних верхів з космологічним епосом, уявленням про божественне походження великокнязівської влади, насиченим ритуалом, розвинутим ієрархізованим жрецьким станом, який володів таємницями витонченої символіки. Виходячи з цього, більшість дослідників вбачають головну причину офіційного визнання, введення й поширення християнства як державної релігії на Русі в невідповідності старих язичницьких поглядів інтересам панівної верстви.  8. Проаналізуйте становище основних соціальних груп населення Київської Русі і покажіть як їх права були відображені у “Руській правді”. Феодали. У IX ст. формується панівний клас феодалів, у який входили київські князі, місцеві князі, бояри. Формування великокнязівсько¬го домену і доменів окремих князів посилилося у X ст. Князівський домен являв собою маєток, що належав не державі, а самому князю як феодалу. Князівське землеволодіння, як і всілякі служителі у цих володін¬нях охоронялися правом Київської Русі в особливому порядку. Про це говориться, зокрема, у статтях 19—28, 32—33 Короткої редакції Руської Правди. Поряд із великокнязівським доменом і володіннями місцевих князів з'являється боярське землеволодіння. Феодальні землеволо¬діння збільшувалися за рахунок як князівських пожертвувань, так і захоплення вільних земель і земель общинників. У Київській Русі феодальне землеволодіння охоронялося за¬конодавством. Руська Правда передбачала накладення великих штрафів (12 гривень) за порушення межі феодальної оранки. За феодалами закріплювалися особливі привілеї, зафіксовані у правових пам'ятках, передусім у Руській Правді. Так, за вбивство княжих мужів стягувався штраф у розмірі 80 гривень, що вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої вільної людини. За життя раба стягувалося 5 гривень. Бояри і дружинники користувалися привілеями при переда¬ванні майна у спадщину. Розвиток феодалізму призвів до того, що тільки феодали — князі, бояри і церква — володіли правом власності на землю. Фео¬дали не платили данини. Все це вирізняло їх серед решти населення. Крім феодалів, існували вільні селяни-общинники, вільне місь¬ке населення, феодально залежне населення, раби.Вільні общинники. Основну масу сільського й міського насе¬лення становили «люди». Під цим терміном зна¬чилися переважно селяни-общинники. Вільні селяни-общинники зазнавали державного гноблення, сплачуючи данину, що була основною формою експлуатації. Спо¬чатку данина сплачувалася з «диму» (дому).Коли феодальний спосіб виробництва став панівним, а фео¬дальна власність на землю — основою експлуатації безпосередніх виробників матеріальних благ, термін «люди» набув значення фео¬дально залежного селянства. Воно експлуатувалося державою шля¬хом збирання данини, розмір якої тепер став залежати від кількос¬ті і якості землі, що перебувала у селян, або окремими феодалами через примус селян до панщини чи збирання оброку. Феодали здійснювали постійний тиск на селянську общину. Вони захоплювали общинні землі, що зумовлювало зменшення частки вільних сільських общинників. Смерди. Як свідчать давньоруські джерела, смерди в XI— XII ст. становили значну частину напівселянського феодально за-лежного населення. Будучи особисто вільним, смерд мав право переходити до сильного патрона. Князь давав смерду землю за умови, що він буде йому служити. У разі смерті смерда, який не мав синів, земля поверталася князеві (ст. 90 П. П.). За своє право самостійного володіння господарством смерди сплачували князеві данину.Смерд, який завоював довір'я князя, мав можливість стати міністеріалом — емцем, отроком, дитячим, старостою. Деякі смер¬ди могли піднятися за соціальною градацією досить високо. Але смерд-боржник міг стати феодально залежним закупом. За¬куп — це людина, яка потрапила в боргову кабалу і зобов'язана своєю працею у господарстві позикодавця повернути одержану у нього «купу» (позику — борг під проценти). Закуп, який одержав позику під проценти, називався наймитом.Закуп був зобов'язаний відбувати барщину на пана. Він вико¬нував сільські роботи, мусив працювати на полі. Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також сіль¬ськогосподарським знаряддям і робочою худобою. У закупа могло бути і своє господарство, власний кінь. Закуп був істотно обмеженим у правах, зокрема у праві зали¬шення пана. За втечу від пана він перетворювався у повного холопа (ст. 56 П. П). За крадіжку, вчинену закупом, відпо¬відав його пан (ст. 64 П. П.), але у цьому разі, як і на випадок втечі, закуп ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати за¬купа тілесному покаранню «за діло» і не міг бити закупа «без вини» (ст. 62 П. П.). Пан не мав права продавати закупа у холопи (ст. 61 П. П.). За цей незаконний акт він мусив платити штраф, а закуп здобував волю. Ізгої. Ізгой — це людина «зжита», вибита зі звичної колії, по¬збавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні й залежні. Руська Правда охороняла життя ізгоя