Конспект лекції

ВСТУП

Питання 1. Виконання та відбування покарань, пов’язаних з позбавленням волі

Забезпечення безпеки суспільства багато в чому зумовлюється виконанням кримінальних покарань. На це вказують результати проведеного нами анкетування персоналу ДКВС України. Зокрема, на запитання: «Які, на Вашу думку, цілі дійсно досягаються при виконанні кримінальних покарань?» – респонденти відповіли наступним чином: кара – 14 %; виправлення засудженого – 12 %; запобігання вчиненню нових злочинів – 13 %; забезпечення безпеки суспільства шляхом ізоляції засудженого – 51 %; залякування злочинця та інших осіб («щоб іншим неповадно було») – 8 %; помста злочинцю за вчинене – 2 %. Зазначимо, що у процесі реалізації кримінальних покарань до засудженого застосовуються насамперед кримінально-виконавчі засоби (у т. ч. режим взагалі та ізоляція, зокрема), що забезпечують безпеку суспільства.

На перше місце в реалізації розглянутої мети висувається ізоляція особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Ізоляція від суспільства означає примусове поміщення засудженого на підставі вироку суду до виправної колонії. Ступінь (рівень) ізоляції залежить від рівня безпеки виправної колонії. Максимальна ізоляція має місце в колоніях максимального рівня безпеки (особливо у приміщеннях камерного типу), мінімальна – в колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання (або в дільниці ресоціалізації). Ізоляція осіб здійснюється шляхом зовнішньої охорони та (або) нагляду за ними. Мета такого заходу обумовлюється і виправдовується тим, аби убезпечити суспільство від можливих небезпечних посягань з боку ізольованих осіб. Ізоляція розглядається як необхідна реакція суспільства на зростання агресивної поведінки окремих його індивідів.

Усі без винятку особи мають право на самозахист зазначеним способом і в реалізації цього права чимала роль належить зваженій кримінально-виконавчій політиці. На перший погляд, можна піти простим шляхом – ізолювати всіх, хто потенційно загрожує суспільству, але це Україна вже проходила у ХХ ст. Безперечним залишається той факт, що ізоляція злочинця служить захисту суспільства, але вона несе і негативні наслідки. За спостереженнями вчених, у всіх країнах існує закономірність: чим більша частина населення проходить через місця позбавлення волі, тим вищий рівень злочинності. Особи, які відбули покарання, пов’язані з позбавленням волі, складають значні резерви злочинності. У свою чергу, посилення страху перед злочинністю, почуття незахищеності неминуче спричиняють посилення заходів кримінальної репресії, а кампанії по боротьбі зі злочинністю лише ускладнюють криміногенну обстановку в державі.

Значна кількість осіб, засуджених до покарань, пов’язаних з ізоляцією від суспільства, – не тільки українська, але й глобальна міжнародна проблема. Зокрема, в Україні за середньорічними показниками в установах виконання покарань відбувають покарання близько 150 тис. засуджених. Україна перебуває на третьому місці за кількістю справ, які держава програла в Європейському суді з прав людини. За кількістю осіб, засуджених до покарань, пов’язаних з ізоляцією від суспільства, на 100 тис. населення ситуація у світі така: 1 місце – США (730), 5 місце – Росія (522), 25 місце – Україна (336), 60 місце – Польща (217), 218 місце – Ліхтенштейн (19).

Оскільки позбавлення волі є найбільш розповсюдженим видом кримінального покарання не лише на пострадянському просторі, але й в усьому світі, накопичена потужна міжнародна нормативно-правова база та багатий законодавчий досвід іноземних держав з питань регулювання виконання та відбування цього виду покарання.

Заслуговує уваги доповідь на VIII Міжнародному кримінологічному конгресі (Ліссабон, 4–9 вересня 1978 р.) в межах роботи секції «Поводження із засудженими» доктора Едіт Елізабет Флінн (Бостонський університет, США). Щодо розвитку тюремної системи у США, вона вважає, що особи, від яких реально можна очікувати рецидиву, повинні поміщатися до тюрми. Стосовно інших повинна бути відновлена система соціальної реабілітації. У тюрмах необхідно повернутися до програм перевиховання. Е. Флінн запропонувала декілька таких програм. Суть їх зводиться до того, що тюрми повинні бути нечисленними (не більше 150 засуджених). Вихователі зобов’язані добре знати кожного засудженого. Саме за таких умов значно підвищиться ефективність застосування принципу диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі, в основу якого покладено диференційований та індивідуальний підходи до засудженого.

Зарубіжними вченими і практиками накопичено великий позитивний досвід щодо виконання покарання у виді позбавлення волі. У зв’язку з цим нами будуть піддані аналізу пенітенціарні системи іноземних держав (на прикладі США, Англії, Швеції, Фінляндії, Франції), котрі досягли найбільших успіхів у цій сфері. Під «успіхами» нами розуміється відсоток постпенітенціарного рецидиву, який у досліджуваних країнах коливається в межах 7–8 %, тоді як в Україні складає близько 15–16 %. Крім цього, кримінально-виконавча практика зазначених зарубіжних країн давно перейшла на систему одиночного (та блочного) тримання засуджених до позбавлення волі.

Розпочнемо із родоначальників пенітенціарних систем. Позбавлення волі – один із найбільш розповсюджених видів кримінальних покарань у США – найчастіше розуміється як тюремне ув’язнення. Воно може бути: 1) короткостроковим (зазвичай призначається за місдимінори та на строк до одного року); 2) тривалим (законодавство федерації та штатів іноді не обмежує максимальні строки позбавлення волі – це може бути 20, 30, 40 і навіть 200, 300 і більше років); 3) довічне позбавлення волі (призначається за найнебезпечніші фелонії або в якості альтернативи смертній карі, або за сукупністю вироків і злочинів, або особі, яка має дві чи три судимості, головним чином за фелонію).

Що стосується виконання покарання у виді позбавлення волі у США, то відповідно до теорії «нової пенології», яка ґрунтується на методах релігійного виховання та морального відродження особистості, тривалість ув’язнення в значній мірі може залежати лише від самого злочинця, від його бажання виправитись. Суд у своєму вироку встановлює лише нижню і верхню межі строку позбавлення волі (наприклад, від 1 року до 99 років), а реальний строк визначає адміністрація в’язниці. Саме в межах системи невизначених вироків, за задумом її творців, повинна бути реалізована мета соціальної реабілітації злочинця, що досягається шляхом «поводження» з ним. У цій системі знайшов відображення вироблений американськими кримінологами принцип «покарання повинно відповідати небезпеці злочинця» замість принципу «покарання повинно відповідати тяжкості злочину». Така позиція, але за умови відсутності упередженого ставлення з боку адміністрації установ до засуджених, у повній мірі відповідає принципу індивідуалізації юридичної відповідальності та принципу диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі. За результатами досліджень, 15 % співробітників виправних колоній, відповідаючи на відкрите питання щодо пропозицій з удосконалення порядку виконання покарання у виді позбавлення волі, висловились за впровадження у вітчизняну систему кримінальної юстиції системи невизначених вироків, що, на їх думку, повинно підвищити ефективність виконання цього виду покарання. Однак, за сучасних умов розвитку вітчизняна система кримінальної юстиції ще не готова до імплементації системи «невизначених вироків». Ця тема є доволі цікавою і актуальною, у зв’язку з чим потребує детального дослідження.

