Основні традиції буддизму

Основні традиції буддизму.

Історія буддизму в Індії протягом п’ятнядцяти століть (з 500 р. до н.е. до кінця І тис. н.е.) поділяється на три основні періоди, що називаються буддистами «повороти Колеса Закону». В періоди цих поворотів буддистська концепція радикально змінювалася і кожному з цих періодів притаманна окрема основоположна концепція . Ранній класичний буддизм називають тхеравадою, або як її називають представники інших буддистських традицій — Хінаяна. «Хінаяна» означає «Мала Колесниця», або «Малий (вузький) Шлях» всупереч «Махаяні» («великому шляху»). Після радикальних змін в філософії буддизму, які призвели до формування нової течії, нової традиції, яка отримала назву «Махаяна» буддизм Тхеравади не зник і не занепав, а існує й досі. Але на сьогоднішній день вчення Махаяни є значно більш впливовим, саме воно вплинуло на розвиток китайського, японського та тібетського варіантів буддизму, підштовхнувши ще більш радикальні зміни в буддистському віровченні, які ми бачимо в традиції Ваджраяни. Ваджраяна («діамантова колесниця») остання велика традиція буддизму, розвиває всі ті напрямки, що були сформовані вже у Махаяні, але ще й додає до них елементи китайської та тібетської філософії та релігії.

Вчення Хінаяни (Тхеравади) та Махаяни називаються вченнями Сутри. Ще їх називають вченнями Відмови (Відречення). Характерною рисою цих вчень є відмова від всього негативного. Будда, який проповідував ці вчення звичайним людям, звертав увагу перш за все на те, що актуальний стан людини є стражданням, а отже необхідно зробити все, щоб покращити цей стан. Для того, щоб покращити цей стан, необхідно знайти первинні та вторинні кармічні причини й виправити їх. І Хінаяна, і Махаяна закликають відмовившись від поганої поведінки і поганих намірів, через добрі наміри та вчинки покращувати собі карму.

Буддизм хінаяни грунтується на класичних проповідях Будди, на каноні Трипітаки і вважає це знання повним та вичерпним, таким, якого повністю достатньо для досягнення нірвани. Головна особливість Хінаяни — це прагнення не завдати шкоди іншим, прагнення контролювати свою поведінку.

Ідеальною особистістю для Хінаяни є архат (достойний). Архат — це святий монах, що пройшовши весь Благородний Восьмеричний Шлях досягнув нірвани й назавжди покинув світ сансари. На цьому шляху архат має пройти певні етапи: 1) етап «того, хто вступив в потік» (тобто повністю безповоротнопідкорив себе буддистському шляху); 2) етап «того, хто один раз повертається» (тобто людини, яка має ще один раз втілитися в світі бажань); 3) етап «того, хто не повертається» (тобто того, хто втілитися може лише в світі не-форм ). Закінченням цього шляху є остаточний перехід до нірвани.

За вченням Хінаяни, Будда до свого просвітлення був звичайною людиною, що була наділена мудрістю та знаннями, що накопичувалися сотнями й тисячами втілень. Після свого просвітлення (тобто досягнення архатства ) він перестав бути людиною у власному розумінні цього слова й став просвітленою, пробудженою істотою, але яка не мала жодної божественної або якогось подібної природи. З точки зору Хінаяни немає сенсу вважати Будду якоюсь вищою істотою, оскільки його шлях доступний всім тим, хто прагне пройти Восьмеричним Шляхом. Тим більше немає сенсу молитися Будді, або служити йому, оскільки після переходу до нірвани його в цьому світі немає і можна лише скориставшись його прикладом й самим полишити світ сансари. А будь-які обітниці та дари, що приносяться Будді, з точки зору раннього буддизму, до Будди не мають жодного відношення, а потрібні лише тим, хто дотримується цих обітниць.

Хінаяна являє собою суто чернецьку форму буддизму. З точки зору цієї традиції лише монахи можуть практикувати рекомендовані Буддою психопрактики і, відповідно, досягти нірвани. Миряни ж можуть покращувати свою карму через добрі справи й дотримання

небагатьох обітниць. Завдяки цьому благочестиві миряни стануть в наступному житті монахами і перед ними відкриється Восьмеричний Шлях. Саме з цієї причини тхераваддіни не особливо прагнули залучати до буддизму мирян та іновірців.

