52.Українська реалістична література другої половини хіх ст. Як історико-культурне явище.

У літературі український реалізм почався з половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, появляється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для Р. поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли ін. напрямки, але реалізм фактично ніколи не здавав позицій — і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем.

В підсовітській Україні реалізм — стиль майже обов'язковий і виступає у формі соцреалізму. Соцреалістичні теорії розглядають реалізм як основну мету і завершення творчості, тоді як антиреалісти приймають реалізм як вихідну пізнавальну базу, на основі якої можна розвивати вищі форми мистецтва.

Визначальні риси реалізму:

•раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

•правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

•принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

•характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

•конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

•вільна побудова творів;

•превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;

•розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

53. Народницький період на західноукраїнськиь землях.

Культурне зростання Галичини в 40-80-х pp.

Народницький період національно-культурного відродження (1840— 1880 pp.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично налаштованої інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як "етнічну національність". Характерні риси періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції;2) центрами українського національного відродження стають Харківський і Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідна роль у процесі відродження в Україні належить Т.Шевченкові.

Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху подальшого національно-культурного зростання України.

Молода українська інтелігенція наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. створює свої товариства – так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти (створювали школи з українською мовою навчання, видавали підручники української мови). Перша громада була створена у Києві (входили: М. Драгоманов, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, О. Кониський та ін.). Потім такі громади виникли у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі.

Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються своєю мистецькою цінністю оперні театри в Одесі (1884 – 1887 рр.), Києві (1897 – 1901 рр.) та Львові (1897 – 1900 рр.), Львівський політехнічний інститут (1873 – 1877 рр.).

В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найбільш яскраво виявилося у жанрі пейзажу. Серед українських пейзажистів виділяються В. Орловський, П. Левченко. Найбільш відомим був художник С. Васильківський (1854 – 1917 рр.).

Була створена перша українська національна опера “Запорожець за Дунаєм” (1862 р.), музику до якої написав композитор С. Гулак-Артемовський (1813 – 1873 рр.).

№54 Художня творчість М.Пимоненка, С.Васильківського, М.Самокиша, І. Їжакевича, І.Труша.

Мико́ла Корни́лійович Пимоне́нко— український художник-живописець, академік живопису Петербурзької Академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. У 90-х роках ХІХ століття брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Виконав образи Святої Анни і Миколи Мірлкійського та деякі образи на фронтоні. У 1897 році за ці розписи отримав орден Святої Анни ІІІ ступеня. У 1891 році отримав звання почесного вільного общника Академії мистецтв. З 1899 року і до кінця життя — дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. Член Товариства мюнхенських художників і Паризького інтернаціонального союзу мистецтв та літератури. У 1904 році Рада Імператорської Академії мистецтв «за известность на художественном поприще» присвоїла Миколі Пимоненку звання академіка живопису. Всього ж малярська спадщина Пимоненка налічує понад тисячу робіт, серед яких кілька сотень закінчених живописних полотен. Видатний український художник-жанрист. Зробив значний внесок у створення національної школи реалістичного мистецтва. Найвідоміші картини – «Весілля в Київській губернії» (1891 р.), «Свати» (1893 р.), «Ворожіння» (1893 р.), «Біля колодязя (Парубки)» (1894 р.), «Київська квіткарка» (варіанти 1897 і 1908 рр.), «На ярмарку» (1898 р.), «Жертва фанатизму» (1899 р.), «Сінокіс» (1900 р.), «Брід» (1901 р.), «Вихід з церкви в Страсний четвер» (1907 р.), «Зустріч з земляком» (1908 р.), «Гуси, додому!», «Суперниці. Біля колодязя» (1909 р.), «Гопак» (1909 р.) і багато інших. Відомий також як портретист – портрети художника М.Мурашка (1888 р.), І.Мацієва (1895 р.), дружини Олександри та дітей.

Сергі́й Іва́нович Василькі́вський — український живописець, пейзажист. Молодий Сергій часто подорожував Україною і створив низку відомих пейзажів «Весна в Україні», «Влітку», «Кам'яна балка», «На околиці», що дозволили йому взяти участь у конкурсі на золоту медаль та всеросійській академічній виставці. За пейзажні етюди, в яких художник передавав мальовничість української природи, він отримав 5 срібних і одну малу золоту медаль, а за картину «На Дінці»— велику золоту і право на зарубіжну поїздку для фахового вдосконалення.У березні 1886 року Васильківський виїхав за кордон. Перебування за кордоном укріпило рішення майстра спрямувати свій талант на розвиток пейзажного жанру в українському мистецтві. Починаючи з академічного періоду, Васильківського приваблювали мотиви сутичок козаків з татарами. Типовий сюжет Васильківського — озброєний козак-вершник в степу або група козаків на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку «Козачий пікет». Васильківський — автор відомого портрета Шевченка з авторським підписом (1910—11), на якому поет зображений на повний зріст, сидячи, на тлі віддаленої широкої панорами степу з низьким горизонтом та високим небом. Перед смертю він заповів Музею Слобідської України понад 1340 своїх творів та значну суму грошей, які, за його бажанням, мали піти на створення у Харкові великого національного художнього музею. Художник Васильківський залишив після себе гідний набуток для українського мистецтва — майже 3000 робіт, в останні дні життя півтори тисячі з них передав Харківському художньому музею; зараз в музеях і приватних збірках нараховують близько 500 його творів.