У пенітенціарній практиці США ефективному виконанню покарання у виді позбавлення волі сприяє науково розроблена та обґрунтована класифікація засуджених. Так, адміністрація більшості тюрем США класифікує засуджених відповідно до імовірності вчинення ними втечі та оцінки їх небезпеки. За цими підставами засуджені поділяються на 5 основних категорій: 1) засуджені, які тримаються в умовах максимальної ізоляції, від яких треба очікувати втечі, а також засуджені, які можуть завдати шкоди собі та іншим; для забезпечення безпеки їх рекомендується тримати в одиночних камерах та не виводити без супроводу представника тюремної адміністрації та без застосування спецзасобів (наручники, ремені, кайдани); 2) засуджені, які тримаються в умовах суворої ізоляції, яких замикають у камерах та блоках, але яким дозволяється працювати у бригадах під наглядом у приміщеннях тюрми. На Півдні, де широко практикується використання засуджених на дорожніх роботах, ця категорія засуджених може залучатися до таких робіт під наглядом озброєної охорони; 3) засуджені, які тримаються в умовах обмеженої ізоляції, які працюють у бригадах під наглядом неозброєної охорони за межами тюрми та без нагляду – на території тюрми; у тюрмі їх називають «благонадійними»; 4) засуджені, які тримаються в умовах мінімальної ізоляції, яким дозволяється жити та працювати за межами тюрми без нагляду; 5) засуджені, які «перебувають під опікою суспільства», яким дозволяється проживати у громаді у самому місті або неподалік від нього та без нагляду їздити на роботу, на навчання або час від часу відвідувати знайомих. Відповідно до однієї з нових програм, засудженому дозволяється проживати в університетському гуртожитку та у період навчання в університеті один раз на тиждень звітувати перед консультантом. Подібну практику виконання покарання в умовах мінімальної ізоляції та опіки суспільства, з метою приведення вітчизняного кримінально-виконавчого законодавства у відповідність із вимогами диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк, слід імплементувати у норми КВК України, що регламентують короткочасні виїзди засуджених до позбавлення волі на певний строк за межі виправних колоній. Як додаткову підставу доцільно передбачити складання вступних та випускних екзаменів засудженими, які реалізовують право на освіту.

Існуюча практика виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк у США свідчить про подвійну користь диференціації та індивідуалізації виконання покарання шляхом зменшення обсягу режимних правообмежень стосовно засуджених: по-перше – економічну, а по-друге – ресоціалізаційну. Справа в тому, що максимальна та сувора ізоляція обходяться набагато дорожче, ніж мінімальна ізоляція та опіка з боку громади. Фактично у деяких юрисдикціях така опіка може бути економічно вигідною, тому що засуджений відпрацьовує щоденно 3–4 долари за утримання та 1 долар за транспортні витрати. У той же час він допомагає своїй родині, що скорочує розмір допомоги, яка їй виплачується. Крім того, засуджені, які тримаються в умовах обмеженої та мінімальної ізоляції, а також засуджені, які проживають у громаді, більш підготовлені до умовно-дострокового звільнення, ніж засуджені, яких тримають в умовах максимальної та суворої ізоляції. Лише незначна кількість засуджених, які тримаються в умовах максимальної ізоляції, звільняються достроково, та і ті лише за надзвичайних обставин. Таким чином, пом’якшення по мірі можливості режиму кожному засудженому відповідає як меті його пристосування до умов співжиття, так і меті економії.

Відбування покарання у виді позбавлення волі в Англії організовується за прогресивною системою, що передбачає одиночне ув’язнення з подальшим переведенням до загальної камери, де режим поділяється на три ступеня. Просування по цим ступеням з набуттям відповідних пільг залежить від поведінки засудженого. Увесь строк відбування покарання поділяється на наступні періоди: а) пробний період (одиночне ув’язнення); б) виправний період (загальне ув’язнення із залученням до праці); в) умовно-дострокове звільнення (після відбуття не менше 3/4 строку покарання). Між виправним періодом та умовно-достроковим звільненням передбачається ще один етап – перехідне ув’язнення у тюрмі з напіввільним режимом (вихід на роботу без конвою, вільне спілкування із зовнішнім світом). Цей перехідний період позитивно оцінюється наукою і практикою.

Варто відзначити реалізацію загальноосвітнього і професійно-технічного навчання засуджених до позбавлення волі на певний строк в Англії. Програми цього засобу виправного впливу складаються з урахуванням потреби засуджених в освіті. Крім цього, має місце заохочення продовження навчання після звільнення. Позитивно оцінюємо те, що засуджені мають можливість вступати до коледжів, а також навчатися у вищих навчальних закладах за заочною формою навчання. Подібна практика заслуговує уваги з боку вітчизняного законодавця щодо внесення змін до відповідних статей КВК України (скажімо, до ст. 111 Кодексу).

Зарубіжна пенітенціарна практика містить один вельми цікавий елемент. Зокрема, у тій же Англії, начальник тюрми має право, помістивши засудженого за злісне порушення дисципліни до ізолятора на 28 днів, не зарахувати цей час до загального строку тюремного ув’язнення. Зазначимо, що у російській пенітенціарній науці також висловлено пропозицію щодо можливості продовження перебування засудженого в умовах ізоляції на строк, протягом якого він злісно ухилявся від виконання вимог режиму установи виконання покарань, був визнаний злісним порушником режиму відбування покарання. Прийняття відповідного рішення передбачається судом. Вважаємо, наведена практика заслуговує на позитивну оцінку як така, що сприятиме підвищенню дисциплінованості засуджених та запобіганню вчиненню правопорушень (у т. ч. злочинів) з їхнього боку; і тому може бути імплементована національним законодавцем.

У Швеції покарання у виді позбавлення волі поділяється на: 1) позбавлення волі на певний строк; 2) довічне позбавлення волі. Згідно з КК Швеції, покарання у виді позбавлення волі на певний строк диференціюється від 14 днів до 10 років. У Швеції, населення якої складає близько 9 млн. чоловік, лише 5 тис. осіб перебувають у місцях позбавлення волі, та й то це здебільшого некорінні шведи. У кримінально-виконавчій системі Швеції – 55 тюрем і близько 20 слідчих ізоляторів. Середня тюрма розрахована на 45–80 осіб. У декількох великих тюрмах утримується від 100 до 300 ув’язнених, кожному з яких, як правило, надано окрему камеру (насправді, це більше схоже на номер у готелі, відповідно умебльований, а також обладнаний санвузлом). Вдень засуджені того чи іншого відділення вільно спілкуються між собою, а на ніч персонал зачиняє ув’язнених у камері.

Кодексом (Глава 26, розділ 6) передбачено можливість умовно-дострокового звільнення від відбування покарання за умови відбуття 2/3 строку покарання, але не менше 1 місяця. Перешкодою у своєчасній реалізації зазначеного законного інтересу засудженого є, згідно з розділом 7 глави 28 КК Швеції, порушення умов відбування покарання. Причому за кожне таке порушення дата умовно-дострокового звільнення відкладається на 15 днів.

