Конституція як основний закон суспільства та держави

6.1 Поняття конституції

6.1 Поняття конституції

Однією з найбільш шанованих суспільних цінностей сучасності є конституція. На сьогодні у світі діє більше 200 конституцій (в 2004 р. прийнята також перша наднаціональна Конституція — Конституція Європейського Союзу), а також існує понад 300 конституцій суб'єктів федераций і автономних утворень¹. Конституції стали найважливішим здобутком национальної політико-правової думки, втілили найкращі здобутки державотворення, а у ряді країн — нормативно закріпили перемоги у революціях, війнах за незалежність тощо. Недаремно, для більшості зарубіжних країн день прийняття конституції став найваж­ливішим загальнонаціональним святом.

Для України Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., стала символом консолідації Українського народу в розбудові Ук­раїни як суверенно! і незалежної, демократіїмиої, соціальної, право-вої держави. Водночас Конституція України 1996 р. є найважливішою категорією національного конституційного права, його серцевиною.

Конституція України, як і будь-яка інша категорія конституційно­го права, має власні сутність і зміст, структуру та функції, гарантії то­що. Вимагає детермінації й сама категорія «Конституція України». Прийняті визначення Конституції України як «Основного Закону», «найважливішого джерела національного права», «основи суспільно-го правового буття» тощо не розкривають повністю сутність і зміст Цієї категорії, а іноді й ускладнюють її розуміння.

Термін «Конституція України» є доволі поширеним не лише у на-УЦІ конституційного права, айв інших юридичних науках, а також у повсякденному вжитку. Він є похідним він іншої історично сформо-ваної юридичної категорії «конституція», що виникла задовго до за-родження конституційного права як галузі права, і вживалася в різних значеннях у багатьох сферах суспільного життя.

Хабриева Т. Я., Чиркин В. Е. Теория современной конституції. — М., 2005. — С. 5.

363

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

Нині термін «конституція» також є універсальним для філософії, права, біології тощо. Зокрема, «Словник іншомовних слів» тлумачить поняття «конституція» так: 1) У Стародавньому Римі акти, які вида-вав імператор; 2) Основний Закон держави, що закріплює суспільний і державний устрій, порядок утворення, принципи організації й діяльності державних органів, виборчу систему, а також основні пра­ва й обов'язки громадян; 3) Будова, фізичні й анатомічні особливості організму¹. Навіть у юридичній науці термін «конституція» набув су-часного значення в процесі тривалої еволюції.

Існує припущення, що поштовхом для використання латинського слова «сопзііШііо» як юридичного поняття первинно послужило вжи­вання його у заголовку офіційних документів Стародавнього Риму часів Принципату та Домінату. Це поняття вживалося у словосполу-ченні «Кет РиЬІісит СопзІіШеге...» — «Римський народ встанов­лює...». Пізніше дієслово «встановлює» трансформується на іменник «встановлення, устрій», що й дав початок численним стародавнім «конституціям». Однією з найвідоміших із них є «антична консти­туція» Аристотеля, відома як «Конституція Афін», або «Афінська Політія». Термін «конституція» також використовувався у давньо-римському праві при кодифікації тогочасного законодавства. До на-шого часу дійшли свідчення про існування таких кодифікованих актів, як «Конституція Солона» та «Конституція Лікурга», хоча не ви-ключено, що таких «конституцій» було значно більше.

Втім давньоримські юристи тлумачили термін «конституція» у зовсім іншому розумінні, ніж він тлумачиться нині. Зокрема, Гай в «Інституціях» (Кн. 1, 5) писав: «СотііШіо ргісіріз е$1 %иой ітрегаіог десгеіо, уеі есіісіо, уєі сопзШиіі» («імператорська конституція є саме тим, що імператор диктує, видає, або те, що він встановлює письмо-во»)².

У будь-якому разі термін «конституція» вживався не як галузева категорія, а як визначення конкретного джерела римського права, яке могло містити в собі норми цивільного, кримінального, сімейно-го права тощо. Цей термін вживався і за часів раннього Середньовіччя у канонічному праві європейських країн, але вживався для визначен­ня найменування конкретних актів церкви, тобто використовувався

¹ Словник іншомовних слів / Уклад.: С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. — К., 2000. — С. 292.

² Гай. Институції. — М., 1997. — С. 19.

364

як власне ім'я. До таких «конституцій» можна віднести Павійську Конституцію 1037 р. Священної Римської імперії німецької нації та ін. У певних випадках «конституціями» називали октруйовані акти, а також акти хрестоносців релігійного і військово-феодального харак­теру, шо видавалися ними на завойованих територіях Близького Схо­ду. Іноді термін «конституція» вживався в період Середньовіччя у на-звах внутрішньокорпоративних документів — статутах орденів ченців, статутах міст і міст-республік тощо.

Пізніше, в XVI ст. у Франції починає вживатися термін «Ьех гипсіа-тепіаііз» («Основний Закон»), що вперше був введений у науковий обіг у працях французьких публіцистів-тираноборців (монархомахів) ф. Дюплессі-Монре, Ф. Отмана, Дж. Б'юкенена та ін. Ідея консти-туції як основного закону в уявленні монархомахів передбачала існу-вання у державі такого найвищого нормативного акта, який би обме-жував владу монарха-самодержця. Згодом, у XVII ст. Т. Гоббс вислов-лював думку про те, що основний закон є тотожним суспільному до­говору, відповідно до якого існує держава. Проблеми детермінації ка-тегорії «основний закон» також досліджувалися й іншими відомими мислителями XVII—XVIII ст.ст. — Герінгтоном, Коуком, Смітом й іншими. Згодом терміни «конституція» і «основний закон» почали ототожнюватися і вживатися як синоніми, хоча сучасні учені розме-жовують ці дві категорії. Зокрема, К. В. Арановський вважає, що ка-тегорії «конституція» та «основний закон» співвідносяться як зміст і форма. Конституція, на думку російського правознавця, є системою норм, змістом яких є принцип народного суверенітету, основні права і свободи людини і громадянина, принцип законності, основи дер­жавного устрою, а основний закон — це зручна юридична форма, си-стематизований нормативний акт, який має вищу юридичну силу, є правовою базою для інших законів, комплексно регулює основні дер-жавно-правові відносини¹.

Сучасного значення термін «конституція» почав набувати лише в XVII ст., що ознаменувалося бурхливим розвитком конституційних ідей у Великій Британії, Франції та інших тогочасних країнах Західної Європи, а також у Північній Америці. Його етимологічне походження викликало чимало наукових дискусій у всі часи. Справедливою ви-дається думка С. С. Дністрянського про те, що кожна держава мусить

¹ Арановский К. В. Государственное право зарубежньіх стран: Учебное пособие. — М., 2000.— С. 116-117.

365

Розділ VI. Конституция як основний закон суспільства та держави

мати певну форму, в якій вона регулює суспільний лад, але система державного ладу «була інша в грецькій «в' 84Н» та римській сіуііаз ста-ровинних віків, інша в монархічній германській державі середніх та початку нових віків, і знову інша в конституціоналізмі найновіших віків»¹.

Етимологія поняття «конституція» досліджувалася й тогочасними зарубіжними мислителями. Зокрема, видатний американський політичний і громадський діяч, учений і просвітник Т. Джефферсон пояснював рецепцію латинського терміна «конституція» в сучасне право тим, що термін цивільного римського права сопзїіШііо («те, що створено правителем»), який застосовувався як синонім термінів соп-зііШШт («те, що повторено або приписане імператором»), зіаІиШт (те, що й закон), Іех (закон) і мав фактично однакове значення, в Се-редньовіччя був введений церковними авторами в англійське право. Він має багато інших значень у фізиці та політиці, але, як підкреслю-вав Т. Джефферсон, «в юриспруденції кожний раз, коли він застосо-вується до будь-якого акта легіслатури, він незмінно означав статут, закон або постанову...»².

Категорія «конституція» наповнювалася сучасним змістом протя-гом тривалого часу, чому сприяли теоретико-правові погляди таких мислителів XVI—XVIII ст.ст., як Г. Гроцій, С. фон Пуфендорф, В. Лейбніц, X. Вольф, Дж. Локк, В. Блекстоун, Ж.-Ж. Руссо, Т. Пейн та ін. Здобутки цих мислителів були відображені в перших консти-туціях — Конституції США 1787 р., Конституції Франції 1791 р., Кон­ституції Польщі 1791 р. та інших конституційних актах. Хоча ряд уче-них схильні вважати, що першим сучасним конституційним актом був Договір, укладений переселеннями до північноамериканських колоній на човні «Травнева квітка» біля мису Код у 1620 р.

Розвиток конституційного права наповнював категорію «консти­туція» новим, більш прийнятним для її сучасного розуміння значенням. Наприкінці XIX — на початку XX ст.ст. у європейському консти-туційному праві набуло поширення визначення конституції Г. Єллі-нека, який вважав, що конституція є сукупністю правоположень, що

¹ Дністрянський С. Теорія конституції // Стецюк П. Б. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. — Л., 1999. — С. 186.

² Джефферсон Т. Автобиография. Заметки о штате Виргиння. — Л., 1990. — С. 189-204; Джефферсон Т. Заметки о штате Виргиння // Мухаев Р.Т. Хрестоматия по теории государства и права, политологии, истории политических и правовьіх учений. — М., 2000. — С. 256.

366

6.1 Поняття конституції

визначають вищі органи держави, порядок заклику їх до відправлення їхніх функцій, їх взаємні відносини і компетенцію, а також прин­ципов! положення індивіду щодо державної влади¹.

Представники різних правових шкіл по-різному тлумачили понят­тя конституції. Так, представники природної школи права розуміли під конституцією суспільний договір, який виражає волю народу; представники нормативістської школи — вираження абсолютно! ос-новоположної норми права (Г. Кельзен); інституціоналісти — статут держави і нації; марксистської — вищий закон, що закріплює повно-владдя правлячого класу тощо.

Так, свого часу К. Г. Маркс називав конституцію «законом за-конів»². Розвиваючи положення марксистської доктрини, В. I. Ленін писав, що сутність конституції полягає в тому, що основні закони держави взагалі та закони, що стосуються виборчого права до пред-ставницьких установ, їх компетенції та ін., виражають реальне співвідношення сил у класовій боротьбі. Фіктивна конституція існує, коли закон і дійсність розбігаються; не фіктивна — коли вони збіга-ються³. Тобто марксистсько-ленінська теорія конституції виходила з того, що конституція виражає волю не всього суспільства, а еко-номічно пануючого класу, створюючи конституційні механізмі захис-ту повновладдя пануючого класу.

Праці зарубіжних вчених, присвячені проблемам конституції, свідчать про те, що після Другої світової війни у юридичній науці в цілому сформувалося розуміння конституції як акта найвищої юри-дичної сили, що визначає загальні засади організації та діяльності державної влади. Так, англійські правознавці Уейд і Філліпс писали: «Під конституцією, як правило, розуміють наділений особливим пра-вовим значенням документ, в якому визначаються основи організації, а також функції органів управління держави і формулюються принципи, що визначають діяльність цих органів»⁴.

Парадоксально, але найбільш Грунтовні у тогочасній юридичній науці дослідження правової природи конституції були здійснені в 70—80 -х рр. XX ст. у колишньому СРСР. У цілому високий рівень те-орії конституції дав змогу нормативно визначити сутність, зміст і за-

¹ Еллинек Г. Общее учение о государстве. — СПб., 1907. — С. 371.

² Маркс К. и днгельс Ф. Соч. — 2-е изд. — Т. 7. — С. 40.

³ Ленин В. И. Поли. собр. соч. — Т. 17. — С. 345.

⁴ Уейд и Филлипс. Конституционное право. — М., 1950. — С. 3.

367

Розділ VI. Конституция як основний закон суспільства та держави

вдання радянської Конституції. Зокрема, у Преамбулі Конституції (Основного Закону) УРСР 1978 р., визначалося, що в Конституції закріплюються основи суспільного ладу і політики СРСР, встановлю-ються права, свободи і обов'язки громадян, принципи організації та цілі соціалістичної загальнонародної держави. Сама ж радянська Конституція розглядалася як закон, що має вищу юридичну силу, політико-ідеологічну сутність і приймається та змінюється шляхом особливої юридичної процедури, що є більш складною порівняно з прийняттям звичайного закону.

Під конституцією у радянській юридичній науці було прийнято розуміти основний закон держави, що виражає, як і будь-який закон, соціально-політичну природу держави і волю пануючого класу. При цьому радянські правознавці виділяли особливу юридичну кате-горію — «радянська Конституція», як принципово нову для консти-туційного права. Зокрема, відмінним є визначення «радянська Кон­ституція — це Основний Закон Радянської соціалістичної держави, що виражає волю трудового народу, керованого робітничим класом, що закріплює головні засади радянського суспільного і державного ладу»¹. Це визначення, зрештою трансформувалося в давно відому спрощену формулу «Конституція — це Основний Закон».

Основні положення радянської теорії конституції в цілому були сприйняті в пострадянських республіках. Зокрема, російський право-знавець С. А. Авакьян визначає конституцію як основний закон дер­жави, що виражає волю й інтереси народу в цілому або окремих про-шарків (груп) суспільства, і закріплює в їх інтересах найважливіші за­сади суспільного ладу й державної організації відповідної країни².

Інший російський учений-конституціоналіст М. В. Баглай відзна-чає, що конституція є елементом певної філософії держави, і ця філо-софія Грунтується на розумінні загрози нічим не обмеженої влади держави для свободи і добробуту людини³. Тобто М. В. Баглай апелює до ідей монархомахів, що передували появі перших конституцій і Грунтувалися на необхідності обмеження будь-якої абсолютно'/ влади у державі.

¹ Советское государственное право: Учеб. / Под ред. С. С. Кравчука. — М., 1980. — С. 48.

² Конституционное право // Знциклопедический словарь / Отв. ред. С. А. Авакьян. — М., 2001. — С. 313.

³ Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерації: Учеб. — М., 1998. — С. 65.

368

6.1 Поняття конституції

В. Є. Чиркін, вслід за радянськими вченими, наголошує на не-обхідності розрізняти фактичну і юридичну конституцію. Під фак­тичного конституцією вчений розуміє реально існуючі основи суспільно-політичного ладу, реальний стан особи в тій чи іншій країні, а під юридичною — документ, основний закон, що має вищу юридичну силу, який приймається й змінюється в особливому поряд­ку, що регулює основи соціально-економічного ладу, політичної сис-теми, правового статусу особи, духовного життя суспільства тощо¹.

У більш новій праці, у співавторстві з Т. Я. Хабрієвою, В. Є. Чиркін визначає конституцію як установчий правовий акт, основний закон держави, що приймається й змінюється в ускладненому порядку, наділений у сучасних умовах особливим об'єктом регулювання, ви-щою юридичною силою, і таким, що є юридичною базою для право-творчості, правозастосування і правосвідомості².

Схожих поглядів дотримуються й учені-правознавці інших постра-дянських країн. Наприклад, узбецькі вчені О. А. Карімова та 3. М. Га-фаров писали, що під конституцією слід розуміти основний закон держави, що виражає її соціально-політичну природу. Конституція, на думку правознавців, є мікромоделлю держави, її юридичним кар­касом, у межах якого функціонує влада, весь державний механізм, за-безпечуються і захищаються права і свободи громадян, зумовлюють-ся більшість сфер суспільного розвитку, особливо економічні, соціальні, культурні³.

Наведені погляди сучасних зарубіжних вчених свідчать про збере-ження державницьких підходів в оцінці сутності та змісту консти-туцій як конституційно-правового явища. Конституції сприймаються ними, як правило, як найважливіший правовий акт, що визначає оп-тимальну модель держави, що сприяє гармонійному розвитку суспільства.

Інші тенденції щодо правової оцінки конституції сформувалися в Україні. Погляди вітчизняних учених-конституціоналістів тяжіють до розвитку історично сформованої національної конституційно-право-вої думки і основних положень західноєвропейських і американських теорій конституції.

¹ Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежннх стран. — М., 1999. — С. 27.

² Хабриева Т. Я., Чиркин В. Е. Теория современной конституції. — М., 2005. — С. 39.

³ Каримова О. А., Гафаров 3. М. Основи государства и права. — Ташкент, 1995. — С. 107.

369

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

Зокрема, одним із перших у вітчизняній науці конституційного права, проблеми конституції досліджував В. Ф. Мелащенко. Він пи­сав, що конституція — це, як правило, єдиний правовий акт або сис­тема таких актів, за допомогою яких народ чи органи держави, які ви-ступають від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства і держави, форми безпосередньої демократії, визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, механізм їх здійснення, закріплюють права й свободи людини і громадянина¹.

На думку іншого відомого правознавця М. I. Козюбри, нині під конституцією розуміють систему загальнообов'язкових норм, що ма-ють, як правило, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державою — з другого, а також засади організації самої держави та и відносин зі світовим співтовариством².

На думку Ю. М. Тодики, Конституція України — єдиний, наділе-ний особливими юридичними властивостями, акт, за допомогою яко-го український народ виражає свою суверенну волю, затверджує ос­новні принципи устрою суспільства і держави, визначає систему й структуру державної влади і місцевого самоврядування, механізми ре-алізації державно-владних повноважень, основи правового статусу особи, територіальний устрій держави. Будучи Основним Законом держави і суспільства, Конституція вирішує п'ять основних блоків проблем: форма правління і принципи конституційного ладу; основи правового статусу людини і громадянина; форма державного устрою; система органів державної влади і місцевого самоврядування; ство-рення політико-правових умов формування структур громадянського суспільства³.

О. Ф. Фрицький вважає, що зміст конституції є сукупністю конституційно-правових норм, принципів, що регулюють суспільні відносини, які визначають організацію державної влади, її взаємо-відносини з суспільством, людиною і громадянином⁴. О. В. Оніщенко

¹ Конституційне право України: Підруч. / За ред. В. Ф. Погорілка. — 2-ге вид. — К., 2000. — С. 89.

² Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К., 1999. — С. 38.

³ Тодика Ю. М. Конституція України: проблеми теорії і практики. — X., 2000. — С. 9; Конституційне право України: Підруч. / За ред. Ю. М. Тодики і В. С. Журавського. — К., 2002. — С. 56.

⁴ Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підруч. — К., 2002. — С. 73.

370

6.1 Поняття конституції

«значила Конституцію Украіни як основне джерело конституційно-го права Украіни, єдиний нормативно-правовий акт, який є Основ-ним Законом Украіни, має найвищу юридичну силу, є юридичною ба­зою законодавства Украіни, приймається й змінюється в особливому порядку, має специфічний зміст і структуру, а також пряму дію на всій території Украіни¹.

Отже, вітчизняні правознавці вважають, що конституція є найбільшим юридичним здобутком, насамперед, суспільства. її при-значення полягає в регулюванні найважливіших суспільних відносин у суспільстві та державі. Тобто, конституція, у власному розумінні цього слова, є, як правило, основним законом держави і суспільства, який має найвищу юридичну силу, регулює найважливіші суспільні відносини, має особливий порядок прийняття, внесення до неї змін та її охорони.

Вітчизняні вчені-конституціоналісти також відзначають гу-маністичний характер національної конституції, її спрямованість на забезпечення широкого кола прав і свобод людини та громадянина. До того ж учені відзначають, що Конституція Украіни, поряд з регу-люванням питань організації та діяльності органів державної влади, приділяє велику увагу проблемам місцевого самоврядування.

