План лекції:
Основні риси соціальної організації
Поняття бюрократії Особливості бюрократії (за М.Вебером).
Інституціалізація як соціальний феномен
Види і функції соціальних інститутів
Література:
Павленок П. П. Краткий словарь по социологии. – М.: Инфра–М , 2011. –256 с.
Фролов С. С. Общая социология. – М.: Проспект, 2011. – 384 с
Демидов Н. М. Основы социологии и политологии. – М.: Академия, 2011. – 208 с
Шелер М. Проблемы социологии знания. – М.: Ин.-т общегуманитарных исследований, 2011. – 304 с.
Анурин В. Ф. Социология: Учебник для вузов / В.Ф. Анурин, А. И. Кравченко. – СПб.: Питер, 2010. – 432 с.
Нецветаев В.Г. Социология: Учебник. 2–е изд. / В. Г. Нецветаев. – М.: Изд-во «Маркет ДС», 2010. – 240 с.
Социология. 2-е изд. перераб. и дополн. / Под ред. Скворцова Н.Г. – М.: Проспект, 2010. – 352 с.
Черниш Н.Й. Соціологія: Підручник за рейтингово-модульною системою навчання / 5-те вид., перероб. і доп./ Н.Й.Черниш. – К.: Знання, 2009. – 486 с.
Вербець В.В. Соціологія: навчальний посібник для студ. вищих навчальних закладів – Київ: Кондор, 2009. – 550 с.
Добреньков В. И. Методология и методика социологического исследования: учебник / В.И. Добреньков, А.И. Кравченко. – М.: Альма Матер, 2009. – 537 с.
Василевич В. В. Соціологія: Альбом схем. / В. В. Василевич, Ю. О. Левченко, А. В. Микитчик, О. О. Соловей. – К.: Національна академія внутрішніх справ, 2011. – 122 с.
Кравченко А. И. Социология в вопросах и ответах / А. И. Кравченко. – М.: Проспект Велби, 2009. – 240 с.
Нестуля О. О., Нестуля С. І. Соціологія: навч. пос. [для студ. вищ. навч. закл.] – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 272 с
Осипов Г. В. Социология. Основы общей теории / Г. В. Осипов, Л. Н. Москвичев, А. В. Кабыща. – М.: Норма, 2009. – 912 с.
Сірий Є. В. Соціологія: загальна теорія та методологія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теорії : навчальний посібник / Є. В. Сірий ; МОНУ. – Вид. 3-є, виправл. та доп. – Київ : Атіка, 2009. – 492 с.
Соціологія / Навчальний посібник за ред. д. соц. н. Макєєва С.О. – К.: Знання, 2008. – 566 с.
Соціологія Посібник для студентів вищих навчальних закладів/ За редакцією В. Г. Городяненка. – К.: Видавничий центр "Академія", 2008. – 392 с.
Конспект лекції
Питання 1. Основні риси соціальної організації
Суспільство як соціальна реальність упорядковано не тільки інституціально, а й організаційно. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням – об’єднанням людей, закладам, установам тощо.
Соціальна організація – соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур.
Багато соціологів називають соціальні організації різновидом соціального інституту, але вони мають відмінні від них риси:
1- Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності. Вона є певним засобом (інструментом) вирішення завдань. Переслідувана організацією мета не обов’язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких залучає індивідів до діяльності для досягнення загальної мети.
2. Соціальна організація має чіткий загальнообов’язковий порядок, система її статусів і ролей – ієрархічну структуру. Їй властивий високий ступінь формалізації відносин. Відповідно правила, регламенти, розпорядок охоплюють усю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких – чітко визначені, а відносини передбачають владу і підпорядкування (субординацію).
3. Для підтримування стабільності відносин, координації дій кожна організація повинна мати координуючий орган або систему управління. Функції її різноманітні, а оптимальний їх набір залежить від цілей організації, зовнішнього середовища.
