Філософський Енциклопедичний Словник

ПОЛІТОЛОГІЯ — політична наука у сучасному розумінні терміном "політологія" (політична наука) позначають цілу су­купність різних галузей дослідження та різних теорій, спрямованих на пізнання політики. Розгалуженість на розділи та науки є причиною того, що часто гово­рять не про одну політичну науку, а про політичні науки. До найважливіших політичних наук належать: політична історія, політична соціологія, політична психологія, політична економія (еко­номіка), політична географія, політична демографія, політична антропологія та компаративні політичні дослідження. Окрім того, до основних розділів політології сьо­годні відносять особливі ділянки до­слідження; політичні установи, політичну поведінку, державне адмініструван­ня, міжнародні відносини. Назвою "політологія" сьогодні об'єднують різноманітні полі­тичні дослідження, які відрізняються не тільки предметне, а й теоретично та мето­дологічно. Термін "політична наука" був уведений у слововжиток, аби протистави­ти позитивну науку про політику полі­тичній філософії. До політичної науки у період її становлення ставили такі самі вимоги, як і до природничих наук: її уза­гальнення повинні ґрунтуватися на фак­тах (бути індуктивними); політологія повинна бути здатною здійснювати передбачення, які молена підтверджувати (спростовувати) з допомогою фактів; політологія повинна бути ціннісно-нейтральною ("об'єктивною","позаідеологічною"). У 50-60-ті роки XX століття методологічною основою політичної нау­ки став біхевіоризм. Хоча біхевіоризм ви­ник у 20-ті роки XX століття у США як напрям емпіричної психології (Вотсон, Скінер), але у 50-60-ті роки методи біхевіоризму були застосовані у полтілогії; у такий спосіб праг­нули подолати переважання психологіч­них, моральних та формально-правових підходів. Біхевіоризм відіграв корисну роль у підвищенні уваги до поведінки, зокрема до поведінки груп, у різних ситу­аціях, підвищив роль емпіричних методів у політології — в тім числі застосування кіль­кісних, математичних методів. Але позитивістська обмеженість біхевіоризму призвела у політології до втрати її методологічної цілісності та до появи цілої серії різних методологій та теорій — теорії груп, сис­темного та структурно-функціонального аналізу, теорії прийняття рішень, теорії раціонального вибору, теорії ігор, еконо­метрики тощо. Безсумнівно,сьогодні існують безперечні підстави вважати, що політологія існує, принаймні, як певна дис­ципліна. Мається на увазі певний інте­лектуальний рух, кооперація людей, які називають себе політичними науковця­ми; ця кооперація ґрунтується на виз­нанні певних критеріїв професійності та етичних норм, прийнятих у науковій діяльності. Ці норми знаходять своє реа­льне втілення у наявності певного про­стору спілкування, в існуванні комуні­кативної спільноти: існує велика кіль­кість періодичних видань, проводяться круглі столи, конференції, конгреси, в тім числі на міжнародному рівні. Важли­ву роль у координації цього руху та в його самоусвідомленні відіграє Міжнародна асоціація політичних науковців. Політологія є предметом викладання, і в цьо­му розумінні вона теж є дисципліною. По­треби викладання підштовхують нау­ковців до визначення хоча б у загальних рисах її структури та змісту. Одначе існу­вання політології як дисципліни ще не означає, що вона є чимось цілісним у методо­логічному та теоретичному відношенні. Заперечення ідеї єдності методу (методологічної єдності суспільних наук) стало важливою додатковою обставиною, яка привела до змін у розумінні того, що слід вважати теорією в суспільних науках. Зокрема, визнання того, що у суспільних науках не можна нехтувати інтенціональністю (тобто інтересами, уявленнями, ціннісними орієнтаціями, які мотивують будь-який вчинок), спричинилося до підвищення ролі герменевтичних методів у суспільних науках. Серед тих позицій, які визнають можливість політичної нау­ки як такої, можна виокремити при­наймні три найважливіші. Першу обс­тоюють ті науковці, які намагаються за­безпечити методологічну єдність політич­ної науки, пропонуючи певний варіант те­орії, що, з їхнього погляду, здатна вико­нувати роль об'єднувальної парадигми для політології. Одначе домінування тих чи тих па­радигм переважно означене часовими та географічними межами. Визнання цього безперечного факту привело до утверд­ження позиції плюралізму, коли вислів "політичні науки" вважають висловом-парасолькою, який позначає тільки дея­ку сукупність різних методів та теорій. Таку позицію, зокрема, можуть розвива­ти в руслі філософії деконструктивізму. Крайній формі плюралізму методологій та теорій протистоїть поміркованіша та більш виправдана позиція, її суть полягає в погляді на різні методології та теорії як на взаємодоповнювальні (її також визна­чають як "синергетичну" різних методо­логій та теорій). (В. Лісовий)

