1 Предмет сучасної психології, її завдання та місце в системі наукв перекладі з грецької «псіхе» - душа, «логос» - наука. Психологія – наука, що вивчає психіку: її стани ( емоції, почуття), процеси ( мова, відчуття, сприймання, мислення, пам'ять, увага, воля), властивості (темперамент, характер, здібності). Завдання: 1. дослідити загальні закономірності психіки2. дослідити конкретні психологічні процеси, властивості, стани3. різні види людської діяльності та стосунки4. дослідження фізіологічних основ психологічних процесів.Таким чином, психологія ставить перед собою складні завдання , що і визначає її місце в системі наук. Її місце в центрі між: природничими ( біологія,хімія…), соціальними (історія, культурологія, соціологія…), технічними ( електроніка, кібернетика).

2 Структура свідомості та її основні психологічні характеристикиСвідомість – вища форма відображення дійсності людиною. Можна сказати, що свідомість – це сукупність знань про навколишній світ.Структура 1)Пізнавальні психічні процеси ( сприйняття, мислення, відчуття…) за допомогою яких людина пізнає навколишній світ.  пізнавальний компонент 2)Самопізнання, самооцінка, відношення до себе рефлективний компонент3)Утворення цілей та мотивів задля яких людина веде свою діяльність  ціннісно-смисловий компонент4)Часо-просторове орієнтування  орієнтацій ний компонентВсі ці компоненти формують цілісну структуру психіки.

3 Рефлективна природа психічного, мозок і психікаПсихіка – це функція мозку, що полягає у відображенні об’єктивної дійсності у вигляді ідеальних образів на основі яких регулюється життєдіяльність організму.Мозок головний мозок надзвичайно складний. Він складається з двох півкуль. Він займає 91-95 відсотків місткості черепу людини, інше – рідини. Кора – вищий регулятивний орган всієї нервової системи. Мозолисте тіло – об’єднує 2 півкулі. Таламус – сортує сигнали та контролює автоматичні рухи. Гіпоталамус – відповідає за роботу центрів голоду, спраги, сну, температури тіла та статеву поведінку. Гіпофіс – знаходиться поряд з гіпоталамусом – залоза, яка контролює ріст організму. Мозочок – своєрідний комп’ютер, який аналізує положення тіла у просторі. Регулярна формація – знаходиться у нижній частині головного мозку – регулятор активності мозку. Вона виділяє мозкові гормони, які активують або навпаки знижують активність мозку. Ретикулярна формація являє собою сукупність клітин, клітиних скупчень та нервових волокон. Ретикулярна формація регулює рівень збудження та тонусу різних відділів ЦНС , відіграє важливу роль у свідомості, мисленні, памяті, сприйнятті, емоціях тощо.

4 Загальна будова нервової системи. Будова головного мозку.Нервова система людини ділиться на два основних відділи: центральна нервова система ( головний та спинний мозок) та периферична нервова система.Головний мозок – головний орган нервової системи, але його діяльність забезпечується всією нервовою системою. Головний мозок складається з 10-12 мільярдів н Мозок головний мозок надзвичайно складний. Він складається з двох півкуль. Він займає 91-95 відсотків місткості черепу людини, інше – рідини. Кора – вищий регулятивний орган всієї нервової системи. Мозолисте тіло – об’єднує 2 півкулі. Таламус – сортує сигнали та контролює автоматичні рухи. Гіпоталамус – відповідає за роботу центрів голоду, спраги, сну, температури тіла та статеву поведінку. Гіпофіс – знаходиться поряд з гіпоталамусом – залоза, яка контролює ріст організму. Мозочок – своєрідний комп’ютер, який аналізує положення тіла у просторі. Ретикулярна формація – знаходиться у нижній частині головного мозку – регулятор активності мозку. Вона виділяє мозкові гормони, які активують або навпаки знижують активність мозку. Ретикулярна формація являє собою сукупність клітин, клітиних скупчень та нервових волокон. Ретикулярна формація регулює рівень збудження та тонусу різних відділів ЦНС , відіграє важливу роль у свідомості, мисленні, памяті, сприйнятті, емоціях тощо.ейронів.

5 Ретикулярна формація та її роль в психіці людини.Регулярна формація – знаходиться у нижній частині головного мозку – регулятор активності мозку. Вона виділяє мозкові гормони, які активують або навпаки знижують активність мозку. Ретикулярна формація являє собою сукупність клітин, клітинних скупчень та нервових волокон. Ретикулярна формація регулює рівень збудження та тонусу різних відділів ЦНС , відіграє важливу роль у свідомості, мисленні, пам’яті, сприйнятті, емоціях тощо.

6 Функціональна асиметрія півкуль головного мозку.Головний мозок ділиться на дві півкулі. Крім того, що кожен компонент мозку ( таламус, мозочок, гіпоталамус…) має свою спеціалізацію, самі великі півкулі різняться за своїми функціями.Ліва півкуля – містить центри мови та аналітичного мислення. Права півкуля – відповідає за інтуїцію, сприйняття запахів та невербальних знаків. Лобні частини мозку – відповідають за вольову регуляцію. Потилична частина – візуальне сприйняття. Тім’яна частина – за виконання рухів, які регулюються корою.

7 Будова нейрона та принципи його роботи.Головний мозок складається з 10-12 мільярдів нейронів. Нейрон – базовий елемент усієї нервової системи. Нейрон складається з тіла, аксона та дендритів. Аксон у нейрона лише 1. Дендритів може бути безліч. Дендрити – це розгалуження, через які тіло нейрона отримує сигнали від інших нейронів. Дендрити отримують сигнали, а аксон передає їх. Але між дендритами одного нейрона та дендритами іншого нейрона чи аксоном іншого нейрона існують такі з’єднання як синапс, через які передаються сигнали.

8.Поняття про аналізатори та рецептори.Аналізатор являє собою систему, яка складається з компонентів: 1)Рецептор – периферична частина аналізатора (наприклад, зоровий аналізатор – рецептор око) 2)Сенсорні нервові закінчення, які передають нервові подразнення від рецептора в центральний відділ аналізатора ( він знаходиться в корі, адже кора – це вищий регулятивний орган нервової системи) 3)Центральний відділ, де відбувається аналіз отриманого сигналу та утворюється реакція на нього.Термін аналізатора ввів Павлов – російський фізіолог.

9.Проблема біологічного та соціального в розвитку психіки та поведінки людини.Існували та існують різні думки щодо провідних факторів впливу на психіку людини.-Радянські психологи ( Виготський, Лєонтьєв…) говорили про єдність біологічного та соціального факторів. Вважали, що біологічні задатки людини розвиваються у суспільстві.-Підхід Жана Піаже – біологічний компонент є провідним у розвитку особистості, а соціальний підлаштовується під біологічні особливості людини. -Підхід Джона Локка – соціальний компонент провідний – людина народжується на світ як чиста дошка , а суспільство може написати на ній все що завгодною.

10. Методи опитування: бесіда, інтерв'ю, анкетування.Бесіда – це цілеспрямована розмова, метою якої є з’ясування уявлень та поглядів досліджуваного. Правильне використання методу бесіди означає: ставити чіткі та зрозумілі запитання, вміти ставити непрямі запитання, отримання не тільки відповідей досліджуваного, але й пояснення до них, встановлення особистісного контакту між психологом та респондентом, продумання плану та цілей бесіди, врахування особистісних властивостей опитуваного.Одним із варіантів бесіди є інтерв’ю. метод інтерв’ю відрізняється суворою організованістю та нерівноцінними функціями співрозмовників. Інтерв’юер тільки задає запитання, а не веде бесіду з респондентом, не говорить свою думку та не виражає відкрито свого ставлення щодо того, що каже респондент. Задача інтев’юера – звести до мінімуму свій вплив на відповіді досліджуваного та забезпечити гарну атмосферу спілкування.Анкетування – метод опитування за допомогою анкети. В анкетуванні контакт психолога з респондентом зведений до мінімуму. Цей метод дозволяє чітко слідувати плану опитування. Анкетування може бути очне ( психолог-анкетувальник присутній), заочне (відсутній). Питання можуть бути альтернативні( так-ні-не знаю) та описові. Анкета може бути анонімною та іменною. Анкетування проводиться письмово, а бесіда та інтерв’ю усно.

11 Психологічний експеримент: лабораторний і природний експерименти.Експеримент один із головних методів психологічного дослідження. Дослідник сам створює умови експерименту, тому легко визначити причини певних явищ. В психології є 3 види експерименту: лабораторний, природний, формуючий.Лабораторний – проводиться в лабораторії, тобто в спеціально обладнаному приміщенні, та передбачає використання обладнання. Звичайно!, досліджуваний знає що над ним проводиться дослід. Сам дослід ретельно планується, документується його процес та результати. Переваги: точність, можливість повторного експерименту.Природний – відбувається в звичайній для досліджуваного обстановці. Людина не знає, що її досліджують! Його важче проводити. Цей метод поширений в педагогічній та в психології праці.

12 Спостереження як один із основних методів психології. Психолог-дослідник ніяк не впливає на хід подій, тобто займає пасивну позицію, але в той же час він має дотримуватися всіх формальностей процедури (час, факти, деталі), має бути точним та неупередженим. Знову ж таки все документується. Види: самоспостереження( н-д фіксування своїх думок у щоденнику), включене спостереження ( людина/люди не знають, що над ними ведеться спостереження, психолог знаходиться серед досліджуваних), зовнішнє спостереження (зі сторони; досліджувані можуть знати чи не знати, що над ними ведеться спостереження).Спостереження як метод є цілеспрямованим, планомірним, систематичним, точно фіксуючим те, що відбувається.

13.Психологічні тести, їх типологія і сфери застосування.Розрізняють тести інтелекту, досягнень, емоційних станів, особистісних властивостей.Тест – дуже складний вимірювальний інструмент та має мати три властивості:- Нормованість ( стандарт тесту)-Надійність ( міра достовірності його свідчень)-Валідність ( ступінь відповідності теста тому, що він досліджує)І пам’ятаємо, що основними методами психологія є тестування, бесіда, спостереження та експеримент .Про сфери застосування нічого не знайшла – думаємо логічно самі.

14 Методи сучасної психології, їх класифікація.Метод психології – це шлях/спосіб дослідження, пізнання якогось психічного явища. Кожен метод психології являє собою сукупність прийомів та операцій, які здійснює психолог при вивченні якогось об’єкту. Н: метод самоспостереження являє собою певну сукупність операцій та прийомів, експерименту – іншу.Існують різні класифікації методів психології, найпопулярніша Ананьєва.1 група – організаційні методи ( методи, які визначають загальний спосіб організації психологічного дослідження; н: порівняння)2 група – емпіричні методи ( практичні; н: спостереження та експеримент)3 група – методи обробки даних (диференціація матеріалу по групах, диференціація, тощо) 4 група – інтерпретаційні методи (пояснення результатів дослідження)І пам’ятаємо, що основними методами психологія є тестування, бесіда, спостереження та експеримент

15.Поняття про психіку та її функції.Психіка – функція мозку, яка полягає у відображенні об’єктивної дійсності у вигляді ідеальних образів, на основі яких регулюється життєдіяльність організму.Функції:- Мотиваційна (будь-яка діяльність людини неможлива без мотивації, тобто того, що спонукає людину на певні дії)-Когнітивна (забезпечує пізнання людиною дійсності)-Комунікативна ( у людини є здатність до мовлення,а мова це одна з рушійних сил психологічного розвитку)-Регулятивна (регулює активність психічної діяльності людини; н: увага – регулює її об’єм, концентрацію та стійкість).

16.Характеристика основних психологічних напрямів (шкіл).-Психоаналіз ( засновник Фрейд, людина розглядалася як машина, якою рухає енергія лібідо – тілесна енергія, статеве бажання. Через зовнішню заборону прямого виявлення енергії лібідо вона переноситься на соціально схвальні та корисні види діяльності). До речі, Фройд це австрійський науковець.-Біхевіоризм ( найвідоміший представник Джон Вотсонс, американська школа психології (behaviour – поведінка); напрямок намагався побудувати психологію на матеріалістичній основі. Біхевіоризм зводить поведінку людини до автоматичних, машиноподібних актів у відповідь на зовнішні подразнення)-Гештальтпсихологія ( засновник Макс Вертгеймер, німецька школа; Вивчення психіки з точки зору цілісних структур – гештальтів, тобто сприймання об’єктів відбувається цілісно зі всіма їхніми елементами; Н: ми сприймаємо не лише букву ( чорнило), але й пробіли поруч з нею.)-Трансактний аналіз ( засновник Ерік Берн(канада)). Виділяв 3 его-стани: Батько,Дорослий,Дитина.

17 Поняття свідомості та її структури.Свідомість – вища форма відображення дійсності людиною. Можна сказати, що свідомість – це сукупність знань про навколишній світ.Структура -Пізнавальні психічні процеси ( сприйняття, мислення, відчуття…) за допомогою яких людина пізнає навколишній світ.  пізнавальний компонент-Самопізнання, самооцінка, відношення до себе рефлективний компонент-Утворення цілей та мотивів задля яких людина веде свою діяльність  ціннісно-смисловий компонент-Часо-просторове орієнтування  орієнтацій ний компонент.Всі ці компоненти формують цілісну структуру психіки.

18 Спільні та відмінні риси змінених станів свідомості.Порушення свідомості – це такі хворобливі його стани, при яких спотворюється правильність сприйняття предметів, часу, відношень з іншими людьми, а також ясність, безперервність свідомості. Це відбувається при травмах чи інтоксикації мозку, при надлишковій чи недостатній його активації чи при стресі.Сон – це періодично наступаючий стан, пов'язаний із необхідністю відновлення працездатності та біологічними ритмами життя організму. Тобто сон – це не тільки період відпочинку, але й період дуже важливих для організму станів. Можна згадати, що дуже багато відкриттів вчених приходили до них саме у сні (Менделеев). Риси: періодично наступаючий, займає велику частину життя людини, життєво необхідний.Гіпнотичний стан – стан свідомості схожий із природним сном, але він викликаний зовнішнім впливом. Так само як і під час сну кора мозку значно сповільнює свою роботу, але під час гіпнозу працює певна ділянка мозку,яка реагує на подразник (наприклад – голос лікаря). Риси: зявляється неперіодично, викликаний не самою людиною.Медитація – різновид трасових станів,викликаний собі сомою людиною.Галюцинаційні стани – під час яких людям притаманні несправжні сприйняття. Людина не здатна відрізняти галюцинаційні образи від справжніх предметів. Галюцинаційним образ виникає мимовільно, людина його за бажанням не може ні викликати, ні припинити.

19Характеристика розладів сну Під розладами сну увазі дві групи: порушення стану неспання, або гиперсомнии, і порушення сну, або інсомнія. В основі розладів сну нервової групи лежать церебральні порушення, що супроводжуються недостатністю висхідних активуючих систем ретикулярної формації стовбура мозку. Порушення сну, тобто інсомнія, можуть бути наслідком надмірної активації висхідних систем ретикулярної формації, а також порушення діяльності синхронизирующих систем мозку. Особливе значення мають порушення функцій мозкових інтегративних систем, розташованих в лімбіко-ретикулярному комплексі, які забезпечують нормальну зміну процесів неспання і сну, адекватне пристосування до конкретних умов існування. Дуже часто розлади сну є симптомами психічних хвороб. 

20 Аналіз явища “поріг чутливості”. Закон Вербера-Фехнера та його значенняДля характеристики залежності між інтенсивністю відчуття та силою подразника у психології існує поняття поріг відчуття, або поріг чутливості.Розрізняють два види порогів чутливості: поріг абсолютної чутливості і поріг чутливості до розрізнення. Поріг абсолютної чутливості у свою чергу поділяється на нижній та верхній абсолютний поріг чутливості.Нижній абсолютний поріг чутливості—це найменша сила подразника, за якої виникає ледь помітне відчуття. Чим слабшим є подразник, який викликає відчуття, тим виша здатність органів чуття реагувати на ці впливи.Верхній абсолютний поріг чутливості — це найбільша сила подразника, за якої ще існує відчуття даного виду, адекватне діючому подразнику. Подальше збільшення сили подразника викликатиме відчуття іншого виду (наприклад, больові).Пороги абсолютної чутливості розвиваються в дитячому віці, досягаючи найвищого рівня в юнацькому віці.У повсякденному житті ми постійно стикаємося з проявом закону Вебера – Фехнера. Наприклад, тінь від свічки непомітна при світлі сонця, при сильному шумі ми не чуємо тихих звуків тощо. Така реакція людського організму обумовлена процесом тисячолітнього відбору, у ході якого наша свідомість виробила потужну систему самозбереження і самозахисту організму. Якби організм людини фіксував усі, без винятку, зовнішні подразники, то була б втрачена захисна реакція всієї нервової системи. Саме тому зовнішні подразники фіксуються не за їх абсолютною величиною, а тільки за відносною.Існує поріг, заборонена границя зовнішнього впливу на організм людини, у межах якої відбувається її фізична та психічна деградація аж до повного руйнування генофонду. Такі явища спостерігаються в зонах стихійного лиха.

