Конспект лекції

ВСТУП

У складних економічних та соціальних умовах, у яких нині перебуває Україна, особливо важливими постають питання протистояння найнебезпечнішому негативному соціальному явищу – злочинності. Ефективна діяльність в цій царині можлива тільки за умови використання можливостей, сил та засобів усіх правоохоронних органів. Тому важливим, своєчасним та актуальним завданням є розробка нового, науково обґрунтованого механізму взаємодії правоохоронних органів, формування сучасної правової основи, а також запровадження нових форм та напрямків спільної діяльності.

У процесі реформування системи центральних органів виконавчої влади, започаткованого Указом Президента України № 1085/2010, у наслідок реорганізації Державного департаменту України з питань виконання покарань була утворена Державна пенітенціарна служба України. Функціонування системи її органів та установ є частиною державного правоохоронного механізму. Саме на діяльність означених органів та установ покладається важливе завдання з реалізації кримінально-виконавчої політики держави. Взаємодія органів та установ ДПтС України з державними та неурядовими інституціями є одночасно потребою і вимогою для можливості повноцінної діяльності у сфері виконання кримінальних покарань.

Нині, незважаючи на безумовне визнання з боку практичних працівників, державних діячів, представників громадськості актуальності активізації залучення до процесу виконання кримінальних покарань державних та неурядових інституцій, даний процес не знайшов належного відображення в нормативно-правових актах, і через це практика організації взаємодії є малоефективною.

Аналіз наукових праць вітчизняних та зарубіжних учених, які розглядали різні аспекти діяльності, пов’язаної з процесом виконання кримінальних покарань, взаємодії та координації різних правоохоронних органів, засвідчує, що питанням взаємодії як складової управлінської діяльності приділялася достатня увага. Натомість, у наукових роботах, присвячених організації виконання кримінальних покарань, взаємодія розглядається крізь призму залучення громадськості до даного процесу, зовсім не приділяючи управлінським аспектам цього процесу, а в роботах, присвячених взаємодії правоохоронних органів, питання спільної діяльності органів та установ ДПтС України взагалі не досліджувалися. Таким чином, слід відзначити відсутність в науці комплексного підходу до розробки проблем взаємодії органів та установ ДПтС України з публічними інституціями. За таких умов виникла об’єктивна потреба в поглиблених наукових дослідженнях організаційно-правового забезпечення взаємодії органів та установ ДПтС України з державними та неурядовими інституціями.

Вагомий науковий внесок у розробку різних аспектів за цією тематикою зробили відомі вчені-юристи: В.Б. Авер’янов, О.Ф. Андрійко, О.М. Бандурка, Я.Ю. Кондратьєв, В.В. Копейчиков, О.В. Кузьменко, Д.М. Лук‘янець, П.П. Михайленко, Н.Р. Нижник, О.І. Остапенко, В.І. Олефір, І.М. Пахомов, М.П. Стрельбицький, В.П. Цвєтков, В.І. Шакун, В.О. Шамрай, Ю.С. Шемшученко, В.К. Шкарупа та інші. Наукові напрацювання цих вчених стали теоретичною основою для формування комплексного уявлення про взаємодію різних органів державного управління, а використання розроблених цими вченими наукових постулатів науки, дозволило проводити дослідження проблем взаємодії на науково правильних та об‘єктивно обґрунтованих засадах.

Зважаючи на специфічну природу системи органів та установ ДПтС України, в дослідженні нами ґрунтовно були опрацьовані фундаментальні наукові дослідження з кримінально-виконавчого права, а також комплексу пенітенціарних наук. Слід відзначити наукові роботи: С.С. Алексєєва, Ю.М.Антоняна, Г.П. Байдакова, Л.В.Багрій-Шахматова, Ю.В.Бауліна, І.Г. Богатирьова, О.В. Беци, М.Г.Вербенського, Р.М. Гури, О.М. Джужи, А.П. Закалюка, В.М. Дрьоміна, М.Й. Коржанського, В.О.Корчинського, О.М. Костенка, О.Г. Колба, Є.Д. Лук'янчикова, В.А. Льовочкіна, М.П. Мелентьєва, М.І. Мельника, В.О. Меркулової, А.А. Музики, В.І. Осадчого, В.П. Пєткова, Г.О. Радова, Пазиніча В.І., Копотуна І.М., Демського О.С., О.Л. Ременсона, В.М. Синьова, А.Х. Степанюка, В.Я. Тація, В.П. Тихого, В.М. Трубникова, С.Я. Фаренюка, В.І. Шакуна, І.В. Шмарова та інших.

Наукове та практичне значення для розгляду діяльності ДПтС України як правоохоронної структури та її взаємодії мають праці вчених, які займалися проблемами правоохоронної діяльності: Б.І. Бараненка, В.Т. Білоуса, Й.І. Горінецького, С.В. Краснокутського, А.М. Кучук, О.В. Негодченка, П.В. Онопенка, В.П. Пєткова, Т.О. Пікулі, О.П. Рябченко, І.А. Сердюка, О.В. Тюріна, В.Г.Фатхутдінова та інших.