Узагальнюючи існуючі погляди вітчизняних учених-консти-туціоналістів щодо сутності та змісту Конституції Украіни, можна стверджувати, що Конституція Украіни — це єдиний, наділений най-вищою юридичною силою нормативно-правовий акт, через який Ук-раїнський народ і Українська держава виражають свою суверенну во­лю, утверджують основні принципи устрою суспільства і держави, ос-нови правового статусу особи і громадянина, визначає систему і функції органів державної влади й органів місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень і територіаль-ний устрій держави.

Конституції України характерні певні кваліфікуючі ознаки, що визначають її сутність, зміст, мету та призначення у суспільстві та дер­жаві.

По-перше, Конституція України є актом найвищої юридичної си-ли, що об'єктивізує політичну волю народу України, як носія суве-ренітету і єдиного джерела влади в Україні. Тобто за сутністю та

Оніщенко В. О. Конституція України як основне джерело конституційного права України: Дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2005. — С. 91.

371

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держали

змістом Конституція України є юридичним вираженням народного суверенітету, результатом здійснення народом свого природного пра­ва на самовизначення, втіленням національних традицій державотво-рення і правотворення, ідеалів і принципів суспільного і державного устрою, загальновизнаних прав і свобод людини, передових моделей організації та функціонування органів державної влади й місцевого самоврядування та правового захисту Конституції.

По-друге, Конституція України є головним, найважливішим нор-мативно-правовим актом у системі джерел національного права Ук­раїни, основним джерелом конституційного права і всіх інших галу-зей права України. Бона здійснює системоутворюючу функцію щодо системи конституційного права України та системи національного права в цілому. Усі інші закони та підзаконні акти приймаються, змінюються і припиняють свою дію відповідно до нормативних поло-жень чинної Конституції.

По-третє, Конституція України, як і інші національні конституції, має найвищу юридичну силу, що відображає її верховенство у системі конституційного права і системі національного права в цілому. Нові закони та інші нормативно-правові акти мають прийматись на її ос-нові й повинні відповідати їй, а чинні — мають приводитись у відповідність до неї. Зокрема, на думку М. I. Козюбри, верховенство Конституції проявляється насамперед у її найвищій юридичній силі, під якою слід розуміти пріоритет (верховенство) норм Конституції перед нормами звичайних законів, а тим паче перед актами виконав-чої влади та іншими нормативними актами, що діють на території Ук­раїни¹.

Водночас Конституція України, будучи головним джерелом кон­ституційного права, що має найвищу юридичну силу, не є єдиним джерелом із відповідною юридичною силою. Таку саму юридичну си­лу, на думку певних учених, мають Декларація про державний суве-ренітет України, Акт проголошення незалежності України, акт рефе­рендуму ] 6 квітня 2000 р., Закон України «Про внесення змін до Кон­ституції України» від 8 грудня 2004 р.

¹ Козюбра М. I. Принципи верховенства права і верховенства Конституції України: Співвідношення // Конституційне будівництво в Україні: Теорія та практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. 1-3 червня 2000 р. — Ужгород, 2000. — С. 30.

372

6.1 Поняття конституціі

По-четверте, Конституція України містить норми, які є нормами прямої дії. Вони розвинені й деталізуються в інших нормативно-пра-яових актах, але це не спростовує можливості застосовувати норми Конституції України безпосередньо, особливо ті норми, що визнача-ють основні права і свободи людини і громадянина. Так, ч. 3 ст. 8 Кон­ституціі' України визначає: «...Звернення до суду для захисту консти-туційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується».

Безпосередня дія прямих норм гарантується й існуючим в Україні механізмом правового захисту Конституції України. Оскільки норма-тивно-правові акти, що приймаються з метою розвитку і деталізації положень Конституції України, можуть порушувати ці положення або неадекватно відтворювати їх, то Конституційний Суд України згідно з ч. 2 ст. 147 Конституції України, має право вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції Ук­раїни і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів Ук­раїни. Цим гарантується пряма дія норм конституційного права, ре-алізація яких не вимагає обов'язкового прийняття відповідного зако­ну України або іншого правового акта.

По-п'яте, Конституція України, як і конституції більшості інших країн світу, має особливий порядок прийняття і внесення до неї змін, що є важливою нормативно-правовою гарантією Конституції Ук­раїни. Чинна Конституція за характером її прийняття є дійсно демо­кратичною. Бона приймалася парламентом України. Порядок вне­сення змін до Конституції України спрямований на забезпечення її стабільності. Він є диференційованим залежно від важливих розділів Конституції і має здійснюватися поступово — протягом кількох сесій парламенту або за участю як парламенту, так і народу шляхом всеук-раїнського референдуму (розділи I, III, XIII Конституції України).

Конституція України, її норми є найбільш гарантованим, порівня-но з іншими правовими актами і нормами, конституційним актом. Га-рантованість Конституції забезпечується системою усіх нащональних і міжнародних загальних та спеціальних (юридичних) умов і засобів, Що сприяють ефективній реалізації її нормативних положень.

По-шосте, за формою Конституція України є формалізованим ко-Дифікованим правовим актом найвищої юридичної сили. На відміну від конституцій таких країн, як Велика Британія, Канада, Нова Зе-ландія та ряду конституцій країн, що входять до Співдружності дер­жав, очолюваної Великою Британією, які складаються з кількох видів

373

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

джерел права (конституційні звичаї, конституційні статути, консти-туційні нормативно-правові акти, в тому числі історичні, консти­туційні прецеденти, конституційна доктрина), в Україні Конституція була прийнята як єдиний нормативно-правовий акт найвищої юри-дичної сили. Внесення змін і доповнень до окремих розділів Консти­туції України передбачає органічну зміну її тексту в цілому.

По-сьоме, за походженням Конституція України є парламентсь-ким актом, оскільки 28 червня 1996 р. Конституція України була уро-чисто прийнята Верховною Радою України. Парламентський спосіб прийняття Конституції України станом на сьогодні залишається й пріоритетною формою внесення змін до Конституції, що підтверджує факт прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2005 р., нормативно визначивши сутність і зміст конституційної реформи, що має бути реалізована в 2006 р.

По-восьме, за територією дії Конституція України є виключно за-гальнодержавним нормативним актом. Дія її положень поширюється на всю територію України і на всіх суб'єктів права. Тобто Конституції України властива така риса, як універсальність.

По-дев'яте, за терміном дії Конституція України має постійний ха­рактер. Дія переважної більшості її положень не обмежується у часі. Втім Перехідні положення Конституції також містять приписи, що передбачають адаптаційні терміни для реалізації приписів, що також містить Конституція в повному обсязі через певний час після її вве­дення в дію. На сьогодні дія цих адаптаційних термінів припинилась і Конституція України має виключно постійний характер, хоча це не спростовує можливості внесення змін і доповнень до її тексту, на ко-ристь чого свідчить Закон України «Про внесення змін до Консти­туції України» від 8 грудня 2004 р.

По-десяте, Конституція України відіграє важливу роль щодо роз-витку і вдосконалення вітчизняної науки та освіти у сфері консти-туційного права. Наукові дослідження юридичних властивостей Кон­ституції є підгрунтям для пізнання інших важливих явищ консти-туційно-правового буття, щодо яких Конституція виступає системоу-творюючим чинником. До того ж вивчення основних положень Кон­ституції України є обов'язковою вимогою щодо підготовки високок-валіфікованих фахівців у галузі права в цілому.

Наведені ознаки Конституції України не вичерпують характерис­тику її основних юридичних властивостей. Ці властивості також вира-жені в структурі Конституції України та її функціях, а також у ме-ханізмі правового захисту Конституції України.

374

6.2 Історія Конституції України 1996 р.

6.2 Історія Конституції України 1996р.

Чинна Конституція України пройшла складний шлях становлення і розвитку, еволюціонуючи у контексті генези вітчизняного консти-туційного права. Бона стала вершиною, найбільш значущим здобут-ком української теорії та практики конституціоналізму. Конституція України 1996 р. стала першою загальновизнаною в усьому світі вітчиз-няною конституцією незалежної Української держави, що визначила основи суспільного і державного ладу, права і свободи людини і гро-мадянина, порядок організації та функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування та правовий захист Кон­ституції. На відміну від Конституції П. Орлика 1710 р., Конституції УНР 1918 р. та ряду українських радянських конституцій, чинна Кон­ституція України діє протягом десяти років самостійного і незалежно­го існування нашої держави.

Однією з особливостей національного конституційного процесу стало те, що Конституція України була прийнята лише через п'ять років після проголошення незалежності України, найпізніше із всіх колишніх республік, що входили до колишнього Радянського Союзу. Втім складність конституційного процесу так чи інакше була власти-ва усім пострадянським республікам. Через відносно нетривалий період після розпаду колишнього СРСР були прийняті лише консти­туції Л итви, Латвії, Туркменістану, Узбекистану (1992 р.), Киргизста-ну, Молдови та Російської Федерації (1993 р.). Конституції інших ко­лишніх радянських республік були прийняті (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Таджикистан), поновлені в дії (Консти­туція Латвії 1922 р.) або зазнали суттєвих змін (Білорусь, Молдова, Туркменістан, Литва) в 1994—1996 рр.

Історію розробки, прийняття, реалізації Конституції та внесення До неї змін умовно можна поділити на три основних періоди: перший період (1991—1996 рр.) ознаменувався здобуттям незалежності Ук­раїни, процесом підготовки проекту Конституції і прийняттям Кон­ституції України 1996 р.; другий період (1996—2004 рр.) став періодом реалізації Конституції України 1996 р.; третій період (2004 р. — до-нині) позначився початком процесу внесення змін та доповнень до Конституції України (конституційної реформи). Кожному із зазначе-них періодів історії Конституції України 1996 р. властиві свої особли-вості, специфіка.

375

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

Перший період історії Конституції України 1996 р. (1991-1996 рр.) був започаткований розпадом колишнього СРСР та становленням України як незалежної самостійної суверенної держави. Цей період історії Конституції України є найскладнішим і суперечливим. Його умовно можна поділити на кілька «півперіодів»: 1) від прийняття Дек-ларації про державний суверенітет України 1990 р. до підготовки Концепції Конституції України 1992 р.; 2) від прийняття Концепції Кон­ституції України 1992 р. до винесення першого проекту Конституції України на народне обговорення (15 липня — 1 грудня 1992 р.); 3) від завершення обговорення першого проекту Конституції України в грудні 1992 р. до підготовки та затвердження Верховною Радою Ук­раїни другого проекту Конституції України у травні 1993 р.; 4) тра-вень—листопад 1993 р. — доопрацювання другого проекту Консти­туції України; 5) листопад 1993 р. — 1995 р. — конституційна криза в Україні; 6) підготовка та прийняття Конституційного Договору Ук­раїни в 1995 р.; 7) від прийняття Конституційного Договору в 1995 р. до прийняття Конституції України 1996 р.

Історія Конституції України 1996 р. починається з 16 липня 1990 р., коли Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Ця Декларація стверджувала сучасну назву держави — Україна, визначила народ України єдиним джерелом влади в країні, встановила принцип верховенства права тощо. Декла­рація про державний суверенітет України фактично визначила осно-ви державного ладу України.

Але положення Декларації про державний суверенітет України не могли бути повністю реалізованими у зв'язку з продовженням дії на території України радянського законодавства, існування подвійного громадянства, загрози укладення оновленого союзного договору то­що. Новонароджувана держава нагально потребувала прийняття но-вої Конституції.

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада України затвердила склад першої Конституційної комісії як органу парламенту під керівництвом Голо-ви Верховної Ради України Л. М. Кравчука (після обрання Л. М. Кравчука Президентом України її співголовою став ще й I. С. Плющ) можна умовно поділити на два періоди — активно! праці (до жовтня 1993 р.) і формального існування (до 10 листопада 1994 р.). У серєдині першого періоду чітко виокремлюються ще кілька етапів, пов'язаних з такими резонансними подіями, як референдум СРСР 17 березня 1991 р., Акт проголошення незалежності України 24 серп-

376

6.2 Історія Конституціі України 1996 р.

ня 1991 р., всенародне обговорення першого варіанта проекту Кон­ституції (15 липня — 1 грудня 1992 р.) і поява другого проекту Кон­ституції 26 жовтня 1993 р.'.

Складним випробуванням для національної державності став ре­ферендум СРСР 17 березня 1991 р., на якому 70,16 % громадян Ук­раїни висловилися за збереження СРСР, а 80,2% — за входження УРСР до складу Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України. Але чітка позиція Верховної Ради щодо легітимізації незалежності України та остаточна руйнація самого СРСР визначили подальший поступ України до роз-будови національної державності.

Тим часом Верховна Рада здійснювала цілеспрямовану діяльність щодо розробки проекту нової Конституціі' України і 19 червня 1991 р. парламент схвалив Концепцію нової Конституції України, що стала підгрунтям для розроблення нині чинного Основного Закону.

Доленосною подією конституційного життя незалежної України стала легітимація її незалежності. Після урочистого прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України Акта проголошення не­залежності України та його затвердження на всеукраїнському рефе­рендум! 1 грудня 1991 р. Україна була визнана суверенного державою та повноцінним суб'єктом міжнародно-правових відносин більшістю країн світу. Нагально постала потреба в конституційному закріплення основ суспільного і державного ладу, прав і свобод людини і громадя-нина, порядку організації та функціонування органів державної вла-ди та місцевого самоврядування молодої незалежної держави.

Вітчизняний законодавець обрав шлях тимчасової адаптації ра-дянської Конституції УРСР 1978 р. до реальних потреб незалежної держави. 14 лютого 1992 р. було прийнято Закон про внесення змін і доповнень до Конституції Української РСР 1978 р. з метою приведення її у відповідність до конституційного законодавства України. Цей Закон виключив ст. 72 Конституції УРСР 1978 р., що встановлювала предмети відання Української РСР та ст. 75, яка декларувала захист суверенних прав Української РСР Союзом РСР. Закон від 19 червня 1992 р. виключив ст. 19, яка закріплювала положення про непоруш-ний союз робітників, селян та інтелігенції як соціальну основу Ук­раїнської РСР та положення про державне сприяння посиленню

¹ Конституція незалежної України: Навч. посіб. / За ред. В. Ф. Погорілка, К). С. Шемшученка, В. О. Євдокимова. — К., 2000. — С. 36.

377

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

соціальній однорідності суспільства, а також ст. 59, що визначала обов'язок громадян боротися з розкраданням державного і суспільно-го майна й бережно ставитись до народного добра.

Оновлена радянська Конституція мала тимчасово, до прииняття нової Конституції України, виконувати її функції. Положення чинної на той час Конституції більш чітко розмежовували повноваження за-конодавчої, виконавчої й судової влади. Були також затверджені дер-жавні символи України — Державний Герб, Державний Прапор і Дер-жавний Гімн України. Втім закони, які б нормативно деталізували по­ложення про державні символи тривалии час, навіть після прииняття Конституції України 1996 р., не приймалися.

За оновленою Конституцією 1978 р. єдиним органом законодавчої влади в Україні була Верховна Рада в складі 450 народних депутатів, що обиралися населенням на основі загального, рівного і прямого ви-борчого права при таємному голосуванні. Правовий статус парламен­тарии визначався Законом України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. У цьому Законі визначалися: конституційно-правовий статус народного депутата України; його права та обов'язки у Верховній Раді України та її органах, у виборчому ок-рузі та за його межами; гаранта депутатської діяльності та встановлю-валася відповідальність вітчизняного парламентарія за порушення чинного законодавства.

3 метою здійснення законопроектної роботи, попереднього роз-гляду і підготовки питань, що належить до компетенції українського парламенту, Верховна Рада України сформувала з числа парламентаріїв постійні комісії. Організація та діяльність цих комісій регла-ментувалася Законом України «Про постійні комісії Верховної Ради України» від 4 квітня 1995 р. Положення закону про постійні комісії (після 1996 р. — комітети) парламенту закріплювали правовий статус парламентських комісій, визначали їх функції та повноваження і встановлювали порядок роботи постійних комісій Верховної Ради України.

Главою держави і главою виконавчої влади визначався Президент України. Його конституційно-правовий статус, права і обов'язки виз­начали Конституція і Закон «Про Президента Української РСР» від 5 липня 1991 р.

Було також створено законодавчу базу реформування органів місцевого самоврядування, що отримала своє закріплення в Законі України «Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне

378

6.2 Історія Конституції України 1996 р.

самоврядування», прийнятому в березні 1992 р. Відповідно до Закону діяльність Рад народних депутатів обмежувалася повноваженнями в здійсненні місцевого та регіонального самоврядування, а функції ви-конавчої влади на місцях делегувалися представникам Президента України в областях і районах, а також у містах Києві та Севастополі. Конституційно-правовий статус депутатів місцевих рад визначався в Законі України «Про статус депутатів місцевих Рад народних депу­татів» від 4 лютого 1994 р.

За відносно нетривалий період у незалежній Україні було створено правову базу, що регламентувала основні питання суспільного та дер­жавного життя. Але безконфліктного функціонування усіх гілок вла­ди, всього державного механізму в центрі та на місцях не вдалось до-сягти. На генезис національного конституційного процесу наклали негативний відбиток протистояння між Верховною Радою України і Президентом України щодо поділу владних повноважень та визна-чення форми державного правління, протистояння між центром та регіонами щодо розмежування компетенції. Ситуація погіршувалася соціально-економічними негараздами.

Протистояння між Верховною Радою України та Президентом Ук­раїни набувало форми «війни нормативно-правових актів», за якої ак­там парламенту протиставлялися акти Глави держави і навпаки. Цей процес мав загрозливі тенденції для розвитку конституційного зако-нодавства України, оскільки більшість законів не мали прямої дії й ви-никала потреба у прийнятті великої кількості підзаконних актів. Бага-то прогресивних за змістом законів не виконувалися або виконували-ся неналежним чином, що призвело до правового нігілізму в державі.

Стало зрозумілим, що комплексне вирішення проблеми виходу з конституційної кризи можливе лише за умови розроблення та прий-няття нової Конституції України, яка б повною мірою відображала інтереси фомадянського суспільства та всіх політичних сил в Україні.

Перший проект Конституції, розроблений робочою групою Л. П. Юзькова, зазнав редакційних змін від 29 січня 1992 р. і привер­нув серйозну увагу як вітчизняних, так і зарубіжних спеціалістів. Йо-го обговорення проводилися 3—5 березня 1992 р. на міжнародному семінарі у Празі, 3—5 липня у Києві на симпозіумі «Конституція неза-лежної України», а також на численних «круглих» столах. Цей проект після відповідних доповнень та численних експертиз 5 червня 1992 р. був ухвалений Конституційною комісією і винесений на розгляд Вер­ховної Ради України. 1 липня 1992 р. Верховна Рада України ухвалила

379

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

ДОЛЛЛ*^**^^*ЛЛ№ЛЛ^^ИЛ^^^^^^^*и^^^^^*Ч^^ЛИ^^*^^^*^^^*»^^^^^^^^^^^^^ЛУ^^^^^^^^^^^^^^*^^^^^^^^^^^^^^^Л^^М*Л^ДОЛЛ^^^ЛЛ^ИАЛЛЛ^*ЛЛ^^^Ш^

постанову про винесення розробленого Конституційною комісією проекту Конституції України до 1 листопада 1992 р. на всенародне об­говорення.

