філософія

26.проблема методу пізнання у філософії Ф.Бекона Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи свою проблематику навколо методології наукового пізнання , в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення лідської гідності, свободи і щастя. На цій основі формується в ф-ії 17 ст. 2 протилежні напрямки : емпіризм і раціоналізм  Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, а раціоналізм – через діяльність розуму. Ідеалом знання вважали математику, а осн.рисами істинного знання – всезагальність, суттєвість, необхідність Засновником емпіризму був англ. Ф-ф Френсіс Бекон (“Новий Органон”).Гол.завдання – пізнання природи і оволодіння її силами; основні методи – індукція та експеримент. Проблема методу пізнання у філософії Нового часу (Ф. Бекон, Р. Декарт Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI—XVII ст., становлення експериментального природознаства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя. Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво-сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість. Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626), який основні свої ідеї висловив у працях "Новий органон" (1620) і "Про гідність та примноження наук" (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини, максимально збільшуючи її ефективність. Проте для сприйняття нового методу необхідна значна підготовча робота , яка б ліквідувала причини, що затримують пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму шляху багато перешкод, хибних уявлень, забобонів, які, наче примари, відволікають пізнання від істини.» На думку Бекона, існує чотири види помилкових суджень, "примар", від яких слід звільнитися перед тим, як починати пізнання. До першого виду помилок, які він називає "примарами Роду", належать ті, що пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Вони укорінені в самій людській природі. Під впливом цих "примар" людина розглядає природу аналогічно зі своїми специфічними рисами, антропологізує її. Вони є вродженими, тому позбутися їх практично неможливо. Одначе усвідомлення небезпеки цих суб'єктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослідницька дисципліна можуть послабити їхній вплив. Другим видом помилок є "примари Печери", зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням, звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї печери. "Примари Печери", як і "примари Роду", є проявом суб'єктивного ставлення людини до природи. Ці "примари" можна подолати шляхом колективного досвіду, врівноваженістю та неупередженістю в судженнях. Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок "примари Площі", що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень, слів. Четверте джерело помилок — "примари Театру", що породжуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба, на думку Бекона, виходити дише з досвіду і безпосереднього вивчення природи, бути вільним, самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від авторитетів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів. Метою пізнання, підкреслює Бекон, є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над силами природи; об'єктом пізнання є природа, а основними методами — індукція та експеримент. Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно-спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший — це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму. Другий шлях — шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки — шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину. Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання природи.

27,Раціоналізм Р.Декарта. Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декорт, латинізоване ім'я — Ренатус Картезіус (1596-1650). Основні погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649). Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально-математичному мисленню. Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання — визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає "дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом, є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини. 66 Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зокрема геометрії. Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуїції, що не викликають ніякого сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: "Я мислю". Неможливо заперечувати положення "Я мислю", бо заперечення, сумнів теж є проявом мислення. Саме положенню "Я мислю" притаманні ясність та самоочевидність. Далі Декарт робить другий крок: "Мислю, отже існую " ("Cogito ergo sum "). Тобто від здатності мислити переходить до суб'єкта, істоти, яка мислить. Де-карт вважає, що людина від народження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики, наприклад, "якщо до рівних величин додати рівні, то отримані результати будуть рівними між собою" і т.д.. Ці ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму. Емпіричний напрямок у філософії Нового часу розвивався переважно англійською філософією XVII-XVIII ст.

