Філософський Енциклопедичний Словник

(П. Йолон)

ФОРМАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА — одна з наріжних категорій марксистської соціальної філософії та суспільно-економічної теорії. Запроваджена Марксом у праці "Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта" (1851). Теоретичним підходам Маркса притаманний розгляд формації суспільно-економічної як дієвого інструмента розв'язання різноманітних пізнавальних і практичних завдань. Уникаючи однозначного тлумачення формації суспільно-економічної, Маркс розглядав її як поняття полісемантичне. Основними він вважав наступні значення формації суспільно-економічної: економічна структура суспільства впродовж усього його історичного існування; одна з трьох великих стадій історії розвитку людства — первісна формація суспільно-економічна (докласове суспільство), класове суспільство та майбутнє безкласове суспільство; історичний ступінь (тип) розвитку суспільства; історично визначена сукупність суспільних відносин (дивись Відносини суспільні); історично визначена сукупність виробничих відносин (дивись Відносини виробничі). Іноді термін "формація суспільно-економічна" у значенні "соціальний організм" використовував Ленін. Однак загалом у марксизмі, особливо в його радянському варіанті, формація суспільно-економічна поступово починає тлумачитися дедалі одностайніше, цілком однозначно — як історичний ступінь суспільства, внаслідок чого формаційний підхід помітно збіднюється, обертаючись формаційним редукціонізмом. Потрактування всесвітньо-історичного процесу як монолінійного висхідного п'ятичленного формаційного ряду (первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний) довело, зрештою, неспроможність претензій формаційного підходу на всезагальність і монополію на істину як в діахронічному, так і в синхронічному вимірах. Втім, за належної корекції формація суспільно-економічна має значний потенціал і надалі залишатися одним з основних напрямів сучасного осягнення історичного процесу (дивись також Уклад соціально-економічний). (І. Бойченко)

ФОРМИ МИСЛЕННЯ — структури мислимого змісту, що визначаються способом зв'язку думок чи їх елементів та мають всезагальний, абстрагований від конкретної позначеності думки характер. Форми мислення можуть застосовуватися відносно всіх можливих варіацій конкретного змісту мислення, оскільки виступають як вияв масовидного, сталого, інваріантного у предметно-ситуативних перетвореннях мислительного процесу. Такими сталими, інваріантними засобами поєднання елементів мислимого змісту є поняття, судження, умовивід і пов'язані з ними мислительні схеми визначення, доведення, виведення та інших теоретичних конструкцій. Як структури, що задаються через символи та уточнюються в логічних численнях, форми мислення вивчаються формальною логікою. При цьому конкретні елементи мислимого змісту символізуються логічними змінними, а зв'язки між ними — логічними константами (відношення, операції, квантори). Якщо форма думки, що виділена таким чином, може бути зведена до формульного виразу логічного закону, то сама думка вважається істинною за структурою. Це значно скорочує процес доведення, дозволяє переносити функцію істинності з одних положень на інші, спрямовує пошук нових результатів. Пізнавальна роль форм мислення визначається тим, що вони виражають внутрішній досвід пізнання, освоєння універсальних відношень дійсності. Тому незалежність форм мислення від конкретного змісту думки є зворотним боком їх обумовленості узагальненим змістом мислення в його культурно-історичному опосередкуванні. Генетично різниця між формою мислення та змістом мислення — функціональна. Це дозволяє виділяти форми мислення не тільки у структурному, а й у функціональному плані. Такими формами мислення за своїми функціями є категорія, ідея, проблема тощо. При філософському обґрунтуванні логіки висувається ідея об'єднання структури та функцій форм мислення, розкриття досвіду пізнання, що визначає їх генезис. В діалектичному варіанті такого обґрунтування пропонується розгляд форм мислення як певних фігур взаємодії категорій одиничного, особливого та всезагального (Гегель), що дозволяє порівнювати їх з певними структурами дійсності та людської діяльності. (С. Кримський)

ФОРТОВА Олександра Іванівна (1928, село Западинки Київської області — 1998) — український філософ, етик. Закінчила Московський педагогічний інститут (1955). Доктор філософських наук (від 1988 року), професор (1988). У 1962-1994 роках працювала на кафедрі етики, естетики і культурології КНУ ім. Т. Шевченка. Дослідження в галузі теоретичних проблем етики, співвідношення морального та естетичного.