Конституційний проект 1992 р. був неузгодженим у багатьох відношеннях з раніше прийнятою Концепцією. Зокрема, Ю. С. Шем-шученко зазначав, що в конституційному проекті з'явилося багато новел. Так, відсутнім було положення про президентську республіку в Україні. Замість Верховної Ради України передбачалося створення двопалатного парламенту — Національних Зборів України. Особли-вих змін зазнав правовий статус місцевих Рад, які відповідно до Концепції мали становити систему місцевої державної влади і самовряду-вання. Конституційний проект передбачав обмеження повноважень цих органів тільки функціями місцевого й регіонального самовряду-вання¹.

Проект був оприлюднений через засоби масової інформації. В йо-го обговоренні взяли активну участь місцеві ради, політичні партії, громадські організації, профспілки, трудові колективи, окремі грома-дяни — всього понад 190 тисяч громадян. До Конституційної комісії парламенту надійшло 47 320 пропозицій і зауважень (із них: 3 721 — негативні), узагальнених на 5 тисячах сторінок. При цьому з проекту Конституції було вилучено 48 статей, 188 були суттєво доопрацьовані й додано 30 нових статей². За результатами всенародного обговорен­ня робоча трупа внесла суттєві зміни, ухвалені Конституційною комісією. Проект нової Конституції в офіційній редакції від 27 трав-ня 1993 р. був переданий на розгляд до Верховної Ради України.

Верховна Рада України доручила Конституційній комісії доопра-цювати проект Конституції з урахуванням його обговорення, та опри-люднити в пресі. Результатом всенародного обговорення і роботи Конституційної комісії став проект Конституції України від 26 жовт­ня 1993 р. Окрім вказаного проекту, до Верховної Ради України надійшла велика кількість альтернативних неофіційних проектів Ос­новного Закону.

Попри демократичний зміст проекту Конституції України від 26 жовтня 1993 р. він так і не був впроваджений у життя. Причиною

¹ ШемшучєнкоЮ.С. Від Декларації — до Конституції//Правовадержава. — 1997. — Вип. 8. — С. 5.

² Конституція незалежної України / За ред. В. Ф. Погорілка, Ю. С. Шемшученка, В. О. Євдокимова. — К., 2000. — С. 38.

380

6.2 Історія Конституції України 1996 р.

цього стали подальші політичні суперечки між Верховною Радою Ук­раїни і Президентом України, та передвиборчі баталії, що відсунули конституційний проект на другорядне місце.

Політичне протистояння між гілками влади продовжувалося на фоні загострення соціально-економічної кризи в Донбасі та інших регіонів України. Неспроможність подолання цієї кризи з боку ор-ганів державної влади підштовхнуло Верховну Раду України до при-значення нового всеукраїнського референдуму. Згідно з Постановою Верховної Ради України «Про проведення всеукраїнського референ­думу щодо довіри (недовіри) Президенту, Верховній Раді України» від 17 червня 1993 р. всенародне голосування проводилося як консульта-тивний референдум (дорадче опитування громадян України). Перед-бачалося, що в разі, коли більшість виборців висловлять недовіру Президентов! чи Верховній Раді України, то парламент відповідно до законодавства призначить дострокові вибори. Але спільними зусил-лями Глави держави і парламенту вдалося досягти певного ком-промісу і 24 вересня 1994 р. був оприлюднений Закон України «Про дострокові вибори Верховної Ради України і Президента України», п. 1 якого скасовував постанову парламенту про призначення всеук­раїнського референдуму.

Прикладом конституційної кризи може також слугувати ситуація із законодавчим регулюванням правового статусу органів виконавчої влади на місцях, коли Президентом України було скасовано окремі положення Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування» 1992 р. Натомість 3 лютого 1994 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про формування місцевих органів влади і самоврядування», який поновив радянську систему «Рад всіх рівнів» і наділив виконавчими повноваженнями ви-конкоми Рад народних депутатів на місцях. Схожа ситуація склалася і з судово-правовою реформою — судова влада виявила бездіяльність за умови криміналізації всіх сфер суспільного і державного життя¹.

Нові надії на конструктивність національного конституційного процесубули пов'язані зі створенням 10листопада 1994р., відповідно До постанови новообраної Верховної Ради України від 20 вересня 1994 р. «Про чисельний склад Комісії з опрацювання проекту нової

¹ Кремінь В. Г., Табачник Д. В., Ткаченко В. М. Україна: Альтернатива поступу (критика історичного досвіду). — К., 1996. — С. 486.

381

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

Конституції України (Конституційної комісії)», Конституційної комісії в складі 15 народних депутатів України, 15 осіб призначених Президентом України, Голови Конституційного Суду України, по два представники від Верховного Суду України та Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України, один представник від Автономної Республіки Крим, секретар комісії та два її співголови Л. Д. Кучма та О. О. Мороз. До роботи секцій Комісії були залучені кращі науковці-експерти з Інституту держави і права ім. В. М. Ко-рецького НАН України, Академії правових наук України, Української юридичної академії (м. Харків), Київського університету імені Тараса Шевченка, Українського інституту міжнародних відносин та інших науково-дослідних установ і закладів освіти. Для оптимізації роботи були створені секції загальних засад конституційного устрою; прав, свобод і обов'язків людини і громадянина; проблем громадянського суспільства і держави; проблем законодавчої, виконавчої і судової влади; територіального устрою і територіальної організації влади¹. Але на відміну від організаційної структури попередньої Консти­туційної комісії не було створено робочої групи, що з часом виявило-ся невиправданим, оскільки робота секцій здійснювалася без належ-ної координації й учені залучались до роботи секцій комісії лише як експерти.

Водночас ученими та політиками було в цей період підготовлено ряд альтернативних конституційних проектів. За період з грудня 1994 р. до червня 1995 р. проекти нової Конституції України були роз-роблені Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького НАН Ук­раїни, Українською академією внутрішніх справ, фракцією ко-муністів у Верховній Раді України, Всеукраїнським товариством «Прометей», Християнсько-демократичною партією, Конгресом націоналістів України тощо. Українською правничою фундацією спільно з Консультативно-дорадчою радою при Верховній Раді Ук­раїни був організований і проведений міжнародний симпозіум «Но­вий проект Конституції України»². Позиції всіх учасників консти­туційного процесу вирізнялися неоднозначним підходом до консти-туювання суспільного і державного ладу незалежної України. Прин

¹ Мироненко О. М. Історія Конституції України. — К., 1997. — С. 50.

² Полешко А. Міжнародний симпозіум «Новий проект Конституції України» // Право України. — 1994. — № 1-2. — С. 7-12.

382

6.2 Історія Конституції України 1996 р.

ципові баталії точилися навколо проблеми повноважень парламенту Глави держави і парламенту та конституювання взаємовідносин цен­тру і регіонів.

Конструктивний підхід щодо вирішення конституційної кризи, яка поглиблювалася на фоні політичних, економічних і соціальних негараздів, запропонувала Академія правових наук України. Право-знавці АПрН України пропонували поетапний конституційний про-цес. На першому етапі передбачалося прийняття ключових консти-туційних законів про основи конституційного ладу, про владу, Декла-рацію прав людини і громадянина, Тимчасовий Основний Закон, а на другому етапі — підготувати проект Конституції України з урахуванням положень конституційних законів, прийнятих на першому етапі конституційного процесу. Такий шлях прийняття Конституції давав змогу оперативно вирішити кризу, що виникла у взаємовідносинах між гілками влади та апробувати дію майбутніх конституційних поло­жень на практиці.

Втім Конституційна комісія не скористалася ні парламентською концепцією майбутньої Конституції, ні конституційними напрацю-ваннями 1991—1993 рр., ні результатами ініціативних конституційних проектів та пропозицій. Цьому об'єктивно перешкоджало подальше загострення стосунків між Верховною Радою України та Президен­том України.

У грудні 1994 р. Президент України вніс проект Закону «Про дер-жавну владу і місцеве самоврядування в Україні». Верховна Рада Ук­раїни абсолютною більшістю голосів прийняла Закон України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», але імплементація положень цього Закону до Конституції України зазнала пораз-ки. Закон України «Про застосування Закону України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» та зміни Конституції (Ос­новного Закону) України у зв'язку з його прийняттям» не набрав кваліфікованої більшості голосів від конституційного складу парла­менту, як це передбачали чинні конституційні положення.

Враховуючи безвихідність ситуації, що склалася в молодій дер-жаві, та шукаючи шляхи її подолання, Президент України Л. Д. Куч­ма та Голова Верховної Ради України О.О. Мороз підписали Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України», більш відомий як Конституційний Договір. Цей Договір набув чинності з моменту його підписання 8 червня

383

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

1995 р. Розділ 1 Договору декларував, що «на період до прийняття но-вої Конституції України організація та функдіонування органів дер-жавної влади і місцевого самоврядування здійснюється на засадах, визначених Законом «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні».

Фактично Договір відіграв роль альтернативно! форми внесення змін до Конституції України, своєрідного механізму імплементації Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Але аналіз співвідношення чинної на той час Конституції України, Зако­ну «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» та Дого­вору «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» свідчить про неоднозначність змісту і форми Договору 1995 р.

Феномен правової природи Конституційного Договору викликає неоднозначні оцінки. О. М. Мироненко оцінює цей конституційний акт як такий, що розколов суспільство, відкинув конституційний про-цес майже до його початкової стадії та довів свою надуманість і повну недієздатність¹. В. М. Шаповал зазначав що попри суперечливість Договору, саме на його основі більше року здійснювались організація та функціонування ключових ланок державного механізму². В. Д. Гончаренко констатував, що Договір був основним правовим актом, який на той час мав забезпечити організацію і діяльність державного апарату України в період дії цього акта³. В. Г. Кремінь, Д. В. Табачник і В. М. Ткаченко вважають, що Конституційний Договір хоч, і не по-клав край кризовій ситуації в країні, проте поставив проблеми взаємовідносин двох гілок влади України у правове поле, в ор-ганізаційні рамки⁴.

Складна і неоднозначна правова природа Договору не спростовує його значення в національному конституційному процесі. Договір

¹ Конституція незалежної України / За ред. В. Ф. Погорілка, Ю. С. Шемшученка, В. О. Євдокимова. — К., 2000. — С. 40.

² Шаповал В. Конституційні акти України першої половини 90-х років XX ст. (питання кваліфікації) // Право України. — 2000. — № 6. — С. 9.

³ Гончаренко В. Державно-правове будівництво в перші роки незалежної України (24 серпня 1991 р. — серєдина 1996 р.) // Вісник Академії правових наук України. — 1999. — №4. — С. 82.

* Кремінь В. Г., Табачник Д. В., Ткаченко В. М. Україна: Альтернатива поступу (критика історичного досвіду). — К., 1996. — С. 655.

384

6.2 Історія Конституції України 1996 р.

«Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» 1995 р. став помітною віхою в історії консти-туційного права України, оскільки стимулював конституційний про-цес та прискорив прийняття чинної Конституції України.

Неспроможність Конституційної комісії вчасно розробити проект Конституції спонукала співголів Конституційної комісії створити ро-бочу фупу. До її складу увійшли науковці та практичні працівники з Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Ук-раїнського інституту міжнародних відносин, Секретаріату Верховної Ради України та Адміністрації Президента України¹. Робочій групі вдалося розробити проект Основного Закону, але доопрацьовувався він уже іншою робочою групою.

Вже 24 листопада 1995 р. Конституційна комісія підтримала про-позицію Президента України і утворила нову робочу трупу в складі 4 представників Верховної Ради України, 4 представників Президен­та України і 2 представників від органів правосуддя для доопрацювання конституціиного проекту. Проект, розроблений першою і дооп-рацьований другою робочою групою, був винесений на обговорення Конституційної комісії 12 березня 1996 р. і рекомендований до роз-гляду Верховною Радою України. Вже 20 березня проект Конституції України був поданий на спеціальне засідання парламенту. Співголови Конституційної комісії Л. Д. Кучмі та О. О. Морозу попри різницю поглядів і оцінок проекту, були одностайні в прагненні якнайшвид-шого прийняття Основного Закону².

Уже 2 квітня 1996 р. Верховна Рада України винесла питання про проект Конституції України до порядку денного пленарних засідань, а 17 квітня 1996 р. розпочався його розгляд. У парламенті над проек­том спочатку працювала міжфракційна ініціативна трупа, а з 5 травня 1996 р. — створена на її основі Тимчасова спеціальна комісія з дооп-рацювання проекту Конституції України на чолі з народним депута­том України М. Д. Сиротою³.

Шемшученко Ю. С. Від Декларації — до Конституції // Правова держава Вип. 8. — С. 7. ² Голос України. — 1996. — 22 березня.

Шемшученко Ю. С. Від Декларації — до Конституції // Правова держава Вип. 8. — С. 8.

13 6-200

1997.—

1997.— 385

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

28 травня — 4 червня 1996 р. відбулося перше читання проекту, а через два тижні — друге. Доопрацьований Тимчасовою спеціальною комісією проект Основного Закону був прийнятий Верховною Ра­дою у першому читанні 4 червня (258 голосів «за»). При підготовці до другого читання проекту Конституції України Тимчасова спеціальна комісія врахувала близько 6 тисяч поправок до зазначе-ного акта.

Ситуація загострилася 26 червня 1996 р., коли Рада національної безпеки України і Рада регіонів при Президентов! України виступили з різким засудженням будь-яких подальших зволікань з прийняттям нової Конституції України, оскільки такі зволікання загострюють соціально-економічну ситуацію в державі. Того ж дня Президент Ук­раїни видав указ про проведення всеукраїнського референдуму 25 ве-ресня 1996 р. щодо прийняття нової Конституції України, в основу якої було покладено варіант проекту Основного Закону в редакції ро-бочої групи від 11 березня 1996 р.

Цей проект мав пропрезидентський характер і загрожував існуванню парламенту в тодішньому його складі, оскільки передбачав ство-рення двопалатного парламенту Національних Зборів України. До то­го ж, у разі прийняття Конституції шляхом всенародного голосування, авторитет парламенту був би суттєво підірваним.

У відповідь на це Верховна Рада України прийняла 27 червня по­станову «Про процедуру продовження розгляду проекту Конституції України у другому читанні». Відповідно до положень постанови По-годжувальна рада депутатських фракцій і груп визначає нерозглянуті статті конституційного проекту або їх окремі частини і вносить про­позиції про їх попередній розгляд. Парламент розглядає визначені Погоджувальною радою статті та їх окремі частини в редакції, запро-понованій Тимчасовою спеціальною комісією, і приймає щодо них рішення згідно з Регламентом. У разі відхилення пропозиції Комісії голосуються альтернативні поправки до цієї пропозиції. В разі відхи­лення всіх поправок передбачалося вироблення узгоджувальної ре­дакції ії тексту з урахуванням поправок, що набрали найбільшу кількість голосів. Узгоджувальні пропозиції мали розроблятися Пого­джувальною радою і передаватися до Тимчасової спеціальноі комісії для опрацювання та внесення їх на розгляд парламенту. Також перед­бачалося, що проведення Всеукраїнського референдуму щодо затвер-дження тексту Конституції України могло бути за умови доопрацю-вання проекту Тимчасовою спеціальною комісією і прийняття його у

386

6.2 Історія Конституції України 1996 р.

поугому читанні відповідно до вимог Регламенту, з урахуванням за-ажень і _Пропозицій Президента України¹.

Було також вирішено вести роботу в режимі одного засідання до прийняття нової Конституції України. 28 червня 1996 р. о 9 годині 18 хвилин після 24 годин безперервної праці Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України ("за» проголосували 315 народнихдепутатів). Після прийняття Конституції України Пре­зидент скасував свій Указ про проведення всеукраїнського референ­думу.

Водночас Закон України «Про прийняття Конституції України та введення її в дію» від 28 червня 11996 р. засвідчив втрату чинності Конституцією (Основним Законом) України від 20 квітня 1978 р. з на-ступними змінами та доповненнями та Конституційним Договором між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого са-моврядування в Україні» у зв'язку з прийняттям Конституції України.

Прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. стало основним здобутком першого періоду історії Конституції України 1996 р. (1991 — 1996 рр.) і водночас, точкою відліку другого періоду (1996-2004 р.) розвитку Конституції України 1996 р.

Прийняття Конституції України мало важливе політичне, еко-номічне, соціальне та духовне значення. Нова Конституція України сприяла примирению та консолідації політичних сил, подоланню економічної кризи, причиною якої в багатьох випадках була недоско-налість та колізійний характер національного законодавства, вирішенню на конституційному рівні соціальних проблем та гар-монізації міжнаціональних і міжконфесійних взаємовідносин в Ук­раїні, розвитку національної духовності українського народу.

Конституція України 1996 р. врахувала досягнення вітчизняної й світової конституційної наукової думки і практики конституційного будівництва. Вона є втіленням національної ідеї й ментальності ук­раїнського народу, доказом здатності українськоі нації як політичної й етнічної спільності до державотворення і правотворчості. Основний Закон став програмою подальшого розвитку України у політичному, ^економічну, соціальному і культурному напрямах і документом для

Шемшученко Ю. С. Від Декларації — до Конституції // Правова держава. — 1997. — ^в«п. 8.— С. 9.

387

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

входження України до світового і, насамперед, європейського співто-вариства як рівноправного і повноцінного суб'єкта.

Характерною ознакою другого періоду історії Конституції України 1996 р. стала реалізація її положень через новостворені правові акти (закони та підзаконні акти) та систему органів державної влади й місцевого самоврядування, передбачену Конституцією України. Тобто протягом 1996—2004 рр. було в цілому сформовано нормативно- та ор-ганізаційно-правові механізми реалізації Конституції України 1996 р.

Конституція України 1996 р. проголосила Україну суверенною, не-залежною, демократичною, соціальною, правовою державою, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю. Були конституйовані положення про народний суверенітет, носієм якого і єдиним джерелом влади в Україні є народ, про поділ державної влади на законодавчу, виконав-чу та судову. Конституційні положення закріпили основні права, сво-боди і обов'язки людини і громадянина; визначили конституційні за­сади форм безпосередньої демократії; врегулювали конституційно-правовий статус Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади та ор­ганів правосудия; закріпили правові засади територіального устрою України; встановили конституційний статус Автономної Республіки Крим; врегулювали основи місцевого самоврядування в Україні; виз­начили правовий статус Конституційного Суду України та порядок внесення змін і доповнень до Конституції України.

На виконання положень Конституції України було прийнято ряд законів, що деталізували і розвинули конституційні положення. Пер­шим законом, прийнятим відповідно до чинної Конституції України, став Закон України «Про Рахункову палату» від 11 липня 1996 р. Цей Закон визначив конституційно-правові засади організації та діяль-ності Рахункової палата. Першочерговість прийняття закону про Ра­хункову палату зумовлювалася терміновою потребою приведення бю­джетного процесу у відповідність до нового Основного Закону.

Наступним законом, що стосувався реалізації права громадян на звернення, став Закон України «Про звернення громадян» від 2 жовт-ня 1996 р. У ньому було врегульовано питання практичної реалізації права громадян вносити до органів державної влади, об'єднань гро­мадян відповідно до їх статуту пропозиції щодо поліпшення їх діяль-ності, про недоліки в роботі вищеназваних суб'єктів, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів.

