- •О.Н. Ярмиш
- •В.О. Серьогін
- •Державне будівництво та місцеве самоврядування
- •В україні
- •Передмова
- •Частина загальна Розділ і
- •Глава 1
- •§1. Поняття, предмет і джерела науки державного будівництва та місцевого самоврядування
- •§2. Методологія науки державного будівництва та місцевого самоврядування
- •§3. Система науки державного будівництва і місцевого самоврядування
- •§4. Державне будівництво і місцеве самоврядування у системі суспільних та юридичних наук
- •§5. Поняття, система і завдання державного будівництва та місцевого самоврядування як навчальної дисципліни
- •Глава 2
- •§1. Еволюція науки державного будівництва і місцевого самоврядування
- •§2. Актуальні проблеми науки державного будівництва та місцевого самоврядування в Україні на сучасному етапі
- •Розділ II
- •Глава 1
- •§1. Поняття, види та ознаки органів публічної влади
- •§2. Система органів публічної влади в Україні
- •§3. Принципи організації й діяльності органів публічної влади в Україні
- •§4. Функції та компетенція органів публічної влади
- •§5. Форми діяльності органів публічної влади
- •§6. Методи діяльності органів публічної влади
- •Глава 2
- •§1. Загальна характеристика системи нормативно-правових актів, що регулюють порядок організації та діяльності органів публічної влади в Україні
- •§2. Адміністративно-територіальний устрій і територіальна основа діяльності органів публічної влади в Україні
- •§3. Матеріально-фінансова основа організації і діяльності органів публічної влади в Україні
- •Частина особлива Розділ ііі
- •Глава 1
- •§1. Верховна Рада України в системі органів державної влади, основи її правового статусу
- •§2. Завдання, принципи та основи діяльності Верховної Ради України
- •§3. Порядок формування Верховної Ради України
- •§4. Структура Верховної Ради України
- •§5. Функції та компетенція Верховної Ради України
- •§6. Форми діяльності Верховної Ради України
- •§7. Методи діяльності Верховної Ради України
- •§8. Акти Верховної Ради України
- •§9. Апарат Верховної Ради України
- •Глава 2
- •§1. Організація роботи Голови Верховної Ради України та його заступників
- •§2. Організація роботи комітетів Верховної Ради України
- •§3. Організація роботи тимчасових комісій Верховної Ради України
- •§4. Організація роботи депутатських груп і фракцій
- •§5. Організація роботи Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
- •Глава 3
- •§1. Основи правового статусу народних депутатів України
- •§2. Організація роботи народного депутата у Верховній Раді України
- •§3. Організація роботи народного депутата у виборчому окрузі
- •§4. Депутатські запити і звернення
- •§5. Основні гарантії депутатської діяльності
- •1. Юридичні гарантії:
- •2. Організаційні гарантії:
- •3. Інформаційні гарантії:
- •4. Соціально-економічні гарантії:
- •5. Трудові гарантії:
- •Розділ іv
- •§1. Президент України в системі органів державної влади, основи його правового статусу та функціонування
- •§2. Організація виборів Президента України
- •§3. Функції та компетенція Президента України
- •§4. Форми діяльності Президента України
- •§5. Методи діяльності Президента України
- •§ 6. Гарантії діяльності Президента України
- •§ 7. Апарат Президента України, організація його роботи
- •§ 8. Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим, його статус і організація роботи
- •§ 9. Рада національної безпеки і оборони України
- •Розділ V
- •Глава 1
- •§1. Кабінет Міністрів України у системі органів державної влади України
- •§2. Структура Кабінету Міністрів України. Розподіл повноважень між посадовими особами уряду України
- •§3.Функції та компетенція Кабінету Міністрів України
- •§4.Форми діяльності Кабінету Міністрів України
- •§5.Порядок підготовки і проведення засідань Кабінету Міністрів України
- •§6. Організація роботи органів, що утворюються Кабінетом Міністрів України