Таким чином, підстави умовно-дострокового звільнення за КК Швеції істотно відрізняються від тих, що передбачені вітчизняним законодавством. Зокрема, щодо формальної підстави – строку відбутого покарання – то він за шведським законодавством не диференціюється залежно від тяжкості вчиненого злочину, форми вини та особи засудженого, як це має місце за КК України. А от матеріальна підстава умовно-дострокового звільнення визначена дещо в іншому аспекті порівняно з вітчизняним законодавством. Так, якщо за КК та КВК України підставою умовно-дострокового звільнення є виконання позитивного обов’язку (тобто сумлінна поведінка і ставлення до праці), то за КК Швеції – негативного обов’язку (тобто утримання від порушення умов відбування покарання). Вважаємо, що така процедура не може бути реципійована вітчизняною системою кримінальної юстиції, оскільки не стимулюється виконання позитивного обов’язку засудженого у формі сумлінної поведінки і ставлення до праці.

Умови відбування покарання у виді позбавлення волі у тюрмах Швеції теж відрізняються від аналогічних в Україні. Зокрема, дисциплінарні стягнення, які можуть застосовуватися до засуджених у тюрмі, значно різняться від тих, які передбачаються у ст. 132 КВК України. Це всього лише: 1) попередження чи 2) не зарахування певного періоду відбування покарання у тюрмі (до 10 діб) у загальний строк покарання. І ніяких карцерів, приміщень камерного типу чи дисциплінарних ізоляторів. Навіть за втечу з тюрми передбачена тільки дисциплінарна відповідальність. Представники адміністрації тюрем пояснюють це тим, що у людини є природний потяг до свободи, за який недоцільно її карати. У таких випадках строк покарання продовжується на термін перебування засудженого у розшуку. Але в деяких тюрмах є окремо розташовані на території відділення, у яких розміщуються засуджені, що мають певні відхилення в психіці (наприклад ті, що бояться спілкування з іншими засудженими), чи засуджені, які ведуть себе агресивно стосовно персоналу тюрми. Умови їх тримання такі ж, як і у звичайних відділеннях, але рівень охорони підвищений. Після проведення циклу спеціальних мотиваційних програм такі засуджені переміщуються в інші відділення.

Позитивно оцінюючи досвід Англії та Швеції щодо виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк, 71 % співробітників виправних колоній висловили пропозицію щодо не зарахування строку перебування засудженого до позбавлення волі у приміщенні камерного типу, як виду дисциплінарного стягнення, до загального строку відбування покарання. Слід зазначити, що реакцією на зазначену пропозицію є її включення до одного із напрямів «Удосконалення нормативно-правової бази в сфері виконання кримінальних покарань та попереднього ув’язнення» Концепції розвитку та модернізації органів і установ, що належать до сфери управління ДПтС України, на період до 2016 р.

Метою поводження з ув’язненими у тюрмі є підготовка їх до виходу на волю. Оскільки середній строк ув’язнення обчислюється кількома місяцями, то така проблема є нагальною. Для її вирішення щодо кожного ув’язненого розробляється відповідна програма. На початку спеціальною комісією у єдиному на всю країну центрі розподілу засуджених (який функціонує при одній із великих тюрем) визначається вид установи (закритого чи відкритого типу) або ж навіть відповідне відділення тюрми, де має відбувати покарання та чи інша особа і де вона матиме змогу реалізувати себе у тій чи іншій програмі відповідно до своїх уподобань. До ув’язнених застосовується міжнародно визнаний тест HSR-20, розроблений канадськими науковцями, який дозволяє розкрити особистість засудженого. Із засудженими проводиться співбесіда, за результатами якої здійснюється їх розподіл не тільки по тюрмах, а й по окремих відділеннях (секціях) тюрем. При розподілі одразу ж визначається строк, після відбуття якого засудженому можлива зміна умов тримання шляхом переводу в установу більш відкритого типу.

Засуджені у Швеції також можуть отримувати короткострокові відпустки за межі тюрми. Дозвіл залишити тюрму може бути наданий засудженому для полегшення його повернення в суспільство за умови, що це не сприятиме продовженню злочинної діяльності чи іншої протиправної поведінки. Тобто це – право, а не обов’язок адміністрації тюрми, і від самого засудженого залежить, коли і скільки відпусток він отримає. Факт належної поведінки у відпустках є передумовою переведення таких засуджених до установ більш відкритого типу. Таким чином, і у шведській практиці виконання позбавлення волі на певний строк перелік підстав для надання засудженим можливості короткочасного виїзду за межі установи виконання покарань не є вичерпним і застосовується з урахуванням принципу диференціації та індивідуалізації виконання покарань.

Слід зазначити, що повага до прав окремої людини є аксіомою як у всьому шведському суспільстві, так і в кримінально-виконавчих правовідносинах. Аналіз наукових публікацій, а також урахування думки осіб, які відряджалися до Швеції з метою вивчення досвіду функціонування Служби тюрем і пробації, дає підстави стверджувати, що в основі шведського законодавства і правозастосовної практики – індивід. У зв’язку з цим слід підкреслити, що у шведських тюрмах ретельно втілюються в життя основоположні принципи Європейських пенітенціарних правил, згідно з якими цілі виправного впливу на засуджених полягають, зокрема, в тому, щоб зберегти їх здоров’я та гідність.

Погоджуючись з висновками О. Лисодєда та А. Степанюка і ґрунтуючись на досвіді вивчення системи виконання покарань Швеції, можна резюмувати, що ця система дійсно є пенітенціарною. Системою, в якій не принижуються честь і гідність, не калічаться людські душі, персонал не зловживає службовим становищем, а робить все для того, щоб злочинець після відбуття покарання став законослухняним громадянином і приносив користь не тільки собі, а й суспільству та державі. Системою, в якій виконуються вимоги Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, Мінімальних стандартних правил поводження із засудженими, Європейських пенітенціарних правил та інших, не менш важливих, міжнародних документів.

Так само, як і у Швеції, у Фінляндії покарання у виді позбавлення волі існує у двох формах: 1) на певний строк та 2) довічне. Щодо позбавлення волі на певний строк, то воно призначається в межах від 14 діб до 12 років. У Фінляндії функціонує 26 тюрем. Більшість із них – тюрми закритого типу. Однак останнім часом у тюремній політиці Фінляндії спостерігається тенденція збільшення частки засуджених, які поміщаються до відкритих установ, особливо за злочини невеликої тяжкості.

Звертає на себе увагу зміна обсягу карального впливу на засуджених до позбавлення волі на певний строк шляхом застосування електронного моніторингу. Наприкінці 2007 р. робоча група, призначена Міністром юстиції, завершила вироблення пропозицій із використання системи електронного моніторингу. Ця система використовується при виконанні покарання у виді домашнього арешту. При цьому за допомогою електроніки контролюють осіб, які вчинили злочин вперше та засуджені до невеликих строків тюремного ув’язнення, а також ув’язнених тюрем із полегшеним режимом. Проводиться активна робота зі здійснення контролю за відбуванням коротких тюремних строків вдома або в інших установах (наприклад, для наркоманів, алкоголіків). Вважаємо обґрунтованою таку форму диференціації та індивідуалізації виконання покарання через досягнення мети ресоціалізації засуджених до позбавлення волі на певний строк.

Відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк у Франції здійснюється за Оборнською системою із застосуванням прогресивних умов відбування, тобто від більш суворих до менш суворих. Після прибуття до тюрми засуджені повинні відбути визначений строк в одиночному ув’язненні (як правило, не більше 45 днів). Потім до них застосовується так звана прогресивна система відбування покарання, що складається із наступних етапів: 1) одиночне ув’язнення; 2) виправні (рос. «исправимые») засуджені вдень працюють разом, ночують в одиночних камерах (за Оборнською системою); 3) збільшення кількості пільг; 4) переведення на напіввільний режим із працею за межами тюрми та відвідуванням родичів; 5) умовне звільнення за добру поведінку.

У межах реформування французької пенітенціарної системи міністр юстиції Мішель Алліо-Марі висловила бажання зробити так, щоб у Франції тюрма стала «школою боротьби з рецидивом» і одночасно «установою, що активно займається соціальною реабілітацією». Основою пенітенціарної реформи, на думку французького міністра юстиції, має стати створення таких умов відбування покарання: «дотримання гідності особистості», душ у кожній із камер, розрахованих на одну людину, у пенітенціарній установі, призначеній для індивідуального ув’язнення; «персональний супровід» (санітарний, психомедичний аспект...); «підготовка до соціальної реабілітації» (робота, здобуття професії, фізична підготовка...). Звичайно, такі умови є оптимальними для реалізації диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк.

Проте на сьогодні наша держава економічно не готова до створення вищезазначених умов відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк. Процес переведення вітчизняної пенітенціарної системи на одиночне (або блочне, як це передбачається Концепцією державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України) тримання засуджених вимагає не лише досить тривалого часу, матеріальних витрат, але і ґрунтовного переосмислення філософії виконання/відбування кримінального покарання у виді позбавлення волі на зазначених засадах, що має відповідно як своїх прихильників, так і супротивників.

Питання 2. Виконання та відбування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі

При вивченні міжнародного досвіду виконання покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, в країнах Європи основну увагу ми звернули на одне із сучасних явищ нашого часу – пробацію. У цьому питанні висвітлюються бачення вчених на переваги та ймовірні недоліки зарубіжного досвіду та можливість його впровадження в Україні. Як відомо, нині в усьому світі ставиться під сумнів доцільність покарання у виді позбавлення волі, яке, проіснувавши як інновація протягом двох століть, виявило свою неефективність.

Світове співтовариство зійшлося на думці про необхідність скорочення сфери застосування покарання у виді позбавлення волі та розширення практики застосування альтернативних покарань. Цьому процесу сприяло багато чинників, пов’язаних як із загальним процесом гуманізації державної політики демократичних країн у кримінально-правовій сфері, так і з аналізом стану злочинності та неефективності судової практики застосування репресивних видів покарань, пов’язаних з позбавленням волі.

У цілому, процес дослідження використання не в’язничних санкцій у країнах розвинутої демократії засвідчив їх високу ефективність щодо запобігання вчиненню нових злочинів, зменшення їх рецидиву, позитивного впливу на правосвідомість правопорушників тощо.

Призначення покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, має багаторічну історію. Такі покарання давно посіли певне місце в системі кримінального судочинства різних країн світу. Наприклад, у більшості держав Європи, Америки, у деяких азіатських та африканських країнах створено спеціалізовані органи, що виконують альтернативні види покарань, – служби пробації.

Це позадержавне, позаполіційне, позатюремне, у деяких країнах цивільне відомство, що отримало свою назву від одного з найпоширеніших за кордоном видів альтернативних покарань – пробації. На думку О. В. Беци, пробація як вид покарання виникла у США у першій половині ХІХ ст. на основі двох інституцій – умовного засудження й відстрочки відбування покарання.

Інститут пробації був відомий радянській юридичній науці. Однак спеціальних досліджень, присвячених його ролі у виправленні засуджених, боротьбі зі злочинністю за кордоном, порівняно мало. При цьому пробація розглядалась в контексті інших проблем кримінального та кримінально-виконавчого права.

На сучасному етапі звернення погляду на альтернативні санкції знайшло своє відображення у резолюціях, затверджених концепціях і рішеннях міжнародних симпозіумів та конгресів ООН з питань попередження злочинності, поводження із засудженими, застосування альтернативних ув’язненню покарань тощо.

Пробація – це доволі «молода» модель поводження зі злочинцями, історичний розвиток якої почався в ХІХ ст. Пробація, на думку С. Лісон, – це система, яка надає злочинцям можливість реформуватися. Пробація – це форма умовного засудження, яка виступає, з одного боку, як альтернативна ув’язненню санкція, а з іншого – як правозастосовна інституція, спеціалізований орган чи служба, які виконують цю та деякі інші альтернативні санкції. Сутність пробації полягає у встановленні нагляду за злочинцем, який залишається в суспільстві, але на якого судом накладені певні зобов’язання й обмеження.

Крім того, пробація спрямована на вивчення особи правопорушника, складання його соціально-психологічної характеристики та пропозицій до суду щодо обрання раціонального виду покарання. Головною метою пробації є захист суспільства, попередження повторних злочинів, сприяння реінтеграції правопорушника в суспільство. Пробація прямо або опосередковано виконує такі завдання:

– надає органам судової влади та іншим структурам високоякісну інформацію (досудові звіти й доповіді про соціальне обстеження правопорушників) та оцінки з метою допомогти суддям у призначені покарання і виборі інших рішень;

– забезпечує практичну, фінансову, соціальну і психологічну допомогу та опіку, а також проводить роботу з правопорушниками після звільнення, на основі методів соціальної роботи, на будь-якому етапі протягом контактування правопорушника з системою кримінального судочинства;

– контролює і здійснює нагляд за правопорушниками, які перебувають під пробаційним наглядом;

– робить свій внесок у безпеку суспільства через заохочення правопорушників ставати законослухняними членами суспільства, ефективний моніторинг і нагляд за правопорушниками з метою зменшення рівня повторної злочинності, а також способом розвитку тих навичок, які сприяють веденню позитивного способу життя та соціальній реінтеграції;

– виявляє й розвиває особисті риси клієнта і соціальні ресурси, які допоможуть йому успішно повернутися в суспільство і вести законослухняний спосіб життя завдяки створенню позитивної життєвої стратегії;

– підтримує осіб, яких тримають під вартою, допомагає їм готуватися до звільнення;

– надає допомогу правопорушникам після їх звільнення із в’язниці;

– співпрацює з центрами соціальної реабілітації для правопорушників;

– надає допомогу сім’ям правопорушників з метою підтримки й покращення сімейних стосунків правопорушників, а також зменшує перешкоди соціальній інтеграції.

Загалом виділяють дві основні функції пробації: досудову та після судову.

Досудова функція, або ж «соціальне дослідження особистості підсудного» здійснюється на стадії розслідування злочину, разом із проведенням інших слідчих дій, покладених на органи дізнання та слідства. Під час її виконання забезпечується збір інформації про правопорушника з метою надання допомоги суду у визначенні найбільш ефективного для певної особи виду покарання (позбавлення волі чи будь-якого альтернативного покарання) на основі прогнозу подальшої поведінки особи та можливостей її ресоціалізації у в’язниці чи на волі.

