3.3 Договір позички (commodatum) – це реальний договір, за яким одна особа (комодант) передає іншій особі (комодатарію) якусь певну річ у тимчасове й безоплатне користування на чітко визначений строк.

На відміну від договору позики, майно за договором позички надавалося в користування на певний строк, а не у власність. Якщо в договорі строк не було встановлено, у зв’язку з чим річ необхідно було повернути на першу вимогу, мав місце інший договір, який називався прекарієм (precarium) і належав до безіменних контрактів (contractus innominati)²⁰.

Під compromissium розуміли угоду, якщо між особами виник майновий спір з приводу передачі його на розгляд третейському судді. Рішення третейського судді набувало обов’язкової сили (чинності) лише в тому разі, коли сторони підтверджували свою згоду письмово або не заперечували проти нього протягом 10 днів з моменту, коли між ними відбулася відповідна усна згода. За невиконання рішення арбітра винна сторона підлягала штрафові.

Доказ – при можливих колізіях – того, що надано за займом, лежало на кредиторі, а не на боржникові (що той не брав); формальна безоплатність договору робила кредитора більш активною стороною вимогою за займом, і він спочатку отримував деяку перевагу. Договір заключався або на строк, або до вимоги – прострочення виконання визначалось спливом встановленого строку або пред’явленням вимог (з урахуванням встановленої законами відстрочки будь – якого виконання за борговими зобов’язаннями в 30 днів).

Римське право розрізняло чотири види консенсуальних контрактів: купівля-продаж, найм, доручення і товариства.

Договір купівлі-продажу (emptio-venditio) є контрактом, за яким одна сторона (продавець) бере на себе обов’язок передати іншій стороні (покупцеві) у власність якусь річ, а покупець зобов’ язується прийняти куплену річ і заплатити за неї обумовлену ціну.

В даному договорі продавець був зобов’язаний передати речі в обумовлений строк і в обумовленому місці. Ухилення продавця від цих вимог договору могло завдати майнову шкоду покупцеві, за яку продавець ніс відповідальність. Із закінченням строку виконання договору купівлі – продажу виникає інше, не менш важливе запитання – з якого моменту покупець стає власником купленої речі.

Римляни розрізняли три види договору найму: 1) найм речей; 2) найм послуг або робочої сили вільної людини; 3) замовлення (підряд). Існування трьох подібних договорів свідчить про різноманітність найму, розвиток якого значною мірою стримувало рабство. Всі три договори є консенсуальними і синалагматичними.

Договір найму речей (locatio conductio rerum). За цим договором одна сторона - наймодавець (locator) зобов'язується надати іншій стороні - наймачеві (conductor) річ у тимчасове користування, і наймач зобов'язується сплатити за користування річчю певну винагороду, а після закінчення договору передати річ наймодавцеві.

Найомна плата, як правило, виплачувалась по закінченні певних проміжків часу, проте сторони могли домовитися й інакше. Якщо найомна плата виплачувалася наперед, а наймач не зміг скористатися річчю зі своєї вини (наприклад, найнятий раб випадково загинув і не виконав роботу), наймодавець зобов’язаний був повернути найомну плату. Наймачу надавався для цього спеціальний позов.

Наймодавець має право вимагати повернення речі в обумовлений строк у повній цілісності. Якщо річ буде повернуто не в строк або з пошкодженнями, наймодавець має право вимагати відшкодування заподіяних збитків.

Договір найму послуг або робочої сили (locatio-conductio operarum). Це консенсуальний контракт, за яким одна особа - найнятий (locator) віддає в розпорядження іншій особі - наймачеві (conductor) свою робочу силу, свою працю за певну винагороду.

Договір найму послуг – двосторонній, у ньому кожна із сторін несла певні обов’язки і мала права. Найнятий зобов’язаний повинен був виконувати послуги за вказівкою наймача, в суворій відповідності з договором, протягом договірного строку і до того ж особисто. Наймач зобов’язаний був оплачувати послуги в обумовленому розмірі та в установлені строки²¹.

