Lection_4_Galich-Volin

15

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ЗЕМЛЯ

Видатну роль у формуванні особливого путі розвитку української політико-правової традиції відіграло Галицько-Волинське князівство. Саме з його існуванням пов’язують початок виключно української державності, яка спромоглася підтримати свою фактичну незалежність підчас найстрашніших випробувань, що випали на долю східнослов’янських народів. Але щоб зрозуміти джерела формування цього шляху, треба зрозуміти, як князівство сформувалося, звідки пішли його політичні традиції.

Як це видно з назви князівства, воно було створено з двох самостійних спільнот – Галицького та Волинського князівств.

ГАЛИЧ

Почнемо з розгляду Галицького князівства, яке почало формуватися у другій половині XI ст. Його поява пов’язана з ім’ям внука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича, який заснував династію князів-ізгоїв Ростиславичів. У 40-ві роки XII ст. роздрібнену Галицьку землю було об’єднано під владою енергійного князя Володимира Володаревича та відтоді стала значущою політичною силою Київської Русі. У 1141 р. Володимирко зробив столицею свого князівства місто Галич на Дністрі. Місто було дуже зручним для відтворення тут столиці – воно було у центрі князівства, тобто захищене територіально, і, крім того, було розташоване на важливому торгівельному шляху, що вів до Чорного моря. Все це ставало засадою для швидкого економічного та політичного розквіту столиці князівства.

Дуже вдале географічне розташування столиці та й взагалі території князівства було безсумнівною перевагою, але й приховувало численні небезпеки. Князівство існувало у оточенні могутніх сусідів – Польщі, Угорщини, Волинського князівства та Київської землі. Близькість столиці всієї Київської Русі звісно обмежувала самостійність Галича – будь-який самостійницький рух був тут як на долоні та міг спричинити негайну реакцію Києва. Більш віддалені князівства почували себе набагато вільнішими. Але у будь-якому випадку це було лише обмеження самостійності рамками існуючих феодальних законів. З боку ж Польщі та Угорщини відчувалася небезпека іншого характеру – ці дві держави були молодими політичними утвореннями, що саме тоді відстоювали своє місце під сонцем. Вони не вагалися, коли мали шанс розширити свою територію за рахунок сусідів.

Таке барвисте та міцне оточення змушувало галицьких правителів маневрувати між сусідами, використовувати будь-яки дипломатичні винаходи, щоб не стати черговою жертвою у нескінченій боротьбі за владу й могутність. Хитра і гнучка дипломатична політика – особливість діяльності галицьких князів на протязі всього існування князівства. Започаткував її саме Володимирко Володаревич, але його нащадки успадкували згадане мистецтво управління.

Розквіт Галицької землі припадає на правління сина Володимира – Ярослава Осмомисла (1153–1187). За його правління було налагоджено стосунки з Києвом, встановлено мирні взаємини з Польщею, Угорщиною, Візантією. Відомо, що він приймав активну участь у боротьбі проти половців, чим підвищив свій авторитет. Орієнтуючись на створення мирних стосунків із сусідами, Ярослав спромігся розширити територію князівства до гирла Дунаю, де заснував місто Новий Галич (Галац). Авторитет Ярослава серед князів Київської Русі був насправді великим. Його відображали багатим та могутнім князем, чиї золоті чертоги підпирають Карпатські гори. Автор “Слова о полку Ігоревім” звертається до нього: “Ярослав Осмомисл Галицький, високо сидиш ти на своєму золоченому столі...”

Але таки успіхи князя несподівано відіграли й негативну роль. Розквіт князівства посилив не тільки авторитет князя серед слов’янських володарів, але й могутність місцевого боярства, яке відчуло себе достатньо міцним, щоб втручатися у власні справи князя, навіть у його особисте життя. Щоб зрозуміти причини такого повороту подій, треба зглянутися на історичні особливості стану боярства у Галицькому князівстві. Галицькі бояри спочатку існування князівства були найсильнішими та найбільш некерованими у всій Київській Русі. Є обґрунтовані припущення, що боярство тут виросло не з княжих дружинників, а з нащадків місцевої знаті. Реформи князів-централізоторів Київської Русі зачепили тільки верхівку правничої структури, а той факт, що княжа династія була династією ізгоїв, тобто у будь-якому випадку немісцевих, робило відносини між князем та боярами напруженими та не рівноважними. У небезпечний період початкового існування князівства боярське свавілля корегувалося необхідністю оглядатися на зовнішню небезпеку. Коли небезпека відійшла на другий план, боярство повернулося до відстоювання власної свободи та боротьби з посиленням княжої влади.