Основні твори: "Моральні проблеми художньої творчості" (1977); "Про діалектичну єдність морального та естетичного" (1985).

ФРАНК Семен Людвигович (1877, Москва — 1950) — російський філософ. Викладав в університетах Санкт-Петербурга (1912-1917), Саратова (1917-1920), Москви (1921-1922), Російськоиу науковому інституті в Берліні (1923- 1932), Релігійно-філософській академії (Берлін, 1922-1924), Берлінському університеті (1931-1933). Висланий з Росії у 1922 році. Світогляд Франка зазнав складної еволюції від легального марксизму до християнської філософії. Релігійно-філософська система Франка належить до традиції всеєдності й схарактеризована ним як досвід "панентеїстичного онтологізму". Підґрунтям системи Франка є ідея вкоріненості суб'єкта пізнання в бутті. Осягнення буття, за Франком, відбувається не в зовнішньому акті знання, а через безпосередню взаємодію суб'єкта з всеохопним буттям, через інтуїтивний акт "живого знання", містичне єднання з всеєдиним абсолютом. Послідовне розгортання вихідного принципу онтології приводить Франка до розуміння останньої як феноменології людського буття. Філософські ідеї Франка, що спираються на давню традицію (зокрема філософію Плотіна, Кузанського), увібрали також основні інтенції сучасної йому західноєвропейської (Гартман, Гуссерль, Бергсон) і російської (В. Соловйов, Лоський) філософської думки і були одним із перших кроків онтологічного повороту філософії XX століття, що передували розробці "фундаментальної онтології" Гайдеггера.

Основні твори: "Філософія життя" (1910); "Предмет знання" (1915); "Душа людини" (1917); "Духовні підвалини суспільства" (1930); "Незбагненне" (1939); "Світло у пітьмі" (1949).

ФРАНКЛІН Бенджамін (1706, Бостон — 1790) — американський мислитель, представник Просвітництва, вчений, публіцист, політичний діяч. Засуджував рабовласництво; поширення знань, віротерпіння, свобода совісті, на думку Франкліна, становлять важливі чинники суспільного поступу. Філософські погляди склалися під впливом Локка, Шефтсбері, Коллінза, Пристлі, а також французьких просвітників. Не заперечуючи цілковито морального змісту християнства, Франклін вважав, що норми моралі, правила поведінки людей не потребують релігійної санкції, адже вони закладені в природі людини та людському розумі. Проблему походження соціальних інститутів (приватної власності, держави та інших) розглядав з точки зору природного права та теорії суспільного договору (дивись Суспільного договору теорія). Схвалював і практично сповідував наступні моральні вимоги до поведінки людини: помірність, мовчазність, порядок, доброзичливість, простота, старанність, щирість, справедливість, стриманість, охайність, врівноваженість, цнотливість, скромність. Франклін — один із авторів Декларації Незалежності (1776) та укладачів Конституції США (1787).

Основні твори: "Міркування про свободу і необхідність, насолодолюбство і страждання" (1725); "Шлях до добробуту" (1758).