388

Важливим кроком у реалізації конституційних положень стало прийняття Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. Законодавство про органи конституційної юстиції в Україні веде свою історію з 1992 р., коли був прийнятий перший наиіональний закон про Конституційний Суд, положення якого так і не були реалізовані в повній мірі до 1996 р. Чинний Закон про Кон­ституційний Суд України визначив його єдиним органом консти­туційної юстиції в Україні. Закон також визначив порядок організації та діяльності Конституційного Суду, правовий статус суддів Консти­туційного Суду, порядок конституційного провадження та правову природу рішень і висновків Конституційного Суду України.

Важливою віхою історії Конституції України 1996 р. стала ре-алізація положень її розділу XV «Перехідні положення», дія більшості з яких обмежувалася трирічним терміном від дня прийняття чинної Конституції. 3 28 червня 1999 р. Конституція України пере важно за­вершила перехідний період своєї дії й повною мірою набула чинності.

У 1996-2004 рр. також було прийнято ряд інших законів України, що розвивали положення Конституції України. Окремі з цих законів дали початок кардинальній реформі самостійних інститутів держав-ної влади та місцевого самоврядування. Зокрема, 7 лютого 2002 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про судоустрій Ук­раїни», що став законодавчим підгрунтям для проведення судово-правової реформи в Україні.

Водночас життя доводило необхідність реформування окремих по­ложень Конституції України. Політичні, економічні, соціальні та інші чинники зумовили потребу зміни форми держави, а відтак — конституційної реформи. Політики, громадські діячі, науковці про-понували власні проекти внесення змін до Конституції України 1996 р., але переважна більшість із них не знайшла підтримки у пар-ламентаріїв.

Посиленням соціально-економічної кризи та суперечностей між Верховною Радою України та Президентом України позначився в Ук­раїні 2000 р. Зазначені кризові явища загострилися у зв'язку з неспро-Можністю парламенту вчасно прийняти Державний бюджет України на 2000 р., поданий Кабінетом Міністрів України. До того ж сам пар­ламент розколовся на так звану «більшість» та «меншість». У ^сУспільстві набула поширення ідея проведення конституційного ре­ферендуму, почали створюватися ініціативні групи з питання прове­дення відповідного всеукраїнського референдуму.

389

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

На виконання вимоги більше трьох мільйонів громадян України, засвідченої в установленому порядку протоколом Центрально! вибор-чої комісії «Про загальні підсумки збирання підписів громадян Ук­раїни під вимогою проведення всеукраїнського референдуму за на­родною ініціативою» від 15 січня 2000 року відповідно до ст. 72 та п. 6 ст. 106 Конституції України, Президент України видав Указ «Про про-голошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» № 65/2000 від 15 січня 2000 р.¹.

Попри численні песимістичні прогнози, 16 квітня 2000 р. відбуло-ся голосування з чотирьох питань, винесених на всеукраїнський ре­ферендум, участь у якому взяли 29 728 575 виборців (81,15 %) із 36 629 926 громадян, що були включені до списку громадян України, що мали право голосу на всеукраїнському референдумі. Всі питання референдуму отримали підтримку виборців: за питання про додаткові підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України проголосувало 84,69 % громадян України, які взяли участь у голосуванні; за обмеження депутатської недоторканності — 89 %; за зменшення конституційного складу парламенту з 450 до 300 народних депутатов України — 89,91 %; за необхідність формування двопалат-ного парламенту в Україні — 81,68 %². Серйозних порушень чинного законодавства про референдуми Центральна виборча комісія не за-реєструвала.

Конституційний Суд України визнав рішення всеукраїнського ре­ферендуму 16 квітня 2000 р. імперативними, але вони так і не були ре-алізованими. Тим самим ідея проведення конституційної реформи не була реалізованою. Невдовзі, під впливом поглиблення політичної та соціально-економічної кризи ця ідея була остаточно забута.

Подальші спроби провести конституційну реформу з метою вдос-коналення положень Конституції України виявлялися в нових законо­проектах про внесення змін до чинної Конституції, що подавалися на розгляд Верховної Ради України. У 2001—2004 рр. більшість проектів законів про внесення змін до Конституції України передбачалося ре-алізувати саме таким шляхом. Найвідомішими стали два проекти за­конів про внесення змін до Конституції України, внесені Президен

¹ Указ Президента Україна «Про оголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» від 15 січня 2000 р. // Урядовий кур'єр. — 2000. — № 8. — С. 2.

² Про підсумки всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року. Повідомлення Центрально! виборчої комісії // Голос України. — 2000. — 25 квітня. — С. 2.

390

6.2 Історія Конституції України 1996 р.

том України та групою народних депутатів України (А. С. Матвієнком, В Л- Мусіякою, А. I. Мартинюком, О. О. Морозом, Ю. Г. Ключковсь-ким та ін.) у 2003 р.¹. Ці проекта виносилися на всенародне обговорення та стали предметом Грунтовних дискусій правознавців.

Зокрема, законопроект про внесення змін до Конституції України, запропонований Л. Д. Кучмою, отримав широкий резонанс у суспільстві. На всенародному обговоренні розглядалося 38 статей за-значеного законопроекту, 22 з яких отримали підтримку громадян Ук­раїни, 13 — були відхилені і 3 — залишилися поза увагою громадян України. Так, за зменшення складу Верховної Ради України вислови-лося 152,1 тис. громадян України, а проти — 31,143 тис. громадян. Ро­бота з обробки й узагальнення результатів всенародного обговорення тривала з 7 березня по 15 травня 2003 р. Утім результати всенародно­го обговорення так і не були реалізовані.

Серед сукупності об'єктивних і суб'єктивних причин, що гальму-ють розвиток референдного процесу в Україні, можна назвати такі: відсутність цілісної національної концепції референдного процесу; дискредитація інституту референдуму в суспільстві у зв'язку з ігнору-ванням владою рішень всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р.; недосконалість чинного законодавства про референдуми (на-гадаємо, що на сьогодні Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» 1991 р. безнадійно застарів); політична заанга-жованість інституту референдуму в Україні та ряд інших.

На жаль, спроби внести необхідні зміни до Конституції України 1996 р., що мали місце в 2001—2004 рр., виявилися безплідними. Вод-ночас суперечки щодо проведення конституційної реформи помітно уповільнили роботу щодо прийняття законів України, прийняття яких прямо передбачала Конституція України 1996 р. Зокрема, від Дня прийняття нині чинної Конституци і до сьогодні в Україні не прийнято закони України про Кабінет Міністрів України, про Адміністрацію (нині — Державний секретаріат) Президента України та ряд інших. Залишаються не приведеними у відповідність до Кон­ституції України 1996 р. такі важливі закони України, як Закон Ук­раїни «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. та ряд інших.

«Про внесення змін до Конституції України» (проект внесено Президентом ^україни); «Про внесення змін до Конституції України» (проект внесено народними Депутатами України»// Право України. — 2003. — № 8. — С. 3-24.

391

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

Віру народу України у власні сили пробудили події, пов'язані з ви-борами Президента України в 2004 р., що отримали в політичній те-орії та практиці назву Помаранчевої революції. Ці події ознаменува-ли третій період історії Конституції України (2004 р. — донині), пов'язаний із удосконаленням Конституції України шляхом прове­дення конституційної реформи.

Наслідком Помаранчевої революції стало не лише обрання Прези­дентом України В. А. Ющенка та проголошення політичного курсу на подальшу демократизацію суспільного і державного життя й євро-інтеграцію, а й те, що народ України, реалізуючи своє природне пра­во здійснювати владу безпосередньо у будь-якій формі, що не супере-чить чинному законодавству, активно сприяв проведению справедли-вих виборів Глави держави та порушив питання про потребу внесення змін до чинної Конституції. Тобто саме народ України як єдине джерело влади в Україні поставив проблему необхідності внесення змін до Конституції України 1996 р.

Помаранчева революція, як і будь-яка інша доленосна для суспільства і держави подія, завжди повинна мати свої юридичні наслідки. В інакшому випадку вона втрачає сенс і має всі шанси втра-тити свої здобутки під впливом контрреволюційних тенденцій і опор-тунізму. Юридичним здобутком Помаранчевої революції став Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р., що втілив волю народу України до зміни форми держави.

Нагадаємо, що 8 грудня 2004 р. на позачерговому пленарному засіданні Верховної Ради України було вирішене питання про внесення змін до Конституції України. 402 голосами підтримали пакет доку-ментів — Закон про внесення змін до Конституції України, Закон про особливості застосування закону про вибори Президента України при повторному голосуванні 26 грудня 2004 р., та про внесення змін до Конституції України щодо вдосконалення системи органів місцевого самоврядування¹.

У запропонованих змінах зазначається, що конституційний склад Верховної Ради України — це 450 народних депутатів, які обираються на основі загального рівного і прямого виборчого права. Строк по-вноважень Верховної Ради України становить 5 років, а народні депу­тата України здійснюватимуть свої повноваження на постійній ос-

¹ Акт консолідації і примирення // Урядовий кур'єр. — 2004. — С. 1. 392

6.2 Історія Конституції України 1996 р.

нові. У змінах до Конституції передбачено вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності. У прийнятому документі визначено механізм припинення повноважень народних депутатів України. Крім раніше існуючих норм, повноваження народ­ного депутата України припиняються достроково у разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії чи вибор-чого блоку політичних партій, або ж виходу народного депутата Ук­раїни зі складу такої фракції. У Законі передбачено, що Верховна Ра­да України є повноважною за умови обрання не менш як двох третий від її конституційного складу.

У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узго-дження політичних позицій має формуватися коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Коаліція має бу­ти сформована протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради Україн, що проводиться після чергових або позачергових виборів парламенту. Коаліція депутатських фракцій відповідно до цієї коаліції вноситиме пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, міністра оборони, міністра закордонних справ, призначення за поданням Прем'єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, а також го-лови Антимонопольного комітету, голови Держкомітету телебачення та радіомовлення, голови Фонду державного майна України. Верховна Рада України також звільняє зазначених осіб з посад, вирішує питання про відставку Прем'єр-міністра України та членів уряду. Верховна Рада України також дає згоду на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Генерального прокурора України. Пар­ламент має право висловити недовіру Генеральному прокуророві.

Передбачено, що положення Закону про внесення змін до Кон­ституції України набирають чинність з 1 січня 2006 р., за винятком кількох нормативних положень, які вступають у дію з дня набуття по­вноважень Верховною Радою України, обраною в 2006 р..

Реалізація конституційної реформи в 2006 р. передбачає якісну зміну чинної Конституції України, а також оновлення чинного зако-нодавства України з метою його приведення у відповідність до Кон­ституції України та прийняття нових законів України, необхідність яких визначається положеннями оновленої Конституції України.

393

Розділ VI. Конституція як основний закон суелільства та держави

6.3 Структура й функції Конституції України 1996 р.

Структура Конституції Україні відображає її зміст, дає уявлення про основні питання, що підлягають конституційно-правовому регу-люванню. Категорія «структура конституції» є складовим елементом такого явища, як форма конституції, під якою прийнято розуміти спосіб організації та упорядкування нормативного матеріалу, який містить кожна окрема конституція.

Форма конституції має зовнішню і внутрішню сторони, тобто сис­тему і структуру¹. Система Конституції України як об'єктивне явище конституційного права впливає на ії внутрішню побудову, яка знач-ною мірою формується під впливом суб'єктивних чинників. Водно-час зб'язок системи і структури конституції є взаємним. Структура Конституції України не лише відображає її систему, а й впливає на якісні характеристики цієї системи.

Структура Конституції України є, власне, внутрішньої побудовою єдиного цілісного нормативно-правового акта найвищої юридичної сили. Як справедливо зазначав П. Б. Стецюк, питання структури кон­ституції як документа, очевидно, наикраще і найпростіше розглядати у випадках, коли йдеться про писану одноактну (тобто таку, яка є єдиним логічно побудованим і завершеним документом) конституцією. За наявності конституцій з іншими формами вираження (писаної не-кодифікованої чи змішаної конституцій), розгляд питання про їхню будову як таку певним чином ускладнюється². Конституція України 1996 р. належить саме до писаних одноактних конституцій. Говорячи про її структуру, слід мати на увазі структуру єдиного нормативно-правового акта.

Щодо поняття структури конституції думки вітчизняних і за-рубіжних учених у цілому збігаються. На думку Ю. М. Тодики, струк­тура конституції — це спосіб її внутрішньої побудови, тобто порядок об'єднання однорідних конституційних норм у певні комплекси —

¹ Тодика Ю. М. Конституція України: Проблеми теорії і практики. — X., 2000. — С. 28.

² Стецюк П. Б. Осиови теорії конституції та конституціоналізму. Ч. 1: Посіб. для студентів. — Л., 2003. — С. 131-132.

394

6.3 Структура й функцїї Конституції України 1996 р.

розділи та послідовність їх розміщення¹. При цьому під структурою конституції вчений розуміє логічний зв'язок різних інститугів неза-лежно від місця розміщення норм у тексті конституції². П. Б. Стецюк вважає, що структура конституції — це її внутрішня будова, це поділ її тексту (за логічними критеріями) на окремі складові частини³.

Російські вчені-конституціоналісти також схильні розуміти під структурою конституції її зовнішню форму, спосіб внутрішньої побу-дови конституції як нормативно-правового акта. Так, М. В. Вітрук ро­зуміє під зовнішньою формою конституції зовнішнє вираження конституційних положень у вигляді одного або кількох нормативних актів, що мають специфічну назву — конституція, основний закон, декларація, статут і т. д.⁴.

Отже, структура Конституції України — це внутрішня взаємоузгод-жена побудова Основного Закону як нормативно-правового акта найви-щої юридичної сили.

Елементарний склад структури конституцій є доволі багато-манітним. За своїм поділом (розташування різних частин) консолідо-вані конституції неоднакові, що відображає багатоманітність особли-востей історичного, політичного, соціально-економічного, етнічно-го, конфесіонального та іншого розвитку конституцій різних країн світу. Так, Конституція США має сім крупних статей, до складу яких входять самостійні розділи й інші більш дрібні частини. Оскільки статті Конституції США є великими за обсягом, то при посиланні на Конституцію слід вказувати статтю, розділ і абзац. У конституціях, що були прийняті пізніше, затвердилася більш зручна структура: розділи, глави, інші частини мають свої заголовки, що характеризу-ютьтой чи інший об'єкт конституційно-правового регулювання. Втім і нині існують конституції, що не мають заголовків, а в інших консти­туціях — заголовки мають не лише розділи і глави, а й окремі статті (Конституція Греції 1975 р., Конституція Іспанії 1978 р., Конституція Португалії 1976 р. та ін.).

¹ Конституційне право України: Підруч. / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К., 1999. — С. 153.

^г Конституційне право України: Підруч. / За ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського. — К., 2002. — С. 57.

³ Стецюк П. Б. Основи теорії конституції та конституціоналізму. — Ч. 1: Посіб. для студентів. — Л., 2003. — С. 132.

⁴ Конституционное право: Учеб. / Отв. ред. В. В. Лазарев. — М., 1999. — С. 63.

395

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

Чітка структура конституції, змістові позначення не лише частин, а й статей спрошують користування нею, особливо для пересічних громадян, яким легше знайти матеріал, яким вони цікавляться за відповідними заголовками і подзаголовками. 3 іншого боку, при поділі конституції необхідно уникати надмірних ускладнень та дрібності ча­стин, що може угруднити користування конституцією. Доволі склад-ну структуру має, наприклад, Конституція Бразилії 1988 р., що містить безліч ступенів поділу (розділи, глави, відділи всерєдині глав, статті, параграфи, що позначаються латинськими цифрами ілатинсь-кими буквами, пункта з арабськими цифрами і т. д.)¹.

Конституція України 1996 р. нал ежить до кодифікованих консти-туційних актів. Бона існує у вигляді єдиного нормативно-правового ак­та, до складу якого входять три основні частини: преамбула, основна частина, прикінцеві і перехідні положення. У свою черту основна час-тина та прикінцеві й перехідні положення Конституції України склада-ються із п'ятнадцяти самостійних розділів, позначених латинськими цифрами, що містять 161 статтю (розділи І-ХІУ) і 14 пунктів (розділ XV), позначених арабськими цифрами. Окремі статті Конституції Ук­раїни складаються з кількох абзаців, що не нумеруються, а при поси-ланні на них позначаються як частини відповідної статті.

Преамбула конституції — це звичайна для світової конституційної практики невелика за обсягом, урочиста, написана навіть із певним пафосом вступна частина до її основного змісту, що має багато-функціональний характер. Бона виконує принаймні дві основні функції: по-перше, вказує на те, хто і в якому порядку прийняв конституцію і, по-друге, містить коротку характеристику умов і мотивів прийняття конституції та мета, яка при цьому ставиться². Тобто пре­амбула конституції має концептуальний характер.

Преамбула властива більшості конституцій і має важливе політи-ко-ідеологічне навантаження, але, як правило, безпосередньо не ма-ють юридичної сили, якщо тільки не включають до свого складу (як виняток із загального правила) положень нормативного характеру (наприклад, проголошення прав і свобод громадян у чинній преам-булі Конституції Франції 1946 р.)³. Утім світовій конституційній прак-

¹ Хабриева Т. Я., Чиркин В. Е. Теория современной конституції. — М., 2005. — С. 113; Конституция Бразилии // Конституції зарубежньіх стран / Сост. В. Н. Дубровин. — М., 2001. — С. 288-279.

² Конституція України: Науково-практичний коментар. — К.: X., 2003. — С. 5.

³ Енгибарян Р. В., Тадевосян 9. В. Конституционное право: Учеб. — М-, 2000. — С. 53.

396

6.3 Структура й функції Конституції України 1996 р.

_тИці відомі конституції, що взагалі не містять такого структурного елементу, як преамбула, наприклад, конституції Італії, Бельгії, Греції, КНР, Малайзії та ін.

Преамбула Конституції України, що є своєрідною вступною час-тиною цього нормативно-правового акта, має концептуальний харак­тер. Бона є найбільш загальним, концептуальним втіленням націо-нальної ідеї. В ній визначаються історичні, правові, політичні, ду-ховні, соціальні та інші передумови прийняття Конституції України, їїметаі завдання.

Преамбула як важлива складова конституції існувала за часів ство-рення перших конституцій у світі. Найвідомішою конституцією із числа перших у світі конституцій, що діє й нині, є Конституція США 1787 р. її Преамбула декларує: «Ми, народ Сполучених Штатів Аме­рики, з метою утворення більш досконалого Союзу, утвердження пра­восудия, забезпечення внутрішнього спокою, організації спільної оборони, сприяння спільному добробуту й забезпечення нам і нашим нащадкам благ свободи, утверджуємо й приймаємо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки»¹.

Урочистий стиль преамбули зберігається і в сучасних консти-туціях. У окремих конституціях зарубіжних країн урочистість преам­були поєднується з надмірно патетичним стилем викладення її поло­жена Зокрема, в преамбулі Конституції Республіки Індонезія йдеть-ся про таке: «Боротьба за незалежність Індонезії вступила в свою щас-ливу стадію і вдало привела індонезійський народ до воріт незалеж-ності, до воріт вільної, єдиної, суверенно'!, справедливо! і процвітаю-чої індонезійської держави»².

Іноді у преамбулі втілюються основи зовнішньої політики держа­ви. Наприклад, у доволі поширеній преамбулі Конституції Японії 1947 р. визначається: «Ми... сповнені рішучості забезпечити для себе і своїх нащадків плоди мирно! співпраці з усіма націями і рішучості не допустити страхіття ново! війни... Ми хочемо зайняти почесне місце в міжнародному співтоваристві, що прагне до збереження миру і на-завжди знищити на Земній кулі тиранію і рабство, пригнічення і не-терпимість».