штрафом у 40 гривень, так само як і інших категорій вільного населення Київської Русі. Ізгої залишалися вільними доти, поки самі не потрап¬ляли в услужіння до якого-небудь пана, стаючи закупом або хо¬лопом. Челядь і холопи. У Київській Русі до складу невільного насе¬лення входили й раби. Основним джерелом рабства був полон. УХ—XII ст. для позначення рабів-полонених вживалися терміни «челядь», «холоп». «Холоп» — це член племені, продукт тих соціаль¬них процесів, які відбувалися в суспільстві. За Руською Правдою челядин — це раб, який перебуває під владою свого пана, тобто зовсім безправна істота. Холопи використовувалися переважно у домашньому госпо¬дарстві феодалів, а посаджені на землю перетворювалися у фео¬дально залежних селян.Міське населення. Соціальний склад міського населення Ки¬ївської Русі був вельми різноманітним. Міське населення поділялося на дві ос¬новні групи: міські низи й міську аристократію.До міської аристократії належали князі, бояри, вище духовен-ство, купці. Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найчисленнішу категорію міського населення. Основна частина населення міст Русі була особисто незалежною і мала у власності нерухоме майно — «двори». Власниками «дворів» були князі, бояри, князівські управителі, а також ремісники, купці, представники церкви. Частина ремісників залежала від своїх хазяїв — бояр, купців тощо. Вільні ремісники (ковалі, гончарі, юве¬ліри, зброярі, чоботарі та ін.) і дрібні торговці у містах оподаткову¬валися і платили натурою або ж відробляли, беручи участь у будів¬ництві та ремонті міських укріплень, нагляді за їхнім станом. Русь¬ка Правда визначала плату (хлібом, пшоном, солодом, грішми) представникам державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, із коштів городян. На кошти тих самих городян будувалися церкви, утримувалася церковна па-рафія.Вільне ремісниче населення не було однорідним за своїм складом. Із загальної маси ремісників виділялися заможні майстри, які мали підмайстрів та учнів.Соціально-економічна та правова нерівність призводила до загострення класових суперечностей і розвитку класової боротьби. 9. Проаналізуйте основні напрями розвитку культури Київської Русі.  У господарському укладі слов'ян переважало землеробство. Для обробки землі застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво теж були дуже важливими промислами.Досить високого рівня досягло і ремесло. Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. Більшість воїнів ішла в похід піхотою, маючи лук і стріли, невеликі щити і списи. Важкого обладунку, на відміну від середньовічних рицарів, у слов'янських воїнів не було. До прийняття християнства слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів. Скульптурні зображення божеств виконувалися з дерева, рідко з каменю. Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь,центр світу («світове дерево»), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Після запровадження християнства почала розвиватись освіта. Основу освіти становили богослов’я, філософія, риторика, граматика. Вивчали в Київській Русі й іноземні мови. Кількома мовами володіли Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Святослав Ярославич, Володимир Мономах та ін. Були відомі на Русі й твори античних філософів – Геродота, Сократа, Платона, Піфагора, Аристотеля, Аврелія.Осередками освіти були церкви та монастирі, які сприяли розвиткові літератури та мистецтва. При княжих дворах, монастирях створювалися книгосховища. У знаменитій бібліотеці князя Ярослава Мудрого налічувалося понад 950 книг. Запровадження християнства на Русі справило великий вплив і на розвиток кам'яної архітектури. Першого кам'яного церквою на Русі була Десятинна церква, побудована у Києві в 989-996 рр. Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. На утримання церкви князь Володимир дав десяту частину своїх доходів, тому й назвали її Десятинною (спершу - церква Богородиці). Процес поширення і утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій у образотворчому мистецтві - створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Виникають художні школи у великих удільних князівствах: Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському тощо. Високого рівня досягло ювелірне мистецтво древньоруських майстрів: виготовлення срібних браслетів, перснів, намист та інших прикра. Київська Русь славилась мистецтвом виготовлення зброї, особливо мечів. На мечах з великого майстерністю зображувалися спіралі, підкови, кола, хрести тощо. Високою майстерністю відзначаються мініатюри в окремих рукописних книжкових творах того часу. Найбільш стародавні збереглися в “Остромировому Євангелії” (1056-1057 рр.) - це фігурки трьох євангелістів.