Диференціація завдань і координація дій на етапі їх реалізації впливають на структуру і форму організації. Основний критерій структурування соціальних організацій – ступінь формалізації існуючих у них відносин. З урахуванням його розрізняють формальні й неформальні організації.
Формальні організації. Будують соціальні відносини на підставі регламентації зв’язків, статусів, норм. Ними є, наприклад, промислове підприємство, фірма, університет, муніципальна структура (мерія). В основі формальної організації лежить розподіл праці, її спеціалізація за функціональною ознакою. Чим розвинутіша спеціалізація, тим багатостронішими і складнішими будуть адміністративні функції, тим багатогранніша структура організації. Формальна організація нагадує піраміду в якій завдання диференційовані на кількох рівнях. Крім горизонтального розподілу праці, їй притаманна координація, керівництво (ієрархія посадових позицій) і різні спеціалізації по вертикалі. Формальна організація раціональна, для неї характерні виключно службові зв’язки між індивідами.
М. Вебер розглядав організацію як систему влади і розробляв теоретичні основи її управління. На його думку, вимогам спеціалізованої і багатогранної організації найліпше відповідає бюрократична система. Переваги бюрократії найпомітніші, коли їй (бюрократії) під час виконання службових обов’язків вдається виключити особисті, ірраціональні та емоційні елементи. Відповідно до цього бюрократії притаманні: раціональність, надійність, економічність та ефективність, невиразність, нейтральність, ієрархічність, законність дій, централізація влади. Головний недолік бюрократії – відсутність гнучкості, шаблонність дій.
Неформальні організації. Ґрунтується на товариських взаєминах та особистому виборі зв’язків учасників і характеризується соціальною самостійністю. Ними є любительські групи, відносини лідерства, симпатій тощо. Неформальна організація має значний вплив на формальну і прагне змінити існуючі в ній відносини за своїми потребами.
Переважна більшість цілей, які ставлять перед собою люди, соціальні спільноти, неможливо досягти без соціальних організацій, що зумовлює їх повсюдність і різноманітність. Найбільш значущі серед них:
– організації з виробництва товарів і послуг (промислові, сільськогосподарські, сервісні підприємства і фірми, фінансові установи, банки);
– організації в галузі освіти (дошкільні, шкільні, вищі навчальні заклади, заклади додаткової освіти);
– організації в галузі медичного обслуговування, охорони здоров’я, відпочинку, фізичної культури і спорту (лікарні, санаторії, туристичні бази, стадіони);
– науково-дослідні організації;
– органи законодавчої, виконавчої влади. їх називають ще діловими організаціями, які виконують суспільне корисні функції: кооперацію, співробітництво упорядкування підпорядкування),управління, соціальний контроль.
Загалом кожна організація існує у специфічному фізичному, технологічному, культурному, політичному і соціальному оточенні, повинна адаптуватися до нього і співіснувати з ним. Немає організацій самодостатніх, закритих. Усі вони, щоб існувати, функціонувати, досягати цілей, повинні мати численні зв’язки з навколишнім світом.
Ще кілька століть тому майже. все соціальне життя відбувалося у межах невеликих соціальних груп – сім’ї, сусідської групи, сільської общини. Сьогодні у соціальних структурах переважають великі вторинні групи, що впливають на життя людей з моменту їх народження. Зростання ролі вторинних соціальних груп було пов’язано із формуванням великих суспільств, що охоплюють мільйони людей, та з відповідним ускладненням поділу праці, без якого неможливо було задовольняти потреби соціального життя великих суспільств.
Для того, щоб просто підтримувати життя. значного за кількістю міського населення, необхідно було не тальки збільшити виробництво їжа, але й ще забезпечити i зберігання її у відповідних кількостях, i транспортування на досить значні відстані. У великих містах для будь-кого ставало неможливим запроваджувати норми i стандарти групового життя . приймаючи до уваги тільки членів родини та сусідив. З укладення поділу праці, а тому i її змісту, освіта дітей. вже не могла відбуватися тільки таким, так званим "природним шляхом", яким батьки навчали їх ходити та розмовляти.