Конституції зарубежньіх государств: Учебное пособие / Сост. В. В. Маклаков. — М., 1999. —С. 15. Конституції зарубежньіх стран / Сост. В. Н. Дубровин. — М., 2001. — С. 442.

397

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

В октройованих конституціях, як правило, міститься послання до народу з боку посадової особи, політичної сили чи держави, шо окт-руює конституцію народу. Зокрема, в Конституційних актах Канади міститься самостійний акт — «Прокламація про Конституційний акт 1982 р.», що й виконує функцію преамбули консолідованої консти­туції Канади. У ньому, зокрема, вдеться про те, що: «Ми цією нашою Прокламацією заявляемо за порадою нашої Таємної ради для Канади, що Конституційний акт 1982 р. вступає в силу з дотриманням поло-жень вищезгаданої статті 59 в сімнадцятий день квітня місяця тисяча дев'ятсот вісімдесят другого року від Різдва Христова. Ми просимо Наших вірних підданих і всіх, до кого ці положення мають відношення, прийняти їх до відома і керуватися ними»¹.

Преамбула Конституції України декларує:

«Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей,

виражаючи суверенну волю народу,

спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським на­родом права на самовизначення,

дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя,

піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі Ук­раїни,

прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, право-ву державу,

усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, по-передніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями,

керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим I грудня 1991 року всенародним голо-суванням,

приймаємо цю Конституцію — Основний Закон України».

Преамбула Конституції України 1996 р. визначає основні цілі, за-для досягнення яких було прийнято цю Конституцію, а саме: забезпе­чення прав і свобод людини та гідних умов її життя; зміцнення грома­дянської злагоди; розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.

¹ Конституції зарубежньіх государств: Учебное пособие / Сост. В. В. Маклаков. — М., 1999. — С. 467-468.

398

6.3 Структура й функції Конституції України 1996 р.

У формулі преамбули, «усвідомлюючи відповідальність перед Бо­гом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми по-коліннями», відображена воля як Верховної Ради України, так і всьо-_го Українського народу взяти на себе відповідальність, про яку вдеть­ся в даній частині преамбули, за своєю сутністю є відповідальністю морально-політичною, все ж не слід применшувати значення цієї конституційної формули. її втілення в практичні дії органів держав-ної влади і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, політичних партій та інших громадських об'єднань, всіх громадян Ук­раїни — вагома гарантія того, що майбутнє України стане таким, яким йогохоче бачити Український народ¹.

Нормативну частину Конституції України 1996 р. становить пере-важно її основна частина, до складу якої входять тринадцять розділів та 159 статей. Основну частину Конституції України 1996 р. станов-лять групи норм Конституції, що визначають загальні засади суспільного і державного ладу; права, свободи та обов'язки людини і громадянина; конституційні основи виборів і референдумів; право-вий статус вищих органів державної влади — Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України; правовий статус прокуратуру систему та функції судів загальної юрисдикції; особли-вості адміністративно-територіального устрою України; правовий статус Автономно! Республіки Крим; основи місцевого самовряду­вання; порядок внесення змін до Конституції України.

Розділ 1 «Загальні засади» Конституції України містить норми, що визначають основи суспільного і державного ладу України. Норми цього розділу Конституції України визначають основні напрями роз-витку громадянського суспільства, основні принципи суспільного життя, пріоритети національного правотворення і державотворення, принцип народного суверенітету, права Українського народу, закріп-люють форму держави, пріоритет людини, її життя і здоров'я, честі й гідності, недоторканності й безпеки як найвищої соціальної цінності, основні напрями зовнішньополітичної діяльності держави, встанов-люють державні символи України тощо.

УII розділі Конституції України «Права, свободи та обов'язки лю­дини і фомадянина» визначаються основні принципи прав і свобод людини і фомадянина, їх загальні та спеціальні (юридичні) гаранта, а

¹ Конституційне право України: Шдруч. / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К., 1999. — С. 7-8.

399

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

також встановлюються громадянські, політичні, економічні, соціаль-ні, культурні (духовні, ідеологічні), екологічні та інші права і свободи людини і громадянина в Україні. Цей розділ також містить норми, щ₀ встановлюють основні конституційні обов'язки людини і громадяни­на та гаранта їх виконання.

Важливе місце в структурі Конституції України посідає розділ, присвячений виборам і референдумам (розділ III «Вибори. Референдуми»). Цей розділ порівняно з іншими містить незначну кількість норм конституційного права, але їх положення визначають механізм безпосередньої реалізації народного суверенітету. Зокрема, вдеться про норми, що визначають вибори, референдуми та інші форми без­посередньої демократії та їх основні принципи, а також деталізують суб'єктивне право громадян України брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, закріплене у попередньому розділі Конституції України. Розділ III Конституції Ук­раїни також визначає юридичний механізм ініціювання всеук-раїнського референдуму на вимогу громадян України (ч. 2 ст. 72), пи­тання обов'язкового всеукраїнського референдуму (ст. 73) та питання, що не можуть виноситися на всеукраїнський референдум (ст. 74).

Розділ IV«Верховна Рада України» Конституції України норматив­но визначає поняття національного парламенту, порядок його форму-вання та діяльності, конституційно-правовий статус народного депу­тата України, структуру та повноваження Верховної Ради України, суб'єктів законодавчої ініціативи, конституційно-правові основи бю­джетного процесу, парламентського контролю тощо. Цей розділ та­кож встановлює національну грошову одиницю — гривню (ст. 99) та основні завдання Національного банку України (ст. 100).

У розділі V Конституції України об'єднані конституційно-правові норми, що визначають правовий статус Президента України, який є Ілавою держави і виступає від її імені. Зокрема, у цьому розділі закріплено вимоги до кандидата у Президенти України, порядок об-рання Президента України та підстави для дострокового припинення його повноважень, у тому числі в порядку імпічменту, визначено по­вноваження Президента України. Важливою також є ст. 107, яка виз­начає конституційно-правовий статус Ради національної безпеки і оборони України.

Наступний, шостий розділ Конституції України — «Кабінет Мі-ністрів України. Інші органи виконавчої влади» — містить норми

400

6.3 Структура й функції Конституції України 1996 р.

конституційного права, що визначають структуру та порядок форму-вання Кабінету Міністрів України, його повноваження, юридичну _сИлу актів Кабінету Міністрів України, а також визначає консти-туційно-правові основи здійснення виконавчої влади на місцях, зок-рема, визначає правовий статус місцевих державних адміністрацій.

Розділ VII «Прокуратура» закріплює конституційно-правовий ста­тус Прокуратури України, що становить єдину систему. Конституція визначає лише основні конституційні положення щодо завдань Про­куратури України та порядку призначення та звільнення з посади Ге­нерального прокурора. Організацію і порядок діяльності органів про­куратури відповідно до ст. 123 Конституції України визначає спе-ціальний закон.

Наступним, восьмим розділом Конституції України є розділ «Пра-восуддя», який містить норми конституційного права України, що визначають основні принципи правосуддя, правовий статус основних суб'єктів правосуддя — Конституційний Суд України та систему судів загальної юрисдикції, конституційно-правовий статус суддів судів за-гальної юрисдикції. Цей розділ також включає статті, що визначають порядок фінансування та створення належних умов для функціону-вання судів і діяльності суддів (ст. 130), конституційно-правовий ста­тус Вищої ради юстиції (ст. 131) тощо.

Найбільш «лаконічним» структурним елементом основної части-ни Конституції України є розділ IX «Територіальний устрій України». Він містить лише дві статті, які визначають основні принципи тери-торіального устрою України (ст. 132) та встановлюють систему адміністративно-територіального устрою України (ст. 133).

Важливим елементом структури Конституції України є розділ X «Автономна Республіка Крим», присвячений регулюванню консти-туційно-правового статусу цієї невід'ємної складової частини Ук­раїни. Зазначений розділ містить норми, що визначають систему ор­ганів Автономної Республіки Крим (Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, а також Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим), порядок їх формування та взаємовідносини з вищими і цент-ральними органами державної влади України, встановлюють право Автономної Республіки Крим видавати власні нормативно-правові акти, визначають повноваження Автономної Республіки Крим тощо.

Два останні розділи Конституції України присвячені механізму ор-ганізаційно- і нормативно-правового захисту Основного Закону. Так,

401

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

розділ XII «Конституційний Суд України» визначає правовий статус Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юстиції в Україні. Він містить конституційно-правові норми, що виз-начають основні функції Конституційного Суду України, порядок його організації та діяльності, правовий статус суддів Конституційно­го Суду України, встановлює суб'єктів звернення до Конституційно­го Суду України тощо. Розділ XIII Конституції України визначає по­рядок внесення змін до Конституції України. При цьому процедура внесення змін до Конституції України диференціюється залежно від предмета цих змін. Внесення змін до розділів I, III, XIII Основного Закону, зважаючи на фундаментальне системоутворююче значення для структури Конституції, передбачає більш складну процедуру, ніж внесення змін до інших розділів Основного Закону.

Структура основної частини Конституції України дає підстави вва-жати, що вона в цілому об'єктивізує систему національного консти­туційного права, а структурні елементи Конституції України (розділи) об'єктивно відтворюють основні інститути конституційного права України.

Останнім елементом Конституції України є її Прикінцеві та Пе-рехідні положення, які за своїм змістом належать до нормативних га-рантій Основного Закону, оскільки мають на меті утвердити дату прийняття Конституції України як державне свято та забезпечити комплексну дію Конституції України на період повної адаптації чин­ного законодавства України до положень нової Конституції України. При цьому слід враховувати, що розділ XV «Перехідні положення» Конституції України на сьогодні фактично втратив свою актуальність, оскільки майже всі пункта Перехідних положень уже реалізовані.

Водночас слід звернути увагу, що ст. 160 розділу XIV «Прикінцеві положення» визначає інший, особливий порядок набуття Консти-туцією України чинності, ніж це передбачено ч. 5 ст. 94 Конституції України. Якщо закони України, як правило, набувають чинність не раніше дня їх опублікування, то Конституція України набула чин­ності з дня її прийняття — 28 червня 1996 р. Наступна стаття (ст. 161) цього розділу визначила дату прийняття Конституції України держав-ним святом — Днем Конституції України. На сьогодні День Консти­туції України є одним із найвизначніших і найбільш шанованим на­родом державним святом.

Структура Конституції України зумовлена і тісно пов'язана із своїми функціями. Внутрішня побудова Основного Закону є опти-

402

6.3 Структура й функції Конституції України 1996 р.

мальною юридичною моделлю для ефективного цілеспрямованого впливу Конституції України на суспільні відносини, що є предметом конституційного права. Ці функції є життєво необхідними для суспільства, що підтверджує більш ніж двохсотлітня історія існування конституцій у світі.

функції конституції відображають діалектику загального, особли­вого і єдиного. Необхідність конституції на сучасному етапі розвитку людства визначають загальні функції конституції. Неоднаковий зміст конституцій, його зміна на різних етапах розвитку, природа консти­туції визначають спеціальні функції конституції того чи іншого роду. Це — окреме в функціях конституцій. Нарешті, в унікальних умовах окремих країн конституції тієї чи іншої держави можуть здійснювати функції одинарного порядку (наприклад, закріплення конфесійного представництва в органах держави в Лівані чи етнічного в Македонії)¹.

Думки вітчизняних і зарубіжних учених-конституціоналістів щодо сутності та змісту функцій конституції в цілому збігаються. Під функціями конституції вчені розуміють найголовніші шляхи її впли­ву на розвиток держави і суспільства², напрями та способи впливу конституції на суспільні відносини³ тощо. Тобто, категорія «функції конституції» виражає цілеспрямовані напрями та види впливу основного закону суспільства і держави на суспільні відносини.

Конституція України, як і більшість конституцій світу, є багато-функціональною. Вона здійснює, зокрема, політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну, ідеологічну) та інші галузеві й об'єктні функції, а також владні функції: установчу, правотворчу, контрольна охоронну та інші власне конституційні функції. Вчені називають й інші види функцій конституції: загальносощального регулювання і забезпечення балансу соціальних інтересів, політичні, геополітичні, організаційні, правозахисні функції, функції забезпечення рівних економічних умов господарського і соціального партнерства, охо-ронні, обмежувальні, стабілізуючі функції⁴; функцію верховної ле-галізації основ існуючого суспільного і державного ладу, певного пра-

¹ Хабриева Т. Я., Чиркин В. Е. Теория современной конституції. — М., 2005. — С. 60.

Васькович Й. Проблеми та перспективи побудови правової держави в Україні // Право України. — 2000. — № 1. — С. 32-34.

Ващук О. М. Конституційно-правовий статус громадських організацій в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2004. — 17 с.

Тодика Ю. М. Конституція України: Проблеми теорії і практики. — X., 2000. — С 70-80.

403

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

вопорядку, розвиваючу функцію, стабілізаційну функцію, ідеологічну функцію¹ та ряд інших.

Суттєвим недоліком досліджень функцій конституції є відсутність системних підходів до розуміння сутності та змісту функцій, і тим са­мим до їх класифікації, що проявляється у відсутності визначення критеріїв класифікації функцій конституції. Як правило, функції конституції подаються у вигляді простого лінійного переліку, тоді як мають класифікуватись за відповідними критеріями.

Класифікація функції Конституції України є похідною від кла­сифікації основних функцій національного конституційного права як галузі права. Відповідно основними критеріями класифікації функцій Конституції України слід вважати: 1) об'єкти впливу Конституції Ук­раїни на суспільні відносини; 2) способи і засоби впливу Конституції Ук­раїни на суспільні відносини; 3) умови впливу Конституції України на суспільні відносини тощо.

У першу черту, функції Конституції України класифікуються за об'єктами впливу норм цього найважливішого нормативно-правово­го акта на суспільні відносини. Основними об'єктами впливу Кон­ституції України є основні сфери суспільного та державного ладу, а са-ме — політична, економічна, соціальна, культурна (ідеологічна або духовна), а також зовнішньополітична сфери. Відповідно необхідно розрізняти такі об'єктні функції Основного Закону, як політична, економічна, соціальна, ідеологічна та зовнішньополітична.

Конституція України, уособлюючи найзначніші здобутки галузі конституційного права, здійснює цілеспрямований вплив на всі ос­новні сфери суспільного і державного ладу нашої держави. Зокрема, в політичній сфері Конституція України забезпечує реалізацію народ­ного суверенітету, визначає політичні права громадян України і га­рантує їх здійснення, визначає і регулює форми безпосередньої демократії — вибори, референдуми та ін., регулює відносини між вищими органами державної влади та між органами державної влади та орга­нами місцевого самоврядування, в тому числі органами Автономної Республіки Крим, визначає конституційно-правовий статус політич-них партій та інших суб'єктів політичної діяльності; в економічній сфері Конституція України визначає основи економічної системи Ук­раїни, закріплює форми власності, визначає та гарантує економічні

¹ Хабриева Т. Я., Чиркин В. Е. Теория современной конституції. — М., 2005. — С. 60-63.

404

6.3 Структура й функції Конституції України 1996 р.

права і свободи людини і громадянина; в соціальній сфері — встанов­лює основні принципи існування та розвитку громадянського суспільства, встановлює і гарантує соціальні права і свободи людини та фомадянина, визначає конституційно-правовий статус таких соціальних фуп, як об'єднання громадян, національні меншини, релігійні фомади тощо; у культурній (духовній, ідеологічній) сфері — визначає національну ідеологію державотворення та правотворення, сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові культурної само-бутності корінних народів і національних меншин України, а також забезпечує задоволення національно-культурних і мовних потреб ук-раїнців, які проживають за межами держави, встановлює культурні права та свободи людини та фомадянина і гарантує їх реалізацію, а також забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя та право національних меншин на вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин тощо; у зовнішньополітичній сфері Консти-туція України визначає основні принципи зовнішньополітичної діяльності, пріоритети зовнішньої політики держави.

Об'єктні функції Конституції України можна класифікувати й за основними інститутами конституційного права, що об'єктивізовані в розділах Основного Закону, тобто за предметами конституційно-пра-вового регулювання, що властиві певним фупам норм Конституції України. Зокрема, слід розрізняти функції: конституційно-правового регулювання основ суспільного і державного ладу; прав, свобод і обов'язків людини і фомадянина; форм безпосередньої демократії'; правового статусу органів державної влади та органів місцевого само-врядування, а також їх службових і посадових осіб; місцевого само-врядування; адміністративно-територіального устрою України; пра­вового захисту Конституції тощо.

Функції Конституції України слід також розрізняти за способами і засобами впливу на суспільні відносини, що є предметом консти­туційного права. Як і для галузі конституційного права в цілому, для Конституції Україні властиві (за способом і засобом) такі функції, як Регулятивна, установча, охоронна, контрольна, інтефативна (систе­моутворююча), правотворча, правозастосовча, інформаційна, аксіо-логічна та ряд інших. Наприклад, інтефативна (системоутворююча) Функція Конституції України полягає в тому, що цей нормативно-правовий акт є основою системи національного законодавства. Усі

405

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

інші законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти мають не су-перечити Конституції України і розвивати ії положення. Тобто Конституцію України ще називають Основним Законом не лише через ії верховенство, а й через те, що Конституція України є фундаментом національного законодавства.

Як і функції конституційного права в цілому, функції Конституції України також можна розрізняти за умовами їх впливу на суспільні відносини. Йдеться про часові та просторові критерії класифікації функцій Конституції України.

За часом функції Конституції України поділяються на постійні та тимчасові. Питома вага функцій Конституції України, як і більшості інших конституцій, має постійний характер, оскільки дія положень Основного Закону має безстроковий характер. Тимчасові функції Конституції України, визначені Перехідними положеннями (розділ XV Конституції України), існували на період, що не перевищував п'ять років з часу прийняття Конституції України. На сьогодні тимча­сові функції Конституції України не властиві, що й зумовлює таку ії ознаку, як стабільність.

6.4 Правова охорона Конституції України

Однією з важливих юридичних властивостей Конституції України є обов'язковість її спеціального правового захисту як одного з най-важливіших об'єктів конституційного права. Закономірно, що Кон­ституція, яка стоїть на захисті суспільного і державного ладу, прав і свобод людини і громадянина та інших конституційних цінностей, є ефективною лише за умови ії правової захищеності, гарантованості. Конституція, що не має надежного правового захисту, приречена до занепаду, нехтування її положень на користь інтересів вузьких соціальних груп.

Проблема правового захисту конституції набула актуальності з ча­су появи перших конституційних актів. Так, достовірно відомим є су-довий прецедент у справі Холмса В. Уолтона, що мав місце у 1780 р. у північноамериканському штаті Нью-Джерсі, коли закон штату було визнано таким, що не відповідає конституції штату, а в 1803 р. Верхов-ний Суд США вперше прийняв рішення у справі Мербері щодо не-конституційності загальнофедерального закону.

406

6.4 Правова охорона Конституції України

Наприкінці XIX ст. у ряді європейських країн (Данія, Норвегія, франиія, Швейцарія та ін.) утверджується практика судового і парла­ментского контролю за дотриманням конституції, а вже на початку XX ст., після Першої світової війни з'являються перші спеціалізовані органи правової охорони конституції — конституційні суди. Зокрема, _в Конституції Австрії 1920 р. була передбачена діяльність Вищого Конституційного суду Австрії.