Ця функція має велике значення, тому що її здійснення дає суду можливість отримати додаткову інформацію про злочинця, яка не завжди може бути отримана у процесі слідства та судового засідання; зібрана інформація потрібна також працівникам служби пробації для розроблення програми ресоціалізації злочинця, якщо йому судом буде призначено альтернативний вид кримінального покарання. У випадку призначення підсудному позбавлення волі відомості про нього стануть основою програми виховного впливу у в’язниці.

Досудова функція містить власне соціальне дослідження особистості злочинця, складання попереднього соціального повідомлення (доповіді) про нього, присутність на засіданнях суду офіцера служби пробації.

Соціальне дослідження триває протягом двох-чотирьох тижнів з моменту затримання правопорушника та проходить у чотири етапи:

1. Встановлення даних про попередні судимості затриманої особи на основі офіційних даних поліції.

2. Виявлення характерологічних особливостей біографії правопорушника, умов життя, оточення та інших, які сприяли формуванню особистості чи спонукали до вчинення правопорушень.

3. Проведення медичного обстеження, встановлення фізичного та психічного стану правопорушника, рис характеру.

4. Перевірка та уточнення соціальних відомостей про злочинця.

На підставі викладеного вище, вважаємо, що при реформуванні кримінально-виконавчої інспекції України в службу пробації її персонал при виконанні досудової функції буде зобов’язаний збирати про особу, яка вчинила злочин, окрім згаданих вище, такі відомості: прізвище, ім’я, по батькові, дата народження; стать; місце проживання; сімейний стан, наявність дітей; ставлення до членів родини, до оточуючих; вид роботи або навчання; рівень професійної підготовки; ставлення до роботи чи навчання; характеристика з місця проживання, роботи чи навчання; характеристика злочину; факти, що вплинули на його вчинення (вживання алкоголю, наркотичних або інших одурманюючих засобів, безробіття, емоційна неврівноваженість, сімейні, фінансові та інші проблеми); обставини, які пом’якшують покарання (ст. 66 КК України); обставини, які обтяжують покарання (ст. 67 КК України); перспективи на майбутнє; життєві плани; оцінка ступеня небезпеки для суспільства; можливість повторного вчинення злочину протягом року; контакт з офіцером служби пробації; бажання злочинця до різних громадських і виправних програм й заходів.

Підготовлена за таким порядком інформація і визначає ступінь небезпеки злочинця. Зазначена доповідь має допомогти суду винести правильний вирок, а потім сприяти офіцерові служби пробації у його роботі з ресоціалізації особи, визнаної винною у вчиненні злочину.

Другою основною є післясудова функція виконання альтернативних видів покарань – нагляд за засудженою особою та її ресоціалізація на основі спеціальної програми, запропонованої в соціальній доповіді. Офіцер пробації здійснює соціально-психологічне спілкування із засудженим, під час якого він прагне психологічно впливати на особу, зняти напругу, страх, розчарування, агресію, невдоволення. Значне місце тут відіграють тематичні бесіди з піднаглядним засудженим, відвідування його вдома.

За умови правильної побудови нагляду співробітник служби пробації повинен знати усі сторони життя свого підопічного, слідкувати за його фізичним, психічним та моральним станом, за тим, чим він займає свій вільний час, виявляти його професійні нахили, прагнення підвищити загальноосвітній рівень тощо.

При цьому необхідною умовою ефективного виконання покарання офіцером пробації є вироблення у засудженого позитивного ставлення до роботи, яка з ним проводиться, що виражається в його особистісних змінах та добровільній реалізації програми ресоціалізації.

Узагальнення викладеного вище дає нам можливість зробити такі висновки:

– по-перше, однією з основних функцій служби пробації є правильне визначення ступеня суспільної небезпеки або соціальної збереженості правопорушника на запит суду;

– по-друге, пробація як складний соціально-правовий інститут є засобом покарання, який полягає в передачі особи, визнаної судом винною у вчиненні злочину, без застосування до неї санкції у виді позбавлення волі під нагляд спеціальної служби на строк та на умовах, визначених судом, порушення яких веде до позбавлення волі;

– по-третє, нагляд за засудженим та його ресоціалізація ґрунтуються на встановленні стосунків між офіцером пробації та засудженою особою, при цьому офіцер пробації не лише наглядає за її життям, ходом виправлення, але й активно впливає на цей процес;

У більшості країн Західної Європи вже давно застосовуються не в’язничні та альтернативні види покарань. Сучасний стан пробації в європейських країнах, зокрема Західної Європи, можна прослідкувати за кількома основними лініями розвитку, до яких, зокрема, належать:

1. Рух від приватної до громадської організації пробації.

2. Виникнення, спад і відродження такої важливої складової, як участь волонтерів.

3. Розвиток пробації на професійних засадах.

4. Збільшення кількості альтернативних видів покарання.

Усі згадані вище позиції є складовими більш глобальної тенденції до уніфікації та спрощення системи виконання покарань, метою якої є передача якомога більшої кількості превентивних правоохоронних функцій і концентрація відповідних організаційних та адміністративних ресурсів в єдиній, універсальній інституції м’якого соціального контролю – службі пробації.

Ця тенденція почала складатися ще на початку ХХ ст., коли класичне кримінальне право було змушене пристосовуватися до потреб розвитку капіталістичних відносин. В епоху середньовіччя кримінальне законодавство зосереджувало увагу на акті кримінального злочину, а не на особистості злочинця.

Таким чином, століттями кримінальне законодавство займалося репресіями, основною метою яких було застрахати потенційного злочинця. Іншими словами, страх покарання був метою його застосування. Наприкінці ХІХ ст. намітилася тенденція до більш індивідуального підходу до покарання. Концепції «перевиховання», «ресоціалізації», «реабілітації», а також індивідуально направлені превентивні заходи поступово визнаються метою покарання. Протягом ХХ ст. така зміна пріоритетів привела до впровадження в усіх європейських країнах системи сучасних санкцій, у яких громадські служби почали відігравати провідну роль.

Перші служби пробації виконували функції загальної допомоги звільненим із місць позбавлення волі. Як правило, цим займалася не держава, а благодійні та релігійні організації. Сучасні завдання державної служби пробації кардинально розширилися до нагляду за засудженими, посередництва між жертвою та злочинцем з метою отримання компенсації, кураторства правопорушників, відповідальності за виконання судових вироків та організації різноманітних видів альтернативних покарань.

Служба пробації у європейських країнах полегшує роботу правоохоронних органів, судової системи, забезпечує координацію взаємодії державних установ, місцевого самоврядування, неурядових організацій, окремих громадян у процесі виконання покарань, альтернативних позбавленню волі.

У Нідерландах служба пробації почала діяти на основі християнської благодійності в 1823 р. У Данії приватні організації почали активно допомагати звільненим з тюрем з 1850-х років, а вже з 1905 р. з тюрем розпочали звільняти осіб на певних умовах проходження ними пробації, яку забезпечували ці організації.