ФРАНКО Іван Якович (1856, село Нагуєвичі Львівської області — 1916) —український письменник, філософ, громадський діяч. Серед філософських інтересів Франка вирізняються історіософія, філософія культури і філософська антропологія, естетика, етика, соціальна філософія. Політичну діяльність починав як радикал-соціаліст, поділяв і пропагував соціально-економічне вчення марксизму, водночас заперечуючи революційне насильство ("диктатуру пролетаріату") і віддаючи перевагу еволюційним шляхам утвердження соціалістичного ладу. Філософські погляди Франка зазнали політичного впливу парадигми європейського позитивізму. Проте завдяки універсальній ерудиції і на підставі великої кількості власних економічних, історичних, етнологічних, культурологічних, фольклористичних та літературознавчих досліджень Франко виробляє нові підходи до розуміння історичного процесу як суперечливої єдності прогресу і регресу, наголошує на релятивності історичного знання, відкидає утопічну віру у можливість однозначного передбачення перебігу історичного руху. Визначальною рушійною силою історії Франко вважав культуру, котра являє собою "людське обличчя" історії. Культуроцентризм історіософії Франка тісно пов'язаний з його філософсько-антропологічними ідеями: вирішальним критерієм у визначенні рівня цивілізації є, за Франком, емансипація "людської одиниці", її тіла і духу, потреб, бажань і вірувань; саме вона є "ядром всіх інших емансипацій". Вільний розвиток людської особистості як втілення загальнолюдських цінностей та ідеалів Франко розглядав у нерозривному зв'язку з повноцінним життям і розвитком нації. Конечною умовою здобуття Україною державної незалежності і політичної самостійності в колі інших цивілізованих націй Франко вважав розв'язання завдання — "витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм", здатний плідно засвоювати загальнолюдські культурні здобутки і, в свою чергу, збагачувати їх своїми досягненнями. На противагу популярній в українській суспільній думці тезі про самодостатність народних низів, передусім селянства як суб'єкта історичного процесу в Україні (Драгоманов, Грушевський), Франко всебічно обґрунтував ідею цілісності української нації як громадянського суспільства, де мають право на повноцінне існування всі стани і верстви, що відповідають певним функціям народного життя. Історично зумовлена відсутність вищих, імущих і впливових верств в Україні відштовхнула, на думку Франка, український народ від цивілізації і на сотні років зрекла його на національне приниження та неволю. Соціально-філософська доктрина Франка у зрілий період його діяльності дедалі більше набувала ліберально-демократичного спрямування, хоч і не була позбавлена певних парадоксів. Адже високо цінуючи ліберально-демократичні завоювання розвинених європейських держав, навіть віддаючи перевагу половинчатій демократії Австро-Угорської конституційної монархії перед самодержавним деспотизмом Росії, Франко розумів нездійсненність будь-яких ліберально-демократичних соціальних програм на теренах роз'єднаної України, де панувала лише "демократія для багатих", а народні маси, цебто весь український народ, був приречений на культурну відсталість і моральну деградацію. Тому численні наукові праці і публіцистичні виступи Франка гостро таврують соціальну несправедливість існуючого ладу, трагічними нотами відлунюють у його художніх творах. Оригінального екзистенційного сенсу філософські ідеї Франка набули в його художніх творах (передусім у філософських поемах "Похорон" і "Мойсей"), де соціально-філософські проблеми осмислюються в морально-етичному і глибоко особистісному плані, невіддільному від естетичного переживання тих чи тих життєвих колізій. Саме у цій площині розв'язуються проблеми взаємин народного поводиря і маси, вирішальної ролі духовності у перетворенні розпорошеної юрби на "люд героїв" — народ самодіяльних особистостей, об'єднаних спільними ідеалами, спроможний мужньо долати трагічні перипетії своєї історичної долі. Естетичні погляди Франка еволюціонували від спрощеного розуміння соціальної заангажованості мистецтва та позитивістської редукції художнього процесу ("науковий реалізм" як художній метод) до обґрунтування ідейності художнього твору як естетичного виразу творчої індивідуальності автора. Спираючись на праці естетиків і психологів позитивістської орієнтації — Вундта, Фехнера, Дессуара, Тена та інших, Франко вперше впровадив в українську естетику детально розроблену ним концепцію двох взаємопов'язаних рівнів психічної діяльності людини —свідомого й позасвідомого ("верхня" і "нижня" свідомості). Розглядаючи значення "нижньої" свідомості (де накопичуються здобутки тисячолітньої культурної праці людського роду та індивідуального досвіду людини, які з часом тонуть "в глибокій криниці нашої душі", але, виринаючи до "верхньої" свідомості, керують поведінкою людей) як загальнокультурний феномен, Франко тим самим накреслив перспективні підходи до філософсько-культурологічних та філософсько-антропологічних досліджень. Проте головну увагу Франка привернула роль позасвідомого шару психічної діяльності у мистецькій, переважно поетичній, творчості, адже поети є копачами "захованих скарбів" "нижньої" свідомості, що за допомогою раціонально виваженої майстерності митця стають надбанням широкого загалу. Характерною рисою естетики Франка є розгляд художнього процесу в культурному контексті. Естетичні погляди Франка мали міцне опертя в багатогранних дослідженнях в галузі історії світової і української літератури (давньої і новочасної), фольклористики, історії і теорії культури, а естетичні принципи були дороговказом інтенсивної літературно-критичної діяльності письменника, слугували теоретичною основою у головній для Франка сфері творчості — красному письменстві.