Після Другої світової війни правовий захист конституцій став за-гальноприйнятим явищем у конституційній теорії та практиці більшості країн світу. У різних країнах світу почали формуватися власні механізми правового захисту конституцій. Для США та країн, що традиційно належать до англосаксонської правової системи, ос-новне навантаження щодо захисту конституцій покладалося на вищі органи судової влади, а в країнах із романо-германською правовою системою сформувалися спеціальні органи правового захисту кон­ституцій — конституційні суди. У ряді теократичних держав світу правовий захист актів, що відіграють роль основного закону, продов-жує здійснюватися спеціально створеними радами духовенства.

Для вітчизняної конституційної теорії та практики спеціальні ор­гани захисту конституції були невідомі до 90-х рр. XX ст. Правова охо­рона українських радянських конституцій покладалася на вищі орга­ни державної влади та управління, які здійснювали дві основні функції — контроль за дотриманням радянських конституцій і забез-печення відповідності конституцій радянських союзних республік Конституції СРСР¹.

Зародження інститутів правового захисту конституції в колишньо-му СРСР пов'язувалось з прийняттям 1 грудня 1988 р. Закону СРСР «Про зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону) СРСР», який передбачав створення Комітету конституційного нагляду СРСР. Наглядові та контрольні повноваження цього спеціалізованого орга­ну правового захисту радянської конституції закріплювалося в Законі СРСР «Про конституційний нагляд в СРСР». На думку Ю. Л. Шуль-Женко, тогочасний Комітет конституційного нагляду СРСР фактич-но здійснював ті самі функції правової охорони конституції, що й конституційні суди в інших країнах світу². Хоча цей Комітет навряд

Орзих М. Ф., Черкес М. Е., Васильев А. С. Правовая охрана Конституції в социалистическом государстве // Советское государство и право. — 1988. — № 6. — С. 6.

Разделение властей и парламентаризм. — М., 1992. — С. 119.

407

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

чи можна вважати тотожним органам конституційної юстиції за-рубіжних країн, оскільки він існував як своєрідний «додаток» до З'їзду народних депутатів СРСР, який і вирішував основні питання конституційного нагляду і контролю в СРСР. До того ж розпад ко-лишнього СРСР не дав можливості еволюціонувати Комітету консти­туційного нагляду СРСР у повноцінний самостійний постійно діючий орган конституційної юстиції.

Не зважаючи на відсутність у колишньому СРСР спеціалізованих органів правового захисту конституції, термін «правова охорона (за­хист) конституції» активно досліджувався в радянській юридичній науці. Зокрема, I. Н. Ільїнський і Б. Н. Щетинін розглядали правову охорону конституції у вузькому значенні — як діяльність спеціалізо-ваного органу, покликаного в установлених формах і процедурах здійснювати конституційний контроль (нагляд) щодо відповідності конституції чинного законодавства та інших нормативно-правових актів, а також вирішувати деякі інші завдання, або ж наділення за-гальної судової системи на чолі з Верховним Судом відповідними функціями¹. На жаль, законотворча діяльність щодо створення спеціалізованого органу правового захисту конституції в колишньому СРСР виявилася малоефективною.

Радянські вчені також розглядали правовии захист конституції у широкому значенні, розуміючи під цією категорією сукупність юри-дичних засобів, за допомогою яких забезпечується виконання всіх норм, встановлених конституцією, суворе дотримання режиму кон­ституційної законності, а також усунення можливих порушень кон­ституції та притягнення винних до відповідальності³. Слід зазначати, що відсутність у колишньому СРСР спеціалізованого органу правово­го захисту радянських конституцій не означала відсутність правового захисту конституції взагалі. Правову охорону Конституції СРСР здійснювали З'їзд народних депутатів СРСР, Верховна Рада СРСР, Президія Верховної Ради СРСР, а з 1989 р. — Комітет Конституційно­го нагляду СРСР. У широкому розумінні правовии захист радянських конституцій здійснювався всією системою органів державної влади СРСР.

¹ Ильинский И. Н. Конституционньій контроль и охрана конституционной законности в социалистических странах // Советское государство и право. — 1969. — №9. — С. 41.

² Шафир М. А. О правовой охране Конституції // Теоретические вопросьі реализації Конституції СССР. — М., 1982. — С. 58.

408

6.4 Правова охорона Конституції України

Важливим елементом системи правового захисту Конституції СРСР була також Комуністична партія Радянського Союзу, яка фор­мально була відокремлена від механізму держави і не була наділена правотворчими функціями, проте мала значний вплив на інститути суспільства та держави (правовий феномен так званих «державно-партійних органів»).

В Україні ж за радянської доби Комітет конституційного нагляду УРСР, передбачений ст. 112 Конституції УРСР 1978 р., після внесення до неї змін 21 жовтня 1989 р., взагалі не був сформований. На-томість, після внесення змін до ст. 112 Конституції УРСР в 1990 р., пе-редбачалося формування більш прогресивного органу правового за­хисту конституції — Конституційного Суду УРСР, склад якого мав обиратися Верховною Радою УРСР. Але й ця новація не була втілена вжиття.

Лише після здобуття Україною незалежності в 1991 р. вдалося роз-почати формування спеціалізованого органу правового захисту Кон­ституції України — Конституційного Суду України. 3 липня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Консти­туційний Суд України», який визначив порядок формування і основ-ні функції цього органу конституційної юстиції незалежної України.

Втім діяльність Конституційного Суду України у 1992—1996 рр. бу­ла малоефективною з огляду на те, що Верховна Рада України обме-жилася лише призначенням першого Голови Конституційного Суду України Л. П. Юзькова. Спроби обрати Верховною Радою України за­ступника Голови Конституційного Суду України та суддів Консти­туційного Суду України виявилися безуспішними. У зазначений період основні функції щодо правового захисту Конституції України здійснювалися Президентом України і Верховною Радою України.

Після прийняття нині чинної Конституції України від 28 червня 1996 р., що чітко визначила систему правового захисту Основного За­кону, було прийнято новий Закон України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р., який і поклав початок реально!" діяль-ності цього єдиного органу конституційної юстиції в Україні. Тобто відлік правового захисту Конституції України (у його вузькому зна-ченні) слід вести з 1996 р., коли було сформовано реально діючий Конституційний Суд України.

Водночас категорія «правовий захист Конституції України» не мо-же бути пояснена лише фактом існування та діяльності Консти­туційного Суду України, адже і до 1996 р. конституції колишньої

409

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

УРСР, Конституційний Договір 1995 р. також перебували в стані пра-вової захищеності, навіть за відсутності реально діючого спеціалізова-ного органу конституційної юстиції.

У юридичній науці існує думка, що категорії «правовий захист конституції», «охорона конституції», «захищеність конституції» та інші слід розуміти не лише у вузькому, а й у широкому значенні. Так, на думку Т. Я. Пряхіної, правову охорону конституції слід розуміти як таку сукупність найбільш глибоких, стійких аластивостей і відносин, що дають змогу визначити її походження, характер і розвиток неза-лежно від наявних конкретно-історичних умов. Учена вважає, що інститут правового захисту конституції залежить від сутності основ­ного закону, є похідним від неї, оскільки він виникає і функціонує, допоки функціонує конституція, виконуючи роль її забезпечення і за­хисту¹. Ю. Л. Шульженко пропонує розуміти категорію «правова охо­рона конституції» у широкому і звуженому значенні — як консти­туційний контроль і нагляд та як передумову конституційної відповідальності². Т. Я. Хабрієва виділяє матеріальний захист консти­туції, який передбачає перевірку законів й інших нормативно-право-вих актів, а також діяльності органів і посадових осіб держави на предмет їх відповідності змісту конституції, а також формальний за­хист конституції, який передбачає лише перевірку процедурних пра­вил здійснення дій щодо прийняття нормативно-правових актів³. Р. В. Енгібарян і Е. В. Тадевосян розглядають правову охорону кон­ституції як здійснення її фактичної реалізації в процесі державно-правових відносин⁴.

Схожої точки зору щодо правового захисту Конституції України дотримуються й вітчизняні вчені-конституціоналісти. Так, М. Д. Са-венко розглядає правовий захист Конституції України як сукупність правових і організаційних засобів і способів, спрямованих на забезпе­чення реалізації, дії, захисту конституційних норм, встановлених нею правових гарантій конституційного ладу, прав і свобод людини і гро-мадянина, верховенства права, режиму конституційної законности.

¹ Пряхина Т. Я. Юридическая охрана Советской Конституції (государственно- правовой аспект): Дис. ... канд. юрид. наук. — Саратов, 1991. — С. 18.

² Шульженко Ю. Л. Конституционньій контроль в России. — М., 1997. — С. 6-16.

³ Хабриева Т. Я. Правовая охрана Конституції. — Казань, 1995. — С. 16.

⁴ Енгибарян Р. В., Тадевосян 3. В. Конституционное право. — М., 2002. — С. 65.

⁵ Савенко М.Д. Функція правової охорони Конституції // Право України. — 2001. — № 9. — С. 7.

410

6.4 Правова охорона Конституції України

На думку Ю. М. Тодики, правова охорона Конституції України — не сукупність юридичних засобів, за допомогою яких досягається ви-конання всіх установлених в Основному Законі норм, неухильне за-безпечення в усіх сферах життя режиму конституційної законності. Засоби, спрямовані на забезпечення конституційної законності, пе-редбачають неухильне дотримання конституційних норм усіма суб'єктами суспільних відносин, поважне відношення до консти­туційних приписів, забезпечення стабільності конституційного ладу, прав і свобод людини і громадянина¹.

Тобто правову охорону Конституції України слід розглядати у вузь-кому та широкому значеннях. У першому випадку, під охороною Конституції України (у вузькому значенні) слід розуміти цілеспрямо-вану, передбачену Конституцією та законами України, діяльність Конституційного Суду України щодо вирішення питань про відповід-ність законів та інших правових актів Конституції України і офіційно-го тлумачення Конституції України та законів України.

Йдеться про діяльність спеціалізованого органу конституційної юстиції щодо правової охорони конституції. Ця діяльність здійснюється у формі конституційного нагляду та конституційного контролю і має свої юридичні особливості. Як зазначав Ж. I. Овсє-пян, основною функцією конституційного правосуддя є правова охорона конституції, що грунтується на синтезі контролю та право­суддя. При цьому, якщо своєрідність охорони конституції як різно-виду організаційно-правової форми здійснення судової консти-туційно-контрольної влади полягає в тому, що ця форма діяльності пов'язана зі специфічною основою її здійснення — фактом консти­туційного правопорушення, і контроль за повним виконанням дер-жавними органами, посадовими особами своїх завдань і функцій, то зміст конституційного контролю полягає в забезпеченні слуш-ності та законності засобів, за допомогою яких ці завдання вирішу-ються².

Тодика Ю. М. Конституція України: Проблєми теорії і практики. — X., 2000. — ^с-290-291.

Овсепян Ж. И. Судебньш конституционньій контроль в зарубежньіх странах. Правовая защита конституций. — Ростов-н/Д, 1992. — С. 41.

411

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

У вітчизняній та зарубіжній конституційно-правовій науці існу-ють й інші думки щодо форм і видів правової охорони конституції. Так, російський правознавець А. А. Бєлкін розглядав правову охо-рону конституції в трьох аспектах: присічно-модифікаційному (зміна конституції), нормативно-застосовчому (конституційний контроль) і концептуально-легітимному (захист конституційного ладу)¹.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд Ук­раїни» від 16 жовтня 1996 р. Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо: 1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) відповідності Конституції Ук­раїни чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховно! Ради України для надання зго-ди на їх обов'язковість; 3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених ст. 111, 151 Консти­туції України; 4) офіційного тлумачення Конституції та законів Ук­раїни².

Але легітимна діяльність Конституційного Суду України, будучи одним із найважливіших елементів системи правового захисту Кон­ституції України, не вичерпує всіх можливостей цієї системи. Право­ву охорону Конституції України слід розглядати не лише у вузькос-пеціалізованому, а й у широкому значенні.

Отже, правова охорона Конституції України (у широкому значенні) здійснюється за допомогою спеціальних юридичних способів і засобів, якими виступають нормативно-правові й організаційно-правові ме-ханізми забезпечення правової охорони Конституції України. Су-купність нормативно- і організаційно-правових механізмів правового захисту Конституції України також прийнято називати гарантіями Конституції України.

¹ Белкин А. А. Конституционная охрана: три направлення российской идеологии И практики. — СПб, 1995. — С. 165.

² Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 49. — Ст. 272.

412

При цьому гаранти Конституції України слід розглядати як різно-вид конституційних гарантій. Так, Н. П. Іванищева вважає, що під га-оантіями конституції слід розуміти засоби і способи, що забезпечують стабільність основного закону, а конституційні гаранти є засобами і способами охорони і захисту конституції від будь-яких посягань на

неї³-

Правова охорона Конституції Украіни здійснюється відповідно до

системи певних принципів. Зокрема, Т. Я. Пряхіна відносить до

принийпів правової охорони конституції принцип загальної пре-

зумпції прав людини, повновладдя народу, конституційної закон

ності, безперервності, повноти і всеохоплення, стабільності в

поєднанні з динамізмом, гласністю, внутрішню узгодженістю складо-

вих елементів цього інституту, самооновленням¹. Ці принципи

здійснення правової охорони конституції значною мірою властиві й

для правової охорони Конституції України.

Правова охорона Конституції України (у широкому значенні) то-тожна гарантіям Конституції України, під якими слід розуміти систе­му загальних та спеціальних (юридичних) умови і засобів, що забезпе­чують режим конституційної законності у всіх сферах суспільного і державного ладу нашої держави. Система гарантій Конституції Ук­раїни представлена насамперед загальними та спеціальними (юри-дичними) гарантіями Конституції України.

Загальні гаранта Конституції України визначаються за основни-ми сферами конституційного ладу України і відповідно поділяються на політичні, економічні, соціальні та культурні (духовні) гарантії надежного дотримання і виконання Конституції України. Належ-ний розвиток всіх сфер суспільного і державного ладу держави є за-гальною умовою діяльності конституції. Навіть найдосконаліша конституція виявиться «паперовою» за умови, коли суспільство та Держава не матимуть змоги реалізувати її положення через недо-статній розвиток хоча б однієї з названих сфер суспільного та дер­жавного життя.

¹ Иванищева Н. П. Основньіе чертм конституций зарубежньіх социалистических стран. — Саратов, 1973. — С. 173.

² Пряхина Т. Я. Юридическая охрана советской Конституції (государственно- правовой аспект): Дис. ... канд. юрид. наук. — Саратов, 1991.

413

Розділ VI. Конституція як освоєний закон суспільства та держави

Спеціальні або власне юридичні гарантії Конституції України умовно виділяються в нормативно-правові та організаційно-пра-вові. Нормативно-правові гарантії Конституції України — це су-купність матеріальних і процесуальних конституційних та інших норм права, що визначають порядок прийняття, внесення змін до Конституції України та порядок дії норм Основного Закону в часі, просторі та за колом суб'єктів. Ці норми об'єктивізуються в системі чинного конституційного законодавства України, а в широкому значенні — у всій системі чинного національного законодавства Ук­раїни. При цьому слід зазначити, що основні принципи та положення нормативно-правових гарантій Конституції Україні закріплені у її тексті.

Організаційно-правові гарантії Конституції України є сукупністю суб'єктів конституційного права, на які покладається обов'язок ре-алізувати Основний Закон. До суб'єктів, шо становлять систему ор-ганізаційно-правових гарантій Конституції України (у широкому зна­ченні) належать: 1) спільності (народ України, нація, національні меншини, корінні народності, територіальні громади тощо); 2) дер­жава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, депутати, службові та посадові особи; 3) політичні партії, громадські організації та блоки (асоціації); 4) громадяни України, іноземці, осо­би без громадянства, жителі, біженці; 5) підприємства, установи, ор­ганізації; 6) міжнародні органи і організації; 7) органи самоорганізації населення; 8) засоби масової інформації. Втім найголовнішними еле-ментами системи організаційно-правових гарантій Конституції Ук­раїни прийнято вважати Український народ України, державу та суб'єктів місцевого самоврядування.

Первинним елементом системи організаційно-правових гарантій конституції України, безперечно, є Український народ. Свого часу відомий російський професор-державознавець Б. I. Чичерін писав, що під ім'ям народу розуміється сукупність громадян, що прожива-ютьудержаві¹.

Відповідно до ст. 5 Конституції України Український народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Він здійснює

¹ Чичерин Б. И. О народном представительстве. — М., 1866. — С. 19.

414

6.4 Правова охорона Конституції України

свою владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Власне, й Конституція України, як закріплено в преамбулі Конституції України, від імені всього Ук-раїнського народу є вираженням суверенної волі народу, тож цілком закономірно, що народ України і є основним захисником цієї Кон­ституції.

Важливим елементом системи організаційно-правового захисту Конституції є громадяни України як активний елемент народу Ук­раїни. Так, Г. Єллінек зазначав, що іще в античних державах чітко розумілося поняття громадянина як активного члена держави: гро-мадянин — це той, хто мав право на участь у здійсненні владарювання¹.

У юридичній науці правова охорона Конституції громадянами роз-глядається у двох формах: 1) пасивній, що зводиться до виконання громадянами своїх юридичних обов'язків, які мають пасивний харак­тер, оскільки пропонуютьлише утримання від тих чи іншихдій, спря-мованих проти конституції; 2) активній, зміст якої полягає у здійсненні громадянами свідомих цілеспрямованих дій щодо захисту Конституції, що виходять за межі пасивного виконання їх консти-туційних обов'язків².

Важливим суб'єктом організаційно-правового захисту Консти­туції України виступає держава. Свого часу Ф. А. Шиллінг писав, що існування держави необхідне для загального визнання і забезпечення права³.

Українська держава здійснює організаційно-правовий захист Кон­ституції України через систему органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Власне, Конституційний Суд України як спеціалізова-ний орган Конституції України є складовим елементом цієї системи.

Важлива роль у системі організаційно-правових гарантій Консти­туції України відводиться й суб'єктам місцевого самоврядування, які становлять питому кількість від загальної кількості учасників консти-туційно-правових відносин.

¹ Елллинек Г. Общее учение о государстве. — СПб., 1903. — С. 267.

² Баглай М. В., Габричидзе В. Н. Конституционное право Российской Федерації: Учеб. для вузов. — М., 1996. — С. 79.

³ Шиллинг Ф.А, Естественное право и философия права. — М., 1862. — С. 17.

415

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

Існують й інші види гарантій Конституції України. Зокрема, поряд із названими національними спеціальними (юридичними) га-рантіями Конституції України можна також виділити спеціальні міжнародні нормативні та інституційні гарантії Конституції України, а також деякі інші гарантії Основного Закону.

416

_{Розділ VII}

Функції конституційного права України

'\_іЛг*

/

7.1 Поняття функцій конститущиного права

7.1 Поняття функцій конституційного права

Однією із найважливіших проблем конституційного права Ук-раїни є проблема функцій цієї галузі права. Розуміння сутності та змісту функції конституційного права дає можливість зрозуміти зна­чення цієї галузі права для регулювання суспільних відносин та відповісти на питання про роль і місце конституційного права у суспільстві та державі.