У ХХ ст. служба пробації у Британії поступово перейшла під контроль Міністерства внутрішніх справ. У той же час служба пробації продовжувала поширюватися та її було адаптовано до існуючих умов. Окрім своєї початкової ролі у наданні дорослим правопорушникам альтернатив тюремному покаранню на засадах соціальної допомоги, служба пробації через різноманітні закони, прийняті Парламентом, взяла на себе наведені нижче обов’язки, багато з яких виконувалися неформальним чином ще до прийняття відповідних законодавчих актів:

– нагляд за неповнолітніми правопорушниками;

– підготовка доповідей про соціальне обстеження правопорушників (зараз вони мають назву досудових звітів) для судів;

– надання допомоги особам, яких було достроково звільнено з місць відбування покарання;

– соціальна допомога ув’язненим;

– надання місця проживання правопорушникам;

– надання соціальної допомоги дітям у сімейних судових справах.

Хоча ми користуємося загальним поняттям «служба пробації», але насправді вона складається з 55 регіональних служб Англії та Уельсу, більшість з яких представляє окремі графства. Наприкінці 1960-х років з’явилися пропозиції щодо необхідності здійснення функцій пробації новими, широко розповсюдженими відділами соціальних послуг. Офіцери пробації в Англії та Уельсі успішно протистояли таким спробам, але Закон від 1958 р. «Про Соціальні Роботи у Шотландії» привів до злиття служб пробації із відділами соціальних служб у Шотландії. Служба пробації на півдні Великобританії (Англія та Уельс) зберігає виразні риси соціальної допомоги і, згідно із законом, усі офіцери пробації повинні мати кваліфікацію соціального працівника. Вважаємо, було б доцільно запровадити і в Україні зазначене положення, яке передбачало би, що працівник кримінально-виконавчої інспекції повинен мати, як базову, освіту соціального працівника.

Пробація в Англії отримала досить широке застосування. У юридичній літературі відзначається, що у 1990-х роках накази на пробацію почали виноситися приблизно стосовно 10 % обвинувачених. Це значний відсоток, який ще раз вказує, що гуманні методи поведінки з правопорушниками отримали велике розповсюдження у Великій Британії.

Беззаперечний інтерес являє також те, що утримання тюрем обходиться суспільству набагато дорожче, ніж фінансування діяльності системи пробації. Наприклад, у 1990 р. витрати на службу пробації становили приблизно 245 млн. фунтів стерлінгів. На тюрми було витрачено 902 млн. У середньому на виконання одного наказу про пробацію в 1990 р. було витрачено 1,11 тис. фунтів стерлінгів. Річні витрати на одного ув’язненого в тому ж році дорівнювали 16,7 тис. фунтів стерлінгів.

Можливо, найбільш значною зміною у системі пробації було запровадження громадських робіт. За вироком суду правопорушник повинен виконувати безкоштовну суспільну роботу для потреб місцевої громади під наглядом офіцера пробації. Політики розглядали громадські роботи як привабливу альтернативу, тому що вони поєднували покарання та компенсацію шкоди.

В ідеальному випадку такі роботи передбачали і соціальну реабілітацію правопорушника. Однак, ці роботи не надавали правопорушнику допомоги у вирішенні довгострокових проблем, які могли призвести до вчинення злочину. Таким чином, громадські роботи змусили офіцерів пробації відступити ще на один крок від їх початкової ролі, як агентів соціальної допомоги, та зробити ще один крок у напрямку того, щоб стати агентами покарання.

На початку 1990-х років уряд консерваторів дійшов висновку, що утримання правопорушників під замком, за словами міністра внутрішніх справ Девіда Веддінгтона, «було дорогим засобом перетворення поганих людей у ще гірших». Закон «Про Кримінальне судочинство» 1991 р. зробив спробу відвернути правопорушників від в’язниці. Центральним елементом цього нового підходу була формалізація ідеї «відбуття покарання у місцевій громаді», яка спочатку була пов’язана із громадськими роботами. У результаті дії цього закону, свобода правопорушника повинна бути обмежена шляхом застосування вироку, не пов’язаного з позбавленням волі.

Окрім громадських робіт суд мав інші можливості для винесення покарання за злочини, які, згідно із Законом 1991 р., вважаються достатньо серйозними, а саме: стандартна пробація; пробація з додатковими умовами, наприклад, проживання у визначеному гуртожитку або відвідання курсу лікування від алкогольної залежності чи наркоманії; комбінований ордер, коли пробація поєднується із громадськими роботами і, в деяких випадках, додаються зазначені вище умови; заборона на вихід із помешкання після певного часу ввечері тощо. Взагалі ми нарахували близько 20 покарань, альтернативних позбавленню волі. А у КК України їх усього 10.

Служба пробації повинна була взяти на себе одну з головних функцій у системі кримінального судочинства, оскільки вона несла відповідальність за здійснення вироків, не пов’язаних із позбавленням волі. Більше того, стало очевидним, що оскільки, згідно із Законом 1991 р., прийнятим у Великобританії, суди повинні були виносити вироки відповідно до вчинених правопорушниками злочинів, а не на основі їх кримінального досьє, все менше осіб буде засуджено до позбавлення волі та все більше осіб буде отримувати ордери на пробацію.

Без сумніву, очікуючи такого розвитку подій, Закон 1991 р. визначив такі статутні завдання служби пробації: забезпечення реабілітації правопорушника, захист суспільства від серйозної шкоди, яку може заподіяти правопорушник, попередження вчинення рецидивних злочинів. Хоча про це і не було сказано багато слів, це свідчило про подальший відхід від початкової ролі офіцерів пробації з надання порад, та допомоги правопорушникам, а також встановлення з ними дружніх відносин. Тим самим підвищувалася поліцейська роль служби пробації в Британії.

Взагалі, дуже позитивним у правовій системі Великобританії ми вбачаємо існування величезної кількості організацій, як державних, так і недержавних, різних фондів, асоціацій, центрів, які займаються проблемами адаптації злочинців до нормального життя, питаннями роботи з потерпілими.

У цілому застосування пробації у країнах Західної Європи розвивалося досить типово, проходячи через дві стадії:

Перша стадія – благодійні та релігійні організації залучали волонтерів до нагляду за екс- та потенційними правопорушниками. Друга стадія – поступова часткова заміна волонтерів професіоналами, а благодійних фондів – бюджетними та недержавними організаціями.

У Норвегії пробація здійснювалася виключно волонтерами до 1980 р. (спортивними та релігійними), у Італії – до 1975 р., у Данії – до 1973 р., у Чехословаччині – до 1971 р., у Німеччині – до 1947 р. Отже, у переважній більшості країн Європи перехід пробації на іншу стадію відбувся лише у другій половині ХХ ст.

Наприклад, до 1961 р. в Австрії була лише одна оплачувана посада офіцера пробації, а всю роботу виконували волонтери. Лише в Бельгії, Великобританії та Фінляндії професіоналізація пробації відбулася ще наприкінці ХІХ ст. Найбільш нерозвинутим вважається децентралізований інститут пробації в Іспанії, який і досі покладається на ініціативи місцевих волонтерів. Лише з 1995 р., після реформування системи покарань, держава почала запроваджувати програми пробації, починаючи із засуджених. Навіть сьогодні програми застосування альтернативних покарань та пенітенціарної соціальної допомоги реалізуються лише в Каталонії.