21Мовлення та його види і функції. Фізіологічні основи мовленняМовлення - це процес використання мови в спілкуванні. Іншими словами, це - мова в дії. Мовлення не існує і не може існувати поза мовою. ФункціїЗа допомогою сигналізації через слово позначається предмет, дія, стан та ін. Зі словом пов'язане уявлення про предмет або явище.Функція узагальнення обумовлена тим, що слово позначає предмет (його якості, дії та ін.), який воно узагальнено відображає. Кожне слово має певне значення і визначається через функцію того чи іншого предмета в системі людської діяльності.Комунікація (спілкування) полягає в передачі людьми одне одному певних думок, суджень, почуттів, тим самим здійснюючи взаємовплив.Експресія полягає в передачі особою емоційного ставлення до змісту мовлення і до людини, на яку воно спрямоване.Види .Вияви мовної діяльності неоднорідні, їх можна поділити та класифікувати на певні різновиди за різними ознаками.Усне мовлення. Це основний різновид мовлення, який є звуковим і який інші сприймають за допомогою слуху. Усне мовлення поділяється на діалогічне та монологічне.Діалогічне мовлення - це розмова між двома або кількома співбесідниками, які міняються ролями того, хто слухає, та того, хто говорить, тобто постають як пасивний чи активний співрозмовник.Поділ на «активного» та «пасивного» учасника розмови відносний, оскільки і той, хто говорить, і той, хто слухає, виявляють активність, хоча й різного плану. Діалогічне мовлення тісно пов´язане із ситуацією, у якій провадять розмову, і тому його називають ситуативним. Водночас воно є контекстуальним, оскільки, здійснюючись як певна діяльність двох або кількох осіб, кожне висловлювання значною мірою зумовлене попереднім висловлюванням. Монологічне мовлення - це таке мовлення, коли говорить одна особа, а інші слухають, сприймають її мову.Прикладами монологічного мовлення є доповідь, лекція, виступ на зборах, пояснення нового матеріалу на уроці тощо. Це відносно розгорнутий різновид мовлення. Порівняно з діалогічним монологічне мовлення більшою мірою активний чи довільний різновид мовлення. Зокрема, щоб виголосити монологічний акт мовлення, той, хто говорить, має усвідомлювати повний зміст думки і вміти довільно будувати на підставі цього змісту власне висловлювання чи послідовно кілька висловлювань.Письмове мовлення - це особливий різновид мовного процесу, що дає змогу спілкуватися з відсутніми співрозмовниками як сучасникам того, хто пише, так і тим, що житимуть потім.Письмове мовлення - це різновид монологічного мовлення, але воно здійснюється як писання та читання написаного у вигляді письмових знаків (слів).У письмовому мовленні і зміст, і своє ставлення до нього треба висловити на папері. Тому воно більш розгорнуте, ніж усне монологічне.Внутрішнє мовлення. Усне та письмове мовлення, що може виражатися в діалогічній та монологічній формах, є зовнішнім мовленням. Різновидом мовлення є внутрішнє. З назви випливає, що внутрішнє мовлення не спрямоване на спілкування з іншими людьми. Людина користується внутрішнім мовленням, коли щось обмірковує, планує свої дії, не висловлюючись уголос і не записуючи на папері, не контактуючи при цьому з іншими людьми.Внутрішнє мовлення  беззвучне, тобто не промовляється вголос, хоча часто виявляється у вигляді шепоту, а то й починає звучати, переходячи в розмову зі самим собою. Це трапляється в разі великого напруження думки, що супроводжується виразними емоціями.

22Поняття про мислення як вищу форму пізнавальної діяльності.Розумова діяльність людини безпосередньо випливає з мислення. Мислення — це найвища форма відображення реальності та свідо­мої цілеспрямованої діяльності людини, що направлена на опосеред­кування, абстрактне узагальнене пізнання явищ навколишнього світу, суті цих явищ і зв'язків між явищами. Найважливіше значення в процесі мислення мають слова, мова, аналізатори.Мислення як вища форма пізнавальної діяльності має свої рівні, від елементарної діяльності розсудку, яка притаманна і тваринам (процеси аналізу і синтезу, індуктивні і дедуктивні способи міркування, експеримантальна діяльність) до вищих форм понятійного пізнання дійсності, творчого мислення. Суб'єктивно-психологічні особливості індивіда впливають і на таку складову свідомості, як самосвідомість, або рефлексія (вона має свої рівні і форми — .самопочуття, самопізнання, самооцінка самоконтроль).Мислення спрямовується на вирішення певних завдань — від най­простіших, елементарних, до складних, що їх ставить саме життя. Вся розумова діяльність (судження, розуміння, формування понять) скла­дається з таких розумових операцій: аналіз, синтез, порівняння, узагаль­нення, абстракція і конкретизація.Навіть розумова діяльність, як і фізична, має свої небезпеки, які слід вкраховувати і уникати. Мислення - процес опосередкованого та узагальненого пізнання людиною предметів і явищ об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках і відносинах.Мислення виникає в процесі взаємодії людини із зовнішнім світом, воно є функцією її мозку, вищою формою вияву аналітико-синтетичної діяльності.

23.Мислення і мова, єдність мислення і мови.Зв'язок мислення і мови МОВА склалася історично в процесі матеріальної перетворюючої діяльності людей форма спілкування, опосредствонанная мовою. Мова включаєпроцеси породження і сприйняття повідомлень для цілей спілкування або (в окремому випадку) для цілей регулювання та контролю власної діяльності (Мова внутрішня, мова егоцентрична). Для психології представляє інтерес насамперед місце мови в системі вищих психічних функцій людини - у її взаємовідносини з мисленням, свідомістю, пам'яттю. емоціями і т. д.; при цьому особливо важливі ті її особливості, які відображають структуру особистості та діяльності.Мислення - це соціально обумовлений, нерозривно пов'язаний з промовою психічний процес пошуків і відкриття істотно нового, процесопосередкованого і узагальненого відображення дійсності в ході її аналізу і синтезу. Мислення виникає на основі практичної діяльності з чуттєвогопізнання і далеко виходить за його межі.  Мислення починається там, де виявляється вже недостатнім або навіть безсилим чуттєве пізнання. Мислення продовжує і розвиває пізнавальну роботу відчуттів, сприйнять і уявлень, виходячи далеко за їх межі.  Для розумової діяльності людини істотна її взаємозв'язок не тільки з чуттєвим пізнанням, а й з мовою, з промовою. У цьому проявляється одна з принципових відмінностей між людською психікою і психікою тварин. Елементарне, найпростіше мислення тварин завжди залишається лише наочно-дієвим; воно не може бути абстрактним, опосередкованим пізнанням. Мислення дорослої, нормальної людини нерозривно пов'язане з промовою. Думка не може ні виникнути, ні протікати, ні існувати поза мовою, поза промови. Ми мислимо словами, які вимовляємо вголос або проговорюємо про себе, тобто мислення відбувається у мовній формі. Люди, однаково добре володіють кількома мовами, абсолютно чітко усвідомлюють, якою мовою вони мислять в кожен даний момент. У промові думка не тільки формулюється, а й формується, розвивається.Неправильно і протилежна думка про те, що думка і мова по суті одне і те ж, що мислення - це мова, позбавлена ​​звучання («мова мінус звук», як вважають деякі буржуазні вчені), а мова-«озвучене мислення». Ця думка помилкова хоча б тому, що одну й ту ж думку можна висловити на різних мовах сотнями різних звукосполучень. Відомо також, що існують слова-омоніми (слова з однаковим звучанням, але різним змістом: «корінь», «коса», «ключ», «реакція» і т. д.), тобто одне і те ж слово може висловлювати різні думки, різні поняття.

23 Поняття про відчуття. Фізіологічна основа відчуття. Відчуття вважаються найпростішими з усіх психічних явищ. Але ця простота дуже і дуже відносна. Відчуття - це психічний пізнавальний процес, що полягає у віддзеркаленні окремих властивостей предметів і явищ матеріального світу, внутрішніх станів організму при безпосередній дії подразника на відповідні рецептори.Відчуття не просто біологічна реакція, а психічний процес, в якому бере участь свідомість. Доказ - при втраті свідомості людиною (наприклад, під наркозом) втрачається і здатність відчувати. Функція відчуттів - швидко доводити до ЦНС відомості про стан зовнішнього і внутрішнього середовища, наявність біологічно значущих чинників.Відчуття, їхня природа, закони формування і зміни вивчаються в спеціальній галузі психології, що називається психофізикою. Фізіологічною основою відчуття є нервовий процес, що виникає при дії подразника на відповідний аналізатор. Говорячи про аналізатори, слід мати на увазі дві обставини. По-перше, ця назва не цілком точна, бо аналізатор забезпечує не тільки аналіз, але й синтез подразників у відчуття й образи. По-друге, аналіз і синтез можуть відбуватися поза свідомим контролем цих процесів з боку людини. Більшість подразників вона відчуває, переробляє, але не усвідомлює.Відчуття носить рефлекторний характер; фізіологічно його забезпечує аналізаторна система. Аналізатор - нервовий апарат, який здійснює функцію аналізу і синтезу подразників, котрі прийшли з зовнішнього і внутрішнього середовища організму. Для виникнення відчуття недостатньо, щоб організм піддавався відповідному впливу матеріального подразника, ще необхідна деяка робота самого організму. Оптимізація процесу відчуття здійснюється за рахунок перцептивного регулювання. Органи відчуттів тісно пов'язані з органами руху, що виконують не тільки пристосувальні, виконавчі функції, але і безпосередньо беруть участь в процесах одержання інформації.

24 Поняття про сприймання. Фізіологічна основа сприймання Сприймання - це психічний процес відображення в мозку предметів і явищ в цілому, в сукупності всіх їхніх властивостей та якостей при безпосередній дії на органи чуття людини Сприймання протікає в зв'язку з іншими психічними процесами особистості: мисленням (ми усвідомлюємо те, що перед нами знаходиться), мовою (називаємо предмет сприйняття), почуттями (певним чином ставимося до того, що сприймаємо), волею (тією чи іншою мірою довільно організовуємо процес сприймання).В основі сприймання лежать відчуття, але сприймання не зводиться до суми відчуттів. Ми сприймаємо, наприклад, класну дошку, а не суму зеленого кольору, твердості, прямокутності. Сприймаючи, ми не лише виокремлюємо групу відчуттів, а поєднуємо їх в цілісний образ, розуміємо його, застосовуючи для цього свій попередній досвід.За формою існування матерії існує сприймання простору, руху і часу.Іноді сприймання предметів буває неправильним, викривленим, помилковим.Ілюзії сприймання - неадекватні сприймання, які неправильно, викривлено, помилково відображають об'єкти, що діють на аналізаториІлюзії зумовлюються різними причинами: виробленими життєвою практикою прийомами зорового сприймання, особливостями зорового аналізатора, зміною умов сприймання, дефектами зору тощо.Ілюзії породжуються діяльністю різних аналізаторів. Відображаючи об'єктивну дійсність, сприйняття робить це не пасивно й дзеркально, тому що в ньому водночас заломлюється все психічне життя людини, яка сприймає.Фізіологічною основою сприймання є умовно-рефлекторна діяльність внутрішньо-аналізаторного і між-аналізаторного комплексу нервових зв'язків, які обумовлюють цілісність і предметність явищ, що відображаються.

26 Порівняльний аналіз відчуття і сприймання.Поняття «відчуття» ну бля) Найпростішим і вихідним елементом чуттєвого пізнання і людської свідомості є відчуття. "Нічого не буває в розумі, чого раніше не було у відчутті», - свідчить старовинний вислів. Відчуття - це відображення окремих властивостей предметів і явищ, що безпосередньо впливають на даний момент на органи чуття  Характерна особливість відчуттів їх миттєвість, безпосередність. Відчуття виникають, як тільки наші органи почуттів стикнулися з тим чи іншим об'єктом матеріального світу і існують якісь миті, після закінчення яких перетворюються на сприйняття.Властивості відчуттів. Органи почуттів здатні міняти свої характеристики, пристосовуючись до нових умов. Ця здатність і називається адаптацією відчуттів. Наприклад, при переході від світла до темряви і назад чутливість ока до різних подразників змінюється в десятки разів .. Повна зорова адаптація може зажадати до 40 хвилин, при цьому може зникати або знову з'являтися відчуття кольору: при адаптації до темряві колірний зір зникає, все сприймається в чорно-білій гамі; при адаптації до світла людина спочатку починає сприймати яскраво-блакитні кольори, а потім оранжево-червоні. Чутливість змінюється при цьому на кілька порядків. Перебування в абсолютній темряві підвищує чутливість до світла за 40 хвилин в 20 тисяч разів.Для нормальної психічної діяльності, для того щоб людина відчувала себе здоровим і бадьорим, необхідний повноводний потік відчуттів. Великий дефіцит, відчуттів, явище сенсорного голоду називається сенсорної депривації. У разі сенсорної депривації виникають різні аномальні явища в психіці людини - від повного відключення мозку, впадання в забуття, в сон до різного виду галюцинацій. Поняття «сприйняття»Відчуття - вихідний джерело інформації. Завдяки відчуттям ми пізнаємо окремі якості та властивості предметів і явищ.Однак у реальному психічному процесі дуже важко виділити відчуття самі по собі, так би мовити, в чистому вигляді. Вони завжди переживаються як властивості того чи іншого цілісного предмета чи явища: солодкий цукор, запашна троянда, холодний лід і т.д. Відчуття входять в структуру більш складного психологічного процесу - сприйняття. Сприйняття - це цілісне відображення предметів і явищ об'єктивного світу при їх безпосередньому впливі на даний момент на органи чуття. Відчуття і сприйняття нерозривно пов'язані один з одним. Сприйняття - результат діяльності системи аналізаторів.Константность сприйняття - стійкість, постійність образів сприйняття, які проявляються у відносній незалежності сприймаються характеристик об'єктів від параметрів подразнення рецепторних поверхонь органів почуттів.  Свідомість сприйняття. Особливу роль у сприйнятті грає осмисленість інформації для сприймає її людини. Людина як розумна істота всьому намагається надати сенс.