Договір підряду або замовлення (locatio-conductio operis). Підряд або замовлення - це консенсуальний договір, за яким одна сторона - підрядник бере на себе зобов'язання виготовити для іншої - замовника певну річ за грошову винагороду і готовий результат передати іншій стороні (замовнику) в установлений строк . Підрядчик зобов’язаний якісно виконати роботу і в установлений строк передати готовий результат замовнику.

Договір доручення (mandatum). Цим договором одна особа - довіритель доручає іншій особі - довіреному виконання якоїсь справи або цілої низки справ. Часто доручення виражалося в якихось індивідуальних діях: купівля або продаж раба, одержання вантажу за місцем його доставки морським шляхом тощо. Траплялися випадки, коли довіреному доручали управління цілим майном довірителя, управління спадщиною, торговельною установою.

Договір вважався укладеним з моменту досягнення згоди, іноді навіть мовчазної. На відміну від найму договір доручення будувався на безоплатній основі. Договір доручення припинявся смертю однієї із сторін. Для захисту інтересів сторін кожна з них мала спеціальний позов, що випливав з договору доручення.

Договір товариства (societas). Це консенсуальний договір, за яким дві або більше сторін погоджувалися спільно брати участь у досягненні якоїсь мети, дозволеної правом, корисної суспільству і самим товаришам, які брали у цьому участь.

Договір товариства міг укладатися на визначений строк або без визначення строку. Кожному товаришу надавалося право вийти з товариства в будь – який час, але за умови, що його вихід не завдасть збитків іншим.

Відносини за договором societas поділялися на внутрішні та зовнішні. Внутрішні виникали між самими учасниками (товариством), з одного боку, і третіми особами, з іншого.

Згодом з’явилася нова група договорів, що не увійшли в жодну із розглянутих вище груп і пізніше в науці римського права назву contractus innominati (інномінальні, або ж безіменні контракти).

За характером ці договори наближалися до реальних контрактів. Вони виникали не з моменту угоди, а з моменту фактичного здійснення однією із сторін майнового надання. Це спільна риса інномінальних і реальних контрактів. Відмінність полягає в тому, що всі реальні контракти виникають з моменту фактичної передачі речі однією стороною іншій. Виникнення інномінальних контрактів пов’язане з майновим наданням, яке може полягати в передачі речі або в здійсненні якої – небудь дії.

Найпоширенішими серед цих договорів були permutatio (договір міни) і contractus aestimatorius (оціночний договір).

Договір міни – це контракт, за яким одна сторона передавала іншій стороні у власність яку – небудь річ (речі), з тим, що друга сторона натомість передасть першій стороні у власність іншу річ, еквівалентну за вартістю.

Оціночний договір – контракт, за яким одна сторона передавала іншій певну річ для продажу за обумовлену ціну, а друга сторона повинна була передати першій обумовлену суму чи повернути саму річ.

Предметом договору могла бути будь – яка річ, не вилучена з обігу. Він вважався укладеним з моменту фактичної передачі речі власником другій особі для продажу.

З розвитком цивільного обігу завдяки своїй простоті та доступності неформальні угоди укладалися все частіше. Саме під тиском потреб обігу, спочатку як виняток, деякі пакти дістали позовний захист і їх почали називати pacta vestita – “одягненні пакти”. Юридичне визнання такі пакти дістали в різний час і ця обставина була критерієм розмежування їх на три групи: а) приєднані пакти; б) преторські пакти; в) імператорські пакти. Перші дістали позовний захист раніше за інших, другі – в період республіки з боку претора, треті визнали імператори.

Pacta adjecta (приєднані пакти) - додаткові до головного договору угоди, які передбачали внесення змін в його юридичні наслідки. Зазвичай, це було покладення в договорі на ту чи іншу сторону яких – небудь додаткових обов’язків, уточнення умов договору, строків платежів тощо.

Преторські пакти дістали позовний захист від преторів. Їх було всього два: підтвердження боргу (constitutum debiti) і receptum, який об’єднував три види пактів: а) угода з третейським суддею про розгляд ним спору, що виник між певними особами; б) угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору чи готелю про недоторканність речей пасажирів і постояльців; в) угода з банкіром щодо сплати обумовленої суми за рахунок клієнта третій особі.