Для задоволення цих та багатьох інших потреб люди створювали групи, призначені для виконання певних завдань, для досягнення певних цілей. Такі групи у англомовній соціології одержали назву formal organizations. В українській мові (як i у росiйськiй) цей термiн часто трафаретно тлумачать, як формальні організації. Але українське слово "формальний" не має деяких тих значень, що має англiйське слово "formal", i якi саме i "спрацьовують" у термiнi "formal organization".
Наприклад, "formal", за Вебстером, це, крiм iншого, ще й "highly organized", тобто – "високо органiзований". Це значення Вебстер пояснює словосполученням "a formal garden", що українською перекладається не як "формальний сад", а як "регулярний парк". Беручи до уваги, що термiном "formal organization" у соціології позначають такi великi вториннi групи, якi свiдомо створюються саме для досягнення певних цiлей, .я схиляюсься до того, щоб називати їх цiльовими органiзацiями.
Як вiдмiчають американськi соцiологи у останнi десятирiччя Сполученнi Штати все бiльше ставали суспiльством великих, напiвавтономних i тiсно зв’язаних цільових органiзацiй. I це не тiльки система державної адмiнiстрацiї – вiд мiсцевих мунiципальних органiзацiй аж до федерального уряду. До цих органiзацiй вiдносять також "великi" мiжнацiональнi корпорацiї, "великi" лiкарнi, де працюють тисячi лiкарiв, "великi" профспiлки i "великi" сiльскогосподарськi органiзацiї. Навiть органiзована злочиннiсть досягла таких розмiрiв i такої розгалуженностi, що потребує адмiнiстративного . персоналу. (Яквиглядає офіс у Нью-Йорку).
Взагалi, сучасне суспiльство виглядає як з’єднання цільових органiзацiй, що з’являються, зникають, змiнюються, з’єднуються i вступають у незлiченнi взаємовiдносини одна з одною. I хоча цiльовi органiзацiї iснують тисячи рокiв, з часiв стародавньої Месопотамії, Єгипту та Китаю, тiльки у новiтнi часи їх поширення стало фактично повсюдним.
Люди входять до цiльових органiзацiй за рiзних причин. Проаналiзувавши цi причини Amitai Etzioni видiлив три типи цiльових організацій.
Перший тип – це добровiльнi органiзацiї, об’єднання, до яких люди можуть вiльно приєднуватися i вiльно їх залишати. Прикладами добровiльних органiзацiй є релiгiйнi i професiйнi об’єднання, політичні партiї ( у демократичних держава), рiзнi клуби за iнтересами, самодiяльнi колективи. Члени таких органiзацiй не отримують платнi за своє членство. Навпаки, вони часто самi сплачують за своє членство, тому що найчастiше у добровiльних органiзацiях люди приєднуються для того, щоб заповнити свiй вiльний час, мати задоволення вiд спілкування з однодумцями, щоб надати тим, хто цього потребує, ту чi iншу допомогу, надати тi чи iншi соцiальнi послуги. Коли добровiльнi органiзацiї досягають своїх цiлей, їх члени часто їх реорганiзують, знаходячи для них новi завдання, щоб виправдати їх дiяльнiсть. Наприклад, коли вакцини поклали край дитячому паралiчу, американська органiзацiя, що займалася допомогою паралiзованим дiтям, змiнила формулювання своїх цiлей так, щоб взяти на себе новi обов’язки по наданню допомоги хворим.
Для багатьох добровiльних органiзацiй суттєвою умовою є нездiйсненнiсть їх програм, тому що повне вирiшення проблем, якими вони займаються, усунуло б пiдстави для їх iснування.