27 Основні властивості сприймання та їх характеристика Знання про оточуючу дійсність людина одержує не тільки через відчуття, а і через сприймання. У відчуттях відображаються лише окремі властивості предметів.Сприйманням - відображення в свідомості людини предметів і явищ дійсності при їх безпосередньому впливі на органи чуття. До основних властивостей сприймання відносять константність, предметність, цілісність, узагальненість,апперцепцію:предметність;цілісність;структурність;константність;апперцепція;осмисленість;вибірковість;ілюзіяПредметність - будь-який предмет або явище відображається не як механічна сума якостей і властивостей, а як об´єкт, який має свій зміст, природу, призначення.Предметність відіграє важливу роль і в подальшому формуванні самих перцептивних процесів, тобто процесів сприйняття. Коли виникає розбіжність між зовнішнім світом і його відображенням, суб´єкт має шукати нові способи сприйняття, які забезпечать правильніше відображення.Цілісність -образи відображених предметів та явищ постають у свідомості в єдності багатьох якостей і властивостей.Сприймаючи певний об´єкт, ми виокремлюємо його окремі ознаки, аспекти, властивості й водночас об´єднуємо їх у єдине ціле, завдяки чому в нас виникає його цілісний образ.Структурність - відображаючи предмети та явища в цілісності, людина виокремлює в них різні елементи, компоненти, підсистеми тощо. Сприймаючи предмет, ми осмислюємо його як єдине ціле, що має свою структуру.. Наприклад, сприймаючи окремо літаки, злітну смугу, ангари, радіотехнічні засоби та інше, ми визначаємо об´єкт як аеродром. Константність - це відносна постійність величини, форми, кольору предметів та явищ, що сприймаються. Константність сприйняття забезпечується досвідом, що набувається в процесі індивідуального розвитку особистості й має велике практичне значення. Апперцепція - це залежність змісту і спрямованості сприйняття від досвіду людини, її інтересів, ставлення до життя, установок, багатства знань. Апперцепція - одна з найважливіших особливостей сприйняття. Не саме око сприймає, не ізольоване вухо чує звук, не окремо язик розрізняє смакові якості. Усі види сприйняття здійснює конкретна жива людина. У сприйманні завжди виявляються індивідуальні особливості людини, її бажання, інтереси, певне ставлення до предмета сприйняття. Осмисленість - відображені предмети та явища порівнюються з минулим досвідом людини, відомостями і знаннями про них, на основі чого виникає відповідне ставлення до них. Узагальненість сприйняття - це відображення одиничного випадку як особливого вияву загального. Певне узагальнення є в кожному акті сприйняття. Ступінь узагальнення залежить від рівня та обсягу наявних у людини знань. Вибірковість сприйняття - при відображенні предметів та явищ відбувається виокремлення одних щодо до інших. Це відбувається під впливом попереднього досвіду людини, її нахилів, інтересів, установок і потреб. У вибірковості виявляється, що контур предмета і його тло динамічні.  Ілюзіями називають неадекватні сприйняття, які неправильно, викривлено, помилково відображають об´єкти, що діють на аналізатори. Ілюзії може бути зумовлено різними причинами. Однією з них є активізація старих тимчасових зв´язків у нових, істотно відмінних від попередніх, ситуаціях. Існує чимало ілюзій, зумовлених різницею в яскравості предмета й тла сприйняття. На темнішому тлі фігури здаються світлішими, аніж на менш темному. Ілюзії породжуються діяльністю різних аналізаторів. Найпоширенішими є зорові ілюзії. 

28 Ілюзії сприймання та їх значення в житті людини Ілюзіями називають неадекватні сприйняття, які неправильно, викривлено, помилково відображають об´єкти, що діють на аналізатори. Ілюзії може бути зумовлено різними причинами. Однією з них є активізація старих тимчасових зв´язків у нових, істотно відмінних від попередніх, ситуаціях. Існує чимало ілюзій, зумовлених різницею в яскравості предмета й тла сприйняття. На темнішому тлі фігури здаються світлішими, аніж на менш темному. Ілюзії породжуються діяльністю різних аналізаторів. Найпоширенішими є зорові ілюзії. Вони мають найрізноманітніші причини: вироблені життєвою практикою прийоми зорового сприйняття, особливості зорового аналізатора, зміна умов сприйняття, образне передбачення побаченого, дефекти зору. Але хоч якою б складною була ілюзія, спотворене сприйняття можна відрізнити від правильного. Практична діяльність людей уточнює образи сприйняття.

29ьВиди та властивості уваги  Увага – це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості і зосередженості свідомості на вагомих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях. Види уваги--За регуляцією розрізняють мимовільну, довільну та післядовільну увагу.-Мимовільна увага – виникає спонтанно, без зусиль свідомості, під впливом найрізноманітніших подразників, які впливають на той чи інший аналізатор організму.Довільна увага – це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах і явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Довільна увага своїм головним компонентом має волю.Головним збуджувачем довільної уваги є усвідомлювані потреби та обов’язки, інтереси людини, мета та засоби діяльності.Післядовільна увага – виникає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги, долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага набуває рис мимовільного зосередження.За спрямованістю увага буває зовнішня і внутрішня.Зовнішня увага (сенсорна, рухова) – відіграє провідну роль у спостереженні предметів і явищ навколишньої дійсності та їх відображенні нашою свідомістю.Внутрішня увага (інтелектуальна увага) – спрямовується на аналіз діяльності психічних процесів (сприймання, пам’яті, уваги, мислення), психічних органів і переживань.Властивості уваги: зосередженість або концентрація уваги, стійкість, переключення, обсяг.Зосередження уваги – це головна її особливість. Вона виявляється в мірі інтенсивності зосередженості на предметі розумової або фізичної діяльності.Стійкість уваги – характеризується тривалістю зосередження на об`єктах діяльності. Стійкість, як і зосередженість, залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується і силою впливу об’єтів діяльності, і індивідуальними можливостями особистості, важливістю для неї діяльності, зацікавленням нею.Переключення уваги – навмисне перенесення уваги з одного предмета на інший, якщо цього вимагає діяльність.Обсяг уваги – це така кількість об’єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті в найкоротший час. За цією ознакою увага може бути вузькою та широкою. Існує певна закономірність, згідно з якою людина може тримати в полі своєї уваги 5 – 9 об’єктів.

30 Загальна характеристика уваги, її види та значення в пізнавальній дія-ті .Фізіологічні основи Увага – це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості і зосередженості свідомості на вагомих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях.Функція уваги – зосередження свідомості на предметі діяльності. Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка виявляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Це пояснюється більш вираженою гальмівною дією вагомих для особистості предметів і переживань щодо менш значущих, які в цей час на неї діють. Увагу зумовлюють не лише зовнішні подразники, а й здатність людини довільно спрямовувати її на ті чи інші об’єкти. Цю здатність називаютьуважністю.Недостатній розвиток уважності виявляється в розосередженості та відволіканні, нездатності без зовнішніх спонук спрямовувати й підтримувати свою увагу.Види увагиЗа регуляцією розрізняють мимовільну, довільну та післядовільну увагу. Мимовільна увага – виникає спонтанно, без зусиль свідомості, під впливом найрізноманітніших подразників, які впливають на той чи інший аналізатор організму. Довільна увага – це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах і явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Довільна увага своїм головним компонентом має волю. Головним збуджувачем довільної уваги є усвідомлювані потреби та обов’язки, інтереси людини, мета та засоби діяльності. Післядовільна увага – виникає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги, долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага набуває рис мимовільного зосередження. За спрямованістю увага буває зовнішня і внутрішня. Зовнішня увага (сенсорна, рухова) – відіграє провідну роль у спостереженні предметів і явищ навколишньої дійсності та їх відображенні нашою свідомістю. Внутрішня увага (інтелектуальна увага) – спрямовується на аналіз діяльності психічних процесів (сприймання, пам’яті, уваги, мислення), психічних органів і переживань. Пізнавальна діяльність постає як активність людини, спрямована на відображення і пізнання навколишнього світу. Залежно від глибини відображення виділяють чуттєві й раціональні форми пізнання світу. Оскільки увага не має власного змісту, то її не відносять до пізнавальних процесів. Однак, обслуговуючи всі психічні процеси, вона є необхідною умовою їх виникнення і функціонування. Фізіологічною основою уваги є осередки збудження, що з'являється у корі великих півкуль головного мозку під впливом подразнень. Оптимальні збудження стають домінувальними і гальмують слабші, що виникають в інших ділянках кори великих півкуль. Анатомічно-фізіологічною основою уваги є загальна активізація діяльності мозку, пов'язана зі збу­дженням ретикулярної формації, підкірки, яка підви­щує тонус кори. Механізми селективності забезпечують відділи неспецифічної системи мозку (вибіркова діяль­ність ретикулярної формації). Фізіологічний механізм уваги полягає в концентрації збудження, викликаного зовнішніми чи внутрішніми подразниками в певних ділянках кори головного мозку. Психологічний механізм забезпечує її через різноманітні зв'язки людини з оточенням, здатність ставити перед собою мету, підпорядковуючи її досягненню свої можли­вості. Керуючись цілями й мотивами, людина спрямовує увагу на необхідні об'єкти та дії, зосереджується на них, абстрагується від усього, пов'язаного з метою діяльності, переборює відволікання, опановує свою увагу, організо­вує, регулює і контролює діяльність.

31 Уява і її види. Уява та творчість Уява - форма психічного відображення, що складається в створенні образів на основі раніше сформованих уявлень. Розрізняють мимовільне ідовільне, репродуктивне і творчу уяву.  Суттєвою ознакою уяви вважається здатність суб'єкта створювати нові образи. Але цього недостатньо, тому що не можна тоді провести розходження між уявою і мисленням. Логічна діяльність, мислення людини - специфічна форма створення пізнавальних образів за допомогою логічного висновку, узагальнення, абстракції, аналізу, синтезу не може бути просто ототожнена з уявою. Створення нових знань і понять у сфері логічного мислення може відбуватися і без участі уяви.  Види: Залежно від міри вираження активності розрізня­ють пасивну й активну уяву. Пасивна уява. Полягає у створенні образів без вті­лення їх у життя, нездійсненних програм. Пасивна уява замінює діяльність; вдаючись до неї, людина відмо­вляється від необхідності діяти.. Вона створює образи, не пов'язані з волею. Переважання таких образів свідчить про певні дефекти в розвитку особистості. До мимовільної пасивної уяви належать сновидіння, фантазування та ілюзії. Сновидіння - певним чином організована система образів, що мимовільно виника­ють під час сну. Ознакою його є відмежованість організму від зовнішніх впливів. Фантазування - довільне оперування образами уяви, покликане задовольнити потребу, яка в реально­му житті не задовольняється. Воно є ілюзорним засо­бом, створенням образів, що усвідомлюються як приєм­ні, але нездійсненні. Ілюзії уяви - це спотворення образів, їхніх властиво­стей. На відміну від ілюзій сприймання, спричинених особливостями будови об'єкта, ілюзії уяви є наслідком привнесення в образ уявлень пам'яті.  Активна уява. Проявляється як процес довільного створення індивідом наочних образів. Може бути відтворювальною і творчою. Відтворювальна (репродуктивна) уява. Створює образи на основі опису в різних знакових системах: сло­весній, числовій, формульній, графічній, нотній та ін. Ознаками репродуктивної уяви є створення люди­ною образів нових речей на підставі усного опису чи гра­фічного зображення. Обслуговує вона сприймання та відтворення об'єктів, які потребують представлення у формі наочних образів. Діяльність, у межах якої функ­ціонує репродуктивна уява, переважно є відтворювальною: читання описів, креслень, розглядання малюнків, схем. За її участю відбувається розв'язання завдань, відсутніх у досвіді індивіда, засобами наочно-образного мислення.  Творча (активна) уява.  Творчість - діяльність людини або колективу людей по створенню нових оригінальних суспільно значущих цінностей. Творча уява - вид уяви, спрямоване на створення нових суспільно значущих образів, що становлять основу творчості. Таким чином, творча діяльність - це самодіяльність, що охоплює зміна дійсності і самореалізацію особистості в процесі створення матеріальних і духовних цінностей, яка сприяє розширенню меж людських можливостей. Видом творчої уяви є мрія - внутрішня діяльність, що полягає у створенні образу бажаного майбутнього. Зміст її пов'язаний зі спрямованістю особистості. Творча уява може бути художньою,науковою, технічною.. 

32 Загальна характеристика уяви. Фізіологічні основи уяви.\ Уява - особлива форма психіки, яка може бути тільки у людини. Воно безперервно пов'язане з людською здатністю змінювати світ, перетворювати дійсність і творити нове. Уяву не варто ототожнювати з фантазією, яка не пі­знає, не вгадує, а тільки грає, комбінує. Зайвим комбіну­ванням вона може заважати уяві в її творчо-пізнаваль­ному процесі. Розрізнити функції уяви та фантазії важко: фантазія створює пов'язані з естетичними почуттями образи того, чого не може бути (казки, міфи). Позбавлена елементів реальності фантазія пере­творюється на шкідливе для людини прожектерство (беззмістовне, недоцільне створення образів уяви).Володіючи багатим уявою, людина може жити по-різному часу, що не може собі дозволити жодна інша жива істота у світі. Минуле зафіксовано в образах пам'яті, а майбутнє представлено в мріях і фантазіях.Уява є і створення нових образів, і перетворення минулого досвіду, і те, що таке перетворення відбувається при органічній єдності чуттєвого і раціонального. Фізіологічною основою уяви є утворення тимчасових нервових зв'язків, їх дисоціація (розпад на окремі елементи) і об'єднання в нові системи.Уява пов'язано і з емоціями, з діяльністю підкіркових утворень головного мозку, які регулюють органічні процеси. Такими глибинними відділами мозку, що беруть участь разом з корою великих півкуль, у формуванні образів та їх включення в процеси діяльності є гіпоталамо-лімбічна система (гіпоталамус в його зв'язках з давньою корою і підкірковими областями, створюючими лімб, або кордон, навколо передньої частини стовбура мозку біля входу в півкулі мозку). Уява, як і всі психічні процеси, засноване на аналітико-синтетичної діяльності мозку. Вичленовуючи окремі елементи дійсності для створення уявного образу, людина здійснює аналітичну діяльність, а об'єднуючи їх у нових образах - синтетичну діяльність.

33 Психологічна структура вольової дії. Вольові властивості людини  Складні вольові дії потребують значного напруження сил, терплячості, наполегливості й здійснються в певній послідовності . В даній структурі вольової дії можна виокремити два етапи: 1) підготовчий (етап дії подумки, обміркування, на якому усвідомлюється мета, визначаються шляхи і засоби досягнення мети і приймається рішення) 2) виконавчий етап (виконання прийнятого рішення і самооцінка виконаної дії). На першому етапі досить важливо усвідомлювати значення мети. Важливим також є усвідомлення доступності мети. Постановка цілей, яких людина не здатна досягти, створює звичку не доводити розпочату справу до кінця. Однак і легкодоступні цілі не розвивають волі, не виробляють уміння боротися з труднощами. Зміст підготовчого етапу вольової дії може бути різним залежно від того, чи є внутрішні або зовнішні перешкоди на шляху до досягнення мети. Результатом вольової дії є досягнення мети. Завершується вольова дія самооцінкою: людина оцінює обрані нею способи досягнення мети, докладені зусилля і робить відповідні висновки на майбутнє.Наступний важливий етап будь-якої вольової дії - виконання прийнятого рішення, яке може мати форму зовнішнього вчинку (дії) або утримання від зовнішньої дії (внутрішні вольові вчинки). Своєрідність активності особистості втілюється в її вольових якостях. Вольові якості - це відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої саморегуляції поведінки, її влади над собою.Вольові якості особистості розглядаються як сплав вродженого і набутого, як фенотипової характеристика наявних можливостей людини. У вольових якостях поєднуються моральні компоненти волі, які формуються в процесі виховання, і генетичні, тісно пов'язані з типологічними особливостями нервової системи.  Вольові якості включають в себе три компоненти: власне психологічний (моральний), фізіологічний (вольове зусилля) і нейродинамических (типологічні особливості нервової системи). Вольові якості розглядають як індивідуальні особливості свободи, властиві окремим людям. До позитивних якостей відносяться такі, як наполегливість, цілеспрямованість, витримка і т.д. Якості, які характеризують слабкість волі особистості: безпринципність, безініціативність, нестриманість, боязкість, упертість і т.п.Воля людини проявляється в його практичній діяльності як сукупність притаманних йому вольових якостей. Основними з них є: цілеспрямованість, наполегливість, ініціативність, рішучість, самостійність, сміливість,  хоробрість, самовладання, стійкість,  мужність і ін 

34 Загальна характеристика волі. Фізіологічні основи волі Можна виділити наступні характерні особливості волі:- Витривалість і наполегливість волі, які характеризуються тим, що енергійна діяльність охоплює тривалі періоди життя людини, яка прагне до досягнення поставленої мети.- Принципову послідовність і сталість волі, на противагу непостійності і непослідовності. Принципова послідовність полягає в тому, що всі дії людини випливають з єдиного керівного принципу його життя, якому людина підпорядковує всі побічна і другорядне- Критичність волі, протівополагая її легкої сугестивності і схильності діяти необдумано. Ця особливість полягає в глибокій продуманості і самокритично оцінці всіх своїх дій. Схилити такої людини до зміни взятій ним лінії поведінки можна лише шляхом обгрунтованої аргументації.- Рішучість, яка полягає у відсутності зайвих коливань при боротьбі мотивів, у швидкому прийнятті рішень і сміливому проведенні їх у життя.Волю характеризують за вмінням підкоряти свої особисті, індивідуальні устремління волі колективу, волі класу, до якого належить людина Фізіологічні основи волі складає взаємодія першої та другої сигнальних систем кори головного мозку. За допомогою, головним чином, першої сигнальної системи здійснюється безпосереднє відображення навколишнього оточення, умов діяльності людини. Постановка ж мети, обмірковування шляхів її досягнення, свідомі зусилля, подолання труднощів, управління собою грунтуються на активності другої сигнальної системи. В єдності і взаємодії цих двох систем провідну роль відіграє друга сигнальна система.Фізіологічні основи волі включають в себе:- діяльність рухових центрів, що знаходяться в лобних долях великих півкуль головного мозку і відповідають за регуляцію безпосередньо дій людини;- роботу ІІ сигнальної системи, яка забезпечує усвідомлення та регуляцію цільового та мотиваційного компонентів вольової дії;- ряду складних умовнорефлекторних зв'язків, що виробляються під впливом набуття життєвого досвіду внаслідок соціалізації дитини.