- •§7. Методи діяльності Кабінету Міністрів України
- •§8. Акти Кабінету Міністрів України
- •§9. Апарат Кабінету Міністрів України
- •Глава 2
- •§1. Система, порядок формування і основи діяльності центральних органів виконавчої влади
- •§2. Структура центральних органів виконавчої влади
- •§3. Функції та компетенція центральних органів виконавчої влади
- •§4. Організація роботи Міністерства внутрішніх справ України
- •Глава 3
- •§1. Система і основи правового статусу місцевих державних адміністрацій
- •§2. Завдання, принципи та основи діяльності місцевих державних адміністрацій
- •§3. Структура місцевих державних адміністрацій
- •§4. Порядок формування місцевих державних адміністрацій
- •§5. Функції та компетенція місцевих державних адміністрацій
- •§6. Організація роботи голови місцевої державної адміністрації та його заступників
- •§7. Апарат місцевих державних адміністрацій
- •§8. Форми роботи місцевих державних адміністрацій
- •§9. Методи діяльності місцевих державних адміністрацій
- •§10. Акти місцевих державних адміністрацій
- •Розділ VI
- •Глава 1
- •§1. Загальна характеристика правового статусу Верховної Ради Автономної Республіки Крим
- •§2. Порядок формування Верховної Ради Автономної Республіки Крим
- •§3. Структура Верховної Ради Автономної Республіки Крим
- •§4. Правовий статус депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим
- •§5. Правові форми діяльності Верховної Ради арк
- •§6. Особливості підготовки і проведення першої сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим нового скликання
- •§7. Організація роботи сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим
- •§8. Організація роботи постійних комісій Верховної Ради Автономної Республіки Крим
- •§9. Організація роботи депутатських груп і фракцій Верховної Ради Автономної Республіки Крим
- •§10. Організація роботи апарату Верховної Ради Автономної Республіки Крим
- •Глава 2
- •Розділ 8
- •Глава 1
- •§1. Поняття і ознаки місцевого самоврядування в Україні
- •§2. Система місцевого самоврядування в Україні
- •§3. Функції й повноваження місцевого самоврядування
- •§4. Гарантії місцевого самоврядування
- •Глава 2
- •§1. Представницькі органи місцевого самоврядування: їх система і порядок формування
- •§2. Структура місцевих рад
- •§3. Форми і методи роботи місцевих рад
- •§4. Сесія – основна організаційна форма діяльності місцевих рад
- •§5. Організація роботи постійних комісій місцевих рад
- •§6.Організація роботи сільських, селищних, міських голів, а також голів районних та обласних рад
- •§7. Виконавчі комітети місцевих рад: структура, порядок утворення, форми і методи роботи
- •§8. Організація роботи відділів, управлінь, інших виконавчих органів, апарату місцевих рад і апарату виконкомів
- •§9. Органи самоорганізації населення
- •§10. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування
- •Глава 3
- •Розділ VIII
- •§1. Взаємодія органів публічної влади з об’єднаннями громадян
- •§2. Взаємодія органів публічної влади з трудовими колективами, підприємствами, установами, організаціями
- •§3. Взаємовідносини органів державної влади й місцевого самоврядування з органами Служби безпеки України
- •§4. Взаємовідносини органів публічної влади із судовими органами
- •§5. Взаємодія органів публічної влади з органами прокуратури
- •§6.Взаємодія органів публічної влади з органами внутрішніх справ
- •Перелік рекомендованої літератури
- •Питання для самоперевірки До Розділу I:
- •До Розділу II:
- •До Розділу III:
- •До Розділу IV:
- •До Розділу V:
- •До Розділу VI:
- •До Розділу VII:
- •До Розділу VIII:
5. Трудові гарантії:
– Після закінчення терміну повноважень народного депутата він повертається на попереднє місце роботи, а якщо це неможливо (наприклад, у випадку ліквідації підприємства), він зараховується до резерву кадрів державної служби, у системі якої він працював.
