УДК 342.1 ББКХ620.612 П43

Гриф надано Міністерством освіти

і науки України

(лист № 14/18.2-696 від 17березня 2006р.)

Рекомендовано

Вченою радою Інституту держави і права

ім. В. М. Корецького НАН України

Відповідальний редактор:

В. Ф. Погорілко — член-кореспондент ПАН України,

академікАПрН України,

доктор юридичних наук, професор,

Рецензенти:

Ю. М. Тодика — академік АПрН України,

доктор юридичних наук, професор

О. Ф. Фрицький — доктор юридичних наук, професор

М. О. Баймуратов — доктор юридичних наук, професор

Погорілко В. Ф.^ Федоренко В. Л. П43 КОНСТИТУЦІИНЕ ПРАВО УКРАЇНИ. Академічний курс:

Підруч.: У 2 т. - Т. 1 / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: ТОВ «Ви-давництво «Юридична думка», 2006. — 544 с. I5ВN 966-8602-33-1

У цьому томі академічного курсу висвітлюються питання загальної теорії конституційного права, насамперед визначення поняття конституційного права України як галузі права, юридичної науки і на-вчальної дисципліни; предмета, методу цієї галузі права та історії кон­ституційного права як галузі науки і навчальної дисципліни.

Основна увага приділяється питанням системи, джерел консти­туційного права, насамперед Конституції України, а також консти-туційно-правовим відносинам. Уперше висвітлюються питання функцій конституційного права та конституційно-правової відпо-відальності.

Розраховано на студентів, курсантів, аспірантів та викладачів кон­ституційного права.

ІЗВИ 966-8602-33-1

ББКХ620.612

© В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко, 2006

© ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2006

л

;Д

Вступ 5

Розділ I. Конституційне право як галузь права

в системі права України 7

1. Конституційне право як галузь національного права 9

2. Предмет конституційного права 20

3. Метод конституційного права 29

4. Принципи конституційного права України 40

5. Роль і місце конституційного права

в національній системі права 47

Розділ II. Історія конституційного права України 53

1. Основні етапи становлення і розвитку конституційного права як галузі права 55

2. Історія конституційного права України

як науки і навчальної дисципліни 126

Розділ III. Конституційне право як наука

і навчальна дисципліна 173

1. Конституційне право як юридична наука 175

2. Конституційне право як навчальна дисципліна 215

Розділ IV. Система конституційного права України 235

4.1 Поняття та складові елементи системи

конституційного права України 237

,, 4.2 Інститути конституційного права України 262

, 4.3 Норми конституційного права України 289

3

Зміст

Розділ V. Джерела конституційного права України 309

5.1 Поняття джерел конституційного

права України 311

2. Класифікація джерел конституційного права України 326

3. Основні джерела конституційного права України 332

4. Імплементація джерел міжнародного права

в конституційне право України 348

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства

та держави 361

1. Поняття конституції 363

2. Історія Конституції України 1996 р .-. 375

3. Структура й функції Конституції України 1996 р 394

4. Правова охорона Конституції України 406

Розділ VII. Функції конституційного права України 417

1. Поняття функцій конституційного права 419

2. Класифікація функцій конституційного права 429

3. Реалізація функцій конституційного права 445

Розділ VIII. Конституційно-правові відносини 453

1. Поняття та склад конституційно-правових відносин 455

2. Суб'єкти конституційно-правових відносин 462

3. Об'єкти конституційно-правових відносин 477

4. Юридичні факти в конституційно-правових відносинах ...492

Розділ IX. Юридична відповідальність 505

9.1 Поняття та види юридичної відповідальності

в конституційному праві 507

2. Конституційно-правова відповідальність 514

3. Адміністративна відповідальність за порушення конституційного законодавства 532

4. Кримінально-правова відповідальність за порушення конституційного законодавства 539

4

В ступ

Становлення і розвиток коиституційного права України як галузі права за роки ії незалежності об'єктивно зумовили активізацію роз-витку коиституційного права як науки і особливо як навчальної дис-ципліни. За цей час з'явилось ряд фундаментальних підручників і на-вчальних посібників з коиституційного права. Водночас стало оче-видним, що охоплювати в однотомних підручниках сповна питання загальної теорії коиституційного права та особливої частини стає де-далі проблемнішим. Тому цілком закономірним явищем є поява дво-томного підручника як академічного курсу з коиституційного права.

У цьому томі з максимальним урахуванням розвитку коисти­туційного права як науки насамперед подається визначення коисти­туційного права як провідної галузі права України, норми якої регу-люють політичні та інші найважливіші суспільні відносини в еко-номічній, соціальній, культурній та інших сферах, а також висвітлю-ються предмет, метод та принципи коиституційного права. Надаючи важливого значення витокам коиституційного права, в цій частині підручника з коиституційного права всебічно відображена історія коиституційного права як галузі, як науки, як навчальної дисципліни. Особлива увага приділяється питанням системи коиституційного права, його джерел та правовідносинам.

У процесі висвітлення питань системи коиституційного права по­дається як визначення, так і класифікації основних складових систе­ми коиституційного права — його інститутів і норм.

Враховуючи останні здобутки наукової думки з коиституційного права і практики коиституційного будівництва останніх років, конституційно-правова норма вперше визначається як загальнообов'яз-кове правило поведінки або діяльності, встановлене або санкціонова-не і гарантоване народом або державою, оскільки більшість консти-туцій в останні роки приймається народом шляхом референдуму.

5

Вступ

При висвітленні джерел конституційного права особлива увага приділяється Конституції України 1996 р. При цьому вперше всебічно аналізується як її структура, так і система, яку становлять власне Конституція як єдиний нормативний акт найвищої юридичної сили та конституційні акти відповідної юридичної сили.

При розкритті питань правовідносин уперше наголошується на тому, що провідний характер галузі конституційного права в системі права зумовлює провідний характер конституційних правовідносин у системі та їх складових — суб'єктів, об'єктів тощо в системі відповідних елементів правовідносин в Україні у цілому. Зокрема, стверджується, що пріоритетними суб'єктами конституційних пра­вовідносин і відповідно провідними в цілому є народ і держава.

Цей підручник, зокрема його перша частина, містить ряд розділів, присвячених функціям конституційного права, конституційно-пра-вовій відповідальності тощо.

Розраховано на студентів, аспірантів та викладачів конституційно­го права.

6

Розділ 1

Конституційне право

як галузь права в системі права України

1.1 Конституційне право як галузь національного права

1.1 Конституційне право як галузь національного права

У всіх системах права і правових системах конституційне право як галузь права вважається, як правило, провідною, пріоритетною галуззю публічного права. Це властиво і системі права України.

Конституційне право України є провідною галуззю національного права, норми якої регулюють політичні та інші, тісно пов'язані з ни­ми, найважливіші суспільні відносини. На сьогодні в науці конституційного права існують різні, часто суперечливі визначення конституційного права як галузі права, що сформувалися історично в кожній окремо взятій країні світу.

Складність формування уявлень про сутність і зміст цієї галузі пра­ва, її поняття найбільш рельєфно відобразилися навіть на рівні термінологічних дискусій щодо назви конституційного права як га­лузі права. До сьогодні в різних країнах світу, поряд із поняттям «кон­ституційне право», поширене поняття «державне право», а в ряді країн ці терміни вживаються паралельно.

Така ситуація щодо термінологічних дискусій навколо назви галузі права не є унікальною і властивою виключно для галузі конституцій­ного права. Такі термінологічні суперечки властиві й цивільному, кримінальному, земельному, екологічному та іншим галузям права.

Термінологічні суперечності щодо понять «конституційне право» і «державне право» лежать далеко поза межами традицій і філології. Вони є переважно змістовними, а не атрибутивними. Ці дискусії відображають суперечливість поглядів правознавців на сутність і зміст, предмет і метод, систему та первинне джерело конституційного пра­ва — Конституцію.

Поняття «конституційне право» і «державне право» почали вживатися вченими-правознавцями у Великій Британії, США, Франції, Німеччині та ряді інших країн Європи й Північної Америки майже водночас — у XIX ст. Тому із самого початку його використання цей

9

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

термін був запозичений російськими правознавцями у вчених Австро-Угорської імперії та Німеччини.

Так, досліджуючи на початку XX ст. термін «державне право», відомий російський правознавець Ф. Ф. Кокошкін дійшов висновку, що він був запозичений російською юридичною наукою з німецького права, але виявився не зовсім вдалим, оскільки має різне значення в російській та німецькій мовах. На практиці ж термін «дер­жавне право» здебільшого застосовується правознавцями для позначення конституційного права як галузі права¹.

Втім правознавці, що досліджували проблеми конституційного права на межі XIX і XX ст.ст. (В. М. Гессен, М. М. Ковалевський, М. I. Лазаревський та ін.), відстоювали у своїх працях і поняття «кон­ституційне право», яке більш властиве для юридичної науки Великої Британії, США та Франції. Зокрема, М. М. Ковалевський на початку XX ст. викладав у Московському і Санкт-Петербурзькому університетах навчальний курс з конституційного права². Хоча викладення цього навчального курсу М. М. Ковалевським виглядало парадоксальним за відсутності в Російській імперії конституції або будь-якого іншого конституційного акта.

Українські правознавці в першій половині XX ст. також вживали у своїх працях як поняття «державне право», привнесене юридичною наукою Російської імперії, Австро-Угорщини, Німеччини та Румунії, так і поняття «конституційне право», запозичене з прогресивної на той час конституційної думки Франції та США. До того ж більшість вітчизняних конституційних проектів початку XX ст. називалися «конституціями»*.

За радянської доби, до прийняття Конституції СРСР 1936 р. та конституцій союзних республік, у тому числі й Конституції УРСР 1937 р., в юридичній науці також використовувалися терміни як «державне право», так і «конституційне право». Зокрема, С. О. Голунський і М. С. Строгович визначали радянське державне право як галузь права, що виражає суспільні відносини, пов'язані з організацією ра­дянської держави і органів влади, а також відносини цих органів з

¹ Кокошкин Ф. Ф. Русское государственное право. — Вьіп. II. — М., 1908. — С. 44.

² Ковалевский М. М. Конституционное право: Курс лекций. — СПб., 1903.

* Див. розділ 2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права як га­лузі права.

10

1.1 Конституційне право як галузь національного права

громадянами, але вважали прийнятним для позначення цієї галузі права застосування терміна «конституційне право»¹.

Згодом нормативне визнання держави як основного суб'єкта радянського державного (конституційного) права, фетишизація держа­ви, державного ладу й недооцінка народу як головного суб'єкта правовідносин, суспільного ладу сприяли офіційному визнанню терміна «державне право». Так, один із основних ідеологів радянського права А. I. Денисов у запропонованій ним номенклатурі галузей радянсько­го права безальтернативно пропонував використовувати лише назву «державне право»².

Розвиваючи положення радянської доктрини державного права, А. I. Лєпьошкін зазначав, що назва тієї чи іншої галузі права не є випадковою, другорядною щодо її змісту, а виступає своєрідною фор­мою вираження специфічного змісту сукупності норм, об'єднаних цією галуззю права, що сформувалася історично. Через ці обставини, на думку А. I. Лєпьошкіна, у радянському суспільстві сформувалося не конституційне, а державне право, яке, відображаючи специфіку предмета правового регулювання певної галузі суспільних відносин, ввійшло до системи соціалістичного права як її складова частина. Тому суперечка про назву галузі права є не лише термінологічною, а й ґрунтується на характері змісту правового регулювання цієї галузі права³.

А. I. Лєпьошкін, А. X. Махненко і Б. В. Щетинін критикували позицію В. Ф. Котока щодо заміни терміна «державне право» на «кон­ституційне право», оскільки така заміна звужує коло суспільних відносин, що регулюються цією галуззю права. На користь своєї дум­ки вчені наводили праці зарубіжних правознавців Уейда й Філіппса (Велика Британія) та Марселя Прело (Франція), предмет наукового дослідження яких «обмежувався аналізом лише питань конституції»⁴.

Втім не всі радянські вчені погоджувалися з такою офіційною назвою цієї галузі права. Дискусії щодо використання назви «державне

¹ Голунский С. А., Строгович М. С. Теория государства и права. — М., 1940. — С. 294.

² Денисов А. И. Теория государства и права. — М., 1948. — С. 415.

Лепешкин А. И. Курс советского государственного права. — Т. 1. — М., 1961. — С 31-32.

Лепешкин А. И., Махненко А. X., Щетинин Б. В. О понятии, предмете и источниках государственного права // Известия вузов. Серия Правоведение. — 1965. — № 1. —

11

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права Украіни

право» і «конституційне право» посилилися в 60—70-х рр. XX ст. під час активізації досліджень предмета і методу цієї галузі права. Зокрема, після прийняття Конституції СРСР 1936 р. відомий радянський правознавець I. П. Трайнін запропонував називати відповідну галузь права конституційним (державним) правом. На думку I. П. Трайніна, державне право, що за змістом охоплює коло питань, які належать до принципових питань Конституції, має бути назване конституційним правом, але для уникнення проблем із розумінням радянського дер­жавного права було б доцільно використовувати подвоєну назву — радянське державне (конституційне) право¹. В. Ф. Коток вважав, що структура радянського державного права в цілому співпадає зі струк­турною радянської Конституції, що дає підстави ототожнювати радянське державне право з конституційним правом².

Ряд радянських правознавців (А. X. Махненко, С. М. Равін, В. О. Рянжин, I. Є. Фарбер, Б. В. Щетинін та ін.) відстоювали назву галузі «конституційне право» як оновлену назву державного права. Наприклад, С. М. Равін вважав, що державне право є консти­туційним за предметом і методом правового регулювання, оскільки назва «державне право» відображає лише один напрям впливу цієї га­лузі на суспільні відносини — напрям, що пов'язаний з державою, а конституційне право охоплює своїм регулюванням усі найважливіші суспільні відносини політичного характеру³. Міркування радянських вчених щодо терміна «конституційне право» не набули поширення в юридичній науці, але і не заборонялися через те, що в радянській державній ідеології важливу роль у системі суспільних цінностей відігравали радянські конституції. До того ж у 60—70-х рр. XX ст. в юри­дичній науці відстоювалася думка, що Конституція СРСР є Основним Законом не лише держави, а й суспільства.

За радянської доби вченим так і не вдалося прийти до єдиної дум­ки щодо назви досліджуваної галузі права. В юридичній науці та освіті водночас вживалися терміни — «державне право», «державне (кон­ституційне) право», «конституційне (державне) право» і «консти­туційне право». Поряд із цим використовувався термін «державне

¹ Трайнин И. П. О содержаний и системе государственного права // Советское государство и право. — 1939. — № 3. — С. 44.

² Вопроси советского государственного права. — М., 1959. — С. 59.

³ Равин М. С. Основньіе особенности советского государственного права // Известия вузов. Серия Правоведение. — 1961. — № 1. — С. 4-7.

12

1.1 Конституційне право як галузь національного права

будівництво та місцеве самоврядування». Але найпоширенішим став компромісний термін «державне (конституційне) право».

Після розпаду колишнього СРСР у пострадянських республіках триває дискусія щодо термінології назви галузі права. Проблема назви «державне право» чи «конституційне право» стала настільки традиційною для юридичної науки, що до багатьох підручників і посібників були включені навіть відповідні підрозділи. Наприклад, у підручнику М. В. Баглая є параграф «Конституційне право чи дер­жавне право? Спір про терміни», в якому вчений зазначає, що в су­часних умовах більшість російських дослідників схиляються до заміни традиційної назви («державне право». — Авт.) на «консти­туційне право». У цьому вбачається своєрідний знак відмови від тоталітарної держави на користь конституціоналізму та демократії¹.

Втім у російській юридичній науці багато вчених продовжують дотримуватися саме традиційних для російської юридичної науки поглядів на предмет державного права та назви цієї галузі права (Д. Л. Златопольський, Ю. К. Краснов, Б. О. Страшун, В. Є. Чиркін та ін.)². Хоча помітною стає тенденція до визнання терміна «консти­туційне право» більшістю сучасних учених-конституціоналістів (Б. М. Габрічідзе, Р. В. Енгібарян, Б. П. Єлисєєв, К. I. Козлова, О. О. Кутафін, В. В. Лазарев, В. Й. Лучін, Н. О. Міхальова, Е. В. Тадевосян, Т. Я. Хабрієва, О. Г. Чернявський та ін.)³.

Навіть В. Є. Чиркін, який традиційно обстоював назву «державне право», в останніх працях також схиляється до думки, що поняття «конституційне право» є більш вдалим для цієї галузі права, з огляду на розширення предмета її правового регулювання за рахунок соціальної та культурної (ідеологічної) сфер суспільного ладу⁴.

¹ Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерації: Учеб. — М., 1998. — С. 8-9.

² Златопольский Д. Л. Государственное право зарубежньіх стран: Восточной Европьі и Азии: Учеб. — М., 1999. — 320 с; Краснов Ю. К. Государственное право России. История и современность: Учебное пособие. — М., 2002. — 733 с.

³ Енгибарян Р. В., Тадевосян 3. В. Конституционное право: Учеб. — М., 2000. — 492 с; Козлова Е. И., Кутафин О. Е. Конституционное право России: Учеб. — М., 2001. — 520 с; Габричидзе Б. Н., Елисеев Б. П., Чернявский А. Г. Конституционное право современной России: Учеб. — М., 2001. — 416 с; Конституционное право: Учеб. /Отв. Ред. В. В. Лазарев. — М., 1999. — 592 с; Медушинский А. Н. Сравнительное конституционное право и политические институтьі: Курс лекций. — М., 2002. — 512 с.

Чиркин В. Е. Конституционное право: Россия и зарубежньій опьіт. — К., 1998. — С 11-12.

13

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

У вітчизняній юридичній науці суперечки щодо поняття галузі конституційного права на сьогодні майже відсутні. Переважна більшість українських вчених-конституціоналістів (М. О. Баймура-тов, О. Л. Копиленко, В. Ф. Погорілко, Ю. М. Тодика, О. Ф. Фриць-кий, В. М. Шаповал та ін.) послідовно досліджують проблеми цієї га­лузі права саме як конституційного права України. Переважна більшість відповідних галузевих підручників і навчальних посібників мають назву «Конституційне право України», «Основи консти­туційного права України», «Конституційне право зарубіжних країн» тощо.

Щодо дискусій про співвідношення термінів «конституційне пра­во» та «державне право», то їх застосування в юридичній теорії та практиці кожної конкретно взятої країни зумовлюється: 1) предме­том правового регулювання цієї галузі права — поняття «консти­туційне право» вживається в державах, де сформувався конституційний лад і ця галузь права регулює найважливіші суспільні відносини в усіх сферах суспільного і державного ладу; 2) методом право­вого регулювання цієї галузі права — для державного права характерним є застосування лише імперативного, субординаційного методу, тоді як у конституційному праві імперативний метод використовується в органічному поєднанні з диспозитивним, координаційним методом; 3) правовими традиціями застосування того чи іншого терміна в юридичній науці конкретних країн. Нині термін «державне право» традиційно використовується в країнах, де здавна існує розвинений конституційний лад (Австрія, Португалія, Німеччина, Швейцарія тощо); водночас поняття «конституційне право», привнесене правовою доктриною колишніх метрополій, використовується в країнах, де відбувається лише зародження основ конституційного ла­ду (Барбадос, Гана, Малі тощо).

Вживання терміна «конституційне право» в національній правовій системі є цілком об'єктивним, закономірним і найбільш вдалим, оскільки конституційне право України регулює найважливіші суспільні відносини як у державі, так і суспільстві, а Конституція Ук­раїни визнається однією з найвищих цінностей суспільства і держави. До того ж народ України визнається носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, тобто пріоритетним суб'єктом конституційного пра­ва, тому поняття «державне право» є некоректним, оскільки призводить до штучного роз'єднання предмета цієї галузі права: якщо є «дер­жавне право», то має існувати й «народне право». До речі, ідея

14

1.1 Конституційне право як галузь національного права

запровадження «народного права» обґрунтовувалася швейцарськими вченими-правознавцями на початку XX ст.¹, але не набула поширення у юридичній науці. Тож термін «конституційне право» є більш прийнятним для вітчизняної юридичної науки.

Вживання терміна «конституційне право» у вітчизняній юри­дичній науці та практиці також зумовлюється назвою основного джерела цієї галузі права — Конституції України. Така сама ситуація склалася і в інших фундаментальних галузях національного права: Кримінальний кодекс України є основним джерелом галузі кримінального права; Цивільний кодекс України — цивільного права і т. д. Дотримуючись логіки прибічників поняття «державне право», основ­ним джерелом цієї галузі права має бути «Державне уложеніє», «Державний статут», але у жодному разі не Конституція України.

Поняття «конституційне право» набуває змісту за умови визначення його як юридичної категорії. Серед вітчизняних і зарубіжних вчених існують різні точки зору щодо розуміння сутності та змісту конституційного права як галузі права.

На думку російського вченого-конституціоналіста М. В. Баглая, конституційне право може бути визначене як система норм, що регулюють відносини, які виникають при взаємодії індивіда, суспільства і держави, пов'язані зі здійсненням публічної влади і покликані забезпечити легітимність цієї влади, якщо вона існує та діє в інтересах людини, в межах і на основі права². К. I. Козлова і О. О. Кутафін вважають, що конституційне право — це провідна галузь права, подана сукупністю правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, що визначають організаційну і функціональну єдність суспільства³.

Схожі точки зору щодо поняття конституційного права як галузі права також висловлюють правознавці інших пострадянських республік. Наприклад, на думку сучасного білоруського правознавця М. П. Чудакова, конституційне право — це основна галузь права, що є сукупністю юридичних норм, які закріплюють політичну систему суспільства, економічну систему держави, форму правління, форму

¹ ДюнанА. Народное законодательство в Швейцарии. Исторический очерк. — СПб., 1906.

Конституционное право зарубежньіх стран. — М., 1999. — С. 9.

Козлова Е. И., Кутафин О. Е. Конституционное право России: Учеб. — М., 2001. —

15

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

державного ладу, правовий статус особи, виборче право, виборчу сис­тему, політичний режим й інші найважливіші інститути держави¹.

В Україні вчені-конституціоналісти (М. I. Козюбра, В. Ф. Мелащенко, В. Ф. Погорілко, Л. П. Юзьков та ін.) з перших днів проголошення незалежності почали досліджувати проблеми теорії та практи­ки конституційного права, серед яких чільне місце посідала проблема визначення категорії конституційного права як галузі національного права. Зокрема, В. Ф. Мелащенко одним із перших у вітчизняній конституційно-правовій науці визначив конституційне право як один із найважливіших засобів забезпечення повновладдя народу України в політичній, економічній і соціально-культурній сферах його життєдіяльності².

Проблема визначення поняття конституційного права України не втрачає актуальності й нині. Сучасні вчені-конституціоналісти пропонують визначення цієї юридичної категорії, які б найбільш повно і точно відображали сутність і зміст конституційного права України та його юридичні властивості. Так, Ю. М. Тодика під поняттям консти­туційного права України пропонує розуміти провідну галузь права України, що є сукупністю правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, що забезпечують організаційну і функціональну єдність суспільства як цілісної соціальної системи, основи конституційного ладу України, статус людини і громадянина, територіальний устрій держави, форми безпосередньої демократії, систе­му органів державної влади та місцевого самоврядування³.

Інший відомий учений-конституціоналіст В. М. Шаповал визначає конституційне право як провідну галузь права, сукупність правових норм, якими регулюються відносини за змістом засад політичної організації суспільства, пов'язаних із організацією і функціонуванням державного механізму. Ним, зокрема, закріплюються основи побудови державного механізму, порядок формування, організація і компетенція вищих органів держави, територіальна організація публічної влади, основи взаємовідносин фізичної особи і держави тощо⁴.

¹ Чудаков М. Ф. Конституционное (государственное) право зарубежньіх стран: Учебное пособие. — Минск, 2001. — С. 14.

² Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України: Курс лекцій. — К., 1995. — С. 9.

³ Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К., 1999. — С. 11-12.

⁴ Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — Т. 3: К-М. — К., 2001. — С. 276.

16

1.1 Конституційне право як галузь національного права

На думку О. Ф. Фрицького, конституційне право України — це основна галузь національного права, що є сукупністю конституційних норм, які регулюють політико-правові суспільні відносини, пов'язані з взаємовідносинами особи з Українською державою, реалізацією на­родного суверенітету, організацією і здійсненням державної влади та місцевого самоврядування, закріпленням соціально-економічних ос­нов владарювання, а також із визначенням територіальної організації Української держави¹.

В. В. Кравченко вважає, що конституційне право України як га­лузь права є сукупністю правових норм, які регулюють основні відно­сини владарювання у суспільстві (відносини народовладдя), встановлюючи при цьому належність публічної влади (державної влади та місцевого самоврядування), її організацію та гарантії основних прав і свобод людини і громадянина².

Схожі погляди щодо сутності та змісту конституційного права Ук­раїни та поняття цієї юридичної категорії висловлюють й інші вітчизняні правознавці. Аналіз визначень поняття «конституційне право України» українськими вченими-конституціоналістами дає підстави зробити висновок про певну єдність в оцінках вітчизняними вченими конституційного права як галузі національного права.

Отже, конституційне право України — це провідна галузь національного права, норми якої визначають і регулюють політичні та інші найважливіші суспільні відносини в економічній, соціальній, культурній (духовній) та інших сферах життя і діяльності суспільства і дер­жави.

Як і кожній іншій галузі національного права конституційному праву України властиві певні ознаки, що дають змогу ідентифікувати цю галузь права з-поміж інших і визначити її призначення в національній системі права і правовій системі в цілому. Свого часу В. Ф. Мелащенко зазначав, що конституційному праву України притаманні для всієї національної системи права: нормативність; фор­мальна визначеність; спрямованість на досягнення певного правово­го результату; можливість захисту правових приписів засобами дер­жавного впливу тощо³. До того ж конституційне право України, як й

¹ Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підруч. — К., 2002. — С. 16. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посіб. — К., 2004. — С. 9. ³ Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2000. — С. 6.

17

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

інші галузі національного права, знаходить своє продовження і логічне завершення у відповідній юридичній науці та системі навчальних дисциплін. Такі ознаки конституційного права України слід відносити до загальних.

Поряд із загальними ознаками конституційному праву України властиві й спеціальні ознаки, які характеризують особливості та специфіку цієї галузі права:

1. конституційне право України належить до публічних галузей права, оскільки предмет правового регулювання цієї галузі права пов'язаний із публічним здійсненням влади народу, держави та територіальної громади.

2. Конституційне право України має предметом правового регулю­вання найважливіші суспільні відносини у політичній та інших сфе­рах суспільного і державного ладу. Ці відносини пов'язані з: основами суспільного і державного ладу; правовим статусом людини; формами безпосередньої демократії; організацією і діяльністю органів держав­ної влади; основами місцевого самоврядування; правовою охороною Конституції України; національною безпекою та обороною України тощо.

3. Конституційне право України має власний метод правового ре­гулювання, тобто сукупність прийомів і способів юридичного впливу на суспільні відносини, які є предметом цієї галузі права. Сучасному конституційному праву України властиві як імперативні, так і диспозитивні методи правового впливу на найважливіші політичні, економічні, соціальні та культурні (духовні) суспільні відносини. Хоча імперативно-владний метод залишається домінуючим у консти­туційному праві, проте останнім часом зростає й роль диспозитивних методів.

4. Конституційне право України має доволі розгалужену систему. Ця система подана такими елементами: природне і позитивне право; матеріальне і процесуальне право; загальна й особлива частина тощо. Але традиційними елементами системи конституційного права залишаються інститути і норми конституційного права. При цьому окремі основні інститути конституційного права на сьогодні набули властивостей підгалузей права — гуманітарне право, виборче право, парламентське право, конституційне процесуальне право тощо.

5. Для конституційного права України характерна особлива систе­ма галузевих джерел права. Основне джерело конституційного права України — Конституція України 1996 р., є водночас головним джерелом

18

1.1 Конституційне право як галузь національного права

всієї системи національного права і пріоритетною цінністю пра­вової системи України.

6. Функції конституційного права України, тобто основні напрями і види його впливу на суспільні відносини, поширюються на всі або більшість сфер суспільного та державного життя України — політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну, ідеологічну), зовнішньополітичну та інші, тісно пов'язані з ними сфери.

7. Для конституційного права України характерне широке коло суб'єктів відповідних галузевих правовідносин. Фактично учасниками конституційно-правових відносин є майже всі суб'єкти націо­нального права. Але найголовнішим, пріоритетним суб'єктом кон­ституційного права є народ України, що, врешті, й визначає сутність цієї галузі права: конституційне право України — це насамперед пра­во Українського народу.

8) Конституційне право України передбачає особливий вид суспільних відносин, пов'язаних із юридичною відповідальністю за порушення конституційно-правових норм. Окрім галузевої конституційно-правової відповідальності, порушення норм конституційно­го права України має своїм наслідком настання інших видів публічно-правової відповідальності — кримінальної, адміністративної та дисциплінарної.

9) Конституційне право України має винятково важливе значення для національної системи права і правової системи України в цілому. Воно здійснює інтегруючу функцію щодо інших публічних і приватних галузей національного права. Водночас конституційне право Ук­раїни є стрижнем національної системи права, а оскільки система права є головним елементом правової системи, то можна стверджувати, що конституційне право є також найважливішою складовою пра­вової системи України.

10) Конституційне право України відіграє винятково важливу роль У суспільстві та державі, виступаючи водночас як загальновизнана соціальна цінність (благо), так і засіб пізнання дійсності. На відміну від інших галузей права, положення норм цієї галузі права, конституційно-правові дослідження та конституційна освіта є важливими для кожної людини, незалежно від її політичних, релігійних й інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання та інших ознак. До того ж на сьогодні кон­ституційне право України постає одним із основних чинників

19

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

консолідації громадянського суспільства і розбудови демократичної соціальної, правової держави.

Зазначені загальні та спеціальні ознаки конституційного права Ук­раїни не вичерпують усієї багатоманітності правових якостей цієї провідної галузі національного права. Сутність і зміст конституційно­го права України розкривається в її основних інститутах загальної та особливої частини.

1.2 Предмет конституційного права

Предмет будь-якої галузі права визначається якостями суспільних відносин, що регулюються нормами цієї галузі права. Кожній галузі права властиве власне коло суспільних відносин, що є предметом правового регулювання тієї чи іншої галузі права. Для конституційно­го права України також властиве особливе коло суспільних відносин, що є предметом конституційно-правового регулювання.

Проблема визначення предмета конституційного права України є однією з найскладніших і дискусійних відповідної галузевої науки. Протягом усієї історії становлення й розвитку конституційно-правової науки ця проблема викликала найбільш гострі дискусії вчених-конституціоналістів, що належали до різних юридичних шкіл.

У вітчизняній і зарубіжній юридичній науці питання предмета конституційного права вперше почало досліджуватися на межі XIX і XX ст.ст. Дискусії щодо предмета конституційно-правового регулю­вання в цей період ускладнювалися державницькими позиціями, що були притаманні правознавцям Російської імперії. Так, у наукових працях О. С. Алексєєва, О. Д. Градовського, М. М. Коркунова, М. I. Лазаревського, М. I. Свєшнікова та інших учених послідовно відстоювалася думка про те, що предметом державного права є відносини володарювання в державі. Утім, існували й інші погляди на сутність та зміст державного права. Наприклад, О. С. Алексєєв розумів предмет державного права у більш широкому значенні, відносячи до нього і суспільні відносини, пов'язані з правовим статусом громадян¹.

¹ Алексеев А. С. Русское государственное право. — М., 1897. — С. 8. 20

1.2 Предмет конституційного права

У цілому на початку XX ст. категорія «предмет конституційного права» залишалася малодослідженою, оскільки тогочасні конституції не охоплювали своїм правовим регулюванням всієї системи суспільних відносин, які нині традиційно виступають предметом цієї галузі права. Так, відомий німецький учений Г. Еллінек писав: «Багато конституцій зовсім не містять всього конституційного права в його матеріальному змісті. Одні конституції дають точні визначення відносно виборчого права і порядку парламентської процедури, а інші відносять це визначення до сфери звичайного законодавства... Важливі та несуттєві визначення нерідко поставлені в конституції по­ряд одне із одним, між тим як з іншого боку іноді найважливіше по­ложення про державну організацію доводиться шукати у звичайному законодавстві. Великі держави мають лаконічні конституції, а дрібні — надмірно просторові конституційні хартії»¹. Тобто складність визначення предмета тогочасного конституційного права багато в чому зумовлювалася недосконалістю його об'єктивізації в конституціях й інших конституційних актах.

За радянської доби, в 1918—1936 рр., проблемам предмета консти­туційного права не приділялося належної уваги. Лише після прийняття Конституції СРСР 1936 р. та конституцій союзних республік, у то­му числі й Конституції УРСР 1978 р., дискусії щодо сутності та змісту предмета державного (конституційного) права набули актуальності.

Офіційна доктринальна точка зору щодо предмета радянського державного права була висловлена А. Я. Вишинським, який вважав, що таким слід вважати суспільні відносини, що регулюються правовими нормами й інститутами, які відображають, закріплюють і розвивають державний і суспільний лад, систему громадських і державних установ, принципи їх взаємовідносин, обсяг їх прав і обов'язків, методи їх діяльності, а також суспільні відносини, що регулюються різними публічно-правовими інститутами, які визначають права і обов'язки як у їх взаємовідносинах із суспільством і державою, так і в їх взаємозв'язку між собою². Таке визначення предмета державного (конституційного) права, з одного боку, розширювало коло суспіль­них відносин, що регулюються цією галуззю права, а з другого — надмірно гіперболізувало предмет цієї галузі права. Тенденція до

¹ Еллинек Г. Общее учение о государстве. — СПб., 1903. — С. 354-355. Советское государственное право. — М., 1938. — С. 86.

21

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

широкого розуміння кола суспільних відносин, що є предметом держав­ного (конституційного) права, зберігалася впродовж всього радянсь­кого періоду становлення і розвитку конституційного права.

Інший видатний радянський вчений I. П. Трайнін вважав, що радянське державне право регулює правовідносини, пов'язані з суспільним та державним ладом СРСР, формами, функціями і прин­ципами діяльності радянської держави, похідними від суверенних прав трудящих, основними правами і обов'язками громадян СРСР¹. Існували й інші думки щодо предмета державного (конституційного) права. Зокрема, М. А. Арджанов вважав, що предмет цієї галузі права охоплює суспільні відносини у сфері соціально-політичної основи держави, побудови, компетенції і форми утворення органів держави, форми участі має в управлінні державою тощо².

Після Другої світової війни офіційну позицію щодо предмета ра­дянського державного права висловив А. I. Денисов, який вважав, що «предметом державного права є політична надбудова, точніше — радянська влада як влада трудящих міста і села і державний устрій СРСР. У центрі державного права стоять організація і основні принципи діяльності органів державної влади, органів державного управління, суду і прокуратури»³. Тією чи іншою мірою схожих поглядів на предмет радянського державного (конституційного) права дотримувалися й інші радянські правознавці (С. О. Голунський, Г. С. Гурвич, М. Г. Кириченко, В. Ф. Коток, I. Д. Левін, А. I. Лєпьошкін, С. М. Равін, М. С. Строгович, С. С. Студєнкін та ін.).

Зокрема, В. Ф. Коток вважав, що предметом радянського держав­ного права слід вважати суспільні відносини, які визначають основні риси соціально-економічної системи і політичної організації ра­дянського суспільства, та виражають суверенітет радянського народу і радянської нації⁴. С. М. Равін, розвиваючи погляди В. Ф. Котока, ще більше розширював коло суспільних відносин, які слід було вважати предметом радянського державного права. Він відносив до таких правовідносин суспільні відносини у сфері організації державної влади,

¹ Трайнин И. П. О содержаний и системе государственного права // Советское государство и право. — 1939. — № 3. — С. 36.

² Аржанов М. А. О принципах построення системьі советского социалистического права // Советское государство и право. — 1939. — № 3. — С. 31.

³ Денисов А. И. Теория государства и права. — М., 1948. — С. 415.

⁴ Вопроси советского государственного права. — М., 1959. — С. 51.

22

1.2 Предмет конституційного права

радянської федеральної системи, основних прав і обов'язків радянських громадян, радянського виборчого права тощо¹.

Водночас ряд радянських правознавців були схильні розглядати предмет державного права у більш прагматичному розрізі. Так, А. I. Лєпьошкін вважав, що предметом радянського державного пра­ва є суспільні відносини, що охоплюють лише сферу організації та здійснення державної влади. Зокрема, вчений писав: «Норми ра­дянського державного права, перед усе, виражають і закріплюють державний суверенітет і всі найважливіші державно-правові форми його здійснення; вони регулюють і закріплюють форму організації державної влади як у центрі, так і на місцях (в особі Рад депутатів тру­дящих), структуру цих органів, принципи їх організації та діяльності й основні питання повноважень»².

Певний внесок у дослідження проблеми предмета радянського державного (конституційного) права зробили також українські правознавці. Зокрема, С. С. Кравчук запропонував одне із найбільш вдалих визначень радянського державного права, що містить визначення предмета правового регулювання цієї галузі права — «...сукупність правових норм, що юридично закріплюють устрій СРСР як Радян­ської соціалістичної держави, тобто суспільний устрій, основи право­вого становища громадян, державний устрій, систему державних ор­ганів СРСР, які регулюють суспільні відносини, є основою повновладдя радянського народу та виникають у процесі здійснення належній народу державної влади»³.

Пострадянський період розвитку конституційно-правової науки ознаменувався подальшими дослідженнями проблем предмета кон­ституційного права. Але, як і за радянської доби, думки вчених на предмет цієї галузі права позначилися відсутністю єдності на коло суспільних відносин, що є предметом конституційно-правового регу­лювання.

Ця проблема ґрунтовно досліджувалася, зокрема, російськими вченими-конституціоналістами. Так, заслуговує на увагу думка М. I. Кукушкіна щодо критеріїв визначення суспільних відносин, які

Равин С. М. Основнме особенности советского государственного права // Известия ВУЗов, серия Правоведение. — 1961. — № 1. — С. 9-10.

Лепешкин А. И. Курс советского государственного права. Т. 1. — М., 1961. — С 18-19.

Советское государственное право. — М., 1975. — С. 26.

23

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

слід вважати предметом конституційного права. На думку російського вченого, до суспільних відносин, що є предметом конституційного права, належать: а) суспільні відносини, що формуються в політичній, економічній, соціальній сферах, але не належать до будь-якої окремої сторони соціальних зв'язків; б) суспільні відносини, що є ос­новою для вказаних сфер; в) суспільні відносини, що забезпечують цілісність суспільства, його єдину організаційну структуру; г) суспільні відносини, що становлять таку систему, в якій би простежувалися форми й механізми здійснення належної російському народові влади¹.

К. I. Козлова висловила слушну думку, що предметом консти­туційного права є суспільні відносини в політичній, економічній, соціальній, духовній та інших сферах суспільного життя². Д. А. Ковачов пропонує розуміти під предметом конституційно-правового регулювання три групи суспільних відносин: відносини між громадянами і державою; відносини між державними органами; відносини між федерацією та її суб'єктами³. Хоча, слід зауважити, що у цих групах не передбачені конституційно-правові відносини за участю народу, суб'єктів місцевого самоврядування, національних меншин, політичних партій тощо.

М. В. Баглай вважає, що предметом конституційного права е суспільні відносини в двох основних сферах суспільних відносин: а) охорона прав і свобод людини (відносини між людиною і держа­вою); б) устрій держави і державної влади⁴. Втім думка М. В. Баглая лише відображає погляди К. I. Козлової, висловлені раніше⁵.

Інші російські вчені-конституціоналісти (Ю. А. Дмитрієв, Є. М. Кавешніков, Є. I. Колюшин, О. О. Кутафін та інші) також дотримуються точки зору, що предметом конституційного права є широке коле суспільних відносин у всіх основних сферах суспільного і державного життя. Але погляди певних російських правознавців відрізняються оригінальністю і заслуговують на увагу.

¹ Конституционное право Российской Федерації. — Екатеринбург, 1995. — С. 15-17.

² Козлова Е. И., Кутафин О. Е. Конституционное право России. — М., 1998. — С. 6.

³ Ковачев Д. А. Предмет, способьі и формн конституционного регулировання // Очерки конституционного права иностранньіх государств: Учебное и научно- практическое пособие / Отв. ред. Д. А. Ковачев. — М., 1999. — С. 15.

* Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерації. — М., 1999. — С. 5. ⁵ Конституционное право. — М., 1996. — С. 1-2.

24

1.2 Предмет конституційного права

Так, російські вчені намагалася узагальнити суспільні відносини, що є предметом конституційного права в окрему юридичну категорію. Зокрема, А. О. Безуглов і С. О. Солдатов пропонують вважати предметом конституційного права «базові суспільні відносини», що є фундаментом для суспільних відносин, які регулюються нормами інших галузей права¹. На жаль, ученим так і не вдалося чітко визначити, які саме суспільні відносини, що є предметом конституційного права, слід вважати «базовими».

Іноді російські правознавці надто категорично ототожнюють предмет конституційного права з предметом національного права в цілому. Так, А. М. Кокотов писав: «Сукупний предмет всіх галузей національного права є предметом і конституційно-правового регулювання, на який конституційне право впливає за допомогою своїх специфічних засобів. Предмет конституційного права і предмет національного права принципово співпадають²».

Отже, у російській науці конституційного права на сьогодні не існує єдиної беззаперечної точки зору щодо категорії «предмет кон­ституційного права». Одні вчені зводять предмет конституційного права до відносин державного владарювання, другі — до владних відносин політичного характеру і відносин, що пов'язані з правовим статусом людини, треті — вважають такими найважливішими фундаментальні суспільні відносини в політичній, економічній, соціальній та культурній (духовній) сферах, а четверті взагалі ототожнюють предмет конституційного права з предметом національного права в цілому.

Щодо дискусійності категорії «предмет конституційного права» російські вчені також мають власну позицію. Зокрема, О. О. Кутафін у своїй монографії «Предмет конституційного права» (2001 р.) висловлює слушне міркування, що предмет конституційного права будь-якої держави не може бути раз і назавжди визначеним. Він залежить від змісту конституції чи інших основних документів, що діють у державі на певному етапі її розвитку. Отже, тривала дискусія про обсяг відносин, що є предметом конституційного права, позбавлена

¹ Безуглов А. А., Солдатов С. А. Конституционное право России: Учеб.: В 3 т. — Т. 1. — М., 2001. —С. 14-15.

Кокотов А. Н. Конституционное право как отрасль российского права // Проблемн науки конституционного права. — Екатеринбург, 1998. — С. 9.

25

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

сенсу, оскільки їх обсяг залежить не від виявлення тих чи інших особливостей відносин, які є предметом конституційного права, а, як зазначав О. О. Кутафін, від волі держави, що наділяє ці відносини фундаментальним характером¹.

Схожа багатоманітність поглядів на предмет конституційного пра­ва властива й конституційно-правовій думці вчених інших колишніх радянських республік. Так, білоруський правознавець М. П. Чудаков пропонує розуміти під предметом цієї галузі права суспільні відноси­ни у сфері політичної системи суспільства, економічної системи дер­жави, форми правління, форми державного устрою, правового стату­су особи, виборчого права, виборчої системи, політичного режиму й інших найважливіших інститутів конкретної держави². Узбецькі вчені О. А. Карімова і 3. М. Гафаров вважають, що предметом державного права Узбекистану є суспільні відносини, пов'язані з основами суспільного ладу і державного устрою, правовим становищем особи і системою державних органів, а також іншими суспільними відносинами, що виникають при здійсненні державної влади³.

У вітчизняній конституційно-правовій науці проблема предмета відповідної галузі права тривалий час залишалася малодослідженою. В. Ф. Мелащенко одним із перших у незалежній Україні дослідив пи­тання предмета конституційного права й запропонував розуміти під цією категорією «... суспільні відносини, які виникають і діють у процесі здійснення основ повновладдя народу України»⁴ . Ці відносини В. Ф. Мелащенко поділяв на чотири групи (блоки): 1. Відносини, які є основоположними засадами народовладдя, народного суверенітету. 2. Відносини, які розкривають побудову, устрій держави як організації влади народу і для народу. 3. Відносини, які визначають основоположні засади функціонування держави (діяльний, «робочий» аспект держави). 4. Відносини, що визначають характер зв'язків між держа­вою і конкретною особою.

У подальшому проблеми предмета конституційного права України досліджувалися Ю. М. Тодикою. На думку вченого, предмет

¹ Кутафин О. Е. Предмет конституционного права. — М., 2001. — С. 26.

² Чудаков М. Ф. Конституционное (государственное) право зарубежньіх стран: Учебное пособие. — Минск, 2001. — С. 14.

³ Каримова О. А., Гафаров 3. М. Основн государства и права. — Ташкент, 1995. — С. 103.

⁴ Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України: Курс лекцій. — К., 1995. — С. 5.

26

1.2 Предмет конституційного права

конституційного права пов'язаний насамперед із регламентацією політико-правових відносин у сфері реалізації державно-владних функцій, забезпечення прав і свобод особи. Виходячи з цього, Ю. М. Тодика вважає, що предметом конституційного права України є у першу чергу суспільні відносини: встановлення, передачі, реалізації державної влади, її розділення і поділу між органами влади й іншими політичними структурами; встановлення меж державної влади, гаранта прав і свобод громадян¹. При цьому, на думку Ю. М. Тодики, специфіка предмета конституційного права полягає в тому, що його норми регламентують суспільні відносини, які формуються в усіх сферах життєдіяльності суспільства: політичній, економічній, соціальній, духовній тощо².

О. Ф. Фрицький висловлює думку, що в ідеалі предмет консти­туційного права має містити такі складові: людина — громадянське суспільство — влада як основна ознака держави — економічні, соціальні, політичні, духовні сфери життєдіяльності суспільства в демократичній державі — територіальна організація держави. Але, на жаль, на сьогодні така складова, як громадянське суспільство, перебуває на стадії закладення правових засад його утворення і розвитку³. Схожі думки щодо сутності та змісту предмета конституційного пра­ва висловлюють й інші вітчизняні вчені-конституціоналісти.

Узагальнюючи погляди вітчизняних і зарубіжних вчених-конституціоналістів щодо предмета конституційного (державного) права, можна стверджувати, що предметом конституційного права України є політичні та інші найважливіші суспільні відносини в Україні. Насам­перед це — суспільні відносини, пов'язані з основами конституційно­го ладу України; конституційно-правовим статусом людини і громадянина; формами безпосередньої демократії; організацією та діяльністю органів законодавчої, виконавчої та судової влади і Прези­дента України, контрольно-наглядових й інших органів державної влади; адміністративно-територіальним устроєм України; місцевим самоврядуванням; правовим захистом України; національною безпекою та обороною України.

Тодика Ю. Н. Конституционное право Украиньі: Отрасль права, наука, учебная дисциплина. — X., 1996. — С. 13.

Конституційне право України: Підруч. / За ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського. — X., 2002. — С. 9. ³ Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підруч. — К., 2002. — С. 9.

27

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

Переважна більшість суспільних відносин, які є предметом кон­ституційного права, мають політичний характер. Але не всі суспільні відносини, що мають політичний характер, підлягають конституційно-правовому регулюванню. Зокрема, не можуть належати до предмета конституційного права суспільні відносини, що пов'язані з внутрішньопартійною діяльністю, внутрішньо організаційними питаннями діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Також поза межами конституційного права на сьогодні залишаються ряд процесуальних питань, пов'язаних із виборами і ре­ферендумами, діяльністю Верховної Ради України, законодавчим процесом, діяльністю народних депутатів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Президента України, Кон­ституційного Суду України тощо. Ці конституційно-процесуальні пи­тання, на думку Ю. М. Бисаги, С. Л. Лисенкова, В. I. Чечерського та ряду інших вітчизняних вчених, є предметом конституційно-процесуального права¹. Але проблема визнання конституційного процесуального права України на сьогодні залишається невирішеною.

Предметом конституційного права України є лише ті суспільні відносини політичного характеру, що пов'язані зі здійсненням політичної влади основними суб'єктами владарювання — народом України, державою, суб'єктами місцевого самоврядування. Конституційні процесуальні відносини, що не пов'язані безпосередньо зі здійсненням влади у суспільстві та держави та не визначені положеннями чинної Конституції України, не можуть належати до предмета національного конституційного права.

Водночас конституційне право України регулює велике коло суспільних відносин неполітичного характеру. Це найважливіші суспільні відносини економічного, суспільного, культурного (духов­ного, ідеологічного), екологічного характеру. Предметом консти­туційного права, зокрема, виступають суспільні відносини, пов'язані з економічними, соціальними, культурними та екологічними права­ми і свободами людини і громадянина, формами власності, національними відносинами, відносинами в галузі освіти, науки та культури, екологічними відносинами тощо.

Суспільні відносини, що є предметом конституційного права, можна виділити з-поміж інших суспільних відносин за певними ознаками

¹ Бисага Ю. М., Чечерський В. I. Конституційно-процесуальне право. — Ужгород, 2003.— С. 11.

28

1.3 Метод конституційного права

(критеріями). Вони характеризуються: наявністю горизонтальних чи вертикальних відносин між суб'єктами конституційного пра­ва; характерним колом суб'єктів суспільних відносин, що дає змогу ідентифікувати такі відносини, як конституційно-правові; об'єктами відносин, що є конституційними цінностями (благами); способами та засобами здійснення цих відносин і найголовніше — важливістю цих відносин для суспільства і держави.

Важливість суспільних відносин, що слід віднести до предмета конституційного права, визначається не часом та місцем їх виникнення, існування та припинення, а насамперед визнанням тих чи інших явищ політичного, економічного, соціального, культурного (духовного, ідеологічного) та іншого характеру, національними цінностями, пріоритетами, проблемами, загрозами у сфері народного та державного суверенітету, мови, землі та інших природних ресурсів, національних спільнот, форм безпосередньої демократії, прав і сво­бод людини і громадянина, основних принципів і порядку організації та діяльності органів державної влади, основ місцевого самоврядування тощо. Втім, як уже зазначалося вище, багато важливих суспільних відносини з тих чи інших причин залишилися поза межа­ми предмета конституційного права України.

Отже, предмет конституційного права — це складне правове явище, подане системою політичних, економічних, соціальних, культурних (духовних), екологічних й інших, тісно пов'язаних із ними, найважливіших суспільних відносин.

1.3 Метод конституційного права

Конституційне право України, поряд із власним предметом, має свій метод правового регулювання. Метод конституційного права значною мірою зумовлюється предметом конституційно-правових відносин, в основі яких лежать владні суспільні відносини політично­го характеру, які передбачають діяльність або поведінку суб'єктів кон­ституційного права в чітко визначених межах і порядку. Власне, говорячи про категорію «метод конституційного права», слід взяти до уваги, що йдеться не про один метод, а про систему методів конституційно-правового регулювання.

Проблема методу конституційного права є відносно новою для вітчизняної та зарубіжної конституційно-правової науки. На підтвердження

29

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

цього свідчить і той факт, що на сьогодні у вітчизняній і зарубіжній конституційно-правовій науці дослідженням методів науки конституційного права присвячена більша увага, ніж дослідженням методу конституційного права як галузі національного права. У західноєвропейській науці конституційного права проблеми методу конституційного права майже не досліджуються відповідною галузевою юридичною наукою.

Але ігнорування методу конституційного права як способу регу­лювання суспільних відносин, що є предметом конституційного пра­ва, призводить до неповного уявлення про сутність і зміст консти­туційного права, мету та завдання цієї галузі права, її роль та місце в національній правовій системі.

Увага до проблеми методу конституційного регулювання була зосереджена з огляду на об'єктивне розширення національних систем права за рахунок нових комплексних галузей права, які часто мало схожий предмет правового регулювання з фундаментальними галузями права. Це значною мірою ускладнювало розмежування традиційних і нових галузей права, призводило до правових колізій і, врешті, ускладнювало правове регулювання суспільних відносин у цілому.

Тривалий час для розмежування галузей права застосовувався лише критерій предмета їх правового регулювання, але згодом кількість споріднених галузей права зростала і критерій предмета припинив задовольняти потреби теорії та практики в розмежуванні галузей права. Під час чергової дискусії щодо системи радянського права та критеріїв її побудови у 60-х рр. XX ст. радянські правознавці визнали важливим поряд із предметом правового регулювання такий критерій розмежування галузей права, як метод правового регулювання¹. Тобто предмет правового регулювання перестав вважатися єдиним критерієм розмежування галузей права. Загальноприйнятим для юридичної науки стало твердження, що кожна галузь права має власний предмет і метод правового регулювання.

Визнання методу правового регулювання (методу права) сприяли розвитку відповідних наукових досліджень у галузі загальної теорії права. Втім визнання методу правового регулювання важливою пра­вовою характеристикою галузей права не вирішувало проблеми

¹ Иоффе О. С. Советское гражданское право. — М., 1967. — С. 7.

30

1.3 Метод конституційного права

визначення сутності та змісту методу кожної окремої галузі права, виявлення системи галузевих методів тощо. Правознавці, які спеціалізувалися на дослідженні проблем теорії та практики окремих галузей пра­ва, у тому числі й радянського державного (конституційного) права, почали досліджувати галузеві методи правового регулювання, хоча ще в 40-х рр. XX ст. С. О. Голунський і М. С. Строгович категорично заперечували можливість застосування методу правового регулювання як критерію виявлення структури системи права¹.

Метод радянського державного (конституційного) права одними з перших дослідили М. Д. Шаргородський й О. С. Іоффе. Вчені вважали, що особливістю методу державно-правового регулювання є те, що норми державного (конституційного) права значною мірою не деталізують сформульованих у них положень, оскільки така деталізація має здійснюватися в інших галузях права². Тобто правознавці схилялися до ототожнення загальних методів у цілому і методів радянсько­го державного (конституційного) права, що видавалося цілком виправданим, виходячи з положень тогочасного розуміння предмета конституційного права «в широкому розумінні».

Втім не всі радянські вчені-правознавці беззастережно підтримували вищенаведену точку зору щодо методу конституційного права. Так, М. С. Равін дотримувався прямо протилежної точки зору — нор­ми державного (конституційного) права у переважній більшості містять детальне викладення сформульованих у них положень, не більш лаконічне, ніж інші галузі права. Така деталізація суспільних відносин нормами конституційного права є наслідком застосування конституційно-правового методу, який передбачає безпосереднє за­стосування норм конституційного права для регулювання суспільних відносин, що є предметом конституційного права³.

Інший радянський учений Б. В. Щетинін вважав, що особливості методу конституційно-правового регулювання, визначені М. С. Равіном, не є унікальними. Вони властиві й методу більшості інших га­лузей права. На думку Б. В. Щетиніна, конституційному права

Голунский С. А., Строгович М. С. Теория государства и права. — М., 1940. —

Шаргородский М. Д., Иоффе О. С. О системе советского права // Советское государство и право. — 1957. — № 6. — С. 107.

гавин М. С. Основньіе особенности советского государственного права // Известия вузов. Серия Правоведение. — 1961. — № 1. — С. 5-6.

31

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

властивий насамперед нормоустановчий метод, що не виключає застосування цією галуззю права інших методів — дозвільного, упереджую-чого, регламентуючого тощо, які використовуються іншими галузями права¹. Втім Б. В. Щетинін, досліджуючи проблеми методу радянського державного (конституційного) права, обмежився констатуванням того, що цій галузі права властиві окремі загальні методи права, характерні й для інших галузей права. Існували й інші дослідження проблем методу радянського державного (конституційного) права.

Отже, у радянській державно-правовій науці сформувалися кілька точок зору щодо сутності та змісту методу конститущйного права. Одні вчені, виходячи з «широкого розуміння» конститущйного права, вважали, що цій галузі притаманні всі методи права в цілому, другі на-впаки — наголошували на тому, що для конститущйного права найбільш характерним, домінуючим є імперативний метод правового голосування, хоча не виключали можливість застосування й інших методів.

Схожі погляди властиві й сучасним російським ученим-консти-туціоналістам, які досліджували проблеми методу конститущйного права. Вони не дійшли до єдиного висновку щодо сутності та змісту методу цієї галузі права та системи методів конститущйного права. Погляди російських правознавців лише дещо розвинули та мо-дернізували основні здобутки радянської державно-правової думки щодо методів відповідної галузі права.

Зокрема, Ю. А. Дмитрієва й I. В. Мухачов вважали, що для консти­тущйного права найхарактернішим є імперативний метод правового регулювання, але із подальшим розвитком цієї галузі права і загаль-ною тенденцією щодо демократизації суспільного життя посилюється значення диспозитивного методу суспільних відносин, які є предме­том конститущйного права. Так, на думку вчених, метод вольового впливу в поєднанні з окремими елементами договору на сьогодні більше властивий для державного (конститущйного) та інших галузей публічного права².

¹ Щетинин Б. В. Проблеми теории советского государственного права. — М., 1969. — С. 11-12.