28,Емпіризм Д.Локка. Джов Локк (1632—1704) — один з найвпливовіших і авторитетних філософів XVII ст. Продовжувач матеріалістичної традиції, започаткованої в англійській філософії Ф. Беконом, він став після Т. Гоббса одним з видатних матеріалістів цього періоду. Проте його вплив виходив за межі тієї доби. XVII ст. — це століття раціоналізму, метафізичних систем. І хоча проти ідеалістичної метафізики виступали представники матеріалістичної філософії, такі, як П. Гассенді і Т. Гоббс, остаточно матеріалізм утверджується в європейській філософії у наступному, XVIII ст. І саме філософія Дж. Локка стала одним із витоків цього матеріалізму. Дж. Локк не лише матеріаліст, а й представник протилежного раціоналізмові напряму в методології — емпіризму. З його філософії починається історія так званого "британського емпіризму". Своєрідність філософії Локка полягає у тому, що він переносить увагу з онтологічних і метафізичних проблем на гносеологічні, розробивши теорію пізнання на засадах емпіризму і матеріалістичного сенсуалізму. Велику увагу мислитель приділив суспільно-політичним питанням, ставши одним з перших теоретиків правової системи буржуазного суспільства. Головний філософський твір англійського філософа — "Дослід про людський розум" (1690). Того ж року побачила світ його праця з питань політичної філософії — "Два трактати про державне управління". Свою теорію пізнання Дж. Локк розпочав з критики розвинутої у межах раціоналістичної філософії теорії вроджених ідей. Основи її були закладені Р. Декартом. Власну теорію пізнання Дж. Локк формує у гострій полеміці з картезіанцями. Починаючи виклад своєї гносеології, він недвозначно заявив: "В душі немає вроджених принципів. Усі знання, що ми знаходимо в душі людини, здобуваються нею на базі власного досвіду. На питання, звідки душа отримує матеріал для своїх міркувань і знань. Локк відповідає: "З досвіду. На досвіді грунтується все наше знання, від нього воно врешті-решт походить" [23, т. 1, с. 154]. Така позиція свідчить про емпіризм Дж. Локка. Але як він розуміє досвід? На його думку, він є всім, що діє на свідомість людини і засвоюється протягом життя. На перших етапах, у момент народження, душа людини порожня, вільна від будь-яких ідей або принципів, нагадує чистий аркуш паперу, або чисту дошку, і лише поступово досвід заповнює цю порожнину. Поняття "чистої дошки" є певною ідеалізацією і введене для означення того вихідного стану, з якого починається індивідуальна історія людської психіки. Воно мало переконати у правильності емпіристичних настанов локкової теорії пізнання, адже поняття про душу як чисту дошку начебто засвідчується реальними фактами. Проте посилання на історію психічного розвитку дитини обертається проти самого Локка, оскільки, як свідчить досвід психології, порожньої душі не існує, бо інакше просто немає душі. Локк слушно стверджував, що певні ідеї, мова, моральні принципи, закони логічного мислення тощо засвоюються вже після народження людини, але це засвоєння власне і є процесом формування душі. Без неї людської свідомості просто немає. Ці ідеї, система мовних значень, як свідчить сучасна психологія, утворюють структуру свідомості й відповідного ставлення індивіда до дійсності. Суттєвою вадою філософії Дж. Локка було те, що він виходив з натуралістичного розуміння людини, залишаючи поза увагою об'єктивне і надіндивідуальне (у формах культури) існування людського духу. Отже, за Локком, наше знання грунтується на досвіді, а фундаментом останнього, його суттєвою характеристикою є відчуття. Цей досвід має передусім чуттєвий характер. Саме відчуття, на думку Локка, є початком будь-якого знання. "Якщо спитати, коли людина починає мати ідеї, то правильною відповіддю, на мій погляд, буде: коли вона вперше починає відчувати" [22, т. 1, с. 167]. Виникнення ідей у розумі відбувається одночасно з відчуттями. Відтак чуттєвий досвід, що виникає в результаті контакту людської душі з матеріальним світом, є основою людського пізнання. В цьому розумінні теорія пізнання Дж. Локка грунтується на матеріалістичному сенсуалізмі. Відомо, що різниця між матеріалізмом та ідеалізмом у гносеології полягає передусім у певному вирішенні питання про джерело знання. Згідно з матеріалістичною філософією, таким джерелом є незалежні від свідомості матеріальні речі. Саме таку точку зору послідовно проводив Локк. Намагаючись розв'язати суперечності чуттєвого сприйняття, де закономірно поєднані суб'єктивні й об'єктивні аспекти пізнавальної діяльності, Локк поділяє усі чуттєві якості на первинні та вторинні. Перші, а це