Constitum debiti (підтвердження боргу) мало місце тоді, якщо виникла необхідність підтвердити вже існуючий борг чи борг третьої особи, для чого і укладався зазначений пакт. Наприклад, боржник урочисто брав на себе зобов’язання сплатити борг кредитору, за яким уже закінчився строк позовної давності, або сплатити борг за третю особу. Обіцянка сплатити вже існуючий борг і є його визнанням, підтвердженням – звідси й назва пакту.

Receptum arbitpi (угода з третейським суддею про розгляд ним спору, що виник між певними особами). Особи, між якими виник майновий спір, могли домовитися, що не передаватимуть цей спір на розгляд суду, а передадуть його на розгляд третейському судді – арбітру. Для того, щоб арбітр розглянув зазначений спір, необхідно було укласти з ним про це угоду, яка і дістала назву receptum arbitpi.

Receptum nautarum, cauponum, stabulariorum (угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору і готелю про недоторканність переданих їм речей пасажирів і жильців). Мандрівники, купці та інші пасажири і жильці, зупиняючись на ночівлю в готелі чи заїжджому дворі або на кораблі, змушені були доручати свої речі господарям (наприклад, багаж, вантажі, коней). Для захисту жильців і мандрівників, які потерпіли від розбою, їм надавався спеціальний позов.

Receptum argentari (угода з банкіром про сплату обумовленої суми за рахунок клієнта третій особі). Це неформальна угода, за якою лихвар, банкір, міняла брав на себе зобов’язання сплатити третій особі борг свого клієнта за його рахунок. Якщо банкір чомусь відмовлявся платити, клієнту надавався спеціальний позов, що випливав з укладеного пакту.

Pacta legitima (імператорські пакти) – пакти, які дістали юридичне визнання в законодавстві пізньої імперії. Їх було захищено кондиційними позовами, що випливали із законуcompromissum, яким було визнано цю угоду. До них належали: а) компроміс – угода між особами, між якими виник майновий спір, про передачу цього спору на розгляд третейському судді; б) угода про надання посагу; в) угода про дарування.

Компроміс (compromissum) – угода про передачу спору на розгляд третейського судді. Рішення третейського судді набувало обов’язкової чинності тільки в тому разі, якщо сторони висловлювали свою згоду з ним і підписували його чи не оспорювали в 10-денний строк.

Угода про надання посагу (pactum dotis) – неформальна угода, внаслідок якої батько нареченої брав на себе зобов’язання передати майбутньому чоловікові своєї доньки певне майно як посаг полегшення сімейного життя.

Пакт про дарування (pactum donationis) – неформальна угода, за якою одна сторона (дарувальник) здійснює безоплатне майнове надання другій стороні з метою виявлення до неї певної щедрості.

3.4 Римське спадкове право нерозривно пов’язане з процесом розвитку інститутів власності (propretas) і сім’ї (familia). Первісно право спадкування мало сімейний характер, що обумовлювалося пануванням довічної і абсолютної влади батька - глави сім’ї (patria potestas, pater familias). Після смерті когось із членів роду майно залишалося всередені роду. Майнові відносини, які виникли до смерті особи – спадкодавця, зберігалися у всій цілісності, поки не з’являвся наступник, представник покійного – спадкоємець (heres)²².

Основним інститутом спадкового права є спадкування (hereditas). Спадкування (hereditas) – це перехід майна особи, що померла, до іншої особи (осіб). За допомогою цього інституту забезпечується збереження у цілісності майна померлого і перехід цього майна до правонаступника. Цим самим спадковим правом забезпечується загальне (універсальне) майнове наступництво після смерті особи. Універсальне правонаступництво (sucessio universitas, universales) має місце у разі, якщо одна особа приймає на себе майнові права і обов’язки другої як одне юридичне ціле (universitas).

Спадщина - це сукупність прав і обов’язків (juris nomen) спадкодавця, яка переходила в порядку правонаступництва до його спадкоємців. Спадщина існує і тоді, коли у її складі немає майна (речей) взагалі, а також і тоді, коли борги померлої особи перевищують її права і вимоги. Отже, за сутністю римське визначення спадщини не співпадало з визначенням майна.