Визначення теоретичних засад взаємодії її принципів, форм та стадій з позицій управління було здійснено за допомогою аналізу наукових праць в галузі менеджменту та управління різними правоохоронними органами. Це, зокрема, роботи: В.М. Анисімкова, О.О. Бандурки, О.М. Бандурки, І.П. Голосніченка, В.О. Заросила, О.І. Коваленка, В.В. Конопльова, Я.Ю. Кондратьєва, Ю.Ф. Кравченка, А.М. Клюєва, Н.П. Матюхіної, Т.О. Мацелик, М.І. Немченка, О.І. Остапенко, В.П. Пєткова, С.В. Пєткова, В.М. Плішкіна, Д.В. Приймаченка, С.В. Присяжного, Д.В.Слинька, В.Д. Сущенка, О.Г. Фролової та інших.

Питанням взаємодії та координації різних правоохоронних органів були присвячені роботи таких учених, як: О.М. Бандурки, В.Т. Білоуса, О.О. Волобуєвої, Д.Г. Заброди, Д.П. Калаянова, В.К. Колпакова, В.А. Круглова, В.В. Лисенка, В.О. Малярової, Т.Є. Мироненко, Ю.С. Назара, І.В. Озерського, І.Л. Олійник, Ю.І. Пивовара, С.В. Продайко, Т.О. Проценка, В.П. Сапальова, О.В. Старченко, К.В. Степаненко, В.Ф. Усенка, В.М. Фесюніна, Л.О. Фещенко, П.В. Цимбала, В.О. Шамрая, І.Р. Шинкаренко та інших.

Окремі питання організаційно-правового забезпечення функціонування та управління установ та органів виконання покарань у своїх роботах розглядали науковці колишнього Радянського Союзу, Російської Федерації та незалежної України: А.А. Аксенов, Р.В. Алієв, Є.Ю. Бараш, О.Г. Боднарчук, В.М. Бризгалов, М.Г. Вербенський, А.О. Галай, О.Г. Гамалій, В.В. Дедюхін, С.В. Зливко, Ф.Г. Канцарін, В.Т. Коломієць, Ф.Т. Кузнецов, М.П. Мелентьєв, М.В. Мендель, М.І. Немченко, В.П. Пєтков, П.Є. Подимов, В.В. Промогайбенко, Г.О. Радов, М.М. Ребкало, В.І. Сєров, Є.Ю. Соболь, І.В. Шмаров, Д.В. Ягунов. Саме в роботах зазначених авторів фрагментарно розглядаються питання взаємодії установ та органів виконання покарань з державними та неурядовими інституціями. А тому їхній ґрунтовний аналіз має особливо важливе значення для дослідження теоретичних та практичних аспектів спільної діяльності установ та органів ДПтС України з державними органами та неурядовими організаціями.

Удосконалення нормативно-правової основи діяльності ДПТС України, що обумовлено необхідністю розвитку, подальшої демократизації, відкритості для громадськості, досягнення рівня міжнародних стандартів пенітенціарної сфери є важливою складовою частиною провадження реформи кримінальної юстиції в Україні, а також правової реформи. Реформування кримінально-виконавчої служби України і приведення її до світових стандартів повинно ґрунтуватися винятково на засадах науковості, а тому постає питання про здійснення глибокого аналізу проблем взаємодії установ та органів ДПтС України з державними та неурядовими інституціями, вироблення рекомендацій щодо удосконалення цього процесу й оптимізації його нормативно-правового регулювання, що обумовлює актуальність цього дослідження.

Питання 1 ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ФОРМ ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ ТА УСТАНОВ ДЕРЖАВНОЇ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ З ДЕРЖАВНИМИ ТА НЕУРЯДОВИМИ ІНСТИТУЦІЯМИ

Функціонування системи органів та установ Державної кримінально-виконавчої служби України (ДПТС України) є частиною державного правоохоронного механізму. Взаємодія органів та установ ДПТС України з державними та неурядовими інституціями є одночасно потребою і вимогою для можливості повноцінної діяльності у сфері виконання кримінальних покарань. Взаємодія органів та установ ДПТС України з державними та неурядовими інституціями складається з конкретних заходів спільної діяльності, поступальних кроків, необхідних для досягнення спільної мети. Тому, актуальним, на наш погляд видається аналіз форм спільної діяльності означених суб‘єктів.

З-поміж сучасних наукових праць, що розкривають різні аспекти спільної діяльності органів та установ ДПТС України з державними органами та інститутами громадянського суспільства, можна відзначити наукові здобутки Г.О.Радова, Р.А.Калюжного, С.Я.Фаренюка, В.А.Льовочкіна, О.Б.Пташинського, А.Х.Степанюка, В.П.Пєткова, А.О. Галая, І.Г. Богатирьова, С.В.Зливка та інших вчених.

У сучасних наукових дослідженнях питання форм взаємодії різних правоохоронних органів достатньо розроблені, однак протилежна ситуація склалася з приводу форм взаємодії органів та установ ДПТС України з різними інституціями. Отже, спочатку проаналізуємо існуючі наукові доробки і на їх основі визначимо специфічні характеристики спільної діяльності розглядаємих суб‘єктів.

В.А. Ліпкан і О.С. Ліпкан зазначають, що форма виражає спосіб існування, розвиток. Вона впливає на зміст управління позитивно або негативно: стимулює або гальмує реалізацію змісту, його розвиток. У свою чергу зміст визначає форму. Зміст управління являє собою сукупність взаємопов’язаних внутрішніх, суттєвих для якісної характеристики управління, властивостей та ознак [1, c.368].