35 Психологічні теорії пам'яті Пам'ять - це психічний процес, який відображає досвід людини шляхом запам'ятовування, зберігання та наступного відтворення.Пам’ять є підгрунтям психічного життя людини. Завдяки пам’яті людина може здобувати необхідні для діяльності знання, вміння та навички. Пам’ять — неодмінна умова психічного розвитку людини. Поширення набули асоціаністська, гештальтпсихологічна, біхевіористична і діяльнісна теорії пам'яті. Асоціативна теорія розкриває залежність процесів пам'яті від характеристик матеріалу, що запам'ятовується. В основі пояснення механізмів пам'яті в цій теорії лежить поняття асоціації. Між явищами, що запам'ятовуються, встановлюється зв'язок, або асоціація, яка потім впливає на відтворення матеріалу. При пригадуванні людина відшукує ланцюжок зв'язків, який приведе до потрібного матеріалу. Відтворення деякого факту веде до відтворення факту, із ним асоціативно пов'язаного, а запам'ятовується те, що пов'язане із вже наявним в пам'яті матеріалом. При дослідженнях пам'яті в межах асоціативної теорії були встановлені типи утворення асоціацій: асоціації за схожістю (зв'язок виникає між подібними фактами), за суміжністю (зв'язок виникає між фактами, що слідують в часі один за одним), за контрастом (зв'язок виникає між фактами, які відрізняються, протилежні один до одного). Гештальтпсихологічна теорія підкреслює залежність процесів пам'яті від способів організації і структуризації матеріалу, що запам'ятовується. Чим чіткіше буде організовано матеріал, тим простіше його запам'ятати. При цьому наголошується на активній ролі людини в структуризації матеріалу шляхом ритмізації, перебудови, об'єднання або, навпаки, роз'єднання його різних частин.В біхевіористичній теорії закономірності процесів пам'яті розглядаються, як подібні до закономірностей утворення рухових навичок. Асоціації для біхевіористів - це елементи досвіду людини, що створюються в результаті научіння. Як і для формування рухових навичок, так і для формування навичок збереження матеріалу в пам'яті потрібні вправи. В рамках цієї теорії встановлено, що на ефективність закріплення матеріалу впливає кількість вправ, проміжок часу між вправами, обсяг матеріалу та індивідуально-психологічні властивості людини, яка запам'ятовує матеріал.За когнітивною теорією пам'ять розглядається, як деяка структура, призначена для обробки інформації. Ця структура складається із різних блоків, що відповідають за розпізнавання інформації, побудову когнітивної карти, збереження отриманої інформації і за відтворення її в певному вигляді. Процеси переробки інформації (об'єднання, доповнення, зміна та інші) забезпечують належні зміни інформації в блоках і перехід її із одного блоку в інший.В діяльнісній теорії розглядається залежність процесів пам'яті від діяльності людини. За цією теорією, закономірності запам'ятовування, збереження і відтворення певної інформації визначаються змістом та структурою діяльності людини із цією інформацією, мотивами, що лежать в основі цієї діяльності, ставленням людини до неї.В даній теорії пам'ять розглядається як вид діяльності, а саме, як мнемічна діяльність. Ця діяльність складається із мнемічних дій, спрямованих на запам'ятовування, збереження і відтворення матеріалу. За допомогою цих дій людина конструює мнемічний образ матеріалу або його уявлення.

36 Загальна характеристика пам’яті, її фізіологічні основи Пам´ять - це здатність живої системи фіксувати факт взаємодії із середовищем (зовнішнім або внутрішнім), зберігати результат цієї взаємодії у формі досвіду і використовувати його в поведінці.\ Факти запам´ятовування, збереження, відтворення, пригадуваня, пізнавання, забування тощо давно були предметом пильного спостереження і вивчення. Мабуть, серед «психологічних» понять тільки пам´яті вдалося пройти довгий шлях від античності до сучасності, залишаючи за собою ледь не центральне місце в більшості філософських систем і психологічних теорій. Пам´ять розуміли як основну характеристику душі, її здатність сприймати, розуміти й орієнтуватися. І в міфології, і на рівні сучасної побутової свідомості втрата пам´яті ототожнюється з божевіллям, з втратою особистості. Питання про механізми пам'яті досліджується в рамках ряду наук - фізіології, біохімії, психології.Фізіологами з'ясовано, що пам'ять забезпечується спільною роботою функціональних блоків мозку, велику роль серед яких відіграє блок прийому, переробки і зберігання інформації. Нейрони цього блоку здатні зберігати сліди збуджень і звіряти їх із параметрами нової інформації. Інформація, що надходить, деякий короткий час циркулює в замкнених нервових колах. Процеси запам'ятовування та збереження являють собою утворення тимчасових нервових зв'язків між новою інформацією і тією, що вже була закріплена. Процес відтворення представляє собою відновлення цих зв'язків, а забування - їхнє гальмування. Тривале збереження інформації знаходиться під контролем лобових часток мозку і при їх ураженні процес відтворення стає безконтрольним.

37. Запам'ятовування, та його різновиди.Запам’ятовування – це закріплення образів сприймання,уявлень, думок, переживань і зв’язків між ними через контакти нових даних з набутим раніше досвідом. 3 форми запам’ятовування відбиття, мимовільне,довільне запам’ятовування. Мимовільне запам’ятовування здійснюється без спеціально поставленої мети запам’ятати. На мимовільне запам’ятовування впливають яскравість, емоційна забарвленість об’єктів. Усе, що емоційно сильно впливає на людину, запам’ятовується нею незалежно від наміру запам’ятати. Мимовільному запам’ятовуванню сприяє також наявність інтересу. Усе, що цікавить, запам’ятовується значно легше й утримується у свідомості довше, ніж нецікаве. Мимовільні форми запам’ятовування відбуваються тоді, коли будь-яке явище постає контрастно на загальному тлі. Предмети, що схожі на вже відомі раніше, мимовільно запам’ятовуються легше. Мимовільне запам’ятовування має велике значення в житті людини. Воно сприяє збагаченню її життєвого досвіду. Велику роль мимовільне запам’ятовування відіграє і в навчальній діяльності.Довільне запам’ятовування відрізняється від мимовільного рівнем вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву. Воно має цілеспрямований характер; у ньому використовуються спеціальні засоби та прийоми запам’ятовування.Умови успішного запам’ятовування: • багаторазове розумно зорганізоване й систематичне повторення, а не механічне, що визначається лише кількістю повторень; • розподіл матеріалу на частини, виокремлення в ньому смислових одиниць; • розуміння тощо.Залежно від міри розуміння запам’ятовуваного матеріалу довільне запам’ятовування буває механічним і смисловим (логічним).Механічним є таке запам’ятовування, яке здійснюється без розуміння суті. Воно призводить до формального засвоєння знань.Смислове (логічне) запам’ятовування спирається на розуміння матеріалу у процесі дії з ним, оскільки тільки діючи з матеріалом, ми запам’ятовуємо його.Умовами успішності довільного запам’ятовування є дієвий характер засвоєння знань, інтерес до матеріалу, його значущість, установка на запам’ятовування тощо.

38. Відтворення та його види. Відтворення – процес відновлення, збереження матеріалу пам’яті для використання в діяльності та спілкуванні, полягає у пожвавленні або повторному збудженні раніше утворених у мозку нервових зв’язків.Найпростіша форма відтворення — впізнавання. Впізнавання є відтворенням, що виникає при повторному сприйманні об’єктів.Впізнавання буває повним і неповним.При повному впізнаванні повторно сприйнятий об’єкт одразу ототожнюється з раніше відомим, повністю відтворюються час, місце та інші деталі попереднього ознайомлення з ним. Повне впізнавання спостерігається, наприклад, при зустрічі добре знайомої людини або при ходінні добре відомими вулицями.Неповне впізнавання характеризується невизначеністю, утрудненням співвіднесення об’єкта, що сприймається, з тим, що було в попередньому досвіді. Так, почувши мелодію, людина може переживати почуття знайомого, проте буде неспроможною ототожнити її з конкретним музичним твором.Складнішою формою відтворення є згадування. Особливість згадування полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприймання того, що відтворюється. Згадування може бути довільним, коли воно зумовлюється актуальною потребою відтворити необхідну інформацію, наприклад пригадати правило при написанні слова чи речення, відповісти на запитання, або мимовільним, коли образи чи відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів.Такими є явища персеверації. Під персеверацією розуміють уявлення, які мають нав’язливий характер. Образи персеверації з’являються після багаторазових сприймань певних предметів чи явищ або коли спостерігається сильний емоційний вплив на особистість.До мимовільного відтворення належить явище ремінісценції, або “виринання” у свідомості того, що неможливо було пригадати одразу після його запам’ятовування. Засадовим стосовно ремінісценції, на думку І. Павлова, є зняття втоми нервових клітин, яке настає після виконання складного мнемічного завдання. Через деякий час ця втома зникає, і продуктивність відтворення зростає.Особливою формою довільного відтворення запам’ятованого матеріалу є пригадування. Потреба у пригадуванні виникає тоді, коли в потрібний момент не вдається пригадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об’єктивні та суб’єктивні труднощі, пов’язані з неможливістю пригадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемічних дій. Пригадування може бути складною розумовою діяльністю, яка передбачає поетапне відтворення всіх обставин та умов, за яких відбувався процес запам’ятовування об’єкта чи явища.Від уміння пригадувати залежить ефективність використання здобутих знань, розвинення пам’яті як психічного процесу загалом. К. Ушинський одну з основних причин “поганої пам’яті” вбачав саме у лінощах пригадувати.Одним із різновидів довільного відтворення є спогади. Спогади — це локалізовані в часі та просторі відтворення образів минулого.У спогадах етапи життя людини співвідносяться нею із суспільними подіями, з важливими в особистому житті датами. Об’єктом спогадів як специфічної форми відтворення є життєвий шлях конкретної особистості в контексті історичних умов певного періоду, до яких вона так чи інакше була причетна безпосередньо. Це зумовлює насиченість спогадів різноманітними емоціями, які збагачують і поглиблюють зміст відтворення.

39.Види пам'яті, їх характеристика.За змістом залежно від того, що запам’ятовується і відтворюється, розрізняють чотири види пам’яті: образну, словесно-логічну, рухову та емоційну.Образна пам’ять виявляється в запам’ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їх властивостей, наочно даних зв’язків і відносин між ними.Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об’єкти при їх запам’ятовуванні, образна пам’ять буває зоровою, слуховою, дотиковою, нюховою тощо.Фізіологічним підгрунтям образної пам’яті є тимчасові нервові зв’язки першосигнального характеру. Проте в ній бере участь і друга сигнальна система. Мова постає як засіб усвідомлення людиною її чуттєвого досвіду.Зміст словесно-логічної пам’яті — це думки, поняття, судження, умовиводи, які відображають предмети та явища в їх істотних зв’язках і відносинах, у загальних властивостях. Думки не існують без мови, тому пам’ять на них і називається словесно-логічною. Цей вид пам’яті грунтується на спільній діяльності першої та другої сигнальних систем.Словесно-логічна пам’ять є специфічно людською на відміну від образної, рухової та емоційної, що властиві також тваринам.Рухова пам’ять полягає у запам’ятовуванні та відтворенні людиною рухів. Виявляється вона в різних видах ігрової, трудової, виробничої діяльності, у діях художника, балерини, друкарки. Вона є підгрунтям утворення різних умінь і навичок, засвоєння усної та письмової мови.Емоційна пам’ять полягає у запам’ятовуванні та відтворенні людиною емоцій та почуттів. Запам’ятовуються не самі емоції, а й предмети та явища, що їх викликають. Наприклад, переживання почуття ностальгії при спогадах про країну, в якій людина виросла, але з якихось причин залишила її.Залежно від характеру перебігу процесів пам’яті останню поділяють на мимовільну та довільну. Про мимовільну пам’ять говорять тоді, коли людина щось запам’ятовує та відтворює, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам’ятати або відтворити. Коли людина ставить на меті щось запам’ятати або пригадати, йдеться про довільну пам’ять.Мимовільна і довільна пам’ять — щаблі розвитку пам’яті людини в онтогенезі. Пам’ять поділяють також на короткочасну, довготривалу та оперативну.Короткочасною називають пам’ять, яка характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, його відтворенням і нетривалим зберіганням. Вона, як правило, обслуговує актуальні потреби діяльності й обмежена за обсягом.Довготривала пам’ять виявляється у процесі набування й закріплення знань, умінь і навичок, розрахованих на їх тривале збереження та наступне використання в діяльності людини.Оперативною називають пам’ять, яка забезпечує запам’ятовування та відтворення оперативної інформації, потрібної для використання в поточній діяльності (наприклад, утримання в пам’яті проміжних числових результатів при виконанні складних обчислювальних дій).Виконавши свою функцію, така інформація може забуватися.

40.Забування і збереження як процеси пам'яті. ЗБЕРЕЖЕННЯ – це процес утримання в пам’яті інформації, що була одержана у ході набування досвіду. Великою мірою він залежить від якості та глибини запам’ятовування, використання матеріалу пам’яті в своїй діяльності. Про збереження можна судити тільки на основі спостереження за іншими мнемічними процесами: відтворенням , впізнаванням та розпізнаванням. Збереження може бути активним  і пасивним. При активному збереженні матеріал, що утримується, піддається внутрішній перебудові, від простого циклічного повторення до включення в системи нових семантичних зв’язків. При пасивному збереженні матеріал, що утримується,  не має активних перетворень. ЗАБУВАННЯ – процес, протилежний збереженню, і проявляється він у тому, що актуалізація забутих образів, чи думок затруднюється, або стає взагалі неможливою. Процес грунтується на явищі гальмування умовно-рефлекторних зв*язків і згасання слідів, що створювали запам*ятовувння. Темп забування – це крива, за якою в першу годину ми забуваємо близько 40% інформації, яку запам’ятали, за наступні 8 годин ще майже 40%, а далі забування різко уповільнюється, хоть кількість збереженої інформації все ж продовжує зменшуватись десь до 3%. Темп залежить від об’єму запам’ятовуваного матеріалу, його змісту, міри усвідомленості та ступеня значимості матеріалу, вкючення його в діяльність суб’єкта.Хоч процеси пам’яті мають свої загальні характеристики, але у кожної людини проявляються вони з індивідуальними відмінностями, які можна помітити в різній швидкості запам’ятовування, в міцності збереження, в легкості відтворення. За дослідженнями Г. Еббінгауза в перші 12 годин після запам'ятовування забувається біля 60% матеріалу, після процес забування іде значно нижчими темпами і через 6 діб пам'ятається приблизно 20% початкового матеріалу. Тому для кращого запам'ятовування матеріалу варто використовувати повторення в декілька етапів: через 15-20 хвилин після заучування, через 8-9 годин, і через 1-2 доби. Процес забування ґрунтується на явищі гальмування нервових зв'язків, що утворилися при запам'ятовуванні. Воно може відбуватися внаслідок діяльності, що передувала запам'ятовуванню або відбувалася після нього. В першому випадку гальмування буде проактивним, в другому - ретроактивним. Ці явища пояснюють, наприклад, корисність розподілення повторень в часі, краще збереження початку і кінця матеріалу, стійкість того, що вивчено перед сном.