Із запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало складовою частішою богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії, руська християнська церква перейняла грецьку богослужбову традицію. Давньою і досить унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика. Дзвони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче, викликали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо. Говорячи про розвиток духовної культури Київської Русі, слід зазначити, що вже в XI-XII ст. на Русі з'явились свої вчені-природо дослідники. Наприклад, київський монах Агапіт займався медициною. Однак монгольська навала XIII ст. зруйнувала древньоруські міста і села, пам'ятки архітектурної майстерності - палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. На півстоліття припинилося кам'яне будівництво через відсутність матеріальних засобів і майстрів-будівників.  10. Охарактеризуйте суспільно-політичний та адміністративний устрій Київської Русі і з’ясуйте, які характерні ознаки відрізняли давньоруську феодальну державу у порівнянні з іншими європейськими державами. Політична система Русі Київська Русь —держава з монархічною формою правління. Протягом IX—XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії — бояри. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі стали князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках зосереджувалася вся повнота законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну — церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші — частину військової здобичі або плату. Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. Віче — це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Суспільний устрій Панівним класом були князі, бояри, дружинники. Міське населення поділялося на «людей» – міську знать (купці, пов’язані з міжнародною торгівлею), «молодших людей» – жителів міст (дрібні торговці. крамарі, ремісники) та «чернь» - найбідніші прошарки міста (вантажники, підмайстри та ін.). Найчисленнішу верству населення становили селяни. Серед них переважали смерди – особисто вільні селяни, котрі мали власне господарство, володіли землею і сплачували данину державі. Селян, що втратили власне господарство і потрапили у залежність від землевласників, називали закупами. До найнижчих соціальних верств належали наймити (селяни або міщани, що наймалися працювати на землевласників), рядовичі (працювали із землевласником за договором – «рядом»), челядь (різні категорії залежного населення, яке можна було продавати, заповідати і дарувати) та холопи (особи, становище яких нагадувало рабів, що обслуговували потреби панського двору. У рабство потрапляли полонені, злочинці, боржники. Окрему групу населення становили ізгої – ті, хто внаслідок певних обставин утратив зв’язок зі своєю соціальною групою. Вони залишалися особисто вільними, хоч і не мали прав та обов’язків своєї групи. На Русі ізгоями ставали вільні селяни, купці, діти духівництва і навіть князів. Із прийняттям християнства виникає ще один значний прошарок суспільства – духівництво, яке замінило собою волхвів та інших служителів язичницьких культів. Воно було привілейованою соціальною групою і поділялося на вище (митрополит, єпископи) і рядове (священики, ченці). 11. Поясніть чому ще недавно така сильна держава як Київська Русь підпала під вплив і протягом ХІV ст. була розчленована сусідніми феодальними державами? XII—XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва. Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці. У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства. Кін. XI – сер. XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості. Протягом короткого часу поглиблюється розпад Давньоруської держави. Вже у XII ст. з’являються окремі самостійні князівства і землі. Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер. Так, якщо у XII ст. утворилось 12 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. досягла 50, а у XIV ст. — 250. Феодальну роздробленість спричинило кілька факторів. 1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. За часів Володимира Русь простягалась майже на 800 тис. кв.км. Великий князь не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поруч зі слов’янами тут проживало понад 20 народів. 2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння, яке утворювалось різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у ХІІст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння в нагороду за службу князю. Спочатку це сприяло зміщенню центральної влади, адже нові землевласники, стверджуючись у власній вотчині, спиралися на авторитет великого князя. Але цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчуває її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель. 3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Спочатку на Русі домінував "горизонтальний" принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до сина наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за "вертикальний", принцип (від батьків до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку ряду фахівців, були причиною феодальної роздрібненості. 