7. Право

Наслідком компромісу буржуазії з аристократією була та обставина, що англійське право розглядуваного періоду зберегло багато рис попередньої епохи. В Англії спадковий зв'язок між дореволюційними і післяреволюційними установами і компроміс між великими землевласниками і капіталістами знайшли своє відображення у наступності судових прецедентів, так само як у шанобливому збереженні феодальних правових форм.

Однак за своєю суттю це було право буржуазне, право першої у світі капіталістичної держави, яка завдяки специфічним історичним умовам змогла довго «зберігати значну частину форм старого феодального права, вкладаючи в них буржуазний зміст, і навіть прямо підкладати буржуазний зміст під феодальне найменування». Отже, першою особливістю англійського права є феодальний архаїзм його форм.

Друга відмітна його риса полягає в значній самостійності англосаксонських правових інститутів. Лише деякі з них зазнані впливу юридичних принципів Стародавнього Риму. Норми римського права застосовувалися у церковних і військових судах, суді у справах адміралтейства, по заповітах і розлученнях, суді канцлера й у судах Кембриджського й Оксфордського університетів. Інші магістрати брали до уваги приклади з римського права лише в тих випадках, коли прецеденти були відсутні.

Нарешті, англійське право не було кодифіковане, тобто не існувало зводу його чинних норм. Статутне право Англії складається з нескінченного ряду окремих парламентських актів, які збиралися протягом 500 років, що взаємно один одному суперечать і ставлять на місце «правового стану» цілком безправний стан. Так, із середини XV ст. по 1884 р. було видано понад 14 тис. кримінальних законів. Це найчастіше робило недоступними юридичні норми не тільки для простих смертних, а навіть і для висококваліфікованих і високопоставлених юристів. У середині XIX ст. спалахнув справжній скандал: суд королівської лави протягом багатьох років розглядав справу, у якій вимоги сторін грунтувалися на вже скасованому законі. Більше того, у цей же час сам парламент потрапив, так би мовити, у цікаве становище. Ним був виданий статут, який скасував кілька законів. Як згодом з'ясувалося, парламент 20 років тому вже приймав абсолютно аналогічне рішення.

Дуже багато правовідносин регулювалися так званим «загальним правом країни», яке відомий англійський юрист XVIII ст. Блекстон визначав як «неписане», на відміну від статутного. Блекстон називає три види норм цієї правової системи: чинні на території всієї держави, чинні у тих чи інших районах держави і, нарешті, застосовувані в тих чи інших судових органах.

Властива загальному праву невизначеність пояснює, у свою чергу, ту величезну роль, яку відігравали магістрати. Саме вони тлумачили закони. Як стверджували англійські юристи, «істинний зміст і значення більшої частини парламентських актів з'ясовується тільки з довгого ряду судових рішень». Магістрати виступали й у ролі коментаторів судових постанов, з яких потім виводили певні принципи або створювали доктрини.

Величезну роль як джерело права відігравала судова практика. У середині XIX ст. зібрання судових прецедентів становило 1200 томів, а до 1890 р. їх налічувалося вже 1800. У 1854 р. парламент офіційно визнав обов'язковість судових прецедентів. Для їхнього застосування встановлювалися спеціальні правила:

1) вищі суди не залежать від рішень нижчих; 2) суд першої інстанції не зв'язаний постановою судового органу такої ж компетенції; 3) кожен суд зобов'язаний виходити з висновків вищих судових інстанцій; 4) палата лордів обмежена власними попередніми рішеннями.

В аналогічних справах існувало дві і більше суперечливі думки найавторитетніших судових інстанцій Великобританії. Варто пам'ятати, що судові прецеденти були головним джерелом загального права. Англійські судді мали повну свободу вибору зручних для них правових доктрин. Офіційна юриспруденція співала дифірамби звичаєвому праву, яке тлумачилося як «розум, що діє світлом досвіду в людських справах» (Блекстон).