Термінів для прийняття спадщини за цивільним правом не існувало. Однак спадкодавець, призначаючи спадкоємця, міг приписати здійснити цей акт у певний строк (здебільшого протягом 100 днів). Проте така невизначеність могла не задовольнити спадкових кредиторів. Будучи заінтересованими у виконанні своїх вимог у найкоротший строк, вони мали право вимагати від спадкоємців чіткої відповіді: чи приймають вони спадщину, чи ні. Спадкоємець, вагаючись, може попросити час на роздуми, після чого він повинен дати відповідь. Якщо спадкоємець відповіді не дає, то початок його мовчання сприймався як відмова від спадщини, а за правом Юстиніана – як прийняття спадщини з усіма наслідками, що випливали з цього.

Прийняття спадщини за преторським едиктом відбувалося дещо інакше. Для набуття спадщини за преторським едиктом не було різниці між домашніми і зовнішніми спадкоємцями. Кожний преторський спадкоємець повинен попросити у претора введення у володіння спадковим майном, що пов’язувалося з певними строками: для низхідних і висхідних родичів спадкодавця – один рік, для інших спадкоємців – 100 днів. Якщо спадкоємець пропустив строк, то спадщина переходила до спадкоємців наступної черги.

Пасивна заповідальна правоздатність – це здатність особи бути спадкоємцем. Цей вид правоздатності виникав за таких випадків: під час укладання заповіту, смерті заповідача та прийняття спадщини.

Деякі особи, хоча і мали пасивну правоздатність, але не могли отримувати спадщину повністю або в частині, якщо не відпаде обставина для отримання спадщини. Так, за законами Августа неодружені чоловіки віком 25-60 років та незаміжні жінки 20-50 років могли отримати спадщину за заповітом лише після найближчих родичів. Після будь-якого іншого заповідача вони отримували спадщину тільки в разі, якщо протягом 100 днів після відкриття спадщини укладали шлюб тощо²³.

Набуття спадщини мало своїм наслідком погашення взаємних зобов’язань між спадкодавцем і спадкоємцем, припинення сервітутів та інших прав на чужі речі, оскільки тепер у всього майна з’являвся один власник.

1. Виявити і визначити кредиторів і боржників, місце їх перебування, розміри вимог і боргів.

2. Виявити потенційних спадкоємців. Для цього потрібен був час, який законодавством не визначався. Лише правом Юстиніана кредиторам надавалося дев’ять місяців для пред’явлення позову про повернення боргу²⁴.

Під час перехідного періоду, коли спадкоємець здійснює необхідні юридичні дії: повне виявлення і охорону спадкової маси; визначення кредиторів і боржників, обсягу їх вимог та зобов’язань; виявлення інших потенційних спадкоємців. Не існувало якогось певного терміну перехідного періоду, але кредитори померлого намагалися якомога швидше задовольнити свої вимоги. Спадкоємець, якщо для цього були вагомі підстави, міг звернутися у суд або до імператора з просьбою продовжити перехідний термін у прийнятті спадщини. Час для роздумів спадкоємця мав назву spatium deliberandi або tempus ad deliberandum. Суд міг надати відстрочку до 9 місяців від дня смерті спадкодавця, імператор – до одного року.

За Юстиніана було прийнято нововведення beneficium inventari – спадкоємець, який мав певні сумніви щодо пасивів, міг разом з нотаріусом не пізніше 30-го дня після відкриття спадщини розпочати опис майна померлого і закінчити цей опис не пізніше 60-го дня. В разі, якщо такий опис був складений, спадкоємець відповідав перед кредиторами тільки в межах вартості майна померлого спадкодавця.

У період імперії спочатку було визначено, що заповіт втрачає силу, якщо до спливу 10 років від дня його складання не буде відкрито спадщину. У праві Юстиніана це правило було послаблено. Після того як мине 10 років заповіт міг бути змінений відповідною заявою у присутності трьох свідків. У період імперії допускалося також внесення до заповіту змін шляхом складання розпоряджень щодо фідеїкомісів²⁵.