механіко-математичні властивості речей, такі, як щільність, протяжність, фігура, рух, мають цілком об'єктивний характер і належать самим речам, другі (колір, смак, запах тощо) є чимось суб'єктивним, уявним і поза актом сприйняття не існують. Таке тлумачення чуттєвості згодом майстерно використав Дж. Берклі, автор класичної теорії суб'єктивного ідеалізму. Отже, чуттєвий досвід, ідеї, що виникають внаслідок відчуття, є основою пізнання, але не єдиним джерелом знань. Другим таким джерелом є рефлексія, або спостереження за діяльністю розуму. Досвід, за Локком, постає у двох формах: зовнішній (відчуття) і внутрішній (рефлексія). Зовнішній досвід є джерелом ідей, що відображають властивості матеріальних речей, а внутрішній — ідей, що є вираженням різних способів духовної діяльності, станів людської душі. Учення Дж. Локка про рефлексію свідчить, що його гносеологічна позиція не зводилася до вульгарного сенсуалізму, а відображала багатий досвід філософії у пізнанні внутрішнього, духовного світу людини. Однак на відміну від Декарта, який рефлексію вважав актом чистого розуміння, для Локка рефлексія — це різновид емпіричного дослідження (спостереження), об'єктом якого є психологічні властивості людини. Дж. Локк став одним із засновників емпіричної психології з характерним для неї методом самоспостереження (інтроспекції). У розділі "Досліду", де розглядаються ідеї рефлексії, мислитель, власне, і виклав своє психологічне вчення. Особливу увагу привертає аналіз пізнавальних можливостей людини. Найпершою здатністю розуму філософ вважав сприйняття. Воно є тим шляхом, яким усі знання входять у розум людини. Це загальна властивість усіх вищих тварин, що відрізняє їх від нижчих. У рослин немає здатності до сприйняття. Проте це чисто пасивна здатність, і розум тут ще не діє. Розвинутішою формою сприйняття є споглядання, себто здатність розуму затримувати, на деякий час зберігати певні ідеї у полі свого зору. Інший спосіб такого збереження — пам'ять. Пригадування, як і споглядання, активні дії розуму. Важливу роль у них відіграє увага. Формою людського мислення є здатність розрізняти чи ототожнювати ідеї. Її різновидами Локк вважав дотепність і судження. Мислення — розвиненіша і складніша форма сприйняття, до якого додається діяльність розуму. Найважливіші форми активної діяльності розуму — поєднання, порівняння, абстрагування й узагальнення. Завдяки ним із простих, безпосередніх ідей зовнішнього і внутрішнього досвіду виникають складні й опосередковані. Таку діяльність Локк зображував як процес комбінування простих ідей. І в цьому виявляється обмеженість його теорії пізнання, оскільки мислення людини спрощується, зводиться до елементарних процесів механічної комбінаторики. В результаті поєднання простих ідей утворюються складні ідеї емпіричних субстанцій, або одиничних речей, разом з їх модусами, властивостями. Внаслідок порівняння простих ідей виникають складні ідеї, що репрезентують різні типи відношень. Нарешті, третій вид пізнавальної діяльності — узагальнення — дає загальні поняття. Теорія узагальнення Дж. Локка набула значного поширення. Нею користувалися автори різноманітних логічних теорій, в яких робилися спроби пояснити походження теоретичних узагальнень і абстрактних наукових понять на базі емпіричного досвіду. Однак ретельніший аналіз цієї методології виявляє серйозні труднощі, з якими стикається його теорія. Вони засвідчують однобічність емпіризму як методологічної основи наук. Проте сенсуалістична теорія пізнання Дж. Локка справила значний вплив на розвиток матеріалізму XVIII ст., ставши його гносеологічною основою. Ця теорія певною мірою пов'язана з іншими частинами локківської філософії. У своїй антропології, етиці, педагогіці, державно-політичних поглядах мислитель виходив з розуміння людини як природного індивіда, чуттєвий досвід якого відіграє вирішальну роль у його житті. Людська душа — це чиста дошка, а тому не може бути вроджених моральних, юридичних норм, взагалі будь-яких практичних принципів. Усі люди від природи рівні, й лише в процесі виховання, взаємодії із середовищем, активної праці й громадської діяльності формуються риси особистості. Дж. Локк стояв біля витоків Просвітництва в Англії, був попередником відомих англійських матеріалістів XVIII ст. Джона Толанда, а також Л. Коллівза (1676 — 1729), Дейвіда Гартлі (1705 — 1757), Антоні Шефтсбері (1671 — 1713), Бернарда де Мацдевіля (1670 — 1733). На відміну від французького англійське Просвітництво, віддзеркалюючи настрої демократичних кіл суспільства, мало, однак, поміркований характер.