4. Зміна торговельної кон’юнктури і занепад торгівлі. У цей час половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару по транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, Візантія у 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв’язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. 5. Постійні напади кочівників (печенігів, половців, татар). -//-//- 12. З’ясуйте основні причини занепаду й розпаду Київської Русі. Які нові державні утворення виникли на її території та їх місце і роль у подальшому історичному розвитку? Добу від середини XII до середини XIII ст. в історії Київської Русі дослідники називають добою роздробленості. Йдеться не про суцільну смугу міжкнязівських усобиць: хоч їх і справді не бракувало, проте траплялися вони і в попередні часи. Та якщо раніше Руська держава, переживши чвари й розбрат, лишалася централізованою монархією, то від середини XII ст. нею почало керувати об'єднання найсильніших князів — правителів удільних князівств. Узаконена Любецьким з'їздом отчинна система розвинулась настільки, що удільні князі дедалі більше почувалися у своїх володіннях незалежними господарями. Власне, у зміцненні самостійності удільних князівств і полягає сутність роздробленості. Сучасні історики роздробленість витлумачують не як розпад держави, як зміну її устрою та форми правління. Устрій Київської Русі часів роздробленості можна порівняти з сучасними федераціями — державами, що складаються з кількох державних утворень, за якими зберігається певна самостійність. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, називають колективним сюзеренітетом: замість одного великого князя владу здійснює об'єднання найважливіших князів. Причини роздробленості Київської Русі. Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Називають з-поміж них і великі розміри території держави та їх різний етнічний склад, і князівські усобиці, відсутність сталого порядку столонаслідування, напади степових кочовиків і занепад торговельного шляху «з варяг у греки». Головною ж причиною більшість дослідників вважає розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого київського князя. Більше того, вони прагнули для себе таких само повноважень. Недарма в XII ст. титул «великий князь» поряд з київським мали чернігівський, володимирівський та деякі інші князі. Володарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни та миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільних князівств на середину XII ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке. Порівняння меж удільних земель із територіями племінних об'єднань східнослов'янських племен, що складалися впродовж доби розселення (V—VII ст.), наштовхнуло вчених на думку, що у роздробленості Київської Русі багато важив різний етнічний склад її територій. Пригальмовані на якийсь час сильною централізованою владою процеси визрівання трьох східнослов'янських народів — українців, білорусів і росіян — пожвавилися, тілько-но та влада ослабла і коли склалися сприятливі умови в господарському житті. На слушність цієї думки вказує той факт, що одними з перших перестали коритися Києву Полоцьке князівство (Білорусь), Новгород та Володимиро-Суздальська земля (на російських теренах). Та, попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до середини XIII ст. була єдиною державою — з єдиною територією, спільними законами і єдиною церквою. Київ лишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств. Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралися на з'їзди, де й намагалися розв'язати суперечливі проблеми — головним чином, пов'язані з організацією спільних походів проти половців. Кожен удільний князь, тілько-но здобував київський стіл, намагався скористатися своїм становищем для посилення великокнязівської влади й відновлення централізації держави. 13. Поясніть які фактори, на вашу думку, вплинули на формування і розвиток української народності. У розвитку культури Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа — самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздрібненістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності. Матеріальна і духовна культура східних слов'ян Основною культурою Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство — підсічно-вогневе в поліській зоні й орне — у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До того часу в лісостепу давно переважало двопілля — одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами. Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. На Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну «змійових валів» — оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні — понад 2 000 км, датуються І тисячоліттям до н. е. — І тисячоліттям н. е.). У Х столітті майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до Нестора писав: «Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі». Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожум'яка — людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями. Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. До речі монети візантійських імператорів Анастасія I (491—518 рр.) і Юстиніана I (527—565 рр.), знайдені археологами на Замковій горі, послужили одним з доказів дати виникнення Києва принаймні в кінці V ст. н. е. Деякі сучасні вчені, спираючись на археологічні та писемні свідчення (в давніх культурних шарах Києва віднайдені корінфські та римські монети V—II ст. до н. е., грецький світильник IV століття до н. е., 6 тисяч римських монет II—IV ст. н. е.), а також неоднозначну ідентифікованість згадуваних в давніх джерелах назв міста: Гелон, Куенугард, Кіенуборг, Гунагард тощо, вважають Київ ще древнішим містом. Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні товари. Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI столітті готський історик Йордан писав, що у слов'ян «замість міст ліс і болота», то в IX столітті скандинави називали Русь Гардарікою — «країною міст». До початку Х століття в літописах згадуються понад двадцять міст, до XII століття — біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям — вже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали «суперником Константинополя». Так, європейський хроніст Тітмар Мерзебурзький у своїй хроніці 1018 року пише про Київ як «столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців». 14.Визначте, яку роль у боротьбі з монголо-татарськими та іншими іноземними загарбниками відіграли Київська Русь і Галицько-Волинське князівство. Монгольська держава утворилася в кінці XII — на початку XIII ст. у степах Центральної Азії. У 1206 р. хан Темучин був проголошений Чінгісханом (великим ханом) і розпочав широку завойовничу політику. Він підкорив Північний Китай, Сибір та Середню Азію. У 1222 р. через Кавказ монголи вдерлися в причорноморські степи і завдали поразки половцям. Половецький хан Котян звернувся по допомогу до руських князів. Вони зібралися на раду в Києві і вирішили підтримати половців. Мстислав Удатний, Данило Романович, князі київський та смоленський разом з половцями вирушили проти ординців. Однак у битві на річці Калка у 1223 р. через неузгодженість дій руські і половецькі війська були розгромлені. Монголи захопили кілька руських князів у полон і замордували їх. Загинуло майже все руське військо. Данило Романович врятувався, хоч і був поранений. Розгром руської армії був тяжким ударом для Русі. Однак татари повернули на схід і зникли в степах. Літопис свідчить, що страшний ворог «не знати звідки прийшов і не знати куди подівся». Однак у 1237 р. він знову зґявився і у значно більшій кількості під проводом хана Батия (Бату). Битва на річці Калка була лише прелюдією жорстокого погрому. Монгольське завоювання почалося з удару по Рязанщині, потім — по Володимиро-Суздальському князівству. Війська і населення чинили героїчний опір, але кожний боровся поодинці, і татари брали одне місто за другим, спустошуючи й грабуючи їх. Весною 1239 р. татари пішли на Південно-Західну Русь. Першим захопили і спалили Переяслав, потім Чернігів. Звідти повернули на Київ, проте відразу не наважилися штурмувати місто, яке захищав сильний гарнізон. Винищивши навколишні селища, вони пішли на з’єднання з головними силами. Восени 1240 р. монголо-татари вдруге підступили і обложили Київ. Понад десять тижнів тривав штурм. Кияни під проводом тисяцького Дмитра, якого тут поставив Данило Галицький, мужньо оборонялися, але сили були нерівними, і місто було розорене й розграбоване. Здобувши Київ, загарбники рушили на Галицько-Волинську землю. Долаючи відчайдушний опір русичів, захопили й зруйнували міста Кам’янець, Ізяслав, Луцьк. Особливо жорстоко повелися вороги у Володимирі — головному місті Волині, всі жителі якого були винищені. Така ж доля спіткала Галич. Далі орда вдерлася в Польщу, Закарпатську Русь, Чехію та Угорщину. Однак значно ослаблені стійким опором русичів кочівники у 1242 р. зіткнулися із закованими у залізо німецькими і чеськими лицарями, зазнали поразки і повернули на схід. На Нижній Волзі Батий заснував державу, яку назвав Золотою Ордою, із столицею у місті Сарай. Всі руські землі стали її васалами. Таким чином, західноєвропейські народи були врятовані від монголо-татарського поневолення завдяки героїчній боротьбі Київської Русі та інших словґянських країн, їх незчисленним жертвам і втратам. В руїнах і згарищах лежали міста і села, занепали ремесла, торгівля, культура Київщини, Чернігівщини, Переяславщини та інших земель. Багато людей загинуло або потрапило у полон. Населення обкладалося податками та відбувало важкі повинності. В той же час за князями та боярами залишалися їхні володіння. Особливо важким було становище селян та городян, які зазнавали подвійного гноблення — від ханів і місцевих князів та бояр. Однак