Зміст

Вступ……………………………………………………………………………2

Розділ I Поняття строків та термінів

1. Магістратура…………………………………………………………………7

2. Шлюб…………………………………………………………………………8

3. Правовідносини дітей і батьків……………………………………………..8

4. Право власності………………………………………………………………9

5. Права на чужі речі…………………………………………………………...10

6. Правове положення рабів…………………………………………………...11

7. Види покарань. Смертна кара………………………………………………11

Розділ II Строки та терміни у судовому процесі

2.1 Сила і простір дії законів……………………………………………………13

2.2 Легісакційний процес………………………………………………………..14

2.3 Формулярний процес………………………………………………………..15

2.4 Реституція…………………………………………………………………….17

2.5 Екстраординарний процес…………………………………………………..17

2.6 Позовний захист: поняття і види позову…………………………………...18

2.7 Позовна давність……………………………………………………………..22

Розділ III Строки та терміни у правочинах

3.1 Зобов’язальне право…………………………………………………………26

3.2 Поняття і види договорів……………………………………………………27

3.3 Окремі види договорів………………………………………………………28

3.4 Спадкове право………………………………………………………………34

Висновки……………………………………………………………………… 35

Список використаної літератури……………………………………………..3

Вступ

Актуальність теми дослідження. Характерною особливістю цивільних правовідносин є те, що вони виникають, тривають, змінюються та припиняються у часі. Саме в римському приватному праві вперше були сформульовані і глибоко розроблені такі важливі юридичні категорії як строки та терміни.

Проблема часу в цивільному праві не була досліджена в повному обсязі. Це призвело до ускладнення встановлення та застосування всіх видів параметрів функціонування цивільних правовідносин, в тому числі строків та термінів.

Сучасною юридичною наукою встановлено, що строки у цивільних правовідносинах упорядковують цивільний обіг, стабілізують цивільні відносини, сприяють якісному задоволенню потреб громадян та організацій, забезпечують своєчасний захист цивільних прав. Однак для досягнення зазначеної мети та виконання цивілістичними строками свого функціонального призначення актуальним є дослідження саме юридичної природи строків та термінів, які сягають в давнину Римського права.

Законодавче закріплення строків та поряд з ними термінів викликає багато проблем у їх практичному застосуванні, теоретичному визначенні, а також у процесі обчислення. Це, в першу чергу, обумовлює необхідність дослідження строків у цивільних правовідносинах.

Як правова форма, строки та терміни в римській юриспруденції спрямовували волю і поведінку учасників суспільних відносин на досягнення поставлених цілей, надавали можливість з необхідною точністю визначити часові межі здійснення та захисту цивільних прав.

Для досягнення цієї важливої як з теоретичної, так і з практичної точки зору мети необхідно зазначити, що вивчення строків, а поряд з ними і термінів, що здійснюється вперше в Україні, надає можливість визначати саме момент початку, зміни та припинення конкретного цивільного правовідношення, а також момент настання чи припинення негативних чи позитивних наслідків для учасників цих правовідносин.

Вищевикладене обґрунтовує актуальність курсової роботи.

Об'єктом дослідження є строки та терміни різних інститутів цивільного права.

Предмет дослідження складають норми римського законодавства, що закріплюють різні види строків та термінів, порядок їх застосування та обчислення.

Мета дослідження. Мета курсової роботи полягає в тому, щоб на підставі комплексного аналізу римської юридичної літератури, присвяченої розгляду цивілістичних строків та термінів, відповідного римського законодавства з'ясувати основні проблеми юридичної природи строків, їх законодавчого закріплення та застосування учасниками цивільних правовідносин.

Досягнення зазначеної мети можливе в процесі вирішення таких основних завдань:

• визначення поняття "строк" та "термін" у римському праві, їх співвідношення, з'ясування їх місця у загальній категорії "час",

• встановлення функцій та завдань строків та термінів у цивільних правовідносинах;

• розкриття змісту основних юридичних термінів, понять, категорій, що використовуються в процесі дослідження і аналізу строків та термінів у цивільному праві;

• окреслення характерних рис і ознак строків у цивільних правовідносинах, з'ясування їх особливостей законодавчого закріплення.