– Верховна Рада України забезпечує колишньому народному депутату безпосередньо після закінчення строку його повноважень, на період його працевлаштування, виплату матеріальної допомоги у розмірі заробітної плати з урахуванням всіх доплат та надбавок, яку отримують працюючі народні депутати, але не більше одного року, а в разі навчання чи перекваліфікації – не більше 2 років після закінчення строку повноважень народного депутата.
– У випадку неможливості працевлаштування після зазначеного строку за народним депутатом зберігається виплата матеріальної допомоги у розмірі 50% зарплати з урахуванням всіх доплат і надбавок, яку отримують працюючі народні депутати, до досягнення ним пенсійного віку за наявності трудового стажу більше 25 років для чоловіків і 20 років – для жінок.
Народний депутат, який є військовослужбовцем, атестованим працівником органів МВС України, СБУ, органів і установ виконання покарань, інших правоохоронних органів, на строк виконання депутатських повноважень прикомандировується до Верховної Ради України із залишенням на строк виконання депутатських повноважень на службі в зазначених органах і установах.
Час роботи народного депутата у Верховній Раді України зараховується до стажу державної служби, а також до його загального і безперервного трудового стажу, стажу роботи за спеціальністю.
Час роботи у Верховній Раді України поширюється на строки присвоєння військових та спеціальних звань.
При досягненні народним депутатом під час строку його депутатських повноважень віку або вислуги років, встановлених законом про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, він має право на пенсію, що обчислюється виходячи із заробітку працюючого народного депутата.
При досягненні встановленого законом пенсійного віку за наявності трудового стажу для чоловіків – не менше 25 років, для жінок – не менше 20 років, а також у разі визнання інвалідом І або ІІ групи народному депутату призначається пенсія в розмірі 80% місячної заробітної плати нині працюючого народного депутата з урахуванням усіх доплат та надбавок до посадового окладу.
Народним депутатам надається щорічна оплачувана відпустка у міжсесійний період тривалістю 45 днів з виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі двох місячних зарплат.
Дружина (чоловік) народного депутата діючого скликання, у разі її (його) переїзду на проживання до м.Києва, за її (його) бажанням звільняється із свого місця роботи і повертається на нього у порядку переведення, а державна служба зайнятості першочергово пропонує їм рівноцінну роботу (службу).
Розділ іv
Організація роботи Президента України
§1. Президент України в системі органів державної влади, основи його правового статусу та функціонування
За Конституцією, Президент України є главою держави і виступає від її імені. (ч.1 ст.102) З точки зору конституційно-правової теорії, глава держави – це конституційний орган і водночас вища посадова особа держави, що представляє державу ззовні і всередині країни, символ державності народу1. Як правило, це одноосібний орган загальної компетенції, один з вищих органів державної влади. На наш погляд, термін «глава держави» не дає можливості з належним ступенем точності cхарактеризувати сутність, функції та компетенцію даного органу, оскільки на відміну, наприклад, від парламенту (який в усіх країнах світу є вищим представницьким і законодавчим органом) глава держави виконує різні функції і наділений різним правовим статусом. Як цілком слушно зазначається у новітній державознавчій літературі, статус глави держави у кожній з країн визначається обраною формою правління та усталеними політико-правовими традиціями2.
В основі терміну «глава держави» лежала органічна теорія держави, що розглядала державний механізм як певний суспільний організм, складові ланки якого виступають як органи, що виконують неповторні функції. З точки зору прихильників органічної теорії монарх має виконувати в державному механізмі функції, аналогічні функціям голови в людському організмі: аналізувати події та явища, що відбуваються в оточуючому середовищі, приймати вольові рішення і доводити їх до виконання іншим органам. Ця теорія отримала логічне завершення наприкінці ХVIIІ ст. і набула широкого поширення й визнання в умовах «освіченого абсолютизму».
Надалі таке пояснення влади глави держави в конституційній монархії стало панівним у німецькій літературі. Воно отримало особливий розвиток у працях Г.Мейєра і його учня і послідовника Аншютца. Ці автори ввели для визначення того особливого становлення, яке займає монарх серед інших органів, особливий термін – «носій державної влади».