² Дмитриева Ю.А., Мухачев И. В. Понятие, предмет и метод конституционного права Российской Федерації — от исторических истоков к современности. — М., 1998. — С. 23-24.

32

1.3 Метод конституційного права

Схожої точки зору дотримується й О. О. Кутафін, який писав, що конституційно-правове регулювання суспільних відносин грунтується на владно-імперативних засадах, конституційне право перед-бачає у багатьох випадках можливість виникнення конституційно-правових відносин, сформованих на засадах юридичної рівності сторін. На думку О. О. Кутафіна, саме такі відносини виникають між Російською Федерацією та и суб'єктами, між суб'єктами Російської федерації тощо¹. А. О. Безуглов і С. О. Солдатов також дотримуються точки зору, що методам конституційного права властиве органічне поєднання імперативних і диспозитивних методів правового регулю­вання із переважанням перших².

Так, на думку Б. О. Страшуна, для державного (конституційного) права властиві методи зобов'язання, заборони, дозволу та ін. Хоча в цілому цій галузі права властиві методи, що Грунтуються на владно-імперативних засадах³.

На думку В. В. Лазарева, існують різні методи конституційного права. До них можна віднести методи встановлення прав, покладення обов'язків і відповідальності, дозволу, заборони і т. д.⁴. Російські вчені називають й інші загальні методи конституційно-правового ре­гулювання, розширюючи їх номенклатуру за рахунок виявлення за-гальною теорією нових методів права в цілому.

Більша увага приділялася дослідженню методів конституційного права в Україні. Перші дослідження цієї актуально'! проблеми припа-дають на серєдину 90-х рр. XX ст., коли розробники проектів Консти-туції України постали перед проблемою вибору оптимальної моделі конституційно-правового регулювання суспільних відносин, які мала встановлювати, регулювати та охороняти нова Конституція України.

Здобутки радянської державно-правової науки щодо методів регу­лювання суспільних відносин у сфері державного (конституційного) права не могли задовольнити теоретичні та практичні потреби творців Конституції України, оскільки в незалежній Україні голо-вним суб'єктом проголошувалася не держава, а народ України, що

Кутафин О. Е. Предмет конституционного права. — М., 2001. — С. 43.

Безуглов А. А., Солдатов С. А. Конституционное право России: Учеб.: В 3 т. — Т. 1. — М., 2001. —С. 16.

Конституционное (государственное) право зарубежньіх стран: Учеб.: В 4 т. — ^т- 1-2 / Отв. ред. Б. А. Страшун. — М., 1995. — С. 3-4. * Конституционное право: Учеб. / Отв. ред. В. В. Лазарев. — М., 1999. — С. 15.

2 6-200 ' 33

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

потребувало пошуку нових способів регулювання найважливіших відносин у суспільстві та державі.

Результати пошуків нових методів регулювання конституційно-правових відносин в Україні спряли відповідним науковим дослі-дженням. Уперше в науці конститущйного права незалежної України методи конституційно-правового регулювання були досліджені В. Ф. Мелащенком, який вважав, що сутність, структурні та функ-ціональні особливості методу правового регулювання визначаються характером та специфікою предмета конститущйного регулювання.

В. Ф. Мелащенко вважав, що за допомогою конституційно-право­вого регулювання закріплюються не всі, а найголовніші, кардинальні принципи і положення, які визначають зміст і основні напрями роз-витку суспільства. Інтегративна роль методу конституційного права полягає в тому, щоб об'єднати волю народу України в єдине ціле, спрямовуючи їі на досягнення мети і завдань, які стоять перед ними¹.

Пріоритетна роль серед методів конституційного права, на думку В. Ф. Мелащенка, належить методу безпосереднього конституційно­го закріплення суспільних відносин, що є предметом конституційно­го права. Водночас конституційному праву властиві й інші методи встановлення і застосування норм конституційного права. Вибір цих методів насамперед залежить від того, які конституційно-правові відносини регламентуються: загальні чи конкретні. При виникненні загальних відносин і правових станів застосовуються методи декла-рацій, встановлення принципів, мети і завдань організації та діяль-ності суб'єктів конституційного права. При регулюванні конкретних видів конституційно-правових відносин можуть застосовуватися й інші методи, наприклад, метод безпосереднього конституційного нормозакріплення, метод позитивного зобов'язання, метод дозволу, метод заборони, метод регламентування структури тощо².

Втім В. Ф. Мелащенко констатував, що в конституційно-правово-му регулюванні переважає метод імперативного, централізованого регулювання, при якому відносини між суб'єктами права грунтують-ся на засадах субординації тобто підпорядкування одного суб'єкта іншому. I це не випадково, оскільки об'єктом конституційного право­вого впливу є основоположні відносини владарювання народу Ук-

¹ Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України: Курс лекцій. — К., 1995. — С. 14.

² Там само. — С. 15.

34

1.3 Метод конституційного права

раїни. Така імперативність відрізняє галузь, що розглядається, від інших, де такий високий рівень категоричності приписів може бути значно послаблений.

В. Ф. Мелащенко також визначав ряд інших особливостей методу конституційного права: установчий характер; універсалізм, що перед-бачає поширення дії конституційного права на всі сфери суспільного і державного життя; поєднання прийомів безпосереднього правового регулювання з непрямою дією всієї Конституції, її інститутів і окре-мих норм; стабільність і динамізм методу конституційного права тощо¹.

Проблеми методу конституційного права також досліджувалися іншим вітчизняним правознавцем Ю. М. Тодикою, який запропону-вав розуміти під категорією «метод конституційного права» спосіб впливу конституційного права України на певний вид суспільних відносин, що є предметом регулювання цієї галузі права. Ю. М. Тоди-ка вслід за В. Ф. Мелащенком відзначає серед особливостей методу конституційного права такі його ознаки, як: 1) загальний характер; 2) максимально високий юридичний рівень; 3) імперативний харак­тер; 4) універсальний характер; 5) установчий характер; 6) поєднання прямого та опосередкованого регулювання².

Ю. М. Тодика наголошує, що конституційне право має широкий діапазон способів впливу на учасників суспільних відносин. Серед найважливіших методів конституційного права Ю. М. Тодика називає метод зобов'язання, метод дозволу, метод заборони та ін. Приєдную- чись до поглядів В. Ф. Мелащенка, правознавець також вважає, що для конституційно-правового регулювання суспільних відносин, що є предметом конституційного права, характерним є владно-імпера- тивний метод³. .

На думку О. Ф. Фрицького, специфіка конституційного методу правового регулювання полягає в тому, що він є сукупністю способів регулювання політико-правових суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права. До основних специфічних методів

Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України: Курс лекцій. — К., 1995.— С. 15-16.

іоаьіка Ю. Н. Конституционное право Украиньі: Отрасль права, наука, учебная Дисциплина: Учебное пособие. — X., 1998. — С. 14.

^К°н^с>пи>пуційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, *и- М. Тодики. — К., 1999. — С. 12.

35

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

конституційного права вчений відносить методи: владного впливу; загального (конституційного) нормування; конкретного регулюван­ня, притаманний для регулювання більшості конституційно-право-вих відносин.

Конституційне право також використовує такі загальноправові методи, як дозвіл, заборона, покладення обов'язків тощо. Як і всі інші галузеві методи, ці методи конституційного права, на думку О. Ф. Фрицького, здійснюються у формідодержання, виконання, ви-користання і застосування¹.

Отже, метод конституційного права є однією з найважливіших кваліфікуючих ознак національного конституційного права, який сприяє ідентифікації цієї галузі права в системі права України та дає можливість розмежувати конституційне право з іншими, насамперед публічними, галузями національного права.

Термін «метод конституційного права» є умовним, оскільки він: 1) опосередковує систему методів нормативно-правового регулюван­ня суспільних відносин нормами конституційного права, тобто під цим терміном слід розуміти сукупність методів конституційного пра­ва; 2) стосується правового регулювання суспільних відносин і не існує абстраговано від цих відносин, тобто йдеться про метод консти-туційно-правового регулювання.

Отже, метод конституційного права, або метод конституційно-право-вого регулювання, — це система способів, прийомів цілеспрямованого юридичного впливу норм конституційного права на суспільні відносини, що є предметом конституційно-правового регулювання.

Метод конституційно-правового регулювання є похідним від методу правового регулювання як способу впливу юридичних норм на суспільні відносини. Йому властиві такі самі загальні ознаки (кваліфікації), що й методу правового регулювання в цілому: сто­сується тільки юридичних норм; забезпечує єдність правового регу­лювання; гарантується у необхідних випадках засобами державного примусу; є одним із основних критеріїв поділу норм права на га­лузі².

Водночас методу конституційного права властиві й спеціальні оз­наки, що дають змогу розмежовувати цю галузь національного права

¹ Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підруч. — К., 2002. — С. 15-16.

² Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — Т. 3: К-М. — К., 2001. — С. 617.

36

1.3 Метод конституційного права

з іншими, виявляють її особливості, специфічні якості, а саме: регу-лює найважливіші політичні, економічні, соціальні, культурні (ду-ховні) та інші тісно пов'язані з ними суспільні відносини; зумовлений функціями конституційного права; має здебільшого імперативний (категоричний) характер; сприяє реалізації інтегративної функції конституційного права щодо інших галузей національного права; по-даний сукупністю різноманітних способів (методів) спеціального впливу на конституційно-правові відносини тощо.

Як уже зазначалося, методу конституційно-правового регулюван­ня властивий системний характер. Це не один метод впливу норм конституційного права на певний вид суспільних відносини, а су-купність взаємопов'язаних і взаємозумовлених методів консти­туційного права, що здійснюють цілеспрямований вплив на суспільні відносини, змінюючи їх якісні властивості, після чого ці відносини набувають конституційно-правових властивостей.

До системи методів конституційно-правового регулювання нале­жать загальні (загальноправові) методи, що властиві всім або пере-важній більшості галузей національного публічного права, та особ-ливі методи, які характерні винятково конституційному праву або найбільше виявляють свої основні юридичні властивості саме в кон­ституційному праві.

Зокрема, у конституційному праві широко і найбільш повно, порівняно з іншими галузями національного права, застосовуються основні види, способи і типи правового регулювання, властиві праву в цілому.

Як зазначав С. С. Алексеев, є два первинних, найпростіших прий-оми регулювання суспільних відносин, які існують, як правило, в тих чи інших модифікаціях, що визначають спрямованість кожної окремо взятої галузі права — метод централізованого, імперативного регулю­вання (метод субординацп') і метод децентралізації, диспозитивного регулювання (метод координаци)'. Сутність і зміст цих двох основних методів визначається правосуб'єктністю учасників правовідносин.

Для конституційного права характерним методом правового регу­лювання є метод субординацп (або імперативний метод), що передба-чає регулювання суспільних відносин зверху-донизу на владно-імпе-

Проблемьі теории государства и права: Учеб. / Под ред. С. С. Алексеева. — М., 1987.— С. 232.

37

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

ративних засадах. Зокрема, імперативний метод використовується в конституційному праві при визначенні основних принципів ор-ганізації та діяльності органів виконавчої влади.

Втім метод субординації (або імперативний метод) у сучасному конституційному праві втрачає свої виняткові позиції. Це позначило-ся на тому, що багато суб'єктів конституційного права не перебувають між собою в імперативно-субординаційних зв'язках. Так, відповідно до Конституції України місцеве самоврядування на сьогодні відок-ремлене від держави, а органи та посадові особи місцевого самовря­дування не перебувають між собою у прямих субординаційних зв'яз­ках. Тобто імперативний метод, що застосовувався до радянської си-стеми рад всіх рівнів, втратив актуальність щодо регулювання суспільних відносин, пов'язаних із місцевим самоврядуванням в Ук-раїні.

Натомість характерною ознакою сучасного конституційного права стала юридична рівність багатьох суб'єктів конституційного права, зокрема: народу України і національних меншин та інших соціальних спільнот; державної влади та місцевого самоврядування; вищих ор­ганів державної влади між собою. Навіть відносини між особою та державою на сьогодні втратили імперативний характер. Ці тенденції розвитку сучасного конституційного права сприяли активному прак-тикуванню диспозитивного методу правових відносин, що є предме­том конституційного права.

Втім методи конституційного права продовжують зберігати імпе­ративний характер, що зумовлюється визнанням домінування в конституційно-правових відносинах двох основних суб'єктів, наділених абсолютним суверенітетом — народу України і Української держави. Усі інші суб'єкти конституційного права прямо чи опосередковано перебувають у стані субординації з цими суб'єктами і залежать від на­родного та державного суверенітету. Тож для сучасного консти­туційного права властиве органічне поєднання двох основних методів правового регулювання — субординаційного і координаційного, із домінуванням імперативного методу.

Загальними методами здійснення юридичного впливу права на суспільні відносини, що активно застосовуються і в конституційному праві, є метод позитивного зобов'язання, метод дозволу та метод за­борони.

Метод конституційного зобов'язання виявляється в спонукально-му щодо суб'єктів конституційного права характері конституційних

38

1.3 Метод конституційного права

приписів. Наприклад, ст. 66 Конституції України визначає: «Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки».

Метод конституційного дозволу нормативно виражений у поло­женнях чинного конституційного законодавства України про міру можливої правової поведінки суб'єктів конституційного права. Так, ч. 1 ст. 41 Конституції України закріплює: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності».

Значно рідше в конституційному праві використовується метод за­борони. Як правило, цей метод передбачає юридичне обмеження пра-восуб'єктності учасників конституційно-правових відносин, що має на меті упередження конституційного делікту. Наприклад, ст. 74 Кон­ституції України забороняє проведення всеукраїнського референдуму з питань податків, бюджету та амністії.

Крім загальних методів правового регулювання, в конституційно­му праві застосовуються спеціальні методи конституційно-правового регулювання, що властиві виключно або переважно саме цій галузі національного права. Так, О. Ф. Фрицький називав серед таких ме­тодів метод: владного впливу, метод загального (конституційного) нормування, метод конкретного регулювання та ін.

До спеціальних методів конституційного права можна віднести, насамперед, метод конституційного установлення, зміст якого поля- * гає в нормативному установленні, визначенні основ суспільного і державного ладу, безпосередньої демократії, правового статусу люди-ни, організації та функціонування органів державної влади, загальних засад місцевого самоврядування тощо. Цей метод, зокрема, об'єктивізується в конституційних нормах-принципах і нормах-дефініціях. Яскравим прикладом застосування в Україні методу кон­ституційного установлення є ст. 1 Конституції України: «Україна є су-веренна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава».

Метод конституційного нормування, на думку О. Ф. Фрицького, характерний для закріплення правового статусу особи (за винятком політичних прав) у межах та обсязі конституційного закріплення без конкретизації цього інституту¹. Не виключається можливість вияв-лення й інших методів конституційно-правового регулювання.

¹ Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підруч. — К., 2002. — С. 15.

39

Розділ I. Конституційне право як галузь права в систем! права України

Загальні та спеціальні методи регулювання найважливіших суспільних відносин, що є предметом конституційного права, перебу-вають у стійких структурно-функціональних зв'язках і утворюють си­стему методів конституційно-правового регулювання більш відому в юридичній науці як категорія «метод конституційного права».

1.4 Принципи конституційного права України

Сутність і зміст конституційного права як галузі права та її основні завдання у найбільш загальному вигляді відображають принципи конституційного права. Ця категорія є загальновизнаною в юри­дичній науці, але доволі неоднозначною та умовною через супереч-ливість розуміння категорії «принцип» у різних науках.

Зокрема, в природничих і точних науках під принципом права тра-диційно розуміють об'єктивно існуючі в природі закони. У суспільних і юридичних науках категорія «принцип» позбавлена абсо-лютної об'єктивності. Під нею розуміють: вічні ідеї, які є продуктом людського мислення, і які ніяк не пов'язані з оточуючою дійсністю¹; втілені в праві керівні засади, ідеї, що визначають зміст права і зумов-лені об'єктивними закономірностями²; специфічне юридичне вира-ження об'єктивно існуючих економічних і політичних законів суспільного розвитку³ тощо.

«Юридична енциклопедія» так тлумачить категорію «принцип»: 1) Основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення теорії, вчення, науки, системи внутрішнього і міжнарод-ного права, політичної, державної чи громадської організації (гу-манізм, законність, справедливість, рівність громадян перед законом тощо. 2) Внутрішні переконання людини, що визначає її ставлення до дійсності, суспільних ідей і діяльності⁴.

¹ Лившиц Р. 3. Современная теория права (краткий очерк). — М., 1992. — С. 88-91.

² Александров Н. Г. Социалистические принципьі советского права // Советское государство и право. — 1957. — № 11. — С. 17-18.

³ Воеводин Л. Д. Юридический статус личности в России. — М., 1997. — С. 58.

⁴ Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — Т.5: П-С. — К., 2003. — С. 111-112.

40

1.4 Принципи конституційного права України

Тобто правознавці, які досліджували принцип права, в цілому схи-ляються до думки, що принципи в праві є категорією, яка водночас зал ежить як від об'єктивних, так і від суб'єктивних чинників. 3 одно­го боку, принципи права об'єктивізують закономірності політичної, економічної, соціальної, культурної (духовної) та інших сфер суспільного життя, а з другого — визначають мету та завдання права щодо найефективнішого регулювання суспільних відносин у всіх сферах суспільного і державного ладу. При цьому вибір ідей, ідеалів, мети права, тобто принципів права, залежить від суб'єктивної волі учасників правотворення.

Виходячи з цього, принципи права можна розглядати як об'єктив-ну правову категорію — сукупність нормативно втілених ідей та іде­алів права, його керівних засад, об'єктивно зумовлених політичними, економічними, соціальними та культурними умовами суспільного життя, а також як суб'єктивну категорію права — суб'єктивне право людини мати власні ідеали права та власне бачення шляхів їх досяг-нення.

Можна зробити припущення, що принципи права стали першими об'єктивними проявами права за часів його виникнення. Вони втілю-вали морально-етичні та релігійні ідеали додержавного суспільства і стали своєрідним «містком» при переход! від соціальних норм, що ре-гулювали найважливіші відносини цього суспільства, до правових норм, які властиві социально неоднорідному суспільству в період фор-мування перших держав.

Багато найважливіших морально-етичних і релігійних принципів з часом були санкціоновані державою і набули ознак права. Зокрема, біблійні заповіді «не вбий», «не кради», «не бреши», «шануй батьків», «працюй» знайшли своє відображення в праві, стали його основними засадами і визначили загальнолюдську цінність права.

Водночас тривалий час принципи права залишалися поза межа­ми правових досліджень. Учені визнавали їх існування, але не досліджували сутність, зміст, їх види, юридичні форми реалізації то-Що.

Галузеві принципи, у тому числі принципи конституційного права, вперше почали системно досліджуватися в юридичній науці нещодав-но — у другій половині XX ст. Як і методи конституційного права, принципи цієї галузі права досліджувалися як важливий критерій Розмежування конституційного права з іншими галузями права, основа побудови системи конституційного права. Зокрема,

41

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

Г. С. Гурвич писав, що «Конституція повідомляє державному праву його наріжні принципи, ті політичні та правові основоположення, на яких будується система державного права»¹. Л. I. Дембо пропонував вважати принцип права одним із основних (поряд з предметом і ме­тодом права) критеріїв розмежування галузей права, оскільки кожній окремій галузі права властиві свої принципи². Пізніше під час дискусії щодо системи радянського права в 80-х рр. XX ст. ця ідея розвивалася М. В. Вітруком, а С. С. Алексеев висловив думку, що принципи пра­ва разом із предметом і методом права утворюють правовий режим кожної окремої галузі права³.

На сьогодні вітчизняні й зарубіжні правознавці присвятили про-блемі принципів права фундаментальні дослідження, які дають змогу визначити принципи права як складну комплексну юридичну кате-горію. Так, на думку А. М. Колодія, принципи права існують як мо-дифіковані й пристосовані до правової сфери певні загальносоціальні принципи, що перебувають у діалектичній єдності. їх головні джере-ла — політика, економіка, ідеологія, соціальне життя⁴.

П. М. Рабінович визначає принципи права як керівні засади (ідеї), що визначають зміст і спрямованість правового регулювання суспільних відносин. Значення принципів права полягає у тому, що вони стисло відображають найсуттєвіші риси права, є його квінте-сенцією, «обличчям»⁵.

Категорія «принцип права» використовувалася також у галузевих юридичних дослідженнях, зокрема, в конституційному праві. Так, на думку сучасного російського правознавця Д. А. Ковачева, консти-туційні принципи — це об'єктивно існуюча політична та кібернетич-на закономірність, а також закономірність самої правової матерії, що виражена в певній системі конституційних інститутів, та спрямована

¹ Гурвич Г. С. Некоторьіе вопроси советского государственного права // Советское государство и право. — 1957. — № 12. — С. 111.

² Дембо Л. И. О принципах построення системьі права // Советское государство и право. — 1956. — № 8. — С. 95.

³ Система советского права и перспективьі ее развития // Советское государство и право. — 1982. — № 7. — С. 104-105.

⁴ Колодій А. М. Принципи права України. — К., 1998. — С. 7.

⁵ Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — Т.5: П-С. — К., 2003. — С. 128.

42

1.4 Принципи конституційного права України

на забезпечення вільної дії цієї закономірності¹. Існують й інші ви-значення поняття «принципи конституційного права».

Отже, принципи (від лат. ргіпсіріит — початок, основа) консти­туційного права України — це керівні засади, ідеї, ідеали, які визначають сутність, зіиіст, спрямованість і форми конституційно-правового регулю-вання.

Принципи конституційного права Україні мають ряд юридичних ознак, що дають змогу зрозуміти їх юридичні властивості, а саме: принципи конституційного права України є узагальненим і концент-рованим вираженням конституційних ідеалів, тобто найвищих духов-них (ідеологічних) цінностей, досягнення яких є основним стра-тегічним завданням конституційно-правового регулювання; принци­пи конституційного права України втілюють найважливіші ідеї конституційно-правової думки, виражені в теоріях, доктринах і вченнях видатних мислителів давнини і сучасності (Т. Джефферсона, С. Дністрянського, Дж. Локка, Ш. Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Б. Франкліна та ін.); принципи конституційного права України виз­начають сутність і зміст, спрямованість і форми конституційно-пра­вового регулювання, тобто ці принципи є основними соціальними орієнтирами конституційно-правового регулювання.

Принципи конституційного права умовно можна поділити на ^а-гальні та особливі. Загальні принципи конституційного права — це найбільш узагальнені керівні засади, ідеї, а іноді й завдання цієї галузі права. Загальні принципи конституційного права грунтуються на за-гальних (загальнолюдських і типологічних) принципах права. На думку П. М. Рабіновича, до них належать такі загальнолюдські прин­ципи, як: захист основних прав і свобод людини; юридична рівність однойменних суб'єктів перед державою та законом; верховенство права; верховенство закону як акта нормативного волевиявлення ви-щого представницького органу державної влади або прямого волеви­явлення народу; взаємопов'язаність (єдність) юридичних прав і обов'язків; закріплення у нормах об'єктивного права процедурно-процесуальних механізмів здійснення та захисту суб'єктивних юри­дичних прав і виконання обов'язків людей та інших суб'єктів суспільного життя; здійснення правосуддя незалежними судами; за-

Ковачев Д. А. Конституционньій принцип: Понятие, реальность и фиктивность // Очерки конституционного права иностранньіх государств: Учебное и научно-практическое пособие / Отв. ред. Д. А. Ковачев. — М., 1999. — С.29.

43

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

стосування юридичної відповідальності тільки в разі вчинення осо­бою винного протиправного діяння (презумпція невинуватості осо­би); та такі типологічні принципи, як: гуманізація права; розширення законодавчого закріплення основних прав і свобод людини і громадя-нина; підвищення рівня справедливості правового регулювання; роз­ширення сфери загальнодозволеного регулювання; соціалізація пра­ва; сприяння затвердженню засад правової держави; «етинизація» та інтернаціоналізація права, тобто відтворення в праві кращих національно-правових надбань та певна уніфікація правового регу­лювання у деяких міждержавних союзах тощо¹.

Запропоновані П. М. Рабіновичем загальнолюдські та типологічні принципи права втілюються в системі загальних принципів консти­туційного права України. До загальних принципів конституційного права України належать принципи публічності, пріоритетності, універсальності, демократизму, активної дієвості, науковості, наступ-ності, системності, програмності тощо.

Так, принцип публічності конституційного права України означав, що ця галузь права має своїм завданням насамперед регулювання суспільних відносин, пов'язаних із здійсненням публічної влади на­родом України та Українською державою. Принцип пріоритетності визначає пріоритетний характер предмета, джерел і суб'єктів консти­туційного права України. Принцип універсальності конституційного права передбачає, що ця галузь права регулює широке коло найваж-ливіших суспільних відносин політичного, економічного, соціально-го та культурного (духовного) характеру. Принцип демократизму пе­редбачає визнання народу України носієм суверенітету і єдиним дже-релом влади в Україні та конституційне закріплення основних форм безпосередньої й представницької демократії. Активна дієвість як принцип конституційного права України виявляється в дієвому ха-рактері конституційно-правових відносин, пов'язаних у першу чергу зі здійсненням влади у суспільстві та державі. Принцип науковості конституційного права України полягає в надежному теоретичному обгрунтуванні всіх конституційно-правових явищ, наявності розви-неної конституційно-правової науки, яка своєчасно й ефективно за-безпечує потреби конституційної практики. Принцип наступності конституційного права України виявляється в історизмі цієї галузі

¹ Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — Т.5: П-С. — К., 2003. — С. 128.

44

1.4 Принципи конституційного права України

права, в її еволюційному становленні та розвитку. Системність кон­ституційного права України полягає в тому, що складові елементи конституційного права є найбільш цілісною й комплексною право­вою системою. Програмний принцип конституційного права України виражає перспективи розвитку суспільних відносин, що регулюються цією галуззю права.

Особливі принципи конституційного права України — це керівні засади, ідеї, що виражають сутність і зміст окремих основних інсти­тутів цієї галузі права. Ці принципи розвивають і деталізують загальні принципи конституційного права України, спрямовують їх на конкретні групи суспільних відносин.

Виходячи з системи основних інститутів національного консти­туційного права, слід розрізняти: принципи основ конституційного ладу України; принципи конституційно-правового статусу людини, зокрема, принцип громадянства; принципи форм безпосередньої демократії; принципи організації та діяльності органів державної влади; принципи місцевого самоврядування; принципи конституційної юс-тиції, принципи основ національної безпеки і оборони України тощо.

Наприклад, інституту форм безпосередньої демократії України властиві такі принципи, як: принцип суверенності народу; принцип єдиновладдя народу; принцип повновладдя народу; принцип безпо-середнього волевиявлення народу; принцип поєднання безпосеред­ньої й представницької демократії; принцип пріоритетності безпосе-реднього народовладдя в системі демократії; принцип політичного плюралізму; принцип конституційності та законності; принцип за-гальності у здійсненні безпосереднього народовладдя; принцип рівності у здійсненні безпосереднього народовладдя; принцип реаль-ності безпосереднього народовладдя. Іншим основним інститутам конституційного права також притаманні власні системи принципів.

До того ж, оскільки основні інститути конституційного права Ук­раїни об'єднують ряд інших інститутів (субінститутів), то останнім також властиві свої принципи. Наприклад, інститут основ консти­туційного ладу України складається з інституту основ суспільного ла­ду України та Основ державного ладу України, які мають свої, влас­тиві тільки їм принципи конституційного права. Зокрема, принципа­ми суспільного ладу України є: принцип суверенності суспільства, на­роду, тобто народного (національного) суверенітету; принцип демо­кратизму суспільства, суспільного ладу; принцип конституційності, законності суспільного ладу; принцип політичного, економічного й

45

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

ідеологічного плюралізму (багатоманітності); принцип етнічної бага-тонаціональності й політичної єдності Українського народу; принцип соціальної справедливості тощо¹. Принципами державного ладу Ук­раїни є такі принципи: суверенності та незалежності держави, демо­кратизму держави, соціальної та правової держави, унітарності (єдності, соборності) держави та республіканської форми правління².

Виходячи з поділу конституційного права на матеріальне та проце-суальне, поряд із матеріальними принципами конституційного права слід розрізняти принципи конституційного процесуального права України. Ю. М. Бисага та В. I. Чечерський виділяють такі принципи конституційного процесуального права України: принцип компе-тентності, принцип процесуальної економії, принцип кворуму і більшості при прийнятті колегіальних рішень, принцип про-порційності голосування, принцип можливості оскарження консти-туційної процедури, принцип процесуальної послідовності, принцип імперативності процедури, принцип недопустимості процесуальної аналоги та ін.³.

Оскільки система конституційного права України представлена й іншими елементами, крім матеріального і процесуального консти­туційного права, то можна припустити, що принципи конституційно­го права України також можна класифікувати як: принципи природ­ного і позитивного конституційного права; принципи об'єктивного і суб'єктивного конституційного права; принципи національного і наднаціонального (наприклад, європейського) конституційного пра­ва тощо.

¹ Конституційне право України: Підруч. / За ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2000. — С. 172.

² Проблеми реалізації Конституції України: Теорія і практика / Відп. ред. В. Ф. Погорілко. — К., 2003. — С. 26.

³ Бисага Ю. М., Чечерський В. I. Конституційно-процесуальне право: Навч. посіб. — Ужгород, 2003. — С. 16-18.

46

и^М

1.5 Роль і місце конституційного права в національній системі права

1.5 Роль і місце конституційного права в національній системі права

Загальновизнаним є твердження про пріоритетність консти­туційного права в системі національного права будь-якої країни світу, про його особливу важливість для формування і функціонування національних систем права і правових систем у цілому. Більшість ук-раїнських і зарубіжних учених-конституціоналістів переконані, що ця галузь права є фундаментальною, системоутворюючою й принци-пово важливою для системи інших галузей національного права і на-самперед для публічних галузей права — адміністративного, криміна-льного, фінансового та інших.

Ці твердження, безперечно, є справедливими, але не містять на­дежного наукового обгрунтування пріоритетності конституційного права в системі національного права. Проте проблеми визначення ролі та місця конституційного права в національній системі права по­чали досліджуватися ще радянською наукою державного (консти­туційного) права в 70-х рр. XX ст. у зв'язку з дискусіями щодо сутності та змісту радянської системи права.

Так, В. Ф. Коток наголошував, що роль і місце конституційного права в системі права визначається його інтегративними функціями щодо цієї проблеми. Ця галузь права, на думку В. Ф. Ко-тока, має винятково фундаментальний характер, оскільки консти-туційне право встановлює вихідні положення та основні принципи для всіх галузей права, визначає порядок видання, зміни і відміни усіх правових актів, до якої б галузі права вони не належали. У цьо-му значенні конституційне право є ніби загальною частиною для всіх галузей права й відіграє в їх системі провідну роль¹.

В. С. Основін, наголошуючи на фундаментальному характері дер­жавного (конституційного) права та його системоутворюючій функції Щодо системи права в цілому, пояснював ці властивості державного права особливостями предмета правового регулювання. Консти-

Коток В. Ф. Содержание советского конституционного права // Советское государство и право. — 1971. — № 2. — С. 108.

47

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

туційне право регулює суспільні відносини майже в усіх сферах суспільного і державного ладу — політичній, соціально-економічній, духовній та інших¹.

Тобто пріоритетні роль і місце державного (конституційного) пра­ва у системі радянського соціалістичного права радянські вчені пояс-нювали особливістю предмета цієї галузі права та її інтегруючою функцією щодо системи права в цілому і окремих галузей права зок-рема. Тією чи іншою мірою ці аргументи використовуються й суча-сними вченими-конституціоналістами.

Зокрема, російські правознавці К. I. Козлова і О. О. Кутафін вва-жають, що, встановлюючи в правовій формі загальні принципи уст­рою суспільства і держави, визначаючи загальні принципи всіма суспільними процесами, якої б сторони життя суспільства вони не стосувалися, конституційне право тим самим дає орієнтири правово­го регулювання в усіх сферах суспільних відносин². О. О. Кутафін та-кож висловлює думку про спорідненість предмета регулювання й інших галузей публічного права — адміністративного, фінансового, муніципального, земельного та інших. При цьому предмет консти­туційного права є первинним щодо предмета наведених галузей пра­ва³. Втім висловлювані російськими вченими думки щодо ролі та місця конституційного права в системі права є модернізацією точок зору радянських учених стосовно предмета державного (консти­туційного) права в «широкому розумінні», які раніше висловлювали-ся В. Ф. Котоком, В. С. Основіним, Б. В. Щетиніним та іншими пра-вознавцями.

Схожих точок зору щодо цієї проблеми дотримуються й ук-раїнські вчені-конституціоналісти. Так, на думку Ю. М. Тодики, предмет і джерела конституційного права визначають провідну роль конституційного права України в національній правовій системі. «Важливо виходити з того, — пише Ю. М. Тодика, — що у

¹ Основан В. С. Место и роль советского государственного права в системе права // Известия вузов. Серия Правоведение. — 1972. — № 5. — С. 12-14. ^г Козлова Е. И., Кутафин О. Е. Конституционное право России. — М., 1998. — С. 30. ³ Кутафин О. Е. Предмет конституционного права. — М., 2001. — С. 49-51.

48

1.5 Роль і місце конституційного права в національній системі права

суспільстві, яке прагне побудувати правову, демократичну державу, забезпечити права людини, належним чином їх гарантувати, на пер­ший план у системі галузей права має виходити право консти-туційне, оскільки воно закріплює фундаментальні демократичні цінності»¹.

Водночас вітчизняні правознавці виявляють та систематизують нові аргумента на користь провідної ролі та місця конституційного права в національній системі права.

На думку Ю. М. Тодики, провідна роль конституційного права України в системі вітчизняного права визначається такими чинника-ми: а) у ньому встановлюються основні принципи устрою суспільства та держави; ця галузь визначає орієнтири правового ре-гулювання в усіх сферах суспільних відносин; б) в усіх галузях права України знайшов втілення закріплений у ст. 3 Конституції України принцип, що людина в Україні є найвищою цінністю; в) Консти-туція, як основне джерело конституційного права України, закріплює положення, які є вихідними для всіх галузей національної правової системи².

Як провідна галузь публічного права конституційне право України має багато спільних ознак з іншими галузями публічного права. На-приклад, конституційне право України, як і адміністративне право, регулює владні відносини, але конституційне право України регулює всі владні відносини у суспільстві та державі, а адміністративне — відносини переважно в галузі виконавчої влади.

Втім роль і місце конституційного права в національній системі права можна виявити, визначивши особливі юридичні якості цієї га­лузі права щодо системи галузі права в цілому та інших галузей публічного і приватного права зокрема.

Сучасне конституційне право України відіграє провідну роль у си­стемі національного права та виступає основним елементом правої системи України, оскільки:

1) ця порівняно молода галузь права відіграла провідну роль у ста-новленні та розвитку України як суверенної й незалежної, демокра-

Тодьіка Ю. Н. Конституционное право Украинн: Отрасль права, наука, учебная Дисциплина: Учебное пособие. — X., 1998. — С. 143. ² Там же. — С. 145.

49

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

тичної, соціальної, правової держави. Саме такі найважливіші конституційно-правові акти, як Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., рішення всеукраїнського референдуму, а згодом і Конституція України 28 червня 1996 р., стали підгрунтям для розбу-дови національної правової системи і системи права, як ії основного складового елементу.

2. Предмет конституційного права України як галузі права охоп-лює найважливіші політичні та інші, тісно пов'язані з ними, суспільні відносини, які є першоосновою для всіх відносин у суспільстві та дер-жаві. Найважливіші політичні, економічні, соціальні, культурні (ду-ховні, ідеологічні) та інші суспільні відносини, які є предметом кон­ституційного права України отримують логічне продовження свого правового регулювання в нормах інших галузей публічного і приват­ного права України.

3. Сучасний метод конституційного права України, поданий ор-ганічно поєднаними імперативними і диспозитивними предметами і способами правового регулювання суспільних відносин, з домінуванням імперативних методів, прямо чи опосередковано впливає на сутність і зміст інших галузевих методів.

4. Принципи конституційного права України, що опосередкову-ють загальні принципи права в цілому, впливають на якісні характе­ристики галузевих принципів. Загальними принципами для будь-якої галузі вітчизняного публічного і приватного права є саме загальні принципи конституційного права України.

5. Система конституційного права України є однією з найрізно-манітніших серед інших галузевих систем і містить такі аспекти: природне і позитивне право, суб'єктивне і об'єктивне право, ма-теріальне і процесуальне право, загальна й особлива частини тощо. До цієї системи належать різні інститути й норми конституційного права, які на сьогодні подані складнішими нормативними утво-реннями — підгалузями права (виборче право, парламентське пра­во, конституційне процесуальне право тощо). 3 огляду на важ-ливість предмета конституційного права, його система здійснює інтегруючий вплив на всі інші галузі публічного і приватного пра­ва, виступаючи основним елементом національної правової систе­ми.

6. Функції конституційного права України як основні напрями та види впливу цієї галузі права на суспільні відносини прямо чи опо­середковано поширюються на всі суспільні відносини, що виника-

50

1.5 Роль і місце конституційного права в національній системі права

_ють, змінюються і припиняються в державі. Водночас консти-туційному праву України властиві и специфічні функції, наприклад установча. До того ж конституційному праву, на відміну від більшості інших галузей права, властива зовнішньополітична функція, що нормативно опосередковує більшість зовнішніх функцій Української держави.

7) Конституційному праву України властива особлива, по- своєму унікальна, система джерел. Конституція України, як основ- не джерело конституційного права України, що має найвищу юри- дичну силу в системі джерел національного права, є Основним За­ коном суспільства і держави. Тому кожна галузь національного права визнає Конституцію України одним із основних галузевих джерел права. До того ж система джерел конституційного права містить джерела, невідомі іншим галузям національного права — Акт проголошення незалежності України, рішення всеукраїнсько- го референдуму, Декларація проголошення незалежності України тощо.

8. Для конституційного права властива велика кількість учасників відповідних галузевих правовідносин. Окрім основних суб'єктів кон­ституційного права України — народу України, держави та ії органів і посадових осіб, суб'єктів місцевого самоврядування, — цій галузі права властиві й інші суб'єкти, які в цілому збігаються з усіма суб'єктами національного права.

9. Конституційно-правові відносини є одними з найрізноманіт-ніших правовідносин. їх виникнення, зміна та припинення відобра-жені в інших галузевих правовідносинах.

10) Конституційному праву України властивий дуалістичний ха­ рактер юридичної відповідальності за порушення норм консти­ туційного права: поряд із галузевою конституційно-правовою відповідальністю, порушення норм конституційного права має своїм наслідком настання інших видів публічної юридичної відповідаль­ ності — кримінальної, адміністративної. До того ж конституційно- правова відповідальність, на відміну від інших галузей юридичної відповідальності, передбачає застосування публічно-політичних санкцій — визнання результатів виборів та референдумів недійсними, Дострокове припинення повноважень вищих органів державної влади тощо.

51

Розділ I. Конституційне право як галузь права в системі права України

Отже, провідні роль і місце конституційного права України в сис­темі національного права і правовій системі в цілому визначаються особливими юридичними якостями предмета і методу консти­туційного права, принципів конституційного права, його системи та джерел, функцій і правовідносин та юридичної відповідальності.

52 Розділ п

Історія конститущйного права України

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права як галузі права

Становлення та розвиток конституційного права як галузі права відбувалися в Україні у контексті загальносвітового генезису цієї га­лузі права. Національне конституційне право збагачувалося позитив-ними досягненнями конституціоналізму всіх демократичних країн світу і водночас робило свій помітний внесок у формування загально-людських демократичних ідеалів світового конституціоналізму.

Багаті традиції національної конституційно-правової думки, вира-жені у давніх традиціях народовладдя, богословській думці, козаць-ких конституціях, численних конституційних проектах та наукових дослідженнях проблем конституціоналізму, тривалий час (до початку XX ст.) залишалися нереалізованими в конституційному праві як діючій галузі права через відсутність національної державності. Ідеї щодо винятковості українського конституційного права, його пер-винності та особливого місця у світовому конституціоналізмі так чи інакше можуть стосуватися лише конституційно-правової думки, а не конституційного права як галузі права у сучасному розумінні.

Галузь конституційного права, порівняно з цивільним або кримінальним правом, є відносно молодою. Перші конституційні ак-ти сформувалися тоді, коли вже існувала стала система джерел інших традиційних галузей приватного і публічного права.

Твердження про віднесення римським юристом Ульпіаном до публічного права норм державного (конституційного) права¹ є супе-речливим. Доміцій Ульпіан (170—228 рр.), який вперше чітко сформу-лював положення про поділ права на приватне та публічне, в кінці II ст. н. е. у Дигестах Юстиніана, а саме в Книзі першій, Титулі I

Тодика Ю. Н. Конституция Украиньі: Проблемьі теории и практики. — X., 2000. —

55

Розділ II. Історія конституційного права України

«Про правосудия і право» (ОеішШіа е(у'иге), стверджував: «Вивчення права розпадається на дві частини: публічне і приватне (право). Публічне право, яке (належить) до положення римської держави, приватне, яке (належить) до користі окремих осіб; існує корисне в суспільному відношенні та корисне в приватному відношенні»¹. От-же, Ульпіан відносив до публічного права не норми державного пра­ва, а правові положення, пов'язані з регулюванням публічних суспільних відносин у цілому. Якщо приватне право у Давньому Римі вже було розвинене, то публічне — залишалося малорозвиненим. За-гальновідомо, що у римському праві не було конституційного, адміністративного і, навіть, повноцінного кримінального права.

Сам термін «конституція» виникає у римському праві в період Принципату та Домінату. Акти конституції принципсів і домінусів стали важливими джерелами римського права цього періоду². Вва-жається, що термін «конституція» походив від латинського слова соп-зііШіо — устрій, але В. Ф. Мелащенко звертав увагу на те, що цей термін міг існувати раніше, в період Імперії і походив від звороту гет риЬИсит сотііїиіге, з якого починаються акти римських імператорів. У Давньому Римі також використовувався термін Іех/ипсіатепіаіез — ос-новний закон³. Але давньоримські «конституції» не були першими джерелами конституційного права у його сучасному розумінні. Ці «конституції» були лише формою затвердження тогочасних джерел давньоримського публічного права.

Перші конституційні акти з'являються набагато пізніше. Втім, безперечно, ідеї, втілені в таких загальновідомих історичних пам'ят-ках права давньої історії й раннього Середньовіччя, як Закони Ману, Законник царя Хаммурапі, Книга законів царства Вей, Закони Дра-конта, Закони Лікурга, Закони XII таблиць, Салічна правда, Ріпу-арська правда, Бургундська правда, Саксонська правда, Руська прав­да, Велика хартія вольностей, Золота булла, Павійська унія та інші, а так само — у творах видатних мислителів Давнього Китаю (Конфуцій, Мо-цзи, Шан Ян), Давньої Греції й Давнього Риму (Платона, Аристо­теля, Полібія, Ціцерона, Гая, Папініана, Ульпіана, Модестина та ін.)

¹ Дигести Юстиниана. Избранньіе фрагмента в пер. и с примеч. И. С. Пере­ терского. — М.: Изд-во «Наука», 1984. — С. 23.

² Федоров К. Г. Історія держави і права зарубіжних країн. — К., 1994. — С. 181.

³ Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — 2-ге вид. — К., 2000. — С. 88.

56

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

та Середньовіччя (А. Августин, Ф. Аквінський, Н. Макіавеллі, Т. Кам-панелла, Т. Мюнцер, Ж. Боден, Ібн Хальдун та ін.) — стали предтечею розвитку і становлення світової конституційно-правової думки. Ці історичні пам'ятки регулювали й пояснювали існуючі на той час най-важливіші суспільно-економічні відносини в конкретних державах. Але жодне із зазначених історичних джерел не може вважатися конституцією в сучасному розумінні цієї категорії ні за змістом, ні за формою, а так само — не може вважатися джерелом конституційного права через відсутність об'єктивного існування самої галузі консти­туційного права.

Справедливою є думка С. С. Дністрянського про те, що кожна дер­жава мусить мати певну форму, в якій вона регулює суспільний лад, але система державного ладу «була інша в грецькій «поліс» та римській сіуіїах старовинних віків, інша в монархічній германській державі середніх та початку нових віків, і знову інша в консти-туціоналізмі найновіших віків»'.

Становлення й розвиток конституційного права у світі відбували-ся поетапно. Основні етапи становлення й розвитку конституційного права найбільш рельефно виділяються в конституціях, які втілили якісно нове конституційне право у кожному з періодів, і дали основу для подальшого розвитку конституційного законодавства. Таких періодів було п'ять: перший період (перша половина XVII ст. — се­рєдина XVIII ст.) характеризувався зародженням і становленням пер­ших у світі конституційних актів, що втілили здобутки ряду перших буржуазно-демократичних революцій; другий період (серєдина XVIII ст. — 1918 р.) ознаменувався поширенням конституційного права у більшості країн Європи та Америки; третій (міжвоєнний) період (1918-1945 рр.) сприяв поширенню та демократизації кон­ституційного права в окремих країнах, але в 1925—1945 рр. спос-терігався певний регрес конституціоналізму з огляду на встановлення недемократичних режимів у багатьох країнах Європи та Японії; чет-вертий період (1945—1989 рр.) характеризується поширенням кон­ституційного права в усіх країнах світу та падінням системи соціалістичного державного (конституційного) права у світі; п'ятий (новітній) період (1989—2006 рр.) став найвищою точкою розвитку

Мністпрянський С. Теорія конституції // Стецюк П. Б. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. — Л., 1999. — С. 186.

57

Розділ II. Історія конституційного права України

конституційного права як фундаментально! та системоутворюючої галузі в усіх національних системах права.

Такий поділ на періоди є доволі умовним і грунтується на загаль-носвітових тенденціях генезису конституційного права. Запропоно-вані періоди становлення та розвитку галузі конституційного права мають неоднакові хронологічні межі для певних країн світу, в тому числі України. Зокрема, п'ятий період історії конституційного права для України фактично розпочався з часу проголошення її незалеж-ності в 1991 р. і містить у своєму складі кілька етапів, пов'язаних із легітимізацією незалежності України в 1991 р., створенням Консти-туції України 1996 р., спробою провести конституційну реформу в 2000 р., виборами Президента України в 2004 р. та Помаранчевою ре-волюцією, реалізацією конституційної реформи в 2006 р. тощо.

Становлення і розвиток конституційного права як галузі права в перший період (перша половина XVII ст. — серєдина XVIII ст.) пов'язані насамперед із виникненням конституцій та реалізацією їх основних положень. Загальновизнано, що перші конституції з'явля-ються в період війни за незалежність у Північній Америці та буржуаз-но-демократичних революцій у Європі. Цей історичний факт не є звичайним збігом обставин — перші конституції закріпили наслідки та основні здобутки новонароджуваної буржуазії, її вимоги щодо юридичної охорони своїх прав і свобод та обмеження всевладдя мо-нархів і феодальної аристократа.

Перші писані конституційні акти побачили світ у Великій Британії та колоніальних поселеннях Північної Америки. Вперше консти­туційні ідеї були нормативно закріплені в «Колоніальному договорі», або ж «Договорі на Мейфлауері», який уклали 11 листопада 1620 р. під час подорожі на човні «Травнева квітка» до Північної Америки вигнані з Англії конфеціоналісти-священнослужителі в кількості 41 особи та «сервенти» (корабельні слуги). У цьому договорі вони зобов'язувалися для досягнення спільної мети та побудови «єдиного громадянського політичного організму» видавати справедливі та однакові для всіх за-кони. Природнім вважалося прав громадян обирати посадових осіб, носити зброю, створювати на власний розсуд військові загони, брати участь у оподаткуванні. На думку деяких учених, «Колоніальний до-говір» 1620 р. можна вважати першою писаною конституцією¹.

¹ дбзеев Б. С. Конституция. Правовое государство. Конституционньш суд. — М., 1997. — С. 12; Тодика Ю. Н. Конституция Украиньг: Проблемьі теории и прак­тики. — X., 2000. — С. 11.

58

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

Текст Договору урочисто проголошував:

«Ім'ям Господа, амінь!

Ми, вірні піддані нашого могутнього суверенного господаря Яко­ва, Божою ласкою короля Великобританії, Франції та Ірландії, захис-ника віри та ін., здійснивши в славу Божу — для розповсюдження християнської віри і слави нашого короля і вітчизни — подорож з ме­тою заснувати колонію в північній частині Вірджинії, цим урочисто і взаємно перед особою Бога об'єднуємося в громадський політичний організм для підтримання серед нас кращого порядку і безпеки, а та-кож для досягнення вищезазначеної мети; і в силу цього ми створимо і введемо такі справедливі й однакові для всіх закони й ордонанси, ак­та, постанови й адміністративні установи, що в той або інший час бу-дуть вважатися найбільш відповідними загальному добру колонії, і яким ми обіцяємо слідувати і підкорятися. У свідчення чого ми стави­мо наші підписи.

мис Код, 11 листопада... Аппо Оотіпі 1620»'.

Американські вчені визнали цей акт за початкову точку відліку розвитку американського конституціоналізму, хоча, на думку В. М. Калашникова, — це модернізоване уявлення про сутність дале-кої від нас події, із якої почалася державність США². Втім до сьогодні інші, більш ранні діючі конституційні акти залишаються невідомими широкому колу правознавців.

«Колоніальний договір» став правовим підГрунтям для всіх посе-ленських договорів, які укладалися при заснуванні північноамери-канських колоній. Поселення з часом утворювали політичні союзи, які після їх легітимізації хартіями уряду Великої Британії набували статусу колоній. Положення договору вперше повною мірою були втілені в колонії Массачусетс, заснованій у 1629 р. У 1631 р. на основі поселенського договору колоніалісти обрали інтенданта Роджера Уйллємса своїм духівником і за його ініціативою проголосили свобо­ду совісті та відділення церковної влади від світської³. Тотожні поло­ження були закріплені в поселенських договорах у Коннектикуті,

¹ ТНє Зіогу оі іЬе РШ&гіт РаіЬегз, 1606-1623; аз ТоИ Ьу ТКетаеІУез ТЬеіг Ггіешів апй ТЬеіг Епетіез / Ей. Ьу Е. АгЬег. — Ь., 1897. — Р. 278-280.

Калашников В. М. Генеза конституційного права США // Правова держава. — Вип. 12. — К., 2001. — С. 552.

Дністрянський С. Теорія конституції // Стецкж П. Б. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. —Л., 1999. — С. 190.

59

Розділ II. Історія конституційного права України

Провідансі, Нью-Гавені (1639 р.) та ряді інших північноамериканських колоній.

У Великій Британії одним із перших писаних конституційних актів періоду буржуазно! революції став акт, що мав назву «Знаряддя управління». Цей акт був прийнятий у 1653 р. і закріплював протекто­рат О. Кромвеля. «Знаряддя управління» декларувало належність за-конодавчої влади однопалатному парламентові та лордові-протекто-ру Лорд-протектор також був наділений всією повнотою виконавчої і фактично судової влади. Посада лорда-протектора була виборною се­натом, але передбачалося, що О. Кромвель обіймає цю посаду по-життєво. Водночас «Знаряддя управління» конституційно закріплю-вало одноособову диктатуру О. Кромвеля.

Після реставрації монархії в Англії та перемоги партій консерва-торів (колишні торі) та лібералів (колишні віги) в 1679 р. на парла­ментских виборах того ж року приймається важливий парламентс­кий закон НаЬеаз согриз асі. Його зміст визначається гарантіями про-ти неправосудних досудових арештів. Відповідно до цього акта: арешт може здійснюватися лише на підставі судового рішення; заарештова-ний має право на клопотання про звільнення до лорда-канцлера, лор-да-зберігача печатки або до будь-якого судді про негайне судочинст-во або про звільнення з-під арешту під грошову заставу; право на кло­потання надавалося й іншим особам, які діють в інтересах заарешто-ваного; встановлювалася юридична відповідальність суддів та тюрем-ної адміністрації за невиконання НаЬеаз согриз асі; заарештований звільняється за будь-яких обставин, за винятком обвинувачення в державній зраді або здійсненні державного злочину, в разі коли його справа залишається нерозглянута у суді протягом 6 місяців. НаЬеаз согриз асі вперше закріпив право людини на справедливе судочинство і обмежив феодальне свавілля, але, оцінюючи цей акт у його тогочас-ному розумінні, слід враховувати, що парламент залишав за собою право призупинення дії закону 1679 р.

Після «славетноїреволюції» 1688 р., повалення Якова та коронації штатгальтера Голландії В. Оранського на англійський престол в 1689 р., останнім був підписаний акт, що став юридичним підгрунтям англійської конституційної монархії, — «Білль про права» (1689 р.). Цей акт був конструктивним компромісом між феодальною земель­ною аристократією й буржуазією. Білль декларував, що всі закони й податки виходять тільки від парламенту; ніхто, крім парламенту, не має права звільняти з-під дії закону, відмінювати закон або призупи-

60

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

няти його дію; свободу дискусій у парламенті та свободу парламентсь-ких петицій; парламент визначав склад і чисельність армії на кожен поточний рік і виділяв кошти на її утримання. Білль про права фак-тично закріпив парламентську форму монархії у Великій Британії.

У подальшому положення Білля про права, який став відправною точкою британського конституційного права, розвивалися в Трирічному акті (1689 р.), Акті про престолоспадкування (1701 р.), а пізніше — в Акті про об'єднання з Шотландією 1703 р., Акті про пар­ламент 1911 і 1949 рр., Акті проперство 1963 р., Акті про міністрівКо-рони 1937 і 1964 рр., Акті про місцеве управління 1972 р., Акті про па­лату общин 1978 р., Акті про громадянство 1981 р., Акті про народне представництво 1983 р. з наступними доповненнями, постійних пра­вилах палата лордів і палата общин, звичаях діяльності парламенту та численних парламентських статутах і судових прецедентах, які на сьогодні становлять зміст поняття британської Конституції.

Природній розвиток конституційних ідей у колоніях Північної Америки був прискорений подіями у Великій Британії, що послаби­ли владу монарха, а також необхідністю об'єднання в протистоянні з французькою колонізацією. В 1748 р. Б. Франклін розробив перший проект північноамериканської федерації, але Англія відхилила цей конституційний проект. Натомість саме на колонії був перенесений основний податковий тягар Британської імперії. Це призвело до по-силення незадоволення колоній та їх відкритої боротьби з метро-полією весною 1775 р.

У червні 1776 р. представники 13 колоній на зібранні в м. Філа-дельфія склали та проголосили «Декларацію незалежності Сполуче-них Штатів», головним автором якої став Т. Джефферсон. Декларація визнавала народний суверенітет, природні права людини і проголо-шувала за штатами всі права суверенної держави. Також викликає інтерес Конституція Віргінії 12 червня 1776 р., яку Т. Джефферсон назвав «першою конституцією, створеною у всіх Сполучених Шта­тах», і наголошував, що її «основний принцип полягає в тім, що штат має управлятися як республіка»¹. Ця Конституція мала великий резо­нанс у Північній Америці, про що свідчить той факт, що у 1776—1809 рр. було прийнято 25 конституцій, при цьому 3 з них — на референдумах.

Джефферсон Т. Заметки о штате Виргиння // Мухаев Р.Т. Хрестоматия по теории государства и права, политологии, истории политических и правовьіх учений. — М., 2000. — С. 252, 256.

61

Розділ II. Історія конституційного права України

Першою загальнодержавною конституцією Штатів стали «Статті конфедерації» 1781 р., які легітимізували міждержавний союз 13 штатів. Відповідно до їх положень кожний штат зберігав суве-ренітет, свободу, незалежність, органи публічної влади та юрис-дикцію. 3 метою вирішення загальносоюзних питань створювалися уповноважені парламентами штатів, які вирішували питання війни і миру, міжнароднихдоговорів, бюджетно-грошової системи тощо. Са-ме цим Статті стали своєрідною конституцією новоствореної конфе­дерації.

Перемога Штатів над Англією стала поворотним пунктом амери-канської війни за незалежність — національна буржуазія прагнула до роззброєння революційної армії, що викликало незадоволення в армії, які призвели до повстання проти центральної влади. Для подо-лання кризи в 1787 р. було створено Установчий конвент, який розро-бив Конституцію США 1787 р. Ця Конституція укріпила правовий статус центральних органів влади і юридично перетворила північноа-мериканську конфедерацію на федерацію. Конституція США закріпила принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову і створила юридичний механізм стримувань і противаг між гілками влади; чітко врегулювала взаємовідносини між штатами та централь­ною владою федерації. Але Конституція могла набути чинності лише після ії ратифікації не менш як 9 штатами з 13, тоді як легіслатури штатів звернули увагу на відсутність у тексті Конституції Білля про права.

Новостворений конгрес федерації 25 серпня 1789 р. прийняв Білль про права з 10 статей. У 1791 р. він був ратифікований штатами і на-був сили закону Отже, наприкінці XVIII ст. у США вперше була прийнята писана Конституція і створена досконала на той час систе­ма конституційного законодавства.