Однак з XVII ст. прогресивні англійські юристи, філософи і громадські діячі починають виступати проти загального права. Ф. Бекон, М. Хейль, А. Юнг, Дж. Беррінгтон та І. Бентам вимагали упорядкування і кодифікації англійського права. Видатний англійський філософ і юрист І. Бентам писав про англійську систему прецедентів як про «змову юристів проти народу», оскільки, на його думку, законники були прямо заінтересовані в тому, щоб право не було зведено до кількох раціональних принципів. Він безуспішно вимагав скасування загального права, заявляючи, що останнє становить «купу непослідовностей, дрібниць, дурниць і зовсім примхливих рішень».

Незважаючи на глибокі зміни в економічному і політичному житті країни, її правова система багато в чому залишалася без змін, навіть після того, як Англія вступила в монополістичну стадію розвитку. Англійське право продовжувало виражати економічні відносини капіталістичного суспільства на варварсько-феодальному діалекті, який настільки ж відповідає предмету, що виражається ним, наскільки англійська орфографія відповідає англійській вимові. Впливові сили, як і раніше, всіляко противилися систематизації і кодифікації правових норм.

Однак у період імперіалізму закон як джерело права відігравав важливішу роль, ніж раніше. Якщо в XVIII ст. було прийнято 6 тис. 730 законів, то в XIX ст. — 10 тис. 308. Це пояснюється тим, що з переходом капіталістичного суспільства в монополістичну стадію з'явилася необхідність регулювати більш складні суспільні відносини, що уже не охоплювалися давніми нормами загального права. Тому значення парламентських актів зростає навіть там, де раніше неподільно панував судовий звичай.

Але англійська буржуазія не мала наміру відмовлятися від вигідної для неї юридичної невизначеності, за якої величезне

значення мав суддівський розсуд. Відомий британський юрист Е. Дженкс писав про прецедентне право, що «така правотворчість є надзвичайно плідною в тих випадках, коли треба пристосувати чинне право до нових умов і коли з якихось причин визнається небажаним парламентський акт».

Цивільне право. Зазвичай законодавчому регулюванню підлягали найважливіші цивільні правовідносини. У 1875 р. був прийнятий Акт про спеціальні правила при укладенні угод з нерухомістю. У ньому передбачалася обов'язкова реєстрація таких договорів. У 1882 р. публікується Закон, який упорядкував вексельне право, і питання про переказні векселі. У 1893 р. видається Акт про продаж товарів. Він регулював відносини продавця і покупця та встановлював момент переходу права власності на речі, що придбавались. У ньому дається таке визначення договору купівлі-продажу товарів: «Це контракт, за яким один контрагент (продавець) не погоджується або погоджується пе­редати власність у формі товарів іншому контрагенту (покупцю) за грошову винагороду, що має назву ціна».

У 1893 р. «довірча власність» була врегульована законом. «Траст» визнавався універсальним інститутом: він міг створюватися для будь-яких цілей, за винятком протиправних.

У 1907 р. запроваджується поняття «приватна компанія» — юридична особа, яка не розміщувала активи серед дрібних вкладників і не була зобов'язана оголошувати свій баланс. У Великобританії таких корпорацій налічувалося в 20 разів більше, ніж «публічних» компаній, оскільки вищезгадана форма акціонерного капіталу створювала умови для махінацій з оподаткуванням. У 1908 р. приймається консолідований Закон про юридичних осіб, який замінив усі раніше видані з цього питання акти.

Захищаючи інтереси монополістичної буржуазії, парламент у 1879 р. видав спеціальний Статут про відповідальність учасників банківських і акціонерних компаній. У 1914 р. одержав королівську санкцію Акт про неспроможність. У ньому регламентувалися обставини, пов'язані з банкрутством, задоволенням претензій кредиторів тощо.

Соціальне законодавство. Норми соціального права Великобританії були результатом боротьби пролетаріату. Завоювання робітниками елементарних прав досягалося в ході жорстоких класових сутичок. Великобританія тривалий час була головною капіталістичною країною світу, і перед нею першою постала проблема, яку згодом назвали «робітничим питанням». Відпо­віддю на організовані виступи пролетаріату було видання в 1799 р. Акта, який забороняв будь-які співтовариства, які вимагали більш високої оплати праці (Закон проти коаліції). Робітники всіляко обходили це правило, і в 1824 р. його скасували. Правлячі кола вважали, що для них вигідніше мати в країні легальні союзи робітників. Однак вже наступного року був прийнятий Статут, відповідно до якого закон визнавав лише ті робітничі об'єднання, члени яких вели суто економічну боротьбу. До 1863 р. відносини між підприємцем і робітниками регулювалися Законом про хазяїна і слугу. Якщо найманець порушував контракт, він підлягав кримінальному покаранню в порядку сумарної юстиції. Протести трудящих змусили уряд провести через парламент у 1875 р. Акт про підприємця і робітника. згідно з яким обидві сторони мали формально рівні права. Тоді ж робітничий клас Великобританії одержав можливість укладати колективні договори.