Можливо також, що за період стабільного правління Ростиславичів боярство домоглося значного посилення своїх позицій. Дуже вигідна торгівля сіллю давала величезні прибутки, що зміцнювало економічний стан боярства. Крім того, близькість Києва, а також войовничих Польщі та Угорщини давало боярам можливість звернутися до них за допомогою проти князя. Нажаль, ця небезпека робила князя залежним від власного боярства, яке не приймало розширення його влади.

У правління Ярослава Осмомисла боярство почало втручатися навіть у міжнародні справи князя, примушувати його зміцняти саме ті міждержавні стосунки, що були корисні боярству. Торгівельні зв’язки галицького боярства спричиняли підтримку відносин з деякими слов’янськими правителями. Якщо князь мав якусь іншу думку на міжнародні стосунки, це, м’яко кажучи, створювало йому проблеми. Найстрашнішою сторінкою цього протистояння став епізод вірогідного княжого розлучення. Його дружиною була Ольга, дочка могутнього князя Юрія Довгорукого (є ґрунтовні припущення, що саме він збудував Москву), економічні стосунки з яким бояри дуже цінували. Коли Ярослав спробував відіслати дружину до батька, боярство вдалося до жахливих дій – вони спалили на багатті коханку Ярослава Анастасію, а згодом примусили князя повернути дружину з сином Володимиром.

Дії, яки вчинило боярство після смерті Ярослава, красномовно свідчать про те, що тільки економічна вигода та політичні амбіції, а не святість шлюбного союзу чи інтереси законного спадкоємця, змусили вдатися до таких жахливих дій. Після смерті Ярослава (1187) його син Володимир був відштовхнутий боярством від престолу, на який запросили чужинця. Галицьке боярство зробило типову помилку, обираючи іноземного князя замість представника місцевої династії. Вони сподівалися, що в іноземця руки не доходитимуть до правління чужим князівством, і це розв’яже руки саме боярству. Але цього разу вони запросили сильну та рішучу людину – волинського князя Романа Мстиславича, який з перших днів почав проводити власну політику на галицьких землях. Невдача Романа у завоюванні влади київського князя допомогла галичанам на певний час позбавитись надто рішучого володаря та повернути на правління Володимира, сина небіжчика Ярослава. Але вже в 1198 р. династія галицьких Ростиславичів пересіклася зі смертю Володимира.

Саме у цей момент необачність галицького боярства стала очевидною. Момент звільнення княжого місця завжди був важким для держави, навіть за наявністю законного спадкоємця. Але якщо йшлося про питання пошуку князя з іншої династії – це не зрідка ставало катастрофою. Сусідня Волинь не дала Галичу можливості вирішувати це питання самостійно. Прецедент приходу волинського князя на галицький стіл вже відбувся (підчас запрошення Романа Мстиславича на княжіння у 1187 р.), тому Роман на цілком законних засадах прийшов з вимогами надати йому право княжіння. Звісно, прийшов він не тільки з вимогами.

Таким чином, у 1199 р. два князівства були об’єднані під владою волинського князя.

Але, перш ніж ми спробуємо охарактеризувати цю нову державу, треба розглянути і її другу складову, а саме Волинське князівство.

ВОЛИНЬ

На відміну від Галича, Волинь тривалий час перебувала під владою Києва. Тривале бажання залишатися під захистом сильнішого князя диктувалося не тільки слабкістю власних політичних традицій, але й небезпечним оточенням князівства. Сусідами волинян були небезпечна Польща, території литовських племен ятвягів, Чорна Русь, Турово-Пінське князівство, а також Київська земля та Галич.

Процес перетворення Волинського князівства на самостійну державу значно прискорився за правління правнука Володимира Мономаха Мстислава Ізяславича. У 1167–1170 рр. він княжив у Києві, і саме у цей період забезпечив собі та своїй сім’ї повний контроль над Волинським князівством, яке згодом стало незалежним від Києва.