Методи дослідження. Представлені в роботі основні положення та результати здобуті у процесі дослідження з використанням загальнонаукових та спеціальних методів наукового пізнання, зокрема, історичного та порівняльно-правового - при дослідженні стародавніх наукових праць видатних римських юристів, а також в процесі аналізу, визначенні понять, особливостей цивілістичних строків та термінів; системно-структурного - у процесі визначення основних видів та класифікації строків та термінів у римському праві; аналізу та синтезу - при вивченні юридичної природи строків у римському праві, характеристиці основних ознак строків та термінів, співвідношенні основних цивільно-правових понять та категорій, що стосуються цивілістичних строків.

Наукова новизна одержаних результатів. В курсовій роботі здійснено комплексне науково-теоретичне дослідження строків та термінів у римському праві, з'ясовані найбільш актуальні проблеми юридичного закріплення, застосування, обчислення, зв'язку цивілістичних строків (термінів) з юридичними фактами та суб'єктивними правами та обов'язками, а також науково обґрунтована класифікація строків у цивільному праві, визначені основні риси кожного виду строків та особливості їх практичного застосування в Римському приватному праві.

Структура курсової роботи. Структура курсової роботи зумовлена цілями та характером дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів (вісімнадцяти підрозділів), висновків, списку використаних джерел (25 найменувань). Загальний обсяг курсової роботи становить 37 сторінок.

Розділ і. Поняття строків та термінів

Строк – це додаткове волевиявлення, що обмежує ефект операції за часом. Розрізняють початковий (або відкладальний ) і кінцевий (або скасовний ) строк в залежності від того, чи вказується він, з якого момента операції відбудеться повний ефект (ex die) або з якого момента вона втратить силу (ad diem). Хоча вказівка в строці визначеного момента часу в строгому смислі слова цілком можливо (так званий природний відлік часу: a momento ad momentum), зазвичай час в праві обчислюється днями (dies, день) – так званий цивільний відлік часу. Причому при придбанні права вважається, що строк настав в перший же момент останнього дня, тоді як при втраті – в останній.

Строк наступає з необхідністю, навіть якщо точно не відомо, коли він наступить. Удаючись до термінології середньовічної юридичної науки , потрібно сказати, що строк – це “dies certus an” (момент, відносно якого точно відомо, чи настане він).

Строк не може бути поставлений у відношенні операції, що входить в категорію actus legitimi: весь акт буде нікчемним. Кінцевий строк не допускається у відношенні таких операцій з переходом власності, як legatum per vindicationem і tradition, а також – heredis institutio (назначення спадкоємця в заповіті). Якщо кінцевий строк не поставлений при операції , що мав предметом право тривалої дії, то вона або розривається у співвідношенні з конструкцією відношення (як узуфрукт – зі смертю узуфруктуарія), або пропонується можливість виходу із дозволу за розсудом однієї зі сторін (як при договорі товариства або доручення). При операціях, що мають своїм предметом сервітут, кінцевий строк розглядається як непоставлений (навіть якщо форма операції допускає постановку строку, як in iure cessio). При stipulation і legatum per damnationem кінцевий строк не має ефекту в плані ius civile, але претор захищає пасивну сторону у відношенні за допомогою exception doli або pacti conventi після настання строку.

Успішно пред’явити вимогу за операцією до настання строку не можна – в цьому сутність строку. Процес буде програний як передчасний (pluris petition tempore).

Вивчення типу додаткової згоди і операції: строк це або умова? – приводить до вирішення питання про те, чи допускається позов на основі операції після 1 липня. Визнання згодою строком спричиняє допуск з моменту настання строку позова з вимогою виконувати обов’язки за операцією, тоді як до виконання умови позов був би неможливий.

На відміну від зобов’язання під відкладальною умовою, зобов’язання під початковим строком існує: його можна виконати достроково, і це не буде виконанням неналежного.

Термінове зобов’язання піддається новації і погашенню за допомогою acceptilatio. Кредитор за такою операцією допускається до конкурсного розпродажу майна неоплатного боржника (bonorum emptio).