41. Емоційні стани, загальна характеристика. Фізіологічні основи емоційних станів.\ Емоційні стани та форми їх виявлення детермінуються здебільшого соціальними чинниками, але, з'ясовуючи природу їх виникнення, не можна ігнорувати й деякі природжені особливості людини. Багатство емоційних станів виявляється у формі настроїв, афектів, стресів, фрустрацій, пристрастей.Настрій - це загальний емоційний стан, який надає своєрідного забарвлення на певний час діяльності людини, характеризує її життєвий тонус. Розрізняють позитивні настрої, які виявляються у бадьорості і високому тонусі, і негативні, які пригнічують, демобілізують, спричинюють пасивність.Настрій — такий загальний емоційний стан, який не спрямований на щось конкретне. Причини настроїв найрізноманітніші: непідготовленість до діяльності, страх перед очікуваною невдачею, хворобливі стани, приємні звістки тощо. Особливе місце серед причин, що зумовлюють той чи інший настрій, посідає марновірство. Віра в прикмети, особливо негативні, спричинює пасивність, страх, розлад психічної діяльності особистості.Міра підпадання під вплив настроїв має індивідуальний характер. Особи, яким властиве самовладання, не підпадають під вплив настрою, не занепадають духом навіть у тих випадках, коли для цього є певні підстави, а, навпаки, переборюють труднощі. Легкодухі швидко піддаються настроям. Вони потребують підтримки колективу.Афекти - це сильне короткочасне збудження, яке виникає раптово, оволодіває людиною такою мірою, що вона втрачає здатність контролювати свої дії та вчинки. Прикладом афекту може бути несподіване переживання великої радості, вибуху гніву, страху.У стані афекту порушується саморегуляція організму, яка здійснюється ендокринною системою. У цьому стані послаблюються процеси гальмування в корі великих півкуль головного мозку. І. П. Павлов, аналізуючи афективний стан, зазначав, що людина в стані афекту, який перевантажує гальмівну функцію кори, говорить і робить те, чого вона не дозволяє собі в спокійному стані і про що шкодує, коли мине вплив афекту.Особливо різко виявляється афективний стан при сп'янінні, за якого гальмівні процеси значно послаблюються. Афекти зумовлені несподіваними гострими життєвими ситуаціями, в які потрапляє людина. Афект, як і настрій, залежить певною мірою від індивідуальних особливостей людини - її темпераменту, характеру, вихованості.Афективні люди часто спалахують без будь-яких на те причин. Афекти викликають глибокі зміни психічного життя людини, виснажують її. Людина, яка виробила здатність опановувати себе, контролювати свої емоції, може скеровувати свої афективні реакції.Разом з тим усім людям більшою або меншою мірою властиве афективне життя, без якого вони, як слушно зауважила Л. І. Божович, перетворилися б на пасивних, безликих істот.Стрес де в чому нагадує афект. Він, як і афект, виникає за умов напруженого життя та діяльності, у небезпечних ситуаціях, що виявляються несподівано й потребують негайних заходів для їх подолання.У стресовому стані поведінка людини значною мірою дезорганізується, спостерігаються безладні рухи, порушення мовлення, помилки в переведенні уваги, у сприйманні, пам'яті та мисленні, виявляються неадекватні емоції. Лише твердо засвоєні вміння та навички в стані стресу можуть залишатися сталими. Практичний досвід доводить, що дисциплінованість, організованість та самовладання запобігають дезорганізації поведінки за умов стресу.Фрустрація являє собою своєрідний емоційний стан, характерною ознакою якого є дезорганізація свідомості та діяльності і за якого людина опиняється в стані безнадійності, втрати перспективи.М. Д. Левітов виділяє такі різновиди фрустрації: агресивність, діяльність за інерцією, депресивні стани, для яких характерними є сум, невпевненість, безсилля, відчай.Фрустрація виникає внаслідок конфліктів особистості з оточуючими, особливо в колективі, в якому людина не має підтримки, співчуття. Негативна соціальна оцінка людини, яка зачіпає її індивідуальність - її вартісність, стосунки, загрожує престижу, принижує людську гідність, — спричиняє стан фрустрації. Він виникає в людей з підвищеною збудливістю, з недостатньо розвиненими гальмівними процесами, у невихованих, розбещених дітей.Пристрасті — це сильні, стійкі, довготривалі почуття, які захоплюють людину, керують нею і виявляються в орієнтації всіх прагнень особистості в одному напрямі, в зосередженні їх на одній меті.Пристрасть - це велика сила людини, яка активно прямує до своєї мети. Вона породжує в людини неослабну енергію в прагненні до мети. Пристрасть виявляється в найрізноманітніших сферах людського життя та діяльності - в праці, навчанні, науці, спорті, мистецтві.Вона має вибірковий характер і виявляється не лише в емоційній, а й у пізнавальній, вольовій сферах, у наполегливості.Пристрасті бувають позитивні та негативні. Навіть позитивна пристрасть, якщо вона заважає діяльності, навчанню, стає негативною. Коли учень, захоплюючись читанням або спортом, пропускає уроки, недосипає, то саме по собі позитивне заняття — читання книжок — перетворюється на негативне. Пристрасть до алкоголю, паління тощо згубно позначається на праці та житті людини.Позитивні пристрасті - захоплення працею, навчанням — є тією силою особистості, яка породжує велику енергію в діяльності, сприяє продуктивності праці. І.П. Павлов закликав молодь бути пристрасною в роботі та наукових шуканнях. "Пам'ятайте, - писав він, — що наука вимагає від людини великого напруження і великої пристрасті"

42. Поняття про емоції та почуття.Діяльність людини, її поведінка завжди зумовлюють появу певних емоцій і почуттів - позитивне або негативне ставлення до неї. Ставлення до дійсності відображається в мозку і переживається як задоволення або незадоволення, радість, сум, гнів, сором. Такі переживання називають емоціями, почуттями.Емоції і почуття здійснюють сигнальну та регулювальну функції, спонукають людину до знань, праці, вчинків або утримують її від негативних вчинків.Людські емоції і почуття найяскравіше виражають духовні запити і прагнення людини, її ставлення до дійсності. К. Д. Ушинський писав, що "ні слова, ні думки, навіть вчинки наші не виражають так почуття нас самих і наше ставлення до світу, як наші почування".Емоції і почуття органічно пов'язані між собою, але за своїм змістом і формою переживання вони не тотожні.Емоція — це загальна активна форма переживання організмом своєї життєдіяльності.Розрізняють прості та складні емоції. Переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, болю - це прості емоції. Вони властиві і людям, і тваринам. Прості емоції в людському житті перетворилися на складні емоції і почуття. Характерною ознакою складних емоцій є те, що вони - результат усвідомлення об'єкта, що зумовив їх появу, розуміння їхнього життєвого значення, наприклад, переживання задоволення при сприйманні музики, пейзажу.Почуття - це специфічно людські, узагальнені переживання ставлення до потреб, задоволення або незадоволення яких зумовлює позитивні або негативні емоції - радість, любов, гордість, сум, гнів, сором тощо. Емоції і почуття характеризуються: якістю та полярністю, активністю та інтенсивністю. Емоціям і почуттям властива полярність. Вона виявляється в тому, що кожна емоція, кожне почуття за різних обставин можуть мати протилежний вияв: "радість - горе", "любов - ненависть", "симпатія - антипатія", "задоволення - незадоволення"..Розрізняють стенічні емоції і почуття - ті, що посилюють активність, спонукають до діяльності, і астенічні - ті, що пригнічують людину, послаблюють її активність, демобілізують.Залежно від індивідуальних особливостей особистості, її стану і ставлення до ситуації та об'єктів, що зумовлюють переживання, емоції і почуття виявляються більш або менш інтенсивно, бувають довготривалими або короткочасними.Характерною особливістю емоцій і почуттів є те, що вони охоплюють особистість повністю.Охоплюючи всі різновиди переживань людини - від глибоко травмуючих страждань до високих форм радості та соціального відчуття життя, емоції можуть стати як позитивним чинником життєдіяльності, посилюючи активність організму, так і негативним, пригнічуючи всі його функції. Емоції та почуття людини взаємопов'язані з її діяльністю: діяльність викликає різноманітні переживання у зв'язку із ставленням до неї та її результатів, а емоції і почуття також стимулюють людину до діяльності, додають їй снаги, стають внутрішньою спонукою, її мотивами.Почуття збагачують життя людини.. Фізіологічним механізмом емоцій є діяльність підкоркових нервових центрів - гіпоталамусу, лімбічної системи, ретикулярної формації. Але кора великих півкуль головного мозку відіграє провідну роль у виявах емоцій і почуттів, здійснюючи регулювальну функцію стосовно підкоркових процесів, спрямовуючи їхню діяльність відповідно до усвідомлення людиною своїх переживань. Один із фізіологічних механізмів почуттів - динамічні стереотипи, тобто утворені протягом життя системи тимчасових нервових зв'язків. Тут виникають почуття важкості і легкості, бадьорості та втоми, задоволення і прикрості, радості, торжества, відчаю тощо. "Мені здається, що такі почуття через зміни звичайного способу життя, припинення звичайних занять, втрату близьких людей... мають своє фізіологічне підґрунтя значною мірою саме в зміні, в порушенні старого динамічного стереотипу і в складності становлення нового" (І. П. Павлов).

43. Види почуттів, їх властивості. Характеристика вищих емоцій (почуттів) людини.У пізнавальній сфері людини особливе місце посідають вищі почуття. Вони являють собою відображення переживання людиною свого ставлення до явищ соціальної дійсності. За змістом вищі почуття поділяють на моральні, естетичні, інтелектуальні та праксичні.Рівень духовного розвитку людини оцінюють за тим, у якій мірі їй властиві ці почуття. У вищих почуттях яскраво виявляються їх інтелектуальні, емоційні та вольові компоненти.Вищі почуття є не лише особистим переживанням, а й засобом виховного впливу на оточуючих.Моральні почуття - це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, до інших людей, до самої себе; їх джерелом є спільне життя людей, їхні взаємини, боротьба за досягнення суспільно важливої мети.Моральні почуття людини сформувались у суспільно-історичному житті людей, в процесі їх спілкування і стали важливим засобом оцінки вчинків і поведінки, регулювання взаємин особистості.Естетичні почуття — це відчуття краси явищ природи, праці, гармонії барв, звуків, рухів і форм. Гармонійне поєднання предметів, цілого та частин, ритм, консонанс, симетрія викликають відчуття приємного, насолоду, яка глибоко переживається та є натхненням для душі. Ці почуття викликають появу творів мистецтва. Не тільки в мисленні, а Й почуттями людина утверджує себе в світі речей..Естетичні почуття тісно пов'язані з моральними почуттями. Вони надихають особистість високими прагненнями, утримують від негативних вчинків. Отже, естетичні почуття є істотними чинниками формування моральності. Інтелектуальні почуття являють собою емоційний відгук, ставлення особистості до пізнавальної діяльності в широкому її розумінні. Ці почуття виявляються в допитливості, чутті нового, здивуванні, упевненості або сумніві. Інтелектуальні почуття яскраво виявляють пізнавальні зацікавлення, любов до знань, навчальні і наукові уподобання.Пізнавальні почуття залежно від умов життя, навчання та виховання мають різні рівні розвитку. Такими його рівнями є цікавість, допитливість, цілеспрямованість, стійкий інтерес до певної галузі знань, захоплення пізнавальною діяльністю. Пізнавальні почуття своїм механізмом мають природжений орієнтувальний рефлекс, але його зміст цілком залежить від навчання, виховання, навколишньої дійсності, умов життя. Праксичні почуття - це переживання людиною свого ставлення до діяльності. Людина реагує на різні види діяльності - трудову, навчальну, спортивну. Це виявляється в захопленні, задоволенні діяльністю, у творчому підході, в радості від успіхів або незадоволенні, в байдужому ставленні до неї.Праксичні почуття виникають у діяльності. Праця як справа честі, гуманістичне ставлення до діяльності роблять праксичні почуття важливим чинником боротьби за високу продуктивність та якість праці.

44. Поняття про темперамент. Історія розвитку теорій про темперамент.Вчення про темперамент має свою історію. Ще в стародавні часи вчені звернули увагу на відмінності між людьми і намагалися по-різному їх пояснити. Так, поступово виокремилися різні підходи до темпераменту.

Протягом тривалої історії свого вивчення темперамент завжди пов'язувався з органічними або фізіологічними особливостями організму.Корінням дана фізіологічна гілка учіння про темперамент входить в античний період. Гіпократ (V ст. до н. е.) описав чотири типи темпераменту, виходячи з фізіологічних уявлень того часу. Вважалося, що в організмі людини міститься чотири основні рідини, або "соки": кров, слиз, жовта жовч, чорна жовч. Змішуючись в кожної людини в певних пропорціях, вони і складають її темперамент. Конкретну назву кожен темперамент отримав за назвою тієї рідини яка нібито переважає в організмі. Відповідно були виділені наступні типи темпераменту: сангвінічний (від лат. sanguis-кров), флегматичний (від грец. phlegma - слиз), холеричний (від грец. chole - жовч) і меланхолічний (від грец. - melaina chole - чорна жовч). У Але з часом з'явилися висновки про те, які психічні властивості мають бути у людини, в організмі якої переважає жовч, кров і т. д. Представник конституціональної теорії Е. Кречмер вважав, що темперамент і характер людини залежать від особливостей будови її тіла. Він описав такі типи будови тіла: астенічний, атлетичний і пікнічний. Перший тип є фізично кволим, з тонкими руками і ногами, з плоскою грудною клітиною і тонким животом. Другий тип (атлетичний) - фізично сильна людина з міцним скелетом і добре розвинутою мускулатурою. Третій (пікнічний) має щільну фігуру, великий живіт і коротку міцну шию.Схожу теорію розвивав вчений У. Шелдон. Він також виділив три типи статури. Людей першого типу назвав "вісцеротоніками" (від лат. viscera - нутрощі), другого - "соматотоніками" (від грец. - soma - тіло), третього типу - "церебротоніками" (від лат. - cerebrum - мозок). У першого типу спостерігалося переважання органів травлення, у другого - переважання рухового апарату і міцної мускулатури, у третього - переважання діяльності нервових центрів. До біологічно обумовлених структур особистості відноситься перш за все темперамент. Темперамент визначає наявність багатьох психічних відмінностей між людьми, в тому числі інтенсивність і стійкість емоцій, емоційну вразливість, темп і енергійність дій, а також цілий ряд інших динамічних характеристик.Не дивлячись на те, що здійснювалися неодноразові спроби дослідити проблему темпераменту, і досі вона відноситься до ряду суперечливих і до кінця не вирішених проблем сучасної психологічної науки.Однак за умови наявності розмаїття підходів більшість дослідників визнає, що темперамент - це біологічний фундамент, на якому формується особистість як соціальна істота, а властивості особистості, обумовлені темпераментом, є найбільш стійкими і довготривалими.Якщо спостерігати за людьми, то можна побачити, що вони відрізняються один від одного своєю поведінкою: по-різному проявляють свої почуття, неоднаково реагують на подразники зовнішнього середовища. Так, одні вирізняються врівноваженістю поведінки, діють обмірковано, не показують зовні свої почуття, інші за тих самих обставин нервують, емоційно збуджуються з приводу незначних подій. Одні комунікабельні, легко вступають в контакти з людьми, життєрадісні, а інші, навпаки, замкнуті та стримані. І це стосується суто зовнішніх проявів, незалежно від того, наскільки ця людина розумна, працелюбна, смілива, які її прагнення та інтереси.Такі індивідуальні особливості дістали назву "темперамент" (лат. temperamentum - співвідношення, пропорція).Темперамент - характеристика індивіда з боку динамічних властивостей його психіки - інтенсивності, швидкості, темпу, ритму та врівноваженості психічних проявів.