Поступово у державознавчій літературі утверджується позиція, згідно з якою статус президента за республіканської форми правління визнається майже аналогічним статусу монарха при монархічній формі правління. Порівняльно-правовий аналіз компетенції глав у конституційних монархіях та президентських республіках давав можливість зробити цілком певний висновок про їх аналогічність в усіх істотних елементах. За даних умов термін «глава держави» почав розповсюджуватись і на президента республіки, ставши загальною назвою для одноосібних органів державної влади, що уособлювали державу в цілому.
У подальшому для визначення статусу конституційного монарха поряд з терміном «носій державної влади» почав застосовуватись термін «глава виконавчої влади», оскільки монарх за цієї форми правління визнавався своєрідним одноосібним органом, якому належить уся повнота виконавчої влади. Оскільки президент у президентській республіці виконував у сфері виконавчої діяльності ті ж повноваження, що й конституційний монарх, то термін «глава виконавчої влади» був розповсюджений і на нього.
Напівпрезидентська республіка, яка органічно поєднала в собі риси президентської і парламентської республіки вперше була оформлена Конституцією Франції 1958 р., ставши державно-правовою відповіддю на істотні зміни суспільно-політичних реалій. Певною мірою П’ята Республіка у Франції ознаменувала собою дві суперечливі тенденції: зміцнення влади глави держави за рахунок його функціонального поєднання з виконавчою гілкою влади і занепад парламентаризму. Цікавим є той факт, що розробники Конституції Франції 1958 р. первісно закладали в неї модель парламентарної республіки з дещо розширеними повноваженнями глави держави, однак підсумковий варіант надто відрізнявся від тогочасних парламентських республік, а наступні конституційні реформи взагалі вивели французьку модель за межі знаних форм правління.
«Французький варіант» фактично перекреслив усталені конституційно-правові традиції і уявлення про місце глави держави в державному механізмі. Будучи формально виведеним за рамки законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, Президент Франції наділявся настільки могутніми повноваженнями, що міг цілком вважатися складовою частиною кожної з них. Таким чином, з певним ризиком для демократії досягалося одразу кілька позитивних результатів: консолідація державної влади, збільшення її міцності і водночас підвищення її ефективності та оперативності. Слід відзначити, що напівпрезидентська республіка від самого початку свого існування піддається нищівній критиці за гіперболізацію вади президента і порушення конституційного принципу поділу влади, однак виявила свою життєздатність і, більше того, стала взірцем для багатьох інших держав, особливо постсоціалістичних.
Еволюція інституту президентства в передових країнах західної демократії дає можливість стверджувати, що його статус постійно змінювався. При цьому цікавим є той факт, що з кінця ХVІІІ ст. з проміжком у 80–90 років світова політико-правова теорія і практика дарували світові нову модель республіканської форми правління: 1787 рік – президентська республіка (США), 1875 рік – парламентська республіка (Франція), 1958 рік – напівпрезидентська республіка (Франція). У президентській республіці президенту ввіряється уся повнота виконавчої влади, а також представницькі та номінаційні повноваження; у парламентській республіці – тільки представницькі та номінаційні повноваження; нарешті, у напівпрезидентській республіці президент отримує найбільш широкі повноваження, що стосуються майже усіх сфер суспільного життя і всіх гілок влади, однак функціонально тяжіє до виконавчої гілки влади.
Крім того, можна констатувати, що останні десятиліття позначилися розмаїттям унікальних форм правління. Нині фактично нема держав з тотожним правовим статусом глави держави, компетенція кожного з них відрізняється певними відмінностями навіть в межах кожної з трьох основних моделей республіканського правління. При цьому майже в усіх пострадянських державах гострої актуальності набуває проблема оптимізації правового статусу глави держави шляхом визначення необхідного обсягу повноважень.