Другий тип цiльових органiзацiй – це примусові органiзацiї – такi об’єднання, до яких людей примущують входити, навiть коли вони цього не бажають. Прикладом таких органiзацiй є обов’язкова школа, обов’язкова (не добровiльна) армiя, психiатрична клiнiка, тюрма, рiзнi органiзацiї примусових робiт i т.iн.
I третiй тип цiльових органiзацiй – це органiзацiї утiлiтарнi, об’єднання, до яких люди вступають з практичних причин. До таких органiзацiй належать, наприклад, пiдприємства, унiверситети, профспiлки, урядовi органiзацiї та iншi, якi люди створюють для задоволення життєвих потреб. Можна помiтити, що членство у таких органiзацiях не є анi повнiстю добровiльним, анi повнiстю примусовим. Наприклад, у нетоталiтарному суспiльствi людину не можуть примушувати найматися на роботу, але якщо людина не має iнших джерел дохду, вона вимушена це робити, щоб забезпечити себе засобами iснування.
Питання 2. Поняття бюрократії. Особливості бюрократії (за М.Вебером).
Чим бiльше i складнiше цiльова органiзацiя будь-якого типу, тим бiльше потреба не тiльки у координацiї дiяльностi її членiв, але й в упорядкуваннi самої координуючої дiяльностi. Ця потреба задовольняється тим, що соцiологи називають бюрократiєю, - а саме – специфічною соцiальною структурою, що створюється iєрархiєю статусiв i ролей, яка базується на розподiлi функцiй i влади, і що функцiонує за певними правилами та процедурами.
Поняття бюрократiї соцiологи вживають у нейтральному значеннi, без того негативного навантаження, яке це слово має у повсякденному вжитку, коли ми використовуємо його для позначення, наприклад, органiзацiйної неефективностi.
Бюрократ, в американському варiантi повсякденної свідомості, найчастiше уявляється як офiцiозний, зосереджений на правилах, заплутаний у концелярських формалiзмах клерк, що ухиляється вiд відповідальності i займається малопродуктивною роботою.
У захiдному свiтi, за оцiнками американських соцiологiв, бюрократія у двадцятому сторiччi набула розгалуженостi через те, що зростання та ускладнення соцiальних органiзацiй зробили необхiдним створення в них великої кiлькостi структурних одиниць i пiдроздiлiв. А щоб контролювати їх рiзноманiтну дiяльнiсть i регулювати її, став необхiдним вiдповiдний соцiальний механiзм.
Забезпечуючи виконання завдань на регулярних i упорядкованих пiдставах, бюрократiя у великiй органiзацiї робить можливими ефективне планування i ефективну координацiю дiй .
Крiм того, бюрократiї прагнуть усунути усякий стороннiй вплив на поведiнку своїх членiв, щоб вони дiяли перш за все на користь органiзацiї. У наш час найбiльшi i найскладнiшi органiзацiї будуються саме як бюрократiї - у соцiологiчному значеннi цього слова.
Вперше аналiз бюрократiї як специфiчної системи соцiальної регуляцiї здiйснив видатний нiмецький соцiолог Макс Вебер (1864-19). Вебер вважав головною тенденцiєю нової i новiтньої iсторiї – процеси рацiоналiзацiї .(rationalization), а саме - процеси замiщення традицiйних, виключно досвiдних методiв соцiальної органiзацiї методами теоретично обгрунтованими, із явно сформульованими, старано розрахованими правилами i процедурамми.
Вебер аналiзував не конкретнi існуючі бюрократичнi органiзацiї, а як вiн це назвав, iдеальний тип .(ideal type) бюрократiї.
Що таке ідеальний тип?