церкву татари не оподаткували[3, c. 121-122]. Політичний розвиток Русі уповільнився. Татарам було вигідне роздроблення, і вони заохочували феодальні чвари та міжусобиці. Посилився економічний та політичний занепад Києва та Подніпровґя. Поступово Київ втратив і значення релігійного центру — наприкінці XIII ст. митрополит переїхав у Володимиро-Суздальське князівство і встановив свою митрополію у Володимирі. Далі дробилося Чернігово-Сіверське князівство. Переяславське князівство, ймовірно, взагалі припинило своє існування. У Галицько-Волинському князівстві татарська руїна спіткала лише великі міста, села та містечка уздовж шляхів, якими рухалися татари. Згодом край почав поступово відновлювати своє життя. Князівство знову посилювалося та зростало. Це турбувало хана, і в 1245 р. він вирішив передати Галич іншому князю. Щоб зберегти спокій у своїй державі, Данило у 1246 р. змушений був поїхати в Золоту Орду просити ярлик на князювання у Галичі. Хан прийняв його досить прихильно. Данило визнав себе васалом хана («мирником» — союзником) і отримав за це право князювати у Галицько-Волинському князівстві. На вимогу хана чи його намісника він мав виставляти свою дружину для спільних походів. Данило боляче сприймав свою принизливу залежність. Літопис, відображаючи ці настрої, писав: «О, зліше зла честь татарська». Проте князь не змирився з підданством татарам і зосереджує всі сили на підготовці до боротьби проти них. З цією метою він розгортає енергійну діяльність по створенню союзу міжнародних сил для боротьби з кочівниками, які загрожували всій Європі. Активно шукаючи союзників, він здійснює політику примирення зі своїм давнім противником — Угорщиною, яка також боялася нової татарської навали. Для зміцнення миру і співробітництва з нею Данило одружує свого сина Льва з дочкою угорського короля. Цим завершилася майже півстолітня полоса напруженості і конфліктів у стосунках Галичини та Угорщини. Значно зміцнилися відносини з Литвою, зокрема її князем Міндовгом. Однак вони не були стабільними[7, c. 59-60]. Особливу увагу князь приділяв стосункам з Папою Римським Інокентієм IV, який дбав про захист християнства. Данило просить його організувати хрестовий похід проти татар. Папа погоджується і пропонує Данилу королівську корону. Коронування відбулося у таємничій обстановці у місті Дорогочин, щоб не дратувати татар. Одночасно Папа Римський запропонував окатоличити населення краю, поєднавши католицтво з православ’ям. На цю унію Данило погодився. Однак незабаром він розірвав відносини з Папою, коли виявив, що обіцяної допомоги не буде: Європа переконалася, що татари їй не загрожують. Не отримавши зовнішньої допомоги, князь Данило вживає заходів, для зміцнення держави і, розраховуючи на власні сили, звільнитися від ярма. З цією метою він створює добре озброєне піше військо із селян та зміцнює свою дружину. Поряд з цим ведеться будівництво оборонних споруду великих містах, споруджуються нові фортеці, мури, башти. Створюється система фортець і добре укріплених міст, мали стати опорою у боротьбі проти татар. Особливо відзначався своїми укріпленнями Холм. У 1254 p., скориставшись усобицями в Орді, Данило починає війну проти татар. Конфлікт виник у зв’язку з походом Данила проти так званих татарських людей. Це були громади, які виходили з-під влади князів і проголошували власне самоврядування та залежність від татар, яким виплачували невеликі натуральні податки зерном. Питання про татарських людей повґязане з проблемою Болоховської землі і болоховських князів. Болоховська земля була розташована у верхівґях річок Случ та Буг, тобто на сході Волині, що прилягала до північної Київщини. Ці групи більшість дослідників вважають залишками тюркських племен, які займалися землеробством, хоча зберігали деякі риси кочівників. Всі вони вороже ставилися до правителів Галицько-Волинського князівства, підтримуючи свавільних бояр, а коли Батий вторгся у Галицько-Волинське князівство, перейшли на його бік і в майбутньому знаходилися під протекцією ханів. Данило пішов на них походом, поруйнував їхні міста і села, забрав багато людей у неволю. Однак болоховці вперто трималися протатарської політики, і Данило ще не раз вдавався до таких репресій. Це диктувалося й тим, що виходити з-під княжої волі та приймати татарське підданство почали і деякі громадяни Північної Київщини та Поділля. Вони недалекоглядно вважали за краще платити невелику данину, ніж виконувати тяжкі повинності на користь князя, якому постійно доводилося напружувати всі сили держави для її оборони. У відповідь на акції Данила татарський хан Куремса, який мав невеликі військові сили, почав походи на Волинь та інші райони. Однак князь відбив ці напади і почав готуватися до походу, щоб відібрати у татар Київщину та інші землі. Через кілька років ординський хан вислав свого воєначальника Бурундая з великим військом, який розпочав тривалі переговори, присипляючи