Водночас на відміну від інших проблем теорії конституційного права проблеми функцій конституційного права залишаються мало-дослідженими у вітчизняній і зарубіжній юридичній науці. У науковій та навчальній літературі з конституційного права дослідження функцій конституційного права відсутні або ж здійснені фрагментар­но. Відсутніми залишаються відповідні підрозділи (розділи) в підруч-никах і навчальних посібниках із конституційного права України.

Як правило, вчені приділяють увагу функціям Конституції (В. В. Кравченко, В. Й. Лучін, Ю. М. Тодика та ін.), тобто функціям основного джерела конституційного права, які за своїм змістом є похідними від функцій цієї галузі права, але не можуть бути абсолют­но тотожними. Комплексного вчення про функції конституційного права у вітчизняній юридичній науці не існує.

Однією з причин відсутності теорії функцій конституційного пра­ва у вітчизняній юридичній науці є інерційні тенденції марксистської теорії держави і права, що в модернізованому вигляді залишаються Домінуючими у вітчизняній юридичній науці. Зокрема, ключове по­ложення марксизму про первинність появи держави та «надбудов-ний» характер права, що «обслуговує» державу, як инструмент пану-вання домінуючого класу, позначилися на науково-методологічних підходах до дослідження функцій права.

Радянські правознавці вважали, що функції права є похідними від Функції держави, комплексна теорія яких була грунтовно сформова­на в радянській юридичній науці, і відводили їм другорядне значення.

419

Розділ VII. Функціі конституційного права України

Тому в радянських підручниках із теорії держави і права, як правило, досліджуються проблеми «ролі та місця права у суспільстві», «актив­ного впливу права на регулювання правовідносин» тощо. У ра-дянській науці державного (конституційного) права такі дослідження, за особливим винятком (А. М. Васильев, Т. Н. Радько), взагалі бу-ли відсутні. Схожа тенденція збереглася у новітній період і у вітчиз-няній науці теорії держави і права та конституційного права.

Наступною причиною недостатньої уваги вчених-правознавців до проблем функцій права є відсутність завершених теорії функцій пра­ва у зарубіжній юридичній науці. Як правило, радянська юридична наука рефлекторно реагувала на ті проблеми права, розв'язання яких уже було запропоноване представниками «буржуазних» юридичних шкіл. Тобто багато положень загальної теорії радянського права стали наслідком і результатом критики відповідних теоретико-правових по­ложень зарубіжної юридичної науки. За відсутності у зарубіжній юри­дичній науці загальновизнаної теорії функцій права ця проблема не набула значення й для радянських правознавців.

Ще однією причиною малодослідженості проблем функцій кон­ституційного права є складність і неоднозначний характер категорії «функція права» в юридичній науці. Як і категорія «джерело права» категорія «функція права» є доволі умовною і її застосування у юри­дичній науці є певним компромісом між ученими-правознавцями для позначення впливу права на суспільні відносини. Як зазначав Д. А. Липинський, термін «функція» багатозначний і не є, власне, юридичним поняттям. Зокрема, у філософії, математиці, фізиці, хімії, біології та інших науках він має зовсім інше значення, ніж у пра-вознавстві'. Наприклад у філософії, категорія «функція» (відлат./ипс-іїо — здійснення, виконання) визначається як спосіб поведінки, вла-стивий будь-якому об'єкту і сприяє збереженню існування цього об'єкта або тієї системи, до якої він належить як елементу². Тобто ка­тегорія «функція права» має синтетичний характер і умовно ро-зуміється щодо правових явищ як напрям або спосіб впливу на суспільні відносини, що є предметом тієї чи іншої галузі права.

¹ Липинский Д. А. Соотношение функций права и функций юридической ответственности // Известия вузов. Серия Правоведение. — 2004. — С. 144.

² Философская знциклопедия / Под ред. Ф. В. Константинова: В 5 т. — Т. 5. — М., 1970. —С. 418.

420

7.1 Поняття функцій конституційного права

У цілому ж через різні причини у вітчизняній і зарубіжній юри-дичній науці теорія функцій права так і не була сформована. Мало-дослідженою залишається проблема функцій і в галузевій юридичній науці, в тому числі у науці конституційного права.

Водночас конституційному праву на всіх етапах його становлення і розвитку були об'єктивно властиві власні функції, тобто напрями і види цілеспрямованого впливу на суспільні відносини, що є предме­том конституційного права. Оскільки генезис конституційного права пов'язаний насамперед із генезисом конституцій, то саме функції конституційних актів визначили основні функції галузі консти­туційного права.

Поява перших конституцій у країнах Європи та Північній Америці наприкінці XVII — на початку XVIII ст.ст. мала на меті обмеження (або скасування) монархії та нормативне закріплення нових на той час буржуазних суспільних відносин. Фактично основною функцією конституційного права з часу його виникнення стало встановлення нового суспільного та державного ладу, в основі якого був принцип поділу влади, тобто регулювання обмеження державної влади. Але і ці функції були не єдиними. Новий суспільний і державний лад вимагав більш ефективного регулювання встановлених правових відносин.

Так, на думку угорського вченого Андроша Шайо, з кінця XVIII ст. конституційні акти розроблялися для вирішення проблеми залеж-ності громадян від «організованих державою послугідотацій»¹. Поряд із питанням політики та ідеології конституційне право регулювало соціально-економічні відносини. Але найважливішим завданням конституційного права залишалося регулювання суспільних відно­син, пов'язаних із реалізацією народного та державного суверенітету. Тобто перші конституційні акти, зокрема, здійснювали функцію регу­лювання найважливіших суспільних відносин політичного, еко-номічного, соціального та ідеологічного характеру, маючи найвищу юридичну силу.

Розвиток і вдосконалення конституційного права у XX ст. сприяли розширенню і систематизації функцій цієї галузі права. Регулятивна, установча і охоронні функції конституційного права доповнилися ря­дом інших функцій — зовнішньополітичних, ідеологічних, виховних тощо.

¹ Шайо А. Самоограничение власти (краткий курс конституционализма): Пер. с венг. — М., 2001. — С. 37-38.

421

Розділ VII. Функції конституційного права України

На початок XXI ст. система функцій конституційного права роз-ширилася за рахунок визнання за цією галуззю ряду новітніх функцій. Зокрема, набула особливого значення інтегративна функція консти­туційного права, що характеризується системоутворюючою роллю конституційного права щодо національної правової системи. Ця функція також виявляється в зближенні національної правової систе­ми з іншими правовими системами та міжнародним правом, із право­вою системою країн Європейського Союзу шляхом інтеграція кон­ституційного права України з найважливішими політичними норма-тивно-правовими актами ЄС.

Важливу роль у системі функцій конституційного права останнім часом стала відігравати й інформаційна (комунікативних) функція. Конституційне право набуло значення своєрідної «мови міжнародно-го правового спілкування». Стан конституційного законодавства та практика його застосування стають достатньою інформацією про стан демократії в тій чи іншій країні світу, ступінь розвитку грома-дянського суспільства чи правової держави тощо.

У останні роки набула важливості й аксіологічна функція консти­туційного права, що виражається у формуванні конституційним пра­вом загальнолюдських цінностей та ідеалів, властивих сучасним де-мократичним правовим державам.

Водночас розвиток і вдосконалення функцій конституційного права не знайшли надежного теоретичного обгрунтування у юри-дичній наці. Як уже зазначалося, проблема функцій конституційно­го права була малодослідженою в радянській державно-правовій на-уці, хоча за радянської доби існували певні монофафічні дослідження з цієї проблеми¹. Праці правознавців, присвячені державі та пра­ву в перші роки існування радянської держави, мал и заідеологізова-ний і доволі схоластичний характер. На радянське право як складо-вий елемент надбудови покладалася функція «обслуговування» но-вих суспільних відносин, що виникали при формуванні базису соціалізму. Право в цілому розглядалося як ідеологічний інструментарій, тому на нього покладалися функції ідеологічного характеру — належне утвердження соціально-економічних відносин у суспільній свідомості.

¹ Напр.: Радько Т. Н. Функції социалистического общенародного права: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Саратов, 1967. — 19 с.

422

7.1 Поняття функцій конституційного права

Згодом учені почали визначати функції, як активний компонент права, що виражає його призначення у суспільстві та державі. Право стало вважатися однією з рушійних сил суспільно-економічних відносин. Зокрема, відомий радянський державний діяч М. I. Калінін писав: «Будучи надбудовою над уже сформованими економічними взаємовідносинами, право, в свою чергу, є чинником, що рухає і на-дає певної спрямованості принаймні, зародженню тих взаємовідно-син, до яких законодавець свідомо прагне»¹. Тобто основною функцією радянського права вважалося стимулювання розвитку і вдосконалення соціалістичних соціально-економічних відносин шляхом їх ефективного законодавчого регулювання.

На відміну від проблем системи права, джерел права, правових відносин, реалізації права та інших проблеми функцій права в цілому не набули актуальності в радянській юридичній науці. Зокрема, в на-уці радянського державного (конституційного) права відповідні дослідження майже не проводилися.

Лише в 70-х рр. XX ст. в колишньому СРСР з'явилися перші дослідження проблем функцій права. У працях М. Г. Александрова, С. С. Алексеева, А. М. Васильева, Т. Н. Радька, I. Є. Фарберата інших радянських правознавців порушувалося питання про визначення сут-ності та змісту категорії «функція права», види функцій права тощо.

Так, М. Г. Александров зазначав, що право може впливати на суспільні відносини тільки шляхом впливу на волю людей, на їх во-льову поведінку. На ці відносини (не лише в галузі виробництва, роз-поділу й обміну матеріальних благ, а й у галузі політики, культури, по-буту і т. д.) право може впливати безпосередньо, спрямовуючи вольо-ву поведінку людей, як учасників відповідних вольових відносин. Са-ме вольова поведінка людей може бути об'єктом прямого і безпосе-реднього впливу права.

Усвою чергу, на думку М. Г. Александрова, прямий і безпосередній вплив права на вольові суспільні відносини, на вольову поведінку лю­дей як учасників таких суспільних відносин може бути або суто ідео-логічним, або специфічно правовим (юридичним) впливом права на вольові суспільні відносини. Цей специфічний правовий (юридич-ний) вплив права на вольові суспільні відносини позначається понят-тям «правове регулювання»².

¹ Цит. за: Алексеев С. С. Общая теория права: В 2-х т. — Т. I. — М., 1981. — С. 187.

² Теория государства и права: Учеб. / Под. ред. Н. Г. Александрова. — М., 1974. — С. 536, 538-539.

423

Розділ VII. Функції конституційного права України

Таким чином, М. Г. Александров виявив, що право впливає не просто на суспільно-економічні відносини, а насамперед на вольову поведінку суб'єктів правовідносин. При цьому вчений відстоював точку зору, що вплив права на відповідні суспільні відносини може бути або ідеологічним, або правовим (юридичним), але цей вплив завжди буває лише безпосереднім.

Вслід за М. Г. Александровим проблеми функцій радянського пра­ва були висвітлені у підручнику з теорії держави і права за редакцією професора А. М. Васильева, який розвивав тезу про нерозривні зв'яз-ки функцій права з функціями держави. Зокрема, А. М. Васильев вва-жав, що функції права, як і держави, є породженням одних і тих са­мих історичних умов і мають одну й ту саму мету. Право і держава од­ного й того самого історичного типу на одному й тому самому етапі суспільного розвитку слугують здійсненню одних і самих за змістом завдань¹.

Висновки про схожість сутності та змісту функцій держави і права, які належать до однієї формації, а також про «надбудовний» характер права в цілому вплинули на розуміння А. М. Васильєвим сутності та змісту функцій держави. На думку вченого, функції права — це ос-новні напрями державного регулювання суспільних відносин. Право виступає одним із головних засобів здійснення політики і, природно, державної влади та її функцій. А. М. Васильев писав: «Функції права, що характеризуються з точки зору соціально-політичного змісту, відповідають функціям держави, оскільки правом регулюються най-важливіші відносини в економічному, політичному і духовному житті держави»².

Вчення про функції радянського права було вдосконалене і завер-шене у працях відомого радянського теоретика права С. С. Алексеева. Зокрема, С. С. Алексеев відзначав активну роль права у суспільному життя, як соціально-класового регулятора і вважав, що ця активна роль права найповніше виражається в його функціях, під якими вче­ний розумів напрями правового впливу, що відображають роль права в організації (упорядкуванні) суспільних відносин³. Це положення про функції права на довгі роки стало ключовим не лише для ра-дянської теорії права, а й для галузевої юридичної науки, у тому числі для радянської державно-правової науки.

¹ Теория государства и права / Под ред. А. М. Васильева. — М., 1977. — С. 89.

² Там же. — С. 88.

³ Алексеев С. С. Общая теория права: В 2 т. — Т. I. — М., 1981. — С. 187, 191.

424

7.1 Поняття функцій конституційного права

Втім було б перебільшенням стверджувати, що радянська держав-но-правова наука розвинула та вдосконалила положення загальної те-орії права. Функції радянського конституційного права зводилися до ідеологічного регулятора суспільно-економічних відносин. Водночас радянські правознавці наголошували на інтеграційній функції кон­ституційного права щодо системи радянського права в цілому'.

Здобутки та недоліки радянської теорії права щодо проблем функцій права були в цілому сприйняті й у колишніх радянських ре­спубликах. Зокрема, ці проблеми досліджувалися російськими вчени-! ми-правознавцями. I хоча питання про функції права не стало тра-| диційним для відповідної наукової та навчальної літератури, окремі I положення російських правознавців заслуговують на увагу.

Так, на думку Н. Н. Вопленко, функції права випливають із його сутності й визначаються його соціальним призначенням. Вони вира-жають об'єктивну необхідність існування права у суспільстві, є фор­мою та засобом виявлення цієї соціальної необхідності права. Ці функції характеризуют право в дії, є вираженням його динамічної природи² М. I. Байтін зазначає, що функції права є найсуттєвішими напрямами і сторонами його впливу на суспільні відносини, в яких розкривається загальнолюдська і класова природа, а також соціальне призначення права³. Д. А. Липинський стверджує, що функції пра­ва — це такі основні призначення і напрями його впливу на суспільні відносини, потреба у здійсненні яких породжує необхідність дії права

|| як соціального явища⁴. Майже всі наведені точки зору російських I правознавців щодо функцій права інтерпретують положення ра-! дянської юридичної науки про функції права.

Втім у російській юридичній науці існують й інші думки щодо функцій права. Зокрема, В. В. Лазарев зазначає, що вихідні ціннісні засади права полягають у його здатності здійснювати вплив на волю і свідомість людей, і ставить питання про дію права, зазиачаючи, що вона вказує на функціонування окремих правових норм і всієї право-вої системи. Під категорією «дія права», яку В. В. Лазарев застосовує

'Напр.: Советское государственное право: Учеб. / Под ред. С. С. Кравчука. — М.: Юрид. лит., 1980. — С. 43-45.

² Вопленко Н. Н. Сущность, признаки и функції права. — Волгоград, 1998. — С 45-46.

³ Байтин М. И. О принципах и функциях права // Известия вузов. Серия «Пра­ воведение». — 2000. — № 3. — С. 12.

* Липинский Д. А. Соотношение функций права и функций юридической ответствен­ности // Известия вузов. Серия «Правоведение». — 2004. — С. 145.

425

Розділ VII. Функції конституційного права України

як рівнозначну категорії «функція права», розуміє його інфор-маційний, ціннісний, мотиваційний і безпосередньо регулюючий вплив на суспільні відносини в межах певного простору, часу і кола осіб¹. М. М. Марченко визначає функції права як функції, що вказу-ють на місце і роль права в житті суспільства і держави. їх реальний зміст і соціальне значення визначаються характером держави².

На думку Т. Н. Радько, функції права ([ипсіїопз о/Іам>) — це роль, яку відіграє право чи певний правовий інститут, і конкретні напрям-ки правового регулювання (впливу) на суб'єктів права. Загально-соціальне призначення права полягає в наданні якостей стабільності, системності, стійкості, організованості суспільним відносинам³.

Схожа ситуація з розумінням сутності та змісту функцій права спо-стерігається й у вітчизняній теорії права. Так, на думку О. Ф. Скакун, функції права — це основні напрями правового впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування. Цей термін, на думку вченої, тісно пов'язаний з категорією «функціонування права», під яким про-понується розуміти дію права в житті суспільства, втілення його функцій у суспільних відносинах⁴.

В українській «Юридичній енциклопедії» функції права визнача­ються як напрями або види впливу права на суспільні відносини. У них виражається роль і призначення права у суспільстві й державі, йо­го соціальна цінність та найважливіші риси⁵.

Положення загальної теорії права про функції права так чи інакше відображені й у вітчизняній науці конституційного права. Зокрема, В. Ф. Мелащенко, пов'язуючи функції права з його системою, вва-жав, що система конституційного права — це таке розміщення норм за інститутами, яке дає змогу функціонувати їм як єдиному цілісному системному утворенню⁶.

¹ Проблеми общей теории права и государства: Учеб. для вузов. / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. — М., 1999. — С. 414.

² Конституционное право. Знциклопедический словарь / Отв. ред. С. А. Авакьян. — М., 2001. —С. 640.

³ Див.: Тихомирова Л. В., Тихомиров М. Ю. Юридическая знциклопедия / Под. ред. М. Ю. Тихомирова. — М., 2005. — С. 916; Общая теория права: Курс лекций. — Нижний Новгород, 1993 та ін.

4 Скакун О. Ф. Теория государства и права. — X., 2000. — С. 245.

⁵ Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — Т. 6: Т-Я. — 2004. — С. 313.

⁶ Мелащенко В. Ф. Конституційне право України. — К., 2002. — С. 23.

426

7.1 Поняття функцій конституційного права

функції національного конституційного права пов'язані з функціями Конституції України і багато в чому ці категорії збігають-_ся. Зокрема, В. Ф. Мелащенко зазначав, що функції конституції «об-слуговують» як потреби самої конституції, так і поширюються далеко за межі конституції, як політико-правового феномена¹. Тож цілком закономірно, що вчені-конституціоналісти досліджували галузеві функції права через призму функцій Конституції України.

Так, Ю. М. Тодика зазначає, що функції конституції — це основні напрями конституційного впливу на суспільні відносини²; на думку В. В. Кравченка, функції конституції — це основні напрями її впливу на суспільні відносини, які зумовлені соціальним призначенням кон­ституції³. Схожої точки зору дотримуються й інші вітчизняні вчені-конституціоналісти.

Найповніше функції конституції були досліджені російським уче­ний В. Й. Лучіним. На думку вченого, поняття «функції конституції» характеризує внутрішній, властивий їй стан, спосіб дії. Функції не ли­ше розкривають сутність і соціальне призначення конституції, а й ха­рактеризуют основні напрями її впливу на суспільні відносини, що відображають особливості конституційних норм, інститутів. Функції характеризують цілеспрямовану, стійку, постійну і тривалу дію кон­ституції. Вони синтезують однопорядкові властивості конституції у вигляді визначеного впливу її норм на суспільні відносини. У широ­кому значенні, на думку В. Й. Лучіна, функції розкривають узагаль-нену характеристику впливу конституції на суспільні відносини, коли правове регулювання є головним і водночас одним із способів вира-ження и загальносоціальної ролі⁴.

Узагальнюючи погляди вітчизняних і зарубіжних учених на функції права в цілому, і, зокрема, на функції конституційного права, їх становлення і розвиток, основні юридичні властивості тощо, мож-на зробити висновок, що ця категория є однією з найскладніших у юридичній науці. Бона виражає сутність і зміст права, його роль і місце у суспільстві й державі, та позначається основними напрямами й видами впливу права на суспільні відносини.