29,поняття субстанції у філософії Б.Спінози і Г.Лейбниця. Бенедікт Спіноза (1632 -1677 рр.). свої погляди виклав у таких творах: «Про Бога, людину та щастя», «Етика». Саме в «Етиці» розвинуті і висвітлені його основні його ідеї. Критикуючи Декарта, Спіноза стверджує, що існує лише одна субстанція. Вона поєднує в собі два атрибути – протяжність і мислення. Ця єдина субстанція і є природою у її цілокупності або Богом. Субстанція ніким не створюється, вона є причиною самої себе. Таке розуміння субстанції містило як діалектичну ідею взаємодії між конкретними матеріальними утвореннями, так і ідею їх матеріальної єдності. Однак Спіноза відкидав атрибутивність руху; за його думкою, рух не є невідємною властивістю матеріального світу, а лише його модусом ( вторинною похідною характеристикою). Це було антидіалектичним моментом у філософії Спінози. Розуміння субстанції (Бога) у Спінози є передумовою вирішення етичної проблематики. В центрі його уваги перебуває питання свободи. На думку Спінози, в субстанції злиті необхідність і свобода. Ці поняття не протилежні одне одному, а навпаки, вони обумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності є не свобода , а свавілля. Бог (субстанція ) вільний, бо все, що він здійснює, випливає із його власної необхідності. В природі, а до неї Спіноза включає і людину, панує детермінізм, тобто , необхідність. Таким чином, весь світовий процес здійснюється з огляду на силу абсолютної необхідності, і людська воля нічого нездатна тут змінити. Спіноза не виділяє такої людської властивості, як воля: одинична людська душа не є щось самостійне, вона не є субстанцією; дух людини – це не що інше, як модус мислення, а тому Спіноза вважає : «Воля і розум – одне і теж». Людина може тільки пізнати хід світового процесу, щоб узгодити з ним своє життя і свої бажання. В такому випадку вона стає вільною. Так Спіноза приходить до розуміння свободи як пізнаної необхідності. Тільки неуцтво змушує нас думати, що ми можемо змінити майбутнє; майбутнє відбудеться з такою неминучістю, як минуле. Ось чому надія і страх засуджуються Спінозою: вони залежать від погляду на майбутнє, як на щось невстановлене і тому виникають через не достаток мудрості. Необхідно звільнити людей від тиранії страху – вважав Спіноза, - тому , що людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть і її мудрість полягає в роздумах не про смерть , а про життя. Адже, все одно, ніщо з того, що людина змогла зробити, не зробить її безсмертною, і тому марно витрачати час на страх перед тим фактом, що всі ми помремо. Спіноза подібно до Сократа, іПлатона,вважає, що всі неправильні дії пов’язані з пізнавальними помилками: людина, яка правильно розуміє навколишні обставини, діє мудро і буде щасливою. Люди, які живуть підкоряючись розуму,знайдуть шлях до згоди. Г.Лейбніц (1646 -1716рр.) - німецький філософ - ідеаліст,математик, фізик, винахідник, історик, юрист, мовознавець. Головний філософський твір – «Монадологія». Ядро філософської системи Лейбніца складає вчення про «монади», безтілесні «прості субстанції», «істинні атоми природи», «речові елементи». . «Монада» в перекладі з грецької означає «єдине» або «одиниця». Лейбніц заперечує вчення Спінози про єдину субстанцію, яке , на його думку, призводить до того, що із світу вилучаються рух, активність. Монади не змінюють своєї внутрішньої структури під впливом інших монад. Кожна монада виступає як певний світ, відображаючи в собі весь світовий порядок, і має свою власну визначеність ( є носієм певних якостей), якою вона відрізняється від інших. Кожна монада є те, що існує само по собі і не залежить ні від чого іншого, крім Бога, який створив весь світ монад. І водночас, будь – яка монада сприймає, переживає в собі весь Космос у всьому його багатстві і багатогранності, хоча не всі монади мають світло розуму, щоб усвідомлювати це. Монади не мають ніяких просторових, ні будь – яких інших характеристик. Їх , таким чином не можна пізнати чуттєво. Вони є суто ідеальними, духовними елементами буття. Ми можемо пізнати їх тільки за допомогою розуму, щоб усвідомлювати це. Чуттєві речі, тобто поєднання монад, відрізняються залежно від монад, з яких вони складаються. З основними ідеями монадології зв’язана і теорія пізнання Лейбніца. Всі знання, які доступні людині, Лейбніц ділить на два види: «істини розуму» та «істини факту». До перших належать знання, одержані тільки за допомогою розуму, без звернення до досвіду: аксіоми математики, закон тотожності і суперечності. «Істини факту» ми здобуваємо емпіричним шляхом; до них належать більша частина наших уявлень про світ. «Істини розуму» завжди мають необхідний і визначальний характер, тоді як «істини факту» - тільки ймовірний.