У соцiологiї iдеальний тип – це абстрагований опис певного явища, сконструйований з даних аналiзу багатьох реальних випадкiв цього явища так, щоб зафiксувати його головнi характеристики та суттєвi особливостi. Наприклад, соцiологи вiдшукують спiльнi елементи у структурах державних мiнiстерств i комiтетiв, церков, профспiлок, унiверситетiв, концернiв i конструюють модель цiльової органiзацiї взагалi. Але треба пом’ятати, що така модель не є реалiстичним зображенням жодної конкретної бюрократичної структури, яка дiйсно дiє у певних умовах. Така модель має зовсiм iнше призначення .. Вона використовується, щоб з’ясувати механiзми функцiонування вiдповiдних органiзацiй i пояснити вже з’ясоване тим, хто тiльки починає дослiдження таких органiзацiй, або лише готується для того, щоб такi дослiдження проводити. Це треба мати на увазi при ознайомленнi з iдеальним типом бюрократiї, розробленим Максом Вебером - як повнiстю рацiоналiзовано .ї .органiзацiї, зусилля якої сконцентрованi на вiдборi найбiльш вiдповiдних - із приступних - засобiв для досягнення певної цiлi.
Питання 3. Особливості бюрократії (за М.Вебером)
За Вебером, ідеальньній бюрократiї властивi такi сім особливостей:
1. Функцiональна спецiалiзацiя. Серед посадових осiб iснує чiткий подiл функцiй. Кожний член органiзацiї спецiалiзується на виконаннi певної роботи i зосереджується на певних завданнях.
2. Iєрархiя влади. Усi посади з’єднуються у iєрархiчну систему влади у виглядi пiрамiди. Посадовi особи вiдповiдають перед начальником не тiльки за свої дiї i рiшення, але й за дiї i рiшення своїх пiдлеглих. Обсяг влади окремої посадової особи чiтко визначається: кожна така особа має виконувати розпорядження безпосередньо вищої посадової особи i має право вiддавати розпорядження тільки своїм безпосередньо пiдлеглим.
3. Регуляцiя дiй. Вся дiяльнiсть бюрократiї спрямовується системою взаємопогоджених правил i iнструкцiй (по бiльшостi у письмовiй формi). Цi правила визначають також вiдповiдальнiсть посадових осiб та вiдносини мiж ними. Вони забезпечують координацiю виконання суттєвих завдань i одноманiтнiсть цього виконання незалежно вiд змiн у складi персоналу.
4. Квалiфiкованiсть персоналу. Усi посади потребують певної квалiфiкацiї i заповнюються на пiдставах компетенцiї кандидатiв, а не будь-чиїх особистих суджень. Компетенцiя визначається сертифікацією (наприклад, ступенем, отриманим у коледжi) або через iспити, чи тестування у самiй органiзацiї.
5. Забезпечення. Призначених на посади органiзацiя забезпечує усiм, що необхiдно для виконання їх службових обов’язкiв.
6. Карьера. Створюються умови , щоб найманнi працiвники розглядали свою роботу в органiзацiї як особисту кар’єру. Для цього підвищення у iєрархiї здійснюються або за старшiнством або за заслугами, або з урахуванням того й iншого. Пiсля випробувального перiоду призначенi на посади особи набувають гарантiї зайнятостi i захисту проти довiльного звiльнення з роботи.
7. Архiвацiя документiв. Адмiнiстративнi рiшення, правила, процедури i дiї органiзацiї занотовуються документально i зберiгаються постiйно в архiвi. Вебер був переконаний, що бюрократiя – це невiд’ємна складова сучасного капiталiзму. Але, вiн також стверджував, що соцiалiзм збiльшить, а не зменшить бюрократичнi структури. Визначаючи обмеженість капiталiзму, Вебер тим не менш вважав, що саме капiталiзм надає кращі можливостi для захисту особистої свободи i творчого лiдерства у свiтi, де домiнують цiльовi органiзацiї.
Недоліки бюрократії
Треба зауважити, що не усi соцiологи оцiнюють бюрократiю так оптимiстично, як Макс Вебер. Багато з них схвильованi тим, що бюрократiї можуть обмежити людську свободу, перетворюючи вiльних людей на "гвинтики" органiзацiйних машин.