Основні твори: "Мислі о еволюції в історії людськості" (1881-1882); "Леся Українка" (1898); "Із секретів поетичної творчості" (1898-1899); "Похорон" (1899); "На склоні віку" (1900); "Поза межами можливого" (1900); "Принципи і безпринципність" (1903); "Що таке поступ?" (1903); "Мойсей" (1905); "Одвертий лист до галицької української молодежі" (1905); "Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова" (1906).

ФРАНЦИСК АССИЗЬКИЙ (1182, Ассиз — 1226) — релігійний діяч, мандрівний мораліст, засновник ордену францисканців. Природу розумів як світлий, втаємничений світ, як певну систему символів, за допомогою яких Бог звертається до людей. У 1220 році Франциск Ассизький був усунутий від керівництва орденом францисканців через суперечки його членів стосовно міри ретельності у дотриманні принципів цнотливості, вбогості та смирення. У наш час вважається покровителем екологів.

ФРЕГЕ Готлоб (1848, Веймар — 1925) — німецький логік, філософ, математик. Закінчив Ієнський університет (1869); у 1879-1918 роках — професор математики цього університету. Наукові дослідження Фреге тісно пов'язані з його логістичною доктриною ("логіцизмом"). Фреге дійшов висновку, що подолати кризу в математиці, яка виникла наприкінці XIX століття, можливо шляхом зведення математичного знання до логічного. На його думку, існує невелика кількість законів чистого мислення, з яких можна вивести всі істини арифметики. Для обґрунтування своєї точки зору він запропонував метод формалізації дедуктивних систем. Фреге заклав підвалини теорії математичного доведення, вперше здійснив дедуктивно-аксіоматичну побудову першопорядкової логіки предикатів за допомогою формалізованої мови, провів чітке розрізнення між її синтаксисом та семантикою, формалізував значну частину арифметики натуральних чисел. Фреге запровадив у науковий обіг поняття "істиннісне значення" та "логічна функція", провів розрізнення властивостей та відношень як відповідно одномісних, так і багатомісних функцій, дав визначення відношення належності елемента класу і включення класу до класу, вперше став використовувати квантори. Фреге є засновником тієї частини логічної семантики, де розглядаються відношення між предметами та смисловими значеннями мовних виразів та відношення іменування. Надбанням Фреге є також широке використання принципу абстракції і детальний аналіз взаємозв'язків між предметами, властивостями та відношеннями. Намагаючись реалізувати логістичну доктрину, Фреге повністю подолав психологізм у логіці. Піддав критиці перший том "Філософії арифметики" (1894) Гуссерля, після чого той змінив свою точку зору і став послідовним анти-психологістом. Результати, досягнуті Фреге в царині логіки, мали значний вплив на розвиток філософської думки в цілому. Вони сприяли формуванню нового концептуального підходу до аналізу різноманітної проблематики, який у подальшому став основою сучасної аналітичної філософії.

Основні твори: "Шрифт понять" (1879); "Основи арифметики. Логіко-математичне поняття числа" (1884); "Основні закони арифметики, виведені відповідно до шрифту понять". У 2 томах (1893, 1903).

ФРЕЗЕР Джеймс Джордж (1854-1941) — англійський етнограф, історик, релігієзнавець. Застосував еволюціонізм та порівняльно-історичний метод до комплексного дослідження первісних вірувань на численному етнографічному матеріалі. Розвиток духовності розглядав як три стадії еволюції людського світосприйняття: магії, релігії, науки. Спочатку первісна людина, відчуваючи свій зв'язок зі світом, намагається пізнати його і вплинути на нього за допомоги магії, походження якої Фрезер виводив із принципів асоціативної психології. Переконавшись у неспроможності магічно вплинути на світ, людина перейшла до уявлень про існування надприродних сил і до поклоніння їм. Це — стадія, на якій уможливлюється втручання вищих сил у закономірний хід подій. Коли виявляється неспроможність вплинути на світ за допомогою релігії, настає "стадія науки", на якій людина повертається до пізнання законів природи. Досліджуючи еволюцію магії, Фрезер ввів у науковий обіг класифікацію магічних обрядів і дій. На підставі теорії магії Фрезер пояснював численні релігійні обряди і церемонії християнства, розкривав суть ряду фольклорних і міфологічних сюжетів та образів.

Основні твори: "Золота гілка" (1890); "Фольклор у Старому Завіті" (1918).