30,Агностицизм Д.Берклі і Д.Юма. Агностицизм (від грецького agnostos - недоступний пізнанню), філософське вчення, що заперечує можливість пізнання об'єктивного світу і досяжність істини; обмежує роль науки лише пізнанням явищ. Послідовний агностицизм представлений у навчаннях Дж. Берклі і Д. Юма.Агностіцізм Ідеалістичні філософське вчення, яке стверджує, що для людської душі неможливе пізнання як сверхчувствтвенного, так і об'єктивного світу і його закономірностей, досяжність істини і, отже, неможливо богопізнання (!). Будь-яке пізнання, на думку агностиків, здобувається тільки при посередництві органів чуття, пізнанням явищ. Отже, предметом людського пізнання може бути лише те, що доступно цим почуттям, тобто один чуттєвий світ. Створювані людиною моральні принципи і уявлення про вищу істоту, про Бога, суть не більше, ніж результат того ж досвіду і діяльності душі і її природного прагнення знайти всюдисущу і усепроникаючу силу, яка обумовлює і зберігає світової лад. Термін "агностицизм" був введений в 1869 р. англійським натуралістом Т.Гекслі. Основні ідеї агностицизму можна знайти вже в античній філософії, зокрема в софізм і скептіцізме.Ученіе агностицизму було створено англійськими філософами, яких ділять на агностиків "старих", або доеволюціоністов (Джон Стюарт Мілль), і "нових", т.е еволюціоністів ( Герберт Спенсер). Основна відмінність між ними полягає в тому, що перші бачать освіту в людині моральних принципів справою особистого досвіду, а другі - спадкового досвіду. Послідовний агностицизм представлений у навчаннях Джона Берклі і Девіда Юма. Іммануїл Кант, поклавши в основу свій теоретико-пізнавальної концепції розмежування "речі в собі" і "речі для нас", фактично прийняв позицію агностицизму. Позиції агностицизму характерні для різних шкіл позитивізму, неопозитивізму, критичного реалізма.Ізначально агностицизм ставився виключно до можливості пізнання бога, проте незабаром був поширений і на можливість пізнання об'єктивного світу в принципі, чим відразу протиставив себе багатьох натуралістів і філософов.В XX столітті уявлення про агностицизм було кілька видозмінено, переважно під впливом його критики, в основному соціалістами і комуністами, які пропагують діалектичну пізнаванності світу. В даний час одним з характерних виразів агностицизму є позиція конвенціоналізма.Как можна помітити, щодо бога агностицизм висуває лише один, досить невиразний теза - "бога не можна пізнати". Тобто неможливо отримати достовірної (та й взагалі ніякої!) інформації про бога. Ця теза важко розглядати як атеїстичний, навіть якщо замінити його іншим (як це часто роблять) - "існування бога неможливо довести". Цей агностичний тезу, що є наслідком першого, так само жодною мірою не протистоїть релігійного сприйняття, яке грунтується не на доказах (пізнанні), а на вере.Более того, заперечуючи саму можливість (наукового) пізнання, агностицизм часто є однією зі складових релігійного світогляду. Дійсно, якщо пізнати що-небудь неможливо, залишається в це тільки вірити. Більше того, практично всі релігійні вчення всіляко намагаються зміцнити своїх адептів саме в цій думці - (! Та й не потрібно) неможливо що-небудь знати про боге.Хрістіанскій агностицизм, який цілком залишається і закріплюється і в католицькому раціоналізмі, мав свій сенс і своє виправдання. Але можуть настати в християнстві часи, коли йому пора скінчитися, бо він робиться небезпечним. Цей християнський агностицизм стверджував своєрідний прагматизм незнання. Потрібно обмежити сприйнятливість людини і можливість пізнання, щоб людина не оглушило космічним громом і засліплений космічним світлом: Ми захищені товстошкірістю, нечутливістю, відсутністю, органон для сприйняття того, що для нас небезпечно, для чого ми духовно не дозріли. Незнання так само може бути захистом, як і знання "Отже, підсумовуючи цей короткий філософський екскурс, можна вказати достовірні риси, властиві агностицизму в цілому:. Агностицизм є філософським вченням тісно пов'язаним з філософією скептицизму. Основні ідеї агностицизму сформульовані у працях Берклі, Юма і Канта.Агностіцізм заперечує можливість пізнання матеріального, об'єктивного світу, пізнання істини, відкидає об'єктивне знаніе.По відношенню до бога, агностицизм заперечує можливість "богопізнання", тобто отримання знань (будь достовірної інформації) про бога і вже тим більше заперечує навіть саму можливість вирішення питання про існування бога....