45. Поняття про характер. Характер та індивідуальність людини. Структура характеру. Індивідуальне та типове в характері.Характер (від грец. Character - риса, ознака, особливість) - сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, створених і проявляються в діяльності і спілкуванні та зумовлюють типові способи сприйняття реальності, типові способи поведінки, а також своєрідні відносини людини до найрізноманітніших аспектів дійсності. Під рисою характеру розуміють ту чи іншу особливість особистості людини, яка систематично виявляється в різних видах його деят-ти і по якій можна судити про його можливі вчинки в певних умовах. Структура характеру Характер людини не представляє собою чисто випадкової сукупності різних властивостей. Окремі властивості характеру залежать один від одного, пов'язані одне з одним, утворюють цілісну організацію. Така цілісна організація називається структурою характеру. В структурі сформованого характеру ми повинні виділити дві сторони: зміст і форму. До змісту відносяться риси, які виражають спрямованість особистості (стійкі потреби, установки, інтереси, схильності, ідеали, цілі), систему відносин до навколишньої дійсності і що представляють собою індивідуально-своєрідні способи здійснення цих відносин. У різних формах характеру виражаються способи прояву відносин, які закріпилися емоційно-вольові особливості поведінки, темпераменту. Люди відрізняються один від одного по звичкам, манері поведінки. Інтелектуальні, вольові та емоційні риси характеру відносяться до форми. Характер - це нерозривне ціле. Загальні риси характеру виявляються у відносинах особистості до суспільних обов'язків і боргу, до людей, до самої себе. Відношення до суспільних обов'язків і боргу насамперед виявляється у відношенні особистості до суспільної праці. У цьому зв'язку виявляються такі риси характеру, як працьовитість, сумлінність, наполегливість, ощадливість, і протилежні їм - лінощі, недбалість, пасивність, марнотратство. Відношення людини до праці впливає на формування його інших особистісних якостей. Д. И. Писарєв писав: "Характер загартовується працею, і хто ніколи не добував собі власною працею насущної їжі, той у більшій частині залишається назавжди слабкою, млявою і безхарактерною людиною". Відношення до людей наочно виступає в таких рисах характеру, як товариськість, увічливість, доброзичливість і т.п. Антиподами цих рис є замкнутість, безтактність, недоброзичливість. Як затверджував В. Гюго, "у кожних чоловік три характери: той, котрий йому приписують; той, котрий він сам собі приписує; і, нарешті, той, котрий є в дійсності". З метою з'ясування суті свого характеру людині корисно знати думка про себе колективу, у якому він працює і проводить значну частину свого життя.. Відношення до самого себе виявляється в самооцінці своїх дій. Твереза самооцінка - це одне з умов удосконалювання особистості, що допомагають виробляти такі риси характеру, як скромність, принциповість, самодисципліна. Негативними рисами характеру є підвищена зарозумілість, зарозумілість і хвастощі. Людина, що володіє цими рисами, звичайно неуживчивий у колективі, мимоволі створює в ньому передконфліктне і конфліктні ситуації. Принциповість - одне з коштовних особистісних якостей, що додають характеру діяльну спрямованість. Вольові риси характеру. Під волею розуміється складний психічний процес, що викликає активність людини і будить його діяти направлено. Воля є здатністю людини переборювати перешкоди, домагатися поставленої мети. Конкретно вона виступає в таких рисах характеру, як цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, мужність. Дані риси характеру можуть сприяти досягненню як суспільно корисних, так і антигромадських цілей. Для цього важливо визначити, який мотив вольового поводження людини. "Хоробрий учинок, мотив якого складається в поневоленні іншої людини, у захопленні чужого добра, у просуванні по службі, і хоробрий учинок, мотив якого полягає в тім, щоб допомогти загальній справі, володіють, звичайно зовсім різними психологічними якостями". По вольовій активності характери підрозділяються на сильні і слабкі. Люди сильним характером мають стійкі цілі, ініціативні, змело приймають рішення і реалізують їх, мають велику витримку, мужні і сміливі..Вольові якості можна виховувати в людини. І. П. Павлов підкреслював, що людина - це єдина система, здатна регулювати сама себе в широких межах, тобто може самоудосконалюватися. Так, у холерика легше виробити активність і рішучість, чим у меланхоліка. Сама людина повинна з юного віку тренувати свою волю, виробляти такі якості, як самовладання, активність, сміливість.

46.Загальна характеристика здібностей. Задатки, схильності та здібності, проблема успадкування здібностей.Термін "здібності", незважаючи на його давнє та широке застосування в психології, наявність у літературі багатьох його визначень, неоднозначний.Значний внесок у розробку загальної теорії здібностей вніс наш вітчизняний вчений Б. М. Теплов. У понятті "здібності", по Теплову, укладено три ідеї. "По-перше, під здібностями розуміються індивідуально-психологічні особливості, що відрізняють однієї людини від іншого ... По-друге, здібностями називають не усякі взагалі індивідуальні особливості, а лише такі, які мають відношення до успішності виконання будь-якої діяльності або багатьох діяльностей. По-третє, поняття "здатність" не зводиться до тих знань, навичок чи умінь, які вже вироблені в даної людини ". Здібності, вважав Б. М. Теплов, не можуть існувати інакше, як у постійному процесі розвитку..Здібності - індивідуальні особливості людей, від яких залежить набуття ними знань, умінь і навичок, а також успішність виконання різних видів діяльності.Загальні здібності включають ті, якими визначаються успіхи людини в самих різних видах діяльності. До них, наприклад, відносяться розумові здібності, тонкість і точність ручних рухів, розвинена пам'ять, досконала мова і ряд інших. Спеціальні здібності визначають успіхи людини в специфічних видах діяльності, для здійснення яких необхідні задатки особливого роду та їх розвиток. До таких здібностей можна віднести музичні, математичні, лінгвістичні, технічні, літературні, художньо-творчі, спортивні та ряд інших. Теоретичні та практичні навички відрізняються тим, що перші зумовлюють схильність людини до абстрактно-теоретичних роздумів, а другі - до конкретних, практичних дій. Навчальні і творчі здібності відрізняються один від одного тим, що перші визначають успішність навчання і виховання, засвоєння людиною знань, умінь, навичок, формування якостей особистості, в той час як другі - створення предметів матеріальної і духовної культури, виробництво нових ідей, відкриттів і винаходів , словом - індивідуальна творчість у різних областях людської діяльності.Здібності до спілкування, взаємодії з людьми (комунікативні здібності), а також предметно-діяльні, або предметно-пізнавальні, здібності - найбільшою мірою соціально обумовлені. В якості прикладів здібностей першого виду можна навести мова людини як засіб спілкування (мова в її комунікативної функції), здібності міжособистісного сприйняття і оцінювання людей, здатності соціально-психологічної адаптації до різних ситуацій, здатності входити в контакт з різними людьми, розташовувати їх до себе, чинити на них вплив і пр.І міжособистісні, і предметні здатності взаємно доповнюють один одного. Завдяки їх поєднання людина отримує можливість розвиватися повноцінно і гармонійно.Задатки як природні передумови здібностей.Природа людських здібностей до цих пір викликає досить бурхливі суперечки серед вчених. Одна з панівних точок зору, що веде свою історію ще від Платона, стверджує, що здібності біологічно обумовлені і їх прояв цілком залежить від успадкованого фонду. Навчання та виховання може лише змінювати швидкість їх появи, але вони завжди виявляться тим чи іншим чином.Як доказ вродженості здібностей зазвичай вказують на факти індивідуальних відмінностей, що виявляються в дитячому віці, коли вплив навчання і виховання, здавалося б, ще не могло бути визначальним. Так, наприклад, музична обдарованість Моцарта виявилася в 3 роки. Талант в живописі і в скульптурі виявляється дещо пізніше: у Рафаеля - у 8 років, у Ван-Дейка - в 10, в Дюрера-в 15 років.Концепція спадкоємства здібностей знайшла відображення у поглядах, що пов'язують здібності людини з масою його мозку. Зважування мозку видатних людей показало, що їх мозок трохи більше середньої величини. Одним з відомих дослідників здібностей є Френсіс Гальтон, що пояснює успадкування здібностей, виходячи з принципів еволюційної теорії Ч. Дарвіна. Аналізуючи біографії видатних діячів, Гальтон прийшов до висновку, що вдосконалення людської природи можливо лише шляхом виведення на основі законів спадковості раси особливо обдарованих; розумово і фізично сильних людей.Однак, швидше за все, в більшості випадків слід говорити не про біологічну, а про соціальної спадковості. Дитина йде по стопах батьків не тільки із-за спадкової обумовленості, але й тому, що з дитинства пізнав і полюбив їх професію. Концепцію спадковості здібностей не можна визнати пояснюватиме всі факти прояву здібностей, і проходження їй є радше результатом педагогічної і психологічної малописьменності.Представники іншої крайньої точки зору вважають, що особливості психіки цілком визначаються якістю виховання і навчання. Так, ще у XVIII ст. К. А. Гельвецій проголосив, що за допомогою виховання можна сформувати геніальність.Кінцевим висновком цієї концепції стало положення про те, що у кожної людини можна сформувати будь-які здібності. Дотримуючись даного погляду, американський учений У. Ушбі стверджує, що здібності визначаються насамперед тією програмою інтелектуальної діяльності, яка була сформована у людини в дитинстві. Проте життєві спостереження і спеціальні дослідження свідчать, що не можна заперечувати природних передумов здібностей. Не визнаючи уродженості здібностей, психологія не заперечує врожденность особливостей які можуть виявитися умовами успішного виконання певної діяльності. Ці вроджені анатомо-фізіологічні особливості будови мозку, органів почуттів і руху, складові природну основу розвитку здібностей, називають задатками. Наприклад, задатки інтелектуальних, здібностей проявляються насамперед у функціональній діяльності мозку - його більшою чи меншою збудливості, рухливості нервових процесів, швидкості утворення тимчасових зв'язків тощо, - тобто в тому, що І.П. Павлов назвав генотипом (уродженими особливостями нервової системи)..Загальні здібності, що забезпечують відносну легкість і продуктивність в оволодінні знаннями в різних видах діяльності, нерідко називають обдарованістю. Обдарованість може виявлятися в різних сферах діяльності: інтелектуальної, академічної (навчальної), творчої, мистецької, у сфері спілкування (лідерство) і психомоторики. Обдарованих людей відрізняє, перш за все, уважність, зібраність, постійна готовність до діяльності; їм властива наполегливість у досягненні мети, невгамовна потреба трудитися, а також інтелект, що перевищує середній рівень.

47. Загальна характеристика діяльності та її психологічний зміст.Діяльність - одна з основних категорій психологічної науки. Предметом психології є саме цілісна діяльність суб'єкта в різних формах та видах, у її філогенетичному, історичному та онтогенетичному розвитку. Основною, генетичне вихідною е зовнішня, предметна діяльність, яка породжує всі види внутрішньої психологічної діяльності. Складовими діяльності є дії та операції, що співвідносяться з потребами, мотивами, цілями. Загальну психологічну структуру діяльності характеризують також, крім названих вище складових цілей, засоби діяльності. В ній можна вирізнити: • суб'єкт діяльності; • процес діяльності; • предмет діяльності; • умови діяльності; • продукт діяльності. Прийнято розрізняти три основні види людської діяльності: гру, навчання та працю. Кожен із цих видів визначається своїми мотивами, цілями й засобами. У грі дитину приваблює сам її процес, домінуюче значення має «виконання» певних ігрових ролей. Головна мета навчання - засвоєння знань, навичок і вмінь, підготовка до трудової діяльності. Праця пов'язана зі свідомою діяльністю людини, спрямованою на створення матеріальних і духовних цінностей. У всіх цих видах діяльності важливу роль відіграє спілкування. Самою різноманітною є активність людини . Діяльність – це зовнішня ( фізична ) і внутрішня ( психічна ) активність людини, що регулюється усвідомлюваною метою. Поняття діяльності є найбільш загальним у психології. Тому його дослідженню надається особливе значення. У вітчизняній психології існує дві теорії діяльності: теорія індивідуальної діяльності, розроблена О.М.Леонтьєвим, і теорія спільної ( сумісної ) діяльності, розроблена Б.Ф.Ломовим. Останній вважав, що теорія індивідуальної діяльності є лише частковим випадком більш загальної теорії спільної діяльності, бо ніяка індивідуальна діяльність неможлива без діяльності багатьох інших людейПри аналізі психологічної стурктури (будови) діяльності найчастіше виділяють два підходи, які називають мотиваційний і операційний аспекти. Їх основи були закладені в працях Л.С.Виготського, С.Л.Рубінштейна, О.М.Леонтьєва та ін. Першопричиною діяльності виступає потреба. Це - неусвідомлюваний стан організму, який ще не має конкретно предметного вираження. Вона виникає як своєрідний сигнал про те, що для нормальної життєдіяльності чогось не вистачає, людина переживає певний дискомфорт. Усвідомлений аналіз цього стану приводить до виникнення мети. Мета ( ціль ) – це ідеальний образ об”єкта який в свідомості людини може задовольнити виниклу потребу. Будучи образом кінцевого результату, вона може бути близькою і далекою. Іноді потреба зразу спонукає людину до діяльності, тобто породжує мотив, але частіше мета виступає своєю активною стороною в якості мотиву. Мотив – це те, що спонукає до діяльності і надає їй специфічні риси у виборі засобів і способів досягнення мети. Мотивами можуть бути потреби, інтереси, емоції, переконання та ідеали. Різноманітність діяльності породжує різноманітність мотивів. Як і мета, вони бувають близькими і далекими, особистими і суспільними. Для одержання кінцевого результату, який реально задовольнить наявну потребу, необхідні ще предмет і засоби діяльності. Предмет діяльності – це об”єкт або сукупність об”єктів, перетворюючи які можна досягти поставленої мети. Всякий відносно завершений елемент діяльності, спрямований на досягнення певної проміжної мети і підпорядкований загальному мотиву діяльності називається дією. Дія – це моторна функція живого організму. Будь – яка конкретна діяльність є поєднанням певної системи дій. Кожна дія складається із системи рухів., тобто операцій, підпорядкованих завданню, яке виконується в тих чи інших конкретних умовах. Серед великої кількості відомих людських дій ( трудові, комунікативні, соціальні та ін.) найбільш розповсюдженими є предметні дії, які спрямовані на зміну стану чи властивостей предмету. Їх аналіз показує, що, не дивлячись на зовнішню різноманітність, всі вони, як правило, складаються в основному з трьох простих елементів – взяти, перемістити і відпустити в поєднанні з допоміжними рухами корпусу тіла, ніг і голови. В різних видах рухів ці елементи розрізняються особливістю поєднання, траєкторією, силою, швидкістю, амплітудою і тим, якими частинами тіла вони виконуються.