Майже водночас із утвердженням буржуазної республіки у США відбувається зародження буржуазного конституційного права у Польщі та Франції. Так, 3 травня 1791 р. надзвичайним сеймом була прийнята перша писана європейська Конституція — «Урядовий за­кон», більше відома як «травнева Конституція Польщі 1791 р.». Про­ект цього конституційного акта розроблявся за ініціативи шляхтичів-реформаторів і за безпосередньої участі поляків-львів'ян з масонської ложі «Цілковитої рівності». До складу Конституції входили 11 статей, у яких декларувалися права і свободи шляхти та інших соціальних прошарків Польщі, народний суверенітет як єдине джерело влади, та

62

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

конституційно обмежувалася влада короля. Конституція підлягала обов'язковому перегляду через кожні 25 років, але вже в 1793 р. після чергового поділу Речі Посполитої остання припинила своє існування як держава¹.

французька буржуазна революція дала людству відому Декларацію прав людини і громадянина від 26 серпня 1791 р., яка стала основним документом для формування не лише французького конституційного права, а й конституціоналізму в усій континентальній Європі. Декла-рація проголошувала: свободу і рівність прав людини; захист держа­вою свободи, власності, безпеки; право на «опір пригніченню»; сво­боду думки, слова і друку; презумпцію невинуватості, а також говори­ла про невизнання будь-якого ладу «конституційним» у разі відсут-ності поділу влади в державі (ст. 16 Декларації). Прийнята в 1791 р. якобінська Декларація прав людини і громадянина розширювала ко­ло прав і свобод особи і громадянина та визначала їх гарантії.

Важливе значення для всього європейського конституційного пра­ва мала Конституція Франції, розроблена Установчими зборами і підписана Людовіком XVI в 1791 р., яка мала виражати інтереси бур-жуазії та дворянства й закріплювати конституційну монархію у Франції. Положення Конституції 1791 р. передбачали реалізацію до-ктрини поділу влади: законодавча влада мала належати однопалатно­му парламенту — Національним зборам, що обиралися двоступеневи-ми виборами; виконавча влада — королю, який призначав міністрів; судова влада мала бути представлена виборними суддями всіх рівнів, що виконували свої повноваження пожиттєво. Конституція 1791 р. також гарантувала здійснення місцевої влади виборними органами. Але перманентний характер Французької революції не дав змоги повною мірою реалізувати згадані положення Конституції 1791 р.

Конституція 1793 р., розроблена якобінцями, так і не набула чинності, оскільки декларовані в ній конституційні ідеї мали розбіжності з юридичною практикою «революційного уряду». Але Конституція 1793 р. є цінною як пам'ятка європейського конституціоналізму. По-казово, що її першою частиною стала якобінська Декларація прав лю­дини і фомадянина 1791 р. Конституція також проголошувала право власності й свободу підприємницької діяльності (ст. 16—17); принцип

Мироненко О. М. Конституція Польщі 1791 // Юридична енциклопедія. — Т. 3. — К., 2001. — С. 298-299.

63

Розділ II. Історія конституційного права України

народного суверенітету (ст. 27); право народу на повстання проти уря­ду, що порушує права людини (ст. 35); загальне виборче право для чо-ловіків, які досягли 21 року тощо.

Після повалення якобінської диктатури та проголошення Дирек-торії була прийнята Конституція Франції 1793 р., що відтворювала ос-новні положення попередніх французьких конституцій про права лю­дини і громадянина, але конституювала особливу форму державного правління — Директорію, на чолі якої стояв Законодавчий корпус з 5 членів, якому підпорядковувалися міністри, арія та департа-ментська влада.

Після Брюмерського перевороту бонапартистський режим прого­лосив Конституцію Франції 1799 р., яка знаменувала відхід від про-гресивних ідей попередніх революційних конституцій та закріплення особистої влади Наполеона Бонапарта. Це підтверджують зміни до Конституціі' 1799 р.: в 1802 р. Наполеон був проголошений по-життєвим консулом, а в 1804 р. — на референдумі Наполеон був про­голошений імператором Франції.

Лише після Реставрації в Хартії 1814 р., яка також мала назву «Се-наторіальна конституція», відтворювалося багато положень Консти­туціі' 1791 р., була зроблена спроба компромісу між прибічниками мо-нархії та конституціоналістами, між дворянством і буржуазією щодо суспільного і державного ладу Франції. Французька модель консти-туціоналізму була поширена і в інших країнах Європи. Основні поло­ження Декларації прав людини і громадянина 1789 р., Конституціі' Франції 1791 р. і Хартії 1814 р. були відображені в Конституціі' Швей-царії 1830 р., Конституціі' Норвегії 1814 р., Нассауському патенті 1814 р., Конституціі' Нідерландів 1815 р., Конституціі' Бадена 1818 р., Конституціі" Ліхтенштейну 1818 р., Конституціі' Бельгії 1831 р., Кон­ституція Сербії 1838 р.

3 початку XIX ст. зародження конституційного права відбувається і на Американському континенті. Посилення національної са-мосвідомості, нещадна експлуатація колоній метрополій і послаблення ролі країнметрополій на європейському континенті призвели до війни за незалежність (1810—1826 рр.) на території сучасної Латинсь-кої Америки. Війна за незалежність розпочалася у Венесуелі 19 квітня 1810р. і охопила більшість іспанських (Нова Гранада, Ла-Плата, Мек­сика, Перу та ін.), португальських (Бразилія) та інших колоній. У війні за незалежність колишні колонії набули статусу незалежних держав (Аргентина, Мексиканські Сполучені Штати, Бразилія, Ко-

64

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

лумбія, Перу, Чилі, Парагвай, Болівія, Венесуела, Еквадор, Нова Гра­нада та ін.) і проголосили свої конституції.

Конституції латиноамериканських держав цього періоду легіти-мізували незалежність і державний суверенітет, а також закріпили ос-нови конституційного ладу, основні права громадян та систему ор-ганів державної влади. Аналіз положень цих конституцій дає змогу зробити висновок, що вони відтворюють основні положення Консти­туції США 1878 р., проголошуючи президентські республіки, поділ влади, федералізм, двопалатні парламенти тощо.

В Україні у цей період конституційні ідеї, в тому числі втілені у конституціях США та Франції, мали певний прояв у Зборівському договорі 1649 р., Білоцерківському договорі 1651 р., Березневих стат-тях 1654 р., Переяслівських конституціях 1659 і 1674 рр., Батуринських конституціях 1663 р., Московських конституціях 1665 р., Глухівських конституціях 1669 р., Конотопських конституціях 1672 р., Колмацьких конституціях 1687 р., Бендерських конституціях 1710 р., Петербурзьких конституціях 1728 р. та інших документах. Але за змістом і формою козацькі конституції більше відповідали давньо-римським «конституціям».

Найбільш суперечливою у вітчизняній правовій думці є так звана «Конституція Пилипа Орлика 1710 р.», яку ряд українських вчених схильні вважати першою європейською конституцією. «Пункта й конституції законів та вольностей Війська Запорозького між ясно-вельможним паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковниками, а також на­званий Військом Запорозьким, прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою на-званим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах», або ж Бендерські конституції 1710 р., були складені вихо-ванцем Києво-Могилянської академії П. Орликом та козацькою старшиною у вигнанні. Цей акт за своєю формою є ідентичним до інших козацьких конституцій, але за змістом Бендерські конституції визначають не лише державний устрій майбутньої козацької держави та права і обов'язки гетьмана і старшини, а й визначають майбутній суспільний устрій цієї держави. Більша частина Бендерської консти­туції має описовий характер і не містить норм конституційного права. Основні положення конституції грунтуються на звичаєвому праві, християнських канонах та надбаннях тогочасної філософсько-право-вої думки.

3 6-200 65

Розділ II. Історія конституційного права України

На жаль, Бендерська конституція так і залишилася нереалізова-ною, як і більшість раніше прийнятих козацьких конституцій (Га-дяцький договір 1658 р., Слободищенський трактат 1660 р., Бучаць-кий мир 1672 р.) та деяких інших актів українських можновладців, що прагнули до конституційних перетворень в Україні¹.

У вітчизняній юридичній науці існує думка, що Конституция П. Орлика 1710 р. так і не знайшла надежного місця у світовій історії становлення та розвитку конституційного права. На думку окремих правознавців, постановка питання про Бендерську конституцию як першоджерело більш пізніх конституцій у світі є ідеологічною. «Пак­та ...» залишилися лише конституційним проектом і не були застосо-вані на практиці².

Втім Конституція П. Орлика 1710 р. є однією з найвидатніших пам'яток конституційного права тогочасної епохи і одним із найбільш вдалих конституційних проектів Європи, що отримав висо-ку оцінку вітчизняних і зарубіжних мислителів, політиків, право­знавців початку XVIII ст. Бендерська конституція є цінною для вітчизняного конституційного права й тим, що заклала підвалини національної конституційної теорії та практики.

Проте усі спроби становлення національного конституційного права в Україні були спростовані II Малоросійською колегією на чолі з П. Рум'янцевим. Гетьманство було скасоване у 1764 р., а залишки української автономії — протягом наступних років. Попри високий рівень конституційно-правової думки, конституційне право в пер­ший період своєї світової історії так і не було сформоване.

Отже, перший період історії конституційного права знаменувався народженням якісно нової галузі права, основним предметом право­вого регулювання якої стають відносини владарювання. Консти­туційне право було покликане закріпити нові буржуазно-економічні відносини в суспільстві, врегулювати стосунки між дворянством та буржуазією, та обмежити абсолютну владу монарха, яка гальмувала розвиток нових суспільно-економічних відносин. У цей період бур-

¹ Конституція незалежної України / За ред. В. Ф. Погорілка, Ю. С. Шемшученка, В. О. Євдокимова. — К., 2000. — С. 19.

²Кресін О. Конституція України. Традиційне та нове // Віче. — 1998. — № 9. — С. 49; Кресін О. В. «Пакти і конституції законів і вольностей Війська Запорозького...» 1710 року: Політичний та правовий аспекти // Правова держава. — Вип. 12. — К., 2001. —С. 97.

66

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

/*с^^^^" '

жуазія не могла прямо протистояти монархії, її основним союзником став народ. Саме тому соціально-економічні перетворення відбували-ся у формі демократичних революцій, основним гаслом яких стали ідеї верховенства влади народу, прав і свобод людини і громадянина та поділу влади, — як основних чинників обмеження повновладдя мо­нарха.

Здобутки буржуазно-демократичних революцій потребували своєї легітимізації. Така легітимізація відбулася в конституціях, декла-раціях, хартіях, що закріпили правові основи нового ладу. Але найбільш вдалими за змістом, формою і юридичними властивостями виявилися конституції, які й стали основним джерелом консти­туційного права. В окремих випадках конституційне праве отримало свій розвиток у конституційному законодавстві. В цей самий період у ряді монархій приймаються нормативні акти, що не мали са-мостійного значення як конституція, але в майбутньому стали скла-довими елементами сучасних чинних конституцій, зокрема Акт про престолонаслідування від 26 вересня 1810 р. (Швеція).

Витоки конституційного права як галузі права дають підстави го­вори™ про два магістральні напрями його формування — британсь-кий і французький. Перший, британський напрям характеризується переважно еволюційним шляхом формування конституційних норм, що зумовлюється особливостями англо-саксонської правової систе-ми. В подальшому цей шлях був сприйнятий Австралією, Новою Зе-ландією, Канадою та багатьма колишніми британськими колоніями, але спроба його рецепції в Північноамериканських колоніях виявила-ся невдалою — формування конституційного права в США було рево-люційним і більш наближеним до практики революційної Франції. Але саме конституційний досвід США став позитивним прикладом для латиноамериканських країн, що здобули незалежність у їх кон­ституційному будівництві та формуванні конституційного права.

Другий, революційний напрям формування конституційного пра­ва існував у Франції. Ствердження конституційного права відбувало-ся як наслідок і результат Французької буржуазної революції на кож­ному з її етапів. У цей період французький шлях був унікальним і не знайшов свого продовження в інших країнах, хоча здобутки франЦузького конституційного права були сприйняті в багатьох країнах світу і навіть реалізовані на практиці.

Запропонована класифікація шляхів формування конституційно­го права є доволі умовною. Зокрема, не знайшла належної правової

67

Розділ II. Історія конституційного права України

оцінки перша у Європі конституція — Конституція Польщі 3 травня 1791 р., так звана Травнева конституція, яка виявилася недовготрива-лою, та ряд інших менш відомих конституційних актів, що стали відправною точкою для розвитку національного конституційного права у багатьох країнах світу.

Головним здобутком конституційного права в цей період стало визначення предмета правового регулювання, методів його здійснення та форм існування конституційно-правових норм. Хоча тогочасні конституції стали своєрідним компромісом між буржуазією та дво­рянством, а їх положення мали здебільшого декларативний характер, проте важливість цього періоду для конституційного права полягає в практичній реалізації ідей конституціоналізму. Апробація консти­туційних ідей дала змогу виявити як їх здобутки, так і прорахунки.

Другий період (серєдина XVIII ст. — 1918 р.) розвитку консти­туційного права був пов'язаний із революційними подіями у Європі та подальшим розвитком буржуазного ладу, а також створенням но-вих національних держав у світі.

Новий період ознаменувався революційними подіями 1848 р. у Франції, наслідки яких були закріплені в Конституції Франції 1848 р. Ця Конституція проголошувала Францію республікою, основними цінностями якої є сім'я, праця, власність і громадський порядок. Конституційні положення залишили майже недоторканною існуючу систему публічної влади в центрі та на місцях, але ст. 43 закріплює ви-конавчу владу за президентом республіки, який обирався загальним голосуванням — плебісцитом. У грудні того самого року президентом було обрано Луї Наполеона Бонапарта, який у 1851 р. здійснив анти-конституційний переворот і узурпував владу. Спочатку сенат, а потім і народ на плебісциті 1852 р. затвердили за ним титул імператора На­полеона III.

Поразка Франції у франко-прусській війні була причиною до ска-сування імперії й поновлення республіки у Франції. Соціально-еко-номічні негаразди та нездатність новоствореного «уряду національної оборони» вирішувати соціальні проблеми призвели до нової рево-люції 18 березня 1871 р., яка розгорнулася під гаслами поновлення «соціальної держави», декларованої Конституцією 1848 р. План дер-жавних перетворень у Франції був виражений у Декларації до французького народу. У ньому, зокрема, йшлося про створення Французь-кої Республіки, яка мала об'єднати вільні комуни на зразок Паризь-кої, які б були наділені всією повнотою місцевого самоврядування.

68

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

Паризька комуна зазнала поразки, але республіканські ідеї були виражені у Конституції Франції 1875 р. Франція проголошувалася Третьою Республікою на чолі з президентом, який обирався верхньою палатою парламенту — Національними зборами на 7 років. Законо-давча влада належала двопалатному сенату, судова — судам всіх інстанцій. Конституція також закріплювала основні права людини і громадянина. Ця Конституція була зразком для багатьох консти-туційних актів континентальної Європи другої половини XIX ст.

Події у Франції мали резонанс в усій Європі. Так, у 1848 р. рево-люційні події відбувалися на території сучасної Німеччини, до складу якої входили численні князівства. Революційні події сприяли прий-няттю Конституції Пруссії 1850 р., яка вперше конституювала деякі інститути демократії, наприклад куріальні вибори до Національних зборів. Конституція також декларувала недоторканність особи, сво­боду слова, зібрань і союзів тощо.

Конституція Пруссії стала основою для нової Конституції Німецької імперії 1871 р. 3 ініціативи Пруссії було створено об'єднану Німецьку імперію, до складу якої входили 22 князівства і кілька вільних міст. Основний Закон 1871 р. конституював об'єднання Німеччини в єдину державу. Відповідно до його поло-жень главою імперії був король Пруссії, якому присвоювався титул імператора. Імператор формував уряд, призначав союзного канцле­ра. В імперії діяв двопалатний парламент у складі верхньої (бундес­рату) та нижньої (рейхстагу) палат. Через історичні обставини конституційне право Німеччини мало на меті насамперед легітимізацію об'єднання німецьких земель і створення сильної держави, тому тривалий період ця галузь права мала назву «держав-не право».

Під впливом революційних подій 1848 р. опинилася й Австрія. Поразка у війні 1850 р. з італійським визвольним рухом, та у війні

1866. р. з Пруссією змусила Австрію шукати нові форми держави. В

1867. р. була утворена Австро-Угорська імперія, до складу якої вхо­дили Чехія, Моравія, Словакія, Хорватія, Долмація, Сілезія, Буко­вина, Галіція та Угорщина, якій була надана внутрішня автономія. Конституційно-правовий статус імперії закріпив Основний Закон Держави «Про загальні права громадян королівств і земель, які пере-бувають в імперській раді» від 21 грудня 1867 р., октройований Францем-Йосипом. Проголошувалося, що імператор Австрії водно-час був королем Угорщини. У Відні почав функціонувати двопалат-

69

Розділ П. Історія конституційного права Украіни

ний парламент — рейхсрат, до складу якого входили палата панів і палата депутатів. Фактично з цього часу конституційний розвиток Галичини, Буковини і Закарпаття перебував у межах Австро-Угорсь-кої імперії.

Де-юре об'єднання швейцарських кантонів у єдину федеративну державу — Швейцарський Союз закріпила Конституція Швейцарії 1874 р. В цей період у Швейцарії формується доволі досконала систе­ма галузі конституційного права. Зокрема, тільки інститути безпосе-редньої демократії отримують не лише конституційне закріплення, а й інституалізуються в самостійних законодавчих актах: Законі від 17 червня 1874 р. про народні голосування та Регламент! Федерально'! ради від 2 травня 1879 р.

Революція 1848 р. вплинула на активізацію національно-визволь-ного руху в італійських землях. У ході об'єднання італійських ко-ролівств та вільних міст було створено єдину державу Італія (1870 р.). її першим конституційним актом став П'ємонтський статут, прийня-тий ще в 1848 р. Відповідно до його положень Італія стала консти-туційною монархією: влада короля обмежувалася двопалатним парла­ментом.

У цей самий період були прийняті Конституція Данії 1848 р., Кон­ституція Нідерландів 1848 р., Конституція Андорри 1866 р. («Проект реформи, затверджений у Долинах Андорри 31 травня 1866 р.»), Кон­ституція Іспанії 1867 р. і Конституція Португалії 1885 р., які в цілому відобразили основні здобутки конституційного права вищеназваних країн континентальної Європи. Ці конституції декларували основні права людини і громадянина, обмежували абсолютну владу монарха тощо.

Революційні події 1848 р. у Європі дали поштовх до посилення національно-визвольного руху та утворення національних держав у ряді інших європейських країн, зокрема на Балканах. їх статус легітимізувався конституційними актами, які й стали відправною точкою розвитку національного конституційного права у цих держа­вах. Це — Конституція Румунії 1866 р., Конституція Сербії 1869 р., Конституція Туреччини 1876 р., Тирновська Конституція (Болгарія) 1879 р., Конституція Чорногорії 1905 р.

Отримало подальший розвиток і конституційне право латиноаме­риканских країн. У цей період були підготовлені проекти і прийняті конституції Аргентини 1860 р., Болівії 1880 р., Бразилії 1891 р., Вене-суели 1904 р., Гватемали 1879 р., Еквадору 1806 р., Колумбії 1886 р.,

70

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

Коста-Ріки 1871 р., Куби 1901 р., Панами 1904 р., Парагваю 1870 р., Перу 1860 р., Уругваю 1829 р., Чилі 1893 р. Одним із найцікавіших конституційних актів стала Конституція Бразилії 1891 р., що закріпи-ла здобутки національного руху, який сприяв поваленню монархії в 1889 Р- її положення майже повністю відтворювали Конституцію США 1787 р. Окрім державного ладу та федерального устрою, Кон­ституція Бразилії закріпила і офіційну назву держави — Сполучені Штати Бразилії.

Але латиноамериканські конституції, на відміну від Конституції США 1787 р., були нестабільними. Зокрема, з 1810 р. до 2006 р. у країнах цього регіону діяло близько 200 конституцій.

Конституційний процес мав певний успіх і в певних країнах Азії. Наприклад, наприкінці 60-х рр. XIX ст. відбулася буржуазна революція в Японії, більш відома як «революція Мейдзі». Бона по-клала початок буржуазно-демократичним перетворенням в абсо-лютистській Японії, наслідки яких отримали концентрований ви-гляд у Конституції Японії 1889 р. В її основу була покладена Кон­ституція Пруссії. Імператор зберігав всю повноту виконавчої вла-ди, але вже з'являється і представницький орган — двопалатний парламент, до складу якого входили палата перів і палата представ-ників.

Утім розвиток конституційного права у країнах Азії в зазначений період не варто переоцінювати, оскільки, крім Конституції Японії 1889 р., до актів конституційного права можна віднести лише «Статут Національного Зібрання та Сенату» Перси 1905 р.

Конституційне право наприкінці XIX ст. було розвинене і на Ав-сталійському континенті. В 1897-1898 рр. у Австралії відбувся кон­ституційний референдум, який затвердив проект Конституції Авст­ралії. Пройшовши ряд формальних процедур, Конституція Австралії в 1900 р. набула чинності.

Революційні події мали відомий вплив і на Україні. У Наддніпрянській Україні, що перебувала у складі Російської імперії, конституційне право формувалося в численних конституційних про­ектах, таких як «Начерки конституції республіки» Г. Андрузького, «Проекті основаній устава українського общества» М. Драгоманова, викладений у праці «Вільний союз» — «Вільна спілка», Основний За­кон «Самостійної України» Спілки народу українського та ряд інших, які так і не були втілені у життя.

71

Розділ II. Історія конституційиого права України

Конституційне право на терені Російської імперії, в тому числі у Наддніпрянській Україні, почало формуватися на початку XX ст., ко­ли 17 жовтня 1905 р. Микола II видав Маніфест, який проголосив фундаментальні основи громадянської свободи на засадах дійсної не-доторканності особи, свободи совісті, слова, зібрань і союзів. Маніфест декларував створення позастанового законодавчого органу та обмеження самодержавно/ влади монарха. У поєднанні з основни-ми законами від 23 квітня 1906 р. та рядом наступних конституційних актів та діяльністю Дум, Маніфест дав початок конституційному пра­ву в Російській імперії.

Постало питання прийняття Конституції Російської імперії. Чис-ленні проекти С. Фортунатова, М. Ковалевського, П. Мілюкова, П. Струве, С. Муромцева, М. Грушевського та інших так і не були прийняті. Конституційний процес був перерваний Лютневою рево-люцією 1917 р., під час якої конституційна монархія Миколи II була повалена. 1 вересня 1917 р. Росія була проголошена республікою.

Розвиток конституційиого права у другий період характеризується закріпленням у конституційних актах основних здобутків буржуазних революцій, національних рухів за об'єднання держави і національно-визвольних воєн. Конституційне право цього періоду набуває яскра-во виражений буржуазний характер. Положення чинних на той час конституційних актів проголошують республіканську або обмежено монархічну форму державного правління, конституюють, як правило, двопалатні парламенти, закріплюють більшість з існуючих і нині гро-мадянських, політичних та економічних прав і свобод, лібералізують виборче законодавство та декларують повноваження муніципальних органів. Порівняно з попереднім етапом рельефно простежується тенденція щодо обмеження ролі парламентів у зв'язку з обмеженням кола їх повноважень, посилення влади уряду та розростання адмі-ністративно-бюрократичного апарату, зростання військово-поліційних структур. На початок XX ст. припадає парламентська кри­за: парламенти звинувачують у неспроможності запобігти світовій економічній кризі та розв'язанні Першої світової війни.

Конституційне право як галузь, на відміну від попереднього періоду, не лише отримало подальший розвиток у Великій Британії, США, Франції, Бельгії, Люксембурзі, Швейцарії, а й було поширене в більшості європейських країн, а також у країнах Латинської Америки, Азії та Австралії. В цих країнах конституційне право розвивається під впливом конституційних актів США (країни Латинської Америки),

72

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

конституційних актів Франції та Бельгії (країни Європи). Але виникає також нова модель розвитку конституційного права, в основу якої бу-ла покладена Конституція Пруссії, яка сприяла об'єднанню німецьких князівств та міст у єдину імперію. Схожі за змістом і правовою приро­дою конституційні акти виникли у Австро-Угорщині, Італії, Японії.

Водночас розвиток конституційного права в цей період характери-зується фрагментарністю і неповнотою: були відсутні цілі інститути сучасного конституційного права (інститут конституційного право-суддя), а інші не отримали надежного розвитку. Це особливо рельефно проявляється в декларативному характері та нестабільності конституцій, відсутності гарантій їх положень та недосконалій сис-темі конституційного законодавства. На відміну від таких розвинених галузей права, як цивільне або кримінальне, що були представлені численними кодифікованими актами, такими як Цивільний кодекс Франції 1804 р., Торгівельний кодекс Франції 1807 р., Кримінально-процесуальний кодекс Франції 1808 р., Кримінальний кодекс Франції 1810 р., Австрійське цивільне уложення 1811 р., Німецький кримінальний кодекс 1871 р., Німецьке цивільне уложення 1900 р., Швейцарське цивільне уложення 1907 р. та інші численні кодифіко-вані акти і окремі закони, конституційне право в багатьох країнах бу-ло представлене лише в конституціях і не знаходило свого розвитку в конституційному законодавстві.

Другий період становлення та розвитку конституційного права як галузі був перерваний подіями, пов'язаними з Першою світовою війною (1914—1918 рр.), рядом тогочасних соціалістичних революцій, національно-визвольних рухів та руйнацією світових імперій. Наслідки цих глобальних подій були відображені у конституційному праві третьего періоду історії конституційного права.

Третій період (1918—1945 рр.) розвитку конституційного права у світі ознаменувався кризою буржуазної соціально-економічної фор-мації та зародженням двох магістральних напрямів розвитку — капіталістичного і соціалістичного. Наслідки Першої світової війни спричинили до значних геополітичних змін. Розпад імперій призвів До посилення національного та соціалістичного рухів.

Найбільший вплив на повоєнне конституційне право мала Жовт-нева революція 1917 р. у Росії та Листопадова революція 1918 р. у Німеччині.

Після перемоги Лютневої революції влада перейшла до коаліцій-ного тимчасового уряду, який вважав себе правонаступником царсь-

73

Розділ II. Історія конституційного права України

кого уряду. В період діяльності Тимчасового уряду в Україні продов-жувало діяти законодавство Російської імперії, що не суперечило здо-буткам революції. Конституційне право залишалося несформованим.

Революційні події у Росії сприяли активізації національно-виз-вольного руху на Україні, що привело до заснування 3 березня 1917 р. Центрально? Ради України. Діяльність Центральної Ради сприяла национальному державотворенню та формуванню українського кон­ституційного права. У його основу було покладено Універсали Цент­ральної Ради, закони та Конституція УНР 1918 р.

Універсали не були конституційними актами за змістом і формою. їх приписи не мали властивостей конституційно-правових норм. Це були звернення програмного характеру, які містили положення про організацію Української держави та ії статус. I Універсал від 10 червня 1917 р. був зверненням до українського народу, до організації розбу-дови української національно-територіальної автономії у складі Росії та декларував прагнення утворити шляхом виборів Українських Уста­новчих зборів. II Універсал УЦР від 3 липня 1917 р. обнародував по­ступки Тимчасового уряду щодо автономії України.

25 жовтня 1917 р. II Всеросійський з'їзд Рад прийняв Декрет про владу, який юридично оформив більшовицький переворот і дав поча­ток формуванню радянського державного права. Революція у Росії спричинила до остаточного руйнування імперії.

Після Жовтневої революції УЦР видала III Універсал від 7 листо­пада 1917 р., в якому висловлювалася стурбованість України за свою подальшу долю. Відповідно до цього Універсалу Україна отримувала назву Української Народної Республіки у складі Федеративної Російської Республіки. III Універсал скасовував приватну власність на поміщицькі, удільні, монастирські, церковні та кабінетні землі й проголошував їх власністю всього трудового народу, запроваджував ряд політичних та соціально-економічних свобод, а також визначав 27 грудня днем виборів Українських Установчих зборів. IV Універсал від 9 січня 1918 р. констатував знесилення України чотирма роками війни та діями більшовицького війська. Універсал проголошував Ук-раїну самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу, яка прагне жити у мирі та злагоді з усіма сусідами.

На останньому засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918 р. було розглянуто і ухвалено «Статут про державний устрій, права і вольнос­ти УНР», більш відомий в історії права як Конституція УНР 1918 р.

74

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

дле ця Конституція не була промульгована та оприлюднена і не на­брала юридичної сили, оскільки через кілька годин після и прийнят-_тя УЦР була розігнана німецькими окупаційними військами. Тому Конституцію УНР 1918 р. можна вважати важливим історико-право-вим документом доби Центрально! Ради.

«Статут про державний устрій, права і вольности УНР» за змістом і формою відповідав тогочасним європейським і американським конституційним актам й водночас відображав особливості національного державотворення. Конституція УНР: закріплювала принципи народ­ного суверенітету, поділу влади, парламентаризму, єдиного громадянства; декларувала основні права та свободи людини і громадянина; визначала конституційно-правовий статус органів влади УНР тощо.

29 квітня 1918 р. у Києві зібрався Хліборобський конгрес у складі 6 432 представників від 8 українських губерній. Присутні висловили незадоволення діяльністю УЦР і постановили відродити українську державу в історичній формі гетьманату. Гетьманом був обраний П. Скоропадський. У ніч з 29 на 30 квітня прихильники гетьмансько-го перевороту за підтримки німецьких військ, що напередодні роз-зброїли Синьожупаннудивізію, зайняли всі державні установи¹.

Конституційне право Української гетьманської держави було відображене у «Грамоті до всього українського народу» та «Законах про тимчасовий державний устрій України», виданих 29 квітня 1918р. Ці акти мали програмний характер і мали на меті закріпити широкі владні повноваження гетьмана, який до обрання на маибутнє сейму України, фактично був обраним монархом. Закони приділяли значну увагу правам і обов'язкам громадян, хоча в умовах війни більшість із них залишалися фікцією. Успіхи П. Скоропадського в галузі науки і освіти та зовнішньої політики були безперечними, але конституційне право, порівняно з добою УНР, зробило крок назад. Показовим став гетьманський універсал 16 жовтня 1918 р., яким фактично поновлю-валася станова структура українського суспільства.

Після зречення П. Скоропадським влади 14 грудня 1918 р. було встановлено владу Директора УНР. Найвідомішим актом консти­туційного характеру, виданим Директорією, стала Груднева декла-

¹ Рум'янцев В. О. Природа влади і основні напрямки діяльності Гетьманської держави П. Скоропадського // Вісник Академії правових наук України. — 1996. — № 5. — С. 102.

75

Розділ II. Історія конституційного права України

рація Директорії (1918 р.), в якій декларувалося повне знищення геть-манщини у всіх и проявах та побудову якісно нової української дер-жави робітників та селян. Закони Директорії про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР та про Державну Раду УНР були затверджені напередодні падіння Директорії. 3 огляду на історичні події жодне з конституційних положень Директорії не було реалізованим — 15 листопада 1919 р. Директорія передала владу С. Петлюрі.

Отже, формування національного конституційного права періоду визвольних змагань 1917—1920 рр. не збагатили український консти-туціоналізм жодною діючою небільшовицькою конституцією Ук­раїни як цілісним юридичним актом¹. Було прийнято багато норма-тивнихдокументів конституційного змісту — Універсали УЦР, п зако­ни про вибори, про основи тимчасового управління в Україні, про герб і прапор, про новий адміністративний поділ України, про суд і судочинство, Конституція УНР 1918 р., Закони про тимчасовий дер­жавний устрій України П. Скоропадського та його ухвали і універса­ли про цензові вибори, впровадження нової системи місцевого уп­равління, фомадянство, Державний сенат, декларації й універсали Директорії, але вони не були реалізованими.

Шсля падіння Директорії УНР та встановлення в України радянської влади в конституційному праві України розпочинається новий, радянський етап, що мав свої здобутки і прорахунки. Початок форму­вання українського радянського конституційного (державного) права розпочинається із затвердженням Всеукраїнським з'їздом Рад 10 бе-резня 1919 р. та прийняттям у кінцевій редакції ВУЦВК 14 березня 1919 р. Конституції УСРР.

Відповідно до положень Конституції УСРР 1919 р. УСРР визнача-лася як організація диктатури трудящих та експлуатованих має проле-таріату і найбіднішого селянства над їх споконвічними експлуатато-рами — капіталістами і поміщиками. Це положення якнайкраще ха-рактеризує класовий зміст новонароджуваного радянського консти­туційного права. Конституція УСРР вбачала основне завдання дикта­тури у здійсненні переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а потім і держава, зникнуть взагалі. Проголошувало-

¹ Конституція незалежної України / За ред. В. Ф. Погорілка, Ю. С. Шемшученка, В. О. Євдокимова. — К., 2000. — С. 29.

76

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

ся скасування державної власності, повновладдя робітничого класу. Права і свободи, як і вибори, мали дискримінаційний характер і не визнавали за «експлуататорами» права голосу. Радянська Україна та-_Кож заявила про братерську солідарність з усіма радянськими рес-публіками і про свою готовність увійти до складу Єдиної Міжнарод-ної Соціалістичної Радянської Республіки. Державна влада мала здійснюватися Радами робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами державної влади проголошували-ся Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських та червоно­армійських депутатів, ВУЦВК та РНК. Окремим розділом до Консти-туції було включено текст Декларації прав і обов'язків трудящого і ек-сплуатованого народу, затверджений петрофадським ВЦВК 3 січня 1918 р. і III Всеросійським з'їздом Рад 18 січня 1918 р.¹.

Конституційне право радянської України почало розвиватися в межах радянської федерації після укладення договору про утворення СРСР 30 грудня 1922 р. Цей договір до 1924 р. фактично був консти-туцією новоутвореної федерації. В ньому визначалися основи дер­жавного ладу СРСР, правовий статус союзних органів, їх компетенція та взаємовідносини з республіканськими органами тощо. Після прийняття Договору до Конституції УСРР було внесено зміни і до-повнення з метою приведення її у відповідність з Договором.

Після прийняття Конституції СРСР 1924 р. почало формуватися державне право СРСР, в площині якого і розвивалося конституційне право України та інших радянських союзних республік. Ця тенденція розвитку конституційного права була оформлена у Конституції УСРР, затвердженій XI Всеукраїнським з'їздом Рад 15 травня 1929 р.

Конституція УРСС 1929 р. визначала основи радянського держав­ного і суспільного ладу; устрій радянської влади; основи радянського виборчого права; положення про Державний бюджет УРСС; поло­ження про державні символи і столицю УРСС. Права і свободи, як і в попередній радянській конституцій, визнавалися лише за трудящи­ми. Після прийняття Конституції УРСС було прийнято ряд консти-туційних законів, що і оформили становлення радянського держав­ного (конституційного) права в Україні.

Революційні процеси, в тому числі соціалістичні революції, відбу-валися у 1918—1919 рр. і в інших країнах Європи. В цей період особли-

¹ Мироненко О. Конституція УСРР // Українське державотворення: Невитребуваний потенціал / За ред. О. М. Мироненка. — К., 1997. — С. 250-251.

77

Розділ И. Історія конституційного права України

вої популярності набула ідея світової соціалістичної революції, що ма­ла привести до формаційних змін у всіх країнах Європи, а потім і світу.

Після поразки у війні кайзерівська Німеччина опинилася в еко-номічному занепаді. Соціальні виступи, що розпочалися повстанням військових моряків у м. Кіле, призвели до буржуазно-демократичної революції, що охопила всю Німеччину. 9 листопада революційні сили на чолі з Соціал-демократичною партією Німеччини перемогли в Берліні, що змусило кайзера Вільгельма та його родину залишити країну. Криза влади створила умови, коли владу на місцях здійснюва-ли стихійно утворювані Ради робітничих і солдатських депутатів та партійні функціонери. Але протиріччя між німецькими соціалістами та поява на політичній арені, створеної в грудні 1918 р. Комуністич-ної партії Німеччини, призвели до непорозумінь між революційними силами і сприяли перемозі в січні 1919 р. соціал-демократичних сил, які представляли крупну національну промислову буржуазію.

Основними наслідками Листопадової революції 1918—1919 рр. стало повалення у Німеччині монархії та перемога німецької промис-лової буржуазії. Здобутки революції були закріплені в першій по-воєнній європейській конституції — Веймарській конституції 1919 р. її характер зумовив зміст і форми розвитку конституційного права в країнах Західної Європи.

Веймарська конституція проголошувала Німеччину буржуазною парламентською федеративною республікою на чолі з президентом. Влада вдержаві належала народові. Народний суверенітет реалізував-ся як безпосередньо (вибори, референдум), так і через представ-ницькі органи (парламент, президента, ландтаги). Соціальною цінністю визнавалася власність у всіх її формах.

Закріплювалися основні права, свободи і обов'язки людини і гро-мадянина: право на життя, честь і гідність; свобода слова; свобода друку; свобода совісті тощо.

Вища законодавча влада належала нижній палаті парламенту — рейхстагу, що обирався на 4 роки загальними прямими виборами за пропорційною виборчою системою. Верхня палата — рейхсрат, пред­ставляла інтереси суб'єктів федерації — земель (15 республік і 3 вільних міста), які мали свої законодавчі органи — ландтаги.

Главою держави був президент, що обирався загальними прямими виборами при таємному голосуванні. Він був верховним головноко-мандувачем, призначав уряд на чолі з канцлером, який був відпові-дальний перед рейхстагом.

78

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

Інша держава, яка зазнала поразки в Першій світовій війні та соціальних потрясінь, — Австро-Угорщина. Революція 1918 р. в Угор-щині призвела до скасування дії на її території Основного Закону «Про загальні права громадян королівств і земель, які перебувають в імперській раді» від 21 фудня 1867 р. і проголошення Угорщини рес-публікою. В березні 1919 р. влада перейшла до представників соціал-демократичної та комуністичної партій і держава була проголошена Угорською Радянською Республікою. За підтримки радянської Росії в короткий термін були запозичені основні конституційні норми рево-люційної доктрини Росії — створено Червону Армію, націоналізова-на промисловість і банки, а пізніше — землі поміщиків. Конституція Угорської Соціалістичної Федеративної Республіки відверто копіюва-ла Конституцію РРФСР 1918 р. Але вже в серпні 1919 р. в Угорщині була відновлена монархія.

Розпад імперії Габсбургів сприяв утворенню й інших національних держав. 12 листопада 1918 р. утворилася Австрійська Республіка; 13 листопада — Західноукраїнська Народна Республіка; 14 листопа­да — Чехословацька Республіка; 1 грудня — Королівство сербів, хор-ватів і словенів.

Після утворення ЗУНР було прийнято Тимчасовий Основний За­кон ЗУНР від 13 листопада 1918 р., який містив 5 артикулів, що закріплювали назву нової держави та її герб, визначали державні кор-дони, встановлювали державний устрій. Конституція ЗУНР проголо-шувала єдиним джерелом влади у державі народ ЗУНР, який шляхом виборів мав обрати у майбутньому установчі збори — сейм ЗУНР, а до цього реалізував свою владу через парламент — Українську Національну Раду та уряд — Державний секретаріат. Формуванню національного конституційного права сприяла і законотворча діяльність Української Національної Ради.

Згідно з розпорядженням Української Національної Ради від 1 ли­стопада на всій території держави належало ліквідувати всі старі орга-ни державної влади і управління та шляхом виборів утворити нові — у повітах обрати повітових комісарів та повітові національні ради, у містах і селах — відповідно міських і громадських комісарів та їх «прибічні ради». 15 листопада Українська Національна Рада прийня-ла закон про доповнення свого складу представниками від повітів і усіх більших міст. Цим склад Української Національної Ради збільшився до 150 послів. 16 листопада було видано Закон «Про адміністрацію ЗУНР», положення якого визначили чинність попе-

79

Розділ II. Історія конетитуційного права України

реднього австрійського законодавства, якшо воно не суперечить суті, інтересам і меті держави. У листопаді Українська Національна Рада утворила Корпус державної жандармерії, метою якого було забезпе-чення охорони громадського порядку, державного і особистого майна та публічної безпеки. 4 січня 1919 р. був прийнятий закон про ство-рення президії та відцілу Української Національноі' Ради. Українська Національна Рада також реформувала судову систему, прийняла зако-ни про мову в державному житті республіки, про фомадянство, про чужинців, про вибори. Зовнішня загроза змусила створити на почат­ку 1919р. 120-тисячнурегулярнуУкраїнську ГалицькуАрмію'. Водно-час за короткий проміжок часу в ЗУНР було сформоване дієве конституційне законодавство, проте воно мало тимчасовий характер.

Постійно діюча Конституція ЗУНР так і не була прийнята, хоча існували її проекти. Одним із таких проектів був проект Конституції ЗУНР С. С. Дністрянського, завершений на кінець 1920 р. Положення цього проекту передбачали проголошення ЗУНР самостійною правовою державою, що охоплює етнографічно сполучені українські області колишньої Австро-Угорської монархії. Особлива увага приділяється правам і свободам людини та їх гарантіям, конститую-ються як індивідуальні права, так і «права народу». Установча влада мала належати виборному органу — Установчим зборам, що фор-мується з урахуванням національного представництва. Після розпус-ку Установчих зборів законодавча влада мала перейти до Народної па­лата, що здійснювала б законодавчу владу. Ілавою держави мав бути президент, який би обирався загальними, прямими виборами при таємному голосуванні. Визначався статус та повноваження органів виконавчої та судової влади. Вперше в документах України 1918—1920 рр. конституювався референдум та право народів рес­публики на самовизначення². На жаль, цей передовий європейський конституційний проект так і залишився проектом.

Позитивною була і співпраця Української Національноі' Ради ЗУНР з Директорією УНР щодо створення єдиної української держа-

¹ Тищик Б. I., Леиікович Н. О. До питання про виникнення і діяльність Західноукраїнської Народної Республіки // Вісник Академії правових наук України. — 1996. — № 5. — С. 113-120.

² Дністрянський С. С. Конституція Західно-української Народної Республіки (проект) / Стецюк П. Б. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. — Л., 1999.— С. 161-186.

80

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

_ви. 22 січня 1919 р. у Києві відбувся акт творення єдиної соборної Ук-раїни, що був закріплений Універсалом УНР. ЗУНР стала Західною областю УНР (ЗОУНР). Але цей союз був нетривалим. Подальші події, пов'язані з агресивною політикою Польщі, більшовицькою експансією в УНР, нерозумінням «українського питання» Лігою Націй, шо відобразилося в ряді міжнародно-правових договорів, та ідеологічні протиріччя між С. Петлюрою і Президента ЗУНР Є. Пет-рушевича, призвели до УНР і ЗУНР. Урочисто проголошена ідея со-борності України так і не була втілена. До того ж Північна Буковина була загарбана Румунією, Закарпатья — Чехословаччиною. Західна Україна тривалий час розвивалася в правовому полі Польщі, Румунії та Чехословаччини.

Після повоєнного поділу Європи та розпаду імперії Габсбургів ви-никли нові незалежні держави, які прийняли нові конституційні ак-ти, що перебували під помітним впливом Веймарської конституції 1919 р. та більш ранньої Конституції Фінляндії 17 липня 1919 р. Це — Конституція Австрії 1920 р., Конституція Чехословаччини 1920 р., Конституція Ліхтенштейну 1921 р., «Березнева» Конституція Польщі 1921 р., Конституція Югослава (Відовданська конституція) 1921 р., Конституція Латвії 1922 р., Конституція Ірландії 1937 р.

На Американському континенті важливим здобутком консти­туційного права стала Конституція Мексики 1917 р., яка втілила наслідки Мексиканської революца 1910—1917 рр. Хоча хронологічно ця Конституція виходить за межі третього періоду, але, як зазначав В. М. Шаповал, за змістом вона також належить до нових, між-воєнних конституцій¹. Окрім мексиканської конституції, були прий-няті основні закони Уругваю 1917, 1934, 1942 рр., Чилі 1925 р., Болівії 1931 р., Панами 1940 р.

Конституційні зміни відбулися і в країнах Азії та на Близькому Сході. В 1924 р. набула чинності Конституція Монгола, що легі-тимізувала суспільний і державний лад нової республіки. Повалення влади богдихана фактично дало початок народно-демократичній ре­волюції у Монгола, наслідки якої були втілені у другій Конституції Монгола 1940 р. У 1926 р. прийнято нині чинну Конституцію Лівану.

Наприкінці 30 — на початку 40 рр. розвиток конституційного пра­ва зазнає регресу, що було пов'язано зі становленням недемократич-

¹ Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. — К., 2000. — С. 29.

81

Розділ II. Історія конституційного права України

них правових режимів у країнах Європи та Японії. Фашистський ре­жим у Італії, нацистський у Німеччині, режим Франко у Іспанії, військово-монархічний у Японії, сталінський режим у СРСР, режим Хорті в Угорщині, режим Пілсудського в Польщі, режим Антонеску в Румунії призводять до нівелювання конституційного права в цих країнах. За умови існування раніше прийнятих конституційних актів, регулювання державно-владних відносин за тоталітарних режимів здійснювалося за допомогою надзвичайного законодавства. Так, у Італії продовжував формально діяти П'ємонтський статут, але закони, ініційовані Муссоліні «Про повноваження глави уряду» (1925 р.), «Про право виконавчої влади видавати юридичні норми» (1926 р.) та інші, фактично надали Муссоліні нічим не обмежену владу в державі. У Німеччині також формально діяла Веймарська конституція, але надзвичайний декрет «В захист німецького народу» (1933 р.) та берез-невий 1933 р. і серпневий 1934 р. закони 1933 р. давали імперському уряду право видавати акти, що не відповідають чинній конституції і скасовували конституційну посаду президента. Його повноваження передавалися «фюреру», який водночас очолював уряд. Парламенти були скасовані, або суттєво обмежені в правах; права і свободи люди-ни і громадянина ігнорувалися; вихолощувалися форми прямого на-родовладдя; скасовувалися органи місцевого самоврядування.

Ті конституції, що виникли в період повновладдя диктатур, мали неоднозначний характер. Це, в першу чергу, Конституція Польщі 1935 р., Конституція СРСР 1936 р. та інші конституційні акти. Навіть у таких відносно демократичних країнах, як США, конституційне право суттєво обмежувалося рядом нормативно-правових та ор-ганізаційно-правових заходів, що відомі як «Новий курс Рузвельта».

Конституційне право України в цей час розвивалося відповідно до конституційного права СРСР. Великий вплив на розвиток радянсько-го державного права мала Конституція СРСР від 5 грудня 1936 р., відома ще як «Сталінська конституція». Після її затвердження відповідні конституції були прийняті в усіх союзних радянських рес-публіках, у тому числі в Україні.

Конституція УРСР була затверджена Надзвичайним XIV Всеук-раїнським з'їздом Рад 30 січня 1937 р. її нормативні положення від-творювали основні норми Конституції СРСР 1936 р. Основний Закон Української РСР проголошував попередній принцип диктатури про-летаріату, перемогу соціалізму, непорушність соціалістичного базису, що грунтувався на соціалістичній формі власності, морально-

82

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

політичну єдність українського народу. Реформування зазнав держав-_ний апарат УРСР. Вишими органами державної влади в Україні стали Верховна Рада Української РСР, Рада народних комісарів. На місцях мали діяти сільські, селищні, районні, міські та обласні Ради народ­них депутатів та їх виконавчі комітети.

Після прийняття Конституції УРСР радянське конституційне пра­во отримало розвиток у чинному на той час законодавстві. Але того-часна конституційна практика суттєво відрізнялася від декларовано-го конституційного права.

Агресивна зовнішня політика держав призвела до Другої світової війни (1939—1945 рр.). Конституційне право як галузь втратило своє значення, важливі питання суспільного і державного життя, відноси-ни державного владарювання здійснювалися без урахування волі на­роду і неправовими методами.

За часів Другої світової війни та підготовки нацистського рейху походу на Схід керівництво різноманітних політичних угруповань ук-раїнських емігрантів намагалося підготуватися до втілення на терені України під час нацистської окупації ідеї української самостійності. Птлерівський уряд після прийняття плану про напад на СРСР став підсилено залучати на свій бік українські націоналістичні організації з метою використання їх потенціалу в боротьбі проти більшовизму та завоюванні «східного простору». Але керівництво ОУН обох фракцій, зробивши ставку на нацистську Німеччину, не врахувало очевидне: Німеччина не мала жодних намірів шодо відновлення української са­мостійності, державності¹.

22 червня 1941 р. разом із військами вермахту в Україну почали проникати похідні групи ОУН. 30 червня 1941 р. за підтримки ба-тальйону «Нахтігаль» у Львові були скликані збори представників ук­раїнського національного осередку міста, що оголосили себе Національним зібранням. Збори прийняли текст проголошення неза-лежності, декрет про створення Державного управління на чолі із за­ступником С. Бандери Я. Стецьком. Актом про відновлення Ук­раїнської держави проголошувалося: «На західних землях України твориться Українська влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що створиться в столиці України — Києві з

¹ Коваль М. В. ОУНУПА: Між «третім райхом» і сталінським тоталітаризмом. Документа та матеріали // Український історичний журнал. — 1994. — № 1-2. — С. 95.

83

Розділ II. Історія конституційного права України

волі українського народу, що «Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соиіалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської оку-пації»¹.

Втім Акт проголошення Української державності від 30 червня 1941 р. знайшов доволі неоднозначну історичну оцінку². Неоднознач-ним він був і для учасників тих подій. Так, український історик в еміграції В. Косик писав: «Похідна група Бендери, якій було доруче-но взяти владу, прибула після обіду. Члени групи скликали на кінець дня зібрання представників українського національного життя. Національні збори прийняли текст проголошення незалежності, а та-кож декрет, яким призначено першого заступника Бендери Ярослава Стецька заступником уряду..»³. Але В. Косик визнає і той факт, що сам Акт було прийнято поспішно; «плебісцит», на якому його було прийнято, був проведений мешканцями Львова, яких вдалося зібрати за кілька годин, після вступу загонів Бендери у місто, а «легітимність» Акта було підтверджена представником нацистськоі' Німеччини Г. Кохом.

Утім навіть такий поворот подій не задовольнив А. Гітлера, якій відкидав будь-які ідеї щодо незалежності поневолених нацистською Німеччиною держав, і вже 5 липня 1941 р. уряд Я. Стецька був розпу-щений розпорядженням німецької окупаційної адміністрації, С. Бандера був заарештований і депортований до Берліна, а 21 липня рейхе-міністр закордонних справ прийняв рішення, що проголошення не­залежності Української держави не має конституційного значення. 1 серпня 1941 р. Східна Галичина була приєднана до Генерального гу­бернаторства рейху, а пізніше — 20 серпня, створено Рейхскомісаріат України. Південно-західні землі були передані сателіту Німеччини — Румунії. На території України була заборонена будь-яка політична

¹ Зайцев Л. О. Спроби відновлення української держави (теорія і практика 1941-1945 рр.) // Вісник Академії правових наук України. — 1996. — № 5. — С. 128.

² Макарчук В. С. Міжнародно-правове значення рішень Народних Зборів Західної України 26 жовтня 1939 р. та Акта проголошення Української державності 30 червня 1941 р. (спроба порівняльного аналізу)// Правова держава. — Вип. 16. — К., 2005. — С. 198-209.

³ Косик В. Україна під час Другої світової війни 1938-1945. — Київ — Париж — Нью- Йорк — Торонто, 1992. — С. 113.

84

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

діяльність. Нацистська Німеччина розвіяла будь-які націоналістичні ілюзії щодо майбутнього України.

3 весни 1942 р. національно-визвольний рух опору був представле­ний Українською повстанською армією, бандерівськими ор-ганізаціями, радикальними елементами мельниківської ОУН. У зв'яз-ку з подіями 1943 р. на Східному фронті Провід ОУНб прийняв рішення про підготовку до виступу власних збройних формувань із метою створення Української Самостійної Соборної Держави.

Розвиток конституційної думки радикально налаштованих націо-налістичних організацій зумовлювався особливостями тогочасного конституційного права СРСР та Німеччини й реаліями підпільної національно-визвольної боротьби. Велику популярність мали різно-манітні авторитарні доктрини конституційного (державного) права. Найповніше вони були подані в «Проекті основних законів (консти-туцій) Української держави» (1940 р.), підготовленому ідеологом ОУН, автором праці «Націократія» М. Сціборським. Відповідно до Проектів Українська держава мала бути «авторитарною, тоталітар-ною, професійно-становою». Такий самий тип держави розвивався і в конституційних проектах ОУНм і у повоєнний період — у 1947, 1948, 1955 ррЛ

Слід констатувати, що розвитку конституційно-правової думки в період національно-визвольних змагань 1939—1945 рр. були властиві й буржуазно-демократичні традиції, що особливо яскраво проявило-ся в конституційній практиці Карпатської України. Ідеї, викладені в 1939 р. у Законі Ч. 1. та Законі Ч. 2. в 1944 р., були привнесет в нор-мативно-правові акти Української Головної Визвольної Ради (УГВР). УГВР була утворена в червні 1944 р. у Карпатах поблизу м. Самбора за ініціативою Головного Командування УПА на зборах представників різних націоналістично налаштованих політичних сил. УГВР було проголошено загальнонаціональним тимчасовим українським парла­ментом, головною функцією якого стало політичне керівництво виз-вольною боротьбою за Українську Самостійну Соборну Державу. В липні 1944 р. було прийнято Тимчасовий устрій УГВР, Політичну платформу УГВР і Декларацію принципів (Універсал), положення яких свідчили про наміри створення буржуазно-демократичної Ук­раїнської держави. Але наприкінці літа 1944 р. Червона Армія взяла

¹ Кресін О. Конституція України. Традиційне і нове // Віче. — 1998. — № 9. — С. 52.

85

Розділ II. Історія конституційного права України

під контроль територію Західної України, конституційні акти УГВР так і залишилися нереалізованими.

Отже, розвиток конституційного права в третій період характери-зується, з одного боку, його поширенням у нових країнах, що виник-ли після Першої світової війни, а з другого — слабкістю консти­туційного права як галузі права і системи законодавства. Конституції цього періоду легітимізували незалежність новоутворених держав, що раніше існували у складі Австро-Угорської імперії, закріплювали рес-публіканську форму правління в колишніх монархіях тощо. В той же час конституційне право 40-х років виявило свою слабкість: відсутність розвиненого конституційного законодавства, належних організаційно-правових гарантій, декларативний характер багатьох конституційних приписів та відсутність розвинених інститутів кон­ституційного права, пов'язаних із народним суверенітетом, статусом людини і громадянина, безпосередньою демократією та місцевим са-моврядуванням спричинили до сповільнення, а подекуди и регресу еволюції конституційного права. Глобальні конституційні ідеї, вже відомі людству, нехтувалися на користь «насильницьких утопій», за-снованих, за словами 3. Бжезинського, на «фізичному знищенні «соціально неповноцінних», тих, хто відповідно до доктрини за расо-вими і соціальними ознаками не мав права на спасіння»¹.

Ще однією характерною рисою розвитку конституційного права в цей період стало визначення двох шляхів його розвитку — капіталістичного та соціалістичного. Доктрина радянського держав­ного права поступово отримувала визнання в багатьох регіонах світу, але поряд з ії позитивними здобутками у повоєнний період державне право соціалістичних країн отримує і негативні елементи, що харак­теризуются державницькими акцентам та класовим підходом у ра-дянському державному (конституційному) праві.

Четвертий (повоєнний) період розвитку конституційного права (1945—1989 рр.) охоплює період з початку становлення якісно нового демократичного конституційного права та поширення і практичної реалізації положень радянського державного права у країнах так зва-ної «соціалістичної демократії» до краху доктрини радянського дер­жавного права.

На відміну від конституційних актів попереднього періоду голов-ними об'єктами конституційно-правового регулювання стають: осо-

¹ Бжезинский 3. Столетие мегасмерти // Зеркало недели. — 2001. — №2. — С. 5.

86

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

/ЛЛ^^^-^

ба, її права і свободи; народний суверенітет та форми його безпосе-редньої реалізації; конституційні основи муніципального права. Соціальний характер конституцій цього періоду проявився навіть у способах їх прийняття — багато конституцій у різних країнах світу бу-ли прийняті на референдумах, тобто легітимізовані у такий спосіб, що не викяикає жодних сумнівів. Це — конституції Уругваю 1951 і 1980 рр., Дани 1953 р., Колумбії 1957 р., Туреччини 1961 та 1982 рр., Південної Кореї 1962, 1972, 1980 рр., НДР 1968 р., Камбоджі 1972 р., Бірми 1973 р., Куби 1976 р., Еквадору 1978 р., Іспанії 1978 р., Чилі 1980 р., Шрі-Ланки 1982 р. та ряду інших держав¹.