Найчастіше соціологи відзначають, як основні, такі шість недоліків бюрократії:
1.) Неефективність у незвичайних ситуаціях, яка, фактично, є наслідком підвищеної ефективності у звичайних, типових ситуаціях. Це пов’язано з тим, що часто бюрократiя нерiдко страждає слiпою прихильнiстю до iснуючих правил i процедур, яку Торстейн Верлен назвав "натренованою нездатнiстю", маючи на увазi, що таке ставлення до цих правил i процедур, по-перше, формується саме у процесi набуття досвiду роботи у бюрократичних органiзацiях, а по-друге, має своїм наслiдком їх нездатнiсть адекватно реагувати на незвичайнi ситуацiї.
Досвiд, що набувається у бюрократичних органiзацiях формує у їх членiв так зване "тунельне бачення", яке обмежує їх здатнiсть бачити повний контекст справи i реагувати по-новому, коли змiна ситуацiї робить старi засоби її вирiшення непридатними.
2 ) Другий недолік бюрократії – так звана перекручена рацiональнiсть. Тут мається на увазi та обставина, що функціональна рацiональнiсть бюрократiї - це рацiональнiсть тiльки стосовно засобiв отримання конкретного результату, але не стосовно самого результату. Наприклад, програми, розробленi для скорочення бiзробiття можуть здійснюватися ефективно, але викликати нестримну iнфляцiю. Заходи, заподiянi щоб посилити безпеку, можуть сприяти стримкому зростанню цiн i зниженню продуктивностi промисловостi. Тобто, через те, що кожен бюрократ концентрується на своїх власних функцiях, вплив їх виконання на бiльш загальнi результати дiяльностi органiзацiї можуть залишатися непередбаченими.
3) Третій з поширених недолiкiв бюрократiї – це так зване замiщення цiлi. Завжди є ризик, що з часом посадовi особи почнуть забувати цiлi своєї органiзацiї i спрямовувати свою енергiю на що-небудь iнше.
Часто потреби функцiонування великої органiзацiї спричиняє появу власних бюджетних, кадрових та iнших адмiнiстративних проблем, i день за днем увага бюрократiї може все бiльше концентруватися на цих внутрiшнiх проблемах, змiщуючись на них з тих цiлей, заради яких ця організація була створена. Навiть добродiйнi органiзацiї iнодi витрачають непропорцiйно велику частину їх фондiв на адмiнiстрування, I тiльки чверть чи меншу частину витрачають на тi цiлi, заради яких цiорганiзацiї створенi.
4) Четвертий широковизнаний недолiк бюрократiї - це тенденцiя дозростання, до збiльшення своєї чисельностi .. Сiрiл Норткот Паркiнсон у 1957 році сформулював, – лиш частково сатирично, – закон, який тепер так i називають "законом Паркiнсона". Цей закон стверджує "робота розширюється так, щоб заповнити увесь той час, який може бути витрачений на її виконання".
Паркiнсон навiв досить переконливi приклади того, як кiлькiсть чиновникiв зростає навiть тодi, коли обсяг роботи зменшується. Класичний приклад, – мiнiстерство колонiй Великобританiї, де за тi 15 рокiв, з 1939 до 1954, коли колонiй ставало все менше i менше, чисельність службовцiв ставала все бiльше i бiльше, i зросла майже у чотири рази – з 45 до 166 осiб. Це явище пояснюється постійними пошуками бюрократів можливостей збільшити кількість підлеглих. Ці підлеглі, у свою чергу, знаходять роботу один одному, а координацiя їх роботи потребує подальшого збiльшення кiлькостi керiвникiв.