І.В. Озерський вважає, що форма взаємодії передбачає структуру заходів, час і тривалість їх проведення, методи і специфіку взаємодії суб’єкта та об’єкта діяльності. Форма взаємодії виражає конкретні одноразові дії суб’єктів взаємодії організаційно-правового порядку [2, c.542].

Ю.І. Пивовар, досліджуючи питання взаємодії міліції і органів фінансового контролю, визначив, що форма – зовнішній прояв урегульованих нормами адміністративного, фінансового, кримінально-процесуального права, узгоджених за часом, місцем, засобами й цілями функціонально-обумовлених дій відповідних суб’єктів з метою виконання завдань, що ставляться перед ними [3, c.48].

Ми поділяємо позицію Д.Г. Заброди, який при формулюванні поняття форми взаємодії пропонує враховувати такі ознаки: 1) зовнішній прояв діяльності суб’єктів; 2) відбиття найбільш суттєвих закономірностей взаємодії; 3) урегульованість нормативно-правовими актами; 4) прояв у конкретних діях відповідних суб’єктів. Крім цього, основним критерієм визначення форми взаємодії має бути функціонально-операційний аспект спільної діяльності, при якій би вона (форма), як зовнішній прояв взаємодії, враховувала б у своїй основі, перш за все, характер тих функціональних операцій, які здійснюються узгоджено правоохоронними та контролюючими органами [4, c.62-63].

Таким чином, під формою взаємодії органів та установ ДПтС України з державними та неурядовими інституціями необхідно розуміти передбачену нормативними актами або домовленостями між суб‘єктами систему заходів, часові рамки їх проведення, їх способи і специфіку.

Беручи за основу класифікацію форм взаємодії, запропоновану у роботах двох останніх згаданих авторів, на наш погляд, критерієм класифікації форм взаємодії органів та установ ДПтС України з державними та неурядовими інституціями повинні бути:

• за метою та часом тривання - взаємодія буває постійною і тимчасовою, разовою;

• за характером зв’язків між взаємодіючими суб’єктами - взаємодія поділяється на безпосередню та опосередковану, двосторонню і багатосторонню взаємодію;

• за процесом управління - взаємодію можна розглядати як стратегічну, тактичну та оперативну;

• за ступенем конфіденційності - взаємодія є гласною та негласною;

• за нормативним регулюванням - взаємодія буває нормативно-регламентованою та договірною (ініціативною).

Отже, за метою взаємодія буває постійною, тимчасовою, разовою. Постійна взаємодія налагоджується для вирішення постійно існуючих проблем функціонування органів та установ. Наприклад, організація обміном інформації з підрозділами по боротьбі зі злочинністю (ОВС, СБУ та ін), або взаємодія із судами з приводу різних процесуальних та процедурних питань виконання кримінальних покарань (підготовка та розгляд справ про умовно-дострокове звільнення та ін.). Тимчасова взаємодія відбувається при реалізації спільних заходів, тривалість та змістовне наповнення яких конкретно визначене. Тривалість взаємодії – достатньо умовна характеристика і відображає часовий проміжок реалізації спільних дій. Наприклад, реалізація спільного проекту установи виконання покарань та громадської організації протягом року або двох років (залежно від домовленостей). Така взаємодія завершується у встановлені нормативними актами або домовленостями строки і інколи призводить до того, що мета взаємодії не досягається, або не повністю досягається. Разова взаємодія передбачає реалізацію однотактних спільних заходів, які, як правило, характеризуються спрямованістю на вирішення конкретної проблеми і коротко тривалістю. Наприклад, гасіння пожежі на території установи виконання покарань спільними зусиллями відомчої пожежної охорони та підрозділів МНС України.

За характером зв’язків між взаємодіючими суб’єктами, взаємодія поділяється на безпосередню та опосередковану, двосторонню і багатосторонню взаємодію. Безпосередня взаємодія органів та установ ДПТС України пов‘язана з наявністю прямого зв‘язку між конкретним підрозділом і певною державною або неурядовою інституцією. Прикладом такої взаємодії є проведення правозахисних або інших заходів громадськими організаціями із засудженими певної установи або органу ДПТС України. Опосередкована взаємодія відзначається ускладненням взаємодіючих зв‘язків і, як правило, наявністю більше ніж двох учасників взаємодії. Наприклад, взаємодія установ виконання покарань з Українським центром оцінювання якості освіти для проведення зовнішнього незалежного оцінювання засуджених та осіб, узятих під варту, забезпечення їх необхідними матеріалами для проведення тестування відбувається через організацію пунктів тестування на базі установ виконання покарань та слідчих ізоляторів ДПТС України. Двостороння взаємодія – спільна діяльність, при якій одним із суб‘єктів виступають органи або установи ДПТС України, іншим суб‘єктом – державні або неурядові інституції (наприклад, обмін конфіденційною інформацією між оперативними підрозділами установ та органів ДПТС України та підрозділами ОВС). Багатостороння взаємодія - спільна діяльність, при якій, одним із суб‘єктів виступають органи або установи ДПТС України, іншими суб‘єктами виступають відразу декілька зацікавлених інституцій (наприклад, спільна робота установ виконання покарань, територіальних органів внутрішніх справ та центрів зайнятості населення щодо надання особам, які звільнені від відбування покарання, допомоги в трудовому і побутовому влаштуванні, соціальній адаптації).