Слід також звернути увагу на те, що такі країни, як Швейцарія та Франція випадають з типової європейської палітри. У Швейцарії історично кантони (провінції) надзвичайно децентралізовані, що пояснює виникнення й впровадження на місцевому рівні найрізноманітніших ініціатив у сфері альтернативних покарань. Якщо в одних кантонах пробація здійснюється за рахунок місцевого бюджету професійними офіцерами, то в інших працюють виключно волонтери та благодійні організації.

До речі, в усіх кантонах Швейцарії служби пробації співпрацюють із правоохоронними органами, але повністю фінансово незалежні від судів та поліції. Щодо Франції, то тут волонтерів до самої пробації не залучають, але структури служби пробації (складова частина пенітенціарної системи), активно співпрацюють з волонтерським сектором у галузі соціального захисту та боротьби з наркозалежністю. Останнім часом французька служба пробації почала приділяти увагу співпраці з волонтерами, що надають підтримку жертвам злочинності.

Саме шляхом ознайомлення з існуючим міжнародним досвідом визначено сталу тенденцію до розширення сфери пробації. Традиційно офіцери пробації займалися злочинцями, а не їх жертвами. В останні роки до процедури пробації почали залучати жертв зазначеного випробуваного. Таке залучення не поширюється на допомогу самій жертві, але примирення та врегулювання відносин з жертвою сьогодні розглядається як запорука успішної реабілітації. Тобто злочинець переконується, що суспільство може його пробачити після відбуття покарання, якщо це здатна зробити жертва.

Мальта є однією з не багатьох країн, де офіцер пробації з самого початку контактує з жертвою, представляє її особисте ставлення до злочинця та злочину в суді і діє в якості посередника між злочинцем та жертвою для забезпечення якомога повної компенсації жертві.

У Швеції для цього розроблені спеціальні регіональні програми. Вважаємо позитивним досвід Швеції щодо примирення злочинця і жертви.

Одним із важливих аспектів пробації в Європі є ставлення до дорослих та неповнолітніх правопорушників. У більшості країн служби пробації зобов’язані згідно з законом обмежити свою діяльність колом повнолітніх громадян. Особливо це стосується країн, де кримінальна відповідальність наступає з певного віку і підпадає під певні законні акти. Наприклад, у Німеччині, Нідерландах, Бельгії, Франції та Італії справами неповнолітніх займаються спеціальні служби.

Винятком можна вважати Португалію, де служба пробації має спеціальний підрозділ, що займається неповнолітніми, та Швейцарію, де існує «змішана» система – в одних кантонах неповнолітніми займається служба пробації, а в інших – соціальні працівники. У таких європейських країнах, як Данія, Люксембург, Мальта, Іспанія та Швеція кримінальна система не поділяє злочинців на повнолітніх та неповнолітніх і тут офіцери пробації працюють із дітьми та дорослими у випадках, якщо справа не викликана відповідною соціальною службою.

Іншим важливим моментом пробації слід визначити ставлення до окремих категорій злочинців. За винятком Мальти, де «Акт про пробацію правопорушників» однозначно не може бути застосований до осіб, що займалися торгівлею зброєю та наркотиками, законодавство усіх інших європейських країн дозволяє застосовувати пробацію навіть до особливо небезпечних рецидивістів. Це не означає, що всі категорії злочинців заслуговують на однакову увагу служби пробації.

Наприклад, в Англії та Уельсі, Норвегії, Голландії та Ірландії пріоритетним вважається напрям роботи з групами підвищеного ризику, до яких належать ті, хто вже один раз був засуджений, відбував покарання у виді позбавлення волі й має ризик вчинити злочин знову та отримати більший строк покарання. Доведено, що в чим гірших матеріальних та соціальних умовах, у порівнянні з середнім рівнем, проживає випробуваний, тим вище ризик рецидиву і тим більшої допомоги та уваги служби він потребує.

До речі, на Мальті пріоритет в діяльності служби пробації віддано тим неповнолітнім та молодим людям, які ще не встигли повністю втягнутися у злочинне життя. Вважається, що молодим людям значно легше змінити поведінку, ніж особам середнього та похилого віку, а «інвестиції в молодь» є пріоритетними для майбутнього суспільства. У Швейцарії активно діють агентства сприяння службі пробації, які зайняті в сфері запобігання домашньому насильству, зловживанню щодо дітей та попередження наркоманії.

За винятком Англії та Уельсу, Бельгії, Данії, Норвегії, Франції та Швеції служби пробації решти європейських країн практично не зайняті у сфері первинного попередження злочинності. У згаданих вище країнах офіцери пробації беруть активну участь як консультанти при розробленні загальної кримінальної політики на державному та місцевому рівнях, а в Швеції навіть залучені до спеціальної національної програми «закон та порядок», яка є елементом обов’язкової шкільної програми. У більшості європейських країн служби пробації зайняті переважно вторинним попередженням злочинності, тобто попередженням рецидиву.

Узагальнюючи викладене вище, можна зробити висновок, що у більшості пенітенціарних систем країн Західної Європи, у тому числі в більшості країн Європейського Союзу, функціонує інститут пробації. Позитивні результати його діяльності обумовлюються тим, що вони орієнтовані не лише на виконання поліцейських функцій, а в першу чергу перед ним стоїть завдання надання соціальної допомоги особам, які перебувають під наглядом.

Країни Східної Європи, як і Західна Європа встигли накопичити певну практику функціонування пробації. Наприклад, унікальність досвіду Чеської Республіки полягає в тому, що біля витоків пробації стояли студенти факультету соціальної роботи Карлового університету в Празі, які організували в 1994 р. Асоціацію розвитку соціальної роботи в кримінальній юстиції. Метою діяльності цієї недержавної організації була підтримка та запровадження альтернативних позбавленню волі видів покарань.

Члени асоціації провели низку конференцій та семінарів з цієї проблеми за участю представників інших недержавних організацій, започаткували проведення досліджень щодо обґрунтування можливостей та потреби у створенні спеціальної служби, яка опікувалася б питаннями ресоціалізації умовно засуджених осіб.

Ці передумови забезпечили введення з 1996 р. посад офіцерів пробації при місцевих та обласних судах, відповідальних за впровадження як традиційних альтернативних видів покарань (виправні роботи, умовне засудження), так і нових видів (пробація, громадські роботи). Однією з функцій офіцерів пробації було здійснення соціального контролю за поведінкою засуджених, що вимагало їхньої спеціальної підготовки з питань права, психології, педагогіки, соціальної роботи, розвитку комунікативних та соціальних умінь.

Цікавим з цього приводу є також досвід такої країни Європейського Союзу як Естонія. Система пробації діє там з 1998 р., що, насамперед, пов’язано з процесом кардинального реформування системи виконання покарань та нагальної потреби зробити її більш гнучкою. Пробації підлягають особи, які були засуджені умовно та достроково звільнені з місць позбавлення волі. Метою пробації є моніторинг поведінки таких осіб, які зобов’язані виконувати всі вимоги пробаційної служби [, с. 17].