ПОЛІЩУК Ніна Павлівна (1937, село Переволочне Чернігівської області) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім.Т. Шевченка (1959). Доктор філо­софських наук (1990). Від 1962 року — аспірантура, потім — науково-дослідниць­ка робота в інституті філософії ім. Г. Сковоро­ди НАНУ. Коло філософських зацікавлень — історія філософії, релігійний екзи­стенціалізм, переклад класичних та су­часних філософських текстів з англійської на українську мову. У центрі дослідницької уваги —плюралізм як фундаментальна філо­софська проблема.

Основні твори: "Плюралізм і сучасна буржу­азна філософія: Світоглядний аспект" (1985); "Проблема плюралізму: сучасні підходи","Нові ідеї в філософії" (1991); "Філософське осмислення духовно-твор­чого виміру плюралізму","Світогляд і духовна творчість" (1993); "Англо-український філософський словник", у співавторстві (1996); "Екзистенційний за­сновок філософії Г. Сковороди","Сковорода Григорій: образ мислителя" (1997); низка перекладів, які увійшли, зокрема, до антологій: "Консерватизм" (1998); "Націоналізм" (2000) та інші.

ПОЛОЦЬКИЙ Симеон (Самуїл Гаврило­вич Петровський-Ситніанович) (1629, Полоцьк — 1680) — білорусько-українсько-російський бого­слов, філософ, поет, драматург, оратор і педагог. Освіту здобув у КМА, яку закінчив близько 1651 року. Вчився також у Віленській єзуїтській академії і, можливо, в якихось навчальних закладах євро­пейських країн. 1656 року постригся у чен­ці. 1664 року переїхав до Москви. Заснов­ник схоластичного бароко в Росії, яке він відповідно до тамтешньої суспільно-ку­льтурної ситуації модифікував шляхом послаблення традицій індивідуалізму, духовної депресії і акцентуації духу дер­жавного оптимізму і "службової" одностайності як форми нового колек­тивізму, характерної для становлення Російської імперії. Автор збірок про­повідей "Обед душевний" (1681) і "Вечеря душевная", що містять 109 слів мо­ралістичного змісту, 78 панегіриків і 29 повчань; поеми на царський герб "Орел Російський"; букварів 1664, 1667, 1669 і 1679 років; "Жезла правлення". Основне завдання своєї творчості Полоцький вбачав у слу­гуванні народному добру, яке розумів як звеличування державної влади, необме­женої влади монарха, чим створював тео­ретичне підґрунтя для формування абсо­лютизму. Його праці насичені роздума­ми про життя і смерть, багатство і бід­ність, самовдосконалення, цінність людського розуму, виховання дітей, про війну і мир, про війни праведні й непра­ведні тощо. Заснувавши так звану "Верхню" друкарню (1679), він окрім згаданих творів видав "Тестамент, або Заповіт Василія, царя грецького, його синові Льву Філософу" (1680), що репрезентував по­ширений у середньовічній Європі тип по­вчальних кодексів політичної, суспіль­ної і приватної моралі. Ораторська проза Полоцького і закладені в ній ідеї української філософії ба­рокової доби сприяли поступовій пере­орієнтації російської думки в ранньомодерному дусі, стимулювали виникнення нових класицистичних тенденцій у російській літера­турі.

ПОЛЯРНІСТЬ — термін філософії Шеллінга. Позначає наявність у природі про­тилежностей та їх єдності. За Шеллінгом, перший принцип філософського вчення про природу полягає у тому, щоб зводити всю природу до полярності й ду­алізму. Даний принцип він називав "спо­собом дії природи". Згідно з ним, Шеллінг здійснив систематизацію всіх основ­них протилежностей: притягання й від­штовхування — в механіці; полюси магніта; позитивна і від'ємна електрика — у фізиці; асоціація і дисоціація — в хімії; збудження і втомлюваність, чуттєвість і подразливість, поглинання й виділення кисню — в живих організмах. Як синонім до принципу полярність Шеллінг вживав термін "принцип магнетизму". В сучасній філо­софії полярність за змістом те саме, що й проти­лежність. Термінологія Шеллінга свід­чить про те, що історично одним із основ­них джерел діалектики було природоз­навство. (М. Булатов)

ПОМПОНАЦЦІ П'єтро (1462, Мантуя — 1525) — італійський філософ. Навчався у Мантуї і Падуї, викладав в університетах Падуї, Ферради, Болоньї. Під впливом вчення Аверроеса заглибився у дослідження питання про безсмертя душі. На підставі теорії двоїстої істини схилявся до протиставлення релігійної істини, спрямо­ваної на моральне повчання (а не пояс­нення світу), істині філософській, засно­ваній на розумі. У розумінні душі Помпонацці до­тримувався думки, що душа є "абсолют­но смертною" та заразом "частково без­смертною". Розум Помпонацці наближав до сфери чуттєвості і вирізняв три його різновиди: споглядально-теоретичний, спрямова­ний на пізнання світу; практичний, що розмежовує добро і зло; діяльний, який забезпечує перетворення світу людиною за допомогою різних "механічних мис­тецтв". Кожна людина наділена всіма трьома різновидами розуму, але різною мірою, Помпонацці розробляв загальнокосмічну концепцію детермінізму, пов'язуючи її з "натуралістичною астрологією". За цією концепцією, Бога позбавлено функ­ції творіння, а світ оголошено таким, що існує вічно. В поглядах Помпонацці виразно пред­ставлена позиція натуралістичного пан­теїзму. У тлумаченні долі людини поєднував елементи філософії стоїцизму та християнське вчення, результатом був висновок про співставність, а то й збіг актів людської волі і Божественного провидіння.

Основні твори: "Про безсмертя душі" (1516); "Апологія" (1517); "Про фатум, свободу волі та провидіння" (1520).

ПОНЯТТЯ —

1) Спосіб розуміння та абст­рактного уявлення результатів пізнання певної предметної галузі через усвідом­лення істотних характеристик її об'єктів.

2) Форма мислення, що харак­теризується відображенням закономір­них відношень та властивостей об'єктів у вигляді думки про їхні загальні та специфічні ознаки. Утворення поняття — склад­ний процес, у якому застосовують такі засоби пізнання, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування, ідеалізація, уза­гальнення, умовиводи. В мові поняття виражається словом (звичайно іменником у називному відмінку) або словосполучен­ням. Ознаки, які включаються в поняття, ста­новлять його зміст. Предмети, що їм при­таманні ознаки, відображені в змісті поняття, утворюють його обсяг. До обсягу поняття вхо­дять не тільки реальні, в даний момент існуючі предмети, а й усі ті, які будь-ко­ли мали ознаки, що входять до змісту поняття. Така "сталість" поняття, незалежність його від окремих змін у матеріальному світі є од­ним із гносеологічних коренів об'єктив­ного ідеалізму. Поняття суперечливі за своєю природою. Оскільки поняття абстрактні, ство­рюється видимість відходу мислення в поняттях від дійсності. Насправді поняття, відобра­жаючи сутність, поглиблюють знання людини про навколишню дійсність. Поняття є засобом пізнання істини. Зміст поняття змі­нюється в процесі розвитку наук (наприклад, зміна змісту поняття "атом" від Антич­ності до нашого часу). Математична логіка розглядає поняття як функцію, що встановлює відповідність між предметами певної галузі та істиною або хибою. З по­гляду діалектичної логіки, поняття є формою абстрактного поєднання одиничного, особливого, загального в пізнанні, яке конкретизується через суб'єкт, предикат та зв'язок їх у судженні та умовиводі. Фі­гури такої конкретизації акумулюють досвід багаторазового повторення найзагальніших відношень дійсності у свідо­мості людини.

ПОПОВ Борис Васильович (1934, Хар­ків) — український філософ, соціолог. Закінчив КНУ ім. Т. Шевченка (1957). Кандидат філо­софських наук (1969). Від 1963 року — в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ на посадах завідуючого сектором філософії та со­ціології етносу і нації та провідного наукового співробітника. Сфера наукових інтересів: соціокультурні механізми олюднення — генетичне первинні та перманентні; теорія етносу та нації, теоретико-методологічні проб­леми світоглядних парадигм.

Основні твори: "Дві підсистеми соціального організму — спільність та суспільство" (1993); "Соціокультурна рефлексія над смислом людського життя" (1997); "Суб'єкти соціального життя і діяль­ності: етноси, нації, класи" (1998).

ПОПОВИЧ Мирослав Володимирович (1930, Житомир) — український філософ. Закін­чив філософський факультет КНУ ім. Т. Шев­ченка (1953). У 1967 році захистив докторську дисертацію, професор (1974); член-кореспондент НАНУ (1992). Від 1956 року — в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ на різних посадах: від аспіранта та молодшого наукового співробітника до завідуючого відділом логіки та методології науки (від 1967 року). Від 2002 року директор інституту філо­софії ім. Г. Сковороди НАНУ. Основні сфери філософських інтересів — логіка, філософія науки, теорія та історія куль­тури. Має почесне звання "Заслужений діяч науки і техніки України" (2000). У 2001 році присуджена Національна премія України ім. Т. Шевченка. Президент Філософського товариства України, прези­дент товариства "Україна-Франція". Автор понад 300 наукових праць, у тому числі 10 індивідуальних монографій, багатьох посібників та підручників для студентів і аспірантів вузів.

Основні твори: "Про філософський аналіз мо­ви науки" (1966); "Філософські питання семантики" (1975); "Світогляд стародавніх слов'ян" (1985); "Микола Гоголь" (1989); "Нарис історії культури Ук­раїни" (1998).

ПОППЕР Карл (1902, Відень — 1994) — австро-британський філософ. Навчався у Віденському університеті (вивчав математику, фізику, філософію). Викладацьку діяль­ність розпочав в університетському ко­леджі у Новій Зеландії. Від 1949 року пра­цював на посаді професора Лондонської шко­ли економіки Лондонського університету. Філо­софські зацікавлення охоплюють галузь епістемології та філософії науки. На­прям, до якого відносять Поппера (разом із Піаже), відомий під назвою "еволю­ційної епістемології". Крім того, Поппер є од­ним із чільних представників "критичного раціоналізму". Поппер вважав, що нау­кове пізнання не відрізняється принци­пово від ненаукового, оскільки в основі першого і другого лежить пристосування до життєвого середовища шляхом проб і помилок. Ще в ранній період своєї діяль­ності Поппер почав здійснювати критику ло­гічного позитивізму, зокрема принципу емпіричної верифікації. Він заперечував емпіричний фундаменталізм на тій під­ставі, що факти не можуть бути основою для перевірки істинності теорій, ос­кільки стають значущими тільки в світлі певної ідеї чи гіпотези. Замість принци­пу емпіричної верифікації він запропо­нував принцип емпіричної фальсифі­кації. Будь-яке наукове твердження від­різняється від метафізичного не тим, що друге не може мати емпіричних тверд­жень, а тим, що ненаукові твердження сформульовані таким чином, що не мо­жуть бути спростовані за допомогою пев­них фактів. Звідси слідує, що будь-яке твердження, що претендує бути науко­вим, повинно передбачати можливість емпіричного спростування (фальсифі­кації). Поппер розглядав будь-яку теорію як гіпотетико-дедуктивну систему, з якої (ймовірно за допомогою деяких додатко­вих гіпотез) можуть бути виведені тверд­ження, хибність яких піддається емпі­ричній перевірці. Сукупність усіх тих фактів, які в принципі можуть спросту­вати дану теорію, Поппер називав "потенцій­ними фальсифікаторами". Жодна теорія не гарантована від того, щоб бути спро­стованою. У філософії науки такий підхід дістав назву "фаллібілізму". Поппер допу­скав можливість конкуренції різних теорій та їхню боротьбу за виживання. Чим більше потенційних фальсифікаторів має дана теорія і чим суворіші перевірки вона витримує, тим вона є життєздат­нішою. У своїй соціальній філософії Поппер піддав критиці есенціалізм та голізм, джерелом яких вважав філосрфію Платона, а також "історицизм" — як віру в необхідні закони історичного розвитку (фаталізм). У такий спосіб Поппер прагнув ви­явити способи мислення, які лежать в основі тоталітарних ідеологій. Суспіль­ства, що в них панують такі ідеології, він назвав "закритими"; їм він протиставив суспільства, де немає владних структур, що встановлюють критерії "правильно­го" мислення, а створені умови для діалогу різних ідей та взаємної критики. Деякі моменти епістемології та соціаль­ної філософії Поппера зазнали пізнішої крити­ки або модифікації, але це не підважило його вагомого внеску у філософію.

Основні твори: "Логіка наукового відкриття" (1935); "Відкрите суспільство та його во­роги" (1945); "Злиденність історицизму" (1957); "Припущення та спростування" (1963); "Об'єктивне знання" (1972).

ПОПУЛІЗМ (від латинського populus — народ) — доктрина політичної дії, стиль політич­ної поведінки, що орієнтуються на безпо­середнє спілкування з населенням, його інспірацію і мобілізацію. Етимологія слова "популізм" сягає часів Стародавнього Ри­му, коли у II — І століття до нашої ери на політичній арені виник рух так званих "популярів", що представляли інтереси численного плеб­су. Лідери цього руху і репрезентували первинні форми популізму. Згодом назву популізм поча­ли пов'язувати з рухом широких верств американських фермерів за аграрні реформи у Спо­лучених Штатах (90-ті роки XIX століття). На теренах Російської імперії подібний рух, що розпочався у другій половині XIX століття, нази­вався народництвом. Обидва рухи пев­ною мірою надихалися ідеалізованими уявленнями про минуле (аграрний ро­мантизм); крім того, їх поєднувало праг­нення політичних лідерів безпосередньо вплинути на народ (в Росії так зване "ходіння в народ") з метою збільшити свій вплив та здійснити відповідний тиск на дер­жавні структури. У більш загальному вигляді популізм — відкрита політична апе­ляція до народу (зокрема "електорату"), до вподобань і мрій останнього, із кон'юн­ктурними закидами, спрямованими проти існуючих інституцій влади, уле­щуванням "пересічного громадянина" тощо. Поява і вкорінення популізму в політич­ній практиці є уособленням і проявом масовізації політики, прикладом ство­рення і використання ефективних стратегій політичного навіювання і маніпу­ляції. Найбільш сприятливі умови для виникнення і поширення популізму створюють­ся у кризових суспільствах, коли внаслі­док руйнації традиційних структур знач­на кількість народу опиняється в стані зубожіння і намагається знайти прості і зрозумілі дороговкази у нових умовах життя. Арсенал популізму (у негативному розумінні останнього) складається з дема­гогічних прийомів "демократії вулиці", мітингової риторики "простих гасел", спекулювання на примітивізмі і чутли­вості масової аудиторії, зловживання по­бутовою ксенофобією (як і всіма іншими фобіями "маленької людини") та інше. Ра­зом із тим, популізм відображає стихійний про­тест проти нехтування владною верхів­кою потреб і проблем простих людей, протест проти бідності, злиднів і безро­біття. Як певна ідеологічна форма колек­тивізму популізм не тільки протистоїть "атомізаторському індивідуалізму", а й обсто­ює визнання народу як головного чинни­ка політики, а становище простого люду вважає головним критерієм позитивного змісту впроваджуваних реформ. У сучас­ному споживацькому суспільстві популізм пе­рестає існувати тільки в царині політи­ки, здійснюючи експансію в усі інші сфе­ри суспільного буття (популізм релігійних про­повідників, популізм реклами, популізм освітянський, тощо), що призводить до спотворення останніх та спричиняє явища культурної деградації. Антитезами по відношенню до популізму виступають відвертість (вміння го­ворити народу правду незалежно від існуючої кон'юнктури), реалізм (на про­тивагу проголошуваних популізмів утопічних цілей) і елітарність (плекання недосяж­них для "пересічної людини" цінностей). (В. Заблоцький)

ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ МЕТОД — сукупність пізнавальних засобів, проце­дур, які дозволяють установити схожість і відмінність між явищами, що вивчаю­ться, виявити їхню генетичну спорідненість (зв'язок за походженням); різновид історичного методу (дивись Істо­ризм). Як систематично розроблений метод сформувався в XIX столітті у порівняльному мовознавстві (Гумбольдт, Гримм, Востоков), етнографії (Моргай, Тайлор). Пізніше його почали широко застосову­вати в різних сферах природничого і суспільного знання: анатомії, антропо­логії, геології, історії, соціології тощо. В соціології застосування порівняльно-історичного методу пов'язане з ідеями Конто., Спенсера, Дюркгейма. Логічною основою порівняльно-історичного методу є зіставлення і порівняння об'єктів дослідження і вста­новлення ознак схожості та відмінності між ними. За характером схожості по­рівняння поділяють на історико-генетичні, історико-типологічні, де схожість є результатом закономірностей, прита­манних самим об'єктам, і порівняння, де схожість є наслідком взаємовпливу явищ. На цій основі виділяють два види порівняльно-історичного методу: порівняльно-типологічний, що розкриває схожість генетичне не пов'я­заних об'єктів, і власне порівняльно-історичний метод, що фік­сує схожість між явищами як свідчення спільності їхнього походження, а роз­ходження між ними — як показник їх­нього різного походження. Успіхів було досягнуто переважно в аналізі генетич­них зв'язків та явищ взаємовпливу на основі історико-генетичних порівнянь. Для застосування історико-типологічних порівнянь необхідно було виділити теоретичні принципи типізації суспіль­них явищ. В сучасній філософії нема єди­ного погляду на цю проблему, бо спроби циклічного розгляду історичного проце­су чи пошуки його синхронних зрізів (Шпенглер, Тойнбї) не позбавлені схема­тизму. В сучасній соціології наявна тен­денція поєднання порівняльно-історичного методу із структур­но-функціональним аналізом. Зберігає своє значення і Марксове вчення про суспільно-економічні формації, яке ста­ло основою типізації стадій суспільних процесів. Нині порівняльно-історичний метод застосовують у порівняльних дослідженнях культур і цивілізацій, при порівнюванні різних со­ціальних інститутів (сім'я, виховання тощо). Разом із тим робляться спроби пе­реосмислити методологію порівняль­но-історичного дослідження, збагатити її новими засобами.

ПОР-РОЯЛЯ ЛОГІКА ("Логіка або вмін­ня мислити") — підручник з логіки, напи­саний послідовниками Декарта — Арно і Ніколем у монастирі Пор-Рояль, що був центром янсенізму. Книга видана 1662 року у Парижі. В основу Пор-Рояля логіки покладено принципи логіки Аристотеля та вчення Декарта про істину. Відповідно до чоти­рьох ступенів пізнання, які визнавали автори Пор-Рояля логіки, вона поділяється на чо­тири частини: поняття, судження, умо­вивід і метод. У книзі дано детальну кла­сифікацію суджень, розглянуто питання про відмінність між синтетичним і ана­літичним методами пізнання.

ПОРФИРІЙ (234, Тир ) — ан­тичний філософ, неоплатонік, учень і систематизатор вчення Плотина. Автор коментарів багатьох творів Платона й Аристотеля, праць із риторики, грама­тики, природничих питань. Виступав як критик християнства ("Проти христи­ян"). Зібрав, відредагував і видав твори Плотина, розташувавши їх за "дев'ятка­ми" (енеадами). У філософському вченні розвиває ідеї Плотина, зосереджується на проблемі повернення людини до першовитоку буття (Бога, Нуса). Цей процес є своєрідною інверсією Плотинової ема­нації Єдиного у Нус (Розум), світову Ду­шу і Космос. Його основою є відсторонен­ня від усього тілесного, очищення душі від чуттєвих потягів та її зростання у "гнозисі" (знанні достеменно сущого). Через сходження до Бога людина рятує свою душу, звільняючи її з полону чуттєвого буття. Це сходження унаоч­нюється у розвитку доброчесності, в яко­му Порфирій виділяє чотири щаблі. Перший — громадянські чесноти, що передбачають приборкання пристрастей і прагнень, які призводять до конфліктів між людьми, підриваючи їх спільність і солідарність. Другий — чесноти, метою яких є звіль­нення душі від зовнішніх впливів і забез­печення її спокою. Третій — душевні чес­ноти, завдяки яким очищена душа звертається до вищого змісту буття і його першопочатку. Четвертий — духовні, або розумові, чесноти, що спрямовують жит­тя душі в інтелігібельному світі. На цій стадії людина стає духовною і уподіб­нюється Богові. Оскільки весь процес на­ближення до Бога здійснюється у людсь­кій душі і шляхом її метаморфоз, то бого-пізнання невід'ємне від самопізнання людини, запорукою якого є любов. Ідея духовного зростання у подальшому стала одним із визначальних компонентів хри­стиянського світогляду (особливо у се­редньовічній містиці — Бонавентура), одначе місце "знання" у наближенні До Бо­га посідає віра. Окрім етичних найбіль­ший вплив мали логічні праці Порфирія. Його "Вступ до "Категорій" Аристотеля", де він виокремлює п'ять головних логічних ознак поняття (рід, вид, вирізняльна, суттєва і випадкова ознаки), за часів Се­редньовіччя був однією з основ логіки і викладів логічного вчення Аристотеля. У цій праці Порфирій також сформулював пи­тання про природу універсалій (зали­шивши його поза розглядом), розв'язан­ня якого стало головним завданням се­редньовічної схоластики і породило її основні напрями — реалізм та номіна­лізм. Не менше значення мала розробле­на Порфирієм логічна процедура класифікації і субординації понять ("древо Порфирія"), яка стала одним із головних принципів се­редньовічного мислення.

ПОСТМОДЕРН — неологізм, який позна­чає:

а) період європейської історії, що починається після завершення Модерну;

б) особливий умонастрій, котрий нині по­ширений у всіх сферах людської життє­діяльності: культурі, філософії, політи­ці, економіці, технонауці, сфері плане­тарного комунікативного праксису то­що.

Саме тому він став одним із ключо­вих термінів у словнику міждисциплінарного спілкування і вживається з най­різноманітнішими епітетами ("філо­софський", "естетичний", "культуро­логічний", "політичний", "історіософсь­кий", "релігійний" та інші). Ключову роль у формуванні цього умонастрою відіграв філософський дискурс про Модерн, що був ініційований Ніцше, Гайдеггером, Вітгенштайном, Вебером, Фуко, Ортегою-і-Гассеттом. Домінантною для цього дискурсу була ідея, що доба Модерну не тільки збагатила європейську цивіліза­цію неминущими гуманістичними цінностями, демократичними ідеалами й геніальними прозріннями, а й посилила такі недуги цієї цивілізації, як європо­центризм, андроцентризм, технолатрія, тоталітаризм, гіпертрофований розвиток індустріального ставлення європоцивілізації до природи на шкоду всім іншим. У наш час філософський постмодерн розвивають Деррида, Ліотар, Бодріяр, Рорті, Джеймсон, Еко, Дельоз, Левінас, Гваттарі, Гаше, Серр, Батай, Бланшо, Лаку-Лабарт. Усі вони намагаються досягти адекват­ного розуміння теперішньої екзистенційної ситуації, в якій опинилася євро­пейська цивілізація, їхні філософські пошуки втілюють прагнення: ініціювати новий, тобто не європоцентристський, погляд на становище цивілізації у пород­женому нею самою світі; деконструювати європоцентристські новочасові то­талітарні соціальні, економічні, полі­тичні, науково-технічні, духовні струк­тури; активізувати пошуки нових не оксиденталістських моделей планетарного співтовариства націй, його прийдешніх трансформацій. Ініціатори постмодерну шукають вирішення філософських проблем, що стосуються перспектив самозбереження посттоталітарної соціальності, — проб­лем, заповіданих нашій цивілізації до­бою Модерну. Головні ознаки постмодерну: 1) Зане­покоєність сучасних інтелектуалів гло­бальними негативними наслідками трьох­сотрічного здійснення проекту Прос­вітництва (такими, як дві криваві світові війни, Голокост, нуклеаризм, планетарне отруєння ґрунту, глобальне забруднення атмосфери, світового океану, озонні дірки, потепління планетарного клімату, зрос­тання енергоспоживання, вичерпання не поновлюваних енергоджерел, перенасе­лення планети, расизм, войовничий на­ціоналізм, СНІД, загроза екоциду тощо).