Початковий строк ретроактивний: вважається, що операція виробила ефект в момент її здійснення. Саме тому при операції в користь підвладного (filius familias) домовладика буде розглядатися як власник вигод за нею з моменту здійснення операції; застава – вступила в силу з моменту її здійснення і т. д. При операціях з переходом власності зворотної дії не має: речеве право на стороні набувальника до настання строку не існує¹.

Будь – який кредитор (і особливо професіональний банкір, ростовщик), будучи зацікавлений в поверненні даного йому займу, добивається забезпечення сплат. Але йому ще потрібно, щоб ці сплати проводились у визначенні строки (залежно від чого можуть знаходитись інші зобов’язання кредитора) і у визначеному місці.

Заради цих та інших цілей, переслідуваних кредитором, людством винайдені такі всесвітні засоби забезпечення, якими є завдаток, порука, і неустойка.

Отже, строк (dies) – це подія, яка неминуче настане в майбутньому. Строком, наприклад, вважається смерть особи.

Під строком (tempus) розуміли тривалість безперервного володіння річчю: три роки – для рухомого майна, десять років – для нерухомих речей відповідно для осіб, які проживали в одній провінції і 20 років – для тих, які проживали в різних провінціях. Крім того, Кодекс Юстиніана закріпив так звану екстраординарну набувальну давність тривалістю 30 років. Сплив цього строку породжував право власності і за відсутності правомірної підстави (iustus titulus), а інколи і стосовно недобросовісного володільця.

У зв’язку з тим, що зобов’язання мало тимчасовий характер, воно мало бути виконане у строк , передбачений у договорі, або у строк, що випливає із суті (характеру) зобов’язання. Якщо ж ані за змістом, ані за характером договору неможливо встановити строк його виконання, то боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на першу вимогу кредитора. Дострокове виконання зобов’язання допускалося тільки у випадках, коли це не порушувало інтересів кредитора.

У спірних ситуаціях строк виконання зобов’язання встановлювався судом. При цьому діяло правило, що призначення строку має на увазі інтереси боржника, а не кредитора (D.45.1.41.1).

Строк виконання недоговірних зобов’язань встановлювався законом. Невиконання зобов’язання у встановлений строк призводило до такого його порушення, як прострочення виконання.

Римські юристи розрізняли такі строки: визначений строк, тобто той, щодо якого відомо, коли він настане (строк дії договору – 1 рік); невизначений строк, щодо якого відомо тільки, що він неодмінно настане в майбутньому, але невідомо коли саме (смерть фізичної особи).

Отже, наведемо приклади застосування строків у римському приватному праві.

1.1 У добу пізньої республіки істотно зростає значення магістратур. Всі римські магістратури, окрім виборності, володіли деякими загальними рисами, в яких виражались загальні начала римського публічно – правового порядку. При обранні магістратів необхідно було додержуватися встановленого проміжку часу між виконанням різних посад – у 2 роки². Всі магістратури характеризувались короткочасністю – посадові особи обирались на строк не більше одного року, диктатор або будь – яка інша надзвичайна магістратура – 6 місяців (хоча і з можливістю продовження повноважень), тільки цензори – на 5 років; повторне заняття тієї ж посади не допускалося.

1.2 Римські Юристи приділяли багато уваги правовим питанням шлюбних відносин. Шлюб як постійний зв'язок між чоловіком і жінкою міг припинитися лише під дією юридичних фактів — природних та людських подій. Шлюб припинявся внаслідок смерті одного з членів подружжя, або втрати свободи (громадянська смерть), втрати громадянства, розлучення

Навіть у гірші (для свободи розлучень) часи жінку від безчестя рятували законні причини розлучення: а) імпотенція чоловіка протягом 3–х років (onus probandi, тобто тягар доказу – на дружині); б) полон чоловіка, якщо протягом 5 років немає звістки; в) по стриження в черниці.

Допускався повторний шлюб, але не раніше спливу 10 місяців з моменту припинення попереднього, причому тут не мала значення причина припинення попереднього шлюбу. Але вимога про 10 місяців також не була абсолютною і допускала зменшення строку “пристойності”.