Тому визначення «президент – глава держави» фактично нічого не прояснює у його правовому статусі і не дає можливості більш-менш чітко виявити його місце у системі вищих органів державної влади. Саме цим пояснюється той факт, що термін «глава держави» не зустрічається у переважній більшості конституцій розвинених демократичних країн. Виняток становлять Іспанія (ст.56 Конституції 1978 р.), Італія (ст.87 Конституції 947 р.) та Швеція (глава 5 «Форми правління», 1974 р.), хоча і в зазначених актах міститься деталізація правового статусу глави держави шляхом вказівки на його функції та повноваження1. Ст.99 Конституції Аргентини 1853 р. (в редакції 1994 р.) проголошує президента главою нації і главою уряду2. Єдине, що поєднує глав усіх держав світу – це право зовнішньо– та внутрішньополітичного представництва. Усі інші повноваження можуть суттєво відрізнятися у кожній з держав.
Для України, яка за неповні десять років своєї незалежності пережила істотні зміни форми правління – від радянської республіки через президентську республіку до напівпрезидентської республіки, – була характерною відповідна зміна правового статусу Президента України – глави Української держави. На жаль, заснування і становлення інституту президентства в нашій країні не базувалося на належних теоретичних і державно-правових розробках, відбувалось здебільшого шляхом «проб і помилок» та некритичного сприйняття відповідних моделей США, Франції та Росії. У підсумку інститут президентства в Україні на сьогодні є гіпертрофованим, що у своїй поточній діяльності значно виходить за межі своїх і без того широких повноважень, фактично виконуючи роль вищого органу виконавчої влади. Сам термін «глава держави», особливо у поєднанні із запозиченим з французької та російської конституцій ще більш розпливчастим за змістом терміном «гарант Конституції», набув викривленого тлумачення. Нечіткість конституційних норм, що закріплюють правовий статус Президента України, та їх певна суперечність з проголошеним принципом поділу влади дали підстави деяким авторам навіть стверджувати, що обрана в Україні форма правління – змішана (напівпрезидентська) республіка – є «неправильною»3.
У новітніх працях з конституційного права України Президент визначається як «носій верховної державної влади і вищий представник держави у її відносинах з іншими країнами»1. Більше того, деякі автори прямо зазначають, що «загальною рисою статусу президента для напівпрезидентських держав є прагнення поставити президента над традиційними гілками влади, всіма інститутами держави…в самостійній якості, зокрема, як арбітра, координатора щодо органів державної влади, держави і суспільства»2. Таке тлумачення статусу глави Української держави фактично є реанімацією обґрунтування статусу конституційного монарха з точки зору органічної теорії держави у викладенні німецьких конституціоналістів ХVІІІ–ХІХ ст. Гербера, Мейєра та Аншютца і є небезпечним для неусталених традицій української демократичної республіки.
У державному механізмі України, побудованому на засадах законності, республіканізму, народного суверенітету та розподілу влад, Президент є лише одним з вищих органів державної влади (поряд з парламентом, урядом, Верховним Судом, Конституційним Судом), тобто підпорядкований тільки народу. Він стоїть не надгілками влади, аміжними, забезпечуючи єдність державної влади і злагоджене функціонування її гілок. Саме на виконання зазначених функцій і спрямовані повноваження Президента України, що «проникають» у сфери функціонування усіх гілок влади. Тому діяльність Президента має спрямовуватись у першу чергу не назовні державного механізму, а всередину. Гарантування Конституції, основних прав і свобод Президентом має досягатись не шляхом безпосереднього впливу на громадянське суспільство (для цього існують «традиційні» гілки влади), а шляхом впливу на інші вищі органи державної влади з метою координації, узгодження і консолідації, спрямування їх діяльності на виконання Конституції, засад внутрішньої та зовнішньої політики, визначених парламентом. Саме в цьому, на нашу думку, полягає сутність інституту президента у тій моделі напівпрезидентської республіки, яка закріплена Конституцією України 1996 року.