Особлива увага в конституційному праві демократичних країн приділялася правам і свободам людини і громадянина та їх комплек-сним гарантіям. При цьому наголос робився як на внутрішніх, так і міжнародних нормативно-правових та організаційно-правових га-рантіях. Більшість конституцій визнавали міжнародні стандарти прав людини, закріплені у Статуті ООН, Загальній декларації прав людини 1948 р., Європейській конвенції з прав людини 1950 р., Пакті про гро-мадянські та політичні права 1966 р. та інших міжнародно-правових актах. У разі неможливості судового захисту прав і свобод на внутрішньодержавному рівні, особі гарантувався міжнародний судо-вий захист прав людини.

Якісно новий етап розвитку в конституційному праві переживає інститут парламентаризму. Парламенти як загальнонаціональні пред-ставницькі виборні органи стають обов'язковою ознакою демокра­тично! держави. Розширюється коло повноважень парламентів і конституційних прав парламентаріїв. Підвищується роль і значення пар­ламентского контролю за діяльністю органів виконавчої влади.

Зазнає суттєвих змін інститут глави держави, що було пов'язано зі зміною форм державного правління — після війни домінуючою є тенденція переходу від монархії до республіки та подальше консти-туційне обмеження традиційно існуючих монархій. Посада президен­та стае виборною та змінною.

Удосконалюється механізм правового захисту конституцій, чому сприяє реформування конституційних основ правосудия та зарод-ження сучасних органів конституційної юстиції.

¹ Погорілко В.Ф., Федоренко В. Л. Референдуми в Україні: Історія та сучасність. — К., 2000. — С. 101-102.

87

Розділ II. Історія конституційного права України

У цєй період були прийняті конституції у більшості країн Західної Європи, а саме конституції Ісландії 1944 р., Франції 1946 і 1958 рр., Італії 1947 р., ФРН 1949 р., Греції 1952, 1967 і 1975 рр., Данії 1953 р., Монако 1962 р., Мальта 1974 р., Іспанії 1976 р., Португалії 1976 р., Ту-реччини 1982 р. та ряду інших європейських країн, які дали початок формуванню якісно нового європейського конституційного права, що поступово стає домінуючою галуззю права у національних систе­мах права.

Важливою рисою повоєнного конституційного права у країнах Західної Європи став його системний характер. Стабільність та вива-женість європейських конституцій сприяли формуванню комплекс-ної системи конституційного законодавства — виникають закони, кодифіковані акти, регламента, що регулюють основні інститути конституційного права.

Конституції країн демократичних країн Європи стають важливим чинником для формування конституційного права в країнах Азії та Африки у період їх деколонізації. Помітною є тенденція рецепції кон­ституційного права Великої Британії, Іспанії, Німеччини, Франції у новостворювані національні системи права, що формуються в 70-80 рр. у колишніх колоніях Азії та Африки, які здобули сувере-нітет.

Конституційний процес поширювався і на Американському континенті. Помітною подією в конституційному праві Північної Амери­ки стало прийняття писаної Конституції Канади 1982 р.

Інша ситуація спостерігається у конституційному праві країн Ла-тинської Америки. Під впливом розвитку конституційного права США, Великої Британії та Іспанії почався новий період у розвитку конституційного права латиноамериканських країн. Було прийнято чинні конституції Гондурасу 1965 р., Барбадосу 1966 р., Болівії 1967 р., Парагваю 1967 р., Уругваю 1967 р., Ямайки 1967 р., Багамських ост-ровів 1973 р., Панами 1973 р., Еквадору 1979 р., Коста-Ріки 1979 р., Чилі 1980 р., Антигуа і Барбуда 1981 р., Венесуели 1983 р., Сальвадо­ру 1983 р., Гренади 1984 р., Гайяни 1986 р. та ряду інших країн.

Але на відміну від конституційного права країн Європи та США конституційне право країн Латинської Америки, за винятком хіба що Мексики, не відрізнялося ні стабільністю, ні комплексним характе­ром. Положення конституцій рідко реалізовувалися в конституційно­му законодавстві через часті зміни конституцій та надзвичайний ха­рактер національного законодавства загалом. Яскравим прикладом є

88

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

^^«««ї^""--""""¹"""""""""""- -:»:::::::;:::;:::::::::::::::..::::::::;-.:::::::::::::::.:::::::::::;:;:::;:::::::::::;....;....:..;::: :і::::::::::::::;™::;::..

Болівія, в якій за понад 150 років незалежності відбулося 185 перево-ротів і було прийнято і скасовано понад 20 конституцій. Конституції ставали основними «жертвами» військових заколотів і державних пе-реворотів, тоді як інші галузі законодавства (цивільне, кримінальне) «переживали» кілька конституцій поспіль. Як зазначав Р. Дарендорф, «фактично нездатність установити владу закону є найбільшою слабкістю демократій на латиноамериканському континенті»¹.

Конституційне право отримало поштовх до розвитку і в країнах Азії. У 1945-1989 рр. були прийняті чинні й нині конституції Індо-незії 1945 р., Японії 1947 р., Індії 1949 р., Йорданії 1952 р., Таїланду

1959 р., Тунісу 1959 р., Кувейту 1962 р., Малайзії 1963 р., Сингапуру 1963 р., Іраку 1970 р., ОАР 1971 р., Катару 1972 р., Пакистану 1973 р., Сирії 1973 р., Шрі-Ланки 1978 р., Ірану 1979 р. в редакції 1989 р., КНО 1982 р., Філіппін 1987 р., Республіки Корея 1988 р. та інших держав. Починаючи з 1949 р., почало формуватися і конституційне право Ізраїлю, що складається на сьогодні з ряду конституційних законів.

Деколонізація Африки сприяла становлению національного кон­ституційного права у країнах Африки. Витоки африканського кон­ституційного права знайшли своє вираження в конституціях Гани

1960 р., Кот-д'Івуару 1960 р., Сенегалу 1963 р., Кенії 1964 р., Малаві 1966 р., Габону 1967 р. в редакції 1981 р., Заїру (нині — Демократична Республіка Конго) 1967 р., Єгипту 1971 р. в редакції 1980 р., Камеру­ ну 1972 р., Марокко 1972 р., Малі 1974 р., Анголи 1975 р., Танзанії 1977 р., Свазіленду 1978 р., ПАР 1984 р., ЦАР 1986 р., Алжиру 1989 р., в «Зеленій книзі» Лівії 1973—1977 рр. та інших державах цього конти­ ненту. Але як і в Латинській Америці, конституційне право країн Аф­ рики мало нестабільний і незавершений характер. Нестабільна політична система цих держав, численні військові перевороти, рево- люції, громадянські війни, скрутне соціально-економічне станови­ ще, криза владних структур, міжнаціональні й міжрелігійні сутички та архаїчний устрій суспільного життя перешкоджали розвитку доско- налого конституційного права. В багатьох африканських країнах де- сятиріччями конституції були призупинені в дії, а їх фактичні функції здійснювалися революційними програмами, партійними доктринами та надзвичайними декретами військових режимів (Лівія, Демокра­ тична Республіка Конго, Ангола, Ліберія тощо).

¹ Дарендорф Р. Дорога к свободе: Демократизация и ее проблемьі в Восточной Европе // Вопросьі философии. — 1990. — № 9. — С. 74.

89

Розділ II. Історія конституційного права України

На Австралійському континенті розвиток конституційного права розпочався в 90-х роках із прийняттям конституцій Вануату 1980 р., Сурінаму 1987 р. та ряду інших країн, що було пов'язано з їх пізньою деколонізацією. Подальший генезис конституційного права відбу-вається лише у Австралії та Новій Зеландії. Конституційне право Но-вої Зеландії, як і Великої Британії, має неписаний характер і сформу-валося еволюційним шляхом.

Водночас конституційне право у зарубіжних країнах у 1945—1989 рр. розвивалося під впливом протистояння капіталістич-ної й соціалістичної правових систем. Конфронтація та поступове зближення правових систем призвело до багатьох хибних кроків у ге-незисі конституційного права капіталістичних і соціалістичних дер­жав, що зумовлювалися створенням штучних інститутів консти­туційного права, які спотворювали сутність конституціоналізму. Це проявилося не лише у класовому характері радянського державного права, одержавленні всіх інститутів конституційного права, визна-ченні пріоритетними суб'єктами державного права комуністичних партій та рухів, а й у забороні діяльності комуністичних партій у США та країнах Західної Європи.

Конституційне право ряду країн світу розвивалося під впливом до-ктрини радянського державного права, що визначалася чинною до 1977 р. Конституцією СРСР 1936 р., радянським законодавством та державно-партійними документами. Це стосується насамперед країн Східної Європи та Азії.

Зокрема, відрізнялось у розвиткові від країн Західної Європи та США конституційне право країн Східної Європи та Азії, які обра-ли соціалістичну модель розвитку суспільства і держави. Станов­лению соціалістичного конституційного (державного) права пере­дували народно-демократичні революції, які переростали в соціалістичні.

В усіх країнах Східної Європи народно-демократичні революції почалися в 1944— 1945 рр. і закінчилися перемогою народної демократії в 1947-1948 рр. їх початок був зумовлений визволенням Ра-дянською Армією цих країн з-під німецько-фашистської окупації, незадоволенням народу колоборціоналізмом правлячих за часів оку­пації національних урядів, посиленням політичного впливу національних рухів опору та соціально-економічними проблемами повоєнного періоду. Наслідками цих революцій стало повалення мо-нархічних режимів у Албанії, Болгарії, Румунії, Угорщині та Юго-

90

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

славії, націоналізація промисловості, банків, створення національ-них революційно-демократичних урядів.

В інших майбутніх соціалістичних країнах революційний процес зідрізнявся особливою складністю та тривалістю. Народно-демокра­тична революція у Німеччині тривала в 1945—1959 рр. і завершилася створенням ФРН і НДР. У В'єтнамі народно-демократична рево­люція (1945-1954 рр.) відбувалася на фоні семирічної війни проти французьких колоніальних військ, а у Північній Кореї народно-демо­кратична революція, що почалася в 1945 р., завершилася лише із закінченням американсько-корейської війни 1950—1953 рр. У Китаї народно-демократична революція тривала найдовше — з 1924 по 1949 рр.¹.

Здобутки національно-демократичних революцій у цих країнах були відображені у конституціях Албанії 1946 р., В'єтнаму 1946 р., Ру-мунії 1946 р., Югославії 1946 р., КНДР 1948 р., Чехословаччини 1948 р., НДР 1949 р. На відміну від наступних соціалістичних консти­туций ці акти найменше мали класовий характер і базувалися на док­трин! народної демократ.

Народно-демократичні революції перманентно переросли у соціалістичні. Повоєнне протистояння між СРСР та країнами Заходу змусило кожну з сторін вести пошук союзників. Після приєднання до складу СРСР країн Балтії та Західної України постало питання про розширення «соціалістичного табору». За сприяння СРСР у вищеназ-ваних країнах Східної Європи і Азії робітничі рухи, соціал-демокра-тичні та комуністичні політичні сили зорганізувалися в єдині ко-муністичні партії, що мали різні назви: Польська Об'єднана Робітни-ча Партія — у Польщі; Болгарська Комуністична Партія — у Болгарії тощо. Ці партії і здійснили соціалістичні революції. їх наслідки та здобутки були закріплені у основних законах Болгарії 1947 р. і 1971 р., Угорщини 1949 р. в редакції 1972 і 1980 рр., Польщі 1952 р. у редакції 1976 р., зі змінами 1980, 1982 і 1983 рр., Румунії 1952 і 1956 рр., Юго­славії 1953 р., 1963 р., 1974 р., КНР 1954 та 1982 рр., В'єтнаму 1960 р., МНР 1960 р., Чехословаччини 1960 р. з рядом конституційних законів 1968-1980 рр., НДР 1974 р., Албанії 1976 р.

¹ Златопольский Д. Л. Государственное право зарубежньіх стран Восточной Бвропьі и Азии. — М., 1999. — С. 30-31.

91

Розділ II. Історія конституційного права України

Ці конституції з незначними варіаціями закріплювали основні по­ложення доктрини радянського державного права, виражені у Кон­ституції СРСР 1936 р. та чинному на той час радянському законо-давстві в галузі державного права: диктатура пролетаріату, народний суверенітет, делегований радам всіх рівнів; права і свободи; радянська модель вищих органів держави, що формувалася на основі відсутності поділу влади і зрощенні державно-партійного апарату; жорстко цент-ралізована система муніципальних органів тощо.

Пізніше соціалістична революція перемогла на Кубі, що створило умови для формування соціалістичного державного права в Цент-ральній Америці. Його положення були закріплені в Конституції Ку-би 1976 р., яка на відміну від Конституції 1959 р. проголошувала Рес-публіку Куба соціалістичною державою робітників, селян та інших працівників розумової й фізичної праці. Спроби запровадження соціалістичного конституційного права в Болівії, Перу та Чилі вияви-лися невдалими.

Інспірування народно-демократичних та соціалістичних революцій у деколонізованих країнах Південної Азії та Африки не завжди давало бажаний результат. Так, у Лаосі революція, що почалася у 1945 р., при-звела до перманентної громадянської війни; у Кампучії народно-демо­кратична революція дала змогу прийти до влади Пол Поту, який буду-вав власну модель кхмерського соціалізму, знищивши 2/3 населення країни і втягнувши країну в непримиренну фомадянську війну. Та сама ситуація склалася і в Бірмі (нині — М'янма), Єменській Народній Де-мократичній Республіці та Демократичній Республіці Афганістан.

У країнах Африки народно-демократичні революції також привели до влади військово-революційні хунта у Ефіопії, Анголі, Гвінеї, Заїрі, Мозамбіці та деяких інших африканських країнах. Видимість «соціалістичних» перетворень не могла замаскувати соціально-еко-номічну кризу, міжетнічні конфлікти, корумпованість апарату держав-ної влади, відсутність будь-яких демократична інститутів та перекру-чування марксистськоі' ідеології в інтересах правлячих кланів. Так, у Заїрі лідер країни Мобуту проголосив курс на побудову заїрського соціалізму — «мобутизму», змістякого на практиці полягав у в автори-тарно-репресивній диктатурі, геноциді проти національних та етнічних меншин і призвів країну до фомадянської війни, що триває й нині (тепер уже в Демократичній Респібліці Конго). Навіть радянська державно-правова доктрина уникала називати ці країни соціалістич-ними, іменуючи їх «країнами соціалістичної орієнтації», «країнами з

92

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

некапіталістичним шляхом розвитку» тощо. Говорити про розвиток у цих країнах не лише соціалістичного державного права, а й про розви­ток конституційного права у повоєнний період можна доволі умовно.

У другій половині 80-х років відбувається ревізія ряду положень державного (конституційного) права СРСР. Ці реформи були відобра-жені переважно у Конституції СРСР 1977 р., а у 1978 р. — в консти­туциях усіх союзних радянських республік. Ці радянські конституції відобразили подвійний характер брежнєвської політики, що виража-лася у прагненні зберегти антидемократичну «машину влади», ство-рену ще Й. В. Сталіним, і водночас спробувати розширити перелік прав і свобод¹. Радянська правова доктрина проголосила, що диктату­ра пролетаріату виконала свою мету — в СРСР побудовано розвине-ний соціалізм, а суспільство стало позакласовім і соціально од-норідним. 3 огляду на це постало завдання побудови комунізму.

У цьому ж руслі розвивалося і конституційне право України. Конституція Української РСР, затверджена на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради УРСР 20 квітня 1978 р., проголошувалася «загально-народною». Основними принципами державного будівництва зали-шалися марксизм і демократичний централізм. Як і раніше, ігнору-вався поділ влади. УРСР де-юре визначалася як суверенна радянська соціалістична держава, що разом з іншими радянськими республіка-ми об'єднувалася в союзну багатонаціональну державу — Радянський Союз. За УРСР закріплювалося право вільного виходу зі складу ра-дянської федерації, але конституційний механізм цієї процедури не був розроблений до розпаду СРСР.

Українська радянська конституція визначала широке коло прав і свобод людини і громадянина, але політичні права мали здебільшого суто декларативний характер і нівелювалися статтею про керівну роль комуністичної партії. Вищими органами державної влади в УРСР визначалися Верховна Рада УРСР та Рада Міністрів УРСР.

Головним здобутком Конституції УРСР 1978 р. стало конститую-вання її суверенітету і незалежності. Українська РСР була визнана як незалежна держава 150 країнами світу, стала членом Ради Європи та ОБСЄ, приєдналася до Центральноєвропейської ініціативи і стала повноцінним членом міжнародного співтовариства².

' Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерації. — М., 1998. — С. 51. ² Конституція незалежної України / За ред. В. Ф. Погорілка, Ю. С. Шемшученка, В. О. Євдокимова. — К., 2000. — С. 35.

93

Розділ II. Історія конституційного права України

3 часом у соціалістичних країнах Східної Європи та Китаї погляди на шляхи конституційного розвитку часто відрізнялися від доктрини радянського державного права, що стало особливо помітним у 70-х — першій половині 90-х років на прикладі подій 1956 р. в Угорщині, 1968 р. — у Чехословаччині, 1981 р. — у Польщі, побудовою націо-нальних моделей соціалістичного державного права у Албанії та СФРЮ, «культурної революції» у Китаї.

Поступово лібералізація соціально-економічного життя відбу-вається не лише в країнах Східної Європи, а й у Радянському Союзі. I хоча державне право цих країн до 1989 р. залишало свої основні оз-наки, проте глобальні конституційні ідеали знаходили визнання і у соціалістичних країнах.

У всіх країнах Східної Європи — Албанії, Болгарії, Польщі, Ру-мунії, Словаки, Чеській Республіці, Союзній Республіці Югославії, Угорщині, країнах колишнього СРСР та Монгола — у 1989 р. відбули-ся кардинальні зміни. Криза соціалістичної суспільно-економічної системи, зростання національної самосвідомості та інші процеси призвели до повалення соціалізму мирним шляхом. За винятком Ру-мунії, республік колишньої СФРЮ та колишнього СРСР, в яких фор-маційні зміни проходили насильницьким шляхом, у всіх інших соціалістичних країнах такі зміни супроводжувалися лише масовими мітингами та демонстраціями, тобто це були революції в межах поло-жень чинного соціалістичного державного права про політичні права громадян.

Зміни, що відбулися в 1989 р., об'єктивно вплинули на зміст і ха­рактер розвитку конституційного права в країнах Східної Європи та постсоціалістичних країн Азії. Ці зміни охарактеризували сутність п'ятого періоду (1989—2006 рр.) становлення та розвитку консти­туційного права.

Розвиток конституційного права в цих країнах певний час перебу-вав у стані перманентної трансформації соціалістичного державного права в умовах незалежності та розбудови національної державності. Особливо складним процес формування новітнього конституційного права відбувався в колишніх соціалістичних республіках колишнього СРСР: прийняттю конституцій передувало проголошення декларацій продержавний суверенітет, актів незалежності, внесення поправок до радянських конституцій, прийнятих ще в 1978 р., прийняття консти-туційних законів, що передували прийняттю основних законів, кон­ституційні конфлікти між гілками влади.

94

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

Ситуація вирішилася з прийняттям конституцій нових країн Євро-_пи та Азії, а саме: конституцій Польщі 1952 р. в редакціях 1998 і 1992 рр. (нині діє Конституція Польщі 1997 р.), Угорщини в редакиії

1990. р., Хорвата 1990 р., Болгарії 1991 р., Македонії 1991 р., Румунії

1991. р., Словенії 1991 р., Литви 1992 р., Монголії 1992 р., Словаччини

1992. р., СР Югослава 1992 р., Узбекистану 1992 р., Чехії 1992 р., Ка­захстану 1993 р., Російської Федерації 1993 р., Білорусі 1994 р. зі змінами 1996 р., Азербайджану 1995 р., Вірменії 1995 р., Груза" 1995 р. Естонія та Чеська Республіка поновили дію конституцій, прийнятих у 1922 р. Найскладнішим конституційний процес був в Україні та Ал-банії. Конституція України, суверенної держави, що проголосила не-залежність 24 серпня 1991 р., була прийнята лише в 1996 р. В Албанії конституційний референдум 1994 р. був визнаний недійсним. Чинна конституція була прийнята у 1997 р.

У цих конституціях знайшли своє правове закріплення найбільш повні та загальновизнані здобутки сучасного конституціоналізму. Після прийняття новітніх конституцій у постсоціалістичних країнах почало формуватися нове конституційне законодавство.

Втім глобальне руйнування соціалізму не привело до його повного знищення — ряд держав Азії та Куба до сьогодні залишаються соціалістичними. Соціалістичне державне право розвивається у Ко-рейській Народно-Демократичній Республіці, Китайській Народній Республіці, Соціалістичній Республіці В єтнам та у Республіці Куба. Нині чинними є конституції КНДР 1972 р., Куби 1976 р., КНР 1982 р. та нова Конституція СРВ 1992 р.

У той же час соціалістичне державне право, залишаючи незмінни-ми фундаментальні конституційні положення про побудову та розви-ток соціалістичного державного і суспільного ладу, зазнало якісних змін на рівні конституційного законодавства. Зокрема, в КНР після приєднання Гонконгу та Макао конституційне законодавство ре-алізувало принцип «єдина країна — дві державні системи», надавши приєднаним територіям особливии конституційний статус з метою збереження їх суспільно-економічного ладу на перехідний період. Лібералізація економіки В'єтнаму, Китаю, Куби проявилася в конституційному законодавстві про багатоукладну економіку та створення вільних економічних зон. Ортодоксальна ідеологія північно-ко-рейського самодостатнього та ізольованого соціалізму — «чучхе» та-кож зазнала деяких реформ — у 2000 р. КНДР поновила відносини з Південною Кореєю та прийняла гуманітарну допомогу світової спільноти.

95

Розділ II. Історія конституційного права України

У 1989—2006 рр. конституційні ідеї поступово почали проникати і в правові системи теократичних країн Перської затоки. У 1992 р. було прийнято Конституцію Саудівської Аравії. Нова Конституция також була прийнята в Іраці після повалення режиму С. Хусейна.

Крім того, було прийнято нові конституції Нігеру 1989 р., Беніну 1990 р., Мозамбіку 1990 р., Намібії 1990 р., Непалу 1990 р., Перу

1990. р., Буркіна Фасо 1991 р., Екваторіальної Гвінеї 1991 р., Ємену

1991. р., Замбії 1991 р., Колумбії 1991 р., Лаосу 1991 р., Мавританії

1991. р., Руанди 1991 р., Бурунді 1992 р., Джибуті 1992 р., Конго

1992. р., Мадагаскару 1992 р., Того 1992 р., Андорри 1993 р., Камбоджі

1993. р., Сейшельських Островів 1993 р., ПАР 1996 р. та ряду інших держав світу.

На сьогодні розвиток конституційного права України й інших дер­жав світу триває і набуває нових форм. Глобальні конституційні ідеа-ли, сформовані протягом всієї історії розвитку і становлення галузі конституційного права, поповнюються. Новітні конституції створю-ють нові механізми участі особи у безпосередньому управлінні держа­вою, закріплюють раніше невідомі для конституцій екологічні та інформаційні права, ефективні системи стримувань і противаг між гілками влади та захисту конституцій.

Тенденція глобалізації конституційного права проявляється на сьогодні й у спробах створення наднаціональних конституційних актів. Суттєвим кроком у цьому напрямі стало прийняття 12 січня 2005 р. Конституції Європейського Союзу, що набуде чинності з 1 ли­стопада 2006 р. після її ратифікації шляхом референдуму чи парла-ментської процедури в усіх державах ЄС. Литва і Угорщина вже ра-тифікували Конституцію ЄС шляхом парламентського голосування (щоправда, в Угорщині ратифікації Євроконституції передував рефе­рендум 2003 р. наякому83,8 % угорцівпроголосувализавступдоЄС). У Великій Британії, Данії, Люксембурзі, Мальті, Польщі, Франції, Чехії та інших державах — учасницях ЄС мають бути проведені рефе-рендуми щодо Конституції ЄС.

Першою країною, що успішно ратифікувала Конституцію ЄС на референдумі 20 лютого 2005 р., стала Іспанія, громадяни якої 78,5 % голосів «за» підтримали Євроконституцію. Схожий результат виявив і референдум у Чехії — 77,3 % виборців підтримали Конституції ЄС. Але питання ратифікації Конституції ЄС на референдумах мало підтримку не в усіх країнах — учасницях ЄС. Так, на референдумах 2005 р. про ратифікацію Євроконституції 62 % громадян Нідерландів

96

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

і майже 55 % громадян Франції проголосували проти ратифікації цієї Конституції. Подібна ситуація склалась і у Ліхтенштейні. Такі не-очікувані результати референдумів щодо Конституції ЄС спричинили політичну кризу в ЄС — було прийнято рішення про доопрацювання проекту Єврокомісії, перегляду внутрішньої політики ЄС, зокрема щодо розширення ЄС. Утім тенденція щодо глобалізації консти­туційного права шляхом прийняття наднаціональних конституційних актів є пріоритетною на сьогодні. За умови вдосконалення як самого тексту Євроконституції, так і процедури її ратифікації, Конституція ЄС може набути чинності у 2006 р. і започаткувати якісно новий етап розвитку конституційного права у світі.

П'ятий етап розвитку конституційного права (1989—2006 рр.) у світі став доленосним для генези національного конституційного права. Розпад колишнього СРСР сприяв проголошенню незалеж-ності України, подальшому розвиткові національного державотво-рення і правотворення, у тому числі й розвиткові повноцінного кон­ституційного права незалежної України. Втім розвиток консти­туційного права України в цей період мав і свої особливості. Зокрема, конституційне право незалежної України почало активно розвивати-ся дещо пізніше, ніж у країнах Східної Європи, після проведення «ок-самитових революцій».

Розвиток конституційного права в незалежній Україні у 1991—2006 рр. умовно можна поділити на три періоди. Перший, до-конституційний, період (1991 — 1996 рр.) характеризувався проголо-шенням незалежності України та складним і тривалим консти-туційним процесом, наслідком якого стало прийняття нині чинної ІКонституції України. Другий, конституційний, період (1996—2006 рр.) позначився реалізацією конституційних положень у чинному конституціиному законодавстві та спробами провести конституційну реформу в 2000-2001 рр. Третій період (з 2006 р.) має ха-рактеризуватися реалізацією конституційної реформи, започаткова-Іної прийняттям Закону України «Про внесення змін до Конституції ІУкраїни» від 8 грудня 2004 р.

Розвитку національного конституційного права за умов незалеж­ ності передував складний перехідний період, пов'язаний із проголо- шенням державного суверенітету України та її виходом із складу ко­ лишнього СРСР. Хронологічно перехідний період припадає на поча­ ток 1990 р. — серпень 1991 р. Але відокремлення перехідного періоду є умовним, оскільки цей період не був тривалим, а конституційні ак- 4 б-гоо 97

Розділ II. Історія конституційного права України

ти, прийняті в 1990—1991 рр., є органічно взаємопов'язаними та взаємозумовленими з конституційними актами, прийнятими в Ук-раїні після 1991 р.

Процеси, які відбувалися в Україні з 1990 р., були пов'язані з ста­новленням сучасної Української держави. Цей процес започаткували Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., прий­няті Верховною Радою Української РСР. Прийняття зазначених конституційних актів знаменувало легітимізацію нового правового стату­су України як суверенної держави, тобто зміну державного ладу.

Правова природа Декларації про державний суверенітет України та Акта проголошення незалежності України дає змогу говорити про наступність та послідовність конституційного процесу в Україні. Пе-рехідний період ознаменувався еволюцією національного консти­туційного права, оскільки і Декларація і Акт були генетично пов'язані з чинною на той час Конституцією УРСР 1978 р. Хоча положення ос-танньої української радянської конституції не передбачали таких конституційних актів, як «декларація» та «акт», але ці нормативні ак­та були легітимізовані відповідно до процедури, передбаченої Кон­ституцією УРСР 1978 р. Вони наповнили ії новим духом, сприяли формуванню нового національного конституційного права.

Декларація про державний суверенітет України утверджувала нову назву держави — Україна, ввела в конституційний обіг категорії «національна держава», «національна державність», конституювала нові для нашого суспільства і держави інститути, такі як Президент України, місцеве самоврядування та ряд інших. Декларація проголо-шувала водночас внутрішній і зовнішній суверенітет у всіх основних сферах суспільного та державного ладу.

Під категорією «народ України» розумілися громадяни усіх національностей, що проживали на території України. Народ України визнавався єдиним джерелом влади у державі. Пізніше Верховна Ра­да України, виходячи із життєвих інтересів української нації та всіх національностей, які проживають на території нашої держави, та ре-алізуючи Декларацію прав національностей Украши і положення міжнародних зобов'язань щодо національних меншин, прийняла За­кон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. Цей Закон гарантував громадинам України незалежно від їх національного походження рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи та підтримку з боку держави національної

98

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

самосвідомості й самоврядування. Зазначалося (ч. 3. ст. 1), що при за-безпеченні прав і свобод осіб, які належать до національних меншин, держава виходить з того, що вони є невід'ємною частиною загально-визнаних правлюдини. У Державному бюджеті України передбачали-ся спеціальні асигнування для розвитку національних меншин.

Положення Декларації закріплювали принцип поділу влади на за-конодавчу, виконавчу та судову (розділ III), гарантували громадянам рівність перед законом, права і свободи, передбачені як Консти-туцією Української РСР, так і нормами міжнародного права, тери-торіальне верховенство і недоторканність кордонів, економічну са-мостійність і захист усіх форм власності, економічну безпеку і національно-культурне відродження українського народу. Заявляючи про свої миролюбні наміри, Україна висловила намір стати у майбут-ньому нейтральною державою. Як і кожна суверенна держава Україна декларувала право на створення власних зброиних сил, внутрішніх військ, органів державної безпеки, підпорядкованих Верховній Раді Української РСР, які б захищали її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність.

Положення Декларації значною мірою були зорієнтовані й на міжнародне співтовариство. Проголошувалися безпосередні та рівно-правні стосунки з іншими учасниками міжнародного спілкування, визнавалися пріоритети загальнолюдських цінностей, норм міжна­родного права над внутрішньодержавним. Відносини України з інши­ми колишніми радянськими республіками передбачалося будувати на основі угод, ухвалених із дотриманням засад рівноправ'я, взаємопо-ваги і невтручання у внутрішні справи. В той же час положення Дек­ларації не зумовлювали шляхи вирішення проблеми вилучення із за-гальносоюзного користування української частки нерухомості за кор­доном, валютного, золотого, алмазного запасу, історичної та культур-ної спадщини.

Отже, положення Декларації про державний суверенітет України, з одного боку, розвивали положення Конституції УРСР 1978 р., а з другого — декларували не властиві для радянської конституції принципи міжнародного права, що характерні для суверенної держави. Декларація, не скасовуючи чинних на той час положень Конституції УРСР 1978 р., проголосила, що вона є «основою для нової Консти­туції, законів України». Водночас прийнята Декларація про держав­ний суверенітет України визначила основні напрями подальшого конституційного процесу в Україні, а її основні положення стали еле-

99

Розділ II. Історія конституційного права України

ментами майже всіх численних офіційних і неофіційних проектів Ос­новного Закону і чинної Конституції України.

Важливим здобутком Декларації було не лише проголошення су-веренітету України, а й нормативне закріплення основ державного ладу нашої держави та створення передумов для подальшого розвит-ку української державності. Але Декларація, прийнята 16 липня 1990 р. Верховною Радою Української РСР, так само як і декларації про державний суверенітет більшості інших радянських республік, не мала вищої юридичної сили щодо союзного законодавства, хоча май­же відразу стала фактичною конституцією, політичною програмою і национальною святинею. Прямо чи опосередковано Декларація виз-начила майже весь механізм суверенної Української держави, а саме: конституційно-правовий статус органів державної влади, громадянство, територіальний устрій, бюджетну, банківську і грошову системи, правовий статус та завдання збройних сил, внутрішніх військ та інших обов'язкових елементів державності. Політична та юридична значущість Декларації була і залишається безперечною, але сам факт прийняття цього акта не міг вирішити проблему комплексного конституційно-правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних із реалізацією повновладдя Українського народу. Оптимальним шля­хом вирішення проблеми став подальший розвиток національного конституційного процесу, метою якого було прийняття нової Консти­туції України. У подальшому перший період розвитку конституційно­го права незалежної України (1991 — 1996 рр.) був тісно пов'язаний з історією Конституції України*.

24 жовтня 1990 р. на виконання положень Декларації про держав­ний суверенітет України Верховна Рада Української РСР затвердила склад першої Конституційної комісії в складі 59 народних депутатів України і фахівців у галузі права, економіки та соціології, ії очолив тодішній Голова Верховної Ради Української РСР Л. М. Кравчук (після обрання Л. М. Кравчука Президентом України її співголовою став новий голова парламенту I. С. Плющ). Парламент доручив Комісії сформувати робочі групи з підготовки окремих розділів Ос­новного Закону із задіянням у їх роботі вчених. Після затвердження плану робіт Конституційної комісії у ії складі була утворена робоча група з 35 депутатів і юристів-учених на чолі з професором, в подаль-

* Див.: розділ 6.2 Історія Конституції України. 100

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

шому — першим Головою Конституційного Суду України Л. П. Юзь-ковим. Про розробці проектів Концепції нової Конституції та її текс­ту Конституційна комісія зіштовхнулася з рядом методологічних про­блем, оскільки практика розроблення проекту Конституції УРСР 1978 р. докорінно різнилася від практики створення проекту Основ­ного Закону незалежної України. Але проблему вдалося вирішити за-вдяки плідній співпраці депутатів із ученими-правознавцями.

19 червня 1991 р. Верховна Рада Української РСР схвалила Концепцію нової Конституції України, розроблену Конституційною комісією. Концепція визначила наріжні методологічні питання національного конституціоналізму та державотворення. Концепція визнавала положення Декларації підвалинами нової Конституції, проголошувала курс на побудову правової держави, громадянського суспільства, визначала найвищою соціальною цінністю нової держа­ви людину, її права та свободи тощо. Водночас певним компромісом щодо волевиявлення громадян, які проголосували за збереження СРСР, стало положення Концепції про соціалістичний вибір народу. В подальшому деякі принципові положення Концепції, зокрема, про форму державного правління, про визнання України національною республікою, про можливість входження України до складу СНГ то­що коригувалися, але більшість концептуальних положень були втілені в наступних конституційних проектах і Конституції України 1996 р.

Згідно з Концепцією Україна проголошувалася демократичною президентською республікою з унітарною формою державного правління. Основою конституційного ладу визначався ідеологічний, політичний та економічний плюралізм, багатопартійність, самовря-дування. Щодо подальшого перебування в складі радянської феде-рації, то Україна залишила за собою право самостійно вирішувати це питання відповідно до волевиявлення народу.

На основі Концепції робоча група Конституційної комісії в лис-топаді 1991 р. розробила проект нової Конституції України. Цей про­ект не був оприлюдненим, але за свідченням Ю. М. Тодики він принципово відрізнявся від тексту Конституції УРСР 1978 р. Відповідно до його положень: Україна проголошувалася правовою державою з поділом влади; закріплювалися принципи ідеологічного, політично-го і економічного плюралізму, пріоритет загальнолюдських ціннос-тей; проголошувався принцип верховенства права, пріоритет грома­дянського суспільства над державою; основною функцією держави

101

Розділ II. Історія конституційного права України

визначалося забезпечення оптимальних умов для функціонування громадянського суспільства і прав людини; визначалися основи по-будови громадянського суспільства; декларувалася священність і не-доторканність права власності, економічна свобода громадян та їх об'єднань, свобода праці й свобода вибору діяльності на основі рин­ку праці, забезпечення демократії в усіх сферах життєдіяльності суспільства, вільне функціонування засобів масової інформації; закріплювалося положення про народний суверенітет як єдине дже-рело влади та передбачалися такі форми його безпосередньої ре-алізації, як вибори і народна законодавча ініціатива; передбачалося формування двопалатного парламенту, вводився пост Президента України, віце-президента та передбачалося створення Конституцій­ного Суду України¹. Основні положення наведеного конституційно­го проекту були перенесені й у наступні проекти нового Основного Закону.

Але першочерговим заеданням конституційного процесу було не лише прийняття нової Конституції а й легітимізація незалежності України в такий спосіб, який би не викликав сумнівів. Позитивний досвід здобуття незалежності республіками Балтії на республікансь-ких референдумах став прикладом для його наслідування Україною. 3 липня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про всеук-раїнський та місцеві референдуми», який створював правове підгрунтя для проведення всеукраїнського референдуму щодо незалежності України. Всеукраїнський референдум вимагав виваженого підходу і більшість законодавців зайняли помірковану позицію щодо його про­ведення, вважаючи за необхідне приведення Конституції УРСР 1978 р. у відповідність до положень Декларації. Проявом такої конст­руктивної позиції став розвиток положень Постанови Президії Вер-ховної Ради Української РСР «Про вибори Президента Української РСР» від 25 червня 1991 р. у законах України «Про заснування посту Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Кон­ституції (Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Ук­раїнської РСР», «Про вибори Президента Української РСР» від 5 лип­ня 1991 р. Зазначений Закон легітимізував в Україні пост глави держа-ви — Президента України та визначив його правовий статус.

¹ Тодьіка Ю.М. Конституция Украиньі: Проблемм теории и практики. — X., 2000. — С. 92.

102

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

Еволюційний конституційний процес в Україні був перерваний спробою державного перевороту 19—21 серпня 1991 р. в Москві, вчи-неною консервативно налаштованими представниками союзних дер-жавних органів, які різними засобами намагалися зберегти СРСР і не допустити виходу з нього союзних радянських республік. 3 цією метою було створено Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), який очолив Г. Янаєв. Путчиста ізолювали Генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачова, який перебував на відпочинку у м. Форосі, привели у бойову готовність віддані їм підрозділи збройних сил, міліції та КДБ, ввели на вулиці столищ важку панцерну техніку. ДКНС виступив із зверненням до громадян СРСР, в якому закликалося зберігати порядок і не перешкоджати діям, спрямованим на понов-лення конституційного ладу та збереження цілісності СРСР. При цьо-му путчисти апелювали до результатів референдуму СРСР 17 березня 1991 Р- Протистояння ДКНС та демократично налаштованих сил на чолі з Б. Єльциним закінчилося цілковитою поразкою путчистів.

Події 19—21 серпня 1991 р. сприяли активізації національного кон­ституційного процесу і вже 24 серпня 1991 р. Верховна Рада Ук­раїнської РСР, реалізуючи положення Декларації про державний суве-ренітет України, урочисто прийняла історичний Акт проголошення незалежності України. В Акті проголошувалося створення незалежної самостійної Української держави Україна. Тобто Акт проголошення незалежності України і став точкою відліку першого періоду (1991—1996 рр.) розвитку конституційного права в незалежній Україні.

Акт проголошення незалежності України мав установчий харак­тер, оскільки змінював державний і суспільний лад України й регулю-вав велике коло найважливіших питань суспільного та державного життя, які зазвичай регулюються конституціями, тобто був фактично малою Конституцією України. Положення Декларації й Акта прого­лошення незалежності України згодом були розвинені у Законі Ук­раїни «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. Поло­ження цього Закону визначали дію Конституції УРСР 1978 р. до прийняття нової Конституції, констатували факт трансформації Вер­ховно! Ради Української РСР на Верховну Раду України, встановлю-вали державний кордон України, надавали право на громадянство всім особам, які постійно проживали на території України станом на 24 серпня 1991 р. Цей акт мав суттєве міжнародно-правове значення, оскільки був законодавчою базою для повноцінного входження Ук­раїни до міжнародної спільноти.

103

Розділ II. Історія конституційного права Украіни

Іншим важливим нормативно-правовим актом, що визначав пра-вовий статус населення Украіни, став Закон Украіни «Про громадянство Украіни» від 8 жовтня 1991 р. Цей Закон та інші нормативні ак­та, прийняті відповідно до його положень, визначали: які особи визнаються громадянами Украіни; порядок набуття українського гро-мадянства; підстави для втрати та виходу з українського громадянст-ва; громадянство дітей при зміні громадянства батьків і при усинов-ленні; які органи держави уповноважені вирішувати питання грома­дянства і порядок його оформлення; як виконуються рішення з пи-тань громадянства і порядок їх оскарження.

Але чинне на той час конституційно-правове законодавство, що визначало правовий статус України як самостійної суверенної держави, не вирішувало проблему в комплексі — навіть після проголошення Ак­та незалежність України протягом більш як трьох місяців не була виз-нана жодною державою світу. Головною причиною такої ситуації стало те, що Акт проголошення незалежності України, попри його історичне значення, залишався звичайним парламентським законом. Верховна Рада України здійснила установчу владу, яка належить Українському народові, що було виправдано історичними реаліями, але легітимізація незалежності держави вимагала таких законодавчих форм, які б не вик-ликали сумнівів. Загальновизнаною формою легітимізації незалеж­ності в другій половині XX ст. стали загальнонаціональні референдуми.

Проведення всеукраїнського референдуму щодо легітимізації Акта проголошення незалежності України було призначене на 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум мав проводитись водночас із пер­шими президентськими виборами в Україні. Такий крок викликав не-однозначну реакцію серед політичних сил незалежної України щодо успіху проведення всеукраїнського референдуму. Навіть національ-но-патріотичні сили висловлювали сумніви щодо його доцільності, остерігаючись інертності громадян та їх просоюзницьких позицій. Але сумніви виявилися марними — 1 грудня 1991 р. 31, 9 млн грома­дян України з 37, 9 млн, які мали право голосу, взяли участь у рефе­рендум!. 3 них 28,8 млн громадян (90,32 %) проголосували за Акт про­голошення незалежності України. Так, Акт, прийнятий Верховною Радою Української РСР, набув вищої юридичної сили і став легітим-ною, визнаною у всьому світі, формою національного державотво-рення. Президентські вибори також були визнані такими, що відбу-лися. Першим всенародно обраним Президентом України став пер­ший Голова Верховної Ради України Л. М. Кравчук.

104

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

2#_г**!ї?ГХХ?ЯІЇГЇ^ :::::Т

Вже 2 грудня 1991 р., навіть не чекаючи оприлюднення результатів всеукраїнського референдуму, незалежність України була визнана Польшею та Канадою, а пізніше — всім світом. Так, лише з 1 грудня 1991 р. по 31 січня 1992 р. Україну як суверенну незалежну державу визнали понад 100 зарубіжних країн.

На підставі результатів всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Україна першою з колишніх радянських республік заявила, що стосовно себе Договір 30 грудня 1922 р. про утворення СРСР вважає недійсним і нечинним. 8 грудня 1991 р. відбулося підписання Біловезької угоди президентами Росії, України та Головою Вер-ховної Ради Білорусі, що стало кардинальним кроком до припинен­ня існування Радянського Союзу. Вслід за Україною 12 грудня До­говір 1922 р. був денонсований Росією. Де-юре СРСР проіснував ще 18 днів. 25 грудня 1991 р. М. С. Горбачев підписав указ про скла-дення повноважень Верховного Головнокомандувача, а 26 грудня на останньому засіданні верхньої палата Верховної Ради СРСР — Ради Республік, депутати від п'яти азіатських радянських рес­публік, що формально залишалися в складі СРСР, прийняли Декла­рацию про припинення існування СРСР як держави і суб'єкта міжнародного права. СРСР фактично та юридично припинив своє існування.

Одним із перших законів незалежної України став Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня

1991 р. Пізніше положення цього Закону були розвинені в Законі Ук­ раїни «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. Важ- ливими стали нормативні положення, відповідно до яких Україна визнавала міжнародні договори, ратифіковані парламентом невід'єм- ною частиною національного законодавства.

Відразу після визнання незалежності України почала активно фор-муватися система конституційного законодавства України. 14 лютого

1992 р. було прийнято Закон про внесення змін і доповнень до Кон­ ституції Української РСР 1978 р. та ряд інших конституційних законів незалежної України.

Оновлена радянська конституція мала тимчасово (до прийняття нової Конституції України) виконувати ії функції. Положення чинної на той час Конституції більш чітко розмежовували повноваження за-конодавчої, виконавчої й судової влади. Були також затверджені дер-жавні символи України — Державний Герб, Державний Прапор і Дер-жавний Пмн України.

105

Розділ II. Історія конституційного права України

За оновленою Конституцією єдиним органом законодавчої влади в Україні була Верховна Рада в складі 450 народних депутатів, що оби-ралися населенням на основі загального, рівного і прямого виборчо-го права при таємному голосуванні. Правовий статус парламентаріїв визначався Законом України «Про статус народного депутата Ук­раїни» від 17 листопада 1992 р. У цьому Законі визначалися: консти-туційно-правовий статус народного депутата України; його права та обов'язки у Верховній Раді України та и органах, у виборчому окрузі та за його межами; гарантії депутатської діяльності та встановлювала-ся відповідальність вітчизняного парламентарія за порушення чинно­го законодавства.

3 метою здійснення законопроектної роботи, попереднього розгля-ду і підготовки питань, що належать до компетенції українського пар­ламенту, Верховна Рада України сформувала з числа парламентаріїв постійні комісії. Організація та діяльність цих комісій регламентувала-ся Законом України «Про постійні комісії Верховної Ради України» від 4"квітня 1995 р. Положення Закону про постійні комісії (після 1996 р. — комітети) парламенту закріплювали правовий статус парла­ментских комісій, визначали їх функції та повноваження і встанов-лювали порядок роботи постійних комісій Верховної Ради України.

Главою держави і главою виконавчої влади визначався Президент України. Його конституційно-правовий статус, права і обов'язки виз­начали Конституция і Закон «Про Президента Української РСР» від 5 липня 1991 р.

Важливою віхою в конституційному розвиткові незалежної Ук­раїни стала судово-правова реформа 1992-1994 рр. У квітні 1992 р. Верховна Рада України схвалила Концепцію судово-правової рефор-ми, основним завданням якої стала розбудова досконалої, незалежної у здійсненні своїх повноважень національної судової системи. Нев-довзі український парламент прийняв ряд законів, спрямованих на реалізацію завдань, визначених Концепцією, а саме: закони України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р., «Про судо-устрій України» від 17 червня 1992 р. «Про статус суддів» від 15 фудня 1992 р., «Про органи суддівського самоврядування» від 2 лютого 1994 р. При цьому запорукою ефективного реформування судової си­стеми України стала правова реформа організації та діяльності органів досудового слідства, прокуратуру адвокатури та визначення правового статусу і компетенції органів юстиції, внутрішніх справ, органів державної безпеки. У цей період Верховна Рада України при-

106

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

ймає такі закони України: «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р., «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р., «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р., «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р. Характерно, що, крім демократичних засад судоуст-рою, чинне законодавство того часу закріплювало пріоритет право-охоронних функцій у діяльності органів міліції та державної безпеки.

Знайшли своє законодавче закріплення і концептуальні положення про політичний плюралізм, свободу слова, віросповідання тощо. Зокрема, Верховна Рада України прийняла Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. У цьому Законі ви-значалося право громадян на свободу совісті та створення релігійних організацій і участь у їх діяльності, встановлювалися права і свободи релігійних організацій і громадян, пов'язані зі свободою віроспо­відання, та закріплювався правовий статус державних органів Украї­ни у справах релігій. 16 червня 1992 р. був прийнятий Закон України «Про об'єднання громадян», який закріплював та деталізував право громадян на свободу об'єднання, регламентував порядок створення та реєстрації в Україні політичних партій та громадських об'єднань, вимоги до легітимізації їх діяльності, а також встановлював юридич-ну відповідальність за порушення законодавства.

Було також створено законодавчу базу з реформування орг^лів місцевого самоврядування, що отримала своє закріплення в Законі України «Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування», прийнятому в березні 1992 р. Відповіднодо Закону діяльність Рад народних депутатів обмежувалася повноваженнями в здійсненні місцевого та регіонального самоврядування, а функції ви-конавчої влади на місцях делегувалися представникам Президента України в областях і районах, а також у містах Києві та Севастополі. Конституційно-правовий статус депутатів місцевих рад визначався в Законі України «Про статус депутатів місцевих Рад народних депу­татів» від 4 лютого 1994 р.

У подальшому виникла потреба у регулюванні конституційно-пра-вового статусу осіб, які, не будучи громадянами України, перебувають на її території — іноземців, осіб без громадянства та біженців. 3 цією метою Верховна Рада України прийняла Закон «Про біженців» від 24 грудня 1993 р., в якому визначався конституційно-правовий статус біженців та встановлювалися нормативно-правові та організаційно-правові гарантії прав осіб, які вимушено залишили державу своєї гро-мадянської належності. Згодом був прийнятий Закон України «Про

107

Розділ II. Історія конституційного права Украши

правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р., в якому визначалися основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, що проживають чи тимчасово перебувають в Україні, та порядок вирішення питань, які пов'язані з їх в'їздом в Украшу і виїздом з України.

За доволі короткий проміжок часу в незалежній Україні було ство­рено правову базу, що регламентувала основні питання суспільного та державного життя. Але безконфліктного функціонування усіх гілок влади, всього державного механізму в центрі та на місцях не вдалось досягти.

Наслідки протистояння між парламентом та Главою держави найбільш рельефно виразилося в недовірі громадян Украши до політики конфронтації, що проводилася Верховною Радою Украши. Так, ще на початку 1992 р. почався збір підписів громадян Украши щодо проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою з питання: «Ви за дострокове припинення повноважень Верховної Ради України після дострокових виборів парламенту Ук­раїни у 1993 р.?»¹. Але станом на 21 грудня 1992 р. загальна кількість зібраних підписів на користь проведення всенародного голосування недосягла 3-мільйонноїквоти, передбаченої законом про референду-ми 1991 р., і референдум не проводився.

Конфліктна ситуація виникла і з законодавчим регламентуванням статусу Автономної Республіки Крим. 12 лютого 1991 р. Верховна Ра­да Української РСР прийняла закон про надання Кримській області статусу Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Рес­публіки, а обласній раді народних депутатів — статусу Верховної Ради Кримської АРСР. Спроба привести правовий статус автономії відповідно до чинного законодавства України не мала успіху — Закон України «Про статус Автономної Республіки Крим» від 30 червня 1992 р. не набув чинності через амбіційні позиції Верховної Ради ав­тономії, яка ігнорувала необхідність приведення Конституції та зако­нодавства автономії у відповідність до чинного законодавства Ук­раїни.

Стало зрозумілим, що комплексне вирішення проблеми виходу з конституційної кризи можливе лише за умови розроблення та при-

¹ Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Референдуми в Україні: Історія та сучасність. — К., 2000. — С. 114.

108

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

йняття нової Конституції України, яка б повною мірою відображала інтереси фомадянського суспільства та всіх політичних сил в Україні.

Перший проект Конституції, розроблений робочою групою Л. П. Юзькова, зазнав редакційних змін від 29 січня 1992 р. і привер­нув серйозну увагу як вітчизняних, так і зарубіжних спеціалістів. У подальшому розвиток національного конституційного права в 1992—1996 рр. був тісно пов'язаний із створенням численних офіцій-них і неофіційних проектів Основного Закону*.

Зволікання з прийняттям нової Конституції України в цілому не­гативно позначилося на розвиткові національного конституційного права. Прикладом конституційної кризи (наприклад, ситуація із за-конодавчим регулюванням правового статусу органів виконавчої вла-ди на місцях) було скасування положень Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування» 1992 р. Натомість 3 лютого 1994 р. Верховна Рада прийняла Закон Ук­раїни «Про формування місцевих органів влади і самоврядування», який поновив радянську систему «Рад всіх рівнів» і наділив виконав-чими повноваженнями виконкоми Рад народних депутатів на місцях. Схожа ситуація склалася і з судово-правовою реформою — судова влада виявила бездіяльність за умови криміналізації всіх сфер суспільного і державного життя¹.

Певним тимчасовим компромісним виходом із конституційної кризи стало підписання Договору «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Ук­раїні на період до прийняття нової Конституції України», більш відо-мого як Конституційний Договір. Цей Договір набув чинності з мо­менту його підписання 8 червня 1995 р. Розділ 1 Договору декларував, що «на період до прийняття нової Конституції України організація та функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування здійснюється на засадах, визначених Законом «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні».

Фактично Договір відіграв роль альтернативної форми внесення

I змін до Конституції України, своєрідного механізму імплементації

Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Але

аналіз співвідношення чинної на той час Конституції України, Зако-

* Див.: розділ 6.2 Історія Конституції України.

¹ Кремінь В. Г., Табачник Д. В., Ткаченко В. М. Україна: Альтернатива поступу

(критика історичного досвіду). — К., 1996. — С. 486.

109

Розділ II. Історія конституційного права України

ну «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» та Дого­вору «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» свідчить про неоднозначність змісту й форми Договору 1995 р. По-перше, чинне конституційне законодав-ство України не передбачало такої юридичної форми нормативно-правового акта, як конституційний договір. Договір як джерело кон­ституційного права передував появі законів. Договірну форму мали перші конституції світу (Конституція Франції 1791 р. та ін.), в яких втілювалася доктрина суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, відповідно до якої прийняття конституції було санкціонуванням уже існуючого суспільного договору. На сьогодні договори використовуються в ок-ремих федераціях¹, але договір як джерело права більше характерний для міжнародного, цивільного, але не конституційного права.

По-друге, суб'єктами укладення Договору виступили Верховна Рада України та Президент України. Неодноразово висловлювалися сумніви шодо правомірності підписання договору з боку Глави держа­ви, оскільки Президент України не визначався чинним законодавст-вом як суб'єкт законотворчості. Слушною є думка В. М. Шаповала, що Глава держави (а водночас і глава виконавчої влади) та парламент виступали рівнозначними представниками інтересів українського на­роду і були тими організаційно-функціональними стрижнями дер-жавно-політичної влади в Україні, від порозуміння яких залежало функціонування всього державного механізму в цілому².

По-третє, договір мав тимчасовий характер — у ст. 61 Договору визначалося, що він діє до прийняття нової Конституції України, але не більше одного року з дня його підписання. Як наслідок — темпо-ральні властивості Договору не передбачали розвитку його норматив-них положень у нових законах, які б деталізували найважливіші суспільні відносини удержаві.

По-четверте, невизначеною залишалася юридична сила Договору. 3 одного боку, Договір мав «надконституційний» характер за суттю, а з другого — Конституція 1978 р. із змінами та доповненнями, а їх з 1989 по 1995 рр. було внесено двадцять чотири, залишалася чинною

¹ Шаповал В. Конституційні акти України першої половили 90-х років XX ст. (питання кваліфікації) // Право України. — 2000. — № 6. — С. 9.

² Там само. — С. 8.

НО

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

«в частині, що узгоджується з цим Конституційним Договором», і водночас де-юре мала таку саму юридичну природу, як і консти-туційні зміни та доповнення.

По-п'яте, на відміну від конституційних змін та доповнень Конституційний Договір мав комплексний і завершений характер й існу-вав як самостійний нормативний акт. Щодо співвідношення Догово­ру із Законом «Про державну владу і місцеве самоврядування в Ук-раїні», то Закон був текстуально інкорпорований до розділу 1 Консти­туційного Договору, становлячи зміст останнього. В той же час са-мостійно Закон не мав юридичної сили, а положення Договору вихо-дили за межі Закону.

По-шосте, Конституційний Договір деформував «конституційну тріаду: Конституція-Декларація-Акт». Декларація про державний суверенітет України й Акт проголошення незалежності як головні здобутки конституційного процесу в національному державотворенні залишилися поза правовим полем Конституційного Договору. Фак-тично утворилася подвійна структура «Конституційний До­говір—Конституція України».

I, по-сьоме, за змістом Конституційний Договір став ком-промісним конституційним актом між Главою держави та парламен­том, але його положення дають змогу говорити про пріоритет пропре-зидентських позицій у Договорі. Відповідно до нормативних поло-жень Договору Президент України був не лише Главою держави, а й залишався главою виконавчої влади. Тим самим Договір конститую-вав наявність в Україні президентської республіки.

Феномен правової природи Конституційного Договору викликає неоднозначні оцінки. О. М. Мироненко оцінює цей конституційний акт як такий, що розколов суспільство, відкинув конституційний процес майже до його початкової стадії та довів свою надуманість і повну недієздатність¹. В. М. Шаповал зазначав, що, попри супереч-ливість Договору, саме на його основі більше року здійснювались ор-ганізація та функціонування ключових гілок державного механізму². В. Д. Гончаренко констатував, що Договір був основним правовим ак­том, який на той час мав забезпечити організацію і діяльність держав-

¹ Конституція незалежної України / За ред. В. Ф. Погорілка, Ю. С. Шемшученка, В. О. Євдокимова. — К., 2000. — С. 40.

² Шаповал В. Конституційні акти України першої половини 90-х років XX ст. (питання кваліфікації) // Право України. — 2000. — № 6. — С. 9.

111

Розділ II. Історія конституційного права України

ного апарату України в період дії цього акта¹. В. Г. Кремінь, Д. В. Та­бачник і О. М. Ткаченко вважають, що Конституційний Договір, хоч і не поклав край кризовій ситуації в країні, проте поставив проблеми взаємовідносин двох гілок влади України в правове поле, в ор-ганізаційні рамки².