Наприкінці Vст. В історії буддизму відбувся радикальний переворот, наслідки якого можна побачити в концепції Махаяни. Буддизм відмовився від ідеалу Будди-людини, який повністю розчинився в нірвані й замінив його на ідеал божественного Будди, що є вічно живим, хоча й перебуває в нірвані. Принципово змінюється також трактовка нірвани. В ранньому буддизмі нірвана асоціювалася з затуханням життя, що несло страждання, як вічний спокій, вічна смерть без перероджень, як довгоочікуване звільнення від життя (причому, варто зазначити, що така трактовка посмертного стану зазвичай притаманна матеріалістичним, а не релігійним вченням. В буддизмі ж ця концепція вписана в релігійну концепцію спасіння) . А в буддизмі Махаяни нірвана трактується як вічне життя, радісне звільнення від страждання, повернення людини до своєї істинної сутності.

Вчення Махаяни грунтується на повчаннях викладених в сутрах (так в Індії називали базові тексти релігійно-філософських шкіл, що фіксували вчення засновника даної традиції). Причому в буддизмі Махаяни та Ваджраяни йдеться про те, що вчення Хінаяни Будда давав простим людям, а інші більш складні вчення він давав або своїм найближчим учням, або взагалі представникам інших світів (існує історія про те, що видатний махаянський Вчитель та філософ Нагарджуна отримав вчення Будди у світі нагів (наги-змієподібні, або драконоподібні міфічні істоти) .

Хінаяна в своїх поглядах щодо структури світу дотримувалася радикального плюралізму, стверджуючи, що весь світ це лише вічна змінність дхарм (мінімальна частинка енергії) і в ньому немає нічого сталого, а все, що здається сталим — лише ілюзія. Махаяна ж підкреслює, навпаки, ілюзорність змін, вважаючи, що під постійною змінністю існує вища незмінна і абсолютна реальність. Таким чином перехід від Хінаяни до Махаяни можна охарактеризувати в тому числі й як перехід від онтологічного радикального плюралізму до не менш радикального онтологічного монізму. Буддизм Махаяни не відкидав повністю емпіричної реальності, а лише стверджував відносність цієї реальності. Для цієї течії буддизму існують ніби дві реальності: перша — ілюзорна, відносна, поверхнева, друга — істинна, глибинна

Також принципово змінюється й підхід до трактовки природи Будди. В Махаяні Будда трактується не як людина, а як метафізична реальність, втілення Космосу в його істинній природі, що явилося людям в образі Вчителя, Будди Шакьямуні. Варто зазначити, що ця істинна природа являлася людям в образах тисяч і тисяч інших Будд (просвітлених) й буде являтися протягом існування Всесвіту.

Якщо Хінаяна проповідувала: «Все, чому вчив Будда є істиною», то Махаяна принципово змінює це формулювання на «Все, що є істинним — є вченням Будди», тобто всі істинні слова в світі — в онтологічному розумінні є частиною просвітленого вчення. Причому Махаяна чітко говорить, що не можна обмежуватися вченням Будди протягом його одного земного життя, оскільки він, будучи втіленням вищої реальності як такої, може давати своє вчення в будь-якій точці часу та простору

Змінюється й ідеал людини. Якщо Хінаяна говорить про незавдання шкоди іншим живим істотам, то для Махаяни цього не достатньо, цей напрямок буддизму закликає до принесення блага всім живим істотам. Ідеал власного індивідуального спасіння, притаманний Хінаяні об’являється егоістичним і йому протиставляється ідеал спасіння всього світу, всіх живих істот. Ідеальною особистістю для послідовників Махаяни є вже не архат, що прагне до власного спасіння, а бодхисаттва (просвітлена істота), просвітлений, що прагне досягнути ідеальний стан

Будди «на благо всіх живих істот». Це формулювання стає надзвичайно важливим для більшої частини буддистських шкіл. Бодхисаттвою може стати будь-яка людина, байдуже, чи це монах, чи мирянин, чи жінка, чи чоловік — головне, щоб основний намір його життя був досягти стану Будди на благо всіх живих істот. Причому в ранніх махаянських текстах бодхисаттвою називалася будь-яка людина, що стала на цей шлях, а в більш пізніх — бодхисаттва — це вже святий, що повністю реалізує цю мету. Шлях бодхисаттви називається «бодхичітта» — прагнення досягнення стану Будди. Бодхичітта — це вміння бачити всі живі істоти як своїх «матерів». Основою для такого сприйняття всіх живих істот є позбавлення від ілюзії розділення світу на «я» та «не я». Бодхисаттва сприймає світ як єдине ціле і в цьому розумінні він є єдиним цілим з усіма. Більшість махаянських шкіл вважають, що двома головними якостями бодхисаттви є Мудрість (праджня) та Співчуття (каруна), причому мудрість тут мається на увазі в її цілком практичному вимірі . Співчуття до всіх живих істот повинно реалізовуватися через «добірні засоби» (упая) допомоги іншим. Будь-яка допомога має бути орієнтована на конкретну ситуацію та конкретну істоту, для того щоб бути максимально доцільною та ефективною.