За процесом управління, взаємодію можна розглядати як стратегічну, тактичну та оперативну. Стратегічна взаємодія установ та органів ДПТС України - це комплекс спільних заходів з державними та неурядовими інституціями, які спрямовані на досягнення стратегічних цілей суб‘єктів взаємодії, характеризується постійністю зв’язків, довготривалістю і визначеною перспективою розвитку (наприклад, такою є взаємодія із судами з приводу підготовки та розгляду різних матеріалів стосовно засуджених або проведення спільних нарад з представниками різних правоохоронних структур). Тактична взаємодія спрямована на забезпечення реалізації спільної діяльності в межах окремо визначеного завдання (наприклад, організація спільно зі ЗМІ, створення циклу передач про сучасний стан функціонування установ та органів ДПТС України). Оперативна взаємодія є частиною тактичної та стратегічної взаємодії, характеризується формуванням і реалізацією спільних короткотермінових заходів, безпосереднім управлінням та корекцією процесу взаємодії. Інколи є разовою (наприклад, проведення одиничного культурного заходу в установі виконання покарань (концерту) тощо).

За ступенем конфіденційності, взаємодія є гласною та негласною. Аналіз нормативних актів з питань взаємодії органів та установ ДПТС України свідчить про те, що взаємодія носить у більшості випадків гласний характер, а навіть більше, останнім часом відзначається тенденція намагання продемонструвати якомога більшу відкритість для суспільства, і, відповідно, збільшення випадків залучення громадських організацій, державних інституцій тощо. Щодо негласної взаємодії, то в першу чергу йдеться про встановлений порядок обміну оперативною інформацією і проведення інших оперативно-розшукових заходів під час попередження та розкриття злочинів, вчинених засудженими та іншими особами, а також надзвичайних ситуацій (наприклад, при втечах засуджених).

За нормативним регулюванням, взаємодія буває нормативно-регламентованою та договірною (ініціативною). Нормативно-регламентована взаємодія характеризується порядком закріплення процедури організації спільних дій та заходів, тобто закріплення цієї процедури у нормативно-правових актах (Наприклад, Закон України „Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк” [5] та ін). Договірна (ініціативна) взаємодія відрізняється від попередньої тим, що домовленість на проведення спільних заходів регламентується угодою (адміністративним договором), а відповідно, як і кожна договірна практика, повинна мати ініціаторів (наприклад, угода про обмін інформацією між Державною податковою адміністрацією України та Державним департаментом України з питань виконання покарань від 05 серпня 2008 року, згідно з якою ДПА України та Департамент з метою здійснення контролю за правильністю і своєчасністю відрахувань із заробітку засуджених до виправних робіт і перерахуванням відрахованих сум у доход держави на підставі вироку суду, який набрав законної сили, вжиття спільних заходів для забезпечення надходжень коштів до бюджету, а також виконання Закону України “Про амністію” здійснюють обмін інформацією на центральному рівні).

У теорії управління основні форми взаємодії в основному групують у наступні основні блоки: а) обмін інформацією; б) спільна розробка управлінських рішень; в) реалізація розроблених управлінських рішень (при настанні певних строків та виникненні відповідних ситуацій); г) проведення інших погоджених заходів, які не були передбачені письмовими управлінськими рішеннями [6, c.510].

Взаємодія органів та установ ДПТС України з державними та неурядовими інституціями відбувається на різних рівнях:

1. Міжнародний рівень – між центральним органом виконавчої влади у сфері виконання покарань, конкретними установами та органами ДПТС України та міжнародними організаціями міждержавного характеру, органами державної влади зарубіжних країн, неурядовими інституціями. У 2009 році Департамент підтримував співпрацю з представниками державних та неурядових інституцій 36 країн (у т.ч. з 18, що входять до складу Європейського Союзу), а саме: Австрії, Бельгії, Білорусі, Великої Британії, Вірменії, Грузії, Данії, Естонії, Іспанії, Ізраїлю, Ірландії, Італії, Казахстану, Канади, Китаю, Киргизстану, Латвії, Литви, Молдови, Нідерландів, Норвегії, Німеччини, Польщі, Португалії, Росії, Румунії, Словаччини, Сполучених Штатів Америки, Туреччини, Угорщини, Узбекистану, Фінляндії, Франції, Чехії, Швеції та Швейцарії [7].

2. Центральний (державний) рівень – взаємодія між центральним апаратом ДДУПВП та керівних апаратів центральних органів виконавчої влади. Слід відзначити, що питання, які постають в процесі управління ДПТС України носять надзвичайно широкий спектр проблем, а тому взаємодія може бути організована фактично зі всіма міністерствами та більшістю відомств.

3. Регіональний рівень – взаємодія між територіальними органами управління ДПТС України та регіональними органами виконавчої влади, органами місцевого самоуправління, правоохоронними органами, недержавними інституціями. При чому, на цьому рівні можлива взаємодія між різними регіонами держави.