Правове становище професійних організацій було невизначеним. Виданий у 1871 р. під тиском трудящих Акт не наділяв тред-юніони статусом юридичної особи. У тому ж році влада прийняла Закон, який, встановивши кримінальну відповідальність за пікетування, «залякування» і «погрози» під час страйків, суттєво обмежив право профспілок на страйки. У 1880 р. був виданий Акт, який встановлював відповідальність наймача за заподіяну життю чи здоров'ю працівника шкоду. Однак це положення містило істотні застереження.

У 1908 р. було запроваджено пенсії для престарілих. Вони виплачувалися особам, що досягли 70 років, прожили останні 20 років у межах Об'єднаного королівства і не одержували за цей час допомоги від благодійних спілок, не відмовлялися від посильної роботи і не одержували доходу більше 30 гіней на рік. Не дивно, що ця вкрай куца допомога одержала назву «пенсії для небіжчиків». У 1909 р. Закон установив мінімум заробітної плати. Лише з 1911 р. почало практикуватися обов'язкове страхування трудящих на випадок хвороби чи безробіття. Уряд надавав лише 74% необхідних коштів, а інша сума мала вноситися в рівних частках працівниками і підприємцями. Незважаючи на деякі часткові поліпшення, яких трудящі домоглися в ході запеклої боротьби, їхнє життя було надзвичайно тяжким.

Вимоги демократичної громадськості, підкріплені виступами трудящих, а також потреби англійських монополій у кваліфікованій робочій силі привели до створення в країні мережі початкових державних шкіл.

Кримінальне право. Особливе значення статутне право мало для кримінального права. У 1861 р. було прийнято кілька важливих законів: про пошкодження майна, про підлоги тощо. Вимиті в 1916 р. Акт про крадіжку увібрав 73 раніше виданих статутів. Він передбачав кримінальну відповідальність за всі майнові злочини (крадіжка, крадіжка зі зламом, шантаж, розбій, шахрайство, незаконне привласнення та ін.). Виданий у 1993 р. Акт про підлог документів також консолідував 73 раніше діючих узаконення.

Напередодні Першої світової війни в 1911 р. видається Закон про шпигунство, що вкрай розпливчасто тлумачив це поняття. Вступ Великобританії у війну ознаменувався прийняттям Акта про захист королівства.

Уряд на час воєнних дій одержав широкі повноваження по «забезпеченню безпеки й оборони держави».

Покарання, що накладалися англійськими судами, відзначалися надмірною жорстокістю. У розглядуваний період застосовувалися такі види покарань: смертна кара, заслання, каторжні роботи від 3 років і довічно, тюремне ув'язнення, тілесні покарання і штраф.

Кримінальний процес. В англійському суді коронний магістрат має великі права: даючи настанови присяжним, він може висловлювати свою думку про достатність чи недостатність доказів, чим часто зумовлює характер майбутнього вердикту. Якщо ж суддя не згоден з думкою присяжних, він може запропонувати їм переглянути вердикт. Англійський магістрат — активна сторона в процесі, що широко використовує свої процесуальні права для захисту класових інтересів панівних кіл.

Присяжні рекрутувалися із заможних прошарків. Відповідно до Акта 1825 р. «суддями факту» могли бути особи, які володіли на правах власності землею або будинком, майном, річний дохід від яких становив не менше 10 ф. ст., а також орендарі, прибуток яких був не менше 20 ф. ст. на рік.

Вироки, що постановлювалися коронним суддею, практично не можна було скасувати. Лише в 1907 р. видається Акт про кримінальну апеляцію. До цього право оскарження вироків видавалося вкрай складним через важко переборювані формальності. Під тиском прогресивних сил правлячі кола пішли на запровадження інституту кримінальної апеляції для засуджених за обвинувальним актом. У справах сумарного провадження збереглося становище, що існувало.