5) П’ятий недолiк бюрократiї – це авторитарнiсть .її структури. Справа в тому, що iєрархiчна побудова бюрократичних органiзацiй породжує серйознi проблеми. Через авторитарнiсть владних вiдносин, службовцi на нижчих рiвнях iєрархiї зацiкавленi приховувати вiд начальникiв свої вади, помилки, недолiки у роботi. Реально, комунiкацiї у бюрократичнiй органiзацiї переважно одностороннi, йдуть майже повністю тільки згори донизу, i на середніх рівнях часто викривляються. Ті, хто займає верхівку організації Радко добре обізнані з проблемами та почуттями тих, хто знаходиться на самих нижчих рівнях ієрархії.
6) I, нарешті, шостий, один з найнебезпечніших недоліків бюрократії - це її тенденція вироджуватися в олігархію.
Олігархією соціологи називають таку систему влади, за якою вона концентрується в руках декількох осіб, що використовують свої посади для власного збагачення та задоволення своїх егоїстичних інтересів. На цю ваду бюрократії вказував ще соціолог Роберт Майклс, друг Макса Вебера. Деякі сучасні соціологи, досліджуючи процеси, що відбуваються у великих бюрократичних організаціях, висловлюють стурбованість за майбутнє демократичних інститутів. Майклс вказував на низку причин, що викликають олiгархiчнi тенденції всередині цільових організацій.
По-перше, це структури влади, в яких влада спускається згори вниз. Навіть коли в кінцевому рахунку влада надається членами організації, (як у профспілках або політичних партіях), вплив керівництва i адмiнiстрацiї роблять загальне голосування i пов’язані з ним процедури просто ритуалами.
По-друге, посадові особи таких організацій мають велику силу переваг перед просто її членами. Вони мають доступ до інформації, що є недосяжною для інших, i звичайно вони мають більше політичної майстерності i досвіду. Крім того, вони контролюють такі адмiнiстративнi ресурси, як комунiкацiйнi мережі, офіси i кошти, якi можуть бути використані для того, щоб виконувати їх офiцiйнi завдання, але й для того, щоб відбивати можливих претендентів.
I, по-третє, у таких організаціях рядові члени мають нахил до політичної апатії.
В цілому можна сказати, що хоча складність сучасного життя вимагає великомасштабних цільових організацій, бюрократичні структури породжують серйозні проблеми. I деякі соціологи вважають, що немало проблем сучасного життя взагалі не може бути вирішено, а деякі органiзацiйнi i урядові функції не можуть виконуватись добре.
Питання 4. Інституціалізація як соціальний феномен
Для суспільства як складної організованої системи життєво важливо закріпити певні типи соціальних взаємодій, зробити їх узгодженими, доцільними, які відбувалися б за певними правилами, були обов’язковими для соціальних спільнот, соціальних організацій, соціальних груп.
Цій меті мають служити такі елементи суспільства, як соціальні інститути, що дають змогу створити міцну і стійку систему відносин між людьми у складному суспільному середовищі, сформувати соціальний порядок, необхідний для задоволення об’єктивних потреб щодо безпеки, збереження умов матеріального життя, соціальних благ, цінностей культури тощо.
Соціальний інститут (лат. institutum – організація, лад) – відносно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства.
Найзагальніше поняття “соціальний інститут” виражає ідею організованості, упорядкування суспільного життя. До вивчення цього феномену соціологія вдавалася з часу становлення її як науки. Так, Г. Спенсер вважав, що соціальні інститути (інституції) є каркасом соціуму і виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував з розумінням соціальних інститутів. Е. Дюркгейм пов’язував природу соціальних інститутів з визначенням суспільства як цілісності, тлумачив їх як “фабрики відтворення” соціальних відносин і зв’язків між людьми. Нині це поняття широко вживається у вітчизняній і зарубіжній літературі і вказує на такі суттєві риси соціальних інститутів:
– соціальні інститути є комплексом формальних і неформальних правил поведінки, принципів, культурних норм, які регулюють різні сфери діяльності індивідів у суспільстві (сферу економіки, політики, освіти) і обмежують вчинки людей відповідно до суспільних інтересів;
– соціальні інститути охоплюють певну сукупність людей та установ, які покликані вирішувати важливі для розвитку суспільства завдання. Наприклад, для виховання, професійної підготовки через школи, університети та ін.