4. Місцевий рівень (названий нами умовно і включає значну кількість установ та органів ДПТС України, місцезнаходження яких часто не співпадає з певною адміністративно-територіальною одиницею) – взаємодія між конкретними установами та органами ДПТС України та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоуправління, місцевими підрозділами правоохоронних органів, недержавними інституціями. Особливістю цього рівня є наявність як горизонтальних, так і вертикальних зв‘язків. Адже інколи установи виконання покарань знаходяться за межами населених пунктів, що значно зменшує коло можливого залучення інституцій до співпраці, тож використання сил та засобів більш високого регіонального рівня зі значно більшим потенціалом (наприклад, обласного) є порятунком для віддалених підрозділів ДПТС України.

Питання 2. ВЗАЄМОДІЯ УСТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ ЗІ СПЕЦІАЛЬНИМИ ДЕРЖАВНИМИ ІНСТИТУЦІЯМИ ПО ВЛАШТУВАННЮ ЗВІЛЬНЕНИХ ОСІБ (ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ)

Системне реформування усіх аспектів складного процесу організації виконан­ня кримінального покарання у виді позбавлення волі вимагає перегляду багатьох його процедур. Такий перегляд повинен ґрунтуватися на засадах науковості та чіткому слідуванню міжнародним стандартам пенітенціарної сфери.

Належна організація процесу підготовки до звільнення - одна із складових адміністративної діяльності кримінально-виконавчих установ. Означеним процес дуже складний і відповідальний як для персоналу виправних установ, так і для за­суджених. На жаль, дослідження практичної діяльності персоналу виправних ус­танов в цій сфері змушує зауважити, що існують суттєві прорахунки в організації діяльності щодо підготовки засуджених до звільнення. Вони зумовлені, на нашу думку, як об'єктивними так і суб'єктивними причинами.

До суб'єктивних причин відносимо: неналежне виконання персоналом ви­правних установ покладених на них обов'язків; низьку професійну підготовку персоналу виправних установ щодо організації процесу підготовки засуджених до звільнення; відхилення новітніх педагогічних та організаційних форм підготовки засуджених до звільнення; слабку ефективність взаємодії персоналу ви­правних установ з відповідними службами постпенітенціарного сприяння засуд­женим.

До об'єктивних причин відносимо: неможливість держави задовольнити в по­вному обсязі потреби засуджених у постпенітенціарній допомозі; високий рівень безробіття та відповідно обмежений ринок праці де можуть бути влаштовані звільнені; недостатній контроль за виконанням відповідного законодавства в сфері постпенітенціарного впливу на засуджених; недостатній обмін інфор­мацією відповідних служб з виправними установами щодо особистостей засудже­них та іншими необхідними даними; недосконалість нормативного регулювання організації роботи із звільненими; слабке залучення різноманітних інституцій до процесу адаптації звільнених.

Вирішення питань соціальної адаптації звільнених можливе тільки за умови організації тісної співпраці кримінально-виконавчих установ з органами внутрішніх справ, адміністраціями підприємств, відповідними територіальними органами зайнятості. Адже на основі аналізу літератури з кримінально-виконав­чого права[1], можна зробити висновок, що соціальна адаптація вважається успішною, коли соціально корисні зв'язки звільненого від покарання в основних сферах життєдіяльності встановлені і не мають істотних відхилень (нормальні взаємини в родині, наявність житла, реєстрації, постійного місця роботи, частка в суспільній роботі, корисне проведення дозвілля, підвищення загальноосвітнього і культурного рівня і т.д.). Одночасно адаптований тип звільненого розриває зв'яз­ки із злочинним середовищем й іншими особами, чия поведінка характеризується як антигромадська, не зловживає алкоголем, не вчиняє правопорушень. Соціаль­на адаптація - не є автоматично триваючий процес. У деяких випадках вона мо­же протікати незадовільно, особливо, якщо навколишнє соціальне середовище звільненого від покарання не містить достатнього підкріплення та забезпечення позитивними поглядами, устремліннями й орієнтацією, які передаються йому при постійному безпосередньому спілкуванні з іншими людьми. Тому проблема дослідження соціальної адаптації звільнених від покарання перетворюється на проблему належного забезпечення нормального входження колишнього засудже­ного до життєдіяльності соціуму. Соціальна адаптація звільнених від відбування покарання неможлива без надання допомоги з боку державних та громадських інституцій.

Основна форма взаємодії персоналу кримінально-виконавчих установ та відповідних державних інституцій - інформаційний обмін. Такий обмін почи­нається ще в процесі підготовки засуджених до звільнення, коли відправляються документи та запити до відповідних служб за місцем його проживання. У даному випадку йдеться про обов'язкову взаємодію, яка передбачена відомчими норма­тивними актами.

Актуальною і суттєвою, на наш погляд, залишається проблема організації постійної, і, так нами названої, «необов'язкової» взаємодії означених суб'єктів. У даному випадку мова йде про спільні заходи відповідних соціальних державних служб (наприклад, служби зайнятості) і керівників пенітенціарних установ. На нашу думку, організація спільних нарад, зустрічей із засудженими надасть більш чітке реальне уявлення про існуючу ситуацію в цій сфері.

Взаємодія кримінально-виконавчих установ з відповідними службами ор­ганізовується з метою належного адаптування засуджених до умов суспільства.

Тож значна увага повинна надаватися правильному і ефективному виконанню положень нині існуючих нормативних актів у цій сфері. Для більш правильного розкриття даного питання необхідно проаналізувати нормативну базу, яка врегу­льовує порядок звільнення засуджених, а також визначає засади їхньої постпенітенціарної адаптації.

