2

Управління нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах та інших примусових заходів Генеральної прокуратури України

Кафедра нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах та інших примусових заходів Інституту підвищення кваліфікації кадрів Національної академії прокуратури України

Л Е К Ц І Я

на тему: „ Організація та здійснення прокурорського нагляду за додержанням законів при застосуванні до засуджених умовно-дострокового звільнення від покарання та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким”

Київ-2011

План

1.Загальні положення.

2.Завдання прокурорського нагляду за додержанням законів при застосуванні до засуджених умовно-дострокового звільнення від покарання та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким.

3. Нагляд за додержанням законів при під­го­то­вці адміністрацією органів та установ матеріалів для роз­гля­ду пи­тань, по­в­я­за­них із за­сто­су­ван­ням до за­су­дже­них зазначених пільг та внесенні відповідних подань до суду.

4.Заходи реагування прокурора на виявлені порушення закону, внесення документів прокурорського реагування. Складання документів за результатами перевірок.

РЕКОМЕНДОВАНІ НОРМАТИВНО - ПРАВОВІ АКТИ ТА ЛІТЕРАТУРА:

1. Конституція України (розділ II “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”, розділ VII “Прокуратура”) ;

2. Кримінальний кодекс України (ст.ст. 81,82,107);

3. Кримінально-процесуальний кодекс України (ст.407);

4.Кримінально-виконавчий кодекс України;

5. Закон України “Про прокуратуру” (глави 1, 4 );

6. Закон України „Про Державну кримінально-виконавчу службу”;

7. Європейські пенітенціарні правила (прийняті Комітетом Міністрів Ради Європи 11.01.2006). Навчально-методичний посібник Бібліотеки Громадського Захисника (Київ, Харків, Чернігів-2007, укладачі: Іваньков І.В., Мукшименко А.П.,Яковець І.С.);

8. Конвенція про захист прав людини та основновоположних свобод (1950 року), ратифікована Верховною Радою України 17.07.1997 (розділ I);

9. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 № 2 “Про умовно - дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким”;

10. Наказ Генерального прокурора України від 06.04.2011 № 7 гн “Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян”;

11. ”Правила тримання осіб, узятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань”, затверджено наказом Голови Держдепартаменту від 20.09.2000 № 192, із змінами, внесеними наказами від 22.04.2002 № 105 та від 20.02.2006 № 37.

12. Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань від 11.01.2008 № 1 „Про затвердження інструкції про роботу відділів(груп, старших інспекторів) установ виконання покарань та слідчих ізоляторів по контролю за виконанням судових рішень”.

13. Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань та МВС України від 19.12.20031 № 270/1560 „Про затвердження Інструкції про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань” ,зареєстровано в Міністерстві юстиції України 9 січня 2004 за № 16/8615.

14.„Методичні рекомендації, щодо організації в установах кримінально-виконавчої системи роботи, пов’язаної із застосуванням до осіб, позбавлених волі, умовно-дострокового звільнення від відбування покарання”, направлені на місця Державним департаментом України з питань виконання покарань 23.07.2002 за № 5 – 2860\Лв.

Основними принципами кримінально-виконавчого законодавства України є диференціація та індивідуалізація виконання покарань, раціональне застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки засуджених, поєднання покарання з виправним впливом.

Держава на різних етапах свого розвитку приділяла певну увагу формуванню і реалізації правової політики щодо громадян, позбавлених волі за вчинення злочинів, надавала можливість тим з них, які змінили своє ставлення до закону у формі його додержання, а не порушення, раніше повернутися у суспільство, ніж це визначено вироком суду.

У 40-50 роках до засуджених широко застосовувалось дострокове звільнення від покарання у виді заліків робочих днів, що обумовлювалось необхідністю відбудовою народного господарства внаслідок його зруйнування під час Великої Вітчизняної війни.