Вдова, яка вступала в новий шлюб, мала додержуватися так званого жалобного року, який визначався 10 місяцями з часу припинення попереднього шлюбу. Вважалося, що це є виявом поваги з її боку щодо померлого, разом з тим усувалися будь – які сумніви у визначенні батьківства дитини, яка за цей час народилася. Якщо вдова порушувала цю умову й одружувалася у рік жалоби, то її шлюб визнавався дійсним, однак сама вона піддавалася безчестю у формі infamia та деяким обмеженням у сфері спадкування.

1.3 У стародавні часи такої влади над дітьми, як у римлян, не знав жоден інший народ. Потрібно сказати, що батьком дитини, що народилася в шлюбі, вважався чоловік³. Ця формула буде потім засвоєна Кодексом Наполеона, як і багато іншого. Імператор Август потребував публічної об’яви про кожну дитину, що народилася в законному шлюбі, - не пізніше 30 днів з моменту народження. Імператор Марк Аврелій (121 - 180) розповсюдив цю вимогу на всіх новонароджених і ввів відповідний запис.

Примітка. Презумція батьківства, про яку було сказано вище, була обмежена наступними умовами: дитина повинна була народитися не раніше чим через 6 місяців після припинення шлюбу. Перший строк вважався мінімальним, другий – максимальним.

Батьківська влада виникає насамперед природним чином внаслідок народження дитини в законному шлюбі. Закононародженими вважалися діти, які народилися під час шлюбу, а також ті, які народилися після спливу 181 дня після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка.

1.4 Найголовнішим у системі речових прав Риму є право власності Для набуття якого використовувалися різні способи.

Давність володіння (usucapio). Закони XII Таблиць установили термін набувальної давності на рухомі речі – 1 рік, нерухомі – 2 роки. Володілець (особливо добросовісний), який за давністю володіння міг стати власником речі, у римському приватному праві означувався терміном possessor. Претори поширили вказане положення на перегрівів. У період Імперії для набуття земельної ділянки за давністю володіння вимагалося уже 10 років, якщо сторони були жителями одної провінції, і 20 років, якщо власник, чиє нерухоме майно переходить до нового власника за давністю володіння, відсутній⁴.

Перехід юридичного володіння в повноважну власність після спливу давності володіння нею (usucapio) став, таким чином, ще один спосіб першочергового придбання прав власності на річ. Строки такого спокійного і ненасильницького володіння (коли не пред’являлись ніякі позови до володільця зі сторони) колишніх власників претендентів) встановлювалися в залежності від властивостей речей: для рухомих речей – в один рік, для нерухомих і прирівняних до них – в два; для особливих категорій нерухомості (провінціальних земель) з кінця класичної епохи також приймались давнісні строки в 10 і 20 років. Крім цього, з давністю володіння зливався, в результаті, загальний строк позовної погасової давності в 30 років. Умовами, при яких володіння могло перейти у власність за давністю були якісні сторони володіння: його основа (добросовісне або недобросовісне), відсутність хитрувань у володінні річчю⁵. З нововеденнями Юстиніана в римське право ввійшло і принципіальне новшество у відношенні незаконного недобросовісного володіння: сплив максимального давнісного строку трансформувало титул володіння (протримавши таємно вкрадену річ 20 років і тим самим забезпечивши її від можливих заяв власника, потім вже можна було спокійно продати річ, і новий набувальник отримував річ в свою повноцінну і всесторонню власність, що охороняється).

Для набуття права власності використовувалися різні способи. Серед первинних способів виділяли давність володіння (usucapio). Закони XII таблиць установили термін набувальної давності на рухомі речі – 1 рік, нерухомі – 2 роки. Володілець (особливо добросовісний), який за давністю володіння міг стати власником речі, у римському приватному праві означувався терміном possesor. Претори поширили вказане положення на перегринів. У період Імперії для набуття земельної ділянки за давністю володіння вимагалося уже 10 років, якщо сторони були жителями одної провінції, і 20 років, якщо – різних⁶.