Аналіз норм Кримінально-виконавчого кодексу України дозволяє відзначити, що після того, як засуджений звільнився з місць позбавлення волі, робота відповідних служб спрямована на те, щоб забезпечити:

· допомогу цим особам;

· нагляд за цими особами.

Щодо першого аспекту, то необхідно відзначити наступне. Загальна робота з підготовки засуджених до звільнення в ідеалі повинна проводитись різними кате­горіями персоналу з перших днів перебування засуджених в кримінально-вико­навчій установі. Безпосередню діяльність щодо підготовки засуджених до звільнення проводить школа підготовки до звільнення засуджених. Програма «Підготовка до звільнення»[2], яка нині запроваджена в діяльність виправних уста­нов, передбачає 3 етапи та форми реалізації:

1. Початковий (з'ясовуються родинні стосунки, наявність соціальних зв'язків, у разі необхідності пропонується допомога адміністрації у їхньому відновленні; з'ясовуються рівень освіти, наявна професія, робоча спеціальність, пропонується набути повну загальну середню або професійно-технічну освіту, підвищити освітній рівень за дистанційними технологіями, вивчаються наміри щодо місця проживання після звільнення та працевлаштування тощо);

2. Основний (реалізуються вищезазначені побажання засудженого, у разі не­обхідності надається допомога в оформленні паспортів, інших документів, які ма­ють значення при вирішенні питань, які мають значення у процесі підготовки до звільнення; представниками державних та громадських та громадських ор­ганізацій проводяться консультації, лекції, бесіди з питань, що мають значення у процесі підготовки до звільнення, через бібліотеку установи, щотижневу газету Державного департаменту України з питань виконання покарань «Закон і обов'язок» та наочну інформацію надається можливість ознайомлюватися з нор­мативно-правовими актами, які регламентують вирішення питань трудового та побутового влаштування після звільнення);

3. Заключний (за 6 місяців до кінця строку покарання засуджений зарахо­вується на курси підготовки до звільнення, засуджений, який має реальну пер­спективу бути звільненим умовно-достроково або на заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, зараховується на курси за 3 місяці до засідання комісії колонії, яка буде розглядати питання щодо можливості направлення до суду відповідного подання, заняття на курсах проводять представники адміністрації колонії, державних та громадських організацій у формі: лекцій; бесід; практичних занять з психологічної підготовки, зокрема, тренінгів; засудженим, які втратили соціальні зв'язки, надається інформація про регіональні центр соціальної адап­тації та інші).

Дійсно, цей відомчий нормативний акт достатньо грунтовно розкриває засади проведення підготовки засуджених до звільнення, проте, на нашу думку з деяки­ми положеннями можна не погодитись, а деякі моменти означеного документу не відповідають реаліям сучасного процесу виконання покарань. Зокрема, необхідно відмітити: даний нормативний акт все ж таки частково має декларативний характер. Це проявляється в тому, що як і більшість нормативних актів соціально-ви­ховного спрямування, його зміст достатньо розпливчатий. У даному випадку, ми пропонуємо даний акт переробити у вигляді програми, в якій передбачається чітко окреслене коло всіх відповідальних учасників цього процесу. Така форма надала конкретнішої форми означеному нормативному акту. І, зокрема, визначи­ла би порядок та суб'єктів взаємодії, їхні безпосередні функції.

Організація взаємодії виправних установ та інших відомств організовується відповідно до спільного міжвідомчого наказу Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства внутрішніх справ України, Міністер­ства праці та соціальної політики України[3]. Аналіз цього нормативного акту дає підстави говорити про наявність достатньо чіткого порядку організації спільної діяльності підрозділів означених відомств щодо постпенітенціарного влаштуван­ня засуджених. Необхідно звернути увагу на інше. Відповідно до статті 156 Кримінально-виконавчого кодексу України, не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку покарання адміністрація установи виконання покарань через територіальні органи внутрішніх справ і центри зайнятості населення вживає за­ходів до трудового і побутового влаштування засудженого за обраним ним місцем проживання[4]. У даному випадку зазначена норма закону - відсилочна, адже ре­алізація цих положень передбачається при використанні норм Закону України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк»[5]. Відповідно до норм якого, соціальний патронаж - комплекс заходів державної підтримки та допомоги звільненим осо­бам, які здійснюються з метою сприяння цим особам у працевлаштуванні, про­фесійній переорієнтації та перепідготовці, створення належних житлово-побуто­вих умов, запобігання впливу на них криміногенних факторів.

Заходи соціального патронажу здійснюють місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, центри соціальної адаптації, служби у справах неповнолітніх, центри соціальних служб для молоді, спостережні комісії, органи соціального захисту населення, охорони здоров'я, внутрішніх справ, центри зай­нятості населення, будинки-інтернати, кризові центри, служби психологічної до­помоги, притулки, в тому числі для неповнолітніх, установи соціального патрона­жу, будинки нічного або тимчасового перебування звільнених осіб, громадські ор­ганізації та інші уповноважені на це органи, організації та установи.