48. Діяльність є динамічним утворенням, про що свід­чать взаємопереходи між її компонентами: за певних умов вона стає дією, дія - діяльністю або операцією, а операція - дією. Відбувається це переважно у зв'язку з розвитком діяльності. Коли першокласник учиться писати, процес письма - це діяльність із відповідною мотивацією (наприклад, отримати схвалення дорос­лих). Дія (складні для дитини рухи руки) підпорядкову­ється уявленню про форму того, що вона пише. Унаслі­док багаторазового вправляння цей процес перетворю­ється на одну з багатьох дій, що виконуються з використанням доцільних операцій. Починається засвоєння діяльності з ознайомлення з її предметом (ідеальним або матеріальним).Рівнями засвоєння діяльності є:1)   навченість - відтворення зафіксованих у суспіль­ному досвіді прийомів дії та поведінки, закріплення їх у формі знань, навичок, звичок. Суб'єкт діяльності зда­тен лише використовувати засвоєні на попередньому етапі дії;2)  умілість - володіння соціальними і трудовими вміннями, сформованими у процесі застосування знань, мавичок і звичок у нових, нестандартних умовах. Суб'єкт діяльності орієнтується в умовах, є її організа­тором;3)  майстерність - самостійне і свідоме використан­ні! індивідуального досвіду, обдарованість, яка забезпе­чує успішне засвоєння та виконання діяльності;4)  творчість - творення нових предметів, вироблен­ня прийомів нових дії та поведінки.Засвоєння діяльності відбувається з розвитком і формуванням свідомості людини. Активність дитини тільки поступово, у процесі розвитку набуває форм свідомої цілеспрямованої діяльності. Спочатку вона імпульсивна (перші дні після народження), пізніше - відбувається на рівні орієнтувально-дослідницьких реакцій, на основі яких формується дослідницька пове­дінка (хапання, розглядання, маніпулювання), дитина одержує інформацію про світ, засвоює координацію рухів.Жоден вид діяльності не можна роз­глядати поза зовнішніми умовами. Всі вони - резуль­тат взаємодії дитини з людьми і предметами.Наступний етап - освоєння діяльності - відбу­вається під впливом навчання і наслідування практич­ної поведінки. Дитина опановує загальнолюдські спосо­би застосування речей та їх призначення у практиці. Поряд із предметною діяльністю у неї розвивається комунікативна, завдяки якій дитина задовольняє свої потреби та бажання, засвоює інформацію, суспільні вимоги. Спочатку це домовні форми поведінки (міміка, жести, плач), далі - формування пасивної, а потім і активної мовної поведінки. Засвоєння мови створює передумови для відокремлення образів від речей і дій, вирізнення значень, їх фіксування та оперування ними для регуляції поведінки.Оволодіння діяльністю - це оволодіння її операцій­ним і мотиваційним (спонукальним) аспектами. Особи­стість осмислює і переосмислює мотиви своєї діяль­ності. Те, що раніше було діяльністю, стало засобом ін­шої - ширшої - діяльності. Так відбувається зсув мотиву на мету - своєрідна перебудова діяльності, в результаті якої місце мети посідають умови діяльності. Його наслідком є перетворення дії на операцію, розши­рення видів діяльності: попередня діяльність (як дія) включається в ширшу мережу життєвих зв'язків суб'єкта.У процесі засвоєння діяльності важливу роль віді­грають навички, уміння і звички. Навички. Кожна дія має моторну (рухову), сенсорну (чуттєву) і центральну (мозкову) складові. Моторна забезпечує реалізацію, сенсорна - контроль, централь­на - регулювання дії. Способи їх називають прийома­ми виконання діяльності, які можуть здійснюватись свідомо і несвідомо. Повторюючи дію, людина впра- вляється, вдосконалює її виконання. Дія виконується дедалі швидше, легше, вільніше, потребує менше на­пруження і вольового контролю, зменшується кількість помилкових рухів.Навичка - часткова автоматизованість виконання, контролю, регуляції цілеспрямованих рухів людини..Уміння. Процес засвоєння діяльності передбачає ви­роблення у людини вмінь. Вміння - використання знань і навичок для вибору та здійснення прийомів дії відповідно до мети; володіння складною системою психічних і практичних дій, необхідних для цілеспрямованого регу­лювання діяльності наявними у суб'єкта знаннями і навичками.Формується вміння шляхом вправляння, що умо­жливлює діяльність у звичних і нових умовах. Для пе­ренесення вмінь зі звичних умов у нові необхідна про­міжна інтелектуальна діяльність. Таке перенесення теж є вмінням. Вироблення вмінь - насамперед аналіз знань.Уміння виявляється там, де знання справи поєдну­ється із вправністю під час виконання дій, з яких скла­дається діяльність (уміло керує автомобілем той, хто всі операції робить вправно, чітко й бездоганно). Воно є по­чатковим етапом опанування нового способу дії відпо­відно до певних правил (знань), для чого їх необхідно засвоїти. У сукупності вмінь розрізняють уміння і навички самообслуговування, виробничі, мовленнєві, розумові, конструювальні (побудова предметів за уявою, малюн­ками, моделями, описами), організаційно-технологічні (добір потрібних знарядь праці, матеріалів і способів їх оброблення) та операційні (застосування знарядь праці, матеріалів для виготовлення певного продукту).У процесі тренування (розв'язання нових завдань у нових умовах) відбувається перетворення вміння на на­вичку, зміна регуляційно-орієнтувальної основи дії, яка виконується правильно, без співвіднесення з прави­лом (знанням).Вирішальне значення у формуванні вмінь і навичок має регулювання рухів на підставі самоконтролю, який сприяє виробленню тонких зорових, слухових і рухових диференційованих дій, що є передумовою їх точності. Психологічна сутність навчання.

50 Назвіть та охарактеризуйте основні елементи структури гри.Мета: отримати емоційне задоволення Мотив : інтерес до виконання ігрової дії Спосіб виконання дії: через дотримання правил Результат : задоволення

51Загальна характеристика особистості.Особистість – це соціально обумовлена система психічних якостей індивіда що визначається замученістю людини до конкретних суспільних,культурних історичних відносин. Вона виявляється і формується в процесі свідомої діяльності і спілкування. Особистість опосередковує і визначає рівень взаємозв’язків індивіда з суспільним та природним середовищем. У філософсько-психологічному аспекті особистість – це об’єкт і суб’єкт історичного процесу власного життя. Індивід – це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соц. Умовах. Індивідуальність – поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність і відмінність від інших людей. Людина як соціальна і біологічна істота є носієм особистості. Суб’єкт – індивід або група як джерело пізнання і перетворення дійсності, джерело активності.

52.Потреби як джерело активності; мотиваційна сфера особистості.Людські потреби, що є джерелом активності, дуже мінливі і різноманітні. Їх аналіз свідчить про те, що в процесі задоволення вони змінюються, збагачуються і зростає їх кількість. Причиною цього є незавершеність вигляду продукту людської діяльності, який постійно вдосконалюється і видозмінюється. Це приводить до зміни потреб, які породжують нові форми активності. Потреби людини мають і особистий і суспільний характер. Всю різноманітність людських потреб розрізняють за походженням і предметом.За своїм походженням потреби бувають природні і культурні.До природних потреб відносять ті, що життєво необхідні для людини, незадоволення яких протягом тривалого часу може призвести до загибелі організму. Так, усім людям властиві природні потреби в їжі, сні, одягу, житлі, особі протилежної статі тощо.У культурних потребах виявляється залежність активної діяльності людини від продуктів людської культури. До об”єктів культурних потреб відносять як предмети необхідні для задоволення природних потреб ( тарілка, ложка тощо ), так і предмети необхідні для спілкування і громадського життя людини ( книга, радіо, телевізор тощо ). З розвитком суспільства змінюється характер культурних потреб. За характером предмету потреби поділяють на матеріальні і духовні.В матеріальних потребах виявляється залежність людини від предметів матеріальної культури ( потреба в житлі, одязі тощо ), в духовних – залежність від предметів суспільної діяльності. Для задоволення духовних потреб використовуються матеріальні предмети ( газети, книги, телевізор та ін.). Людина в системі суспільних відносин виступає і як суб’єкт і як активний діяч. Різні психологічні теорії дають різні відповіді. 1. Фрейдизм: активність особистості виростає з глибинних інстинктивних потягів. Половий потяг - джерело енергії (кожна людина заряджена нею з народження, згодом енергія вивільняється відповідно до норм суспільства. Це називається сублімацією). 2. Абрахам Маслоу (гуманістична теорія): джерело - визначені уроджені потреби. Вони носять у людини ієрархічний характер у плані своєї появи в онтогенезі. Порядок появи: 1. прості біологічні потреби (їжа, тепло); 2. потреба в безпеці (safety); 3. потреба в приналежності і любові (родина, суспільство); 4. потреба в оцінці з боку навколишніх; 5. потреба в самоактуалізації. Кожна людина має з народження ці потреби, але вони виражені в різному ступені. 3. Феноменологічні потреби активності особистості. Кожна людина виявляє уроджену своєрідність у формуванні образів навколишнього світу (феномен у філософії - образ формування навколишнього світу).. Існують теорії, що роблять упор на зовнішньому. 1. Неофрейдисти : (Ерік Фромм, К. Хорні, Гаррі Стек-Саллімен) джерело активності особистості криється в соціальному оточенні людини. Людина - осередок великої соціальної мережі - суспільства. Отже, усі властивості суспільства стають наявні якої-небудь особистості, тобто проектуються на людину. 2. Диспозиційний підхід: (Герберт Мюррей, Гордон Олпорт) особистість - це комбінація стабільних як набутих, так і уроджених рис, що виступають як схильність до диспозиції (визначеному поводженню). У цій теорії незрозуміло, як взаємодіють між собою диспозиції і ситуації. 3. Когнітивистсько-біхевіористський підхід: активність особистості - це пучок поведінкових реакцій, що виникли в результаті научения завдяки підкріпленню. Ми поводимося в житті, як нас учили. Погано те, що особистість втрачає свою активність, тобто активність з'являється ззовні. Висновок: Одні теорії наголошують на зовнішньому (соціальному), інші на внутрішньому (біологічному). Мотиваціонно-потребна сфера особистості як джерело її активності. Діяльний підхід: у вітчизняній психології сформульована теорія активності особистості - петребово-мотиваційна концепція. Джерело: потреби людини, що дуже різноманітні (на відміну від Маслоу, що говорить, що потреб багато). Потреба - це напружена активно-спонукальний стан індивіда, створюваний випробовуваної їм нестатком в об'єктах, необхідних для його існування і розвитку. Потреба виникає в силу нестатку. потреби різноманітні, тому що людина живе і діє у світі людських відносин і об'єктів. З появою на світ в людини дуже обмежений фонд нестатків і інстинктів. Чим більше ми маємо, тим більше хочемо мати. Біологічні потреби є продукт суспільний. Потреба - джерело активності, але потенційної. Активність розвертається тоді, коли з'являється предмет, що задовольняє потребу. Це - мотив (безпосередній побудник у до активності). У людини формується потребово-мотиваційна сфера - сукупність потреб і відповідних мотивів. Потреби - це не тільки стану, що зв'язані з енергією, але вона зв'язана також з емоціями.. У діяльному підході джерелом активності є потреба - можливість, потенціал особистості в активності (вона поєднує внутрішнє і зовнішнє). Само собою зрозуміло, що суб'єкт як індивід народжується наділеним потребами. Інакше кажучи, потреба спочатку виступає лише як умова, як передумова діяльності, але, як тільки суб'єкт починає діяти, негайно відбувається її трансформація, і потреба перестає бути тим, чим вона була віртуально, «у собі».

53.Характеристика трьох вимірів психологічної структури особистості: соціально-психолого-індивідуальний, діяльнісний та генетичний вимір.Підсумовуючи аналіз наукових даних, можна стверджувати, що в основі системної психологічної структури особистості лежать три базових виміри: І — соціально-психолого-індивідуальний — вертикальний; II —діяльнісний —. горизонтальний; III — генетичний — віковий, за допомогою якого характеризується рівень розвитку властивостей особистості, її задатків і

здібностей на певному етапі становлення індивіда як особистості.

1. – спілкування,спрямованість,характер,самосвідомість,досвід,інтелектуальні процеси,психофізіологічні якості

2. – потребнісно-мотиваційний компонент,інформаційно-пізнавальнийкомпонент,ціле утворюючі,результативні,емоційно-почуттєві.

3. – задатки,здібності.

54.Характеристика основних елементів структури навчання Найбільше членування єдиного процесу навчання полягає у виділенні в його структурі двох взаємопов'язаних елементів: навчання і викладання. Навчання неможливе без одночасного здійснення викладання і навчання, без взаємодії учня та викладача. Викладання неможливо без вчення, а вчення без викладання стає елементом процесу самоосвіти. Ефективний процес навчання передбачає встановлення суб'єкт-суб'єктних відносин педагога і учнів. Школяр (дошкільник, студент) виступає об'єктом викладання і суб'єктом навчання. Об'єктом його діяльності є зміст освіти. Педагог виступає суб'єктом викладання. Його діяльності також спрямована на зміст освіти. Процес навчання - це не просто механічне злиття викладання і навчання, а якісно нове, цілісне явище. Ю. К. Бабанський у структурі процесу навчання виділяє наступні компоненти: 1) цільовий; 2) стимулююче-мотиваційний; 3) змістовний; 4) операційно-дієвий; 5) контрольно-регулювальний; 6) оціночно-результатовний. Ці компоненти відображають весь процес взаємодії педагога і учнів від постановки мети навчання до аналізу його результатів. Цільовий компонент процесу навчання є постановку педагогом і прийняття учнями цілей і завдань вивчення теми (розділу, курсу, навчального предмета). Цілі і завдання процесу навчання визначаються соціальним замовленням, уточнюються на основі вимог державних освітніх стандартів, програм, рівня підготовленості учнів і матеріально-технічної бази навчального закладу. Стимулююче-мотиваційний компонент процесу навчання відображає заходи педагога з формування пізнавальних потреб, стимулювання мотивів навчальної діяльності, інтересів. Змістовний компонент процесу навчання - це зміст навчання, визначається госудаpственной освітніми стандартами, програмами, підручниками та навчальними посібниками. Операційно-дієвий компонент процесу навчання відображає його процесуальні характеристики, форми, методи, засоби. Контрольно-регулювальний компонент процесу навчання передбачає здійснення контролю педагога і самоконтролю учнів з метою встановлення зворотного зв'язку і коректування ходу процесу навчання. Оціночно-результативний компонент процесу навчання об'єднує оцінку педагогом і самооцінку учнями результатів навчання, встановлення їх відповідності поставленим цілям, виявлення причин їх можливої ​​невідповідності, постановку завдань подальшої діяльності. Характеристика перерахованих компонентів процесу навчання дає уявлення лише про його склад. Орієнтація педагога на проектування цілісної структури даного процесу передбачає вивчення взаємозв'язків його структурних елементів. Всі компоненти процесу навчання тісно взаємопов'язані між собою. Прийняття мети навчаються вимагає педагогічно доцільного впливу на їх мотиваційно-потребностную сферу. Мета навчання визначає його зміст. Мета і зміст навчання вимагають певних методів, засобів і форм стимулювання й організації цього процесу. По ходу навчання необхідний контроль за його перебігом і результатом. Реалізація всіх компонентів у комплексі забезпечує досягнення результату. Оцінка отриманого результату визначає нові цілі процесу навчання. Зазначені послідовність і зміст компонентів процесу навчання найбільш типові. У залежності від завдань навчання і його конкретних умов ті чи інші компоненти цього процесу простежуються більш-менш чітко. Наприклад, зацікавленість аудиторії досліджуваної темою знімає необхідність додаткових заходів стимулювання. Не завжди потрібні корективи процесу навчання, якщо відразу вдається досягти поставленої мети. Проектування процесу навчання вимагає творчого підходу до аналізу його структурних компонентів.

55. Спрямованість особистості, її структура.Спрямованість особистості - це сукупність стійких мотивів, поглядів, переконань, потреб та устремлінь, орієнтуючих людину на певні поведінку і діяльність, досягнення щодо складних життєвих цілей. Спрямованість завжди соціально обумовлена і формується в онтогенезі в процесі навчання і виховання, виступає як властивість особистості, що виявляється у світоглядній, професійній спрямованості, у діяльності, пов'язаної з власним захопленням, заняттям чим-небудь у вільний від основної діяльності час. У всіх цих видах людської активності спрямованість проявляється в особливостях інтересів особистості: цілях, які ставить перед собою людина, потребах, пристрастях і установках, які реалізуються на потягах, бажаннях, схильностях, ідеалах та ін: - Потяг - - Схильність - - Ідеал - - Світогляд - - Переконання - - Установка - - Позиція - - Мета – Структура спрямованості особистості Для того, щоб жити, людина повинна задовольняти різні потреби: в їжі, одязі, відпочинку та ін Перебуваючи серед людей, людина має потребу в спілкуванні, обміні інформацією, знаннях тощо.. Цілі бувають конкретними й абстрактними. Будь-яка діяльність людини викликається і обумовлюється мотивами. Мотиви - це усвідомлені спонукання до діяльності або до поведінки. Спрямованість - дзеркало особистості людини. Установка як внутрішня готовність особистості до певної діяльності додає цілісність і істотно впливає на її ефективність. Діяльність людини збуджується не однієї, а безліччю установок, що знаходяться між собою в складній залежності і взаємообумовленості. Д.І. Фельдштейн (Фельдштейн Д.І., 1995) виділяє наступні типи особистісної спрямованості: -Гуманістичну; -Егоїстичну; -Депресивну; -Суїцидальну.Таким чином, структура спрямованості особистості може бути простою і складною, але головне в ній - це стійке домінування якоїсь потреби, інтересу, внаслідок чого людина "наполегливо шукає кошти збуджувати в собі потрібні йому переживання як можна частіше і сильніше".