До цього виду дострокового звільнення засуджених до позбавлення волі було прийнято рішення повернутися , але у порядку експерименту, тому 1 жовтня 1987 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ „ О введении в порядке експеримента зачетов рабочих дней”. Дія цього Указу поширювалась на засуджених, які відбували покарання у виді позбавлення волі (крім осіб, засуджених на строк до 1 року) і зайняті на роботах як у промисловій, так і у непромисловій сферах, які систематично перевиконували норми виробітку, добросовісно ставились до своїх обов’язків і які не допускали порушень режиму відбування покарання у колоніях загального, посиленого та особливого режиму протягом одного року і передбачав нарахування робочих днів у залежності від умов праці:

3 дні роботи за 4 дні строку покарання – виконуючим норми виробітку більше 100 і до 110 відсотків;

2 дні роботи за 3 дні строку покарання – виконуючим норми більше 110 і до 120 відсотків;

1 день роботи за 2 дні строку покарання – виконуючим норми більше 120 відсотків.

Цей Указ застосовувався лише у декількох регіонах колишнього СРСР, у тому числі в Україні. Практика здійснення цього експерименту себе не виправдала, оскільки виникли проблеми, пов’язані з точним вирахуванням виконаних засудженими норм виробітку, з передачею обсягів робіт особам, які не працювали, тощо.

Поряд з пошукам альтернативних позбавленню волі видів покарання щодо їх застосування до осіб, визнаних винними у вчинені злочинів приділялась увага формуванню інститутів дострокового звільнення засуджених до позбавлення волі або його заміни менш суворим покаранням. Так, на підставі указів Президії Верховної Ради СРСР від 8-11 лютого 1977 року до Кримінального кодексу України 23.03.1977 внесено ст.25-1 „Умовне засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці” та ст.52-2 „Умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці”. Дія цього Закону поширювалась на повнолітніх працездатних осіб, що відбували покарання в місцях позбавлення волі , якщо дальше виправлення і перевиховання таких осіб можливе без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ними нагляду в місцях, що визначалися органами, які відали виконанням вироку. Звільнення таких осіб полягало у направленні їх на будівлі народного господарства, для їх тримання обладнувались „спецкомендатури” за рахунок підприємств, на яких працювали умовно засуджені або умовно звільнені особи.

У зв’язку з тим, що необхідність у використанні праці осіб, умовно засуджених та умовно звільнених від позбавлення волі на об’єктах народного господарства відпала, постановою Верховної Ради України від 16 травня 1992 року застосування ст.ст. 25-1 та ст.52-2 КК України зупинено до прийняття нового Кримінального кодексу України.

У КК України від 05.04.2001 положення про умовне засудження та умовне звільнення з місць позбавлення волі осіб з обов’язковим залученням їх до праці не включені.

У Виправно-трудовому кодексі України від 23.12.1970 року також передбачалась можливість заміни покарання у виді позбавлення волі в колоніях загального, посиленого та суворого режимів (закритого типу) шляхом переведення засуджених до колонії-поселення (відкритого типу). Статтею 46 цього Кодексу встановлювалось, що засуджені, які твердо стали на шлях виправлення, можуть бути представлені до переведення для дальшого відбування покарання з колоній вказаних вище видів режиму в колонії-поселення для осіб, які твердо стали на шлях виправлення.

Умови тримання засуджених у колоніях-поселеннях значно відрізнялись від „режимних” установ, де особи перебували в умовах повної ізоляції, під охороною та постійним наглядом. Метою функціонування колоній-поселень було наближення умов перебування засуджених до звичайних для інших громадян, їх поступової ресоціалізації. Зокрема засуджені могли носити цивільний одяг, мати при собі та користуватися грішми, цінними речами, з дозволу адміністрації пересуватися без нагляду за межами установи, а також проживати з своїми сім’ями у межах населеного пункту, придбавати жилий будинок для цього.

Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 (набув чинності з 1 вересня 2001) містить норму аналогічного характеру. Відповідно до ст.82 цього Кодексу особам, засудженим до позбавлення волі, які відбули встановлену законом частину строку покарання і стали на шлях виправлення, суд може замінити це покарання більш м’яким, зокрема, обмеженням волі, шляхом переведення таких осіб до виправного центру.

Кримінально-виконавчим законодавством України впроваджено прогресивну систему виконання та відбування кримінальних покарань, яка дозволяє ефективно використовувати засоби виправлення і ресоціалізації, створювати умови для повернення засуджених після звільнення до самостійного соціально-нормативного життя.

Це підтверджує принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання, згідно з яким покарання призначається для виправлення особи і попередження вчинення нею нових злочинів.

Засоби виправлення і ресоціалізації засуджених застосовуються з урахуванням виду покарання, особистості, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину та поведінки засудженого під час відбування покарання.