Махаяна робить ще один радикальний висновок, що принципово змінює характер подальшого буддизму: нірвана та сансара тотожні, між ними немає суттєвої різниці; сансара є лише ілюзорним аспектом нірвани . Відтак, перебування живих істот в сансарі є лише частиною ілюзії. Насправді ж кожна жива істота має сутність Будди і лише через незнання своєї природи переживає себе як обмежену й страждаючу істоту. І мета бодхисаттви на рівні цієї сансаричної ілюзорності спасти всі живі істоти, повернувши їх до їх власної природи.

На початку другої половини І тисячоліття н.е. в буддизмі Махаяни поступово зароджується та формується нова течія буддизму, яка отримала назву Ваджраяни (Діамантової Колесниці), або тантричного буддизму. Вище вже говорилося, що буддизм виникає в межах протесту живого релігійного імпульсу проти брахманського догматизму та ритуалізму. Але наприкінці І тис. н.е. вже самому буддизму були притаманні ці риси. В межах буддистської традиції вже була сформована чернецька еліта, що за своїми ознаками була дуже подібна до фарисеїв в іудаїзмі. Так само, як і фарисеї, буддистські ченці були високоосвіченими людьми, що мали прекрасний навик теологічних та філософських суперечок, але в цій високоосвіченій спільноті буква Закону все більше заміняла дух Закону. Це поступове згасання живого релігійного духу призвело до того, що ряд видатних буддистських Вчителів кинули виклик традиційному чернецькому благочестю, апелюючи до того, що вічно живе вчення Будди протистоїть будь-якому догматизму та формалізму, що воно базується лише на живому релігійному переживанні й власному досвіді психотехнік. Ця тенденція знайшла вираз в образах махасиддхів, видатних буддистських Вчителів, що вибрали шлях індивідуального йогічного вдосконалення. В образах відомих махасиддхів сильно виражені гротескні риси, що швидше притаманні юродивим в нашій культурі. Махасиддхі шокували звичайних людей поведінкою відверто неблагочестивою, що не пасувала, з точки зору класичного буддизму, святим людям та чудотворцям, якими були ці Вчителі.

Своєрідність Діамантової колесниці пов’язана із її методами, хоча мета залишається спільною для всього махаянського буддизму — отримання стану Будди на благо всіх живих істот. Ваджраяна пропонує надзвичайну ефктивність й блискавичність, що дозволяє людині реалізувати свою природу Будди не за тисячи втілень, а лише за одне життя. Чим же відрізняються методи Ваджраяни? Хінаяна та Махаяна працювали передусім з свідомістю, тим шаром психіки, що найбільш активний у людини й тісно пов’язаний з типом розвитку цивілізації або того чи іншого суспільства. Махаянські та хінаянські практики просвітлюють свідомість шар за шаром, починаючи очищення з найбільш очевидних усталень та норм. А

Ваджраяна починає одразу з темного непросвітленого підсвідомого, звертаючись до найбільш незрозумілих і неочікуваних проявів свідомості. Ваджраяна звертається до найглибших людських переживань, афектів, пристрастей, прив’язаностей для того, щоб трансформувати енергію всього цього в енергію просвітлену.

Вчителі Ваджраяни завжди наголошували на надзвичайній ефективності та надзвичайній небезпечності цього шляху. Будь-який прояв егоїзму, гордині або будь-які технічні помилки могли привести адепта до народження в особливому «ваджрному пеклі». Гарантією успіху міг стати лише чистий намір «стати Буддою на благо всіх живих істот» і повне дотримання ідеалу бодхисаттви.

Оскільки тантричний шлях був надзвичайно складним та небезпечним, то тексти Ваджраяни були езотеричними (закритими для непосвячених) і могли бути відкритими лише Вчителем (гуру) своєму учню. В цій традиції надзвичайно важливим є знайти свого Вчителя.