ФРОЙД (Фрейд), Зигмунд (1986, Фрайберг — 1939) — австрійський психіатр, психолог та філософ, засновник психоаналізу. Закінчив Віденський університет (1879), професор Віденського університету (від 1902 року), в 1938 році емігрував до Великої Британії. Творчість Фройда підлягає умовному поділові на три етапи — ранній, зрілий та пізній. На ранньому етапі Фройд як мислитель та практик-психіатр розвивається під значним впливом Шарко, Бернхейма й особливо Бреєра, разом з яким створює так званий "психокатарсичний метод" — метод лікування неврозів шляхом переживання психічної травми минулого у гіпнотичному стані. Центральним поняттям зрілого Фройда є "позасвідоме", яке владно маніфестує себе у сновидіннях та обмовках. Для прояснення динаміки взаємодії свідомості та позасвідомого Фройд використовує поняття "витіснення" та "сублімація". "Витіснення" — це повернення табуйованих бажань, мрій, переживань у глибини позасвідомого; "сублімація" — їх символічне "здійснення" у царині культури. Методологічним осердям творчості Фройда цього періоду є теорія дитячої сексуальності, згідно з якою існуючі у суспільстві репресивні щодо неї заборони й вимоги породжують психічні травми і комплекси; головними серед цих комплексів є "комплекс Едипа" (потяг сина до матері) та "комплекс Електри" (потяг доньки до батька). У процесі дорослішання та набуття зрілості ці комплекси дедалі більше витісняються у позасвідоме, хоча продовжують діяти, провокуючи невротичну поведінку індивіда. Пізній етап творчості Фройда знаменує теорія "Ероса і Танатоса", яка завершує становлення фрейдівської метапсихології і надає їй трагічно-екзистенційного звучання. В основі цієї теорії лежить твердження про те, що у внутрішньому світі людини потяг до життя (Ерос) постійно вступає у суперечність із потягом до смерті (Танатосом). Ця суперечність пронизує внутрішній світ особистості і виходить у світ цивілізації та культури. Фройд створює класичну для психоаналізу модель психіки: "Воно" (позасвідоме), "Я" (свідомість, або "Его") та "Над Я" ("Супер-Его", або "Цензор"). Характерною ознакою пізнього Фройда є звернення до культурологічних та філософських проблем. Вчення Фройда справило значний вплив на розвиток філософії і культури XX століття. З'являється фройдизм — течія, у межах якої принципи психоаналізу застосовуються для розуміння людського буття у його різноманітних вимірах. При цьому поняття "фройдизм" слід відрізняти від поняття "психоаналіз". З одного боку, поняття "фройдизм" ширше, адже воно об'єднує всіх тих, хто приймає теоретичні засади Фройда, а з іншого —вужче, адже вже за життя Фройда психоаналіз вийшов за межі його світогляду та методології. Наприклад, аналітична психологія Юнга базується на вченні про архетипи колективного позасвідомого, гуманістичний психоаналіз Фромма — значною мірою на концепції відчуження, розробленою молодим Марксом, а актуалізуючий психоаналіз бере за філософське підґрунтя метаантропологію.

Основні твори: "Дослідження істерії" (1895); "Тлумачення сновидінь" (1900); "Нарис історії психоаналізу" (1914); "Масова психологія й аналіз людського "Я" (1921); "Майбутнє однієї ілюзії" (1927); "Невдоволеність культурою" (1930).

ФРОММ Еріх (1900, Франкфурт — 1980) — німецько-американський психолог та філософ. Вивчав соціологію і психологію в університетах Гейдельберга, Франкфурте й Мюнхена, емігрував у США в 1933 році. Фромм — один із головних представників Франкфуртської школи (критична теорія, або неомарксизм) та засновників неофройдизму. Позиція Фромма формується на основі синтезу психоаналізу, марксизму, філософської антропології та екзистенціалізму. Їй властива гостра критична спрямованість щодо сучасного суспільства (критика відчужених форм соціальності, таких як: споживацтво, деперсоналізація, дегуманізація тощо). Фромм не створює єдиної соціально-філософської теорії, але його праці об'єднує близькість теоретичних мотивів та настанов, а також послідовно обстоюваний гуманістичний соціальний ідеал. Піддає критиці натуралістичні засади фройдівської концепції особистості. На противагу біологізму Фройда, висуває принцип соціального детермінізму. У центрі уваги Фромма — ситуація людини у суспільстві — той екзистенційний конфлікт та роздвоєність особи, які виникають внаслідок необхідності самовизначитись у чужому для особистості світі. Різні стратегії їх розв'язання фіксує поняття соціального характеру (опосередкувальна ланка між психікою особи та структурою соціальності). Фромм виділяє п'ять форм соціалізації людини: мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм та любов, яким відповідають п'ять способів адаптації до соціуму: рецептивний, експлуатуючий, нагромаджувальний, ринковий та продуктивний. Перспективу людського розвитку вбачає у перетворенні сучасного "хворого суспільства" на засадах створення умов для самовдосконалення і реалізації творчого потенціалу людини ("гуманістичний радикалізм" на основі домінування любові до життя).