Складна і неоднозначна правова природа Договору не спростовує його значення в національному конституційному процесі. Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» 1995 р. став помітною віхою в історії консти­туційного права України, оскільки стимулював конституційний про-цес та прискорив прийняття чинної Конституції України.

Втім Конституційний Договір не вирішував проблеми прийняття Конституції України. Вже 28 травня — 4 червня 1996 р. відбулося пер­ше читання проекту, а через два тижні — друге читання. Доопрацьо-ваний Тимчасовою спеціальною комісією проект Основного Закону був прийнятий Верховною Радою у першому читанні 4 червня (258 голосів — «за»). При підготовці до другого читання проекту Кон­ституції України Тимчасова спеціальна комісія врахувала близько 6 тисяч поправок до зазначеного акта.

Ситуація загострилася 26 червня 1996 р., коли Рада національної безпеки України і Рада регіонів при Президентові України виступили з різким засудженням будь-яких подальших зволікань з прийняттям нової Конституції України, оскільки такі зволікання загострюють соціально-економічну ситуацію в державі. Того самого дня Президент України видав Указ про проведення всеукраїнського референдуму 25 вересня 1996 р. щодо прийняття нової Конституції України, в ос­нову якої було покладено варіант проекту Основного Закону в ре-дакції робочої групи від 11 березня 1996 р.

Цей проект мав пропрезидентський характер і загрожував існуванню парламенту в тодішньому його складі, оскільки передбачав ство-рення двопалатного парламенту Національних зборів України. До то­го ж у разі прийняття Конституції шляхом всенародного голосування авторитет парламенту був би суттєво підірваним.

¹ Гончаренко В. Державно-правове будівництво в перші роки нєзалежної України (24 серпня 1991 р. — серєдина 1996 р.) // Вісник Академії правових наук України. — 1999. —№4. —С. 82.

² Кремінь В. Г., Табачник Д. В., Ткаченко В. М. Україна: альтернатива поступу (критика історичного досвіду). — К., 1996. — С. 655.

112

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

У відповідь на це Верховна Рада України прийняла 27 червня По­станову «Про процедуру продовження розгляду проекту Конституції України у другому читанні». Відповідно до положень Постанови По-годжувальна рада депутатських фракцій і труп визначає нерозглянуті статті конституційного проекту або їх окремі частини і вносить про­позиції про їх попередній розгляд. Парламент розглядає визначені Погоджувальною радою статті та їх окремі частини в редакції, запро-понованій Тимчасовою спеціальною комісією, і приймає щодо них рішення згідно з Регламентом. У разі відхилення пропозиції Комісії голосуються альтернативні поправки до цієї пропозиції. В разі відхи­лення всіх поправок передбачалося вироблення узгоджувальної ре­дакції її тексту з урахуванням поправок, що набрали найбільшу кількість голосів. Узгоджувальні пропозиції мали розроблятися Пого­джувальною радою і передаватися до Тимчасової спеціальної комісії для опрацювання та внесення їх на розгляд парламенту. Також перед­бачалося, що проведення всеукраїнського референдуму щодо затвер-дження тексту Конституції України могло бути за умови доопрацю-вання проекту Тимчасовою спеціальною комісією і прийняття його у другому читанні відповідно до вимог Регламенту з урахуванням заува-жень і пропозицій Президента України¹.

Було також вирішено проводити роботу в режимі одного засідання до прийняття нової Конституції України. 28 червня 1996 р. о 9 годині 18 хвилин після 24 годин безперервної праці Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України («за» проголосували 315 народних депутатів). Після прийняття Конституції України Пре­зидент скасував свій Указ про проведення всеукраїнського референ­думу.

Водночас Закон України «Про прийняття Конституції України та введення її в дію» від 28 червня 1996 р. засвідчив втрату чинності Конституцією (Основним Законом) України від 20 квітня 1978 р. з на-ступними змінами та доповненнями та Конституційним Договором між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого са-моврядування в Україні» у зв'язку з прийняттям Конституції України.

Прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. стало основним здобутком першого періоду (1991 — 1996 рр.) й водночас точкою

¹ Шемшученко Ю. С. Від Декларації — до Конституції // Правова держава. — 1997. — Вип. 8. — С. 9.

113

Розділ II. Історія конституційного права України

відліку другого періоду (1996—2006 р.) розвитку конституційного пра­ва незалежної України. Чинна Конституція підсумувала попередній розвиток суспільства й держави, створила об'єктивно необхідні пра-вові основи їх функціонування і подальшого розвитку, зумовила не-зворотність цих процесів і нове ставлення до України інших держав та міжнародних органів й організацій¹.

Характерною ознакою другого періоду стало формування в Україні якісно нового повноцінного національного права. На відміну від по-переднього періоду в 1996—2006 рр. почала формуватися комплексна система конституційного права, що була відображена в системі чин­ного конституційного законодавства. Конституція України стала підгрунтям для розвитку всього національного права України в ціло-му, всіх ії галузей.

На виконання положень Конституції України було прийнято ряд законів, шо деталізували і розвинули конституційні положення. Пер­шим законом, прийнятим відповідно до чинної Конституції України, став Закон України «Про Рахункову палату» від 11 липня 1996 р. Цей Закон визначив конституційно-правові засади організації та діяль-ності Рахункової палата. Першочерговість прийняття закону про Ра­хункову палату зумовлювалася терміновою потребою приведення бю­джетного процесу у відповідність до нового Основного Закону.

Важливим кроком у реалізації конституційних положень стало прийняття Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. Законодавство про органи конституційної юстиції в Україні веде свою історію з 1992 р., коли був прийнятий перший національний Закон про Конституційний Суд, положення якого так і не були реалізовані в повній мірі до 1996 р. Чинний Закон про Кон­ституційний Суд України визначив його єдиним органом консти­туційної юстиції в Україні. Закон також визначив порядок організації та діяльності Конституційного Суду, правовий статус суддів Консти­туційного Суду, порядок конституційного провадження та правову природу рішень і висновків Конституційного Суду України.

У 1997—1999 рр. були конституйовані положення нині чинного Основного Закону про вибори, про організацію і діяльність органів державної влади та місцевє самоврядування. Законотворча робота

¹ Конституційне право України: Підруч. / За ред. В. Ф. Погорілка. — 2-ге вид. — К., 2000. — С. 3.

114

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

парламентарии щодо вдосконалення чинного виборчого законодав-ства зумовлювалася нагальною потребою приведення законодавства про вибори у відповідність до норм Основного Закону напередодні чергових парламентских та місцевих виборів.

Спершу було прийнято Закон України «Про вибори народних де-путатів України» від 24 вересня 1997 р., який на відміну від поперед-нього деталізував нову виборчу систему, передбачену чинною Конституцією, за якої депутатский корпус у складі 450 депутатів напо­ловину обирається в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а наполовину — за списками кандидатів у депу­тата від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандат-ному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційно-го представництва. У Законі також було передбачено розширення кола осіб, які мали пасивне виборче право — право голосу визнава-лося за всіма громадянами України, що досягли на день проведення голосування вісімнадцяти років, окрім громадян, які визнані недієздатними у судовому порядку. Новими для законодавства про парламентські вибори стали положення про Центральну виборчу комісію, створення якої передбачалося Конституцією України. На основі цього Закону були проведені парламентські вибори 29 берез-ня 1998 р.

17 грудня 1997 р. було прийнято Закон України «Про Центральну виборчу комісію», на яку покладалося забезпечення організації підго-товки і проведення виборів Президента України, народних депутатів України, а також всеукраїнських і місцевих референдумів та консуль-тативно-методичне забезпечення виборів до місцевих рад, сільських, селищних, міських голів. Закон про Центральну виборчу комісію виз-начив порядок утворення, склад і організацію діяльності Комісії, за­твердив її повноваження та порядок роботи.

Виходячи з положень Конституції України і законів України «Про Центральну виборчу комісію», «Про місцеве самоврядування в Ук-раїні» та інших чинних законів, Верховна Рада України прийняла ряд виборчих законів, а саме: Закон України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» 14 січня 1998 р., Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономно! Ре-спубліки Крим» від 12 лютого 1998 р. Напередодні чергових прези­дентских виборів український парламент прийняв Закон України «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р. Положення Закону про вибори Президента України стали правовим підгрунтям

115

Розділ II. Історія конституційного права України

президентських виборів, які були проведені в жовтні—листопаді 1999 р. у два тури. Перемогу на виборах отримав Л. Д. Кучма.

Отже, Конституція України стала фундаментом для формування якісно нового чинного законодавства, що врегулювало виборче пра­ва. Втім, доводиться констатувати, що парламентарії невиправдано уникали реформування законодавства про референдуми в Україні. Закон України «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» від 3 лип-ня 1991 р. не був приведений у відповідність до положень чинного Ос­новного Закону, що суттєво позначилося на законодавчому забезпе-ченні всеукраїнського референдуму 2000 р.

Верховна Рада України також провела велику роботу щодо законо-давчого регулювання конституційно-правового статусу органів дер-жавної влади, існування яких прямо передбачалося Конституцією України. Ряд цих державних органів були раніше невідомими консти-туційному праву України. Зокрема, 23 грудня 1997 р. відповідно до ст. 101 Конституції України Верховна Рада прийняла Закон «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». На Упов-новаженого Верховної Ради України з прав людини (омбудсмана) по-кладався парламентськии контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на тери-торії України і в межах її юрисдикції. Закон установив порядок при-значення на посаду, звільнення з посади та припинення повноважень омбудсмана, визначив його повноваження, закріпив гаранта діяль-ності Уповноваженого.

Важливе значення для вітчизняної юстиції та системи правосуддя має Закон України «Про Вищу раду юстиції», прийнятий 15 січня

1998 р. На Вищу раду юстиції було покладено відповідальність за фор­ мування високопрофесійного суддівського корпусу.

Реалізуючи положення ст. 107 Конституції України, Верховна Рада прийняла Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 5 березня 1998 р., в якому визначила конституційно-пра-вові засади організації та діяльності РНБО як координаційного орга­ну з питань національної безпеки і оборони при Президентові України; її склад, структуру, повноваження.

У Законі України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня

1999 р. був закріплений конституційно-правовий статус місцевих ор­ ганів виконавчої влади. Закон встановив порядок формування місце­ вих державних адміністрацій, визначив їх компетенцію, організацію та порядок діяльності.

116

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

Після прийняття нової Конституції України відбулося реформу-вання законодавства про місцеве самоврядування. 21 травня 1997 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про місцеве самоврядуван­ня в Україні». Закон визначив конституційно-правові засади здійс-нення місцевого самоврядування в Україні, визначив основні принципи, систему та форми здійснення місцевого самоврядування; поря­док формування, структуру, повноваження і порядок роботи органів місцевого самоврядування; гарантії місцевого самоврядування.

3 урахуванням особливого адміністративно-правового статусу Ав­тономної Республіки Крим та міст Киева і Севастополя постало пи­тання щодо визначення конституційних засад місцевого самовряду­вання на їх території. Одною з перших спроб вирішення цього питання стало прийняття Закону України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» від 10 лютого 1998 р., відповідно до якого ВР Авто­номної Республіки Крим визначалася як представницький орган Ав­тономно'! Республіки Крим. Але цей Закон не вирішував у комплексі проблему законодавчого регулювання правового статусу Автономної Республіки Крим.

У ході тривалих дискусій між різними політичними силами Авто-номі'ї був розроблений проект кримської Конституції, основним по­ложенням якого стало всебічне врахування багатонаціонального, ба-гатоконфесійного і різномовного населення Автономної Республіки Крим. 21 жовтня 1998 р. на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим була прийнята Конституція Автономної Республіки Крим. її положення: визначили конституційно-правовий статус Ав­тономної Республіки Крим, територію, символи і столицю Автоном­ної Республіки Крим; встановили порядок забезпечення прав і свобод громадян України та прав національностей в Автономній Республіці Крим; закріпили правовий статус та повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради Міністрів Автономної Рес­публіки Крим, Представництва Автономної Республіки Крим, ор­ганів правосудия, прокуратури та правоохоронних органів у Авто­номній Республіці Крим; врегулювали порядок здійснення самовря­дування в Автономній Республіці Крим та визначили гарантії статусу і повноважень Автономної Республіки Крим.

Відповідно до ст. 135 Конституції України Конституція Автоном­ної Республіки Крим була затверджена 23 грудня 1998 р. і набула чинності водночас із Законом України «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим». Пункт 4 цього Закону також визначив

117

Розділ II. Історія конституційного права України

таким, що втратив чинність, Закон України «Про Конституцію Авто­номної Республіки Крим» від 4 квітня 1996 р.

Реалізуючи конституційні положення про спеціальний статус та особливості місцевого самоврядування в місті Києві, український парламент прийняв Закон «Про столицю України — місто-герой Київ» від 15 січня 1999 р. Цей Закон визначив: спеціальний консти-туційно-правовий статус міста Киева як столищ України; ор-ганізаційно-правові засади здійснення місцевого самоврядування та виконавчоі влади в місті Києві та особливості взаємодіі цих органів з іншими органами влади, підприємствами, представництвами; га­ранта забезпечення здійснення містом Киевом столичних функцій.

Окрім того, до ряду конституційних законів України чи їх окремих положень, прийнятих до 28 червня 1996 р., були внесені відповідні зміни та доповнення з метою приведення їх у відповідність до чинної Конституції. Це — закони України «Про громадянство України» (зміни внесені в 1997 р.), «Про надзвичайний стан» (1997 р.), «Про об'єднання громадян» (1997 р.), «Про статус народного депутата України» (1994 р. зі змінами і доповненнями від 1995, 1997, 1998 рр.), «Про комітети Вер­ховної Ради України» (1998 р.), «Про судоустрій України» (1999 р.), «Про статус депутатів місцевих Рад народнихдепутатів» (1996 р.) та ряд інших.

Окремі законопроекти, передбачені положеннями Конституції України, були прийняті Верховною Радою України і відповідно до ст. 93 Конституції направлен!" Президенту України, але не були підписані чи повернені зі своїми вмотивованими і сформульованими пропо-зиціями в п'ятнадцятиденний термін. Це, зокрема, Закон «Про Кабінет Міністрів України». Причиною такої ситуації став колізійний характер ч. 3 ст. 94, яка передбачала, що в разі, якщо Президент Ук­раїни протягом встановленого строку не повернув закон для повтор­ного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений, але вказане норма-тивне положення не визначило суб'єкта, який має право підпису за­кону, і відповідні закони, не маючи підпису Президента України, йшли у великій кількості у небуття.

Втім ряд законів України, прийняття яких прямо було передбаче-не Конституцією України, не були вчасно прийнятими. Однією з причин цього стало нове загострення протиріч між Президентом Ук­раїни і Верховною Радою України напередодні виборів Глави держави у 1999 р. Ці протиріччя загальмували законотворчу роботу парламен­ту і поставили під загрозу реалізацію приписів, передбачених

118

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

розділом XV «Перехідних положень». До того ж парламентські вибо-ри 1998 р. та вибори Президента України в 1999 р. фактично перевели законодавчу діяльність у політичне річище. В 1998 і 1999 рр. було здійснено кілька спроб ініціювати проведення всеукраїнських рефе-рендумів з питань, що прямо чи опосередковано стосувалися довіри (недовіри) Президентові України і Верховній Раді України, але вони виявилися безрезультатними.

Політична та соціально-економічна криза вкрай загострилася на-прикінці 1999 р., коли парламент виявив свою неспроможність вчас-но прийняти Державний бюджет на 2000 р., поданий Кабінетом Міністрів України, а Верховна Рада України розділилась на парла-ментську «більшість» та «меншість». Скориставшись нагодою, парла-ментська «більшість» без участі народних депутатів України, які ввійшли до парламентської «меншості», переобрала керівництво пар­ламенту та керівництво комітетів Верховної Ради України.

Протиріччя між Главою держави та парламентом продовжувалися і після виборів Президента України в 2000 р., на яких Главою був по­вторно обраний Л. Д. Кучма. 3 метою здійснення конституційної ре-форми у 2000 р. було проведено всеукраїнський референдум за народ­ною ініціативою, на який виносилися питання, пов'язані з достроко-вою відставкою парламенту, обмеженням депутатського імунітету, скороченням кількісного складу парламенту та двопалатністю май-бутнього парламенту України.

Проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціати­вою викликало численні дискусії між прихильниками й противника­ми конституційної реформи, але, не зважаючи на песимістичні про-гнози, 16 квітня 2000 р. відбулося голосування з питань, винесених на всеукраїнський референдум, участь у якому взяли 29 728 575 виборців (81,15 %) з 36 629 926 громадян, що були включені до списку грома-дян України, які мали право голосу на всеукраїнському референдумі. Всі питання референдуму отримали підтримку виборців: за питання про додаткові підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України проголосувало 84,69 % громадян України, які взяли участь у голосуванні; за обмеження депутатської недоторканності — 89 %; за зменшення конституційного складу парламенту з 450 до 300 народних депутатів України — 89,91 %; за необхідність форму-вання двопалатного парламенту в Україні — 81,68 %'.

¹ Про підсумки всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року: Повідомлення Центральної виборчої комісії // Голос України. — 2000. — 25 квітня.

119

Розділ II. Історія конституційного права України

Не зважаючи загалом на негативну оцінку всеукраїнського рефе­рендуму 16 квітня 2000 р. світовою спільнотою, зокрема Венеціанською комісією ПАРЄ, цей референдум був визнаний Консти-туційним Судом України легітимним, а його результати імперативни-ми, тобто такими, що не потребують санкціонування з боку будь-яко-го суб'єкта національного конституційного права, і мають бути ре-алізованими після їх оприлюднення. Втім результати всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. так і не були реалізовані під приводом штучної тези про необхідність розроблення конституційного ме-ханізму їх «імплементації». Численні офіційні та неофіційні проекти «імплементації» рішень всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. вкінець невілювали сам зміст проведеного голосування. У ході «імплементації» у Верховній Раді України не було одержано не-обхідної кількості голосів, тому рішення всеукраїнського референду­му 2000 р. не були реалізовані. Хоча «імплементація» рішень всеук­раїнського референдуму була бажаною, але не обов'язковою. Безпо-середня реалізація народного суверенітету була фактично проігноро-вана на користь політичних інтересів окремих соціальних труп, що спричинило нову конституційну кризу в державі.

Чергова конституційна криза вилилася в нове протистояння між парламентом та Главою держави. її кульмінацією став так званий «тайпгейт» (за аналогією з уотергейтом), коли народний депутат Ук­раїни О. О. Мороз в серєдині грудня 2000 р. оприлюднив запис роз-мов, що були несанкціоновано записані офіцером державної охорони і нібито стосувалися причетності Президента України Л. Д. Кучми, Глави Адміністрації Президента України В. М. Литвина та міністрів-силовиків до справи про зникнення 16 вересня 2000 р. опозиційного українського журналіста Г. Гонгадзе, з'ясуванням обставин якої зай-малася парламентська комісія під головуванням О. В. Лавриновича. Частина депутатського корпусу виступила з ініціативою відставки міністрів-силовиків та порушення процедури імпічменту Президен­та. Протистояння між парламентом і Главою держави вилилися у де-монстрації противників і прибічників Президента України, Верховної Ради України, що відбулися 19-23 грудня. Конституційна реформа набула другорядного значення.

Протиріччя між різними політичними силами в Україні вкрай за-гострилися навесні 2001 р. Опозиційні до Президента України Л. Д. Кучми політичні сили створили Форум національного порятунку (ФНП), який одним із основних завдань висував вимогу про дост-рокове припинення повноважень Президента України Л. Д. Кучми.

120

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

Доволі мирний хід політичного протистояння між опозицією та Главою держави був перерваний подіями 9 березня 2001 р., коли на чергову річницю з дня смерті відомого українського поета і громадсь-кого діяча Т. Г. Шевченка певні представники опозиції вдалися до си­лового протистояння з представниками правоохоронних органів, що відбулось біля пам'ятника Т. Г. Шевченка в одноименному парку та поблизу приміщення Адміністрації Президента України. Подальші прояви політичного екстремізму були припинені представниками правоохоронних органів.

У подальшому політична ситуація ускладнювалася кризою Кабіне-ту Міністрів України з подальшою відставкою уряду на чолі з прем'єр-міністром В. А. Ющенком і рядом спроб ініціювати всеукраїнський референдум за народною ініціативою, що прямо чи опосередковано мали антипрезидентський характер. Але жодний всеукраїнський ре­ферендум за народною ініціативою так і не вдалося провести.

Втім новітній період історії конституційного права позначився і певними здобутками. Верховна Рада України прийняла ряд важливих конституційних законів. Насамперед, це Закон України «Про грома-дянство України» від 18 січня 2001 р., що нормативно визначив по-няття громадянства України, порядок його набуття та припинення та визначив повноваження державних органів, які беруть участь у вирішенні питань громадянства¹. Цей Закон був деталізований в Указі Президента України «Питання організації виконання Закону України "Про громадянство України"» від 27 березня 2001 р.².

Іншим важливим конституційним законом став Закон України «Про політичні парті'ї в Україні» від 5 квітня 2001 р., що нормативно врегулював право громадян України на об'єднання в політичні партії, а саме: визначив поняття політичної партії, гарантії діяльності політичних партій, законодавчі обмеження щодо утворення і діяль­ності політичних партій в Україні, порядок утворення політичних партій, порядок їх реєстрації, права політичних партій та порядок здійснення державного контролю за діяльністю політичних партій³. Напередодні парламентських канікул отримав нову редакцію Закон України «Про статус народного депутата України», була проведена так звана «мала судова реформа» тощо.

¹ Відомості Верховно! Ради України. — 2001. — № із. — Ст. 65.

² Закон і бізнес. — 2001. — № 16. — С. 27-40.

³ Урядовий кур'єр. — 2001. — № 77. — С. 33-36.

121

Розділ II. Історія конституційного права України

Станом на 1 січня 2006 р. Перехідні положення Конституції Ук­раїни, за винятком п. 9 щодо функцій прокуратура були реалізовані у повному обсязі. Розвиваючи положення чинної Конституції Ук­раїни, Верховна Рада України прийняла в 2001—2005 рр. ряд галузевих кодексів. Зокрема, Кримінальний кодекс України, Цивільний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Кодекс адмі-ністративного судочинства України та ряд інших. Галузеві кодекси значною мірою сприяли підвищенню реалізації конституційних по-ложень. Зокрема, новий Кодекс адміністративного судочинства Ук­раїни в главі 6 «Особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ» визначив особливості провадження у спра­вах щодо оскарження нормативно-правових актів; рішень, дій або бездіяльності виборчих комісій, комісій з референдуму, членів цих комісій тощо.

Важливим напрямом реалізації Конституції України стало й про­ведення судово-правової реформи, започаткованої прийняттям Зако­ну України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р., який виз­начив систему судів загальної юрисдикції (місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховий Суд України) та їх функції. 3 2005 р. в Україні почала формуватися система спеціалізованих адміністративних судів.

Утім другий етап розвитку конституційного права незалежної Ук­раїни (1996-2006 рр.) не вирішив ряд стратегічних напрямів реалізації Конституції України. Зокрема, дотепер не існує законів України що­до конституційно-правового статусу Президента України, Кабінету Міністрів України, Державного секретаріату (до 2005 р. — Адмі-ністрація Президента України) та ряду інших важливих суб'єктів кон­ституційного права. Неприйнятими залишаються й закони України, які б визначили порядок діяльності Верховної Ради України, Консти­туційного Суду України тощо. Застарілими і такими, що суперечать чинній Конституції України, залишаються ряд важливих консти­туційних законів України, зокрема Закон України «Про всеук-раїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р.

Завершення другого етапу конституційного розвитку незалежної України ознаменувалося подіями, пов'язаними із виборами Прези­дента України в 2004 р., та Помаранчевою революцією. Вибори Пре­зидента України мали здійснюватися відповідно до Закону України «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р., але складність президентских перегонів у 2004 р. призвела до того, що

122

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

Законом України від 18 березня 2004 р. цей Закон було викладено у новій редакції. При цьому окремим положенням Закону України «Про вибори Президента України» Рішенням Конституційного Суду України від 24 березня 2005 р. було дано офіційне тлумачення, а при підготовці та проведенні повторного голосування 26 грудня 2004 р. та встановленні його результатів цей Закон застосовувався з особливос-тями, передбаченими Законом України № 2221-IV від 8 грудня 2004 р., який втрачав чинність у день, наступний з днем вступу на пост новообраного Президента України. Отже, численні суттєві зміни Закону України «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р. спричинили до того, що на час проведення другого туру ви-борів Президента України він набув якісно нового змісту, і тому в на-уковій літературі його іноді умовно називають «Законом про вибори Президента України 2004 р.».

Складність виборів Глави держави, що позначилися безпрецедент-ним використанням незаконних форм впливу на електорат під час проведення виборів Глави держави (використання адміністративного ресурсу, незаконна виборча агітація, протиправне використання відкріпних талонів для голосування, порушення виборчого законо-давства при підрахунку голосів, несанкціоноване проникнення до серверу ЦБК тощо), призвели до масових зібрань громадян, мітингів, походів, демонстрацій та інших легітимних форм безпосередньої демократії напередодні повторного голосування 26 грудня 2004 р. Після проведення повторного голосування (фактично третього туру виборів Глави держави), представники кандидата у Президенти України В. Ф. Януковича оскаржували підсумки голосування в судовому по­рядку, але Верховний Суд України визнав результати голосування легітимними. 10 січня 2005 р. Центральна виборча комісія видала По­станову «Про підсумки повторного голосування 26 грудня 2004 року та результати виборів Президента України», відповідно до якої пе-реміг В. А. Ющенко, набравши 51,99 % голосів громадян України, що взяли участь у голосуванні¹.

Юридичні наслідки Помаранчевої революції були втілені не лише в результатах виборів Президента України, а й у Законі України «Про внесення змін до Конституції України», що був прийнятий Верхов­ною Радою України 8 грудня 2004 р., і започаткував законодавче

¹ Урядовий кур'єр. — 2005. — 20 січня. — С. 2.

123

Розділ II. Історія конституційного права Украши

підгрунтя конституційної реформи в Україні. Цей Закон викликав не-однозначну реакцію в різних політичних сил у країні.

7 вересня 2005 р. Конституційний Суд України прийняв висновок № 1 -в/2005 у справі за зверненням Верховної Ради Украши про на-дання висновку щодо відповідності проекту закону України «Про внесення змін до Конституції України» вимогам статей 157 і 158 Кон­ституції України (справа про внесення змін до статей 85, 118,119,133, 140, 141,142, 143 Конституції України). Відповіднодоосновнихполо-жень цього висновку проект закону України «Про внесення змін до Конституції України» (реестр. № 3207-1) було визнано таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України¹. Цим вис-новком Конституційний Суд України зняв сумніви щодо майбутньо-го конституційно-правової реформи в Україні.

Після виборів Президента України було сформовано новий ко-аліційний уряд на чолі з Прем'єр-міністром Ю. В. Тимошенко. На жаль, новостворений уряд не зміг повною мірою подолати соціально-економічну кризу в державі, а у вересні 2005 р. Кабінет Міністрів Ук­раїни на чолі з Ю. В. Тимошенко був відправлений у відставку у зв'яз-ку з неспроможністю подолати соціально-економічні негаразди в суспільстві та державі та звинуваченнями екс-головою Державного секретаріату О. В. Зінченком окремих членів уряду в корупційних діях. Восени було сформовано новий склад Кабінету Міністрів Ук­раїни на чолі з Прем'єр-міністром Ю. Єхануровим.

У 2005 р. розвиток національного конституційного права позна-чився реалізацією окремих принципових положень конституційно-правової реформи, а саме — переходом від змішаної мажоритарно-пропорційної до пропорційної виборчої системи, за винятком ви­борів депутатів сільських і селищних рад і виборів сільських, селищ-них міських голів, які здійснюватимуться за мажоритарною системою відносної більшості.

Зокрема, 6 липня 2005 р. Верховна Рада України внесла відповідні зміни і доповнення до Закону України «Про вибори на-родних депутатів України» від 25 березня 2004 р., Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономно! Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від

'Через місцеву громаду до політичної реформи країни // Голос Украши. — 2005. — С. 6-7.

124

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

6 квітня 2004 р. та ряду інших нормативно-правових актів у сфері виборчого законодавства Украіни. Сутність і зміст внесених до ви-борчого законодавства Украіни змін полягає в реформуванні вибор-чоїсистеми Украіни. 26 березня 2006 р. чергові вибори народнихде-путатів Украіни здійснювалися на засадах пропорційності за спис­ками кандидатів у депутати від політичних партій і виборчих блоків політичних партій; вибори депутатів сільських, селищних рад — за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних ви­борчих округах, на які поділяється територія відповідного села, се­лища; вибори депутатів міських рад, районних рад у містах, районних рад, обласних рад, міст Киева та Севастополя, Верховної Ради Автономно! Республіки Крим — за пропорційною системою: депу­тати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від організацій політичних партій і виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному окрузі, межі якого збігають-ся з межами території відповідної місцевої громади та межами відповідних районів, областей, міст Киева і Севастополя, Автоном­но! Республіки Крим; вибори сільських, селищних, міських голів — за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в єдино­му одномандатному окрузі, межі якого збігаються з межами відповідної територіальної громади.

Влітку 2005 р. була здійснена спроба провести адміністративно-те-риторіальну реформу в Україні, але ії реалізація не знайшла підтрим-ки у суспільстві. Втім Верховна Рада Украіни виступила взимку

2005 р. за проведення реформи місцевого самоврядування, що перед- бачає ліквідацію районних державних адміністрацій і посилення по­ вноважень виконавчих комітетів місцевих рад.

Третій період розвитку конституційного права Украіни був запо-чаткований 1 січня 2006 р., коли набув чинності Закон Украіни «Про внесення змін до Конституції Украіни» від 8 грудня 2004 р., за винят-ком кількох його важливих частин, які набирають чинність з дня на-буття повноважень Верховною Радою Украіни, що буде обрана в

2006 р.

Утім запровадження конституційної реформи загострило взаєміни між Президентом Украіни, Верховною Радою Украіни і Кабінетом Міністрів Украіни і вже 10 грудня 2006 р. парламент проголосував за відставку уряду, який виконуватиме свої повноваження до формування нового уряду після чергових виборів народних депутатів Украіни 31 березня 2006 р.

125

Розділ II. Історія конституційного права України

Відставка Кабінету Міністрів України викликала критику Прези­дента України В. А. Ющенка, який вважає, що парламент переви-щив свої повноваження і порушив Конституцію України. Водночас Президент України висловив ініціативу про проведення всеук-раїнського референдуму з питань конституційної реформи, оскільки прийняття Верховною Радою України в грудні 2004 р. За­кону про внесення змін до Конституції України відбулося з пору-шенням конституційного законодавства. 17 січня 2006 р. Голова ЦБК Я. В. Давидович повідомив, що до Центральної виборчої комісії почали надходити матеріали стосовно ініціативи Президента України В. А. Ющенка про проведення всеукраїнського референду­му з питань конституційності реформи¹.

На сьогодні нагальними завданнями третьего періоду розвитку конституційного права України мають стати: комплексне впровад-ження конституційно-правової реформи в Україні: реалізація оновле-ної Конституції України; оновлення чинного конституційного зако­нодавства України із метою його приведення відповідно до оновленої Конституції України; прийняття законів України, прямо передбаче-них чинною Конституцією України, зокрема, законів про консти-туційно-правовий статус Президента України, Кабінету Міністрів Ук­раїни, Державного секретаріату та ряду інших важливих суб'єктів конституційних правовідносин; приведення чинного конституційно­го законодавства України у відповідність до європейських стандартів з метою реалізації зовнішньополітичного курсу України на євроінтег-рацію; завершення судово-правової реформи; проведення адмініст-ративно-територіальної реформи та реформи місцевого самовряду-вання та ряд інших.

2.2 Історія конституційного права України [ як науки і навчальної дисципліни

Конституційне право як наука — це сукупність теорій, концепцій, ідей, гіпотез, суджень, міркувань і висновків щодо консти­туційного права, його норм та інститутів. Наука конституційного права пройшла тривалий історичний шлях розвитку, але це відносно

¹ Голос України. — 2006. — № 9. — С. 2. 126

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

нова юридична наука, яка відокремилася від філософії, політології, загальної теорії держави і права та інших наук доволі пізно — у серєдин і XIX ст.

Процес формування галузі конституційного права припадає на період буржуазно-демократичних революцій у Європі та війни за не-залежність у Північній Америці. Здобутки них революцій і війни за незалежність були втілені в буржуазних конституціях, які й стали предметом перших глибоких наукових досліджень у галузі консти­туційного права.

Але й перші конституції мали переважно наукове підгрунтя. В їх основу були покладені здобутки філософів-мислителів щодо консти-туціоналізму, поділу влади, правової держави, прав і свобод людини й громадянина, форм безпосередньої демократії тощо.

Вагомий вплив на формування конституційного права як галузі права та юридичної науки мали праці європейських і американських просвітників XVI—XVIII ст. і насамперед Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, П. А. Гольбаха, I. Канта, I. Бентама, Г. В. Ф. Гегеля, А. Ш. А. Токвіля, Дж. Мілля, Т. Пейна, Т. Джефферсона та ін. їх теоретична спадщина була виражена в конституційних принципах народного суверенітету, поділу влади, верхо­венства конституції, природних і невід'ємних прав людини, правової держави, громадянського суспільства, федералізму тощо, які були втілені в перших конституційних актах — Декларації незалежності США 1776 р., Конституції США 1787 р., французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р., польській і французькій конституціях 1791 р. та в конституційних актах інших країн.

Зокрема, вагомий вплив на національний конституціоналізм, його подальший розвиток справила так звана Конституція П. Орлика 1710 р., яка стала більш відома світові як «Пакти та конституції за-конів та вольностей Війська Запорозького між ясновельможним геть-маном Пилипом Орликом та між старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким» від 5 травня 1710 р. Ця Конституція була складена в латинському та українському (дещо скороченому) варіантах гетьманом П. Орликом. До складу Конституції входили преамбула та 16 розділів. На думку I. О. Кресіної, в назві Конституції П. Орлика вживаються три назви нашої держави — Україна, Мала Рось та Військо Запорозьке. Водночас П. Орликові вдалося відстояти такі атрибута державності, як символи держави, система органів дер-жавної влади та місцевого самоврядування, а також соціальний та

127

Розділ II. Історія конституційного права України

культурно-освітній захист незахищених прошарків населення — ко-зацьких вдів та сиріт¹.

На превеликий жаль, цей досконалий зразок тогочасного консти-туціоналізму не був утілений у життя, оскільки на теренах сучасної України діяв чинний на той час Прутський (1711 р.) та турецько-ук-раїнські договори (1711-1712 рр.), що проіснували до 1714 р. Діяльність козаків мала обмежений характер і часто позначувалася лише військовими експедиціями.

Українська наука та освіта в галузі конституційного права розвива-лася у контексті світової й, насамперед, європейської історії консти­туційного права. Але тривалий час Україна була позбавлена держав-ності, а її сучасна територія перебувала спочатку під владою Російської імперії, Австро-Угорської імперії, Польщі та Румунії, а з 1922 по 1990 рр. — у складі Союзу Радянських Соціалістичних Рес-публік. Лише з проголошенням Декларації про державний суве-ренітет України починається етап самостійного розвитку національ-ного конституційного права як галузі права, юридичної науки та на-вчальної дисципліни.

Історію української науки та освіти в галузі конституційного права можна умовно поділити на кілька періодів: I період (1861-1864-1918 рр.) — дорадянський період; II період (1918-1991 рр.) — радянський період; III період (1991—2006 р.) — період незалежного розвитку України (пострадянський період). Кож-ний із цих періодів поділяється на окремі етапи, пов'язані переважно з станом розвитку Конституції України, зміст яких визначає сутність історії української науки та освіти в галузі конституційного права.

Слід взяти до уваги, що історії конституційно-правової науки та освіти передував протоконституційний період (із найдавніших днів до серєдини XIX ст.). За відсутності сформованого конституційного (державного) права в цей період його не можна повною мірою відне-сти до історії конституційно-правової науки та освіти, але, безпереч-но, він мав значний вплив на цю історію.

Витоками конституційно-правової думки України є насамперед правові пам'ятки Київської Русі, документа Козацької доби, консти-туційні проекти членів Кирило-Мефодіївського товариства. Як відо-

¹ Кресін О. В. Конституція Пилипа Орлика // Юридична енциклопедія / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К.: Укр. енцикл., 2001. — С. 297-299.

128

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

I мо, надбання протоконституційної думки України мали надзвичайно високий вплив не лише на теренах України, айв усьому світі. Неод­норазово вони бралися за взірець передових на той час джерел кон' ституційного права держав Європи.

Осередками науки конституційного права в Україні були, насам-перед, юридичні освітні навчальні заклади. Головними осередками юридичної науки та освіти в Україні були юридичні відділення ліцеїв, а пізніше — юридичні факультета університетів Російської імперії, Польщі, Австро-Угорщини та Румунії на території України. На російській частині території України діяли три таких ліцеї — Безбо-родьківський у Ніжині (1832-1875 рр.), Рішельєвський у Одесі (1817—1865 рр.) і Кременецький ліцеї (1819—1831 рр.) та Харківський (1805 р.), Київський (1834 р.), Новоросійський (1861 р.), Львівський (1661 р.) і Чернівецький (1875 р.) університети. За відсутності держав-ності в Україні юридична наука та освіта в ліцеях і університетах роз-вивалась у цілому в тих же організаційних формах і на тих же ор-ганізаційних засадах, що й в університетах Росії та інших країн. Зок-рема, у Київському університеті відповідно до університетського ста­туту від 18 червня 1863 р. діяла самостійна кафедра державного права, у Новоросійському університеті в 1865 р. на юридичному факультеті діяло 13 кафедр, у тому числі й кафедра державного права.

Водночас через об'єктивні обставини розвиток науки та освіти у галузі державного права в Україні був значною мірою зумовлений розвитком державно-правової думки в Росії, Австро-Угорщині, Польщі, Румунії. Державно-правова ідеологія, державна політика в галузі науки і освіти Росії, Австро-Угорщини, Польщі та Румунії три-валий час визначали основні напрями розвитку і становлення відповідної науки і освіти в Україні. Водночас об'єктивно здобутки представників науки українського державного (конституційного) права впливали на формування державного права сусідніх країн.

Професори державного (конституційного) права з «українських» університетів завжди були бажаними гостями російських та євро-пейських університетів і доволі часто продовжували в них свою кар'єру в галузі науки і освіти у сфері конституційного права. Пара­доксально, але вітчизняні вчені-конституціоналісти через історичні обставини здебільшого отримували визнання за межами України, за-лишаючись тривалий час, а деякі й нині, невідомими або маловідоми-ми в Україні. Відродження їх імен та ідей — справа честі науки кон­ституційного права України.

5 б-2оо 129

Розділ II. Історія конституційного права України

Провісниками національних конституційних ідей можна вважати авторів «Історії русів» I. П. Котляревського (1769—1838 рр.) та «Оди на рабство» В. В. Капніста (1758—1823 рр.). У цих творах відстоювалися права людини на вільне існування та особистий розвиток, право на ав-тономію України, а в перспективі і на національно-визвольне по-встання проти російського царату (за підтримки Пруссії). Пізніше ці ідеї були виражені у підручнику професора Харківського університету Й. Б. Шада (1758—1834 рр.) «Природне право», що був виданий (ла-тинською мовою) у 1814 р. Погляди Й. Б. Шада були розвинені в пра-цях його учнів і послідовників — А. Дурдовича, А. Гевліча, М. Білоуса.

У 1828 р. львівський, а згодом петербурзький професор, перший декан юридичного факультету Петербурзького університету П. Д. Лодій (1764—1829 рр.) видав працю «Теорія (трактат) загальних прав, яка містить у собі філософське вчення про природне загальне державне право», в якій відстоювалися позиції природного права. Найбільшу цінність становить глава V «Про формальні внутрішні права величності», в якій учений викладає своє бачення тогочасної конституційної держави.

П. Д. Лодій народився в 1764 р. у селі Збой Земщинського коміта-ту в Австро-Угорщині, до якого тоді належали західноукраїнські землі. Будучи професором логіки Львівського університету (1787—1802 рр.), успішно захистив і отримав ступінь доктора права. У 1819р. став першим деканом юридичного факультету Петербурзько­го університету. У своїх численних працях учений виступає проти ви-кладання у Російській імперії філософії, яка б виправдовувала бо-гослів'я, за що його праці вважаються «некорисними» і такими, що суперечать православній ідеології.

У 1828 р. виходить найвідоміший трактат професора П. Д. Лодія, українця за походженням, «Теорія (трактат) загальних прав, яка містить у собі філософське вчення про природне загальне державне право». Цей Трактат у своїй витонченості міг би «змагатися» з найкра-щими працями Ж.-Ж. Руссо та інших фахівців природного права, але, навіть будучи виданим у тогочасній Російській імперії, він став «не-потрібним», «несвоєчасним» для тієї епохи.

Але міркування цієї Теорії є глибокими і сучасними й на сьогодні. Зокрема, присвячуючи окремий розділ (відділення) про владу «Власть блюдущая», професор П. Д. Лодій писав: «Найсильніша пружина Державного механізму є громадяни; відповідно, Верховний Воло-дарь, за Правом Найвищого Нагляду має знати фізичні, моральні та

130

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

громадянські їх потреби; тому Правитель має знати їх кількість, для пізнання сили держави, що необхідно у випадку непередбачуваної війни — для заведення хлібних магазеєв, в необхідність подолання крайньої потреби щодо недоліків їх харчування».

Слова українського професора виявилися пророчими (й залиша-ються актуальними і нині) — на жаль, Перша світова війна виявила недоліки і фактичний крах режиму Царату: фактично третина насе­лення Російської імперії, однієї з наймогутніших у тогочасній Європі, виявилася «не врахованою», а більшість п мешканців не мала соціаль-ного захисту Правителя в час лиходнів. Складно вважати професора П. Д. Лодія протиставником тогочасного режиму, але його консти-туційні реформи виявилися непочутими і нереалізованими. На жаль, Теорія загальних прав, що містить філософські вчення про природне загальне державне право, не змогла бути об'єктивно використана для розбудови незалежної Української держави, але творчі надбання про­фесора П. Д. Лодія щодо побудови правової соціальної держави з успіхом можуть і мають бути використані сучасним поколінням ук-раїнських будівників держави.

На межі 30—40-х рр. XIX ст. серед дворянської інтелігенції Російської імперії, в тому числі й учених у галузі державного права, формуються два напрями суспільної й наукової думки, прибічників яких умовно називали слов'янофілами і західниками. Предметом дискусій між слов'янофілами і західниками стали питання історичної долі Російської імперії та народів, що входять до її складу; особли-вості політичного і правового досвіду держави у порівняльно-істо-ричному порівнянні з досвідом народів Європи та Сходу. Слов'я-нофіли дотримувалися думки про можливість особливого безрево-люційного шляху реформування державного ладу Російської імперії на основі патріархальних самобутніх традицій слов'янських народів. Західники бачили майбутнє Російської імперії в інтефації із Заходом шляхом проведення буржуазно-демократичних перетворень та сприйняття західноєвропейських конституційних цінностей. Особ-ливої популярності серед західників у той період набули ідеї I. Канта та Г. В. Ф. Гегеля.

Погляди вітчизняних слов'янофілів суттєво відрізнялися від по-зицій російських представників слов'янофільства, які фактично про-довжували розвивати у своїх працях тему: «Москва — третій Рим» і ке-рувалися відомою формулою режиму Миколи I, висловленої міністром освіти С. С. Уваровим: «Православ'я, самодержавність, на-

131

Розділ II. Історія конституційного права України

родництво». Йшлося про гармонійне поєднання православ'я та дер-жавної влади Російської імперії. На фоні тогочасних Балканських війн така ідеологія мала виправдовувати себе «урапатріотичними гас-лами», що частково спрацьовувала у багатонаціональній мілітаризо-ваній імперії.

Українські слов'янофіли відстоювали ідею створення християнсь-кої держави слов'янських народів на основі їх рівності та братерства. Ця ідея на той час здавалася чи не найкращим способом створення Української держави у вільній федерації (конфедерації) слав'янських народів. Історія показала недостоменність ідей слов'янофілів — їх щирі наміри не співпадали з істинними думками Російського Царату, котрий із самого початку скептично, і навіть негативно ставився до думок про федерацію слов'янських народів: Балканські війни багато в чому виявилися боротьбою за сфери впливу Російської та Османсь-кої імперії, в плани яких надання незалежності Україні не входило. Проте національні науковці щиро вірили у союз братніх слов'янських народів.

Українська конституційно-правова думка 50-х рр. XIX ст. ознамену-валася діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства (1845—1847 рр.), представники якого започаткували вітчизняний напрям слов'яно-філства. їх діяльність стала таким самим підгрунтям для українського конституціоналізму, як діяльність просвітителів для європейського конституційного права. У «Книзі буття українського народу» («Законі Божому»), відозвах, статуті товариства обгрунтовувалися політичні ідеї справедливості, свободи, рівності, братерства, слов'янського союзу у вигляді федерації слов'янських народів. Кирило-Мефодіївське товари-ство дало Україні плеяду видатних філософів, просвітників — Т. Г. Шевченка, Г. В. Андрузького, М. I. Гулака, О. Навроцького, I. По-сяда, М. I. Костомарова, В. Білозерського, П. О. Куліша та інших.

Під впливом Т. Г. Шевченка і М. I. Гулака у Товаристві сформува-лося кілька проектів конституції Слов'янських Сполучених Штатів, автором яких був 20-річний студент юридичного факультету Київського університету Г. В. Андрузький.

Політико-правові ідеї кирило-мефодіївців знайшли своє продов-ження в осередках української інтелігенції — громадах, які виникають у серєдині XIX ст. в Петербурзі (В. Білозерський, Г. Вашкевич, Г. Гала-ган, С. Глушановський, Д. Каменецький, В. Каховський, О. Кістя-ківський, М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський, Ф. Лазаревсь-кий, В. Менчиць, В. Тарновський, Ф. Черненко, Г. Честахівський,

132

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

Т. Шевченко та інші), Києві (В. Антонович, П. Житецький, К. Ми-хальчук, В. Познанський, В. Сінєгуб, Т. Рильський, О. Стоянов, В. Торський, П. Чубинський та інші), а пізніше — у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Праці громадівців започатковують особливий національний напрям слов'янофільства — україно-фільство. Цей напрям має суттєві розбіжності зі слов'янофілством у цілому, і навіть межується з ним. Українофіли допускають, навіть пе-редбачають можливість того, що саме Україна стане колискою неза-лежних слов'янських держав.

Члени громад різнилися за своїми поглядами на майбутнє ук­раїнської державності. Зокрема, ідейний натхненник українофільців-поляків, об'єднаних у гурток «Хлопоманів», В. Б. Антонович (1834—1908 рр.) вважав, що національне відродження просувається не від нації етнографічної до нації політичної, а навпаки. Вроджена не-здатність українців до державного життя, на думку В. Б. Антоновича, була не такою вже й страшною, оскільки кращою віддержави є вільна творча спільність людей¹.

Проблеми незалежності й національної розбудови України, скасу-вання кріпацтва та припинення свавілля з боку самодержавства відстоював один із засновників і лідерів львівського товариства ім. Т. Шевченка О. Я. Кониський (1836-1900 рр.). Погляди на Київську Русь як колиску лише українського народу відстоював П. Г. Житець­кий (1836—1911 рр.). Схожі ідеї розвивали Т. Р. Рильський (1841—1902 рр.), А. П. Свидницький (1834—1871 рр.) та інші представ-ники української інтелігенції. На жаль, тогочасна цензура Царату проводила вбачливу політику і спрямовувала пересічних громадян лише на літературну творчість зазначених представників національ­ної інтелігенції. Наслідки такої цензурної політики Російського Ца­рату не повною мірою подолані й нині.

Певний вплив на українську конституційно-правову думку мали й ідеї так званих «західників». Ідеї I. Канта та Г. В. Ф. Гегеля мали попу-лярність і в українських мислителів, представників західників — В. Довговича, В. В. Лесевича, а згодом — М. I. Тугана-Барановського, Б. О. Кістяківського та в інших, хоча багато вітчизняних послідо-вників ідей Г. В. Ф. Гегеля не бачили майбутнього для української дер-жавності та підтримували русифікаторську політику самодержавства.

¹ Мироненко О. М. Історія Конституції України. — К., 1997. — С. 32-33.

133

Розділ П. Історія конституційного права України

Шсля революції 1848 р. в Західній Європі в 50—60 роках погляди слов'янофілів та західників певною мірою зблизилися, але Царат ще раніше активно відреагував на події 1848 р. — з університетських про-грам виключили викладання іноземного державного права. Історич-ний підхід до вивчення державного права стае домінуючим. Прикла­дом є лекційний курс С. М. Орнатського — спочатку професора, а згодом декана й проректора Київського університету, а потім профе­сора Харківського університету, що змінив на посаді професора кафе-дри Московського університету. У своїх лекціях С. М. Орнатський до­водив тезу про історичну перевагу необмеженої монархії в Росії над іншими формами правління у Європі.

Важливою подією у юридичному житті України стало відкриття в 1835 р. юридичного факультету Київського університету. Його очолив відомий правознавець і громадський діяч Г. М. Данилович. У 1838 р. було створене відділення правознавства Рішельєвського ліцею, яке за Статутом 1837 р. мало статус університетського факультету в Одесі.

Діяльність громад та реформи 1861 — 1864 рр. у Російській імперії стали у хронологічному відношенні відправною точкою першого періоду історії української науки та освіти в галузі конституційного права (186І —1864—1917 рр.). Безперечно, попередня політико-право-ва думка цього часу стала надійним фундаментом для зародження на­уки конституційного права, але до серєдини XIX ст. можна говорити лише про передумови становлення української науки та освіти в га­лузі конституційного права.

Після проведення реформи 1861 р. ведуться тривалі дискусії щодо подальших реформ у Російській імперії та їх правового забезпечення. Саме на цей час дедалі помітнішими стають праці українських вче-них-державознавців, присвячені проблемам державного права Російської імперії. Українська університетська державно-правова на­ука здобула визнання на теренах Російської імперії. Насамперед, це праця професора Київського університету О. В. Романовича-Слава-тинського «Посібник для вивчення російського державного права за методом історично-догматичним», видана в Києві у 1871 р.

Пізніше, О. В. Романович-Славатинський відбуває до Петербурзь-кого університету, а його розширена і перероблена праця «Система російського державного права»¹ видається в Петербурзі й тривалий

¹ Романович-Славатьінский А. В. Система русского государственного права. — СПб., 1886.

134

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

час є підручником з державного права для студентів-юристів на тере-нах всієї Російської імперії, в тому числі й в Україні. Ця праця є ціка-вою і науково значущою тим, що є одним із перших підручників з дер­жавного (конституційного) права у Російській імперії. Крім загально-теоретичних питань державного права (предмет і метод державного права, його система, джерела конституційного права тощо), підруч-ник висвітлює проблеми теорії та практики організації державного ладу тогочасної Російської імперії. Особлива увага приділяється інституту глави держави, організації й діяльності органів виконавчої та судової влади, процесу законотворення.

Зокрема, О. В. Романович-Славатинський писав: «В титулі Все-російського Імператора необхідно розрізняти три частини: по-перше,

«в ньому вказується джерело його влади; по-друге, зміст цієї влади і ранг, котрий Він займає серед інших монархів і, по-третє, обсяг во-лодінь, на котрі простягається його влада; це є територіальна частина титулу». На жаль, цей підручник неуважно досліджувався царською родиною, оскільки всі три положення забувалися імперською роди­ною: цар забував згадувати народ як джерело власної влади, ігнорував своє місце в ієрархії монархів і часто забував свою «територіальну ча-стину титулу», що врешті-решт негативно позначилося на монархії. Підручник О. В. Романовича-Славатинського переріс свою епоху і став майбутнім кроком до історії українського конституціоналізму.

Засновником суто української національної конституційної дум­ки, творцем першого конституційного проекту, що наближався до європейських зразків, вважається провідний ідеолог Старої Громади, яка діяла у Києві, М. П. Драгоманов (1841-1895 рр.).

Проголошуючи примат прав і свобод людини в державі, консти-туція М. П. Драгоманова передбачала перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію, де з українців створювалася «Вільна спілка», що ставила на меті економічне і культурне звільнення не лише українського народу, а й «іноплемінних колоній»¹. Конституційні ідеї М. П. Драгоманова сприяли стрімкому поширенню соціалістичних ідей у їх різноманітних варіаціях. Послідовниками М. П. Драгоманова були М. Зібер, Ф. Вовк, С. Подолинський, О. Тер-лецький, Я. Шульгін, М. Павлик, I. Я. Франко, Б. Кістяківський, М. I. ТуганБарановський та інші. Під впливом М. П. Драгоманова

¹ Мироненко О. М. Історія Конституції України. — К., 1997. — С. 33-34.

135

Розділ II. Історія конституційного права України

I. Я. Франко, М. Павлик і О. Терлецький заснували у Галичині першу українську політичну партію — «Русько-Українську політичну партію», що виступала за демократію, соціалізм і соборність України. Ідеї соборності та соціалізму стали домінуючими в українській дер-жавно-правовій ідеології наприкінці XIX — на початку XX ст., угас­нувши ліберальні та консервативні ідейно-політичні напрями.

Так, I. Я. Франко (1856—1916 рр.), більш відомий сучасникам як письменник, поет, історик, що за своє життя написав більше 5 000 творів, громадський і політичний діяч присвятив ряд праць про­блемам національного самоототожнення Українського народу, кон­ституційного устрою майбутньої Української держави та ролі й місцю України у світовій спільноті.

На думку I. Я. Франка, важливою передумовою розбудови суве-ренної Української держави є зростання національної самосвідомості Українського народу, трансформація величезної етнічної маси ук­раїнського народу в Українську націю як єдиний соціальний культур-ний механізм. У створенні соборної (єдиної) Української держави I. Я. Франко вбачав гарантію достойного існування Українського на­роду серед народів Європи, цивілізованих народів світу, позаяк вва-жав: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до па-нування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими і вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».

Найбільш глибоко і рельефно конституційні ідеали I. Я. Франка розкриті у праці «Свобода і автономія», в якій він як Каменяр (бо-рець) відстоює ідеї соціальної, культурної та мовної самобутності й унікальності Українського народу та визначає перспективи створення національної соборної Української держави, як автор (ідеолог, тво-рець) української національної ідеї державотворення.

Так, I. Я. Франко пише: «Ось недавно читали ми у «Новом време­ни» голос д. Меншікова, який іноді говорить як розумний чоловік, а іноді договарєвається до такого, що хоч святих із хати виносити. I ось він, говорячи про будущий устрій Росії, ні з сього ні з того випалює таку бомбу: «Россія для русскіх! Нема більшої дурості, як признавати в будущій думі іншим народностям або признавати, приміром ук-раїнців, якимось окремим народом. Не слід також допускати до думи всіх інородців: євреїв, поляків, башкирів, кавказців. Треба показати їм, що ми тут пани». Відстоюючи незалежність та самобутність ук-

136

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

раїнського народу, I. Я. Франко стояв на корінних позиціях марксиз­му, за що був звеличений і несправедливо забутий рідним народом. Водночас I. Я. Франко як засновник першої в Україні політичної партії неодноразово, особливо у більш пізніх працях, критикував марксизм як учення й догму. Погляди великого мислителя розходи-лися з марксизмом щодо рушійних сил суспільного професу та за-собів докорінної перебудови суспільства, а також щодо соціалізму як суспільного явища. На жаль, ідеї I. Я. Франка щодо соціалізму як співдружності людей праці не вдалося втілити, але його ідеї повсяк-часно використовувалися в тогочасній Українській РСР, до якої Західна Україна була приєднана у 1939 р. для поширення радянсько-го соціалізму.

Помітний доробок залишили й українські вчені з числа державоз-навців-позитивістів. Професор Новоросійського університету В. В. Сокольський видає підручник «Стислий підручник російського державного права»¹, а професор Харківського університету М. О. Куплеваський видав фундаментальну двотомну монографію «Руське державне право»². Ці праці користувалися увагою у фахівців-правознавців на території всієї Російської імперії та стали загально-визнаними підручниками з державного (конституційного) права для багатьох поколінь студентів юридичних закладів освіти.

Послідовним прибічником ідей соціологічного позитивізму висту-пав і випускник Харківського університету, професор Московського університету М. М. Ковалевський (1851—1916), який відстоював концепцію побудови конституційної правової держави на зразок бри-танської. М. М. Ковалевський відстоював ідею повної автономії Ук­раїни у складі федеративної Росії. У той же час вчений, що перебував тривалий час за кордоном, будучи звинуваченим в революційній діяльності, критично ставився до зарубіжного конституційного досвіду. М. М. Ковалевський присвятив свої праці дослідженню дер­жавного права зарубіжних країн³ та видав фундаментальну працю в трьох томах «Від прямого народоправства до представницького і від

¹ Сокольский В. В. Краткий учебник русского государственного права. — Одесса, 1890.