У залежності від зазначених критеріїв до засуджених може бути застосовано визначені законом заходи заохочення та стягнення, зміну умов тримання в межах однієї колонії або шляхом переведення до колонії іншого виду, заміну невідбутої частини покарання більш м’яким, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, інші види дострокового звільнення (звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування).

Умови відбування покарання можуть змінюватися залежно від поведінки засудженого, його ставлення до праці та навчання. Зазначені положення відповідають Європейським пенітенціарним правилам (пункти 12 та 67.1), якими рекомендується мати в установах виконання покарань гнучку систему розподілу засуджених, відокремлювати осіб, які можуть негативно впливати на інших засуджених. Розміщувати засуджених таким чином, щоб полегшити процес їх виправлення і ресоціалізації, враховуючи при цьому вимоги керування та безпеки.

У коментарях до пункту 12 Європейських пенітенціарних правил акцентується, що розподіл засуджених за категоріями повинен ґрунтуватися на результатах спостереження за поведінкою, а не на теоретичних міркуваннях та припущеннях. Підкреслюється необхідність систематично здійснювати перегляди обґрунтованості віднесення засуджених до певних категорій.

Умовно-дострокове звільнення від покарання або заміна покарання більш м’яким має важливе значення у процесі виправлення і ресоціалізації засуджених осіб, сприяє їх прагненню до виконання правил поведінки, продуктивної праці, відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди, заподіяної злочином. Держава і суспільство зацікавлені у тому, щоб людина, яка вчинила злочин, як найшвидше визнала свою вину, довела своє виправлення та повернулась у суспільство правослухняним громадянином. Доцільність умовно-дострокового звільнення визначається тим, що засуджений за певний час перебування у місцях позбавлення волі виправився, змінив поведінку і тому необхідність повного відбуття ним призначеного судом строку покарання відпала.

Підготовка засуджених до можливого застосування умовно-дострокового звільнення від покарання чи заміни покарання більш м’яким повинна починатися з перших днів перебування в установі виконання покарань. Адміністрація установи повинна проводити відповідну правороз’яснювальну роботу, ознайомити кожного засудженого з вимогами законів з цих питань та перспективою дострокового повернення у суспільство.

На відміну від ст.52 КК України 1960 року, якою передбачалась можливість умовно-дострокового звільнення засуджених від покарання і заміна покарання більш м’яким до осіб, які зразковою поведінкою і чесним ставленням до праці довели своє виправлення, Кримінальним кодексом України від 05.04. 2001 року інститути умовно-дострокового звільнення від покарання за умов доведення засудженим сумлінною поведінкою та ставленням до праці (і до навчання для осіб, засуджених у віці до 18 років) свого виправлення і фактичне відбуття певної частини строку покарання (ст.ст. 81,107 КК України), та заміна покарання більш м’яким покаранням (ст. 82 КК України) виділені в окремі норми.

Статтею 81 КК України передбачена можливість звільнення осіб, які відбувають покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково і відбування додаткового покарання.

Стаття 107 КК України передбачає можливість умовно-дострокового звільнення осіб, які відбувають покарання лише у виді позбавлення волі за вчинений злочин у віці до 18 років.

Норма, відповідно до якої умовно-дострокове звільнення від покарання не застосовувалось до 6 категорій засуджених (ст. 52-1 КК України), до нового КК України не включена.

У чинному Кодексі обмеження стосуються лише осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, проте і для цієї категорії осіб, якщо до них застосовано помилування після відбуття не менше 20 років строку покарання, внаслідок якого їм визначено певний строк покарання (не менше 25 років), може розглядатись питання про умовно-дострокове звільнення чи заміну покарання більш м’яким.

Звільнення засуджених від подальшого відбування покарання на підставі зазначених норм закону має умовний характер, оскільки у разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання чи відбування більш м’якого покарання нового злочину, суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими ст.ст. 71 і 72 КК України, тобто може повністю або частково приєднати до призначеного строку покарання невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

Застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, як свідчить практика, доволі поширено. За даними Державного департаменту України з питань виконання покарань за різних підстав, передбачених законом, у середньому із загальної кількості осіб, яких звільнено з виправних установ, умовно-дострокове звільнення застосоване майже до половини, замінено покарання більш м′яким - 15,0%.