Основні твори: "Втеча від свободи" (1941); "Людина для себе" (1947); "Анатомія людської деструктивності" (1973); "Мати чи бути" (1976).

ФУКО Мішель-Поль (1926, Пуатьє — 1984) — французький філософ, історик, теоретик культури, один із представників філософії структуралізму. Викладав в університетах Франції, Німеччини, Швеції, від 1970 року —працює в Колеж де Франс. У творчості Фуко вирізняють два періоди. Перший (60-ті роки) пов'язаний зі структуралістськими дослідженнями і створенням особливої наукової дисципліни "археології культури". Аналізуючи історично мінливі форми організації людського буття, Фуко намагається розглянути їх як синтез "фундаментальних кодів культури", що керують усіма формами її сприйняття і вартостями, і "чистих практик" застосування цих кодів, що створюють "історичне апріорі" науки, раціональності, досвіду. Типи історичного апріорі у сфері знання Фуко називає епістемами. "Археологія культури", за Фуко, відрізняється від історії культури своєю спрямованістю не на історію розвитку певного феномена, а на історію "умов його можливості". Від 1970 року Фуко звертається до аналізу феномена влади як безособової стихії, що пронизує собою все поле культурних взаємодій. Дослідницький інтерес спрямовується на розкриття механізму культурної репресії, що втілюється в певному панівному типові дискурсу, котрий легітимує себе як стандарт і зразок. У цей період творчість Фуко набуває дедалі більшого постструктуралістського характеру; він із захопленням сприйняв появу "Анти-Едипа" Дельоза і Гваттарі. В свою чергу, видатні представники постструктуралізму визнавали праці Фуко одним із евристичних джерел їхньої власної творчості. Зазначена трансформація стала логічним підсумком філософського розвитку Фуко.

Основні твори: "Історія безумства в класичну епоху" (1961); "Народження клініки" (1963); "Словаі речі" (1966); "Археологія знання" (1969); "Ніцше, генеалогія, історія" (1971); "Нагляд і покарання" (1975); "Гра влади" (1976); "Історія сексуальності". У 3 томах (1976-1984).