Особам, які звільнилися з установ виконання покарань і не мають житлової площі, по прибутті до обраного місця проживання, на період до її отримання, місцевими органами виконавчої влади надається місце для тимчасового прожи­вання в спеціальних гуртожитках або центрах соціальної адаптації, створених місцевими органами виконавчої влади.

Як бачимо, даним законом передбачено значна кількість учасників процесу повернення засуджених до нормальної життєдіяльності після звільнення. У дано­му випадку постає питання про можливість дублювання або перебирання повно­важень тих чи інших структур. На нашу думку, розмежування компетенції тих чи інших служб, які забезпечують постпенітенціарну допомогу звільненим, може помітно вплинути на ефективність усієї реабілітаційної роботи. Саме з означени­ми установами повинні організовувати спільну діяльність кримінально-виконавчі установи, але зважаючи на невизначеність багатьох понять цього закону, ор­ганізувати будь-яку діяльність фактично не можливо.

Щодо забезпечення звільнених працею, то тут діють норми Закону України «Про зайнятість населення»[6], відповідно до яких для працевлаштування звільнених з місць позбавлення волі місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, з чисельністю понад 20 чоловік до 5 процентів загальної кількості робочих місць за робітничими про­фесіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості. Необхідно зазначити: в разі відмови у прийомі звільнених з місць позбавлення волі на роботу, в межах ус­тановленої броні з підприємств, установ і організацій державна служба зайня­тості стягує штраф за кожну відмову в п'ятдесятикратному розмірі неоподаткову­ваного мінімуму доходів громадян. Проте, як зауважує В.Руднік, ще й зараз домінує суспільна пасивність і навіть агресивність до засуджених злочинців, ад­же вони грабують, вбивають, ґвалтують; їх місце у в'язниці. З першого погляду це справедливо, злочинці повинні мати те, що заслуговують. Але, як свідчать нега­тивні наслідки позбавлення волі, за кожним засудженим стоять соціальні відноси­ни, яким наноситься шкода[7]. Адміністрація підприємства відмовляє в прийнятті на роботу раніше засудженого, вважаючи його неповноцінним працівником. Таким чином, відмова у прийнятті на роботу колишніх засуджених - достатньо поширена практика в діяльності підприємств. А головною причиною такої поведінки керівників підприємств є стереотипність мислення та суспільна думка стосовно колишніх засуджених. Такий стан потребує додаткової уваги з боку держави.

Усе зазначене дає підстави зробити висновки. Дійсно, нині порядок надання звільненим допомоги нормативно врегульований. Проте, на фоні позитиву норма­тивного регулювання спостерігаються складнощі в можливості реалізації означе­них положень. Так, за офіційними даними Державного департаменту України з питань виконання покарань, у першому півріччі 2000 року до виправних установ надійшли повідомлення з територіальних органів внутрішніх справ про прибуття 71% звільнених засуджених, у 2004 році цей показник складав 67% [8].

Для того, щоб змінити ситуацію на краще, на наш погляд, необхідно: змінити формальне ставлення до процесу підготовки до звільнення засуджених, що може бути реально втілено після зміни стереотипів діяльності персоналу виправних ус­танов; посилити контроль за реалізацією законодавства в сфері надання соціаль­ної допомоги звільненим; постійно проводити спільні координаційні наради керівництва виправних установ, відповідних керівників територіальних уп­равлінь кримінально-виконавчої системи, представників відповідних підрозділів органів внутрішніх справ та працівників служб зайнятості; постійно обмінюва­тись інформацією про реальний стан щодо роботи зі звільненими; розмежувати повноваження різних інституцій щодо проведення заходів зі звільненими; розгля­нути можливість запровадження практики делегування певних функцій до визна­чених інституцій за допомогою адміністративного договору.

Питання 3. Взаємодія установ і органів виконання покарань з іншими державними органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю

Діяльність суду, державних органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, установ і органів виконання покарань нерозривно зв'язана між собою. Цей взаємозв'язок, незважаючи на різноманітність правових підстав, форм і методів їх діяльності, обумовлюється покладеними на них завданнями боротьби зі злочинністю. Успішна робота кожного з указаних державних органів — необхідна передумова ефективного виконання завдань іншими ланками цієї системи. Вони повинні взаємодіяти на всіх етапах боротьби зі злочинністю і, зокрема, при виконанні покарання.

Характер взаємодії з кожним із них має свою специфіку. Вона обумовлюється загальним рівнем економічного і політичного розвитку суспільства, особливостями того чи іншого етапу боротьби зі злочинністю, місцем і роллю даного органу в боротьбі з нею, їх правовою регламентацією і умовами діяльності, специфікою покладених на них завдань.

а) Взаємодія установ і органів виконання покарань з органами слідства

Розслідування злочинів, виявлення винних осіб і виконання кримінального покарання є, на перший погляд, двома малопов'язаними етапами боротьби зі злочинністю. Однак у практичній діяльності органи дізнання і слідства, установи і органи виконання покарань тісно пов'язані між собою і активно сприяють один одному у виконанні ними своїх завдань.

На органи слідства законодавством покладено не тільки розкриття злочинів, а й встановлення причин і умов, що сприяють їх вчиненню, а також вжиття заходів з усунення таких причин і умов. Це положення має принципове значення для попередження злочинів, зокрема для виявлення та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів особами, які відбувають покарання. Розслідуючи злочини, слідчий може виявити недоліки в діяльності УВП, внести припис про їх усунення. Приписи слідчого на адресу начальника УВП сприяють покращанню роботи установи, зміцненню дисципліни серед засуджених, підвищенню якості виховного процесу.