² Куплеваский Н. О. Русское государственное право. — Т.І. — X., 1902; Там само. — Т. II. Вьіп. 1. — X., 1896.

³ Ковалевский М. М. Государственное право европейских держав. 1883-1884 уч. год.

137

Розділ II. Історія конституційного права України

патріархальної монархії до парламентаризму» (1906 р.). Також менш відомими є його праці «Нариси з історії політичних закладів у Росії» та «Походження сучасної демократії» (1895 р.). В цих працях М. М. Ковалевський грунтовно досліджує генезис основних держав-но-політичних інституцій у Російській імперії та аналізує проблему становлення і розвитку безпосередньої та представницької демократії у тогочасних державах світу.

Помітною подією у житті тогочасної української та російської на­уки конституційного права стала праця М. М. Ковалевського «За-гальне вчення про державу» (1909 р.), в якій автор здійснив глибокий науково-правовий аналіз тогочасного державного ладу Російської імперії на основі його порівняння з державним ладом тогочасних за-рубіжних країн. Ця праця має фундаментальне значення для держав­ного (конституційного) права, оскільки в ній М. М. Ковалевський од­ним із перших сформував цілісну концепцію правових основ ор-ганізації й функціонування державної влади на теренах Російської імперії.

М. М. Ковалевський також приділяв особливу увагу дослідженню конституційного права тогочасних зарубіжних держав, зокрема Вели­ко! Британії. Особливий інтерес становить глава 7 «Особисті права англійців» із курсу лекцій «Конституційне право», що читалися про-фесором М. М. Ковалевським у 1905-1916 рр. у Петербурзькому Університеті та Політехнічному інституті. У цій главі вчений детально аналізує генезис основних прав і свобод громадян Великої Британії.

Після того як наріжним каменем дискусії серед державознавців стало питання про реформування державного устрою Російської імперії. М. М. Ковалевський у своїх працях виступав за перебудову багатонаціональної Російської імперії на федеративних засадах на зразок США, але на національній' основі. Втім більшість російських вчених та державних діячів (П. Мілюков, П. Струве, С. Муромцев та ін.) підтримують ідею збереження унітарної російської держави з на-данням свободи розвитку національної культури та вільного вжитку національних мов.

Говорячи про розвиток науки конституційного права в Україні у другій половині XIX ст., слід відзначити високий авторитет ідей за­рубіжних засновників історичної школи права — Г. Гуго, Ф. К. Савін'ї, М. Ф. Пухти. Ідеї німецьких мислителів були продов-жені в творчості Г. Даниловича, М. Іванишева, К. Неволіча, М. Вла-димирського-Буданова, Ф. Леонтовича, В. Демченка, О. Малиновсь-

138

2.2 Історія конституціиного права України як науки і навчальної...

кого, М. Максименка, Ф. Тарнавського, М. Василенка та інших. У їхніх працях відстоюються позиції історизму генезису державного права, шо зумовлюється особливостями національного, етнічного, культурного, мовного розвитку українського народу.

Після революції 1905 р. коло проблем, що виступають предметом державно-правових досліджень, розширюється. Набуває особливої актуальності питання народного представництва та його співвідно-шення з верховною самодержавною владою. Після створення Думи проблеми парламентаризму, формування виборчої системи та конституційного обмеження монархії стають наріжним каменем у працях таких видатних державознавців, в тому числі й українських, як А. А. Алексеев, Б. Вєліхов, В. М. Гессен, М. М. Ковалевський, Ф. Ф. Кокошкін, М. I. Лазаревський, С. Г. Лозінський, П. Г. Міжуєв, Н. Рожков, К. Н. Соколов, Л. А. Шалланд та інших¹. Учені досліджу-вали питання оптимальної для Російської Імперії моделі парламенту, способів його формування, структури, повноважень і статусу російського парламентарія. При цьому дослідження здійснювалися шляхом історико-правового порівняння з проблемами парламентів і парламентаризму в зарубіжних державах.

Набув актуальності й проект перебудови Російської імперії ви-датного українського мислителя М. С. Грушевського (1866—1934 рр.). Проект передбачав децентралізацію держави та на-дання регіонам широкої національної та територіальної автономії, парламентське правління, поділ влади за вертикальною і горизон­тальною схемою, закріплення основних прав і свобод людини і гро-мадянина тощо. Водночас з'являється конституційний проект Братства тарасівців, авторство якого належить М. I. Міхновському (1873—1924 рр.). Проект М. I. Міхновського базувався на ключево­му положенні про самостійність України. Проекти конституцій

¹ Алексеев Л. А К учению о парламентаризме. — СПб., 1908; Велихов Б. Теория и практика пропорционального представительства. — СПб., 1907; Ковалевский М. М. Конституционное право. — СПб., 1909; Кокошкин Ф. Ф. Русское государственное право. — Вьіп. 2. — М., 1908; Шалланд Л. А. Русское государственное право. — Юрьев, 1908; Лазаревский Н. И. Лекції по русскому государственному праву. — Т. I. — СПб., 1910; Лозинский С. Г. Об избирательннх системах. — Пг., 1917; Мижуев П. Г. Народное представительство и законодательное собрання в главньіх странах мира. — СПб., 1906; Рожков Н. О формах народного представительства. — СПб., 1905; Соколов К. Н. Парламентаризм. Опьіт правовой теории парламентарного строя. — СПб., 1912; Гессен В. М. Основьі конституционного права. — Пг., 1917.

139

Розділ II. Історія конституційного права України

М. С. Грушевського, М. I. Міхновського, С. С. Дністрянського та інших вітчизняних мислителів і державних діячів лежали у прак­тичней площині, але не були реалізовані в практиці національного державного будівництва.

Жовтнева революція перервала еволюційний процес формування науки конституційного права на теренах Російської імперії, в тому числі й в Україні. Університети як центри розвитку юридичної науки та освіти були закриті, а професура залишилися без роботи й була змушена перепрофілюватися чи емігрувати за кордон.

Революційні події початку XX ст. завершили перший період історії науки та освіти у галузі конституційного (державного) права і запо-чаткували II радянський період генезису вітчизняної конституційно-правової думки (1917/1918—1991 рр.). Цей період, у свою черту, поділяється на кілька етапів, пов'язаних із прийняттям українських радянських конституцій 1919, 1929, 1937 і 1978 рр. Водночас, будучи тісно пов'язаною з генезою галузі конституційного права, вітчизня-на наука і освіта у сфері конституційного права значною мірою зале­жала й від суб'єктивних чинників. Громадянська війна, колек-тивізація, голодомор та сталінські репресії, а також Друга світова війна та інші драматичні події XX ст. негативно позначилися на вітчизняній конституційно-правовій науці та освіті, знищивши на-укові та освітні кадри, подекуди звівши нанівець вітчизняний науко-вий та освітній потенціал. Зростали цілі покоління, що не лише не мали змоги займатися конституційно-правовою наукою, а й були позбавлені можливості отримати повноцінну освіту в галузі консти­туційного права.

Вивчаючи радянський період історії вітчизняної конституційно-правової науки та освіти, слід також зважати на те, шо до 1939 р. Західна Україна перебувала під значним впливом конституційно (дер-жавно)-правових ідей Австро-Угорщини, Польщі та Румунії, що по-значилося на особливостях розвитку науки та освіти у сфері консти­туційного права на цій території України.

3 перших днів перемоги так званої Великої Жовтневої революції у Петрограді в 1917 р. основними заеданнями, що проголошувалися ре-волюційним урядом, були перемога у війні, встановлення миру та по-будова комунізму. За свідченням Р. Давида, в цих умовах доктрина ра-дянського права формувалася суто емпіричним шляхом — хоча й за участю юристів, але під домінуючим впливом політичних лідерів і на-самперед В. I. Леніна. Л. Д. Троцький писав у праці «Мое життя», що

140

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

Ульянов не раз стверджував, що перші декрета радянської влади мали переважно прогтагандистське значення¹.

У перші роки радянської влади (1917—1921 рр.) радянська правова доктрина значною мірою формувалася під впливом революційних ідей, спрямованих на повну й остаточну перемогу світової революцїї та побудову комунізму. Право було заідеологізованим, а юридична наука базувалася на виступах радянських лідерів — В. I. Леніна, Я. М. Свердлова, Н. К. Крупської та інших.

Водночас термін «державне право» вживається в перших норма-тивно-правових актах радянської влади ще до прийняття першої ра­дянської конституції 1918р. Так, у складі відділу законодавчих пропо-зицій кодифікації Нарком'юсту було утворено відділ державного пра­ва². В цей же час виходить перша наукова стаття, присвячена пробле­мам радянського державного права, надрукована в журналі «Ко-муніст» у 1919 р. Це стаття П. I. Стучки «Конституція РРФС Рес-публіки у питаннях і відповідях».

Відповідні навчальні курси викладалися й в університетах. Зокре-ма, в Московському університеті викладалися такі дисципліни, як «Державний устрій РРФСР» (1918 р.), «Публічне право Радянської республіки» (1919 р.), а у Свердловському університеті викладався курс «Державне право» (1919 р.)³.

Ситуація змінилася на краще в період реалізації нової економічної політики (непу) (1921 — 1928 рр.), що позначився певною лібе-ралізацією суспільно-економічних відносин, визнанням приватно! власності та багатоукладної економіки. В цей час радянські вчені на-магаються «створити» радянське державне право, виходячи з рево­люційних ідей, реалій непу та критичного осмислення надбань за-рубіжної буржуазної науки конституційного права.

У науці радянського державного права, яке в той час формувалося, з'являються два напрями. Представники першого напряму (Є. Б. Па-шуканіс, П. I. Стучка, С. М. Бродович, Є. О. Коровін, Ф. Корнілов, I. Д. Левін, Г. С. Михайлов, I. П. Трайнін та інші) відкидали будь-яку можливість використання в радянському державному праві надбань

¹ Давид Р., ЖоффрєСпинози К. Основньіе правовьіе системьі современности. — М., 1999. — С. 128-129.

² Чистяков О. И. Организация кодификационних работ в первьіе годм Советской власти (1917-1923) // Советское государство и право. — 1956. — № 5. — С. 11.

³ Куприц Н. Я. Из истории науки советского государственного права. — М., 1971. — С. 36.

141

Розділ II. Історія конституційного права України

буржуазно? науки конституційного права і, насамперед, її методо-логічних підходів та виходили в оцінці державно-правових явищ із класових позицій. На думку П. I. Стучки, завданням науки державно­го права була «послідовна протидія нашої держави державному ладу буржуазії та рішуче засудження будь-якого зближення в цьому відно-шенні»¹. 3 перших років непу П. I. Стучка також розвивав положення про класову теорію державного права та права взагалі².

Другий напрям науки державного права був більш поміркованим. Його представники, в тому числі й вихідці з України (М. I. Палієнко, Я. М. Магазінер, Ю. П. Мазуренко, В. М. Дурденевський, Д. А. Маге­ровський, М. Й. Рейхель та інші), вважали, що наука радянського державного права може бути сформованою з використанням пози­тивного наукового досвіду буржуазних країн.

У період розквіту непу (1922—1926 рр.) представники другого на-пряму доклали чимало зусиль для реалізації своїх ідей. Зокрема, пер­ше видання лекцій з радянського державного права належало саме Я. М. Магазінеру, який написав «Загальне вчення про державу (курс лекцій, читаних у Петроградському університеті в 1918—1922 рр.)»³, яка була піддана різкій критиці з боку П. I. Стучки і Г. С. Гурвича. Вийшла в світ перша радянська монографія, присвячена проблемам радянського державного права — «Союз Радянських Соціалістичних Республік (огляд та матеріали) (1923 р.). її автором був завідувач секції державного та адміністративного права Інституту Радянського Права Д. А. Магеровський. Ця монографія розвивала положення однієї з перших наукових публікацій, присвячених Д. А. Магеровсь­кий методологічним проблемам радянського права. У статті «Ра-дянське Право і методи його вивчення» Д. А. Магеровський вказував на єдність радянського державного та адміністративного права, але вважав, що ці галузі права є дієвими лише у взаємодії з радянським судовим і каральним правом⁴.

¹ Стучка П. Учение о государстве и Конституції РСФСР. — 3-е изд.- Б. м., 1923. — С. 6-7.

² Стучка П. Заметки о классовой теории права // Советское право. — 1922. — № 3. — С. 3-18; Стучка П. В защиту классового понятия права // Советское право. — 1922. — С. 136-138.

³ Магазинер Я. М. Общее учение о государстве (курс лекций, читанньіх в Петербургском университете в 1918-1922 гг.). -2-е изд. — Б. м.: Кооператор, 1922. — 427 с.

⁴ Магєровский Д. Советское Право и методьі его изучення // Советское право. — 1922. — №1. — С. 34.

142

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

Видається цікавою і точка зору, висловлена українським радянсь-ким вченим Ю. П. Мазуренком. У монографії «Система права пе-рехідного періоду (досвід систематизації)» (1925 р.) вчений висловив цікаву точку зору щодо поділу системи радянського державного пра­ва на три родові групи: політико-організаційне право; господарське право; виховничо-просвітницьке право. При цьому основне місце в першій групі мало посідати саме конституційне право¹.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років в Україні мають місце спроби заснувати академічну науку. Ще за часів діяльності Централь­ної Ради та Гетьманату в 1918р. було створено Українську Академію наук. її першим президентом став В. I. Вернадський. Правовим підГрунтям діяльності УАН став «Закон Української Держави про за-снування УАН у м. Києві» від 14 листопада 1918 р. 26 листопада 1918 р. було прийнято «Статут Української Академії наук у Києві»².

Відповідно до першого статуту УАН (діяв у 1918—1921 рр.), перед-бачалося створення 72 академічних кафедр, із яких 9 — у галузі дер-жавно-правових наук, але статутні положення так і не були реалізо-вані внаслідок численних реорганізацій УАН та браку наукових кадрів. У 1921 р. президентом УАН було обрано М. П. Василенка, а в червні того ж року було прийнято Положення РНК «Про Всеук-раїнську Академію наук», відповідно до якого ВУАН підпорядковува-лася Наркомосу. В 1922 р. президентом обирається О. I. Левицький, а після його смерті у тому ж році — В. I. Липський.

3 початку 30-х років пріоритети наукових досліджень надавалися дослідженням у галузі радянського будівництва і Комісія для виучу-вання радянського права була реорганізована в Комісію радянського права та будівництва. При Комісії почав діяти кабінет радянського будівництва. Нову комісію очолив відомий конституціоналіст М. I. Палієнко, який у 1930 р. був обраний академіком ВУАН за спеціальністю «Державне право».

Слід зазначити, що М. I. Палієнко як учений-конституціоналіст був відомий ще за дореволюційної доби. Після успішного закінчення юридичного факультету Київського університету М. I. Палієнко про-тягом двох років стажувався у Паризькому, Гейдельберзькому і Стра-

¹ Мазуренко Ю. Система права переходного периода (опьіт систематизації). — X.: Юрид. изд-во НКЮ УССР, 1925. — С. 30-45.

² Матвеева Л. Национальна академія наук України: Крізь призму років // Віче. — 1998. — № 11. — С. 121-122.

143

Розділ II. Історія конституціиного права України

сбурзькому університетах. Його праці «Сутність адміністративної юс-тиції і основні риси її організації у європейських державах» (1898 р.), «Основні закони і форми правління в Росії» (1910 р.), «Предмет та за-вдання енциклопедії права» (1900 р.), «Нова психологічна теорія пра­ва і поняття права» (1900 р.), «Суверенітет. Історичний розвиток ідеї суверенітету і її правове значення» (1903 р.), «Вчення про суть права і правове з'ясування держав» (1907 р.) та ряд інших стали загальновиз-наними доробками тогочасної конституційно-правової думки. За ра-дянськоїдоби М. I. Палієнко також видає ряд праць, що суттєво зба-гатили вітчизняну конституційно-правову думку — «Обласна авто-номія і федерація» (1917 р.), «Конфедеращї, федерації і Союз Ра-дянських Соціалістичних Республік» (1923 р.), «Право фомадянства в сучасних федераціях і в Союзі РСР» (1926 р.), «Проблема сувереніте­ту сучасної держави» (1929 р.) тощо. М. I. Палієнко брав активну участь у розробці законопроекта, зокрема проекту Конституції УСРР 1929 р.

Вітчизняна державно-правова наука цього періоду була тісно пов'язана з юридичною освітою. Перший підручник, у якому викори-стовується термін «державне право», був виданий в Україні О. Л. Ма-лицьким у 1926 р.¹. Підручник складався з 23 глав і охоплював такі те­ми: пролетаріат і право; марксистська теорія держави; конституція; демократія; суверенітет народу; свобода особистості; принципи Ра-дянськоїреспубліки, а також проблеми правової держави, самовряду-вання, парламентаризму, виборчого права, міських і сільських Рад, Конституції Союзу РСР, ЦВК СРСР. Підручник мав неабиякий резо­нанс, оскільки його зміст виходив за межі не лише радянської кон­ституції, а й офіційноїдержавно-партійної догматики.

Фатальною для ВУАН стала сфальсифікована органами ДПУ так звана справа контрреволюційної буржуазно-націоналістичної ор­ганізації «Спілка визволення України». За справою «Спілки визво-лення України» було репресовано понад 250 співробітників ВУАН, у тому числі 29 юристів².

-•г

¹ Малицкий А. Советское государственное право (очерки). — Юркомиздат, НКЮ УССР, 1926.

² Шемшученко Ю. С. Академічна юридична думка: Історія і сучасність // Право України. — 1998. — № 11. — С. 5.

144

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

Починаючи з 1934 р., помітною стає тенденція до штатного скоро-чення юридичних науково-дослідних установ в Україні: Комісія ра-дянського права і будівництва в черговий раз реорганізовується в кабінет радянського будівництва і права, який був підпорядкований Президії Академії. Втім численні репресії серед вчених-юристів при-звели до того, що в 1934 р. кабінет припинив своє існування і до 1949 р. діяльність юридичних науково-дослідних установ, в тому числі й у галузі конституційного права, майже не поновлювалася.

Драматично на цьому етапі склалася й доля юридичної освіти та юридичних освітніх закладів в Україні, що традиційно були центрами вітчизняної конституційно-правової думки. У 1919 р. було засновано Український народний університет у Києві та Державний університет у Кам'янці-Подільському. Але ці наукові та освітянські центри проіснували нетривалий період і не мали суттєвого впливу на розви-ток науки конституційного права України. Були спроби поновити й інститутські установи. У 1917 р., напередодні Жовтневої революції, було створено Київський правничий інститут, але в 1922 р. ця устано-ва була закрита за браком коштів і невизначеністю відношення ра-дянських державно-партійних органів до цього інституту¹.

Інтелігенція, яка після встановлення радянської влади в Україні була змушена емігрувати, утворила спочатку у Відні, а потім перенес­ла до Праги Український вільний університет з факультетом права і суспільно-економічних наук (1921 р.). Тривалий час ректором і про­ректором Університету і деканом факультету був відомий український учений і політичний діяч С. С. Дністрянський (1870-1935 рр.). 3 1925 р. С. С. Дністрянський встановлює зв'язки з юридичними уста-новами міст Киева і Харкова. В 1928 р. учений був обраний дійсним членом ВУАН і збирався переїжджати на постійне місце роботи до Української РСР, але з-за відсутності польського закордонного пас­порта так і не зміг виїхати до України. Лише в 1934 р., за рік до смерті, С. С. Дністрянський переїздить до Ужгорода. За припущенням В. В. Маркуся, метою переїзду було вирішення питання про перене­сення Українського вільного університету з Праги до Закарпатья, але смерть вченого обірвала ці плани.

У 30-х роках українськими радянськими державознавцями ви-дається ряд фундаментальних праць, присвячених актуальним про-

¹ Юридична наука і освіта на Україні / Ю. С. Шемшученко, I. Б. Усенко, Б. М. Бабій таін. — К., 1992. — С. 11.

145

Розділ II. Історія конституційного права України

блемам конституційного права: М. I. Палієнко «Конфедерації, феде-рації і Союз Радянських Соціалістичних Республік» (1923 р.), О. Л. Малицький «Радянська конституція» (1924 і 1925 рр.), Г. В. Александренко «Конституція УРСР і СРСР» (1928 р.), О. I. Бу-ценко «Радянське будівництво в Україні» (1927 р.) та інші.

У 1928—1939 рр. в СРСР встановилася чітка адміністративно-ко-мандна система, що позначилося на жорсткій централізації юридич-ної освіти і науки та введенні практики державного планування в на-уці, що на тривалий час унеможливлювала подальший самостійний розвиток національної конституційно-правової думки.

Зокрема, у 1927 р. Всеукраїнський з'їзд Рад прийняв постанову про організацію у м. Харкові Інституту радянського будівництва при ВУЦВК з метою вивчення і узагальнення практики діяльності органів державної влади в Україні. У1929 р. постановою Президії ВУЦВК бу-ло затверджено штат Інституту в кількості 48 осіб¹.

Комплектування Інституту рельефно відобразило тенденцію щодо адміністрування науки з боку державних органів: окрім учених, до складу інституту ввійшли і очолили його підрозділи такі відомі дер-жавно-партійні діячі, як С. В. Косіор, Г. I. Петровський, В. Я. Чубар, В. П. Затонський, М. О. Скрипникта інші. 4 вересня 1931 р. Інститут був реорганізований в Інститут радянського будівництва і права при ВУЦВК, а в 1932 р. реорганізований Інститут втратив самостійне зна­чення і увійшов до складу Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). Входження до ВУАМЛІН, створе-ної 1931 р. в м. Харкові, сприяло інтеграції Інституту з іншими асоційованими інститутами, але численні реорганізації суттєво пере-шкоджали проведению фундаментальних наукових досліджень.

У 1932—1933 рр. починається партійна кампанія, спрямована на виявлєння в народному господарстві троцькістів та національного ухилу. Ця кампанія найбільш уразила українську інтелігенцію. До 90 % співробітників інститутів, що входили до ВУАМЛІН, було підда-но критиці та звинувачено в троцькізмі й націоналізмі. В 1936 р. про-котилася нова хвиля «чисток», що не обійшла й ВУАМЛІН. ЦК КП(б)У, якому підпорядковувалася асоціація, визнав ВУАМЛІН як розсадник троцькізму і націоналізму. Того ж року були безпідставно звинувачені та розстріляні керівник ВУАМЛІН О. П. Дзеніс та

¹ Юридична наука і освіта на Україні / Ю. С. Шемшученко, I. Б. Усенко, Б. М. Бабій таін. — К., 1992.— С. 16.

146

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

керівник Інституту радянського будівництва і права С. К. Сазонов. Під час хрущовської відлиги 60-х років О. П. Дзеніс і С. К. Сазонов були реабілітовані за відсутністю складу злочину.

У 1936 р. Інститут радянського будівництва і права перетворено на Український науково-дослідний інститут права (пізніше — Ук-раїнський науково-дослідний інститут юридичних наук), що підпо-рядковувався Народному комісаріату юстиції УРСР.

Після прийняття 5 фудня 1935 р. VIII Надзвичайним з'їздом Рад СРСР Конституції СРСР, що отримала назву «сталінська», та автома­тичного відтворення її положень у конституціях союзних республік, у тому числі й Конституції Української РСР, розвиток науки державно­го права отримав якісно нове значення. Наука державного права здо-була офіційне визнання й стала пріоритетною в системі юридичних наук.

Конституційні положення мали розвиватися в системі радянсько­го права, що потребувало серйозного наукового забезпечення, оскільки наука радянського державного права на 1936 р. фактично бу­ла витіснена радянським будівництвом і ліквідована. Державне право здобуло офіційне визнання з боку радянських державно-партійних органів, але фундаментальні наукові дослідження проблем науки дер­жавного радянського права не проводилися протягом понад трьох років. Така ситуація пояснюється відсутністю загальновизнаної докт-рини радянського права, репресіями в середовищі вчених-державоз-навців, перманентними реформами наукових установ, що спеціалізу-валися на вивченні державно-правових проблем. Схожа ситуація констатувалася й в інших галузях радянського права.

Положення стало вкрай небезпечним, і Іблипня 1938 р. прово­диться перша Нарада з питань науки радянського права й держави. Основний доповідач, академік А. Я. Вишинський — визначив основні завдання науки радянського державного права з урахуванням офіційної ідеології¹.

Ситуація не зазнала кардинальних змін і через рік. Бездіяльність радянських науковців була негативно сприйнята XVIII З'їздом ВКП(б), після чого з'являється новий виступ А. Я. Вишинського, в якому формулюється зміст і сутність радянського права, вказується

¹ Вишинский А Основньіе задачи науки советского социалистического права // Советское государство. — 1938. — № 4. — С. 4-56.

147

Розділ II. Історія конституційного права України

на необхідність «побудови» його системи і визначається номенклату­ра галузей радянського державного права та ставиться питання про­ведення внутрішньогалузевих досліджень. Положення зазначеного виступу А. Я. Вишинського в цілому мали волюнтаристський напрям, але не були позбавлені позитивних аспектів для розвитку науки ра­дянського державного права, оскільки академік відвів державному праву як галузі права перше місце в системі радянського права¹.

Виступ А. Я. Вишинського мав адекватний резонанс і дав початок фундаментальним та систематизованим академічним дослідженням радянського державного права. Одночасно з виступом А. Я. Ви­шинського публікуються концептуальні статті I. П. Трайніна та С. С. Студенкіна², присвячені змісту державного права, його предме­ту, системі, джерелам і ролі та місцю державного права в системі ра­дянського соціалістичного права.

Репресивна командно-адміністративна система 40-х років об'єктивно позначилася на розвитку державного права в Україні. Численні реорганізації наукових юридичних установ і репресії щодо вчених не дали змоги сформувати повноцінно діючий підрозділ, який би займався розробками проблем державного права. Праці, що вий-шли в цей час, мали схоластичний характер і ставили на меті популя-ризацію рішень радянських державно-партійних органів у галузі дер­жавного будівництва та обгрунтовували положення Конституції СРСР 1936 р. і Конституції Української РСР 1937 р. Найвідомішими були праці Б. Бориліна «Радянська демократія» (1935 р.), П. Ф. Юдіна «Диктатура і демократія» (1935 р.), О. I. Стецького «Суспільний устрій УРСР» (1938 р.), Р. Вольського «Як відбуваються вибори у капіта-лістичних країнах» (1938 р.), К. I. Берновського «Виборчий закон УРСР» (1939 р.), В. Ш. Мірочника «Етапи розвитку Радянської Кон­ституції» (1940 р.), П. О. Недбайла «Вибори до радянського парла­менту» (1940) та інші.

Не краше ситуація склалася і в галузі юридичної освіти. Після ска-сування на початку 30-х років системи університетської освіти в Ук-

¹ Вишинский А. Я. XVIII Ст>езд ВКП(б) и задачи науки социалистического права // Советское государство. — 1939. — №. 3 — С. 26.

² Трайнин И. О содержаний и системе государственного права // Советское государство. — 1939. — № 3. — С. 102-111; Сшуденкин С. О предмете и системе советского государственного права// Советское государство. — 1939. — № 3. — С. 102-111.

148

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

раїні буди створені інститути народного господарства у містах Хар-кові, Києві та Одесі, при яких діяли юридичні факультети, що готува-ли фахівців для правоохоронних органів. Неоднаково склалася по-дальша доля цих факультетів. Зокрема, юридичний факультет Хар-ківського інституту народного господарства в 1930 р. було виділено в самостійний Харківський інститут права та радянського будівництва, тоді як відкритий у 1920 р. юридичний факультет Одеського інститу­ту народного господарства вже в 1931 р. взагалі був ліквідований і по­чав свою роботу лише після війни¹. Діючі юридичні факультети не за-безпечували повною мірою потребу народного господарства в кваліфікованих правознавцях. В Україні у цей період не існувало жод-ного спеціалізованого юридичного вузу, тоді як на території СРСР їх діяло 6 — у Москві, Ленінграді, Саратові, Казані, Свердловську та Мінську.

Ситуація кардинально змінилася після прийняття постанови ЦБК і РНК СРСР «Про заходи по розгортанню і поліпшенню правової освіти» від 5 березня 1935 р.². Планувалося створити Всесоюзну пра-вову академію при ЦВК СРСР (Москва), розширити мережу юридич-них вузів, створити середні юридичні школи з річним терміном на-вчання та шестимісячні курси перепідготовки працівників правоохо­ронних органів у республіках.

На виконання постанови 1935 р. у м. Харкові було організовано Харківський юридичний інститут (1937 р.) на базі діючого з 1931 р. Всеукраїнського комуністичного інституту радянського будівництва та права. 3 1937 р. почав діяти і Харківський філіал Всесоюзного юри­дичного заочного інституту (ВЮЗІ). У 1936 р. було відкрито юридич­ний факультет Київського університету (КДУ) (з 1939 р. — Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка), деканом якого став відомий конституціоналіст Б. Р. Разін, а в 1939 р. у Києві почав діяти Украшський філіал Всесоюзної заочної правової академії. Цього ж року, в зв'язку з приєднанням Західної України та Української РСР до університетської мережі радянської України включено Львівський університет (ЛДУ) (з 1940 р. — Львівський державний університет імені I. Я. Франка). 3 1935 р. у містах Києві, Харкові, Дніпропетровсь-

¹ Одеська державна юридична академія: історія і сучасність / Ред. кол.: С. В. Ківалов (гол. ред.), А. I. Паньков, Л. I. Кормич та ін. — Одеса, 1999. — С. 23.

² Свод законов СССР. — 1935. — № 13. — Ст. 99.

149

Розділ II. Історія конституційного права України

куй Одесідіютьдворічні юридичні школи, підпорядковані Народно­му комісаріатові УРСР.

Зазначені заходи мали позитивне значення для розвитку системи юридичної освіти в Україні, але ці організаційні заходи мали на меті кількісне збільшення показників підготовки кадрів для правоохоронних органів України, тоді як якість юридичної освіти залишалася не-достатньою. Цьому сприяли і заідеологізованість навчального проне­су, і волюнтаристський підхід до права, що повною мірою проявився в працях Генерального прокурора СРСР, академіка А. Я. Вишинсько-го, і вузька направленість навчальних програм, і репресії серед профе-сорсько-викладацького складу. Розширення мережі юридичних на­вчальних закладів в Україні насамперед мало на меті заповнення значної кількості вакансій у правоохоронних органах, що з'являлися з кожною новою хвилею репресій в Україні.

3 початком Великої Вітчизняної війни діяльність всіх юридичних академічних установ та навчальних закладів на теренах України була припинена. Тільки після звільнення України з-під німецько-фа-шистської окупації їх робота почала поновлюватися. В 1943 р. було поновлено діяльність Харківського юридичного інституту, а в 1944 р. поновили свою роботу юридичні факультети Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка та Львівського державного універси-тету ім. I. Я. Франка.

Відродженню юридичних закладів освіти та створенню відпо-відних науково-дослідних установ сприяла цілеспрямована політика радянських державно-партійних органів, які були зацікавленні у створенні умов для ефективної підготовки фахівців-юристів для на­родного господарства. Початок нового повоєнного етапу розвитку вітчизняної юридичної науки та освіти пов'язують з виходом Поста­нови ЦК ВКП(б) «Про розширення і поліпшення юридичної освіти в країні»¹. На виконання цієї постанови було відкрито юридичний фа­культет Одеського державного університету (ОДУ) (1947 р.), а Харківський філіал ВЮЗІ увійшов до складу Харківського юридично­го інституту (1951 р.). Щоправда, в 1954 р. юридичний факультет ОДУ було знову закрито, а його студентів «передали» до ЛДУ, тоді як у м. Одесі продовжував діяти філіал ВЮЗІ.

Важливою подією в юридичному житті України стало заснування в 1949 р. такої наукової установи, як Сектор держави і права АН Ук-

¹ Пропаганда і агітація в рішеннях та документах ВКП(б). — К., 1950. — С. 554-557.

150

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

раїнської РСР. Характерно, що становлення Сектора держави і права АН УРСР з перших років його існування відбувалося за науково-ме-тодичної та кадрової підтримки юридичного факультету КДУ ім. Т. Г. Шевченка. Вченим секретарем Сектора став колишній заступ­ник декана юридичного факультету Б. М. Бабій, а п'ять молодших на-укових співробітників Сектора (М. П. Діденко, Л. Л. Потарикіна, Є. А. Тихонова, Ц. В. Боцян (Бичкова), М. К. Михайловський) були випускниками юридичного факультету КДУ ім. Т. Г. Шевченка¹.

Ситуація стабілізується і поліпшується в період хрущовської відли-ги, що пояснюється лібералізацією державно-політичного режиму в СРСР та завершенням повоєнної відбудови радянського народного господарства. У радянському праві відбувається ревізія доктринальних положень, які свого часу були запроваджені А. Я. Вишинським, що сприяло подальшому розвитку юридичної науки і освіти в Україні. У 1956 р. створюється спеціалізований заклад для підготовки працівників правоохоронних органів — Київська вища школа МВС СРСР, а в 1961 р. поновлюється робота юридичного факультету ОДУ.

Важливим для розвитку науки конституційного (державного) пра­ва в Україні було створення спеціалізованих кафедр та програм ви-кладання державного права. Зокрема, на юридичному факультеті Харківського юридичного інституту в 1943 р. була створена кафедра радянського державного права, яку тривалий час очолював В. О. Ба-рахтян; на юридичному факультеті Київського державного універси-тету після війни сформовано кафедру державного і міжнародного права; в 1950 р. почала працювати кафедра державного і адміністра-тивного права юридичного факультету ЛДУ ім. I. Я. Франка, яку очо-лив П. О. Недбайло (1907-1974 рр.). На юридичному факультеті ОДУ кафедра державного і адміністративного права, очолювана Ф. Г. Ліха-новим, діяла в 1947—1954 рр., але після закриття юридичного факуль­тету поновила свою діяльність у 1966 р. 3 самого початку діяльності кафедр професорсько-викладацький склад зробив чималий внесок у розвиток освіти в галузі радянського державного права. Так, В. В. Цветков і С. О. Макогон видали перший повоєнний підручник радянського державного права українською мовою². С. О. Макогон

¹ Усенко I. Б. Київський університет і розвиток юридичних досліджень в Українській академії наук // Вісник Київського национального університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. — 2000. — Вип. 39. — С. 15.

² Цветков В. В., Макогон С. О. Радянське державне право. — К., 1968.

151

Розділ II. Історія конституційного права України

також досліджував проблеми державного права зарубіжних соціа-лістичних країн: «Народно-Демократична Республіка Чехословаччи-на» (1954 р.), «Чехословаччина на шляху до соціалізму» (1957 р.), «Державне право країн народної демократії» (1959 р.) та інші.

Важливу роль у становленні науки державного права в Україні зіграла діяльність Сектора держави і права АН УРСР. 3 перших років свого існування ця установа стала авангардом наукових досліджень актуальних проблем радянського державного права.

З'являються численні наукові дослідження, присвячені історії Конституції України, юридичній природі та основним принципам чинної Конституції України, дослідженню радянської виборчої сис-теми, діяльності Рад усіх рівнів та державному будівництву в країнах соціалістичної демократії: Є. А. Тихонова «Народні Ради депутатів трудящих Болгарії в боротьбі за соціалізм» (1954 р.), А. П. Таранов «Історія Конституції Української РСР» (1957 р.), В. Є. Бражников «Обласна рада депутатів трудящих» (1959 р.), В. Л. Мунтян «Місцеві Ради і охорона природи» (1961 р.), А. П. Таранов «Основні принципи Конституції Української РСР» (1962 р.), Н. Р. Нижник «Порядок, ор-ганізація і проведення виборів до Верховної Ради УРСР» (1963 р.), I. А. Беленчук «Демократизм радянської виборчої системи» (1963 р.), А. М. Зленко «Ради — загальноохоплююча організація народу» (1963 р.), В. П. Русин «Ради організовують, виховують, навчають» (1964 р.) та інші, які в цілому характеризуються порівняно високим рівнем наукових досліджень. Проявом практичного напряму науко­вих досліджень була підготовка та видання бібліотечок на допомогу працівникам місцевих органів державної влади: «На допомогу працівникам сільських Рад депутатів трудящих» (1955 р., 10 брошур), «Бібліотечка працівника районної ради» (1958 р., 10 брошур), «Бібліотечка на допомогу депутатам сільських і селищних Рад» (1970 р., 12 брошур). Наукові працівники, які спеціалізувалися в га-лузі конституційного права, брали активну участь у кодифікаційних роботах, що проводилися на той час у республіці.

Серєдина 60—80 років ознаменувалися застійними явищами в соціально-економічному розвиткові Української СРСР, але саме в цей період у радянській науці державного права з'являється велика кількість комплексних наукових досліджень. Центрами розвитку науки стає Сектор держави і права АН УРСР, Харківський юридич-ний інститут та система юридичних факультетів в університетах Ук­раїни.

152

2.2 Історія конститущиного права України як науки і навчальноі...

Позитивну роль в активізації наукових розвідок у галузі державно­го права стало реформування в 1972 р. Сектора держави і права АН УРСР у Інститут держави і права АН УРСР та утворення в 1976 р. відділу державного (конституційного) права. У 1969—1977 рр. було опубліковано ряд монографічних досліджень з актуальних проблем державного права, політичної організації суспільства, конституційно­го законодавства, розвитку і вдосконалення української державності, народовладдя, вдосконалення форм і методів роботи рад депутатів трудящих тощо. Це — праці В. Ф. Максименка «Демократія і дис-ципліна у Радянському суспільстві» (1972 р.), Г. О. Мурашина «Орга-ни прокуратури в механізмі Радянської держави» (1972 р.), А. П. Тара-нова «50 років Союзу РСР», I. П. Бутка, Ю. С. Шемшученка «Місцеві Ради і забезпечення законності» (1973 р.), В. Ф. Погорілка «Госпо-дарсько-організаторська діяльність місцевих Рад депутатів трудящих Української РСР» (1972 р.), I. П. Бутка, М. I. Корнієнка «Ради в містах і органи громадської самодіяльності» (1976 р.), В. Є. Бражникова, В. Л. Давидова і А. I. Недогреєвої «Конституційний розвиток демо-кратичних принципів організації і діяльності Рад народних депутатів» (1977 р.), I. А. Тимченка «Становлення і розвиток органів законодав-чої компетенції» (1977 р.), С. О. Макогона «Розвиток радянської дер­жавності на Україні» (1966 р.).

Співробітниками Інституту держави і права було видано колектив-ну монографію «Історія держави і права Української РСР» (видання 1961, 1967, 1976, 1987 рр.). Авторському колективу (Б. М. Бабію, А. П. Таранову, В. Є. Бражникову, В. В. Мризі, Л. Л. Потарикіній, В. Л. Павловському, А. И. Рогожину, Ф. Г. Бурчаку, В. М. Терлецько-му, С. Л. Фуксу) було присуджено Державну премію Української РСР в галузі науки і техніки (1981 р.).

У липні 1976 р. відділ політичної організації радянського суспільства було переименовано на відділ державного (консти­туційного) права, що сприяло розширенню тематики наукових досліджень відділу. Того ж року була видана колективна монографія «Політична організація радянського суспільства. Правові пробле-ми» (відп. ред. А. П. Таранов). Українські правознавці (В. Є. Браж­ников, I. П. Бутко, А. П. Таранов, В. М. Терлецький) брали активну участь у розробці проекту Конституції УРСР 1978 р. та багатьох за-конодавчих актів, зокрема, закону про вибори депутатів Верховної ради УРСР і місцевих Рад республіки, закону про місцеве самовря-дування і місцеве господарство, Регламенту Верховної Ради УРСР та ін.

153

Розділ И. Історія конституційного права України

Поряд із проведенням досліджень наукові співробітники відділу брали активну участь у написанні змістових статей з питань консти­туційного права і законодавства для Української радянської енцикло-педії (першого і другого видань), УРЕСу (в трьох томах) та інших енциклопедичних видань. Цілком закономірно, що провідні вчені-конституціоналісти В. Є. Бражников, I. П. Бутко, А. П. Таранов, В. М. Терлецький були включені до складу робочих труп із підготовки проекту Конституції УРСР 1978 р., а також проектів багатьох законо-давчих актів, зокрема, закону про вибори депутатів Верховної Ради УРСР і місцевих Рад республіки, закону про місцеве самоврядування і місцеве господарство, Регламенту Верховної Ради УРСР та ін.

Після прийняття Конституції УРСР 1978 р. вчені-конституціо-налісти Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАНУ досліджували правову природу нормативних положень конституції та проблеми їх реалізації у суспільному та державному житті України. В цей час розроблялися такі теми: «Нова Конституція СРСР і теоре-тичні питання зміцнення правової основи державного і суспільного життя» (керівники теми Б. М. Бабій, М. I. Козюбра), «Конституційні основи взаємовідносин Рад народних депутатів» (керівник теми В. Є. Бражников), «Конституційні основи вдосконалення організації і діяльності апарату державного управління» (керівник теми В. В. Цветков), «Правовий механізм реалізації конституційних прав і обов'язків радянських громадян» (керівник теми А. П. Таранов), «Ефективність дії конституційних принципів судочинства» (керівник теми О. Я. Светлов). Остання тема виконувалася в рамках міжнарод-ного співробітництва з інститутами держави і права Академій наук Болгарії, Угорщини, Польщі, НДР, Чехословаччини.

Наукова діяльність Інституту держави і права ім. В. М. Корецько­го НАНУ сприяла науково-методичному забезпеченню законодавчої діяльності з приведення законодавства УРСР у відповідність до поло­жень Конституції УРСР 1978 р. Пріоритетними темами наукових досліджень стають теоретичні та практичні проблеми наукових засад правотворчої діяльності, вдосконалення республіканського законо­давства і підготовки Зводу законів союзної республіки. 3 цієї пробле­ми Інститут був визначений провідною установою в СРСР. Згодом Інститут стае провідною науковою установою в СРСР з проблем удо-сконалення форм і методів роботи низової гілки радянських пред-ставницьких органів і наукової організації праці у виконкомах місце­вих Рад.

154

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

У 80-х роках відділ конституційного права розробляє таку пер-спективну тематику, як «Конституція УРСР: реалізація її принципів і норм» (керівники теми А. П. Таранов, Г. О. Мурашин), за результата­ми якої була підготована наукова доповідь для Президії Верховної Ра­ди Української РСР «Про вдосконалення механізму реалізації конституційних принципів і норм»¹. У 1988 р. за результатами проведених досліджень видано колективну монографію «Конституція УРСР: ре­алізація її принципів і норм», а також ряд інших колективних моно-графій: «Керівництво Рад народних депутатів економічним і соціаль-ним розвитком» (1986 р.), «Вдосконалення апарату управління облас-ної Ради народних депутатів» (1986 р.), «Місцеві Ради: зміцнення соціалістичної законності і правопорядку» (1987 р.) та інші. В 1984 р. побачила світ одна з перших вітчизняних монографій, присвячена історії правових досліджень в Українській РСР. Це — праця Б. М. Бабія «Нариси правових досліджень в Українській РСР 1919—1984 рр.». Значна частина монографічного дослідження Б. М. Бабія була присвячена здобуткам радянської науки державного (конституційного) права.

Проблеми наукового розвитку положень Конституції УРСР актив­но досліджувались і професорсько-викладацьким складом юридич-них факультетів державних університетів. Так, С. О. Макогон з Київського державного университету імені Т. Г. Шевченка видав мо­нографію «Національно-державний устрій СРСР» (1978 р.). З'явля-ються праці Л. П. Юзькова, присвячені проблемам національного конституціоналізму.

Наприкінці 80-х років вчені-конституціоналісти Інституту держа-ви і права ім. В. М. Корецького НАНУ досліджували ряд тем, присвя-чених питанням розвитку демократії й соціалістичного самовряду-вання народу, перебудови роботи Рад народних депутатів, їх апарату управління, вдосконалення структури представницьких органів вла-ди, форм і методів їх діяльності, демократизації виборчої системи, шо були виражені в концепціях розвитку соціалістичного самоврядування народу; системи, основних форм і видів самоврядування; про-фесійних і самодіяльних засад у загальному механізмі соціального уп­равління; основних тенденцій розвитку рад народних депутатів як ос-новної гілки соціалістичного самоврядування народу, а також кон

¹ Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України. Наукові досягнення за 50 років (1949-1999) / Відп. ред. Ю. С. Шемшученко. — К.: Ін Юре, 1999.— С. 42.

155

Розділ II. Історія конституційного права України

цегщії теоретичних і практичних аспектів відносин керівництва у си­стем! Рад. Зазначені напрями конституційно-правових досліджень активно розроблялись також представниками юридичних вузів. Зок-рема, вийшла у світ монографія О. Г. Мурашина «Безпосереднє наро-довладдя в системі соціалістичного самоврядування народу» (1989 р.).

У 1989 р. відділ конституційного права розпочав дослідження тем «Правовий статус союзної республіки і питання його вдосконалення» і «Концептуальні основи Конституції союзної республіки та їх розви-ток» (керівники тем: Г. О. Мурашин, Л. Т. Кривенко, А. П. Таранов).

За результатами наукових досліджень були підготовлені відповідні пропозиції для Президії Верховної Ради СРСР і Президії Верховної Ради УРСР (I. П. Бутко, В. Л. Давидов, Ю. I. Крегул). Уже в 1990 р. до Конституційної комісії було передано Концепцію нової Конституції УРСР. Співробітники відділу брали активну участь у підготовці Декларації про державний суверенітет України та ряду за-конопроектів.

Центром державно-правових досліджень в Харківському юридич-ному інституті стає кафедра радянського державного права, яку послідовно очолюють В. О. Барахтян, у 1971-1973 рр. — професор Р. С. Павловський, у 1977—1992 рр. — професор О. I. Свєчкарьов.

В. О. Барахтян був автором двох монографій та близько 40 науко­вих статей, присвячених питанням організації та функціонування місцевих органів влади і управління, політико-правовому статусу гро-мадських організацій та їх місцю і ролі в політичній системі рес­публіки. Суттєвий внесок у розвиток науки державного права зробив Герой Радянського Союзу, професор Р. С. Павловський — автор близько 100 наукових праць, присвячених проблемам державно-пра­вового будівництва у республіці, розвитку демократії та соціалістич­ного самоврядування, конституційного статусу місцевих Рад народ-них депутатів, адміністративного права. Найвідомішими стали праці Р. С. Павловського «Законодавство про місцеві Ради депутатів трудя­щих» (1975 р.), «Конституційні основи діяльності місцевих Рад на-родних депутатів» (1979 р.). Професор М. В. Яновський, відомий фахівець у галузі міжнародного і конституційного права, присвятив ряд праць розвитку в республіці конституційного процесу. В подаль-шому розвиток наукового та навчального процесів на кафедрі відбу-вався за участю її завідувача — Героя Радянського Союзу, професора О. I. Свєчкарьова, відомого вченого в галузі конституційного (дер­жавного) права зарубіжних країн, який досліджував питання ор-

156

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

ганізації та функціонування представницьких органів східноєвро-пейських країн, проблеми федерації та політичних систем¹.

Важливий внесок у наукові дослідження правової природи місце-вих Рад народних депутатів зробив професор Ю. М. Тодика, автор та­ких праць, як «Місцеві Ради в умовах інтенсифікації сільськогоспо-дарського виробництва» (1988 р.), «Місцеві Ради і афопромислова інтефація» (1985 р.), «Законодавство про Ради в дії» (1984 р.), «Конституційні основи організації і діяльності місцевих Рад народних де­путатів» (1979 р.), «Місцеві Ради і трудові колективи» (1983 р.), «Удо-сконалення діяльності Рад народних депутатів» (1990 р.).

Після розпаду радянської федерації та утворення на її колишній території суверенних держав починається III період (1991—2006 рр.) — період розвитку науки та освіти в галузі консти­туційного права у незалежній Україні. Перед Україною, як і всіма іншими колишніми радянськими республіками, постала проблема розбудови у найкоротші терміни національної державності та форму-вання правової держави. Повноцінне та комплексне науково-мето-дичне забезпечення цього завдання здійснювалося і продовжує здійснюватися вітчизняними вченими-конституціоналістами.

Як зазначав академік Ю. С. Шемшученко, «з перших років прого-лошення незалежності України конституційно-правова наукова дум­ка була спрямована насамперед на створення наукових основ нової Конституції України. У полі зору фахівців цієї галузі виникли пробле­ми якісно нової організації державної влади на основі її поділу на за-конодавчу, виконавчу і судову парламентаризму, конституційної юс-тиції, інституту Президента України, місцевого самоврядування, національних меншин, референдумів тощо¹».

У перші роки незалежності України почала активно формуватися система юридичних науково-дослідних установ та вищих закладів освіти, які на сьогодні стали національними центрами юридичної на­уки та освіти, в тому числі й у галузі конституційного права. На відміну від забюрократизованої і жорстко централізованої системи наукових установ та закладів освіти в Україні склалася багатовектор-

¹ Національна юридична академія України. (1920-1995). Історичний нарис. — X., 1995. — С. 36.

² Антологія української юридичної думки: В 10 т. — Т. 10: Юридична наука незалежної України / Упоряд.: В. Ф. Погорілко, I. Б. Усенко, Н. М. Пархоменко; Відп. ред. Ю. С. Шемшученко, В. Ф. Погорілко. — К., 2005. — С. 15.

157

Розділ II. Історія конституціиного права України

на і гнучка органічна система державних і недержавних науково-дослідних установ і закладів освіти, які репрезентують в Україні науку та освіту в галузі конституційного права.

До таких установ і закладів можна віднести, по-перше, державні академічні та відомчі науково-дослідні установи (Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Академія правових наук України, Інститут законодавства Верховної Ради України та ін.); дер­жавні та недержавні вищі заклади освіти II—IV рівнів акредитації (Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Одеська державна юридична академія, юридичні факультета держав­них та недержавних академій, університетів, інститугів); громадські наукові установи (Українська правнича фундація, Українська муніци-пальна академія та ін.).

Пріоритетна роль у розвитку науки конституційного права в Ук­раїні належить науковим дослідженням, що проводилися в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Радикальні зміни почалися в Інституті після прийняття Акта проголошення незалеж-ності України 24 серпня 1991 р. і схвалення його на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. Наприкінці 1991 р. пріоритетними тема­ми наукових досліджень є: «Теоретичні проблеми державного суве-ренітету України як незалежної демократичної держави» і «Проблеми правового забезпечення організації та діяльності представницької си-стеми України на сучасному етапі», на основі яких була підготовлена Концепція нової Конституції України та проект нового Основного Закону України; сформульовано концепцію розвитку системи місце-вого самоврядування і місцевих державних адміністрацій; підготовле-но колективну монографію «Місцеві ради України в період побудови незалежної Української держави (деякі питання теорії і практики)»¹. У подальшомудосліджувалися такі актуальні теми, як «Конституційні проблеми розвитку суверенно! України на сучасному етапі» (керівни-ки теми: Л. Т Кривенко, Г. О. Мурашин), «Концепції та нормативні моделі законодавчого регулювання організації територіального само­врядування (теоретичні і практичні аспекти) (керівники теми: I. П. Бутко, Р. К. Давидов), «Становлення і розвиток законодавства і законодавчого процесу в Українській державі в період становлення її незалежності» (керівник теми: В. Ф. Погорілко).

¹ Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України. Наукові досягнення за 50 років (1949-1999) Відп. ред. Ю. С. Шемшученко. — К.: Ін Юре, 1999. — С. 44.

158

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

У нових умовах виникла потреба у виробленні якісно нової стра­теги й тактики юридичної науки і освіти, в тому числі й у галузі кон­ституційного права. 3 огляду на це співробітники Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, спільно з Українською юридичною академією, Академією правових наук України і Спілкою юристів України, розробили в 1994 р. Концепцію розвитку юридичної науки і освіти в Україні, в якій визначалися основні напрями науко-вих досліджень у галузі конституційного права до прийняття нової Конституції України 1996 р. Перспективними напрямами розвитку науки конституційного права було визначено: розробку теорії й прак­тики конституціоналізму; дослідження демократична механізмів ор-ганізації та функціонування держави; парламентську, президентську та змішану форми правління; систему органів державної влади та пер-спективи ії розвитку; співвідношення державного управління з місце-вим самоврядуванням; ефективність діяльності державного уп­равління; правові проблеми централізації та децентралізації; вдоско-налення державного і адміністративно-територіального устрою; про­блеми громадянства; унітаризм та федералізм як правові явища; ви-борчу систему і виборче право; правовий статус депутатов і державних службовців; правові проблеми державної безпеки України¹.

На основі відповідних наукових досліджень було сформульовано Комплексну концепцію розвитку законодавства України і галузевих концепцій, що була покладена в основу офіційної Концепції розвит­ку законодавства України до 2005 р., схваленої Верховною Радою Ук­раїни. У підготовці Концепції брали участь співробітники відділу конституційного права та місцевого самоврядування Г. О. Мурашин, В. Ф. Погорілко, Л. Т. Кривенко, Є. Я. Кравець.

Видатною подією в історії науки і освіти у галузі конституційного права стало прийняття Конституції України 1996 р. Після ії прийнят­тя, як зазначав академік Ю. С. Шемшученко, акцент було перенесено на створення наукових основ ії безпосередньої реалізації, розвиток системи конституційного права, забезпечення конституційних прав і свобод громадян України тощо².

¹ ТацШ В., Шемшученко Ю. Концепція розвитку юридичної науки і освіти в Україні // Право України. — 1994. — № 1-2. — С. 3-6.

² Антологія української юридичної думки: В 10 т. — Том 10: Юридична наука незалежної України / Упоряд.: В. Ф. Погорілко, I. Б. Усенко, Н. М. Пархоменко; Відп. ред. Ю. С. Шемшученко, В. Ф. Погорілко. — К., 2005. — С. 15.

159

Розділ II. Історія конституційного права України

3 прийняттям нової Конституції України пріоритетною темою на-укових досліджень стала тема «Теоретичні проблеми реалізації нової Конституції України» (керівники теми: В. Ф. Погорілко, Л. Т. Кри-венко), результати якої були реалізовані в колективній монографії «Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика» (2003 р.) і навчальному посібнику «Конституція незалежної України» (2000 р.) та підготовлена серія брошур «Нова Конституція України» (1996—1998 рр.). В. Ф. Погорілко підготував індивідуальний коментар Конституції України, який витримав три видання (1996, 1997, 1998 рр.), перший у незалежній Україні підручник з Конституційного права України, а також керував авторським колективом з підготовки перших в Україні навчальних посібників з муніципального права Ук­раїни (2001 р.) та «Виборчого права України» (2003 р.) і ряду фунда-ментальних монографій — «Конституційно-правові форми безпосе-редньої демократії в Україні: проблеми теорії і практики» (2001 р.), «Органи державної влади України» (2002 р.), «Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика» (2003 р.) та ін.

Предметом наукових досліджень співробітників Інституту держа-ви і права ім. В. М. Корецького НАН України стали і проблеми роз-витку та становлення національної юридичної науки та освіти, в тому числі й у галузі конституційного права. Ці дослідження втілилися в працях Ю. С. Шемшученка, Б. М. Бабія, I. Б. Усенка «Юридична на­ука і освіта в Україні» (1992 р.), а праці I. Б. Усенка, Т. I. Бондарук «Академічна юридична думка» (1998 р.) та ювілейної монографії «Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України» (1999 р.), які значною мірою стосувалися проблем науки та освіти в галузі конституційного права.

Поступово предметом наукових досліджень стають окремі інститу-ти конституційного права. За редакцією директора Інститутудержави і права ім. В. М. Корецького НАН України, академіка НАН України Ю. С. Шемшученка була видана фундаментальна колективна праця «Український парламентаризм: минуле і сучасне» (1999 р.) та моно­графия В. Ф. Погорілка, В. Л. Федоренка «Референдуми в Україні: історія та сучасність» (2000 р.). Завершена підготовка ряду комплекс -них монографій з актуальних проблем конституційного права. Це, зо-крема, такі колективні та індивідуальні монографії, як: «Консти­туційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні: пробле­ми теорії і практики» за редакцією В. Ф. Погорілка (2001 р.); М. I. Ставнійчук «Законодавство про вибори народних депутатів Ук-

160

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

раїни: актуальні проблеми теорії і практики» (2001 р.), «Органи дер-жавної влади України» під редакцією В. Ф. Погорілка (2002 р.), О. В. Батанов «Конституційно-правовий статус територіальних гро-мад в Україні» (2003 р.) та ряд інших.