У 1170 р. князем волинським став вже знайомий нам Роман Мстиславич, який до того княжив у Новгороді. На протязі свого тридцятирічного правління він створив власну модель керування державою. Головним заходом реформи стало рішуче обмеження самовладності бояр. Непереборних проблем у нього у цій галузі не виникало – бо волинське боярство не мало й третини той моці, якою пишалися їх галицькі сусіди. Волинське боярство було порівняно слабким. На відміну він галицького воно оформилося традиційним шляхом – більшість майбутніх бояр прийшли сюди у складі княжої дружини. Крім того, Київ був недалеко та чинив серйозний вплив на політику князів та на саме їх знаходження при владі. Таким чином, і бояри знаходились у помітній залежності від саме того чи іншого князя. Свої землі бояри отримували власне за службу князеві і тривалий час не мали можливості закріпити спадкове володіння землею – користуватися землею вони могли тільки підчас активної служби князю, а залишаючи службу, втрачали й землі. Цей факт тіснішої залежності волинських бояр від свого князя дослідники вважають найголовнішим у розтлумаченні того, чому саме волинський, а не галицький князь об’єднав князівство.

За часів Романа Мстиславича князівство вступило у період яскравого розквіту. Він був неперевершеним воїном, на протязі свого правління постійно розширюючи територію князівства. Ще до приєднання Галича, він після вдалих військових походів приєднав землі сусідніх литовців-ятвягів (1196). Відомо, що князь вів активну дипломатичну роботу. Є ґрунтовні припущення, що у дев’яності роки за просьбою Візантії він втрутився у візантійсько-половецьку війну на боці Візантії. Напевно відомо, що у 1202 р. Роман посилав посольство до Візантії. Є звістки про існування союзницьких договорів між Романом і германським імператором. Відомо, що він відхилив пропозицію прийняти католицтво для отримання військової допомоги. Він ще не мав такого ворога, який би змусив князя поступитись своєю ідентичністю.

Як і будь-який сильний князь того часу, Роман постійно намагався підкорити своїй владі Київ. У 1195 як нащадок Володимира Мономаха він отримав деякі землі на Київщині. А у 1202 розпочав боротьбу з київським князем Рюриком Ростиславичем, щоб відстояти право Галицько-Волинського князівства на невтручання у свої справи. Того ж року київські брами відкрилися перед Романом, після чого Рюрик збіг та постригся у ченці. Того разу Київ опинився під подвійним впливом Романа Мстиславича та володимиро-суздальського князя Всеволода Юрійовича.

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

Як ми вже казали, у 1199 р. Роман Мстиславич скористався смертю бездітного Володимира Ярославича та приєднав галицькі землі до власного князівства.

Об’єднаним князівством Роман правив у 1199–1205 рр. Але цей період заслуговує на особливу увагу, тому що саме тоді відтворювалась особлива модель правління, ставша матрицею майбутнього розвитку галицько-волинських земель.

Це був вражаюче сильний князь. У літописах саме до нього вперше був використаний термін “самодержець”. На плечі Романа було навантажено дуже складну проблему – створення єдиної держави з двох таких різних політичних утворень як Галич та Волинь. Він достатньо швидко прибрав до рук галицьке боярство. Це робилося, м’яко кажучи, жорстокими засобами. Княжим гаслом щодо галицького боярства були слова – “Не передавивши бджіл, меду не поїш”. Для подолання боярського опору він не вагався заподіяти будь-що. Наприклад, брав заручників з найсильніших боярських сімей. За найменший спротив наказував вбивати винних, кожного разу використовуючи нову страшну форму страти. Деякі представники сильних боярських сімей роками переховувались, боячись показатися на очі Романовим підлеглим. Він домігся результату – на протязі його правління галицьке боярство практично не створювало йому проблем.

Створивши власну галицько-волинську модель правління, Роман Мстиславич розробив проект відновлення єдності Київської Русі у цілому. Цей проект він назвав “добрим порядком”. За думкою Романа Мстиславича, великого князя київського повинні обирати шість князів: суздальський, чернігівський, галицько-волинський, смоленський, полоцький та рязанський. Якщо хтось порушує мир та спокій у єдиній державі, великий князь має його судити та наказувати. У питанні зовнішньої небезпеки сили князівств мають об’єднуватись за вимогою київського князя. Напади різнобарвних ворогів Русі (половців, литовців, угорців) мають відбиватися спільними зусиллями князівств, незалежно від того, чи загрожує ця небезпека безпосередньо території того чи іншого князівства. У проекті “доброго порядку” Роман пропонував також міри проти подальшого роздроблення князівств – щоб зберегти цілісність князівств, владу батька повинен успадковувати тільки його старший син.

Але, нажаль, цей проект так і залишився на папері. Процеси розпаду єдиної держави були вже незворотними. Не треба навіть казати, “а якщо б плани Романа здійснилися...” Вони не мали вже підґрунтя, щоб здійснитися.