Органи слідства надають допомогу установам і органам виконання покарань у вивченні особи засуджених. Особливо це значливо для організації виховної роботи з неповнолітніми засудженими. Дані особової справи засудженого при надходженні його до ВТК містять недостатньо інформації. У справі є копія вироку, анкета заарештованого і деякі інші дані. В ній відсутні такі відомості, що їх часто встановлює слідчий, і які потрібні для вихователя: про причини і умови, які сприяли вчиненню злочину, про роль неповнолітнього засудженого в його вчиненні; про минулу злочинну діяльність; дані, що характеризують поведінку засудженого до арешту в побуті, на виробництві і т. ін. Надання слідчим таких відомостей шляхом направлення письмових інформацій, консультування персоналу ВТК створює передумови для ефективної виховної роботи із засудженими. Така форма взаємодії з органами слідства можлива і потрібна для інших видів УВП.

У разі вчинення звільненими від покарання чи тими, хто відбуває його, нового злочину адміністрація УВП сприяє органам слідства у вивченні особи звинувачуваного, подаючи на нього загальну характеристику та копії інших матеріалів із його особової справи.

В УВП можуть відбувати покарання особи, які приховали від органів слідства і суду інші вчинені ними злочини. Виявлення їх — важливе завдання як органів слідства, так і адміністрації місць позбавлення волі. На основі цього загального завдання виникла й інша форма їх взаємодії — робота серед засуджених у напрямку добровільної їх явки з повинною.

б) Взаємодія установ і органів виконання покарань із судами

Тісно взаємодіють у своїй діяльності суди і УВП. Підстава їх взаємодії виникає вже в ході судового розгляду, коли суд здійснює виховний вплив на підсудних, створюючи тим самим передумови для організації з ними ефективної виховної роботи під час відбування покарання.

Ефективність виконання покарання безпосередньо залежить від справедливості винесеного вироку. Якщо покарання справедливе, відповідає характеру суспільної небезпеки вчиненого злочину і особи винного, воно сприятиме виправленню злочинця в місцях позбавлення волі.

Кримінально-процесуальне законодавство зобов'язує суд виявляти причини і умови, що сприяють вчиненню злочину. Розглядаючи справи по звинуваченню осіб, які відбувають покарання, суд може встановити порушення закону, причини і умови, що сприяли вчиненню ними нових злочинів (наприклад, слабкий контроль за засудженими в процесі відбування покарання, погана організація праці і побуту засуджених, зловживання персоналу УВП і т. ін.). У зв'язку з цим суд може винести окрему ухвалу на адресу керівників УВП чи їх вищестоящих начальників про доцільність вживання заходів щодо усунення причин, які породжують злочини.

Суд також може сприяти органам виконання покарання в усуненні недоліків у їхній роботі при розгляді кримінальних справ з обвинувачення в нових злочинах осіб, звільнених від покарання. У процесі судового розслідування часто виявляються такі факти, як необгрунтоване подання до умовно-дострокового звільнення засуджених, які в процесі відбування покарання характеризувались негативно, і ряд інших причин та умов, що сприяли вчиненню звільненим нових злочинів. Виявляючи їх у ході судового розгляду, суд може окремою ухвалою на адресу установи чи органу виконання покарання сприяти усуненню цих недоліків.)

Взаємодія установ і органів виконання, покарань і апаратів міліції спрямована на запобігання злочинів з боку звільнених з УВП, в першу чергу осіб, які були засуджені за тяжкі злочини, а також тих звільнених, які в період відбування покарання зарекомендували себе негативно. У взаємодії цих органів можна умовно виділити два етапи.

Перший — підготовчий — починається за три місяці до звільнення засудженого від покарання. Формою взаємодії УВП і апаратів міліції на цьому етапі є проведення із засудженим, який підлягає звільненню, бесід про умови і правила життя після звільнення, місце майбутнього проживання і роботи і т. ін. Такі бесіди сприяють більш відповідальному ставленню з боку засуджених до акту звільнення з УВП, до своїх громадянських прав і обов'язків.

Другий етап взаємодії — взаємна інформація УВП і міліції про звільнених і вжиття спільних заходів щодо попередження з їх боку нових злочинів. Інформація адміністрацією УВП апаратів міліції містить поряд із загальними відомостями, що характеризують особу звільненого, його зв'язки із злочинними елементами, наміри, якщо вони були встановлені в процесі відбування покарання, й інші дані, які становлять інтерес для міліції з метою попередження повторних злочинів з боку таких осіб. Дуже важливим є здійснення взаємодії УВП і міліції при встановленні за особами, які звільнилися з місць позбавлення волі, адміністративного нагляду.

Форми взаємодії установ і органів виконання покарань не вичерпуються лише наведеними вище. Напрями і форми взаємодії не є постійними, вони змінюються, удосконалюються під впливом динамічних змін у соціально-економічній, політичній, духовній та інших сферах життя суспільства. Безперечне лише те, що досягнення мети кримінального покарання неможливе без найтіснішої взаємодії установ і органів виконання покарань з іншими інститутами держави і суспільства в цілому.