пильність князя і вибираючи вигідний момент для нападу. У 1259 р. він з величезною армією раптово напав на володіння князя Данила. Князь, не маючи підтримки Заходу, мусив підкоритися переважаючим силам ворога. На вимогу Бурундая Данило зруйнував укріплення всіх міст князівства, за винятком Холма, населення якого відмовилось підкоритися. Разом з тим, він мусив посилати свої полки на допомогу татарам у їхніх походах на Литву та Польщу. Таким чином, потерпіла крах мрія Данила звільнитися з-під татарського ярма. У 1264 р. він, морально пригнічений і розчарований, помирає. В особі Данила зійшов з політичної арени один із найвидатніших політичних діячів Русі. Він вів свою діяльність у надзвичайно тяжких умовах зумів досягти того, чого жоден до нього не зробив: у важкій боротьбі зі свавільним, сильним боярством, Польщею, Угорщиною об’єднав всі землі, що ними володів Роман, нічого не втративши з батьківської спадщини, і розширив межі князівства на півночі та півдні. За допомогою брата Василька, вірного свого однодумця, він створив могутню державу, з якою рахувалися сусіди, поважав Папа Римський та європейські країни. Майже все українське населення було під його владою. Його діяльність не позбавлена недоліків: він не зумів організувати широкого союзу руських князів проти татар, дозволив кочівникам себе дурити. Він завжди був відважним, безстрашним і в той же час великодушним та гуманним, людиною високої культури та енергії. Своєю діяльністю Данило Галицький заклав основи наступного майже столітнього існування Галицько-Волинської держави[9, c. 76-78]. Висновки Монгольське завоювання зумовило появу тривалих тенденцій, які помітно вплинули на історичний розвиток східних словґян, якісно змінили характер державних структур, наклали значний відбиток на ментальність народу. Переміщення і своєрідне роздвоєння центру суспільного життя східних словґян. Прогресуючий занепад Києва призвів до втрати ним ролі обґєднувача словґянських земель, внаслідок чого виникли нові центри політичної консолідації. Спочатку на заході, скориставшись своєю віддаленістю від Орди та іншими сприятливими чинниками вагомо заявляє про себе Галицько-Волинське князівство (ХШ — перша половина XV ст.), а незабаром на сході, остаточно оговтавшись від монгольських набігів, піднімається Московське князівство (середина XIV—XV ст.). Не останню роль у цьому процесі відіграла масова міграція еліти південних князівств (боярства, міського патриціату, церковної ієрархії) та кваліфікованих ремісників спочатку до Володимира, а потім до Москви. 2. Консервація та поглиблення феодальної роздрібненості. 3. Поступове витіснення в стосунках між князем і місцевою знаттю принципу васалітету та запровадження системи підданства. Особливо дія і наслідки цієї тенденції були помітні на теренах Північно-Східної Русі, де вплив золотоординців був найвідчутнішим. Васалітет — це середньовічна система особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших, могутніших феодалів (сеньйорів). Принцип васалітету допускав деякі права і привілеї для різних верств населення, що певною мірою обмежувало свавілля монарха. Саме права і свободи, що базувалися на васалітеті, згодом лягли в основу європейської правової системи, сприяли формуванню буржуазних відносин. З приходом на Русь монголів принцип васалітету активно витісняється системою підданства. Цьому процесу сприяла низка чинників. По-перше, зіткнення князів з монгольською моделлю управління державою надовго закарбувало в їхній генетичний код сам дух імперії: абсолютну покірність підданих та безмежну владу правителя. В обмін на власний суверенітет в Орді разом з ярликом князь одержував необмежену владу над своїми підданими. По-друге, після загибелі значної частини феодальної еліти (князів, дружинників), які були опорою та уособленням васальних відносин , на північному сході створюються умови для формування нової знаті (посадників, тіунів, мечників), що зростала вже на ґрунті підданства. З часом саме система підданства основою формування Російської імперії з абсолютною , необмеженою владою монарха. 4. Послаблення обороноздатності Русі призвело до того, що в XIV—XV ст. південні та західні руські землі опиняються в складі Литовського князівства та Польського королівства, а Північно-Східна та Новгородська землі залишаються під владою Орди. Внаслідок цього землі, що колись входили до складу Київської Русі, потрапили під вплив різних держав та культурних традицій, які суттєво змінили характер та динаміку їх суспільного розвитку. Етнічна диференціація східного словґянства поглиблюється, і дедалі активніше починають формуватися українська, білоруська та російська народності. Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, помітно вплинувши на етнічні процеси, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали свій відбиток на Східну Європу, глибинно, на багато віків уперед, підкоригували її історію.