На практиці засуджені, які характеризуються позитивно, часто звертаються до адміністрації установ з проханням не застосовувати до них ст.82 КК України, оскільки строк настання можливого застосування до них умовно-дострокового звільнення відрізняється незначним терміном і вони розраховують на останню, більш корисну для них пільгу. Вирішення цих питань віднесено законом до компетенції суду, тому адміністрація виправної установи не вправі приймати рішення за такими зверненнями засуджених.

Основними критеріями, встановленими ст.ст.81, 107 КК України для можливості застосування умовно-дострокового звільнення, є доведення засудженим сумлінною поведінкою та ставленням до праці (і до навчання для осіб, засуджених у віці до 18 років) свого виправлення і фактичне відбуття певної частини строку покарання, яка залежить від ступеня тяжкості злочину (ст.12 КК України), а також від обставин, пов’язаних з особою засудженого ( вчинення повторного злочину до зняття або погашення судимості або після умовно-дострокового звільнення).

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим:

1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до

погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона

засуджена до позбавлення волі;

3) не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

На практиці виникають питання щодо можливості звільнення умовно-достроково осіб, засуджених за умисне вбивство, за відбуттям 2\3 строку покарання, що пов’язано з неправильним тлумаченням п.11 Прикінцевих та перехідних положень Кримінального Кодексу України (2001 року). Зокрема, санкцією ст.94 КК України (1960 р.) за умисний злочин без обтяжуючих обставин передбачалось покарання у виді позбавлення волі на строк від 7 до 15 років (частиною 1.ст.115 нового КК за цей злочин передбачено таке ж покарання). Відповідно до ч.1 ст. 25 цього ж Кодексу особа вважається, засудженою за вчинення особливо тяжкого злочину. Згідно ст. 52 - 1 Кодексу (1960), особи, засуджені за умисне вбивство, умовно-достроковому звільненню не підлягали.

Класифікацією злочинів, встановлених ст.12 КК України (2001р.), умисне вбивство віднесене до особливо тяжкого злочину, оскільки за його вчинення передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. Тому можливість застосування умовно-дострокового звільнення до осіб, засуджених за особливо тяжкий злочин, підлягає розгляду пі­с­ля фа­к­ти­ч­но­го від­бут­тя ними не ме­н­ше 3/4 при­зна­че­но­го стро­ку по­ка­ран­ня, при умо­ві сум­лін­ної по­ве­ді­н­ки і ста­в­лен­ня до пра­ці, якщо засуджений до­вів своє ви­пра­в­лен­ня (ч.3 ст.81 КК України 2001 року).Заміна покарання більш м′яким в порядку, передбаченому ст.82 КК України, може бути застосована після відбуття не менше 2\3 строку покарання.

Характерним прикладом з цього питання є ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 листопада 2006 року, що винесена за касаційним поданням заступника прокурора Кіровоградської області на ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Кіровоградської області.

При розгляді касаційного подання у Верховному Суді України встановлено, що судовими органами Кіровоградської області помилково застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання Кармазина В.В. за відбуттям 2\3 строку покарання, оскільки його засуджено за ст.94 КК України 1960 року. За висновком суду цю особу можливо звільнити на підставі ст.81 КК України лише після відбуття не менше 3\4 строку покарання.

Більш пільговий порядок застосування умовно-дострокового звільнення від покарання передбачений законом до осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років (стаття 107 КК України). При цьому, слід мати на увазі, що до неповнолітніх заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням не застосовується.

Перевірки з цього питання засвідчили, що адміністрація ряду установ, перш за все, виховних колоній не завжди правильно тлумачить це обмеження. Відповідно до ст.148 КВК України з метою закріплення результатів виправлення, завершення загально - освітнього або професійного навчання засуджені, які досягли 18 років, можуть бути залишені у виховній колонії до закінчення строку покарання, але не довше ніж до досягнення ними 22 років. Тобто, по-перше, зміст ст.19 КВК України, якою встановлено, що виховні колонії виконують покарання у виді позбавлення волі на певний строк стосовно засуджених неповнолітніх, не повністю відповідає категоріям, які фактично тримаються у колоніях даного виду, по-друге, до осіб, які досягли 18 років може бути застосовано заміну невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням.