Питання 2. Особливості філософії хх століття

Місія нашого часу полягає якраз у тому, щоб спрямувати культуру, розум, мистецтво, етику на служіння життю.

Хосе Ортега-і-Гасєт

ХХ століття - час суворих випробувань і крутих змін у всіх сферах суспільного життя, що не могло не знайти свого відображення в духовній атмосфері, у всіх зрізах духовної культури суспільства, а значить, і у філософії.

У нашому столітті перехід від класичної науки XVIII-XIX століття до сучасної, некласичної збігся за часом з аналогічним зрушенням від філософської класики XIX століття до некласичної філософії ХХ століття.

Іншими словами, своєрідна "переоцінка цінностей", що почалася на рубежі століть, охопила практично всі поверхи будівлі духовної культури, в тому числі і філософію.

Дійсно, у центр філософського процесу висунулися разом з такими течіями, як неопозитивізм , екзистенціалізм та ін, нові проблеми. Але поруч з ними зберегли свої позиції і деякі традиційні школи, що продовжили окремі напрямки філософії минулого (неокантіанство, неогегельянство, неотомізм та ін), хоча і тут багато що піддавалося модернізації, оновлення під впливом вимог часу, які визначаються як новими соціальними умовами, так і рішучими змінами в науковому свідомості.

Таким чином, на всьому протязі завершального століття стикаються ідейні течії, крайніми полюсами яких є "радикальний нігілізм" з його запереченням класичної спадщини і консервативний традиціоналізм, хоча в дійсності, на ділі немає ні повного відкидання класики в першому випадку, ні некритичного слідування традиціям - в другому.

Звернемося за необхідності до короткою характеристикою деяких основних напрямків і шкіл зарубіжної філософії ХХ століття.

Важливим моментом специфічним у ряді філософських концепцій в нових умовах став поворот від раціональних установок , від властивого практично всієї філософії нового часу культу розуму до ірраціоналізму, до нераціональних елементів людської психіки - до волі і інстинктів, інтуїції, емоцій, підсвідомості і т. д.

Цей поворот намітився ще в XIX столітті в філософських поглядах А. Шопенгауера (1788-1860) та Ф. Ніцше (1844-1900), які виступили з позицій крайнього волюнтаризму та у поглядах С. К’єркегора, які поклали перші камені у фундамент екзистенціальної філософії.

У "філософії життя", основи якої заклав ще Ф. Ніцше і яка отримала подальший розвиток у поглядах В. Ділтея (1833-1911), А. Бергсона (1859-1941) та О. Шпенглера (188О-1936), центральним є поняття "життя" як особливої цілісної реальності, не тотожної ні матерії, ні духу, ні свідомості. Тому осягнути "життя" раціональними засобами неможливо, воно доступне лише інтуїції. Під "життям", "живим" розумілося при цьому не тільки одинично-неповторне розгортання конкретного життя, але і якась космічна сила, яка визначається А. Бергсона як "життєвий порив", сутність якого полягає у безперервному самовідтворення себе і творчість нових форм, завдяки чому еволюція світу, природи набуває характеру "творчої еволюції".

Ірраціоналізм знайшов свій прояв і в філософських поглядах Зигмунда Фрейда (1856-1939), що отримали назву психоаналізу. Важливим досягненням було відкриття психоаналізу та спеціальне вивчення несвідомого, роль і місце якого у психіці людини дуже значні. Культ свідомості - ось що на думку З. Фрейда заважало побачити і вірно оцінити роль несвідомого. Фрейд зламав цю традицію. Однак багато в чому вірно розкривши роль і значення несвідомого, він одночасно перебільшив цю його роль, в силу чого несвідоме нерідко перетворювалося у З. Фрейда та його учнів в визначальний початок психіки на шкоду свідомості і раціонального.

Ірраціоналізм у сучасному світі нерідко набуває і вигляд, як крайніх ірраціоналістіческіх, так і відверто містичних ідей та концепцій. Хвиля містики досягла сьогодні і нашої країни, проникає на книжковий ринок і, що особливо тривожно, завойовує все нові позиції на радіо та телебаченні у формі пропаганди астроллогіі, магії тощо. Небезпечно те, що поки практично не видно зусиль, спрямованих на те , щоб протистояти цій хвилі.

Особливе місце в зарубіжній філософії в нашому столітті займають вчення і школи, які здійснили своєрідний антропологічний поворот, що зробили центральним пунктом і основним предметом свого філософствування проблему людини. Причому відмінна риса цих шкіл, принаймні, деяких з них, складається у відході від вкрай абстрактного розгляду людини взагалі і зверненні до дослідження конкретних індивідів з їх думками, переживаннями, з їх пристрастями і настроями.

Необхідність повороту до людини має свої реальні підстави в тому ланцюзі жорстоких випробувань, які випали на долю людства у ХХ столітті. Світові війни, що забрали багато мільйонів життів, численні жертви тоталітарних режимів і багато інших потрясінь поглибили відчуження людини. Вона все більше перетворюється на іграшку обставин, в безправний гвинтик тоталітарних режимів і економічних монстрів у вигляді військово-промислових комплексів та транснаціональних корпорацій.

Заслугою філософської антропології, власне екзистенціалізму, персоналізму, а також сучасної франкфуртської школи є висунення на перший план проблеми людини, акцентування уваги на цій проблемі, прагнення відшукати шляхи виходу з нелюдських умов її буття. Особливе місце серед названих вище шкіл займає екзистенціалізм.

Екзистенціалізм (від лат. еxistentia - існування) - це філософія існування. Під існуванням розуміється внутрішнє буття людини, її почуття і переживання, її пристрасті, настрої тощо. Ідеї екзистенціалізму сягають до поглядів данського філософа С. К’єркегора і "філософії життя". Саме ж їх зародження відбулося в Росії після поразки революції 19О5-19О7 років у роботах Миколи Бердяєва (1874-1948), який приєднався надалі до релігійного екзистенціалізму, а також в працях філософа і публіциста Лева Шестова (1866-1938).

Після першої світової війни екзистенціалізм отримав розвиток у Німеччині. Тут його головними представниками були Карл Ясперс (1883-19698) і Мартін Хайдеггер (1889-1976).

У період після другої світової війни, у Франції, ідеї екзистенціалізму знайшли відображення в художніх творах і філософських працях А. Камю (1913 -1980) і Ж. П. Сартра (1905-1980).

Всередині екзистенціалізму існує два основних напрямки: атеїстичний (М. Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю) і релігійний (К. Ясперс, Г. Марсель, М. Бердяєв, Л. Шестов).

Характерно, що представники атеїстичного напрямку дають більш ніж помірну критику релігії. Так, А. Камю в своєму творі "Міф про Сізіфа. Есе Абсурду" пише, що світ взагалі і релігія, зокрема, так само абсурдні. Центральною проблемою екзистенціалізм вважає питання про сутність людини. Існування передує сутності, і людина знаходить свою сутність тобто сам проектує і реалізує себе. І в цьому сенсі він вільний. Більше того, як стверджував Ж. П. Сартр, людина "приречена бути вільною", оскільки ніхто за неї не може здійснювати вибір лінії поведінки, вибір свого "Я". Звідси випливає відповідальність людини і за свої вчинки, і навіть за те, що її перетворення в справжню людину не відбулося.

Таким чином, екзистенціалізм проголошує активність людини, її свободу. І це позитивно, хоча тут же випливають і слабкості, що проявляються в цьому, зокрема, що людині властиво у світі буття, а сам цей світ - світ абсурду, недоступний раціональному аналізу, в силу чого і вибір нею свого "Я" не може бути свідомим, що базується на обгрунтованих підставах. Це додає відтінок трагічності в ситуації вибору, і самої волі. До того ж існуванню, "Я" завжди протистоїть безособова сила, маса, яка прагне ускладнити цей вибір, стерти індивідуально особливе в людині, зробити її такою самою, як усе в знеособленої масі. Істинне існування через це - це індивідуальне існування. Але, прагнучи захистити людину від нівелюючого впливу маси, екзистенціалісти не бачать, що тим самим вони одночасно позбавляють особистість підгрунтя для розвитку, як самотнього "Я" без спілкування із собі подібними, і в масі реалізувати не може.

Особливе місце в екзистенціалізмі посідає проблема пошуку сенсу життя, досягнення його сутності, яка розкривається лише через зіткнення з вимирями в певних ситуаціях, які К. Ясперс назвав пограничними. При цьому саме існування характеризується в екзистенціалізмі як трагічне перш за все тому, що воно звичайне. Увага до людини в умовах пограничних ситуацій зовсім не заслуговує тільки негативної оцінки вже тому, що подібні ситуації в житті зовсім не рідкість, а головне - сенс уваги до них не тільки в тому, що, як висловився один з основоположників екзистенціалізму, філософствувати - значить вчитися вмирати, але й в іншому: в тому, щоб привернути увагу людини до вищої цінності, яка йому дана – до самого життя. До того ж, в умовах загострення глобальних проблем, саме людство наближається до певного виду пограничної ситуації, осмислення якої на весь зріст постало нині, в порядку денному.

Таким чином, зміщення акценту в філософії з буття взагалі, буття позаособового, на буття людини, здійснений екзистенціалізмом, явився передумовою і головною умовою прояснення ряду нових моментів у характеристиці цієї проблеми. Головне полягає в тому, що він привернув увагу до людини, як центру філософських роздумів, хоча цілий ряд аспектів цих роздумів у межах екзистенціалізму далеко не беззаперечний.

Серед головних напрямів сучасної релігійної філософії важливе місце займає неотомізм, чиї витоки сягають до поглядів середньовічного монаха Томи Аквінського, філософія якого в 1879 році була проголошена офіційною філософською доктриною Ватикану і католицизму. Десять років потому в Лувені (Бельгія) був створений Вищий інститут філософії, який і донині є міжнародним центром неотомізму, широкого поширеного в країнах з переважанням, або великою чисельністю католиків (Франція, ФРН, США, країни Латинської Америки).

Представники неотомізму - Жан Марітен, Етьєн Жільсон, Ван Стеенберген та інші, - вбачають головну мету у філософському обгрунтуванні християнського віровчення. Інакше кажучи, у голову кута чесно і відкрито зводиться принцип: "Філософія - служниця богослів’я".

В якості вищої реальності в неотомізму розглядається "чисте буття" як духовне, божественне уподобання. Пошуки неотомістів призводять до визнання Бога першопричиною буття і першоосновою всіх без винятку філософських категорій. Далі, згідно томізму і неотомізму, світ постає як ієрархічна система. Найнижчу, саму недосконалу позицію займає природа, матерія, а найвищу - надлюдський дух, абсолютна свідомість, надсвідомість Бог, яким створюється все існуюче.

Тяжіючи до об’єктивного ідеалізму, неотомізм характеризує матерію як щось суто пасивне, позбавлене будь-якої визначеності без "богонатхнення" нематеріальних форм. При цьому вищою формою (формою всіх форм) визнається зовнішній, у відношенні до матерії, - Бог. Наука, на думку неотомістів, повинне займатися лише вивченням нижчому щаблі світу, щоб логічно підійти до природно-наукового підтвердження існування, буття Бога. При цьому верхня межа, дозволена в пізнанні науки, визначається досить чітко: науці "дозволено" лише часткове пізнання, розтин лише вторинних причин і зовнішніх зв’язків подій, та й то здійснюване при безперервній роботі "внутрішнього цензора" - інтелекту людського з інтелектом Божественним. Така сучасна версія томістського принципу гармонії віри і розуму, релігії та науки.

Неотомізм різко виступає проти атеїзму, який, на думку томістів, веде лише до заміни Бога ідолами. Людина, при цьому, мовляв, втрачає свою цілісність, виходить з-під свого ангела-охоронця і підпадає під вплив "нечистого", якій підсовуються "сатанинські" спокуси. Неотомізм, у зв’язку з цим, виконує функцію відволікання людини від світських цілей і цінностей та пропонує йому в якості альтернативи цілі духовні, здатні протистояти мирським спокусам на зразок "породження сімдесятих" - хард-року, хеві-мета-року тощо.

Поряд з цим необхідно відзначити, що і в сучасній релігійній філософії проблема людини займає все більш помітне місце. Це проявляється і в релігійних варіантах екзистенціалізму, і в антропологічної концепції Тейяра де Шардена (1881-1955).

Не можна не бачити посилення уваги релігійної філософії до людської проблематики і в її активному зверненні до питань моралі, до етичних засад суспільного життя і загальнолюдських моральних цінностей. Це і є однією з причин досить широкого впливу релігійного світогляду.

Не можна обійти увагою ще один вузол проблем, які є предметом жвавих дискусій у зарубіжній філософії. Він пов’язаний з розходженнями в оцінці такого найважливішого явища сучасності, як наука. Одна з позицій, в даному спорі зводиться до культу науки і техніки, до відродження колишнього культу розуму. Концепції подібного роду отримали назву сцієнтистського (від лат. Scientia - наука) або технічних, суть яких зводиться до того, що прогрес науки і техніки нібито автоматично приведе до вирішення всіх важких проблем і гострих суперечностей суспільного життя. На цю бравурно-оптимістичну ноту сцієнтизму були налаштовані свого часу концепції індустріального і постіндустріального суспільства. Однак 7О-8О-ті роки виявили, що наслідки прискореного розвитку науки і техніки далеко не так безхмарні, як це уявлялося раніше. Загострення глобальних проблем, особливо екологічної, з особливою силою висвітило поглиблюється суперечності суспільства і природи, техносфери й біосфери.

Проте оптимізм прихильників сцієнтизму, хоча й грунтовно потемнів, але далеко не вичерпався. У наші дні він знаходить свій прояв у теоретичних і практичних інтересах і моделях інформаційного суспільства, здатних нібито вирішити ті самі хвороби і проблеми, з якими ні науці, ні техніці так і не вдалося впоратися за останніх півтора-два десятки років.

А між тим вплив прогресу науки і техніки на суспільне життя дійсно суперечливе. І не дивно, що в цих умовах, виявлення неспроможності ілюзій сцієнтизму і техніцизму неминуче викликає посилення антісціентістскіх і антітехницістскіх настроїв. Це знайшло свій прояв у художній, переважно науково-фантастичної літератури, а разом з цим, і в народженні утопічних проектів, починаючи з пропозицій про накладення на тривалий термін мораторію на наукові відкриття та технічні нововведення і закінчуючи ретроградними закликами, повернутися до ремесла, мануфактури і принципів організації землеробства епохи кінного плуга і сохи.

Сьогодні ясно, що ні безмежний оптимізм, ні безвихідний песимізм в оцінці впливу науково-технічного прогресу на хід історії не можуть бути прийняттними. Встановлення оптимальних місця і ролі НТП у житті суспільства сьогодні, і в доступній для огляду перспективі, залишається в наші дні одним із центральних завдань філософії, оскільки від характеру вирішення цього завдання багато в чому залежить: бути чи не бути земній цивілізації.

Ми підійшли до одного з основних напрямків філософії нашого століття - до позитивізму, хоча витоки його йдуть в далеке минуле. Сам "термін" позитивізм походить від лат. Positivus - позитивний. Сучасний позитивізм або неопозитивізм являє собою третій різновид, а точніше - третю хвилю позитивізму.

Поява першої пов’язана з іменами французького філософа О. Конта (1798-1857) і англійців Д. С. Мілля (18О6-1873) і Г. Спенсера (182О-19О3). Другий історичний різновид позитивізму пов’язаний з роботами австрійського фізика і філософа Ернста Маха (1838-1916) і швейцарського філософа і психолога Ріхарда Авенаріус (1843-1896) та представлена махізмом або емпіріокритицизмом. Нарешті, третя хвиля позитивізму - неопозитивізм і постпозитивізм, витоки якого відносяться до початку ХХ століття, а еволюція триває аж до теперішнього часу. Основи неопозитивізму були закладені в працях Бертрана Рассела (1872-197О) і у Віденському гуртку на початку 20-х років. У нього входили М. Шлік (1882-1936), Р. Карнапа (1891-197О), О. Нейрат (1882-1945) та інші.

При всій відмінності в розумінні цілей і завдань позитивістської філософії на різних етапах її розвитку, вона з перших кроків і аж до сучасного періоду, відрізнялася певними загальними рисами.

По-перше, позитивізм завжди претендував на роль філософії науки. Іншою спільною рисою позитивізму було і залишається заперечення самостійного значення традиційної філософії з усією її проблематикою, оголошення всього її змісту. Більше того, неопозитивізм почав свій шлях із заклику: "Філософію за борт!" Що ж стосується розуміння філософії позитивізмом, то воно почалося з нехитрого визнання: кожна наука сама собі філософія і тому слід обмежитися приватними науковими знаннями.

Наука трактувалася на всіх етапах позитивізмом таким чином, що вона має справу тільки з явищами, досвідом, відчуттями і не може претендувати на вихід за їх межі, в непізнанну сутність речей. У той же час, на відміну від махізму, який звів філософію до теорії пізнання, неопозитивізм устами одного із своіх засновників Л. Вітгенштейна (1889-1951) звинуватив махістів у перебільшенні значення метафізики і наголосив, що головним завданням філософії є не вироблення теорії і, навіть, не вирішення світоглядних і методологічних проблем, а діяльність, що полягає в логічному аналізі мови науки та їх очищенні від різних нашарувань.

Неопозитивізм у своєму розвитку пройшов ряд етапів. Спочатку він виступив у вигляді логічного позитивізму.

Розглянемо вихідні положення логічного позитивізму. Перше положення: наукове знання, як стверджували логічні позитивісти, включає два види висловлювань. Перший - аналітичні або логіко-математичні, які не несуть нового пізнавального змісту. Це пропозиції типу: "сума кутів трикутника дорівнює 2d", "усі метали електропровідні".

Другий тип висловлень - емпіричні, синтетичні, які несуть нові знання і фіксують дані досвіду. Наприклад, "цей ключ залізний"; "стрілка приладу зрушилася на 3 поділи".

Всі інші висловлювання логічними позитивістами трактуються як або безглузді (типу: "червоний, рожевий, синій, високий, життя"), або позбавлені сенсу. До числа останніх неопозитивізм відносить висловлювання про щось таке, що знаходиться за межами досвіду (про матерію поза досвідом, про свідомість тощо.). Ці пропозиції метафізичні, оскільки вони не спираються досвіду і не можуть бути зведені до даних досвіду. На цій підставі і відкидається неопозитивізмом традиційна філософія.

Другий принцип логічного позитивізму - принцип редукціонізму, тобто можливості звести відомі теоретичні положення науки до елементарних емпіричним висловлювань.

Третє вихідне положення: наші знання відносяться не до об’єктивного світу , а до "спостереженнями", "досвіду" або до висловлювань про них. По суті справи, неопозітівісти продовжують лінію Д. Юма. Це ще одна причина, по якій неопозитивізм відкидає традиційну філософію, оскільки вона виходить за межі досвіду, тобто визнає, якщо говорити про матеріалізм, реальне існування об’єктивного світу. Неопозитивізм ж урізує світ до схеми - суб’єкт і його досвід.

Отже, наука зводиться до емпіричним висловлювань та логічних висновків цих висловлювань, за законами логіки. Але перед логічними позитивістами постало питання про способи перевірки істинності емпіричних висловлювань. Так виникла проблема верифікації (перевірки) емпіричних даних. Принцип верифікації емпіричних даних зводиться до порівняння цих висловлювань з дослідними даними. Наприклад: висловлювання "цей ключ залізний" ми перевіряємо за допомогою магніту.

Але виявилося, що сам принцип верифікації неможливо звести, редукувати до безпосереднього досвіду. Він, за класифікацією неопозітівістів, потрапив до числа висловлювань, позбавлених змісту, тобто висловлювань "метафізичних". Далі, з’ясувалося, що найважливіші теоретичні положення науки, її закони не можуть бути зредуковані, зведені до елементарних емпіричних посилань, а значить, і не можуть бути перевірені, не кажучи вже про висловлювання, що стосуються минулого і майбутнього.

Не врятувала логічний позитивізм і заміна принципу верифікації принципом веріфіціруємості, тобто можливості перевірити їх досвідом, так само як і заміна останнього принципом фальсифікації знання, іншими словами, спростування затвердження дослідними даними, не згодними з ним. Так, нам довелося б відмовитися від тези "всі ворони чорні", якби знайшовся у досвіді хоча б один білий ворон. Однак і цей принцип виявився "метафізичним", тобто що не зводиться до досвіду, так як спростовуваності і веріфіціруемость логічно еквівалентні.

Таким чином, у пошуках підстав перевірки та відбору істинних наукових емпіричних висловлювань неопозитивізм зазнав невдачі. Але головне, звичайно, навіть не в цьому, а в тому, що, по-перше, висловлювання слід порівнювати не з відчуттями суб’єкта, а з об’єктивною реальністю; а по-друге, виявилися марними спроби весь зміст теорії звести до чуттєвих даними. Не знайшов підтвердження і принцип редукціонізму. У результаті логічний позитивізм виявив низку своїх слабкостей і відступив, а неопозитивізм в 3О-ті роки прийняв вигляд семантичної філософії.

При цьому академічна семантика зосередила свою увагу на формально-логічному аналізі мови науки, що стала розглядатися як логічна конструкція, побудована відповідно до визначення логічними правилами тієї мови, яка використовується для побудови даної теорії. Це був пошук принципів побудови ідеального мови з однозначними словами, що забезпечував би логічну структуру науки. При цьому, вибір правил виведення висновку, як стверджував Р. Карнап’, може бути довільною. Головне, щоб логічна система була внутрішньо несуперечливою.

Таким чином, логічні основи побудови теорії стали розглядатися як результат конвенції, угоди вчених. Небезпека такого підходу в тому, що наука втрачає об'єктивну основу і перетворюється на довільну конструкцію, про об'єктивну дійсності якої не може бути й мови.

Спроби створити ідеальний мова науки і обгрунтувати конвенціоналізм в якості бази логічного побудови науки закінчилися невдачею. Пошук ідеального мови виявився безрезультатним, а конвенціоналізм натрапив на серйозний опір представників науки. У результаті неопозитивізм вступив в наступний етап свого розвитку. Цей етап представлений лінгвістичної філософією.

Якщо на попередньому етапі йшов безуспішний пошук штучного ідеального мови науки, то лінгвістична філософія зосередила свою увагу на природній мові в його використанні наукою. Завдання філософії звузилася до мовної терапії, очищення мови від "метафізичних пропозицій", тобто від висловлювань про явища, що лежать за межами досвіду, а також алогічним, а філософські проблеми все частіше стали підмінятися філологічними.

Лінгвістична філософія, з одного боку, відриває мову від дійсності, а з іншого - непомірно перебільшує його роль, перетворюючи мову мало не в єдину реальність (принаймні, оскільки з нею має справу філософія), об'єктивний світ найчастіше виявляється підміненого тим, що і як про нього говорять, а мислення ототожнюється з мовою.

Разом з тим філософія мови, в яку вилився неопозитивізм, являє собою своєрідний синтез логічного, лінгвістичного і математичного підходів. На цій основі досліджується співвідношення значення і сенсу мовних форм, пропозицій, на основі зіставлення форм мови і форм логіки реалізується як комплексний логіко-лінгвістичний аналіз, що в цілому може давати і дає позитивні результати.

Останній етап у розвитку позитивізму, початок якому було покладено порівняно недавно, в 6о-х роках, представлений постпозитивізм. Його поява на світ була пов'язана з кризовими явищами в лінгвістичної філософії. Представники постпозитивізм на відміну від своїх попередників зосередили свою увагу не на мові ії логікою науки, а на більш загальні проблеми її розвитку на аналізі структури наукових теорій та їх функції, на процедурах перевірки підтвердження та спростування теорій, законів і гіпотез, на питаннях історії науки і закономірності її розвитку. Найбільш видатні представники постпозитивізм - Т. С. Кун (1922), І. Лакатош (1922-1974), П. Фейєрабенд (1924) - у своїх роботах висловили цілий ряд оригінальних положень щодо закономірностей розвитку науки, хоча далеко не всі з них безперечні .

Було б помилкою не бачити серйозних заслуг представників неопозитивізму. Ці заслуги складаються в поглибленій розробці широкого кола проблем логіки, особливо логіки математичної. Не менше значення має закладка фундаменту механізмів формалізації мислення, розробка науки про знакові системах - семіотики. Все це має особливо велике значення для розвитку процесів комп’ютеризації та інформатики. Важливt й опрацювання проблем, пов’язаних з мовою науки, із співвідношенням мислення і мови. Нарешті, певне значення для розвитку філософії, якщо відкинути крайнощі, мала критика позитивізмом традиційної філософії за її відрив від дійсності, за туманнe, неяснe мову тощо.

Проблеми мови залучили в сучасній філософії увагу не тільки неопозитивізму, а й таких течій філософської думки, як структуралізм і герменевтика. При цьому увагу цих течій звернено перш за все на мовні проблеми в гуманітарній сфері, в галузі духовної культури, тобто в тих областях, якими неопозитивізм практично не займався. Поряд з цим, на відміну від позитивізму, обидві названі течії зорієнтовані не на аналіз вихідних одиниць мови, доступних опису і перерахуванням, а на цілісність освіти мови або її великі фрагменти, тексти та документи.

Структуралізм - найбільш відомі його представники К. Леві -Стросс (19О8), Ф. де Соссюр (1857-1913) та ін - висували як завдання наукового аналізу, виявлення і вивчення структур об’єктів. Ця діяльність включає низку процедур:

а) опис об’єкта таким, який він є;

б) виявлення інваріантних, стійких зв’язків об’єкта;

в) побудова абстрактної моделі об’єкта;

г) побудова динамічної моделі, включаючи генезис і прогноз майбутнього об’єкту.

Структуралізм переважно досліджував процеси діяльності, опосередковані спілкуванням їх учасників за допомогою знайомих систем. Це природні мови, первісні соціальні і культурні структури тощо.

Застосування структуралістських методів у дослідженні названих вище явищ дало свої результати. Так, в лінгвістиці було вирішено ряд завдань, пов’язаних з описом неписьменних мов, з дешифруванням невідомих писемностей, методом внутрішньої реконструкції мовних систсем, з вивченням явищ духовної культури.

Формалізм і математизація лінгвістики методами структуралізму створили передумови для застосування теоретико-інформаційних підходів до мови , віршування, а разом з тим і для створення "думаючих" машин. Цим пояснюється інтерес кібернетиків і сучасних програмістів до структуралістських розробок.

До явищ мови звернена і герменевтика (від древнегреч. Germeneo - роз’яснюю) - мистецтво і теорія тлумачення текстів, зміст яких з тих чи інших причин – неясний. Найбільш видатні представники течії Г. Г. Гадамер (19ОО), П. Рікерт (19О3).

У центрі уваги герменевтики - проблема відповіді на запитання: що означає розуміння тексту? Вирішення цього питання має особливо важливе значення для сучасних кібернетичних, інформаційних систем. Г. Г. Гадамер, наприклад, використовуючи методи герменевтики, виконав велику роботу щодо дослідження античної філософії і культури. П. Рікерт застосував герменевтику для дослідження літературних творів. Таким чином у роботах структуралістів і представників герменевтики чітко проглядається поворот у логіко-лінгвістичних розробках до гуманітарної проблематики.

Завершуючи проблему, необхідно підкреслити, що на підході до межі другого і третього тисячоліть, філософія знаходиться в русі, розвитку, оскільки на порядку денному стоять масштабні завдання, що чекають свого вирішення: це і глобальні проблеми, це і проблеми визволення світової філософської думки від її догм і застарілих концепцій, це і розширення духовного обміну та активізація процесу взаємозбагачення основних шкіл і напрямів сучасної філософії.

Як ми бачимо, філософія пройшла в своєму розвитку довгий і важкий шлях. Її розвиток на всіх етапах самим тісним чином був пов’язаний з розвитком всієї духовної культури людства. У викладі цієї теми ми постаралися показати, наскільки тісно був пов’язаний розвиток філософії в різні періоди історії з прогресом науки, техніки та культури; який вплив чинили ці обставини на світогляд філософів, вчених та на суспільну свідомість. Звичайно, поява та розвиток діалектико-матеріалістичної філософії, при всій її прогресивності, не означала, що історія філософії на цьому зупинилася у своєму розвитку. Крім діалектико-матеріалістичної філософії, у ХIX і ХХІ століттях існувало й існує в даний час багато інших філософських шкіл і напрямків, котрі серйозно розрізняються за своїми поглядами і грають значну роль у збагаченні філософії. Значний внесок у розвиток світової філософської думки, внесли і російські філософи та філософи народів колишнього СРСР.

За загальним визнанням філософів, істориків, культурологів, політичних діячів та інших інтелектуалів, XX-ХХІ століття являють собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Вони вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цих століть може вмістити у себе досвід цілих епох попередньої історії - настільки він є насиченим різноманітним змістом.

Досить лише згадати те, що у XX столітті людство пережило дві світові війни, жахливі за чисельністю своїх жертв, кільканадцять революцій (також часто із руйнівними наслідками), вперше вийшло за межі земного простору, проникло у світ мікропроцесів, винайшло небувалі засоби оперування інформацією, навчилося трансплантувати органи людського тіла, дешифрувало генетичний код людини тощо. За одне це століття в культурі та мистецтві відбулася зміна кількох стилів та напрямів, виникло явище масової культури, надзвичайного розповсюдження набули засоби масової інформації.

У XX столітті кожна людина стала так чи інакше залученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. Філософські ідеї у ХХ столітті мають також свої особливості.

Особливості філософії ХХ століття:

- вийшла далеко за межі академічних аудиторій;

- досить сильно інтегрована у систему загальної (а не лише спеціальної) освіти;

- отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції, симпозіуми, діяльність філософських товариств та семінари;

- постала у своїх основних проявах некласичною;

- відчутно змінилася мова філософії вона стала зверненою до широкого загалу, почала говорити зрозумілою кожній людині, інколи, навіть, буденною мовою;

- змінилися змістовні та предметні орієнтації філософії можна, стверджувати, що для філософії XX століття не існує заборонених тем або зон;

- цій філософії властива колосальна різноманітність, строкатість, насиченість різновидами та варіантами; вона не замикається лише на тому змісті, який виник у XX столітті, а., навпаки, ніби актуалізує усю попередню філософію;

- відбулася досить радикальна переоцінка ідей, уявлень та цінностей і відмовлення від попередніх абсолютів;

- почали поступово розмиватися грані між філософськими працями та жанрами з інших сфер інтелектуальної діяльності.