Неправосудний вирок можна було скасувати лише у випадку, якщо корона погоджувалася видати «наказ про помилку». Оскаржуваний вирок підлягав скасуванню лише за умови, якщо правова погрішність вбачалася з протоколу засідання суду. Власне, до цього і зводилася вся процедура. Акт 1907 р. скасував «накази про помилку» і запровадив апеляцію двох видів: 1) «апеляція проти засудження» і 2) «апеляція проти вироку». У першому випадку оспорювалися: а) юридична підстава засудження (питання права), б) фактична обставина, що була підставою обвинувального вироку, в) змішані обставини (питання факту і права).

«Апеляція проти вироку» стосувалася призначеного судом покарання. Законодавець встановив, що лише оскарження з юридичних мотивів було безумовним правом засудженого, яке не залежало від дозволу суду. Щоправда, останній, розглядаючи в сумарному порядку таке прохання, міг його відкинути як «поверхове і настирливе».

Для подання скарги з інших підстав була потрібна згода апеляційної інстанції. Більш того, апелянт піддавався серйозному ризику: суду дозволялося призначити більш сувору міру покарання, ніж та, що оскаржується, а також винести рішення про бажаність вислання скаржника за межі Великобританії. Закон не забороняв брати участь у розгляді у другій інстанції тим магістратам, які винесли оспорюваний вирок. Вважалося, що «довіра і неупередженість судді вищого суду майже беззаперечні».

Можливість оскарження ускладнювалася ще й тим, що за законом 1907 р. копії процесуальних документів видавалися за плату, і взагалі всі судові витрати ніс апелянт. З викладеного видно, що імовірність перегляду неправосудних вироків була мінімальною. Тим не менш юристи Великобританії запровадження апеляції оголошують «революцією в кримінальному процесі».

Особливим видом оскарження було так зване «резервування справ», що походило від звичаю обговорювати найскладніші юридичні казуси на нарадах магістратів. Ця форма апеляції цілком залежала від розсуду суду. У 1848 р. був заснований особливий суд резервованих справ. У 1873 р. його юрисдикція була передана високому, а з 1908 р. — апеляційному суду в кримінальних справах. Якщо за згодою судді, який виніс вирок, справа була «резервована», то наступний розгляд відбувався відповідно до норм Акта 1848 р., що заснував суд резервованих справ, а не Закону про кримінальну апеляцію 1907 р.

Англійське кримінально-процесуальне право тривалий час не знало інституту перегляду справ за нововиявленими обставинами, Суддівський прорахунок коригувався короною застосуванням прерогативи помилування на підставі Акта про упорядкування 1701 р. Закон про кримінальну апеляцію 1907 р. установив, що судова помилка могла бути виправлена шляхом: 1) надіслання відповідної кримінальної справи для складання пін новку до апеляційного суду у кримінальних справах; 2) її передачі міністру внутрішніх справ для перегляду в апеляційному порядку; 3) на підставі помилування засудженого короною.

У 1908 р. як інтегральна частина високого суду засновується апеляційний суд у кримінальних справах у складі лорда — го-іювного судді — і молодших суддів відділення суду королівської лави. Сюди належало подавати скарги на вироки центрального кримінального суду, суду асизів і суду четвертних сесій. За Ак-том 1907 р. рішення цієї інстанції могли бути анульовані лише палатою лордів. Але остання приймала до свого розгляду такі клопотання лише в тому випадку, якщо генерал-аторней засвідчував, що в зв'язку з розглядом оскаржуваного вироку виникли принципові для англійського права проблеми. Кримінальний апеляційний суд розглядав справу в присутності засудженого і представника обвинувачення.

Діяльність судів сумарної юстиції регламентувалася законами 1859 і 1879 рр. У цих випадках не застосовувалися навіть ті куці процесуальні гарантії, які передбачав Закон про кримінальну апеляцію 1907 р. За загальним правилом заяви про перегляд вироків, винесених органами сумарної юстиції, подавалися до постійного комітету суду четвертних сесій. У тих містах, де був рекордер, такі скарги він вирішував сам.