ФУНДАМЕНТАЛІЗМ — у найзагальнішому значенні — це переконання, що існує деяка тверда основа, на якій має ґрунтуватися розуміння реальності, істини, добра, Бога. Відповідно можна говорити про різновиди фундаменталізму — метафізичний, епістемологічний (пізнавальний), етичний, культурний (цивілізаційний, національний), релігійний. У філософії переконаність в існуванні деякої незмінної основи реальності, істини та моралі виявляється у визнанні того, що розум здатний сформулювати єдиноправильні критерії, на основі яких ми можемо відрізнити реальність від видимості (ілюзії), істину від хиби, добро від зла. Оскільки в даному разі визнають, що існують деякі абсолютні критерії реальності, істини, моралі (абсолютні цінності), то замість терміна "фундаменталізм" іноді застосовують слово "абсолютизм". У середземно-європейській філософській традиції філософський фундаменталізм з'явився як протидія релятивізму —погляду, за яким різниця між реальним і видимим (тим, що тільки здається реальним), істиною і хибою, добром і злом відносна. Відносність критеріїв реальності, істини, добра позначають терміном "релятивізм". У Давній Греції речниками релятивізму були софісти. Платон вбачав своє завдання у тому, щоб протидіяти релятивізму, тому його філософія і послугувала одним із найважливіших джерел філософського фундаменталізму у середземно-європейській філософській традиції (яка в XX столітті стала об'єктом критики Гайдеггера). Продовженням цієї платонівської традиції була епоха Просвітництва з її вірою у здатність розуму знайти надійні критерії для розрізнення реального і нереального, істини та хиби, добра та зла. Якщо Платон і Декарт подають версію раціоналістичного фундаменталізму, то британські емпірики стали засновниками емпіричного фундаменталізму, продовження якого маємо у позитивізмі та логічному позитивізмі. Абсолютизм в етиці знайшов підтримку з боку феноменології (Шелер). У другій половині XX століття філософський фундаменталізм зазнав серйозної критики з боку філософського постмодернізму (Деррида, Дельоз, Фуко, Рорті та інші), але крайні версії постмодернізму поновили стару загрозу — загрозу релятивізму. Тому значна група сучасних філософів прагне вибрати середню позицію між фундаменталізмом і релятивізмом (Бернстейн та інші). Іноді термін "фундаменталізм" застосовують для позначення культурного релятивізму; говорять, наприклад, не тільки про релігійний фундаменталізм, а про культурний, національний і тому подібне. У такому разі суть культурного (цивілізаційного, етнічного, національного) фундаменталізму полягає в тому, що із правильного твердження про те, що різні світорозуміння і цінності (моральні, політичні, правові) закорінені в культурній самобутності етносів, націй, цивілізацій та епох, роблять висновок про виняткову унікальність різних культур та їхню неспівмірність. Таким чином, з культурного фундаменталізму випливає релятивізм: якщо наше розуміння реальності, істини, добра є наслідком певних культурних традицій, то воно радикально різне у різних культурах, і кожна з цих культур може претендувати на єдино вірне світорозуміння. Фундаменталізм, отже, знаходиться в опозиції до універсалізму, а не до релятивізму. Одним із різновидів цього культурного релятивізму є так званий лінгвістичний релятивізм, суть якого полягає в тому, що семантика різних мов фактично є неспівмірною (звідси теза про принципову неможливість адекватного перекладу текстів). Негативні суспільні наслідки культурного фундаменталізму (релятивізму) полягають у тому, що з нього слідує неможливість взаєморозуміння між етносами, націями, цивілізаціями, а отже, визнається, що способом їхнього співіснування є конкуренція, напруга і конфлікт. Складність взаємин між культурним фундаменталізмом і універсалізмом полягає в тому, що універсалізм (утвердження загальнолюдських цінностей) здатний сам приховувати культурний фундаменталізм — намагання мислити цінності саме своєї цивілізації чи нації як універсальні. Такий універсалізм, отже, не схильний поважати культурну різноманітність світу, культурну самобутність інших цивілізацій та націй; навпаки, він прагне нав'язувати свої цінності та способи життя іншим культурам. Саме з цим пов'язана критика європоцентризму та культурних аспектів ідеології глобалізму. Так само за критикою національного фундаменталізму (який часто змішують з націоналізмом або національним егоїзмом) може приховуватися стратегія ослаблення поцінування національної самобутності якоїсь нації, аби (в умовах конкуренції культур) в такий спосіб сприяти культурній експансії іншої нації. У такому разі так званий "інтернаціоналізм" (або "справжній універсалізм", чи космополітизм) насправді сам є прихованою формою національного фундаменталізму. Саме таке спрямування мала критика українського націоналізму ("буржуазного націоналізму") в СРСР; в оновлених формах її здійснюють також в сучасній Україні. Більшість сучасних філософів не приймають ані радикальних форм універсалізму (з їхньою зневагою до самобутніх культур), ані крайніх форм культурного фундаменталізму — з їхнім твердженням про неможливість існування загальнолюдських цінностей, про неспівмірність культур та неможливість взаєморозуміння між ними. Виправданою є поміркована позиція, яка поєднує необхідні елементи універсалізму з поміркованими формами культурного релятивізму Що стосується релігійного фундаменталізму, то суть його полягає не стільки в твердженні про те, що дана релігія є єдино правильною (це характерне для більшості релігійних вірувань), скільки у погляді, що дана конкретна релігія повинна бути основною (фундаментом) всіх цінностей — моральних, політичних, правових. Звідси слідує заперечення будь-якої автономії індивідів (зокрема їхнього права триматися будь-яких релігійних вірувань або не триматися жодних), різних сфер діяльності (моралі, науки, освіти, мистецтва, права, політики тощо) та установ. У такому разі релігію мислять як основу політики, права тощо, заперечуючи (в радикальних формах релігійного фундаменталізму) навіть їхню відносну автономію. Можуть існувати поміркованіші та радикальніші форми релігійного фундаменталізму.