Іншою метою, безумовно, є допомога особі в соціальній інтеграції в суспільство та запобігання рецидиву. Офіцери пробації встановлюють нагляд за виконанням умов пробації та виконують роль консультантів і посередників між особою та службами зайнятості, соціального забезпечення, судом та іншими організаціями. Працюючи в якості посередника, офіцер має право вимагати від представників цих організацій активного співробітництва, а у разі їх відмови складає спеціальний рапорт, за яким відповідальні особи можуть бути покарані.

Із введенням пробації судді почали більше приділяти уваги правопорушнику та аналізу його поведінки. Суддя має право вимагати спеціальний рапорт про поведінку обвинуваченого протягом слідства. Якщо основним завданням для слідчого є з’ясування обставин злочину та доведення вини підслідного, то офіцер пробації готує соціальний аналіз особи обвинуваченого та рекомендує суду заходи оптимального соціального впливу на певного злочинця. Пробація починається з того, що офіцер складає план виконання пробації на весь призначений судом період.

Упродовж пробації офіцер регулярно надсилає до суду рапорти, в яких детально звітує про хід нагляду. У разі вчинення засудженим нового злочину або невиконання ним окремих вимог суду щодо умов пробації офіцер негайно подає до суду рапорт. Керуючись ним, суд призначає додаткові вимоги засудженому або відправляє його в місця позбавлення волі.

Як правило, департаменти пробації Естонії розташовані в приміщенні районних судів. Департаменти пробації є підрозділом суду і повністю підпорядковуються голові суду. Керівництво департаментами здійснюється відповідальним судовим секретарем, необхідні приміщення та обладнання також забезпечуються судами. Згідно з Законом «Про пробацію», кількість клієнтів в одного офіцера не повинна перевищувати 30 осіб, що за міжнародною практикою є оптимальним рівнем навантаження для належного виконання цього виду покарання. Сьогодні в середньому на офіцера служби пробації в Естонії припадає 40 клієнтів, а в деяких районах 50 та навіть 60 осіб.

Характерною рисою служби пробації Естонії є функціонування в її структурі волонтерів, які, як показує практика, надають суттєву допомогу в роботі з особами, які перебувають на обліку.

Наступною країною ЄС із позитивним досвідом виконання покарань, не пов’язаних із позбавлення волі є Угорщина. Вона використовує службу пробації для контролю та соціальної роботи із правопорушниками. У ній професійна служба пробації для дорослих розпочала свою діяльність у 1976 р. Законодавство Угорщини так визначає мету пробації: «...сприяти шляхом контролю та керівництва за засудженими їх інтеграції в суспільство та створення сприятливих умов для реалізації завдань». Спочатку завдання пробації полягали в організації примусової праці звільнених із місць позбавлення волі. Із 1993 р. примусова праця замінена громадськими роботами, що призначаються судом за місцем проживання. Як правило, покарання полягає в безоплатній праці на користь громади від 1 до 50 днів.

Система служби пробації розвивалася на базі створених при обласних судах центрів. Більшість форм практичної роботи виконувалася такими центрами. Крім обласних служб пробації сьогодні працює незалежна служба пробації в Будапешті. Запровадження цієї окремої служби було визнано потребами столиці з 2,5-мільйонним населенням. На нашу думку, столиця України також потребує створення аналогічної служби пробації окремо для Києва, що надасть змогу створити практику наслідування по роботі, вихованню, консультаціям та допомоги засудженим для персоналу обласних та районних служб пробації у майбутньому.

Керують обласними та столичними центрами пробації Угорщини спеціальні «тюремні» судді, яких особисто призначає Президент. Нагляд за ними здійснює Національний комітет юстиції – незалежна від Міністерства юстиції організація.

Діяльність офіцера пробації в Угорщині можна умовно поділити на три основні напрями: консультації, польова та організаційна робота. Основна робота пов’язана з психологічною допомогою засудженим. Багато правопорушників зі своїми проблемами звертаються до офіцерів, які зобов’язані їх уважно вислухати й надати практичну пораду. Але найважливішим елементом, який присутній у будь-якому типі пробаційної роботи, слід вважати освіту. Це єдине, що може допомогти особі набути знань та навичок, необхідних для законослухняного життя і відмови від кримінального світогляду, що призвів до вчинення злочину.

У Румунії служба пробації була створена в 1996 р. у процесі експериментального проекту в графстві Арад. Нині розвиток національної служба пробації в цій країні відбувається з урахуванням зарубіжного досвіду, існуючих потенціальних ресурсів Румунії, наявного персоналу та ступеня його підготовки.

Основними функціями служби пробації в Румунії є: забезпечення судів інформацією про правопорушників та сприяння їм у процесі винесення вироку; розроблення та реалізація ефективних програм нагляду за правопорушниками у суспільстві; виконання судових вироків щодо громадських робіт; скорочення запобіжних заходів (взяття під варту) до мінімуму, який необхідний для підтримки належного рівня громадської безпеки; допомога засудженим під час відбування покарання та після звільнення у дотриманні законослухняної поведінки, зміна їх антисуспільної поведінки та сприяння їх реінтеграції у суспільство.

У Словенії, на відміну від інших країн Східної Європи, немає окремої системи служби пробації або законодавства для створення такої системи. Завдання, які в інших країнах вважаються пробаційною роботою, у Словенії виконуються медіаторами (медіація на досудовому етапі), призначеними судом радниками (умовне покарання з наглядом), в’язничними офіцерами спільно з центрами соціальної роботи (громадські роботи), або соціальними працівниками, які належать до центрів соціальної роботи (нагляд за неповнолітніми).

Законодавча основа такої діяльності ґрунтується переважно на відповідних положеннях Кримінального кодексу, Кримінально-процесуального кодексу, Закону «Про виконання кримінальних покарань», а також на спеціальних правилах та інструкціях, виданих Міністром юстиції та державним генеральним прокурором.

Відсутня служба пробації і в Україні. На нашу думку, її створення потребує прийняття суттєвих поправок у чинне законодавство, покращення матеріально-технічного забезпечення її діяльності, підготовки та перепідготовки кадрів нової генерації, потребує також фінансового та організаційного врегулювання.

Основною функцією, за якою служба пробації країн ЄС відрізняється від наявної в Україні кримінально-виконавчої інспекції, зазвичай називають досудовий збір інформації про правопорушника з метою надання допомоги суду у визначенні найбільш ефективного для певної особи покарання. Саме прихильники пробації пропонують впровадити її в життя в першу чергу, мотивуючи це тим, що «не всю інформацію про злочинця можливо отримати під час досудового слідства та суду». До такої інформації належать: попередні судимості на основі офіційних даних поліції, соціальна характеристика правопорушника, а також висновок про потребу направлення особи до в’язниці.

Як висновок, можна стверджувати, що в Україні, як і у деяких країнах Східної Європи, служба пробації перебуває у процесі створення. Досі недостатньо врегульоване законодавче, матеріально-технічне та кадрове забезпечення. Зрозуміло, що Україна відрізняється від європейських країн своїми проблемами, менталітетом, законодавством. Але на позитивний досвід зарубіжних країн слід звернути увагу і впровадити його як при розробленні нового законодавства, так і при реформуванні кримінально-виконавчої інспекції.

Укладач:

Старший викладач кафедри

кримінально-виконавчого права

кандидат юридичних наук

майор внутрішньої служби В.І.Пазиніч