А незабаром проблема загальнодержавного устрою пішла для князівства у минуле. Раптова смерть князя Романа у військовому поході стала справжньою катастрофою для держави. Він загинув у розквіті, коли ще не встиг підготувати належні засоби протистояння міжкняжому безладдю. Його сини Данило та Василько були замалі для двобою з боярством. Князівство поринуло у багаторічний період “війни усіх проти усіх”. Галицьке боярство дочекалось моменту, коли змогло скинути ненависну волинську владу. Галич знов відокремився, не прийнявши влади дружини Романа Анни, яка заявила про готовність правити від імені своїх синів у якості регента. Це зрозуміло – Роман винищив декілька галицьких боярських сімей нанівець, а ті, що залишилися, намагалися врятуватися та помститися. Анну підтримали тільки волинські бояри. На князівство чикало біля тридцяти років війн та безладу.

Тільки у двадцяті роки XIII ст. Данило, старший син Романа, спромігся закріпитися у Волині. У 1223 Данило був вже сильним князем, який тримав Київ під своєю владою та змагався за владу над Черніговом. Якщо б він зміг розширити свою владу на Чернігів, він оволодів би практично тою самою територією, яка створює територію сучасної України.

У 1230 р. брати Данило та Василько повністю оволоділи Волинню. А у 1238 р. Галицько-Волинське князівство було об’єднане повністю. Данило став насправді могутнім володарем, який міг не тільки контролювати власну територію, але й диктувати свої умови сусідам. У 1238 р. Данило розбив ррррвійсько тевтонських рицарів, та довів, таким чином, що цей напрямок закритий для німецьких керманичів.

Нажаль, сувора реальність не дала Данилові можливості поширити свою владу далі. Ми вже казали, що у 1240 р. Данило контролював Київ та посадив у місті свого досвідченого воєначальника Дмитра. Це свідчило про могутність та авторитет Данила, а також про те, що свої політичні плани князь пов’язував саме з Галицько-Волинською землею, а не з відтворенням нового князівства з центром у Києві. Але монгольська навала була сильніша за будь-яки сили тодішніх слов’янських князівств. Київ було захоплено та спалено саме у 1240 р., а наступного, 1241 р. Батий прийшов в Галицько-Волинські землі.

Відтоді Данилові доводилось керуватися вже новими принципами та новими потребами своєї держави. Зараз йшлося вже не про володарювання та поширення територій, а про виживання. Галицько-волинському князеві довелося підкоритися вимогам монголів. Щоб зберегти владу, він мав отримати дозвіл – ярлик на княжіння. Зазвичай князі мали їхати в Орду за ярликом самотужки. Там треба було запевнити хана у своїй лояльності та пройти декілька ритуалів, яки підкреслювали залежність князя від нових володарів. Траплялося, що мандрівка до Орди виявлялася останньою для князя, якого ординці не бажали бачити серед своїх підлеглих. Подорож була особливо небезпечною для тих, хто зчинив помітний спротив монголам. Тому маємо зрозуміти, якій рівень небезпеки очікував на галицько-волинського князя, чиї землі виявилися справжнім твердим горішком для Батиєвого війська. Але у 1245 р. Данило Галицький їздив в Орду та отримав ярлик. Він мав забезпечити усі умови безперешкодного володарювання монголів у своїх землях. Усі укріплення у Галицько-Волинському князівстві вони наказали знищити, було встановлено розмір данини та обговорено інші умови підкорення князівства.

Ми не маємо можливості прискіпливо придивлятися до діяльності Данила щодо монголів. Скажу тільки, що на протязі всього свого правління Данило Галицький шукав засобів звільнити свою землю від монгольської опіки. Неодноразово ординці за це мстилися, і дуже жорстоко. Звісно, галицько-волинська земля була на певній відстані від районів найжорсткішого контролю монголів, але сказати, що залежність була суто формальна, буде величезним перебільшенням. Монголи мали достатньо сил, щоб доказати свою владу у найвіддаленіших куточках сфери свого впливу. Каральні експедиції, що проходили Галицько-волинські землі скрізь, є гарним тому доказом.