Соціальні інститути, забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин, є подвійним соціальним утворенням: за формою – це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та інформаційних засобів), за змістом – це функціональний механізм (сукупність соціальних норм у конкретній сфері соціальних відносин).
Інституціалізація – процес виникнення і становлення соціальних інститутів як ключових структурних елементів суспільства.
Як і будь-який інший складний суспільний процес, Інституціалізація є тривалою і поступовою. Для її здійснення необхідні такі умови:
1. Об’єктивна потреба, усвідомлювана в суспільстві як загальнозначуща, загальносоціальна. Її задоволення можливе тільки у процесі соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді існування соціального інституту стає неактуальним, навіть гальмівним.
Відомий соціальний дослідник Г. Ленскі визначив ключові соціальні потреби, які породжують процеси інституціалізації:
– потреба комунікації (мова, освіта, зв’язок, транспорт);
– потреба у виробництві продуктів і послуг;
– потреба у розподілі благ і привілеїв;
– потреба безпеки громадян, захисту їх життя і благополуччя;
– потреба у підтримці системи нерівності (розміщення соціальних груп за позиціями, статусами тощо);
– потреба у соціальному контролі за поведінкою членів суспільства (релігія, мораль, право).
Сучасне суспільство характеризується розростанням та ускладненням системи соціальних інститутів. З одного боку, одна і та сама потреба може породжувати існування численних інститутів, з іншого – кожен інститут реалізує комплекс базових потреб щодо соціалізації індивідів, трансляції соціальних норм і культурних цінностей, соціального досвіду.
2. Наявність особливого, притаманного конкретному інституту культурного середовища (субкультури) – системи цінностей, соціальних норм і правил.
Кожен соціальний інститут має свою систему цінностей та правил (нормативних очікувань), які визначають мету його діяльності. Діючи в межах інститутів, а також всередині різних соціальних ролей, пов’язаних із специфічними соціальними позиціями (статусами), ці норми дозволяють, пропонують або забороняють певні види поведінки, що робить дії людей доцільними, корисними та односпрямованими. Наприклад, у межах інституту сім’ї подружня зрада, позашлюбні діти, кровозмішення є порушенням інституціальних (нормативно встановлених) вимог.
З цієї точки зору інституціалізація – це прийняття індивідом, групою культурних норм, цінностей, еталонів, що регулюють різні аспекти людської діяльності, сприяють задоволенню потреб, прийнятній поведінці.
3. Наявність необхідних ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових, організаційних), які суспільство повинне стабільно поповнювати шляхом капіталовкладень у них та підготовкою кадрів.
Інституціалізація є процесом, за якого певна суспільна потреба починає усвідомлюватися як загальносоціальна, а не приватна. Для її реалізації у суспільстві встановлюються особливі норми поведінки, формуються відповідні ролі, готуються кадри, виділяються ресурси. Зміни у соціальній практиці можуть привести як до модифікації існуючих інститутів, так і до появи нових інституціальних форм. Так, криза адміністративно-командної системи започаткувала соціальні процеси і відносини, які спричинили докорінні суспільні зміни – появу нових соціальних інститутів господарювання, управління, парламентської демократії. У процесі інституціалізації складаються основні структурні ознаки, що характеризують соціальні інститути в сучасному суспільстві. Вони мають універсальний характер і охоплюють:
– певну сферу діяльності та суспільних відносин;
– установи для організації спільної діяльності людей, уповноважених виконувати соціальні, організаційні, управлінські ролі та функції;
– норми і правила відносин між членами суспільства, що належать до сфери діяльності соціального інституту;
– систему санкцій за невиконання ролей, норм і стандартів поведінки;
– матеріальні засоби (громадські будинки, обладнання, фінанси тощо).