Розвитку науки конституційного права сприяло проведення про-тягом 1991-2000 рр. ряду вітчизняних міжнародних науково-прак-тичних конференцій та «круглих столів» з актуальних проблем кон­ституційного права: «Правова система України: теорія і практика» (1993 р.); «Ідеологія державотворення в Україні: історичний досвід та сучасність» (1996 р.); «Юридичні читання з актуальних проблем кон­ституційного права (до 85-річчя професора А. П. Таранова)» (1997 р.), «Депутатська несумісність в Україні: проблеми теорії і практики» (2000 р.), «Європа — Японія — Україна: шляхи демократизації дер-жавно-правових систем» (17—20 жовтня 2000 р.), що проводилися за участю вчених-конституціоналістів з Білорусі, Великої Британії, Німеччини, Польщі, Росії та Японії та ряду інших країн.

Позитивний вплив на розвиток науки конституційного права має видання Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН Ук­раїни таких фахових часописів, як «Правова держава» і «Держава і право», які стали трибуною юридичної академічної думки в Україні, у тому числі з конституційно-правових проблем.

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України і відділ конституційного права та місцевого самоврядування зокрема підтримують міжнародні зв'язки з такими провідними зарубіжними науковими установами та закладами освіти, як Інститут держави і права Російської академії наук, Інститут правових досліджень Польської академії наук, Інститут законодавства і порівняльного правознавства при Уряді Російської Федерації, Інститут порівняль­ного правознавства у Парижі та юридичний факультет м. Монпелье (Франція), Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. Ли-пинського (США) та іншими. Такі міжнародні зв'язки сприяють науковим дослідженням у галузі порівняльного конституційного права.

Важливою віхою в історії розвитку вітчизняної юридичної науки, у тому числі й науки конституційного права, стало видання в 1998—2004 рр. багатотомної «Юридичної енциклопедії», якій Указом Президента України від 9 грудня 2004 р. було присуджено Державну премію України в галузі науки і техніки. Ця фундаментальна праця була здійснена на базі Інституту держави і права ім. В. М. Корецько-

6 6-200 161

Розділ II. Історія конституційного права України

го НАН України із залученням усіх провідних фахівців з інших науко-во-дослідних установ і вищих закладів освіти України.

Позитивний вплив на розвиток вітчизняної юридичної науки в цілому і конституційно-правової науки зокрема має й видана на базі Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України у 2005 р. «Антологія української юридичної думки» у 10 т. Зокрема, до 4 тому цієї Антології увійшли раніше маловідомі широкій науковій громадсь-кості твори П. Д. Лодія, О. В. Романовича-Славатинського, В. В. Со-кольського, М. М. Ковалевського, І.Я. Франка, С. С. Дністрянського, М. I. Палієнко, яким об'єктивно належить визначна роль у станов-ленні й розвиткові конституційного права України¹.

Співробітники відділу конституційного права та місцевого само-врядування також викладають навчальні дисципліни в галузі консти­туційного права на профільних кафедрах юридичних факультетів ви­щих закладів освіти України.

Іншою провідною науково-дослідною установою є Академія пра­вових наук України (м. Харків). Академія правових наук України була заснована згідно з Указом Президента України «Про Академію право­вих наук України» № 275/93 від 23 липня 1993 р. Спочатку АПрН Ук­раїни була громадською організацією, але з часом отримала держав-ний статус самоврядованої організації. Беззмінним Президентом АПрН України є академік НАН України, ректор Національної юри­дичної академії України імені Ярослава Мудрого В. Я. Тацій. На сьо-годні в Академії правових наук України працюють 35 дійсних членів та 60 членів-кореспондентів.

3 початку існування АПрН України одним з її провідних підрозділів стало Відділення державно-правових наук і міжнародного права (академік-секретар Ю. М. Тодика). Основними напрямами на-укових досліджень Відділення стали проблеми методологи' консти­туційного права; системи і структури конституційного права; пробле­ми конституціоналізму в Україні; джерел конституційного права; тео-ретичні та практичні проблеми реалізації Конституції України; засто-сування норм Конституції України як норм прямої дії; теоретичні та практичні проблеми державно-правової реформи; проблеми консти­туційного ладу України; актуальні питання конституційно-правових

¹ Антологія української юридичної думки. — Т. 4 Конституційне (державне) право / За ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученка. — К., 2004. — 599 с.

162

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

форм безпосередньої демократії в Україні; система конституційних прав і свобод людини і громадянина та їх гарантії; становлення та роз-виток парламентаризму в Україні; конституційний статус Президента України; проблеми становлення і функціонування конституційного права в Україні; проблеми конституційної відповідальності; консти-туційні засади організації та діяльності органів правосудия в Україні; конституційні засади організації та функціонування прокуратури в Україні; конституційно-правові проблеми територіального устрою України; проблеми співвідношення міжнародного і національного права'.

Конституція України 1996 р. проголосила, що права і свободи лю­дини та їх гарантії визначають зміст і напрям діяльності держави, у зв'язку з чим виникла нагальна потреба поглибленого наукового дослідження прав і свобод людини і громадянина. У листопаді 1996 р. було створено Львівську лабораторію прав людини (завідувач: членкореспондент АПрН України, доктор юридичних наук, професор П. М. Рабінович).

У 1999 р. за ініціативою Президії АПрН України сформовано На-уково-дослідний інститут державного будівництва і місцевого само-врядування (директор: професор Ю. П. Битяк). Метою діяльності цього підрозділу є вивчення та аналіз конституційно-правових про­блем функціонування органів державної влади, розробка законодав-чих та нормативно-правових актів з питань державотворення і ре-алізація державної політики, експертиза правових актів².

3 перших років існування Академії правових наук України її члени стали активними учасниками конституційного процесу Так, прези­дент Академії В. Я. Тацій, віце-президент Ф. Г. Бурчак, академіки М. В. Костицький та I. А. Тимченко були включені до складу Консти­туційної комісії. Брали участь у підготовці проекту Конституції Ук­раїни та її експертизі академіки Ю. С. Шемшученко, Ю. М. Гроше-вий, В. В. Копєйчиков, В. I. Семчик, М. В. Цвік та члени-кореспонденти О. Л. Копиленко, О. П. Коцюба, В. Ф. Погорілко, Г. О. Мура-шин, Ю. М. Тодика.

¹ Право України. — 1998. — № 6. — С. 77.

² Про основні підсумки діяльності Академії правових наук України в 1994-1998 // Вісник Академії правових наук України. — 1999. — № 1. — С. 3-17; Про основні підсумки діяльності Академії правових наук України в 1999 році та ЇЇ завдання на перспективу // Вісник Академії правових наук України. — 2000. — № 1. — С. 9.

163

Розділ II. Історія конституційного права України

Учені-конституціоналісти, що є членами Академії правових наук України, зробили важливий внесок у розвиток вітчизняної освіти в галузі конституційного права України. Член АПрН України В. Ф. По-горілко став основним автором першого в Україні підручника з кон­ституційного права України¹, який був тричі перевиданий і отримав у 1999 р. першу премію як краще юридичне видання року в номінації підручників та навчальних посібників. У 1999 р. було видано підруч-ник із конституційного права України за редакцією В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка та Ю. М. Тодики². В. М. Шаповал видав перший в Ук­раїні підручник з конституційного права зарубіжних країн³.

Члени Академії правових наук України академіки М. В. Костиць-кий, I. А. Тимченко та члени-кореспонденти М. I. Козюбра, О. М. Мироненко, В. П. Тихий і В. М. Шаповал були суддями Кон­ституційного Суду України (1996—2005 рр.), а академік В. Ф. Сіренко і членкореспондент В. В. Костицький є народними депутатами Ук­раїни. Учені-конституціоналісти, які входять до складу АПрН Ук­раїни, викладають у провідних юридичних закладах освіти України. М. I. Ставнійчук, що досліджує проблеми виборчого права України, з 2005 р. є першим заступником голови ЦБК.

Наукові дослідження проблем конституційного права проводиться і в ряді відомчих науково-дослідних структур та аналітичних підрозділів. Серед відомчих науково-дослідних установ важливе місце посідає Інститут законодавства Верховної Ради України на чолі з віце-президентом АПрН України академіком О. Л. Копиленком.

Відомчою науково-дослідною установою є Інститут нормативної діяльності при Кабінеті Міністрів України. 9 серпня 1999 р. Кабінет Міністрів України своєю Постановою затвердив положення про Інститут нормативної діяльності. Основними завданнями цієї науко-во-дослідної установи є: розробка та обгрунтування стратеги держав-но-правової політики; здійснення наукових досліджень із питань нормотворчості та розробки відповідних науково-методичних реко-мендацій; теоретичне обгрунтування проектів програм нормотворчих робіт органів виконавчої влади; здійснення моніторингу актів зако-

¹ Конституційне право України /За ред. проф. В. Ф. Погорілка. — К., 1999. — 734 с.

² Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — X., 1999. — 376 с.

³ Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн: Підруч. — К., 1997.

164

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

нодавства тощо¹. Вирішення завдань, поставлених перед інститутом, неможливе без залучення до роботи кваліфікованих учених-консти-туціоналістів. У майбутньому Інститут нормативної діяльності має стати одним із центрів розвитку науки конституційного права, але на сьогодні ця установа ще не розгорнула свою повноцінну діяльність.

Позитивний вплив на розвиток науки конституційного права справляють і відомчі юридичні часописи. Це, насамперед, такі журна-ли, як «Право України», «Вісник Академії правових наук України», «Вісник Конституційного Суду України», «Часопис Київського університету права» та інші.

Наукові дослідження актуальних теоретичних та практичних про­блем конституційного права проводилися і в системі більшості юри-дичних вищих закладів освіти. Слід констатувати, що система вищих закладів юридичної освіти в Україні нині досягла найбільшого злету. Нині в Україні налічується близько 200 юридичних вищих закладів освіти, які готують фахівців-правознавців. Це, зокрема, юридичний факультет Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка, Національна юридична академія України імені Я. Мудрого, Київський університет права та інші вищі заклади освіти.

У вищих закладах юридичної освіти України одним із провідних напрямів діяльності залишаються наукові дослідження в галузі кон­ституційного права. За останні роки професорсько-викладацьким складом вищих закладів освіти юридичного профілю видано ряд підручників і навчальних посібників із конституційного права Ук­раїни, що стали важливим доробком не лише в галузі освіти, а й в га­лузі науки конституційного права. Це насамперед перший в Україні підручник з конституційного права, що витримав кілька видань, — «Конституційне право України» за редакцією професора В. Ф. По-горілка (1999, 2000 та 2001 рр.), підручник «Конституційне право Ук­раїни» за редакцією В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики, підручник «Конституційне право України» за редакцією Ю. М. Тоди­ки і В. С. Журавського (2002 р.), підручник О. Ф. Фрицького «Кон­ституційне право України» (2002 р.), навчальні посібники В. В. Крав-ченка «Конституційне право України» (2000, 2003, 2004 рр.), «Конституція незалежної України» за редакцією В. Ф. Погорілка, Ю. С. Шемшученка, В. О. Євдокимова та ряд інших. Важливим на-прямом навчально-методичної роботи є видання підручників і на-

¹ Шемшученко Ю. С. Юридична наука на межі століть // Правова держава. — Вип. 11. — К., 2000. — С. 5.

165

Розділ П. Історія конституційного права України

вчальних посібників з конституційного права зарубіжних країн. Це, зокрема, підручник В. М. Шаповала «Конституційне право за­рубіжних країн» (1997 р.). та ряд інших.

Характерною ознакою новітнього періоду розвитку консти-туційно-правової освіти і науки в Україні стала поява навчальних посібників з спеціальних навчальних курсів у сфері конституційного права. Це — такі навчальні посібники та курси лекцій, як «Муніци-пальне право України» за редакцією В. Ф. Погорілка і О. Ф. Фрицько-го (2001 р.), «Виборче право України» за редакцією В. Ф. Погорілка і М. I. Ставнійчук (2003 р.), Ю. М. Бисага, В. I. Чечерський «Консти-туційно-процесуальне право» (2003 р.), С. Л. Лисенков «Основи кон­ституційного процесуального права України» (2005 р.) та ряд інших.

Важливий вплив на розвиток науки конституційного права в Ук­раїні традиційно здійснює кафедра конституційного та адміністра-тивного права Київського національного державного університету імені Т. Г. Шевченка. Зокрема, саме професор Київського національ­ного державного університету імені Т. Г. Шевченка В. Ф. Мелащенко видав перший в Україні курс лекцій «Основи конституційного права України» (1995р.).

Значним доробком у галузі науки і освіти конституційного права України стали численні праці першого голови Конституційного Суду України Л. П. Юзькова, який зосередив свою увагу на актуальних проблемах національного конституціоналізму і конституційної юс-тиції в Україні.

Чільне місце серед зазначених закладів посідає Харківський юри-дичний інститут, який у 1991 р. був реорганізований в Український юридичний університет, а пізніше — в Національну юридичну ака-демію України імені Я. Мудрого. Конституційно-правові дослідження стають невід'ємною часткою діяльності кафедри конституційного права, яку з 1992 р. очолює доктор юридичних наук, професор Ю. М. Тодика та кафедри державного будівництва, яку очолював про­фесор М. П. Воронов. Професорсько-викладацький склад кафедри конституційного права (Ю. М. Тодика, Б. I. Ольховський, В. П. Колісник, О. Г. Кушніренко, С. Ю. Лукаш, В. В. Речицький, Т. М. Слінько, В. О. Прилуцький, Л. К. Байрачна, О. Г. Фролова та ін.) активно займається науковими дослідженнями проблем загальної те-орії конституційного права, конституційного права сучасних за­рубіжних країн, державно-правового будівництва у республіці, стату­су Верховної Ради України, місцевих рад, удосконалення виборчого

166

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

права України, адміністративно-територіального устрою України, за-хисту конституційного ладу України, конституційної юстиції в Ук-раїні. Кафедра державного будівництва (М. П. Воронов, А. I. Кулако­ва, В. Д. Яворський та ін.) присвячує свої наукові дослідження про­блемам органів місцевого самоврядування в Україні. Дослідження ка­федр здобули своє вираження в таких монографіях, навчальних посібниках та підручниках: А. Н. Соколов «Сучасна правова держава Федеративної Республіки Німеччини» (1992 р.), Ю. М. Тодика, О. М. Бандурка «Вибори народних депутатів України» (1994 р.), Ю. М. Тодика, Б. I. Ольховський «Громадянство України» (1996 р.), Ю. М. Тодика «Конституційне право України: галузь права, наука, на-вчальна дисципліна» (1998 р.), Ю. М. Тодика, В. Д. Яворський «Вибо­ри народних депутатів України: конституційно-правові аспекти» (1998 р.), Ю. М. Тодика, В. Д. Яворський «Вибори органів місцевого самоврядування: конституційно-правові аспекти» (1998 р.), Ю. М. Тодика «Основи конституційного ладу України» (1999 р.), Ю. М. Тодика, В. Д. Яворський «Президент України: конституційно-правовий статус» (1999 р.), Ю. М. Тодика «Конституція України: про-блеми теорії і практики» (2000 р.), Ю. М. Тодика «Тлумачення Конституції та законів України» (2001 р.) та ін. Під керівництвом Ю. М. Тодики було підготовлено та видано в 1997—1999 рр. «Збірник нормативних актів з конституційного права України» у 4-х випусках. Наукові дослідження конституційного права України також про­водяться в Одеській державній юридичній академії, що утворилася на базі Юридичного інституту в складі Одеського державного універси-тету відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 2 груд-ня 1997 р. Центром наукових досліджень Академії з проблем муніци-пального права, прав і свобод особи і громадянина, конституційної юстиції, військового права та інших державно-правових проблем ста­ла кафедра державного і адміністративного права, яку з 1979 р. очо-лює доктор юридичних наук, професор М. П. Орзіх. Професорсько-викладацький склад кафедри конституційного і адміністративного права (Л. М. Стрельцов, М. А. Нудель, Є. В. Додін, А. С. Васильев, С. В. Ківалов, М. О. Баймуратов, М. Ю. Черкес, М. Г. Смола, Б. А. Пережняк, Д. А. Бекерська, О. I. Харитонова, Л. Р. Біла та ін.) видав ряд праць, у яких реалізовані основні напрями наукових досліджень, що проводяться на кафедрі. Це, зокрема: колективний посібник «Основи правознавства» (2000 р.), у підготовці і редагуванні якого взяли участь С. В. Ківалов, М. П. Орзіх, М. О. Баймуратов,

167

Розділ II. Історія конституціиного права України

Л. Р. Біла, Є. В. Додін; монографія М. П. Орзіха і М. О. Баймуратова «Міжнародні стандарти місцевого самоврядування» (1996 р.) та інші. На базі Одеської державної юридичної академії видаються збірки на-укових праць «Актуальні проблеми держави і права» та «Актуальні проблеми політики» і фаховий науковий часопис «Юридичний вісник», у яких публікуються актуальні юридичні дослідження, в то­му числі й у галузі конституційного права.

Ще одним сформованим центром науки та освіти в галузі консти­туційного права України є кафедра конституційного, адміністратив-ного та фінансового права юридичного факультету Львівського дер­жавного (з 1999 р. — національного) університету імені I. Я. Франка, очолювана доцентом П. Б. Стецюком. Учені-конституціоналісти зі Львова (П. Б. Стецюк, Л. В. Бориславський, П. Ф. Гураль, В. I. Чушенко) досліджують історію конституційно-правової думки в Україні, а також проблеми правової природи Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, місцевого самоврядування в Україні. Зокрема, здобула широке визнання монографія П. Б. Стецюка «Станіслав Дністрянський як конституціоналіст» (1999 р.), навчальний посібник «Основи теорії конституції та конституціоналізму» (2003 р.) та ін.

Окрім міст Киева, Харкова, Одеси та Львова, які стали загальновиз-наними сформованими центрами науки і освіти у сфері конституційно­го права України, в останні роки на такі центри перетворюються юри­дичні факультета університетів у містах Чернівці, Ужгород, Дніпропет-ровськ, Донецьк, Запоріжжя, Сімферополь, Маріуполь та ряді інших.

Дослідження актуальних конституційно-правових питань прово-дяться на поновленому в 1991 р. юридичному факультеті Чернівець-кого державного університету імені Юрія Федьковича. Зокрема, завідувач кафедрою конституційного права професор А. 3. Георгіца присвятив ряд праць проблемам парламентаризму та становлению конституційно-правових інститутів у зарубіжних країнах. Це такі ро­бота, як: «Конституційно-правові інститути зарубіжних країн» (1994 р.), «Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практики» (1998 р.) та інші. А. 3. Георгіці належить авторство і найновішого підручника «Конституційне право зарубіжних країн» (2001 р.).

На юридичному факультеті Ужгородського державного універси­тету проводяться дослідження історії держава і права Чехословаччини 20—30 рр. XX ст. Так, професор Ю. М. Бисага присвятив цій темі ряд праць: «Держава і право в Чехословаччині в 20—30 рр. XX ст.» (1997 р.), «Інститути держави і права в домюнхенській Чехословач­чині» (1997 р.), «Перша Чехословацька республіка: держава, теорія,

168

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

влада, право» (1998 р.), «Конституційне процесуальне право України» (2002, 2003 рр.) та ін. 1—3 червня 2000 р. на базі юридичного факуль­тету було проведено міжнародну науково-практичну конференцію «Конституційне будівництво в Україні: теорія та практика».

Центри науки та освіти в галузі конституційного права формують-ся і в інших державних вищих закладах освіти. При цьому характер­ною є тенденція до утворення юридичних факультетів і відділень із відповідними кафедрами у непрофільних навчальних закладах. Серед цих виших закладів освіти, в яких формується та розвивається юри-дична наука та освіта в галузі конституційного права, слід відзначити: Таврійський національний університет, Волинський державний університет, Дніпропетровський державний університет, Донецький державний університет, Донецький інститут управління, Маріу-польський державний гуманітарний університет, Державну агроеко-логічну академію України (м. Житомир), Запорізький державний університет, Прикарпатський державний університет, Українську академію зовнішньої торгівлі (м. Київ), Київську державну академію водного транспорту, Академію муніципального управління (м. Київ), Київський державний лінгвістичний університет (м. Київ), Київський національний університет культури й мистецтв, Націо­нальний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», Київський національний економічний університет, Ук-раїнський транспортний університет (м. Київ), Київський державний торговельно-економічний університет, Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова (м. Київ), Східноукраїнський дер­жавний університет (м. Луганськ), Львівську комерційну академію, Український державний морський технічний університет (м. Мико-лаїв), Миколаївський державний гуманітарний університет та інші.

Характерною рисою розвитку сучасної науки та освіти у галузі кон­ституційного права в Україні стало створення спеціалізованих загаль-ноправових кафедр, що займаються науково-методичним забезпеченням підготовки юристів для правоохоронних органів. Такі юридичні за­клали освіти готують висококваліфікованих спеціалістів для Міністер-ства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Державної податкової адміністрації України, Державної митної служби України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України.

Нині в Україні існує розгалужена система вищих закладів освіти III—IV рівнів акредитації, що готують правознавців для органів внутрішніх справ. її формування розпочалося з перших років неза-

169

Розділ II. Історія конституційного права України

лежності України. В 1991 р. почала формуватися мережа вищих за-кладів освіти з центрами у містах Києві, Харкові, Одесі, Донецьку, За-поріжжі, Львові, Дніпропетровську, Сімферополі, Херсоні, Чернігові, Черкасах та Івано-Франківську. На базі Київської вищої школи МВС України у 1992 р. було створено Українську академію внутрішніх справ, що пізніше була реформована в Національну академію внутрішніх справ України (м. Київ). У цьому самому році було ство­рено Харківський інститут внутрішніх справ (м. Харків), який на ос-нові Постанови Кабінету Міністрів України № 787 від 22 листопада 1994 р. було реформовано в Університет внутрішніх справ. Подальшо-му розвиткові відомчої юридичної освіти та ії профілізації сприяла Постанова Кабінету Міністрів України № 325 від 18 травня 1994 р., що затвердила новий Перелік напрямів підготовки фахівців із вищою освітою за професійним спрямуванням у галузі знань «Право» для спеціальностей кваліфікаційних рівнів «спеціаліст» і «молодший спеціаліст». 3 ініціативи МВС України до цього Переліку було внесе­но спеціальності: «Управлення у сфері правопорядку», «Правоохоронна діяльність», «Військово-юридична діяльність» та інші¹.

На сьогодні в системі відомчих закладів освіти МВС України діють: Національна академія внутрішніх справ України, Київський і Львівський інститути внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України, Прикарпатська філія Національної ака­демії внутрішніх справ України, Університет внутрішніх справ (м. Харків), Кримський факультет Університету внутрішніх справ, Дніпропетровський та Запорізький юридичні інститути, Херсонсь-кий факультет Запорізького юридичного інституту, Донецький, Лу-ганський, Одеський інститути внутрішніх справ, Харківський і Чер-каський інститути пожежної безпеки. Основним закладом в системі відомчої освіти є Національна академія внутрішніх справ України.

В останні роки центри розвитку науки та освіти в галузі консти­туційного права формуються в провідних недержавних вищих закла­дах освіти III—IV рівнів акредитації. До таких закладів належать: Київський університет права, Академія адвокатури України, На­ціональна академія управління, Інститут економіки і права «Крок» (м. Київ), Європейський університет, Академія праці і соціальних відносин Федерації профспілок України, Інститут права на базі Пре-зидентського університету МАУП, Міжнародний інститут лінгвісти-

¹ Університет внутрішніх справ. — 1999. — № 9. — С. 27.

170

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

ки і права, Міжнародний Соломонів університет, Міжнародний на-уково-технічний університет (м. Київ), Київський інститут туризму, економіки та права, Кримський інститут економіки та господарсько-го права, Таврійський екологічний інститут, Вінницький інститут регіональної економіки та управління, Донецький інститут еко­номіки і господарського права, Одеський інститут підприємництва та права, Черкаський інститут управління, Економіко-правничий інститут (м. Чернівці), Макіївський економіко-гуманітарний інсти­тут, Запорізький інститут державного та муніципального управління та ряд інших. Формуванню цих центрів науки та освіти в галузі кон­ституційного права сприяють науковці з державних науково-дослідних установ та вищих закладів освіти.

Розвитку науки та освіти в галузі конституційного права сприяє й діяльність громадських правових організацій. Зокрема, у 1991 р. було організовано Спілку юристів України, першим головою якої був ака-демік НАН України Ю. С. Шемшученко. Спілка юристів України здійснює просвітницьку діяльність серед населення, в тому числі й у сфері конституційного права.

Отже, юридична наука та освіта в галузі конституційного права пройшла складний історичний шлях. За більш ніж півтора століття (1861/1864—2006 рр.) юридична наука та освіта в галузі консти­туційного права розвинулася в комплексну систему наукових досліджень та навчальних дисциплін і спеціальних курсів.

Наукова та освітня діяльність у сфері конституційного права в ро­ки незалежності здійснюється на якісно новому нормативному й ор-ганізаційному рівнях. Відповідно до чинного законодавства України нині її здійснюють державні науково-дослідні установи НАН України та АПрН України, відомчі науково-дослідні установи при вищих і центральних органах державної влади та органах місцевого самовря-дування, недержавні наукові центри, а також державні й недержавні вищі заклади освіти III—IV рівнів акредитації. Значною мірою роз­витку вітчизняної конституційно-правової науки та освіти сприяє й діяльність таких профільних вітчизняних видавництв, як «Наукова думка», Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», «Юрінком Інтер», «Парламентське видавництво», «Атіка», «Астропринт», а також ви­давництв науково-дослідних установ і вищих закладів освіти.

Нині основними фундаментальними напрямами наукових досліджень галузі конституційного права є, насамперед, проблеми методологи конституційного права; проблеми загальної теорії кон

171

Розділ П. Історія конституційного права України

ституційного права; проблеми конституціоналізму; проблеми джерел конституційного права; теоретичні та практичні проблеми реалізації положень чинної Конституції України; проблеми конституційно-правової реформи в Україні; проблеми конституційного ладу Ук­раїни; проблеми конституційно-правового статусу людини і громадя-нина; проблеми парламентаризму в Україні; проблеми консти­туційно-правового статусу Президента України; проблеми консти-туційної юстиції; проблеми конституційно-правового статусу судів загальної юрисдикції в Україні; конституційні проблеми місцевого самоврядування; проблеми порівняльного конституційного права; теоретичні та практичні проблеми співвідношення міжнародного та національного конституційного права тощо.

Особливої уваги заслутовують проблеми взаємозв'язку політики і права, вироблення науково обгрунтованої правової політики. Адже остання є важливим компонентом процесів формування і функціону-вання ефективної правової системи¹. Пріоритетна роль у теоретично­му обгрунтуванні правової політики України належить саме науці конституційного права, першочерговим завданням якої є наукове обгрунтування конституційно-правової реформи 2006 р.

Наука конституційного права цілком логічно знаходить своє про-довження в системі навчальних дисциплін у галузі конституційного права. Зовнішньополітичний курс України щодо євроінтеграції пе­редбачає запровадження в нашій державі європейських стандартів освіти у галузі конституційного права. Першим кроком у цьому на-прямі став курс вітчизняної правової освіти на запровадження стан­дартів Болонського процесу, який передбачає розширення системи юридичних навчальних дисциплін. Уже сьогодні в більшості держав-них і недержавних вищих закладів освіти ІІІ-ІУ рівнів акредитації, поряд із традиційними навчальними дисциплінами «Конституційне право України», «Конституційне право зарубіжних країн», виклада-ються такі навчальні дисципліни і спеціальні курси, як «Порівняльне конституційне право», «Муніципальне право України», «Муніци-пальне право зарубіжних країн», «Конституційні права, свободи і обов'язки громадян», «Конституційне процесуальне право України», «Виборче право України», «Парламентське право України», «Консти-туційно-правові основи національної безпеки України» тощо.

¹ Шемшученко Ю. С. Юридична наука України на сучаеному етапі // Правова держава. — Вип. 16. — К., 2005. — С. 6.

172

Розділ іп

Конституційне право

як наука і навчальна дисципліна

3.1 Конституційне право як юридична наука

3.1 Конституційне право як юридична наука

Говорячи про конституційне право в цілому, слід розуміти його як галузь права, юридичну науку та навчальну дисципліну. Консти­туційне право України як галузь національного права знаходить своє логічне продовження у відповідній галузевій науці та освіті.

Наука конституційного права дає змогу виявити і дослідити об'єктивно існуючі явища конституційно-правового життя, створити теоретичне підгрунтя для подальшого генезису конституційного пра­ва України як галузі права, передбачити та упередити можливі прора-хунки і недоліки подальшого розвитку й удосконалення національно­го конституційного права і дослідити позитивний зарубіжний досвід конституційного будівництва та правотворення зарубіжних країн з метою його використання в Україні.

Водночас наука конституційного права сама виступає предметом відповідних наукових досліджень. Дослідження конституційного пра­ва як юридичної науки, як правило, передбачає визначення поняття науки конституційного права, її предмета та методу, а також виявлення системи та функцій цієї галузевої науки та основних тенденцій розвитку вітчизняної конституційно-правової науки на сучасному етапі тощо.

Наука конституційного права є порівняно молодою у системі юри-дичних наук України. Бона почала формуватися у другій половині XIX ст., коли вже тривалий час існували наука цивільного, криміналь-ного та деяких інших галузей права. 3 часу свого формування до сьо-годення наука конституційного права в Україні пройшла складний історичний шлях, що характеризувався занепадом і злетами.

Зростання ролі науки конституційного права зумовлене об'єктив-ними чинниками розбудови в Україні громадянського суспільства та демократичної, соціальної, правової держави. На сьогодні завер-шується формування цілісної національної конституційної доктрини як системи конституційно-правових цінностей і поглядів на консти-

175

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

туціоналізм, суверенітет народу, безпосередню демократію, систему органів державної влади, місцеве самоврядування, конституційну юс-тицію тощо. Крім дослідження нагальних теоретичних і практичних проблем конституціоналізму, зазнає перегляду методологічна база на­уки конституційного права, її науково-категоріальний апарат.

Наука конституційного права є єдиною наукою в системі загально-теоретичних, історичних, галузевих, порівняльно-правових і при-кладних юридичних наук. Ця наука належить до фундаментальних га­лузевих юридичних наук з огляду на фундаментальний характер відповідної галузі права.

Наука конституційного права є системою ідей, концепцій, теорій, вчень про конституційне право як галузь національного права.

Конституційне право як і будь-яка інша юридична наука має влас-ний предмет і методологію. Предмет і метод науки конституційного права характеризується єдністю і взаємодією — у специфіці предмета виражається і специфіка методу науки конституційного права.

Розуміння категорії «предмет науки конституційного права» фор-мувалося історично, під впливом генезису положень про предмет за-гальної теорії права. До серєдини 40-х рр. XX ст. проблеми предмета науки конституційного права перебували поза увагою науковців.

Після прийняття Конституції СРСР 1936 р. і Конституції Ук-раїнської РСР 1937 р. нагально постало питання розроблення методо-логічних проблем науки радянського державного права. Але заідео-логізований підхід до розв'язання цієї проблеми базувався на поло-женні А. Я. Вишинського про єдність радянського державного права як галузі права, юридичної науки і навчальноі дисципліни. Перший після прийняття зазначених радянських конституцій підручник з ра­дянського державного права за редакцією А. Я. Вишинського взагалі не охоплював питання предмета і методології науки конституційного (державного) права і був поширеним коментарем Конституції СРСР 1936 р.

Більш пізні підручники з радянського державного права визнача-ли розділи щодо предмета її науки, але не містили матеріалу, який би відповідав змісту¹. Зміст науки радянського державного права дублю-вав положення підручника А. Я. Вишинського. Дискусії щодо різниці в предметі та методології галузі й науки конституційного (державно-

¹ Соколов М. В. Радяяське державне право. — К., 1941. — 272 с. 176

3.1 Конституційне право як юридична наука

го) права почалися лише в наприкінці 50-х — на початку 60-х рр. XX ст.

3 цього часу проблема предмета і методології конституційного права стає обов'язковою в усіх радянських підручниках і навчальних посібниках з радянського державного права. Так, на думку С. С. Кравчука, предметом науки радянського державного права є державно-правові норми і державно-правові відносини у їх виникненні, розвиткові та взаємозв'язках¹. Автор розвивав думку, що наука державного права вивчає досвід радянського державного будівництва і діяльності радянських державних органів.

На думку А. I. Лєпьошкіна, предметом науки радянського держав­ного права є вивчення державно-правових норм і державно-правових відносин у всіх їх видах і формах. При цьому автор наголошував, що наука конституційного права вивчає насамперед діючі державно-пра­вові інститути цієї галузі права, тобто позитивне державне право. Позитивістський підхід, властивий тогочасній науці конституційного права, був відображений і у визначенні А. I. Лєпьошкіна предмета на­уки радянського державного права. Предметом науки радянського державного права, зазначав А. I. Лєпьошкін, є вивчення діючих дер­жавно-правових норм та врегульованих ними суспільних відносин у процесі їх виникнення та розвитку, узагальнення і поширення пози­тивного досвіду роботи органів влади радянської держави та набуття кадрами радянського державного апарату цього досвіду; виявлення ролі державно-правових інститутів у комуністичному будівництві та їх переваги над державним правом буржуазного суспільства².

Наведене визначення предмета науки радянського конституційно­го права видається заідеологізованим і громіздким. Воно фактично містить визначення не лише предмета, а й завдань та функцій ра­дянського державного права.

Більш вдалим є визначення предмета науки радянського держав­ного права, що наводилося українськими радянськими вченими В. В. Цвєтковим і С. О. Макогоном, які розширюють розуміння предмета науки не лише на державно-правові норми і відносини, а й на взаємозв'язки галузі радянського державного права з іншими галузя-ми права, розкриття змісту державно-правових інститутів, узагаль-

¹ Советское государственное право / Под ред. С. С. Кравчука. — М., 1958. — С.15.

² Лепешкин А. И. Курс советского государственного права. — Т. 1. — М., 1961. — С. 78-79.

177

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

нення практики державно-правового законодавства та державно-правового регулювання¹. Тим самим учені визначають предметом на­уки конституційного права не лише позитивне право, а й правотвор-чу та правозастосовчу діяльність у галузі радянського державного будівництва.

Надалі вплив історичного та діалектичного матеріалізму позначив-ся на розширенні та поглибленні уявлень про предмет науки радянсь­кого державного права. Під предметом відповідної галузевої науки розуміють систему діючих конституційно-правових норм і суспільних відносин, врегульованих цими нормами в різних формаційних типах держави. У 80—90-х роках предметом науки радянського державного (конституційного) права вважають вивчення соціально-економічної системи і політичної організації сучасних держав — соціалістичних, експлуататорських і перехідних² та дослідження сутності і зако-номірностей розвитку правових норм, що становлять галузь держав­ного права³.

Радянські вчені, з одного боку, залишаються заручниками марк-систсько-ленінської методології науки радянського державного пра­ва, що простежується в стійких позитивістських і класово-фор-маційних підходах, а з другого — наголошують на тому, що предметом науки державного права є дослідження теоретичних і практичних проблем об'єктивно існуючої галузі конституційного права як у СРСР, так і інших країнах. Уперше наголошується, що предмет науки радянського державного права є структурованим і багатовекторним. Зокрема, його складовими вважають: а) норми та інститути радянсь­кого державного права; б) суспільні відносини, врегульовані цими державно-правовими нормами; в) державно-правові відносини; г) тенденції розвитку цієї галузі права⁴. Тим самим фактично визна-чався вплив предмета науки конституційного права і його структури на систему цієї науки.

Після проголошення незалежності України почався новий період розвитку національного конституційного права, але з огляду на

¹ Цветков В., Макогон С. Радянське державне право. — К., 1968. — С. 28-29.

² Советское конституционное право / Под ред. С. И. Русиновой и В А. Рянжина. — Л., 1975. —С. 20.

³ Советское государственное право / Под ред. Е. И. Козлова. — М., 1983. — С. 25.

⁴ Там же. — С. 25-26.

178

3.1 Конституційне право як юридична наука

складнощі конституційного процесу методологічні проблеми науки конституційного права продовжували ґрунтуватися на основі доробків радянських учених чи взагалі залишалися поза увагою вчених-конституціоналістів.

В. Ф. Мелащенко започаткував новий підхід до категорії предмета науки конституційного права незалежної України, під яким розуміється дослідження конституційних (державно-правових) відносин, що регулюють їх норми та інститути, державно-політичні, соціально-економічні та інші інституції, зумовлені природою та змістом повновладдя народу в Україні, а також політичні й правові погляди та уявлення. Зазначені дослідження передбачають усвідо-млення таких фундаментальних понять, як предмет, методологія, за-вдання, функції, система, джерела, взаємозв'язок конституційного права з іншими науками та його роль у розбудові державності неза­лежної України¹.

Тенденцію щодо розширення предмета науки конституційного права відзначав і Ю. М. Тодика. До предмета науки конституційного права він відносить не лише норми та інститути цієї галузі права, а й аналіз великого кола державно-правових відносин, їх специфіку, ос-нови їх виникнення, розвитку та припинення². Справедливим також є твердження Ю. М. Тодики про зближення науки конституційного права з конституційного практикою. Ця тенденція проявляється на-самперед у тому, що наука конституційного права ставить своїм пред­метом дослідження нагальних проблем правотворчої та правозасто-совчої діяльності в галузі конституційного права.

На думку О. Ф. Фрицького, предметом дослідження науки консти­туційного права є вся сфера політико-правових та суспільних відно­син, які підлягають конституційно-правовому регулюванню³. Тобто О. Ф. Фрицький у цілому ототожнює предмет конституційного права як галузі права й навчальної дисципліни.

У цілому схожих поглядів дотримуються й російські вчені-консти-туціоналісти. Зокрема, А. О. Безуглов і С. О. Солдатов вважають, що предметом науки конституційного права є поняття (тобто, теоретич-

¹ Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України. — К., 1995. —-С. 181.

² Тодика Ю. Н. Конституционное право Украиньі: Отрасль права, наука, учебная дисциплина. — X., 1998. — С. 162.

³ Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підруч. — К., 2002. — С. 54.

179

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальиа дисципліна

на концепція, теорія) конституційного права (а не, скажімо, позитив-не конституційне право, відповідні нормативно-правові акти та ін., що належать до об'єкта цієї науки)¹. Тобто вчені розмежовують пред­мет і об'єкт конституційного права.

Узагальнюючи точки зору вітчизняних і зарубіжних учених-конституціоналістів щодо предмета науки конституційного права, можна стверджувати, що предметом науки конституційного права є актуальні теоретичні та практичні проблеми галузі конституційного права України і зарубіжних країн. Тобто предметно-галузевий зміст конституційного права і законодавства визначає основний зміст предмета науки кон­ституційного права.

Поряд із системою конституційного права його джерелами та функціями, конституційно-правовими відносинами і конституцій­ного відповідальністю предметом науки також є історія цієї галузі пра­ва, законодавства, науки і навчальної дисципліни; доктрина консти­туційного права; методологічний і науково-категоріальний апарат. Отже, предмет науки конституційного права має системний характер.

Предмет науки конституційного права слід відрізняти від предме­та відповідної галузі права. Предмет науки конституційного права значно ширший від категорії предмета конституційного права Ук­раїни. Це пояснюється рядом причин: по-перше, система науки кон­ституційного права становить більш розгалужену систему, ніж систе­ма галузі конституційного права, оскільки в більшій мірі залежить від суб'єктивних чинників, що впливають на її формування. Предметом науки конституційного права є не лише об'єктивно існуюче і діюче конституційне право, а й його історія та перспективні тенденції роз-витку; по-друге, предметом правового регулювання галузі консти­туційного права є конкретний вид суспільних відносин, тоді як пред­метом наукових досліджень у конституційному праві є не лише пи­тання конституційної практики, а й теоретичні проблеми консти­туційного права. Для науки конституційного права цінними є навіть хибні дослідження в разі, коли вони сприяють відповідним науковим дискусіям; по-третє, наука конституційного права є єдиною юридич-ною галузевою наукою, тоді як предмет її подвійний і виходить за межі діючого конституційного права України²; по-третє, система

¹ БезугловА.А., Солдатов С. А. Конституционное право России: Учеб. в 3 т. — Т. 1. — М., 2001. —С. 100.

² Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. — К., 2000. — С. 4.

180

3.1 Конституційне право як юридична наука

національної науки конституційного права також охоплює дослі-дження конституційного права зарубіжних країн і наддержавних ут-ворень (наприклад, конституційне право ЄС).

Водночас предмет науки конституційного права не може бути аб-страгованим від галузі конституційного права України, оскільки го-ловним завданням науки є науково-методичне забезпечення й оп-тимізація дії конституційного права України. Дослідження проблем конституційного права зарубіжних країн має здійснюватися з метою запозичення позитивного конституційного теоретичного і практич­ного досвіду в національну науку і галузь конституційного права й уникнення помилок і прорахунків, що існували в конституційному праві іноземних держав. Тому перспективним вбачаються наукові дослідження не лише у галузі конституційного права зарубіжних країн, а й у галузі порівняльного конституційного права.

Предмет науки конституційного права збігається із системою га­лузі в головному, але доволі часто виходить не лише за межі галузі конституційного права України та зарубіжних країн, а й за межі пред­мета цієї галузі права. Зазначена проблема для вітчизняного консти­туційного права не є новою. У 80-х роках ряд учених відстоювали «чи­стоту» предмета наукових досліджень права. Зокрема, А. Ф. Шебанов наголошував на негативних наслідках захоплення юристами пробле­мами, що виходять за межі вчення про державу та право і охоплюють питання філософії, наукового комунізму, соціології та політології то-що, і критикував «розмивання» предмету юридичної науки¹, а В. В. Копєйчиков висловлювався проти розширення предмета загаль-ної теорії права за рахунок політичних, соціологічних і управлінських проблем².

Безперечно, повна чи часткова підміна предмета науки консти­туційного права предметом будь-якої іншої, навіть спорідненої на­уки — філософії, соціології, історії, політології тощо — є недопусти­мою. У той же час справедливою була думка Д. А. Керімова, який на­голошував, що право неможливо зрозуміти із самого себе і говорив, що «надмірне відособлення юридичної науки може досягти такої

¹ Шебанов А. Ф. Повьішение творческой роли права — важнейшее направление общетеоретических исследований // Актуальнне проблемьі теории социалис­ тического государства и права. — М., 1974. — С. 121.

² Копєйчиков В. В. О предмете юридической науки и науки общей теории государства и права // Актуальньіе проблемьі теории социалистического государства и права. — М., 1974. —С. 41.

181

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

межі, що буде з часом вести ії до відриву від усього комплексу суспільних знань»¹. Справедливість цієї точки зору підтверджує появу таких юридичних наук, як філософія права, соціологія права та інших, а також розширення методологічної бази науки консти-туційного права за рахунок методів, першопочатково притаманних філософії, соціології, політології та теорії управління.

Предмет науки конституційного права тісно пов'язаний з ії мето-дологією. Методологія будь-якої юридичної науки — це вчення про метод и, які використовуються в цій науці для пізнання консти-туційно-правових властивостеи об'єкта юридичних наукових досліджень.

Свого часу Д. А. Керімов говорив про суперечливість детермінації категорії «методологія» в юридичній науці, відзначаючи, що методо­логія конституційного права відіграє не лише онтологічну, а й гносе-ологічну роль у дослідницькому процесі². На кожному історичному етапі свого генезесу наука конституційного права виробляла власні підходи до категорії «методологія», що зумовлювалося розвитком соціально-економічних відносин, науки та ії методологи в цілому й розвитком конституційного права як галузі.

Методологія конституційного права відзначається своєю ди-намічністю. У дорадянський період методологія науки вітчизняного конституційного права формувалася під впливом різноманітних на­укових шкіл (солідарістів, інституціоналістів, мінестеріалізму, юри­дичної школи та інших), що були поширені в Росії, Австрії, Польщі, Угорщині та Румунії.

У цей же період (в серєдині XIX ст.) зароджується марксистский напрям у дослідженні конституційного права. Марксистська наукова методологія була представлена здебільшого критичним і прогностич-ними методами. Представники марксистської школи критикували суспільний і державний лад буржуазно/ держави, прогнозували його кризу і загибель та зародження нового, більш досконального і соціально спрямованого соціалістичного ладу. Але марксистська ме­тодологія в науці тогочасного конституційного права, а тим паче в Ук-раїні не мала вирішального значення.

¹ Керимов Д. А. Общая теория государства и права: Предмет, структура, функції. — М., 1977. — С. 36-37.

² Там само. — С. 83.

182

3.1 Конституційне право як юридична наука

За часів існування України у складі колишнього СРСР методологія радянського державного (конституційного) права грунтувалася на марксистсько-ленінській філософії¹, що сформувалося під впливом марксизму та більшовицької теорії й практики здійснення соціа-лістичної революції та розбудови соціалістичної держави. В основі марксистсько-ленінської філософії лежало вчення про політичну економію, філософію і теорію наукового комунізму, як головні скла-дові цієї філософії. Попри доволі досконалу для свого часу методо-логію марксизму-ленінізму, серед радянських правознавців не існува-ло єдності в поглядах на методологію науки конституційного права. Це питання в підручниках і навчальних посібниках або обходилося, або висвітлювалося в досить загальному вигляді.

Зокрема, на думку Є. I. Козлова методологія радянського держав­ного права — це відправні принципи пізнання та прийоми (методи) досліджень діючих інститутів і конституційно-правових відносин². Основну увагу Є. I. Козлов звертав на принципи методології науки радянського державного права — принцип об'єктивності, принцип пізнавальності, принцип детермінізму, принцип історизму, принцип єдності теорії й практики. Більшість із зазначених принципів методо­логії залишаються актуальними і в сучасній науці конституційного права.

Проголошення незалежності України створило передумови для формування нової методології науки національного конституційного права. Під методологією сучасної науки конституційного права вчені розуміють: вчення про методи пізнання, теоретичне обГрунтування використаних у науці методів і способів пізнання; теорію методів, су-купність певних теоретичних принципів, логічних прийомів і конкретних способів дослідження явищ; систему певних теорій, гносео-логічних і онтологічних принципів, законів і категорій, які опосеред-ковують загальні властивості й зв'язки буття і наукового пізнання³. Ці визначення є здебільшого запозиченими із загальної теорії права і свідчать на користь відсутності єдиної думки щодо змісту правової категорії «методологія науки конституційного права».

¹ Советское конституционное право / Под ред. С. И. Русиновой и В. А. Рянжина. — Л., 1975. — С. 33.

² Советское государственное право / Под ред. Б. И. Козлова. — М., 1983. — С. 29.

³ Конституційне право України/ За ред. проф. В. Ф. Погорілка. — 2-ге вид. — К., 2000. — С. 79.

183

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

Отже, методологія науки конституційного права — це вчення про методи, які використовуються в науці конституційного права для пізнання конституційно-правових властивостей об'єкта цих дослі-джень.

Формування сучасної наукової методології конституційного права в Україні відбувається кількома шляхами. По-перше, шляхом трансформації уже апробованих методів науки радянського державного права; по-друге, шляхом запозичення позитивно зарекомендованої наукової методології, яка не визнавалася в науці радянського держав­ного права, але практикувалася в зарубіжній науці конституційного права; по-третє, шляхом залучення до методологічного апарату науки конституційного права методів, що використовуються в інших на­уках — соціології, політології, психологи, статистиці, кібернетиці, теорії управління, синергетиці тощо.

Неоднозначно відбувається трансформація методології радянсь­кого державного права. У зв'язку з відмовою від марксистсько-ленінської методології, що десятки років домінувала в радянській на­уці взагалі й радянському державному праві зокрема автоматично відбулася і ревізія методологічного інструментарію марксизму Більшість учених вважають, що методи діалектичного матеріалізму та історичного матеріалізму вичерпали себе, оскільки розглядалися і за-стосовувалися раніше переважно як домінуючі методи, що підкрес-лювали протилежності в політичних процесах, вузькокласову орієнтацію правової системи та передбачали остаточну перемогу соціалізму, а далі — комунізму в усьому світі¹.

Але цілковита відмова від методу діалектики у науці консти­туційного права видається передчасним і популістським підходом. Використання діалектичного методу дає ефективні наукові результа­та за умови об'єктивної детермінації цієї правової категорії. Діалек-тичний матеріалізм слід розглядати як один із методів пізнання сучас-них конституційних процесів не лише у боротьбі їх протилежностей, а й у їх єдності та взаємозв'язку. Такий підхід дає змогу здійснювати наукові дослідження не з конфронтаційних, а з консенсуальних під-ходів. До того ж слід враховувати і той суб'єктивний чинник, що ук-раїнські вчені-конституціоналісти поколіннями використовували ме-

¹ Тодика Ю. Н. Конституционное право Украиньі: Отрасль права, наука, учебная дисциплина. — X., 1998. — С. 176; Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — X., 1999. — С. 30-31.

184

3.1 Конституційне право як юридична наука

тод діалектичного матеріалізму в своїх дослідженнях, а після прий-няття Конституції УРСР 1978 р., яка відмовлялася від тези про дикта­туру пролетаріату та поглиблення класової боротьби у зв'язку з побу-довою однорідного суспільства та соціалістичної держави, цей метод припинили застосовувати в вузькокласовому значенні. Фактично ме­тод діалектичного матеріалізму пройшов свій генезис з вузькокласо-вого і заідеологізованого методу юридичної науки до методу, який не суперечить загальнолюдським цінностям і уявленням.

Більш лояльно сучасні науковці ставляться до методу історичного матеріалізму, який визначався формаційним підходом до історії ста­новлення, розвитку і занепаду держав. Класова спрямованість цього методу в цілому залишається виправданою і на сьогодні, адже істо-ричний розвиток конституційного права у світі дійсно має фор-маційний характер, а основні віхи якісного розвитку конституційно­го права, пов'язані із соціальними перетвореннями, здебільшого ма-ють класовий або національний характер. Ці віхи позначилися буржу-азними, соціалістичними, народно-демократичними революціями, а також війнами за незалежність і національно-визвольними рухами.

На сьогодні метод історизму (історико-ретроспективний метод) у дослідженні конституційно-правових явищ, не зауважуючи на його матеріалістичній природі, визнається переважною більшістю вчених-конституціоналістів. У його основу покладено визнання причинно-наслідкових зв'язків у історичному розвиткові конституційних пра-вовідносин та інститутів конституційного права. Дослідження пере-думов і причин виникнення того чи іншого явища в конституційному праві України має опиратися на ретроспективний аналіз попередньо-го історичного досвіду конституційного будівництва як в Україні, так і зарубіжних країнах.

Сучасні теоретичні та практичні проблеми загальної теорії консти­туційного права, проблеми конституціоналізму, конституційної ре-форми в усіх її напрямах (парламентська, адміністративна, судово-правова і муніципальна реформи) вимагають від науковців надежно­го методологічного забезпечення, яке неможливе без історичного підходу до вирішення поставлених завдань. Історичний метод дає змогу уникнути завідомо програшних моделей вирішення поставле­них проблем.

Окрім зазначеного діалектичного методу, в науці радянського дер­жавного права застосовувалися і ряд спеціальних методів (порівняль-но-правовий, структурно-функціональний та інші), які за умови

185

I

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

відмови від їх марксистсько-ленінської заідеологізованості успішно застосовуються у сучасній науці конституційного права.

Методологія науки сучасного конституційного права формується і за рахунок методів, які раніше практикувалися лише у зарубіжних країнах і були здобутками різних правових шкіл. У перші роки неза-лежності України абсолютна відмова від радянської методології спри-яла масовому запозиченню зарубіжної методології, яке відбувалося спонтанно, без налєжного критичного переосмислення і в досить вільних інтерпретаціях. Як наслідок цього — застосування «новіт-ньої» методології без урахування предмета, завдань, функцій і струк-тури науки конституційного права, без урахування особливостей національної правової системи в цілому. Така ситуація сприяла появі ряду псевдоконституційних наукових досліджень, що мали відверто виражений схоластичний характер.

Згодом методологія певних філософсько-правових шкіл зазнала критичної оцінки і стала використовуватися помірковано, з урахуванням завдань науки конституційного права. Позитивізм, екзис-тенціалізм, персоналізм, біхевіоризм, нормативізм, детермінізм, соціологічна школа, психологічна школа тощо дійсно збагатили за-гальнолюдські уявлення про конституційне право. У гармонійному поєднанні з іншими методами методи цих шкіл сприяють формування комплексної методології науки конституційного права.

Методологія науки конституційного права має системний харак­тер. Система методології є комплексною і такою, що розвивається са­ма по собі. Останнім часом розвиток системи методології відбу-вається за рахунок використання методів, які притаманні іншим на­укам. Якщо спочатку використовувалися методи, що властиві філо-софії, політології, соціології та іншим гуманітарним наукам, то нині позитивно себе зарекомендували і методи теорії управління, кіберне-тики, статистики, математики тощо. Про це свідчить використання у сучасних дослідженнях конституційного права ряду системних ме­тодів, статистичного методу, методу абстрактного моделювання тощо.

Методологія має за основу систему різнопорядкових за змістом і формою методів. Першоосновою методології є метод. Термін «метод» походить від давньогрецького слова «:ХЬ@*@н», що означав «шлях пізнання». Метод науки конституційного права — це сукупність принципів, правил, прийомів і способів пізнання конституційно-правових явищ. Метод науки конституційного права є шляхом юридичного пізнання від об'єкта конституційного права до його предмета, від

186

3.1 Конституційне право як юридична наука

емпіричних знань про конституційні відносини та інститути консти-туційного права та інші конституційно-правові явища до теоретичних знань про ці об'єкти.

Метод науки конституційного права виконує дві основні функції — сприяє отриманню знань про конституційно-правові яви­ща та побудові (моделюванню) наукової системи знань у галузі кон­ституційного права. Зазначені функції є взаємопов'язаними і взаємо-зумовленими. їх внутрішня єдність полягає у тому, що вони виража-ють різні пізнавально-змістовні аспекти єдиного вихідного поняття науки конституційного права.

Методи науки конституційного права мають систему, що представ­лена на трьох рівнях. Умовно можна виділити загальнофілософські, загальнонаукові та спеціальні методи науки конституційного права.

Загальнофілософські методи характеризуються вихідними для філософії пізнання положеннями про діалектику об'єктивізм, істо-ризм дослідження тощо. Загальнонаукові методи мають універсаль-ний характер і властиві всім наукам у цілому. Такі методи є, власне, критерієм науковості чи ненауковості пізнання. До загальнонаукових методів можна віднести індукцію, дедукцію, моделювання, аналіз, синтез, прогнозування тощо. Серед учених-правознавців на сьогодні не існує єдності щодо розмежування загальнонаукових і загаль-нофілософських методів. їх, як правило,об'єднують у правову кате-горію «загальні методи аналізу конституційних процесів»'.

Найбільш рельефно методи науки конституційного права прояв-ляються на рівні системи спеціальних методів пізнання, тобто тих ме­тодів, які притаманні лише науці конституційного права. Водночас номенклатура спеціальних методів науки конституційного права — системний, порівняльно-правовий, історичний, метод конкретних соціологічних досліджень, статистичний, формально-логічний, структурно-функціональний, синтезу і аналізу² — в своїй переваж-ній більшості властиві не лише конституційному праву, а й іншим на­укам, а отже, не можуть вважатися спеціальними методами науки конституційного права. Видається, що до спеціальних методів можна віднести метод конституційної компаративістики, конституційно-

¹ Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — X., 1999. — С. 31.

² Тодика Ю. Н. Конституционное право Украиньі: Отрасль права, наука, учебная дисциплина. — X., 1998. — С. 178.

187

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

статистичний метод тощо. Це питання залишається відкритим і по-требує подальшого наукового обгрунтування.

Крім вищеохарактеризованих методів науки конституційного пра­ва, більш детально необхідно зупинитися на інших методах, які лише згадувалися. Одним із таких методів є системний, який дає змогу роз-глядати предмет конституційного права як цілісну, комплексну і ди-намічну систему. Системний метод визначає роль і місце кожного з елементів системи галузі конституційного права та характер їх взаємовідносин.

Системний метод дає розуміння взаємозв'язків між системою га­лузі, системою законодавства, системою науки та системною освіти у галузі конституційного права. Пізнання системності конституційно­го права дає можливість визначити роль і місце систем консти­туційного права як елементів таких макросистем, як система права і правова система.

Системний метод також важливий у дослідженні окремих інсти-тутів і норм конституційного права, оскільки дає змогу визначити їх правові властивості у комплексі, врахувати дифузійні властивості еле­ментів системи та їх взаємну деформацію.

Системний підхід у методологи' конституційного права має пер-спективи, оскільки сприяє, з одного боку, наповненню новим змістом уже існуючих правових категорій, а з другого — сприяє фор-муванню нових категорій¹, позаяк створює методологічне підгрунтя для нових досліджень у галузі конституційного права.

Похідним від системного методу є функціональний метод, який дає змогу пізнати механізм функціонування структури елементів, по-кладеної в основу системи конституційного права як галузі права, за­конодавства, науки і навчальної дисципліни. Інститути і норми кон­ституційного права, які входять до структури цієї галузі права, нала­гать їй властивостей системи лише за умови їх функціонування, що передбачає не лише зовнішнє, а й внутрішнє спрямування.