У пошуках порятунку від монгольської влади Данило Галицький звертався до різноманітних потенційних союзників. Зрозумівши неможливість створення міцного та діючого союзу зі слов’янськими князями, яки самі потребували допомоги, Данило звернувся до своїх сильних та незалежних сусідів – насамперед, Польщі та Угорщини. Князь підписав декілька шлюбних угод, покладаючись на потенційну підтримку нових союзників. Відомо також, що у 1253 р. Данило Галицький коронувався, прийнявши корону з рук римського папи. Таємницею залишаються умови укладання союзу між князем та головою католицького світу. Звісно, допомогу папа міг надати тільки єдиновірцю, а ніяк не схизматику-православному. Але ніяких звісток про хрещення Данила до католицтва немає. Але й допомоги від папи не було. Можливо, голова римсько-католицької церкві сподівався, що дарування корони змусить Данила піти на подальше зближення з католицтвом. Але домовленості не було досягнуто. Нам це невідомо.

У 1264 р. Данило Галицький помер, завершивши найяскравіший період у житті князівства. Попри усю трагічність свого життя та свого часу, галицько-волинський князь сумів створити сильну та багату державу, до якої прислухалися та думкою якої не нехтували. Підчас правління Данила залежність він монголів поступово слабшала, надаючи князівству можливість самостійно розвивати свою економічну та політичну міць.

За правління Данила Галицького політична система князівства дістала своєї остаточної форми. Державно-правовий устрій князівства у головному зберігав риси, притаманні давньоруській політичній традиції. Верховна влада зосереджувалася у руках князя. Він ухвалював законодавчі акти, мав судові повноваження, очолював військо, здійснював зібрання податків, карбування грошей, визначав розміри і порядок стягнення поборів, керував скарбницею, зовнішніми стосунками, давав згоду на призначення єпископів. Князь приборкав боярську олігархію, але боярство продовжувало відігравати серйозну роль у системі управління. Діяла боярська рада з великих землевласників. Удосконалювалася вже характерна на той час для всієї Київської Русі двірсько-вотчинна система управління. Стрижневою в ній ставала посада двірськового, який очолював весь апарат управління князівського двору. Канцелярією князя керував печатник, фінансовими справами – стольник, військовими – збройник, судовими – дитячі, охороною князя – отроки та ін. Містами управляли призначені князем посадники і тисяцьки, округами – воєводи, волостями – воло стелі, сільськими общинами – старости. Збройні сили складалися з княжої дружини, боярських загонів та народного ополчення. Данило Романович створив регулярну піхоту, удосконалив кінноту. Суд не відокремлювався з княжої адміністрації. Церковний суд діяв на підставі церковних уставів київських великих князів.

Підбиваючи підсумки правлінню Данила Галицького, маємо сказати також, що у його часи було відновлено таку специфічну давньоруську форму княжіння, як дуумвірат. Данило зі своїм братом Васильком правили разом, поділивши між собою відповідальність за окремі території – Галич та Волинь. Вони започаткували традицію галицько-волинського правління, згідно якої головуюче становище у князівстві мав більш активний та енергійний галицький князь, позицію якого підтримував більш пасивний волинський.

Встановлений стереотип правління був продовжений синами Данила Галицького – Левом (1264–1301) та Володимир (1270–1289). Старший Данилович – Лев, на честь якого Данило назвав чудове місто Львів, був справжнім нащадком свого батька. Він спромігся розширити території князівства – коли у Угорщині помер останній представник королівської династії Арпадів, Лев, ґрунтуючись на праві династичних зв’язків, захопив декілька угорських території. Настільки ж активно Лев діяв і у Польщі, де він навіть намагався отримати трон.

Наприкінці XIII – на початку XIV ст. Галичина та Волинь переживали період відносного спокою та стабільності. Войовничі сусіди були тимчасово послаблені, економіка князівства відродилася після монгольських пограбувань.

Показником розвитку сили держави служить факт заснування у Галицько-Волинському князівстві незалежної церковної влади. Так, наприклад, внук Данила, Юрій Левович, який правив обома князівствами, у 1303 р. отримав згоду Константинополя на заснування у Галичині окремої митрополії. Факт створення незалежної церковної влади – дуже важливий момент у розумінні еволюції політичних традицій князівства. Навіть у часи розквіту Київської Русі незалежної церковної влади в неї не було. Створення Галицької митрополії свідчить про визнання Візантією політичної традиції слов’янських держав, а також про повагу до галицько-волинського князівства зокрема. Відомо також, що Юрій користувався титулом “король Русі”. Це міг дозволити собі не кожен володар.

Останні представники місцевої династії на галицько-волинському столі – це сини Юрія Андрій та Лев. Відновивши традицію дуумвірату, вони княжили разом.