Мико́ла Семе́нович Само́киш—український художник-баталіст, майстер анімалістичного жанру і графік. Під час студій у Петербурзькій Академії Мистецтв (1879 — 1885) належав до українського гуртка митців (С. Васильківський, П. Мартинович, О. Сластьом), що ставив собі за мету відтворити історичні події і національні особливості з життя й побуту українського народу. 1890 за картину «Табун на водопої» здобув звання академіка. Як баталіст, Самокиш двічі виїздив на театр воєнних дій: під час російсько-японської війни («Война 1904-05. Из дневника художника», 1908) і разом зі студентами 1915 на західний і кавказький фронти («Великая война в образах и картинах», 1915), а також намалював кілька картин на теми громадянської війни: «Атака Будьоннівської кавалерії» (1923), «Перехід Червоної Армії через Сиваш» (1935) та інші. Самокиш ніколи не поривав контактів з Україною. У спадщині Самокиша лишилися численні графічні роботи, з яких значна частина на батальні сюжети, виконані аквареллю, тушшю і олівцем; С. виконав кілька тисяч книжкових ілюстрацій, застосовуючи в них малярські засоби, зокрема ілюстрував -і укр. кн.: оп. Марка Вовчка, повість «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, «Думу про Джуру», «Тарас Бульба» М. Гоголя та ін. Ілюстрації С. були розміщені у різних журн., найбільше в рос. «Нива» (1910, 1912, 1914-45, 1917), «Солнце России» (1914 — 16), в укр. «Мисливець та рибалка» (1928). Для творів Самокиша властива багатофігурність і динамічність композиції; його мистецька спадщина (понад 10 000 малюнків і графіки) зберігається в музеях України, Росії й у приватних колекціонерів. Про Самокиша створено фільм (1966).

Іва́н Си́дорович Їжаке́вич— український живописець, письменник, графік, народний художник УРСР (1951). Працював у галузі станкового й монументального живопису, книжкової ілюстрації.

Автор ряду картин на теми української історії:

«Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь»,

«Тарас Шевченко — пастух»,

«Битва козаків з шляхтою»,

«Гайдамаки під Уманню»,

«Повстання селян у Галичині»,

Автор ілюстрацій до творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Котляревського, Івана Франка, Григорія Квітки-Основ'яненка, Михайла Коцюбинського, Івана Ле, Миколи Гоголя, Василя Стефаника та численних малюнків на теми народного життя.Брав участь у відновленні фресок Кирилівської церкви в Києві, розписував Церкву Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври та зовнішній іконостас Георгіївського собору монастиря на «Козацьких Могилах» (1914 р., с. Пляшева, Рівненська область).

1917 року з вірою у національне відродження художник повернувся до Києва. Працював у різних стилях: книжковій графіці, монументальному живописі (розписав Борисоглібську церкву, Успенський собор Києво-Печерської лаври), писав портретии та пейзажі. Продовжував створювати ілюстрації до «Кобзаря», написав ряд робіт, присвячених життю Тараса Шевченка.

Іва́н Іва́нович Труш — український живописець-імпресіоніст, майстер пейзажу і портретист, мистецький критик і організатор мистецького життя в Галичині. Іван Труш — це один з визначніших українських мистців-імпресіоністів, вельми своєрідний кольорист. Своєю творчістю він розпочав відродження галицького малярства. Труш насамперед інтимний маляр-лірик. В численній мистецькій спадщині Труша (понад 6 000) до пейзажних шедеврів належать: «Захід сонця в лісі» (1904), «Самітна сосна», «Полукіпки під лісом» (1919), «В обіймах снігу» (1925), «Копиці сіна», «Місячна ніч над морем» (1925), цикли «Життя пнів» (1929), «Луки і поля», «Квіти», «Сосни», «Хмари», «Дніпро під Києвом» (1910); краєвиди Криму, Венеції, Єгипту, Палестини. Труш малював також пейзажі з архітектурними мотивами («Михайлівський собор», «Андріївська церква» в Києві, «Могила Т. Шевченка», «Єгипетський храм» тощо). Мазок картин Труша соковитий, кольорит спершу живий, у пізніших картинах стонований. Труш дав також чимало жанрових картин («Гагілки», «Гуцулка з дитиною», «Трембітарі», «Прачки», «Гуцулки біля церкви», «Араби в дорозі», «Арабські жінки»), які відзначаються лаконізмом мистецької мови і простотою композиції. Крізь усю творчість митця пройшов мотив самітньї сосни посеред степу (створив декілька цих одноіменних пейзажів), широкої, розлогої, обшарпаної вітрами, паленої сонцем, проте усе ж таки вільної і прекрасної… Цей образ вважають символом самого автора. Труш створив ґалерію психологічних, академічних за типом, портретів (Аріядни з Драгоманових, дружини мистця, кардинала С. Сембратовича, І. Франка, В. Стефаника, Лесі Українки, П. Житецького, М. Драгоманова, М. Лисенка, автопортрет та ін.). Цикли картин:

«Квіти»

«Луги і поля»

«Жидівські цвинтарі»

«В обіймах снігу»

«Про самоту»

«З життя пнів».