56. Соціально-психологічна структура особистостОсобистість є не тільки наслідком, а й причиною соціально-етичних дій, що відбуваються в соціумі. її сприйняття економічних, політичних, соціальних відносин залежить від історичної епохи і типу суспільства. Елементами соціально-психологічної основи особистості є: соціально окреслена мета її діяльності; соціальні статуси, позиції і виконувані соціальні ролі; зумовлені статусами і ролями очікування; норми і цінності (культура), якими вона керується в процесі діяльності; соціокультурна, етнопсихологічна програма поведінки; система знаків, яку вона використовує; соціально-психологічне відображення соціальних відносин; сукупність знань; рівень освіти і спеціальної підготовки; комунікативний потенціал; особистісні механізми регуляції соціального процесу; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень. Становлення особистості в соціумі з погляду соціальної психології неможливе поза суспільними відносинами, поза взаємодією з групою, спілкуванням і діяльністю.Передумовою формування соціально-психологічної індивідуальності особистості є задатки.. Комунікація (лат. communico — спілкуюсь із кимось) — спектр зв’язків та взаємодій, що передбачають безпосередні чи опосередковані контакти, реалізацію соціальних відносин, регуляцію соціального процесу, ціннісне ставлення до нього, обмін інформацією, співпереживання, взаєморозуміння, сприймання, відтворення, вплив групи на людину чи однієї людини на іншу.Діяльність — специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання і творче перетворення навколишнього світу, в тому числі й самої себе,. Культура особистості — сукупність соціальних норм і цінностей, якими індивід керується в процесі практичної діяльності, реалізовуючи свої потреби й інтереси у взаємодії із соціальним оточенням.Комунікативний потенціал особистості — притаманні особистості об’єктивні й суб’єктивні комунікативні можливості, які реалізуються як свідомо, так і стихійно і є внутрішнім резервом індивіда.Важливими є перцептивно-рефлексивні здібності особистості, пов’язані з пізнанням людини людиною в комунікативних процесах і спільній діяльності.

57.Рушійні сили розвитку особистості. Теорії особистості.Основними рушійними силами розвитку особистості вихованця є: • рівень розвитку особистості та її ідеали, життєві цінності й настанови; • потреби, мотиви, мотивації особистості та моральний обов'язок; • життєві домагання особистості та її можливості; • спадкові дані та потреби виховання; • емоційно-почуттєва сфера особистості; • особливості протікання нервово-психічних процесів особистості тощо. Г. С Костюк трактував вік у психології як конкретний відносно обмежений у часі ступінь психічного розвитку, що характеризується сукупністю закономірних фізіологічних и психічних змін, не пов'язаних з індивідуальними особливостями. ТЕОРІЇ ОСОБИСТОСТІ1) традиційні (3. Фройд, К.-Г. Юнг, В. Дільтей, К. Левін, В. Штерн та ін.); 2) нові (А. Адлер, К. Хорні, Г. Олпорт, К.-Р. Роджерс, А.-Х. Маслоу, Г.-Ю. Айзенк, Дж. Кеттел та ін.);3) новітні (Е. Фромм, Е.-Х. Еріксон, Г. Саллівен, К. Леонгард, Е. Берн та ін.).

58.Поняття особистості в соціальній психології. Проблема керування становленням та розвитком особистості в сучасній психології.Особистість — це не суто психологічне поняття, і вивчається вона всіма суспільними науками — філософією, соціологією, етикою, педагогікою та ін. Поняття „індивід"(від лат. individuum — неподільне) визначає родову належність людини. Цим поняттям позначається окремий представник людського роду в єдності його набутих та природжених особливостей, носій індивідуально своєрідних психофізичних рис. Найзагальнішими характеристиками індивіда є цілісність психофізіологічної організації, стійкість у взаємодії з навколишнім світом, активність. Стійкість характеризує собою збереження головних відношень індивіда до дійсності, передбачаючи разом з тим існування моментів пластичності, гнучкості, варіативності. У понятті „суб'єкт" (від лат. subjectum - підмет) фіксується така характеристика індивіда чи групи, як здатність бути носієм предметно-практичної діяльності, джерелом активності, спрямованої на об'єкт. На відміну від суб'єкта, об'єкт — фрагмент реальності, на яку спрямована активність взаємозв'язаного з нею суб'єкта. Для філософії, соціології, психології та інших наук головним об'єктом дослідження є особистість людини, яка стала фокусом схрещення економічних, політичних, духовних, релігійних граней життя суспільства. У зв'язку з неможливістю вирішення проблем особистості зусиллями будь-якої однієї науки, на думку Б.Г.Ананьева, виникла потреба комплексно-інтегрованого підходу до їх вивчення, розробки цілісної системи теоретичного та практичного людинознавства. Учений виокремив чотири рівні людської організації, які складають найбільший інтерес для наукового дослідження: індивід, суб'єкт діяльності, особистість, індивідуальність.Незважаючи на численні спроби знайти загальні підходи, у працях дослідників існує багато визначень особистості, що пов'язано з багатозначністю цього поняття. І.С.Кон вважає, що, з одного боку, воно позначає конкретного індивіда (особу) як суб'єкта діяльності в єдності його індивідуальних властивостей (одиничне) і соціальних ролей (загальне). З іншого боку, особистість розуміється як соціально визначений індивід, який інтегрує соціально значущі риси, створені в процесі прямої і непрямої взаємодії з іншими людьми, що й робить його суб'єктом праці, пізнання та спілкування. Узагальнюючи відомі підходи, можна визначити, що особистість — це конкретна людина, узята в системі її стійких соціально зумовлених психологічних характеристик, які виявляються в суспільних зв'язках і відношеннях, визначають її моральні вчинки і мають суттєве значення для неї самої і для оточуючих. Неповторність поєднання природних та соціальних якостей індивіда, що втілюється у проявах його темпераменту, характеру, здібностей, специфіці потреб та інтересів, стилю діяльності, визначається поняттям „індивідуальність"Таким чином, поняття особистості та індивідуальності не рівновеликі й не збігаються за змістом.

59.Спілкування як взаємодія між людьми. Назвіть та охарактеризуйте елементи структури спілкування.

Спілкування — це багатоплановий складний процес встановлення контактів між людьми, в результаті якого здійснюється вплив однієї людини на іншу, обмін інформацією та вироблення загальної стратегії взаємодії, сприйняття, розуміння іншої людини. Без спілкування неможлива будь-яка діяльність. Спілкування може виступати як взаємодія між людьми, а може виступати як один із провідних видів діяльності.Комунікативна сторона спілкування пов'язана із виявленням специфіки обміну інформацією між людьми як активними суб'єктами спілкування, т. т. із врахуванням тих знань, якими обмінюються люди. Засоби (мова (або вербальне спілкування) та жести, міміка, інтонації (або невербальне спілкування).Інтерактивна сторона спілкування: організація суб'єктами спілкування спільної стратегії взаємодії. Перцептивна сторона спілкування містить в собі процес взаємного сприймання і розуміння співрозмовниками одне одного. Перцепція, це перш за все, процес формування образу іншої людини в свідомості співрозмовника. На етапі орієнтування виділяють фази:• орієнтування в макроструктурі спілкування (в партнері, в соціально-психологічній ситуації, в можливості обрати адекватні засоби спілкування);• формулювання комунікативної задачі (К-задачі) з врахуванням кожного з основних параметрів спілкування та вироблення на цьому підґрунті спільної програми спілкування - тобто формування так званого «сукупного» суб'єкта спілкування.На етапі реалізації:• реалізація плану спільних дій; здійснення К-задачі, спільної стратегії спілкування; поступове розгортання комунікативних циклів.На етапі контролю:• оцінюється результативність та ефективність всього комунікативного процесу, контроль виступає у формі зворотного зв'язку на К-задачу, що була сформульована на першому етапі комунікативного процесу.

60.Невербальні та вербальні засоби спілкування. Вербальне спілкування — це спілкування за допомогою мови.Невербальне спілкування — спілкування за допомогою міміки, жестів, пантоміміки.Вербальні та невербальні засоби спілкування можуть підсилювати або ослаблювати взаємодію. Тому інтерпретувати ці сигнали потрібно не ізольовано, а в єдності з урахуванням контексту. Також бажано розвивати здатність читати невербальні сигнали, які нерідко мимовільно передає іншим наше тіло. Так, якщо співрозмовник говорить одне, а невербальні засоби свідчать про інше, тобто різні сигнали не є конгруентними, можна припустити, що суб'єкт щось приховує або просто говорить неправдуПроте більшість невербальних засобів набуті людиною за її життя і зумовлені соціо-культурним середовищем.Доцільно зауважити, що невербальна комунікація справді залежить від типу культури. Існують, звичайно, жести, експресивні сигнали, які майже однакові в усіх народів (посмішка, сердитий погляд, насуплені брови, хитання головою тощоКласифікація невербальних засобів спілкування.Серед невербальних засобів спілкування першою слід назвати оптико-кінетичну систему, що складається з жестів, міміки і пантоміміки, рухів тіла (кінесики). Далі виокремлюють паралінгвістичну та екстралінгвістичну системи. Паралінгвістична система — це вокалізації, тобто якості голосу, його діапазон, тональність. Екстралінгвістична система — це темп, паузи, різні вкраплення в мову (плач, сміх, кашель тощо). Традиційно вважалось, що ці види засобів є навколомовними прийомами, які доповнюють семантичне значущу інформацію. Зауважимо, що різні спеціалісти в термін "паралінгвістична та екстралінгвістична комунікація" вкладають різний зміст.Серед невербальних засобів особливою є система організації простору і часу спілкування — проксеміка. Ідеться про розміщення учасників зустрічі та доцільні, прийняті в різних ситуаціях і культурах часові характеристики різних форм спілкування, зокрема монологу та діалогу.Нарешті, специфічною знаковою системою в невербальній комунікації є контакт очей, який є основним засобом візуального спілкування.

61Спілкування як сприймання і розуміння людьми один одного. Поняття про міжособисгісне спілкування. Спілкування - важлива духовна потреба людини як суспільної істоти. Потреба людини в спілкуванні зумовлена суспільним способом її буття та необхідністю взаємодії в процесі діяльності. Змістом спілкування завжди є інформація, зумовлена потребами взаємодії людей. Реальні контакти між людьми, впродовж яких вони безпосередньо сприймають один одного, створюють середовище для об'єктивного виявлення особливостей їх поведінки, манер, рис характеру та емоційно-вольової сфери. Саме в таких контактах розкривається справжня значущість людини для людини, виявляються людські симпатії та антипатії. Міжособистісні відносини - це об'єктивнопережиті, різною мірою усвідомлювані взаємозв'язку між людьми. В їхоснові лежать різноманітні емоційні стани взаємодіючих людейта їх психологічні особливості. На відміну від ділових відносинміжособистісні зв'язку іноді називають експресивними, емоційними. Розвиток міжособистісних відносин обумовлюється статтю, віком,національністю і багатьма іншими чинниками. У жінок коло спілкуваннязначно менше, ніж у чоловіків. У міжособистісному спілкуванні вони відчуваютьпотреба в саморозкриття, передачі іншим особистісної інформації про себе.

62.Фази розвитку конфліктної ситуації. Шляхи попередження та вирішення конфліктів. стадії конфлікту, запропоновані С.С. Фроловим.• Передконфліктна стадія включає ідентифікацію, тобто визначення суб´єктів, які перешкоджають досягненню мети, вважаються винними тощо, яка може бути дійсною або неправильною, а також формування стратегії та тактики розвитку конфлікту.• Інцидент, тобто здійснення дій, спрямованих на зміну поведінки су­перників, їх блокування (затримання, переривання). • Досягнення у розвитку конфлікту критичної точки, тобто макси­мальної гостроти, сили та напруженності.• Розв´язання конфлікту внаслідок — зміни умов конфліктної ситуації, установок суперників, одно- або двосторонніх поступок, усунення суперни­ка, втручання третьої сили. Серед засобів впливу на супротивника часто використовують погрозу, що в окремих випадках з позиції права може характеризуватись як злочин і тяг­нути за собою певні наслідки. Конфлікт, як і будь-які взаємодії людей, регулюється нормами соціальної поведінки. Нормативне регулювання конфліктів робить систему більш стабільною, визначає довгостроковий порядок розвитку та вирішення конфліктів. Велике значення при цьому мають моральні норми, вони зачіпають наші уявлення про добро і зло, правильному і неправильному поведінці, Профілактика конфлікту важлива як в соціальному плані, так і в особистісному. Актуальним завданням є оволодіння необхідними нормами соціальної поведінки, відповідними віковим особливостям людини, що відповідають сучасним уявленням про соціальної компетентності. Профілактика конфліктів - це їх попередження в широкому сенсі слова. Мета профілактики конфліктів - створення таких умов діяльності і взаємодії людей, які б мінімізували імовірність виникнення або деструктивного розвитку протиріч між ними. Попередити конфлікти набагато легше, ніж конструктивно розв'язати їх. Як показує практика, профілактика конфліктів не менш важлива, ніж уміння конструктивно їх вирішувати. При цьому вона вимагає менших витрат сил, коштів і часу і попереджає навіть ті мінімальні деструктивні наслідки, які має будь-який конструктивно дозволений конфлікт.

63.Стратегії і тактики ведення переговорів у конфліктних ситуаціях Виходи з конфліктних ситуацій.В основу моделі поведінки людини в конфліктній ситуації з точки зору його відповідності психологічним стандартам покладені ідеї Е. Мелибруда, В. Зигерта і Л. Ланге. Конструктивне вирішення конфлікту залежить від наступних факторів: 1) адекватності сприйняття конфлікту; 2) відкритості та ефективності спілкування, готовності до всебічного обговорення проблем; 3) створення атмосфери взаємної довіри і співпраці. К. У. Томасом і Р. Х. Кілменном розроблені найбільш прийнятні стратегії поведінки в конфліктній ситуації. Існують п'ять стилів поведінки при конфлікті: пристосування, компроміс, співробітництво, ігнорування, суперництво (конкуренція).

Серед різноманітних стратегій виходу з конфліктних ситуацій найбільш часто використовуються чотири. "Кожна з них має свої переваги і недоліки і може бути використана в залежності від обставин, часу на рішення і кінцевих цілей: 1) Уявне залагодження. По суті це примус до миру без усунення причин, що викликали конфлікт. Як примушують засобів використовуються: влада (реальна чи уявна), обіцянки, залякування, волання до розуму або шляхетним почуттям. У результаті конфлікт не дозволяється, а заганяється всередину, спрацьовує психологічний захист учасників - відбувається переоцінка ситуації, смиренність з нею. Цей тип стратегії підходить для зняття емоційної напруги при взаємодії конфліктуючих сторін, але не призводить до вирішення проблеми, що породила конфлікт. Наслідком використання даної стратегії є відновлення конфлікту на новому рівні у посиленому або зміненому варіанті. 2) Перемога однієї з сторін. Сутність цієї стратегії полягає у визнанні переваги позиції однієї з конфліктуючих сторін, її правоти, сили і підпорядкуванні їй іншого боку. 3) Компроміс. Суть цієї стратегії полягає у згоді обох сторін на основі взаємних поступок і терпимості до позиції противника при збереженні несхожості основних позицій, поглядів, думок, відносин. Ця стратегія хороша як проміжний крок, перепочинок, що дозволяє більш глибоко розібратися в ситуації й підготуватися до її остаточного або більш ефективному вирішенню. Вона часто не вирішує самого конфлікту, але ліквідує конфліктну обстановку. Наслідками такої стратегії можуть бути тимчасове затишшя для накопичення сил з метою продовження боротьби або прихована боротьба іншими засобами, можливе розділення сфер діяльності при взаємне невтручання або ослабленні вимог один до одного. 4) Інтеграція. Основа стратегії інтеграції полягає у взаємному примирення і злагоді, досягнутому за рахунок перебудови поглядів і відносин, знаходження спільних позицій, інтересів, цілей, способів діяльності та поведінки, що задовольняють протиборчі сторони. Застосування даної стратегії грунтується на визнанні відмінностей позицій і думок сторін і готовність прийняти їх до уваги для розуміння причин конфлікту і пошуку варіантів вирішення, прийнятних для обох сторін.