У 1323 р. помер останній князь місцевої династії. Бояри призвали на княжіння кузена останніх князів – Болеслава Мазовецького, який у українській історії залишився як Юрій-Болеслав (за ім’ям, яке він отримав при хрещенні у православ’я). Він був близьким родичем галицько-волинських правителів через шлюбні стосунки їх предків, тому мав безпосереднє право на престол. Цього разу вибір виявився чудовим – цей етнічний поляк повністю перейшов на бік нової батьківщини та відстоював її інтереси навіть у бійках з Польщею. Він змінив мову та навіть ім’я. Але посилення його влади та масштабність реформ, які він впроваджував, злякало тих самих бояр, яки його запросили. У 1340 р. Юрій-Болеслав був отруєний боярами за звинуваченням у впроваджені католицизму.

Галицько-Волинська земля залишилася без князя у той самий момент, коли поряд виростала нова політична сила. Близькі родинні стосунки власної Галицько-Волинської династії з правлячими домами Польщі та Угорщини створювали підстави для взаємних територіальних претензій. Кожен з тих, у чиїх жилах текла кров нащадків Данила Галицького, мав законні підстави зазіхати на правління. Тому будь-який момент спустіння трону міг стати фатальним. Нажаль, так воно й сталося. На підставі спорідненості правлячих династій керманичі Польщі та Литви миттєво простягли рук до Галицько-волинських земель. Додатковим аргументом для вводу військ на території, що залишилися без князя, була необхідність захисту католицького населення князівства, яке нібито могло зазнати якихось образ. Захист інтересів свого населення (за нацією, мовою чи вірою) на інший території є типовим приводом для втручання у внутрішні справи іншої держави. Нажаль, цей аргумент досі не втратив своєї актуальності та знаходить щирих прихильників не тільки серед представників урядів, але й серед широкого загалу.

Перш ніж ми перейдемо до обговорення проблеми створення умов для початку іншого періоду в історії української державності, торкнемося ще однієї риси у опису особливостей Галицько-Волинської державності – а саме, розвитку права у князівстві.

РОЗВИТОК ПРАВА У ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКІЙ РУСІ

Чи створили галицько-волинські правителі якійсь особливий напрямок розвитку права, як вони створили особливу форму державності? Як у усіх князівствах Київської Русі, в Галицько-Волинському князівстві продовжували діяти норми Руської Правди, котрі регулювали питання права власності на майно та земельні володіння, укладення угод та договорів. Діяли також норми церковних статутів князів Володимира та Ярослава, але вони зазнали деяких змін, зокрема в галузі посилення санкцій, що були встановлені на основі принципів феодального права-привілею. Водночас поряд з застосуванням законодавчих збірників періоду Київської Русі створювалися нові. Серед документів юридичного характеру, які дають деяку картину системи права Галицько-Волинської Русі, найбільш відомі чотири правові пам’ятки, що збереглися. Відмінні один від одного за часом появи, змістом і характером, вони містять цінні відомості про правове життя на цей землі до та після ординського завоювання.

Так, збереглася грамота князя Івана Ростиславича (середина XII ст.), що характеризує економічні зв’язки Галицького князівства з іноземними купцями, зокрема, болгарськими, чеськими та угорськими. Як пам’ятка права, вона регламентувала правове положення тих купців підчас їх перебування на території князівства: встановлювала, наприклад, пільги для болгарських купців, яки звільнялися від сплати мита, коли вони привозили товар “на изклад”.

“Рукописання” (заповіт князя Володимира Васильковича, близько 1287) свідчить про існування в період роздробленості права успадкування феодального володіння, про порядок передачі князями права експлуатації феодально залежного населення своїм спадкоємцям. Одночасно цей документ дає можливість вивчити організацію управління селами й містами Південно-Західної Русі, зробити висновок про існування такого засобу придбання феодальної власності, як купівля землі.

Збереглася також грамота володимиро-волинського князя Мстислава Даниловича (1289), яка дає можливість уявити розміри та форми феодальних повинностей з міського населення на користь державної влади і водночас відображає соціально-економічні умови Галицько-Волинської Русі в XIII ст.

Збереглися документи юридичного характеру, складені у XIV ст. (грамоти, договори, а серед них і міжнародно-правові, поручительства тощо). У переважній більшості ці документи містять відомості про окремі дуже важливі інститути права власності та права зобов’язання. З цього боку особливий інтерес викликає грамота Олехно Ромашкевича про передачу майна Григорію Тунелю, складена 30 січня 1347 р.