Структурно-функціональний метод дає можливість пізнати сутність, зміст і форми функціонування основних інститутів консти­туційного права. Цей метод, зокрема, дає змогу дослідити співвідно-шення функцій органів державної влади та органів місцевого само-врядування тощо.

¹ Ганьба Б. Системний підхід у державно-правових дослідженнях // Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 2000. — Вип. 35. — Л., 2000. — С. 61.

188

3.1 Конституціине право як юридична наука

Перспективним видається й порівняльно-правовий метод, тобто метод конституційної компаративістики, що дає можливість визнача-ти загальні тенденції розвитку тих чи інших конституційно-правових явиш на основі порівняльного аналізу їх розвитку в різних країнах світу. Слід зазначити, що на сьогодні конституційна компаративісти-ка виступає не лише одним із важливих методів конституційного пра­ва, а й перспективним напрямом конституційно-правових дослі-джень.

Утім метод конституційної компаративістики вимагає поміркова-ного застосування, адже не у всіх випадках механічне перенесення тих чи інших моделей зарубіжного конституціоналізму в національну практику державного будівництва дає позитивні результати. Як зазна-чав Ю. М. Тодика, дилетантизм і недооцінка вітчизняного консти­туційного досвіду й переоцінка чужого, умов формування конкретних моделей та інститутів у зарубіжних країнах може призвести до нега-тивних наслідків при застосуванні цього методу¹.

Негативним видається і темпоральний чинник такого запозичення, адже на момент імплементації того чи іншого інституту консти­туційного права він зазнає об'єктивних змін і часто набуває іншого змісту і форми навіть у системах-донорах, а отже, будь-яке запози-чення є завідомо ретроспективним за своїми хронологічними показ-никами. До того ж неадекватність розвитку інших соціальних та дер-жавних макросистем призводить до неналежної дії запозичених еле-ментів або взагалі до їх відторгнення.

Не менш важливою проблемою в рецепіюванні елементів систем конституційного права зарубіжних країн у систему національного конституційного права є неадекватна оцінка їх позитивного значення, а відповідно — і доцільності самого запозичення. На сьогодні ба-гато традиційних загальновизнаних інститутів демократії зарубіжних країн демонструють свою недосконалість і неоднозначний характер.

Метод конституційної компаративістики має широкі можливості за умови врахування історично-ретроспективного методу, що дасть змогу оптимально врахувати як національний, так і зарубіжний пози-тивний конституційний досвід.

Іншим методом науки конституційного права є метод конкретно-соціологічних досліджень, який дає можливість виявити думку гро-

¹ Конституційне право України: Підруч. / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — X., 1999. — С. 33.

189

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

мадян щодо розвитку конституційного процесу взагалі та консти-туційно-правової реформи зокрема. Цей метод є ефективним за умо-ви існування гармонійно розвинутого громадянського суспільства, коли фомадська думка, навіть коли вона виражається не на референдумі чи виборах і має характер імперативного рішення, є важливим чинником впливу на нормативно-правову та організаційно-правову конституційну практику.

На сьогодні в Україні цей метод не здобув надежного вжитку в юридичній науці з огляду на малофективність соціологічних опиту-вань. Утім в останні роки вдосконалюється методологія соціологічних досліджень, з'являються високопрофесійні державні й недержавні організації, що здійснюють відповідні соціологічні дослідження і найголовніше — конституційні проиеси, особливо ті, що пов'язані з виборчим процесом, конституційною реформою все більше привер-тають увагу фомадян. Отже, соціологічний метод у перспективі має отримати широке застосування в науці конституційного права.

Схожа ситуація склалася і зі статистичним методом науки консти­туційного права. Статистичні дані державних установ та різно-манітних недержавних організацій і фондів розбігаються, що не дає змоги об'єктивно використовувати статистичні дані в проведенні на-укових досліджень. Водночас після Помаранчевої революції статис­тичні дані стали більш відкритими і прозорими, що дає змогу спрог-нозувати подальший інтерес учених-юристів до цього методу.

Проте статистичний метод має сприяти науковим дослідженням проблем виборчого права, парламентаризму, місцевого самовряду-вання тощо. Аналіз статистичних даних про збір підписів на користь проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою дає змогу досліджувати активність виборців, прогнозувати можливі результати всенародного голосування. Так само можна проаналізува-ти активність парламентаріїв у їх роботі у Верховній Раді України та ії органах, з виборцями тощо. Статистичний метод дає можливість порівнювати кількісні показники в конституційному праві, прогнозу­вати ті чи інші якісні перетворення, а відтак — виробляти практичні рекомендації щодо подолання негативних тенденцій у консти-туційній практиці.

Методом науки конституційного права є і формально-догматич-ний метод. Цей метод дає змогу пізнавати зміст та властивості конституційно-правових явищ, виходячи з принципів формальної логіки. Становлення, розвиток та припинення конституційно-право-

190

3.1 Конституційне право як юридична наука

вих відносин, а так само генезис інститутів конституційного права відбуваються переважно логічно-послідовно, тому знання законів логіки дає змогу прогнозувати основні моделі генезису консти-туційно-правових явищ.

Наведений перелік методів, шо застосовуються у науці консти­туційного права, не є вичерпним, оскільки методологічна система, якій властивий динамізм, перебуває на стадії формування і постійно поповнюється новими методами. Активізація наукових досліджень в останні роки після прийняття чинної Конституції сприяє збагаченню методологічного арсеналу науки конституційного права та підвищенню його значення для теорії й практики вітчизняного консти-туціоналізму. Науково-методологічне забезпечення конституційних нормотворчих і правотворчих процесів стало невід'ємною вимогою розвитку сучасного конституційного права.

Отже, предмет і методологія науки конституційного права, які взаємопов'язані й взаємозумовлені конституційно-правовими кате-горіями, визначають завдання, функції та систему науки консти­туційного права. На сьогодні вчення про предмет і метод науки кон­ституційного права, їх співвідношення, юридичні властивості та спе-цифіку залишаються малодослідженими і потребують подальших на­укових розробок.

Як уже зазначалось, наука конституційного права має власну структуру, що визначається структурою її предмета та системою га-лузі. Структурні елементи подані відносно відособленими ідеями, гіпотезами, концепціями і теоріями, які в сукупності утворюють ос­новні напрями досліджень у науці конституційного права. Напрями наукових досліджень іноді визначаються як «розділи» та «підрозділи».

Напрями наукових досліджень нерозривно пов'язані та взаємозу­мовлені та доповнюють один одного, що свідчить про їх системний характер. Ці напрями наукових досліджень відрізняються за змістом, сутністю та формами вираження і утворюють складну органічну сис­тему науки конституційного права.

Система науки конституційного права є ширшою, ніж система відповідної галузі права та законодавства. Водночас напрями наукових досліджень конституційного права мають значущість лише в тих ви-падках, коли об'єктивно відображають реально існуючу галузь права в рамках її основних структурних елементів — інститутів конституційно­го права. Наукові дослідження, які не відповідають предмету науки конституційного права і не стосуються інститутів конституційного права, не належать до системи науки конституційного права.

191

Розділ III. Конститудійне право як наука і навчальна дисципліна

Система науки конституційного права стала предметом наукових досліджень нещодавно. До кінця 60-х років наука радянського права сприймала тезу А. Я. Вишинського про єдність радянського права як галузі, юридичної науки та навчальної дисципліни. Основою системи вважалася структура Конституції СРСР 1936 р. Наукові диспута 1956—1959 рр. про правову природу системи радянського права по-клали початок відповідним галузевим дослідженням. їх наслідком стала ревізія положень А. Я. Вишинського, в тому числі про науку ра­дянського державного права.

Так, уже в 1958 р. С. С. Кравчук, наголошуючи, що система науки радянського державного права визначається системою галузі, запро-понував таку систему: поняття, джерела і система радянського дер­жавного права; радянська конституція та її історичний розвиток; суспільний устрій СРСР; державний устрій СРСР; система органів ра-дянської держави; основні права і обов'язки громадян; виборча сис­тема¹. Запропонована С. С. Кравчуком система науки, залишаючись «прив'язаною» до системи галузі радянського державного права, вперше відносить до напрямів наукових досліджень питання загаль-ної теорії конституційного (державного) права.

Дискусії щодо системи науки конституційного права загострилися після статті В. Ф. Котока, в якій автор доводить, що система науки конституційного права не може збігатися з системою галузі, а тим па­че з структурою Конституції СРСР 1936 р.². У процесі обговорень цієї статті зазнала повної поразки догма про ідентичність системи науки і структури радянської конституції.

Так, С. I. Русінова і В. А. Рянжин відстоювали позицію, що систе­ма науки конституційного (державного) права має бути репрезенто-вана такими розділами, як: радянське державне право — галузь і на­ука; вчення про радянську конституцію; основи державного ладу і політики СРСР; держава і особа; національно-державний і адмі-ністративно-територіальний устрій; система органів радянської дер­жави³. Як бачимо, ця система визначає одними з найважливіших на­прямів наукових досліджень проблеми загальної теорії консти-

¹ Советское государственное право / Под ред. С. С. Кравчука — М , 1958. — С. 16-17.

² Коток В. Ф. О системе науки советского государственного права // Советское государство и право. — 1959. — № 6.

³ Советское конституционное право / Под ред. С. И. Русиновой и В. А. Рянжияа. — Л., 1975.— С. 28-29.

192

3.1 Конституційне право як юридична наука

туційного права, науку конституційного права, вчення про консти­туції, але деякі традиційні напрями наукових досліджень, зокрема ви-борче право, залишилися поза увагою вчених.

Після прийняття Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р. погляди на систему науки конституційного (державного) пра­ва значною мірою лібералізувалися. Крім визнання необхідності на­укових досліджень у галузі загальної теорії державного права, історії радянських конституцій, історії науки державного права, її методо-логії тощо, з'являються перспективні дослідження форм соціалістич-ної демократії, радянського виборчого права, конституційно-право-вого статусу прокуратуру органів правосуддя, правового статусу со-юзних республік. Уперше перспективним визнається такий напрям наукових досліджень, як правовий статус місцевих Рад народних де-путатів, а центром дослідження проблематики офіційно визнано на-укові установи Української РСР. В останні роки існування колишньо-го СРСР система науки радянського державного права перебувала на найвищому рівні свого розвитку: розвивалися нові перспективні на­прями наукових досліджень, сформувалися стійкі та авторитетні центри наукових досліджень, результати наукових досліджень втілювали-ся не лише в численних підручниках, монографіях та наукових стат-тях, а й у законотворчій діяльності як Верховної Ради СРСР, так і Вер­ховно! Ради УРСР, що свідчить про досконалість системи науки ра­дянського державного права в Україні, її високий теоретичний рівень та практичну значушість.

Після проголошення незалежності України відбулося руйнування системи радянського державного права, яка за змістом і сутністю не відповідала потребам новонароджуваної науки конституційного пра­ва України. Формування нової системи науки конституційного права в Україні відбувалося складно і тривалий час через об'єктивні, та суб'єктивні чинники. Поспішна відмова від всіх здобутків науки ра­дянського державного права, відтік наукових кадрів і головне — складність національного конституційного процесу. В 1991—1996 рр. зусилля вчених-конституціоналістів були прикуті до одного напряму наукової діяльності — науково-методологічного забезпечення проце­су розроблення і прийняття нової Конституції України. Але навіть цей потужний напрямок наукових досліджень часто залишався неви-требуваним потенціалом. Грунтовні наукові розробки враховувалися і використовувалися або безапеляційно відхилялися залежно від політичної кон'юнктури.

7 6-200 193

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

Наслідком такої ситуації стало ослаблення інших напрямів на-укових досліджень у системі науки, а іноді й цілковитий їх занепад. В. Я. Тацій і Ю. М. Тодика констатували, що з 1994 р. державознавці не мали і не мають чіткої позиції з деяких складних і найактуальніших проблем. Насамперед це стосувалося: проблем побудови в Україні громадянського суспільства та правової держави; теорії консти-туціоналізму; проблем парламентаризму; проблем конституційної правотворчості; взаємовідносини законодавчої та виконавчої гілок влади; правового статусу органів місцевого самоврядування та їх взаємовідношення з органами виконавчої влади на місцях; консти-туційно-правового статусу Республіки Крим тощо¹.

Ситуація щодо системи науки конституційного права не покращи-лася і після прийнятгя Конституційного Договору 1995 р., про що свідчить одна з перших в Україні фундаментальних розробок цієї про­блеми, здійснена В. Ф. Мелащенком. Він зазначав, що система науки конституційного права визначається її предметом, а також певною послідовністю вивчення конституційно-правової проблематики. В. Ф. Мелащенко називав основними підрозділами системи: загальні питання науки; вчення про Конституцію України; загальні засади конституційного ладу України, а також її розділи — особа і держава; громадянське суспільство і держава; територіальний устрій; механізм реалізації повновладдя народу України².

Запропонована В. Ф. Мелащенком система науки конституційно­го права найбільш об'єктивно відображає реальний стан наукових досліджень того часу та визначає абсолютний пріоритет проблеми розроблення і прийняття нової Конституції перед іншими напрямами досліджень. Показово, що вчений наголошує на необхідності дослідження питань самоврядування, але не відносить цей інститут до системи галузі конституційного права.

3 прийняттям чинної Конституції починається новий етап форму-вання системи науки конституційного права, який охарактеризувався ревізією попередніх досліджень і визначенням нових напрямів роз-витку в Україні конституційного права. Першочерговим завданням системи науки стало забезпечення теоретичних і практичних засад реалізації нормативних положень Конституції України 1996 р.

¹ Тацій В., Тодика Ю. Проблеми розвитку науки конституційного права України // Право України. — 1994. — № 10. — С. 3-10.

² Мелащенко В. Ф. Основа конституційного права України. — К., 1995. — С. 182-183.

194

3.1 Конституційне право як юридична наука

В. М. Шаповал вказував, що основними напрямами наукових досліджень у конституційному праві є розробка досконалої теорії конституції; теорії установчої влади; проблеми застосування норм конституції; проблеми конституційно-правового регулювання; про­блеми норм і інститутів конституційного права як загального явища; вчення про джерела конституційного права України; проблеми систе-матизації норм конституційного права України; проблеми відпові-дальності у конституційному праві України; проблем інституційного і функционального характеру, присвячених таким суб'єктам відпо-відної галузі, як органи державної влади; проблеми парламентаризму; проблеми статусу Президента України і Кабінету Міністрів України; проблеми судоустрою і судочинства¹. Фактично, В. М. Шаповалу відразу після прийняття Основного Закону вдалося сформулювати цілісну систему науки конституційного права України і спрогнозува-ти її розвиток на найближчі роки, що підтвердили численні наукові дослідження з більшості визначених ученим напрямів.

Грунтовна та цілісна система науки конституційного права в Ук­раїні була запропонована Ю. М. Тодикою, який запропонував виділя-ти в науці такі розділи як: конституційне право України як галузь пра­ва і наука; вчення про Конституцію; основи конституційного ладу Ук­раїни; основи правового статусу особи і громадянина; територіальний устрій держави; основи конституційно-правового статусу законодав-чої, виконавчої й судової влади, Конституційного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, статусу ор-ганів місцевого самоврядування. Крім визначених розділів, Ю. М. То-дика наголошував на актуальності таких напрямів наукових досліджень, як проблеми конституційної законності, конституційної відповідальності, вирішення конституційно-правових конфліктів, розробка державно-правових механізмів забезпечення прав грома-дян, а також конституційно-правових проблем народовладдя і насам-перед референдумів та виборів².

Значний вплив на формування системи науки конституційного права в Україні справила діяльність Академії правових наук України (АПрН України). Як відомо, система науки більшою мірою, ніж га-

¹ Шаповал В. Перспєктиви розвитку науки конституційного права в Україні // Право України. — 1996. — № 9. — С. 49-52.

² Тодьіка Ю. Н. Конституционное право У крайни: Отрасль права, наука, учебная дисциплина. — X., 1998. — С. 168-170.

195

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

лузь права піддана впливу суб'єктивних чинників, що визначаються насамперед предметом науки, її завданнями, а також практичною по­требою в розробці конкретних напрямів наукових досліджень. Суму-ючи теоретичні дослідження та практичні потреби у їх проведенні, АПрН України систематично визначає основні напрями наукових досліджень, які фактично і визначають систему національної науки конституційного права.

Основними напрямами наукових досліджень у галузі консти­туційного права Відділення державно-правових наук і міжнародного права АПрН стали: проблеми методології конституційного права; си-стеми і структури конституційного права; проблеми консти-туціоналізму в Україні; проблеми джерел конституційного права; тео­ретичні та практичні проблеми реалізації Конституції України; засто-сування норм Конституції України як норм прямої дії; теоретичні та практичні проблеми державно-правової реформи; проблеми консти­туційного ладу України; актуальні питання конституційно-правових форм безпосередньої демократії в Україні; система конституційних прав і свобод людини і громадянина та їх гарантії; становлення та роз-виток парламентаризму в Україні; конституційний статус Президента України; проблеми становлення і функціонування конституційного права в Україні; проблеми конституційної відповідальності; консти-туційні засади організації та діяльності органів правосуддя в Україні; конституційні засади організації та функціонування прокуратури в Україні; конституційно-правові проблеми територіального устрою України; проблеми співвідношення міжнародного і національного права¹. Саме за цими напрямами відбувалася науково-дослідна діяльність Відділення державно-правових наук і міжнародного права у галузі конституційного права в 1998—2006 рр. Проаналізовані здо-бутки науки конституційного права в дослідженні ії системи також були виражені у підручниках з конституційного права України².

Система науки конституційного права, що сформувалася після прийняття чинної Конституції, на сьогодні представлена відповідни-ми науковими дослідженнями — у монографіях, дисертаціях, науко­вих статтях тощо. На підтвердження цього свідчить аналіз результатів

¹ Право Украіни. — 1998. — № 6. — С. 77.

² Конституційне право України: Шдруч. / За ред. В. Ф. Погорілка. — 2-ге вид. — К., 2000. — С.76-78; Конституційне право України: Шдруч. / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — X., 1999. — С. 25-26.

196

3.1 Конституційне право як юридична наука

основних напрямів наукових досліджень у галузі конституційного права.

Важливе місце в системі науки конституційного права України посідають такі напрями наукових досліджень, як дослідження пред­мета і методологи конституційного права України, системи консти­туційного права України, функцій конституційного права України, джерел конституційного права України, конституційно-правових відносин, конституційно-правової відповідальності тощо. Ці фунда-ментальні напрями досліджень загальної теорії конституційного пра­ва сприяють більш глибокому і методологічно обгрунтованому пізнанню інших напрямів конституційно-правових досліджень. На-буті результати наукових досліджень із вищевказаних напрямів ніби «обслуговують» всі інші предметні інститути конституційного права, виступаючи їх теоретичним підгрунтям. їх сукупність умовно назива-ють загальною теорією конституційного права України.

Багато положень загальної теорії конституційного права України й нині залишаються запозиченими з теорії радянського державного (конституційного) права і не переосмислені належним чином. Зберігається й тенденція впливу положень теорії держави та права на загальну теорію конституційного права України. Такий вплив є об'єктивним і закономірним, але він не виключає актуальності про­ведення відповідних самостійних досліджень у межах галузі консти­туційного права України.

Позитивним явищем у розвиткові вітчизняної конституційно-правової науки є й те, що поряд із матеріальною частиною системи конституційного права предметом відповідних наукових досліджень стало конституційне процесуальне право. Зокрема, в останні роки проблеми конституційного процесуального права України досліджу-валися С. Л. Лисенковим¹, Ю. М. Бисагою, В. I. Чечерським та рядом інших вітчизняних учених².

Складною залишається й ситуація з дослідженням предметних інститутів, або інститутів особливої частини конституційного права України: ряд складних інститутів конституційного права, що об'єдну-

¹ Лисенков С. Л. Основи конституційного процесуального права України: Курс лекцій. — К., 2005.

² Бисага Ю. М., Чечерський В. I. Конституційно-процесуальне право: Навч. посіб. — Ужгород, 2003. — 206 с.

197

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

ють у своєму складі значну кількість дрібних інститутів і отримали на-зву підгалузей права (гуманітарне, виборче, парламентське, муніци-пальне, конституційно-процесуальне право), деякі вчені вважають самостійними елементами системи національного права — комплек-сними галузями права, що вийшли за межі системи конституційного права України і мають самостійний предмет і метод правового регу-лювання, тоді як ряд інших інститутів конституційного права — інститут державної влади, інститут правосудия, інститут органів про-куратури тощо — залишаються малодослідженими.

Найважливішим предметним інститутом системи конституційно­го права України є інститут загальних засад конституційного ладу Ук­раїни. Проблеми конституційних основ суспільного та державного ладу є фундаментальними для всієї системи конституційного права України. їх дослідження є ключей до пізнання інших предметних інститутів конституційного права, дає можливість зрозуміти їх взаємозв'язок та взаємодію, визначити тенденції розвитку грома-дянського суспільства та правової держави в Україні. Цей інститут конституційного права є водночас не лише предметним, а й функ-ціональним, оскільки визначає зміст всіх інших інститутів системи конституційного права України.

На сьогодні в Україні існує ряд фундаментальних наукових досліджень основних засад конституційного ладу¹, але зазначені дослідження є тільки першім кроком, що має покласти початок ціло-му ряду монографічних і дисертаційних досліджень, присвячених ак-туальним проблемам загальних засад конституційного права Ук­раїни.

Пріоритетним напрямом наукових досліджень у галузі консти­туційного права України є інститут конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні. Цей інститут охоплює спільноти конституційно-правових норм, що регулюють питання громадянства України та питання конституційних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Сучасна наука конституційного права повно і грунтов-но досліджує проблеми громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав і свобод, визначених у Конституції Ук­раїни. Це підтверджують численні монографічні та дисертаційні

¹ Погорілко В. Ф. Основи конституційного ладу України. — К., 1997; Тодьіка Ю. Н. Основьі конституционного строя Украиньі. — X., 1999.

198

3.1 Конституційне право як юридична наука

дослідження із зазначеної тематики¹. Пріоритет у наукових дослі-дженнях віддається актуальним питанням фомадянських та політич-них прав і свобод та спеціальним (юридичним) гарантіям прав і сво­бод. Водночас недостатньою є кількість завершених досліджень із проблем економічних, соціальних та культурних прав і свобод та конституційних обов'язків.

На відміну від прав і свобод проблеми громадянства України, а са-ме — питання принципів громадянства, підстав його набуття і припи-нення, конституційно-правового статусу органів, уповноважених вирішувати питання про громадянство України тощо, — за рідким ви-нятком² залишаються малодослідженими, попри те, що дослідження проблем громадянства України залишаються вкрай актуальними з ог-ляду на репатріацію в Автономну Республіку Крим кримських татар та інші питання, які виникають у зв'язку з реалізацією консти-туційно-правових положень про громадянство України. Мй Після прийняття Конституції України особливої актуальності на-Н були й наукові дослідження інституту форм безпосередньої демо-Н| кратії в Україні. Цей інститут містить у своєму складі ряд інших інсти-■ тутів, що регулюють такі форми безпосередньої демократії, як вибо-ри, референдуми, збори, мітинги, походи, демонстрації та інші. Про­блемам принципів виборчого права України, поняттям виборів і ре-ферендумів та їх видам, конституційно-правовому статусу суб'єктів виборчого процесу тощо присвячено ряд монографій та дисер-Аа таційних досліджень, що з'явилися в останні роки³.

¹ Погорілко В. Ф., Головченко В. В., Сірий М. I. Права та свободи людини і громадянина в Україні. — К., 1997; Красицька Л. В. Право громадян України на життя, здоров'я, свободу і особисту недоторканність: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — X., 1999; Шумак I. О. Громадянські права і свободи людини за Конституцією України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2000; Заворотченко Т. М. Конституційно- правові гарантії прав і свобод людини і громадянина в Україні. — К., 2002; Малишко В. М. Конституційне право людини на свободу світогляду і віросповідання: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2005.

² Лотюк О. С. Теоретичні основи інституту громадянства Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1998 та ін.

³ Тодика Ю. Н., Яворский В. Д. Вьіборьі народньіх депутатов Украиньі: Консти­ туционно-правовой аспект. — X., 1998; Тодьіка Ю. Н., Яворский В. Д. Вьіборьі органов местного самоуправлення: Конституционно-правовой аспект. — X., 1998; Ставнійчук М. I. Вибори в Україні. — К., 1998; Виборче право України: Навч. посіб. / За ред. В. Ф. Погорілка і М. I. Ставнійчук. — К., 2003.

199

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

Водночас після подій, пов'язаних із Помаранчевою революцією 2004 р., потребує грунтовних конституційно-правових досліджень як феномен Помаранчевої революції, так і інститут виборів народних депутатів, депутатів Верховно! Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських голів, які з 2006 р. обиратимуть за новою виборчою системою.

Найскладнішим і багатоплановим інститутом, що досліджується наукою конституційного права, є інститут державно! влади. Цей інститут містить у своєму складі нормативно-правові спільноти, що регулюють конституційно-правовий статус органів законодавчої, ви­конавчої та судової влади, а також Глави держави. Якщо наукові дослідження проблем парламентаризму в Україні та статусу Прези­дента України останній час активно розробляються вітчизняними на-уковцями¹, то проблеми виконавчої та судової влади потребують серйозних наукових досліджень.

Щодо наукових досліджень інститутів виконавчої влади та судової влади, то можна констатувати, що ці дослідження мають здебільшого оглядовий характер і не знайшли свого логічного продовження в ди-сертаційних дослідженнях². Конституційно-правовий статус органів виконавчої влади продовжує залишатися переважно предметом дослідження науки адміністративного права.

Проблемною залишається й ситуація щодо наукових досліджень інституту судової влади в України, який є традиційним для системи конституційного права України. В межах цього генерального інститу­ту об'єднано такі інститути: судової системи України, основних засад судочинства в Україні, конституційно-правового статусу судів і

¹ Кривенко Л. Т. Верховна Рада України. — К., 1997; Парламентаризм в Україні / За ред. академіка Ю. С. Шемшученка. — К., 1999; Журавльова Г. С. Конституційні засади становлення і розвитку парламентаризму в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — X., 1999.; БурчакФ.Г. Президент України. — К., 1997; ТодьікаЮ.Н., Яворський В. Д. Президент Украиньі: Конституционно-правовой статус. — X., 1999; Кононенко Н. В. Інститут президентства в Україні: Конституційно-правовий аспект: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1998; Серьогіна С. Г. Компетенція Президента України: Теоретично-правові аспекти: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. —X., 1998.

² Авер'янов В. Б. Органи виконавчої влади в Україні. — К., 1997; Грошевий Ю. М., Марочкін I. Є. Органи судової влади в Україні. — К., 1997; Шемшучєнко Ю. С, Мурашин Г. О. Конституційний Суд України. — К., 1997; Гель А. П., Цвігун Д. П. Судова система України. — К., 1999; Карпечкін П. Ф. Функції судів загальної юрисдикції в України: Проблеми теорії та практики. — К., 2005.

200

3.1 Конституційне право як юридична наука

суддів, функцій судів загальної юрисдикції, конституційної юрис­дикції тощо. Ці інститути, за винятком інституту конституційної юс-тиції, тривалий час перебували поза увагою науки конституційного права. Втім в останні роки, після прийняття Закону України «Про су-доустрій України» від 7 лютого 2002 р., що поклав початок судово-правової реформи, дослідження конституційно-правового статусу судів загальної юрисдикції посилилися'.

Схожа ситуація склалася й з інститутом органів прокуратури Ук­раїни. Попри існування відповідного самостійного розділу Консти-туції України, питання системи органів прокуратури, порядку їх фор-мування, функцій, повноважень та основних організаційних і право-вих форм роботи значною мірою залишаються поза увагою система-тичних досліджень науки конституційного права. I хоча за останні ро­ки ситуація змінюється на краще², відсутність належних наукових досліджень конституційно-правового статусу органів прокуратури України об'єктивно відображається на процесі реалізації перехідних положень Конституції щодо їх функцій у майбутньому.

Ситуація щодо дослідження конституційно-правового статусу ор­ганів державноі влади України суттєво покращилася після виходу мо-нографії відділу конституційного права та місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України «Орга-ни державноі влади України» за редакцією члена-кореспондента НАН України В. Ф. Погорілка (2002 р.), в якій було фундаментально досліджено конституційно-правові засади державноі влади України, конституційно-правовий статус Верховної Ради України, народного депутата України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Президента України, органів виконавчої влади, Консти­туційного Суду України, органів прокуратури, органів державноі вла­ди в галузі бюджету і фінансів, органів державноі' влади в інфор-маційній галузі, органів державноі влади в галузі оборони і державноі безпеки тощо³.

Втім реалізація конституційно-правової реформи в Україні у 2006 р., основним завданням якої є перехід до парламентсько-прези-

¹ Карпечкін П. Ф. Функції судів загальної юрисдикції в Україні: Проблеми теорії та практики: Дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2005. — 19 с.

² Мьічко Н. И. Прокуратура Украиньі: Роль и место в системе государственной власти. —Донецьк, 1999.

³ Органи державноі влади україни / За ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2002. — 592 с.

201

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

дентської форми державного правління, передбачає нові дослідження конституційних засад організації державної влади в Україні та дослідження конституційно-правового статусу органів державної влади. Насаперед заслуговують на увагу проблеми реформування конституційно-правового статусу парламенту, глави держави, а також органів виконавчої влади в Україні.

За умови становлення України як правовоїдемократичної держави особливої важливості набув інститут місцевого самоврядування. На­ука конституційного права досліджує поняття місцевого самовряду­вання, його види, систему місцевого самоврядування, його функції та повноваження, статус територіальних громад, представницьких та виконавчих органів і посадових осіб місцевого самоврядування, ор-ганізаційно-правові та матеріально-фінансові основи місцевого са­моврядування та його гарантії¹. Водночас симптоматичним є те, що інститут місцевого самоврядування на сьогодні активно досліджуєть-ся іншими науками. Зокрема, слід відзначити фундаментальний ха­рактер наукових досліджень проблем місцевого самоврядування вче-ними-політологами².

У зв'язку із запровадженням конституційно-правової реформи в Україні набувають актуальності дослідження проблем теорії та прак­тики взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування, муніципальної реформи, розвитку форм безпосередньої демократії на місцевому рівні тощо.

Залишаються актуальними і потребують подальших досліджень про­блеми конституційно-правового статусу політичних партій в України, конституційно-правових основ національної безпеки України тощо.

Отже, за останнє десятиліття (1996—2006 рр.) була розвинена наука конституційного права, а її система зазнала якісних змін — виника-

¹ Кампо В. М. Місцеве самоврядування в Україні. — К., 1997; Коваленко А. А. Конституційно-правове регулювання місцевого самоврядування в України: Питання теорії та практики: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1997; Любченко П. М. Компетенція місцевого самоврядування: Організаційно-правові питання реалізації: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — X., 1998; Смирнова Т. С. Теоретичні засади місцевого самоврядування в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1999; Батанов О. В. Функції територіальних громад як суб'єктів місцевого само­ врядування в України: Автореф. ... канд. юрид. наук. — К., 2000.

² Андресюк Б. П. Місцеве самоврядування в сучасній Україні: Проблеми і перспективи. — К., 1997; Горбатенко В. П. Місцеве самоврядування в Україні: Політологічний аналіз концепцій минулого та сучасного: Автореф. дис. ... канд. політ. наук. — К., 1995.

202

3.1 Конституційне право як юридична наука

кугь нові напрями наукових досліджень, а вже існуючі змінили свою актуальність. Зокрема, як і прогнозував Ю. М. Тодика, особливої ак-туальності набули проблеми форм безпосередньої демократії.

На початок 2006 р. система науки конституційного права репре-зентована такими основними напрямами наукових досліджень, як: історія конституційного права як галузі, науки і навчальної дис-ципліни; проблеми методологи конституційного права; загальна те-орія конституційного права; проблеми конституціоналізму; пробле­ми джерел конституційного права; теоретичні та практичні проблеми реалізації положень чинної Конституції України; проблеми консти-туційно-правової реформи в Україні; проблеми конституційного ладу України; теоретичні та практичні проблеми форм безпосередньої де­мократії в Україні; проблеми конституційно-правового статусу люди-ни і громадянина; проблеми конституційно-правових засад ор-ганізації й діяльності політичних партій в Україні; проблеми парла­менту та парламентаризму в Україні; конституційно-правовий статус Президента України; проблема конституційно-правового статусу ор-ганів виконавчої влади в Україні; проблеми конституційних засад національної безпеки України; проблеми конституційної юстиції; конституційні засади організації та діяльності судів загальної юрис-дикції в Україні; конституційно-правові основи контрольно-наглядо-вої влади; конституційні проблеми місцевого самоврядування; про­блеми порівняльного конституційного права; теоретичні та практичні проблеми співвідношення та взаємодії міжнародного та національно-го права та ін.

Наука конституційного права реалізує свої основні завдання шля­хом здійснення функцій, тобто основних напрямів наукових досліджень у галузі конституційного права.

Отже, функції (від лат. /іїпсіїо — здійснення, виконання) науки кон­ституційного права — це основні напрями здійснення наукових дослі­джень, спрямовані на вирішення поставлених перед наукою консти­туційного права завдань. Функції науки визначаються предметом і за­еданнями науки конституційного права. У свою чергу, функції визна-чають методологію і систему науки конституційного права.

Функціональний підхід вперше в загальнонаукових дослідженнях був обГрунтований Е. Кассирером — автором теорії функцій¹. У перші

¹ Кассирер 9. Познание и действительность. Понятие о субстанції и понятие о функциях. — Спб., 1912.

203

Розділ III. Конституційие право як наука і навчальна дисципліна

роки радянської влади це вчення вважалося хибним, як і будь-яка інша буржуазна тєорія відхилялося радянською наукою. ГТізніше функціональний підхід у наукових дослідженнях обгрунтовувався класовим аналізом досліджуваних явищ і лише в 80—90 рр. XX ст. бу-ло зроблено ряд важливих досліджень, що сприяли розвиткові теорії функцій радянської юридичної науки.

Але проблема функцій науки конституційного права є порівняно новою. За часів існування України у складі колишнього СРСР вона фактично не досліджувалась. Функції юридичної науки в окремих ви-падках були предметом наукових досліджень лише загальної теорії права.

Ситуація змінилася на краше за часів розвитку науки консти­туційного права у незалежній Україні. Одним із перших в Україні по­чав досліджувати проблему функцій науки конституційного права В. Ф. Мелащенко. Визначаючи, що сутність, зміст, соціальне, науко-во-пізнавальне та учбове призначення науки конституційного права розкривається (втілюється) в ії функціях, В. Ф. Мелащенко розрізняв такі функції науки конституційного права як політична, методо-логічна, ідеологічна, евристично-прогностична, комунікативна, інте-гративна та практико-прикладна¹. Цей перелік функцій із певними варіаціями залишається і в сучасній науці конституційного права Ук­раїни².

Беручи за основу номенклатуру функцій, запропоновану В. Ф. Ме-лащенком і О. Ф. Фрицьким, Ю. М. Тодика, доповнив ії роз'ясню-вальною, виховною та експертною функціями науки конституційно­го правам У подальшому функції науки конституційного права вітчиз-няними вченими не досліджувалися.

Видається, що функції науки конституційного права неоднорідні за своєю правовою природою. Функції науки конституційного права мають ознаки системності. Пропоновані раніше сукупності функцій науки не мають таких ознак, оскільки репрезентовані як рівнопоряд-кові та рівнозначні. На рівні загальновизнаних наукових понять їх можна умовно розмежувати на загальні та спеціальні.

¹ Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України. — К., 1995. — С. 184-185. ²Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — 2-ге вид. — К., 2000. — С. 78-79.; Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Шдруч. — К., 2002. — С. 57. ' Тодика Ю. Н. Конституционное право Украиньі: Отрасль права, наука, учебная дисциплина. — X., 1998. — С. 164-165.

204

3.1 Конституційне право як юридична наука

Під загальними функціями можна розуміти ті напрями діяльності науки конституційного права, що так чи інакше властиві всім юри-дичним наукам — загальнотеоретичним, історичним, галузевим, порівняльно-правовим і прикладним. Це — гносеологічна, методо-логічна, евристична, прогностична, порівняльна, комунікативна, практично-прикладна, виховна, експертна тощо функції. При цьому, фундаментальними в науці прийнято вважати гносеологічну, методо-логічну, евристичну, прогностичну та порівняльну функції. Саме вони і становлять кістяк системи загальних функцій науки конституційно­го права, тоді як інші загальні функції мають похідний характер.

Спеціальні функції науки конституційного права — це такі на-прямки діяльності науки, що мають на меті вирішення специфічних завдань, які характерні лише конституційному праву як науці, або найбільш рельефно проявляються в цій науці. До спеціальних функцій належать конституююча (системоутворююча), політична, ідеологічна функції.

Серед загальних функцій науки конституційного права чільне місце посідає гносеологічна, або пізнавальна, функція. В її основі ле-жить наука гносеологіі. Істина є основною, центральною категорією гносеологічної науки, науки пізнання. Гносеологічність є важливою рисою конституційного права, адже праву, «щоб бути справедливим, необхідно бути істинним, а отже, пізнавальним, гносеологічним»¹.

Наука конституційного права як і будь-яка інша юридична наука є інструментарієм наукового пізнання оточуючого нас світу. Предме­том пізнання цієї науки є явища у суспільному і державному житті Ук-раїни та інших держав, що пов'язані з реалізацією державно-владних відносин.

Наука конституційного права, реалізуючи свої гносеологічні функції, використовує надбання інших наук, насамперед, юридич-них, і водночас дає можливість користуватися власними досягнення-ми іншим наукам. Зокрема, надбання науки конституційного права в сфері методології, науково-категоріального апарату тощо використо-вуються іншими юридичними науками. Крім того, досягнення науки конституційного права активно використовуються у політології.

¹ Козловський А. А. Гносеологічна концепція права // Наук, вісник Чернівецького державного університету. — 2000. — Вип. 100. Правознавство. — С. 13.

205

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальиа дисципліна

Наявність гносеологічної функції передбачає існування і онто-логічної функції науки конституційного права, в основу якої має бу­ти покладена онтологія (з грец. < ЛЗ н — буття, 8 * (@Н — вчення, слово) — вчення про буття. Пізнання нерозривно пов'язане з буттям, в інакшому випадку наукові дослідження мають схоластичний харак­тер. У науці конституційного права онтологічній функції не приділяється надежна увага.

Видається, що онтологічна функція полягає у науковому аналізі об'єктивного характеру конституційного права як галузі та вироб-ленні наукових підходів щодо формування конституційного законо-давства, яке б об'єктивно відповідало галузі та задовольняло потреби населення у конституційно-правовому регулюванні суспільних від-носин. Онтологічна функція вимагає грунтовних наукових досліджень.

Інша важлива функція науки конституційного права — методо-логічна, зміст якої полягає у формуванні комплексної методологічної бази, що є підгрунтям для методології інших і, насамперед, галузевих юридичних наук. Наука конституційного права формує науково-кате-горіальний апарат, який має універсальний характер. Зокрема, такі правові категорії, як «суверенітет», «територіальна цілісність», «унітарна держава», «демократія», «конституційний лад», «зовнішньо-економічна діяльність», «соціальний захист громадян України», «зем­ля», «екологічна безпека», «громадянство», «державний бюджет», «власність», «підприємницька діяльність», «юридична особа» тощо мають значення не лише для теорії держави і права, а й для адміністра-тивного, кримінального, фінансового, цивільного, земельного, госпо-дарського, аграрного та інших галузей національного права.

Водночас, процес методологічного забезпечення не можна розгля-дати з одного боку. Наука конституційного права не лише збагачує в методологічному відношенні інші галузі права, а й сама розширює власний науковий потенціал за рахунок методологічних надбань інших наук. Отже, методологічна функція полягає у взаємозбагаченні науки конституційного права й інших наук у галузі методології.

Іншими фундаментальними функціями науки конституційного права є евристична та прогностична функції. Ці функції часто ото-тожнюються¹, але це не повною мірою відповідає змісту відповідних

¹ Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілка. — 2-ге вид. — К., 2000. — С. 79.

206

3.1 Конституційне право як юридична наука

правових категорій. Деякі спільні ознаки, що властиві евристичній і прогностичній функціям науки конституційного права, не впливають на різницю в їх змісті та призначенні.

Евристична функція науки конституційного права є наукотворчою функцією. її зміст полягає у відкритті нових напрямів наукових дослі-джень у галузі конституційного права. Наука конституційного права задовольняється не лише гносеологічною функцією, функцією пізнання загальновизнаних правових явищ, а й здійснює пошук ма-ловідомих явищ у конституційному праві та досліджує їх сутність.

Прикладом евристичної функції науки конституційного права мо-жуть бути наукові дослідження колізій у конституційному законо-давстві України та пошук шляхів їх подолання.

Прогностична функції науки конституційного права полягає у по-шуках актуальних проблем конституційного права як галузі законо-давства, науки та навчальної дисципліни та побудові конструктивних моделей їх вирішення. Прогностична функція, тобто функція перед-бачення, визначає стратегію конституційного процесу, розвитку на­уки та освіти в галузі конституційного права. Особливого значення прогностична функція набуває щодо правотворчої та правозастосов-чої діяльності в сфері конституційного права.

Прогностична функція науки конституційного права має важливе значення для конституційного законодавства, адже його ефек-тивність прямо залежить від науково-методологічного забезпечення конституційного правотворення. Розробка та експертиза консти-туційних нормативно-правових актів науковцями має фунтуватися на врахуванні численних чинників політичного, економічного, соціального та культурного характеру, які в подальшому визначати-муть процес правозастосування.

На важливість прогностичної функції науки конституційного пра­ва вказували свого часу В. Я. Тацій і Ю. М. Тодика¹. На жаль, консти-туційна практика довела малорозвиненість цієї функції, що підтверд-жує конституційний процес 1991 — 1996 рр., пов'язаний із прийняттям нині чинної Конституції. Ще одним підтвердженням нерозвиненості прогностичної функції став референдум 16 квітня 2000 р. Вітчизняна конституційна наука була неготова до науково-методологічного за-

Тацій В., Тодика Ю. Проблеми розвитку конституційного права України // Право України. — 1994. — № 10. — С. 4.

207

Розділ III. Конституційне право як наука і иавчальна дисципліна

безпечення реалізації рішень всеукраїнського референдуму, реформу-вання парламенту та виборчої системи. Схожа ситуація спостері-гається й щодо методологічного забезпечення конституційно-право-вої реформи 2006 р.

Прогностична функція має важливе значення і для розвитку самої науки та освіти в галузі конституційного права. Прогнозування пер-спективних напрямів розвитку вітчизняної науки конституційного права є гарантією надежного і своєчасного науково-методологічного забезпечення конституційного процесу. Наука має бути динамічною. її завданням є не лише вирішення проблемних ситуацій, що виника-ють у реально діючій галузі, а й виявлення та дослідження проблем, які виникатимуть у майбутньому. Прогностична функція є важливою і для наукового забезпечення навчального процесу у вищих юридич-них закладах освіти України, оскільки дає змогу розробити відповідні навчальні програми з конституційного права України та спеціальних курсів у галузі конституційного права з урахуванням практичних по­треб у підготовці висококваліфікованих спеціалістів. Недопустимим є відставання навчальних курсів у галузі конституційного права Ук­раїни від розвитку науки конституційного права.

Ще однією фундаментальною функцією науки конституційного права є порівняльна. Ця функція тісно пов'язана причинно-наслідковими зв'язками з відповідним методом науки консти­туційного права і фактично визначає його спрямованість. Порівняльна функція науки конституційного права полягає в пізнанні конституційно-правових явищ шляхом їх зіставлення. При цьому порівняльна функція застосовується не лише для порівняння схожих інститутів конституційного права України і зарубіжних країн, а й для порівняння однопорядкових інститутів національного кон­ституційного права.

Науці конституційного права також властива комунікативна, або інформативна, функція, що пов'язана з інформаційним навантаженням конституційного права. Науково-категоріальний апарат, що фор-мується наукою конституційного права, є своєрідною «метамовою» не лише для науковців-конституціоналістів, а й для юристів-на-уковців у галузі інших юридичних наук, політичних діячів, практич­них працівників державних органів та органів місцевого самовряду-вання, викладачів, аспірантів, студентів і громадян. Тобто наукові ка-тегорії конституційного права є засобом спілкування між всіма суб'єктами конституційного права.

208

3.1 Конституційне право як юридична наука

Комунікативна функція науки конституційного права також поля-гає у всебічному і своєчасному висвітленні актуальних проблем дер­жавно-правового життя. Наука забезпечує інформування громадян про стан чинного конституційного законодавства у таких фахових ча-сописах, як «Вісник Верховної Ради України», «Голос України», «Уря-довий кур'єр», «Президентський вісник» та інші. Актуальні проблеми теорії й практики конституційного права висвітлені у таких наукових журналах, як «Право України», «Вісник Академії правових наук Ук­раїни», «Часопис Київського університету права», «Юридичний вісник» та інших.

Яюцо кілька років тому ситуація літератури з конституційного права, а особливо фундаментальної та доступної широкому колу чи-тачів було недостатньо¹, то на сьогодні ситуація значно покращилася. Видано два грунтовних підручники з конституційного права Ук­раїни², численні навчальні посібники³, коментарі до Конституції Ук­раїни, монографії та науково-популярні видання. Прогностичній функції науки конституційного права щодо популяризації консти­туційного права сприяє діяльність таких профільних наукових видав-ництв, як «Наукова думка», Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», «Юрінком Інтер», Видавничий дім «Юридична книга», «Атіка» та інші.

Практично-прикладна функція науки конституційного права виз-начає взаємозв'язок науки з практичними потребами конституційно­го права. Наукові дослідження у галузі конституційного права забез-печують науково-методологічні основи реалізації прав і свобод люди-ни і фомадянина, здійснення безпосередньої демократії, діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування тощо. Як прави­ло, більшість державних органів мають відомчі науково-дослідні уста­нови, що забезпечують своїми науковими дослідженнями їх діяль­ність. Прикладом таких установ є Інститут законодавства Верховної Ради України, Інститут нормативної діяльності при Кабінеті Мініст-

Тодика Ю. Н. Конституционное право Украиньі: Отрасль права, наука, учебная дисциплина. — X., 1998. — С. 166.

² Конституційне право України; Шдруч. / За ред. В.Ф. Погорілка. — К., 2000; Конституційне право України: Шдруч. / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — X., 1999.

³ Конституція незалежної України / За ред. В. Ф. Погорілка, Ю. С. Шемшученка, В. О. Євдокимова. — К., 2000; Кравченко В. В. Конституційне право України. — К., 2000.

209

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

рів України. Напрями їх наукової діяльності визначаються функціями вказаних органів.

Окрім відомчих науково-дослідних установ, практично-прикладна функція науки конституційного права здійснюється й такими провідними науковими центрами України, як Інститут держави і пра­ва ім. В. М. Корецького НАН України, Академія правових наук Ук­раїни і, певною мірою, відповідними кафедрами вищих юридичних закладів України. Зазначені установи і заклади освіти орієнтують свої наукові дослідження на наукове забезпечення практичних потреб конституційного будівництва в Україні.

3 практично-прикладною функцією науки конституційного права тісно пов'язана й експертна функція, що полягає в об'єктивній і не-залежній науковій оцінці конституційних нормативно-правових актів. На практиці експертна функція передбачає експертизу кон­кретного нормативно-правового акта в сфері конституційного права, яка здійснюється вченими-конституціоналістами науково-дослідних установ на замовлення суб'єктів конституційної правотворчої та пра-возастосовчої діяльності. Така експертиза дає змогу неупереджено визначити правову природу конституційного нормативно-правового акта і є обов'язковою для врахування її змісту в правотворчій та пра-возастосовчій діяльності. Прикладом експертної функції науки кон­ституційного права можуть бути експертні оцінки, здійснені Інститу­том держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Інститутом законодавства Верховної Ради України та іншими науково-дослідни-ми установами щодо законопроектів Верховної Ради України, норма­тивно-правових актів Президента України, Кабінету Міністрів Ук­раїни, органів місцевого самоврядування у сфері конституційного права, а також щодо звернень і подань до Конституційного Суду Ук­раїни. Зазначені експертні оцінки сприяють комплексному тлума-ченню конституційних актів.

Виховна функція науки конституційного права визначається фор-муванням конституційно-правових цінностей як загальнолюдського глобального ідеалу. Наука конституційного права виховує повагу до Конституції України, до народу України, основ конституційного ладу держави, прав і свобод людини і громадянина, легітимних органів державної влади і місцевого самоврядування. Важливим аспектом ви-ховної функції науки є розкриття правових основ формування грома-дянського суспільства та правової держави в Україні, формування по-ваги до людини її життя, здоров'я, честі та гідності незалежно від

210

3.1 Конституцшне право як юридична наука

статі, соціального походження, раси, національності та релігійних пе-реконань.

Виховна функція передбачає формування поваги до національної конституційної спадщини, а також до конституційного права і конституційних цінностей зарубіжних країн. Ця функція є гарантією не-упередженості наукових оцінок тих чи інших конституційно-право-вих явищ як в Україні, так і в інших державах світу.

Частина 1 ст. 68 Конституції України зобов'язує кожного неухиль-но дотримуватися Конституції України та законів України, не посяга-ти на права і свободи, честь і гідність інших людей. Але доволі часто конституційно-правові норми не дають пересічному громадянинові уявлення про їх глибинну правову природу, соціальну цінність, важ-ливість їх адекватного розуміння та дотримання. Виховна функція на­уки конституційного права полягає у проведенні наукових дослі-джень, які б давали комплексну оцінку інститутам і нормам консти­туційного права, і були б переконливим свідченням важливості їх до­тримання як запоруки стабільності суспільства і держави та дотри­мання прав і свобод кожної людини і громадянина.

Серед спеціальних функцій науки конституційного права най-більш рельєфною є конституююча (системоутворююча) функція, яку ще називають інтегруючою¹. Безперечно, інтегруюча функція допо-магає загальній теорії держави і права об'єднувати всі юридичні науки в цілісну систему, але роль науки конституційного права не обме-жується допоміжними властивостями науки конституційного права щодо теорії держави і права. Це лише один з аспектів конституюючої (системоутворюючої) функції.

Наука конституційного права здійснює конституюючу функцію щодо інших наук не лише інтегруючи їх у єдину і цілісну систему, а й сприяє диференціації кожної окремої галузі юридичної науки, визна-чаючи їх співвідношення з наукою конституційного права та умовні межі напрямів наукових досліджень конституційного права й інших юридичних наук.

Слід мати на увазі й особливості конституюючої функції науки конституційного права в системі галузевих юридичних наук. Зважа-ючи на фундаментальний характер, наука конституційного права визначає структуру та системні зв'язки всіх інших галузевих юридич-

¹ Конституційне право України: Шдруч. / За ред. В. Ф. Погорілка. -2-ге вид. — К., 2000. — С. 79.

211

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

них наук (адміністративного, кримінального, цивільного, фінансо-вого, господарського права та інших), тобто конституює систему га-лузевих юридичних наук. Наука конституційного права обгрунтовує і конституюючу (системоутворюючу) роль конституційного права як галузі права, законодавства та навчальної дисципліни щодо відповідних галузевих систем. Ця функція є спеціальною, оскільки серед галузевих юридичних наук вона властива лише науці консти­туційного права.

Іншою спеціальною функцією науки конституційного права є політична функція, специфіка якої пов'язана з предметом наукових досліджень у галузі конституційного права. Це, насамперед, консти-туційно-правові відносини, пов'язані з реалізацією державно-влад-них повноважень суб'єктами конституційного права. Такі пра-вовідносини мають політичний характер, а суб'єкти, які їх здійсню-ють, є водночас і суб'єктами політичної системи України. Отже, наука конституційного права, досліджуючи конституційно-правові відно­сини, здійснює науково-методологічне забезпечення політичних процесів в Україні та обгрунтовує їх легітимність.

Наука конституційного права також сприяє формуванню політич­ної культури населення, обгрунтовуючи легітимний характер політичної діяльності як єдиний допустимий у правовій державі варіант поведінки. Наукове обгрунтування конституційних положень про основи конституційного ладу, форми прямого народовладдя, політичні права і свободи людини і громадянина, конституційні ос-нови організації й діяльності політичних партій тощо підвищують як юридичну, так і політичну культуру громадян і упереджують політич­ний екстремізм. Особливо ефективно політична функція науки кон­ституційного права реалізується через науково-практичні конфе-ренції, науково-популярні видання, «круглі» столи і семінари за уча-стю політичних діячів тощо, зустрічі з виборцями, які присвячені конституційним основам політичних процесів в Україні.

Важливою також є ідеологічна функція науки конституційного права, що реалізується через формування національної правової ідео-логії на засадах конституційних положень. Стаття 15 Конституції Ук­раїни визначає, що суспільне життя в державі Грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності й жодна іде-ологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Але це консти­туційне положення не передбачає повної відсутності будь-якої національної ідеології. На сьогодні ж монопольна комуністична ідео-

212

3.1 Конституційне право як юридична наука

логія змінилася на повний ідеологічний вакуум — в Україні не сфор­мовано цілісну науково обгрунтовану національну ідеологію.

Наука конституційного права має потенційні можливості до фор-мування такої ідеології, яка б не лише визнавала пріоритет загально-людських цінностей¹, а й визначала б основні шляхи формування в Україні громадянського суспільства, побудови демократичної, соціальної, правової держави, внутрішньополітичні та зовнішньо-політичні пріоритети держави.

Важливою функцією науки конституційного права є евристична функція, яка передбачає відкригтя через дослідження проблем теорії та практики конституційного права різних явищ суспільного життя. Реалізуючи евристичну функцію, наука конституційного права висту-пає інструментарієм пізнання об'єктивного світу.

Наукові дослідження в галузі конституційного права передбачають виявлення юридичних властивостей цієї галузі права, відкриття но-вих ефективних моделей конституційно-правового регулювання най-важливіших суспільних відносин у політичній, економічній, соціаль-ній, культурній (духовній) та інших тісно пов'язаних з ними сферах.

Та все ж науковий підхід до системи функцій науки консти­туційного права передбачає ії класифікацію за певними критеріями (ознаками), а саме — за об'єктами, або сферами, способами і засова­ми здійснення наукових досліджень тощо.

Пріоритетною зазвичай вважається класифікація функцій науки конституційного права за об'єктами здійснення наукових досліджень. За цим критерієм прийнято розрізняти наукові дослідження в політичній, економічній, соціальній, ідеологічній (культурній, ду­ховній) та інших сферах.

Політична функція науки конституційного права полягає у здійсненні наукових досліджень проблем політичного характеру, які властиві конституційному праву України. Насамперед, це проблеми влади, народовладця, суспільного і державного ладу, конституційних засад національної політичної системи, проблеми зовнішньополітич-ної діяльності України, політичних партій, політичних прав і свобод людини і громадянина, які становлять суть предмета науки консти­туційного права України.

¹ Тодьіка Ю. Н. Конституционное право Украиньі: Отрасль права, наука, учебная дисциплина. — X., 1998. — С. 165.

213

Розділ III. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

Економічна функція науки конституційного права полягає у про-веденні наукових розробок проблем конституційного права України в економічній сфері. Це — проблеми права власності, форм госпо-дарської діяльності, економічної системи України, гарантій еко-номічних прав людини і громадянина.

Соціальна функція науки конституційного права полягає у дослідженні проблем формування громадянського суспільства і соціальної правової держави, проблем конституційного забезпечення соціального захисту громадян України, механізму реалізації соціальних прав і свобод людини і громадянина та гарантій цих прав тощо.

Ідеологічна (культурна, духовна) функція науки конституційного права визначається дослідженнями духовних проблем консти­туційного права України, проблем національної ідеї, національної ідеології, проблем державної мови, проблем розвитку етнічної, куль-турної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України, проблем гарантій культурних прав і свобод людини і громадянина тощо.

Також існує думка, що об'єктні функції науки конституційного права можна класифікувати й за основними інститутами галузі кон­ституційного права, якщо взяти до уваги, що сучасні вчені-консти-туціоналісти схильні розрізняти інститути загальної та особливої час­тики конституційного права як галузі національного права.

Втім класифікація функцій науки конституційного права є ще однією актуальною проблемою сучасної конституційно-правової на­уки, що потребує свого нагального вирішення. Згодом можуть бути виявлені й інші критерії класифікації функцій конституційного пра­ва.

Оскільки функції конституційно-правової науки перебувають у стійких зв'язках між собою, то необхідно говорити про систему функцій науки конституційного права. Цій системі, поряд із стабільністю, властивий динамізм, який проявляється в якісних змінах напрямів наукових досліджень, появі в перспективі нових, на сьогодні не відомих напрямів конституційно-правових досліджень.

214

3.2 Конституційне право як навчальна дисципліна