¹ Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. -2-гевид., доп. і перероб.- К.,2002. —С. 106.

² Тодика Ю. М. Конституція України: Проблеми теорії і практики. — X., 2000. — С 70.

' Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посіб. — К., 2004. — С. 60. ⁴ Лучин В. О. Конституция Российской Федерації. Проблеми реализації. — М., 2002. — С. 33.

427

Розділ VII. Функції конституційного права України

Отже, функція конституційного права — це напрям або вид впливу конституційного права на суспільні відносини.

Для функцій конституційного права властиві юридичні ознаки (кваліфікації), що розкривають сутність і зміст цієї категорії, дають можливість розмежовувати ії з іншими конституційно-правовими явищами.

По-перше, функції конституційного права найбільш рельефно ви-ражають сутність і зміст цієї галузі, її призначення у суспільстві та державі, а також роль та місце у національній системі права.

По-друге, функції конституційного права є активним способом діяльності права, що виражається в утворенні, зміні та припиненні правовідносин, що є предметом конституційного права.

По-третє, об'єктами функцій конституційного права виступають як цілеспрямована вольова поведінка або діяльність суб'єктів консти­туційного права, так і певні стани, що породжують конституційні права і обов'язки учасників цих відносин.

По-четверте, функції права є цілеспрямованими напрямами ре-алізації способів діяльності права. Оскільки ці напрями мають мно-жинний характер і підлягають класифікації, то функції конституцій­ного права слід розуміти як напрями та види діяльності конституцій­ного права щодо цілеспрямованого впливу на суспільні відносини.

По-п'яте, функції конституційного права безпосередньо пов'язані із системою конституційного права, утворюючи стійкі системно-функціональні зв'язки, що характеризують статичні й динамічні вла-стивості конституційного права. Система конституційного права по­за виміром його функцій залишається абстрактною конструкцією елементів права. Водночас функціонування конституційного права позначається системними властивостями його структури.

По-шосте, функції конституційного права перебувають у стійких взаємних зв'язках із джерелами конституційного права, які є зовнішньою формою об'єктивізації стратегічних магістральних на-прямів і видів впливу конституційного права на суспільні відносини.

По-сьоме, функції конституційного права безпосередньо вплива-ють на конституційно-правові відносини та їх властивості. Вони по­роджують, змінюють і припиняють конституційно-правові відноси­ни, а також визначають їх змістовне наповнення.

По-восьме, функції конституційного права є множинними і неод-норідними. Водночас вони представлені не лінійною номенклатурою^ різнопорядкових функцій, а групами, що можна виділйти відповідно' до виділених критеріїв класифікації.

428

7.2 Види функцій конституційного права

По-дев'яте, групи однорідних функцій конституційного права ут-ворюють систему функцій конституційного права, яка представлена сукупністю упорядкованих напрямів і видів впливу конституційного права на суспільні відносини.

По-десяте, функції конституційного права мають вагомий вплив на функції конституційного права як юридичної науки та навчальної дисципліни, але ці юридичні категорії не можна ототожнювати. Якщо функції конституційного права впливають на відповідні суспільні відносини, то функції конституційного права як юридичної науки та навчальної дисципліни є напрямами і видами здійснення наукових досліджень і навчання, що спрямовані на вирішення поставлених пе­ред наукою та освітою конституційного права завдань.

Зазначені юридичні особливості функцій конституційного права знаходять своє логічне продовження в кожній самостійній групі цих функцій. Ці групи функцій можна виділити відповідно до виявлених критеріїв класифікації функцій конституційного права.

7.2 Класифікація функцій конституційного права

Функції конституційного права є доволі різноманітними і потре-бують класифікації. Як зазначав В. Й. Лучін, вироблене філософією розуміння функцій як певного відношення, що робить функціону-вання доцільним, спрямованим, таким, що встановлює залежність однієї складової частини (або сукупності однопорядкових властивос-тей) від іншої, а також від цілого, дає змогу виділити різні рівні функ­цій конституції¹.

Водночас малодослідженість функцій конституційного права за-кономірно позначилася й на недосконалості їх класифікації. Вчені, які досліджували функції права, як правило, обмежувалися конста-тацією їх множинності й наведенням простого лінійного переліку цих функцій.

Так, багатоманітність функцій права як одна з ознак цього юри-дичного явища відзначалася ще радянськими вченими. Зокрема, 1. Є. Фарбер одним із перших у радянській юридичній науці пропону-

¹ Лучин В. О. Конституция Российской Федерації. Проблемьі реализації. — М., 2002. — С. 34.

429

Розділ VII. Функції конституційного права України

вав одноплощинну лінійну номенклатуру функцій права, поділяючи їх на регулятивні, охоронні та виховні. Т. Н. Радько пропонував виділяти економічну, політичну і виховну функції права¹.

У 70-х роках XX ст. С. С. Алексєєвим і А. М. Васильєвим була ство­рена систематизована класифікація функцій права, яка у модернізо-ваному вигляді продовжує використовуватися в юридичній науці й у новітній час. В її основу було покладено поділ функцій права на за-гальносоціальні та спеціальні (специфічні) юридичні функції права, які в свою черту розмежовуються на регулятивні та охоронні функції.

Наприклад, А. М. Васильев розглядав функції права як специфіч-но-юридичні способи правового впливу, які поділяються на регуля­тивні та охоронні. Регулятивні функції права мають своїм джерелом регулятивні правові норми і здійснюються в межах регулятивних пра-вовідносин. Об'єктом регулювання у цьому разі є фактичні суспільні відносини, їх нормальний розвиток. За допомогою позитивних актів права і обов'язків учасники цих відносин орієнтуються на виконання приписів норм права.

Охоронні функції права мають своїм джерелом охоронні норми права і здійснюються в межах охоронних правовідносин. Об'єктом регулювання тут є суспільні відносини, в яких бере участь правопо-рушник, на якого покладається обов'язок зазнавати певного позбав-лення за скоєне².

С. С. Алексеев, відзначаючи багатоманітність функцій права, про­понував класифікувати їх залежно від впливу на надбудову, на соціально-політичні та спеціально-юридичні функції. Під соціально-політичними функціями права С. С. Алексеев розумів напрями пра­вового впливу, що виражають соціально-політичний зміст права. У цьому разі право розглядається в широкому значенні і його функції в цілому збігаються з функціями держави.

Спеціально-юридичні функції права С. С. Алексеев вважав напря-мами правового впливу, що розглядаються лише в межах самого пра­ва, виражають юридичне значення права для відносин, на які спрямо-ване право, і виявляються в його спеціально-юридичному змісті. У свою черту спеціально-юридичні функції права С. С. Алексеев поді-ляв, розвиваючи концепцію Т. Н. Радько, на регулятивні (статичні та динамічні) й охоронні.

¹ Радько Т. Н. Основньіе функції социалистического права. — Воронеж, 1970. — С. 38-42.

² Теория государства и права / Под ред. А. М. Васильева. — М-, 1977. — С. 89-90.

430

7.2 Види функцій конституційного права

регулятивна функція права, на думку С. С. Алексеева, є напрямом правового впливу, спрямованим нате, щоб забезпечити належну нор-мальну організацію панівних суспільних відносин, їх статику і ди-наміку, їх функціонування відповідно до вимог об'єктивних законів суспільного розвитку, тоді як охоронна функція — це напрям право­вого впливу, спрямований на охорону панівних суспільних відносин, їх недоторканність і відповідно до цього на відторгнення відносин, що є чужими для конкретного суспільного ладу¹.

Концептуальні положення радянської юридичної науки про кла-сифікацію функцій права були в цілому сприйняті й сучасною російською теорією права. Так у російській «Юридичній енцикло-педії» (2005 р.) функції права пропонується класифікувати на загаль-носоціальні та спеціальні (юридичні). До загальносоціальних функцій російські вчені відносять такі з них, як культурно-історична, виховна, інформаційно-орієнтовна функції та функція соціального контролю. Спеціальні (юридичні) функції подані регулятивними та охоронними функціями².

Втім російські правознавці висловлювали й інші погляди на кла-сифікацію функцій права. Наприклад, М. Н. Марченко, класифікую-чи функції права поряд із регулятивною функцією розрізняє установ-чу функцію права, а також згадує евристичну і прогностичну функції права. Особливу увагу М. Н. Марченко приділяє виховній функції права, наводячи слова Цицерона: «... закону властиве також і праг-нення в чомусь переконувати, а не до всього примушувати силою та погрозами»³. М. Н. Марченко також зазначав, що сучасні російські вчені-конституціоналісти доволі полемічно визначають основні функції конституційного права, як правило, обмежуючись їх пе-реліком⁴.

Більш досконала системна класифікація функцій права була за-пропонована вітчизняною юридичною наукою. Зокрема, В. Ф. По-горілко поділяє функції права на загальносоціальні та спеціальні. За-гальносоціальні функції розрізняють переважно за сферами впливу

¹ Алексеев С. С. Общая теория права: В 2 т. — Т. I. — М., 1981. — С. 191-193.

² Тихомирова Л, В., Тихомиров М. Ю. Юридическая знциклопедия / Под. ред. М. Ю. Тихомирова. — М., 2005. — С. 916.

³ Проблемьі общей теории права и государства: Учеб. для вузов. / Под общ. ред. В. С. Нерсесянпа. — М., 1999. — С. 414-415.

⁴ Марченко Н. М. Источники права: Учебное пособие. — М., 2005. — С. 191.

431

Розділ VII. Функції конституційного права України

права на суспільні відносини. До них належать такі функції, як політична, економічна, соціальна, ідеологічна тощо.

До спеціальних функцій, тобто власне правових (юридичних), на­лежать насамперед регулятивна та охоронна функції, установча та інформаційна. Щ функції різняться за характером (способами, засо-бами) впливу права на суспільні відносини¹. Наведена класифікація відходить від простої одноплощинної класифікації функцій права. Натомість В. Ф. Погорілко пропонує системну класифікацію функцій права за кількома об'єктивними критеріями.

Але як у вітчизняній, так і зарубіжній науці конституційного пра­ва, питання класифікації функцій конституційного права зали-шається нерозробленим. У науковій і навчальній літературі йдеться, як правило, лише про класифікацію функцій конституції. Зокрема, російські вчені-конституціоналісти М. П. Авдєєнкова і Ю. А. Дмит-рієв вирізняють установчу, організаційну, ідеологічну, зовнішньо-політичну і юридичну функції конституційного права²; В. Й. Лучін пропонує відносити до функцій конституції регулятивну, установчу, правонадільну, охоронну, орієнтаційну, політичну, ідеологічну, соціальну (соціально-цінніну) й аксеологічну функції³. Тобто кла­сифікація функцій конституції, запропонована В. Й. Лучіним, зво-диться до лінійного переліку цих функцій. Учений ставить в один ряд функції конституції, що різняться за своїми об'єктами, способами і засобами, а також умовами дії.

Така сама ситуація щодо класифікації функцій конституції зберігається й у национальному конституційному праві. При класифі­кації цих функцій вітчизняні вчені-конституціоналісти використову-ють здобутки радянської юридичної науки щодо поділу функцій пра­ва на загальносоціальні та спеціальноюридичні й наводять ряд різно-порядкових функцій конституції.

Так, В. В. Кравченко виділяє такі функції конституції: юридичні функції, пов'язані з тим, що конституция є основним джерелом пра­ва, має найвищу юридичну силу, є базою чинного законодавства і виз-начає всю систему правового регулювання у суспільстві; політичні

¹ Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — Т. 6: Т-Я. — 2004. — С. 313.

² Авдєєнкова М. П., Дмитриев Ю.А. Конституционное право Российской Федерації: Курс лекций. — Ч. 1. — М., 2002. — С. 163-64.

³ Лучин В. Й. Конституция Российской Федерації. Проблемьі реализації. — М., 2002. — С. 34-45.

432

7.2 Види функцій конституційного права

функції, зміст яких полягає в тому, що конституція встановлює ор-ганізацію публічної влади, визначає основні принципи політичної діяльності, функціонування інститутів політичної системи суспільст-ва; ідеологічні функції, що полягають у верховній ролі конституції, яка встановлює взаємовідносини держави з людиною, інститутами громадянського суспільства на основі їх взаємної відповідальності¹.

Ю. М. Тодика розрізняє цілий комплекс функцій конституції, на-зиваючи ідеологічну, установчу, політичну функції, функції загально-соціального регулювання і забезпечення соціальних інтересів, право-наділюючу, профамну, геополітичну, організаційну, правозахисну функції, функцію забезпечення рівних економічних умов господарю-вання і соціального партнерства, охоронну, обмежувальну, виховну, ідеологічну та стабілізаційну функції².

Втім наведені класифікації функцій конституції не можуть вважа-тися тотожними функціям конституційного права як галузі національного права. Система функцій галузі конституційного права є ширшою категорією, ніж функції конституції як пріоритетного дже-рела конституційного права. До того ж функції конституційного пра­ва, як і функції конституції, є доволі різноманітними і подані не су-купністю однопорядкових напрямів впливу цих об'єктивних право-вих явищ на суспільні відносини, а системою різнопорядкових видів функцій конституційного права, що розмежовуються за певними критеріями.

До критеріїв, що є виміром розмежування функцій конституційного права, належать: 1) об'єкти впливу конституційного права; 2) способи і засоби впливу конституційного права на суспільні відносини; 3) умови впливу конституційного права на суспільні відносини. Наведені критерії виступають основними критеріями класифікації функцій консти­туційного права і не виключають можливість виявлення інших кри­теріїв, які б дали змогу вдосконалити класифікацію функцій консти­туційного права.

У першу чергу функції конституційного права слід класифікувати за об'єктами впливу норм цієї галузі права. Основними об'єктами впливу конституційного права є основні сфери суспільного ладу, а са-ме — політична, економічна, соціальна, культурна (ідеологічна або

¹ Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посіб. — К., 2004. — С. 60.

² Тодика Ю. М. Конституція України: Проблеми теорії і практики. — X., 2000. — С. 70-71.

433

Розділ VII. Функції конституційного права України

духовна), а також зовнішньополітична сфери. Відповідно необхідно розрізняти такі об'єктні функції конституційного права серед основ-них, як політична, економічна, соціальна, ідеологічна та зовнішньо­політична функції конституційного права.

Безперечно, пріоритетною сферою впливу конституційного права на суспільні відносини є політична сфера. Як зазначав В. Й. Лучін, політична роль конституції відображається в закріпленні та розвит-кові основ державної політики — її найвищих ідей і принципів, регу-люванні владних насамперед політичних відносин. До консти-туційних норм повністю належить характеристика їх як засобів вирі-шення завдань державної влади і управління соціальними процесами. Вони, власне, є нормативно-правовим оформленням політичних норм, трансформацією їх в державно-правовий імператив¹.

Політична функція конституційного права виражається у визна-ченні загальних засад політичної системи України, здійсненні вста-новлення, регулювання та охорони політичних відносин у суспільстві та державі, закріпленні конституційно-правового статусу суб'єктів політичних відносин (народу, вищих органів державної влади, політичних партій тощо), визначенні політичних прав і свобод люди-ни і громадянина та забезпеченні їх реалізації.

Зокрема, конституційне право визначає ряд принципів політичної системи України, а саме — принцип народовладдя (ст. 5 Конституції України), принцип політичної багатоманітності (ч. 1 ст. 15 Консти­туції України), загальні засади утворення і діяльності політичних партій в Україні (ст. 37 Конституції України) тощо. Зазначені принци-пи об'єктивізують ті керівні засоби, на основі яких здійснюється вплив конституційного права на політичні відносини в Україні, і, на­самперед, на здійснення безпосереднього народовладдя, державної влади і місцевого самоврядування.

Конституційне право України також визначає конституційний статус таких учасників політичних відносин, як народ України, Вер­ховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, політичні партії тощо, а також визначає порядок здійснення цими суб'єктами легітимної політичної діяльності у суспільстві та державі. Цим конституційне право цілеспрямовано впливає не регулювання

¹ Лучин В. О. Конституция Российской Федерації. Проблемьі реализації. — М., 2002. — С. 39.

434

7.2 Види функцій конституційного права

політичної діяльності уповноважених суб'єктів, які водночас висту-пають учасниками політичних конституційних суспільних відносин.

функції конституційного права також виявляються у впливі на установлення, регулювання і охорону політичних прав громадян. У першу чергу, це права, закріплені у Конституції України: право на свободу об'єднань у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних інтересів (ст. 36); право брати участь в управлінні державними спра­вами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого само-врядування (ст. 38); право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самовря-дування (ст. 39); право направляти індивідуальні чи колективні звер-нення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40) та ін. Конституційне право також забезпечує систему норма­тивно- та організаційно-правових гарантій здійснення політичних прав громадян України, створюючи цим умови ефективного функціонування національної політичної системи.

Функції конституційного права також здійснюють цілеспрямова-ний вплив на економічну сферу суспільного та державного ладу Ук­раїни, визначаючи основні напрями економічної політики держави, систему економічних прав і свобод людини і громадянина та гаранти реалізації цих прав. Зокрема, в ст. 15 Конституції України закріп-люється принцип економічного плюралізму, який передбачає рівність усіх форм власності та їх однаковий механізм конституційно-правово-го захисту.

Конституційне право також безпосередньо регулює певні об'єк-тивні економічні процеси у суспільстві та державі. Наприклад, вста-новлює нормативні положення про захист конкуренції в під-приємницькій діяльності, визначаючи види і межі монополій тощо.

Вагомий вплив конституційне право здійснює і в соціальній сфері, виступаючи одним із найважливіших чинників формування розвине-ного громадянського суспільства, соціальної політики держави та си­стеми соціальних прав людини і громадянина, а також їх гарантій.

Цю функцію конституційного права російський учений О. Г. Рум'янцев визначав як «функцію загальносоціального регулю­вання і забезпечення соціальних інтересів», що покликана: «а) забез-

435

Розділ VII. Функції конституційного права України

печити стійкий розвиток соціальної системи «людина — громадянсь-ке суспільство — мир»; б) закріпити баланс між політичними силами, спокоєм, порядком і прогресом; в) між центральною владою і місце-вими владами; г) між гілками й інститутами центральної влади; Г) між каталогом прав людини і механізмами їх гарантування й захисту; д) забезпечити свободу праці, підприємництва і соціальної відпо-відальності власника, участь держави в регулюванні економічних процесів в інтересах суспільства, а не його окремих часток»¹.

На думку іншого російського правознавця В. Й. Лучіна, основна соціальна функція конституційного права полягає у створенні належ-них умов для соціального професу, під яким слід розуміти процес по-ступового суспільного розвитку, що усвідомлюється, сприймається й оцінюється народом як зміни на нове, краще, досконаліше².

Соціальні функції конституційного права проявляються насампе-ред у встановленні або санкціонуванні нормами конституційного права соціальних прав і свобод людини та громадянина та створенні ефективних механізмів реалізації цих прав і свобод. Рівень їх дотри-мання, врешті, й визначає оцінку соціальної політики держави, її соціальну спрямованість.

Основні соціальні права та свободи людини і громадянина — це свобода виявлення волі, інтересів, можливостей певної поведінки, діяльності певних дій, а їх змістом є трудові, житлові, медичні та інші блага, право на ці блага, право на їх одержання, захист, збереження, володіння, користування і розпорядження³. Зазначені права об'єкти-візуються в Конституції та законах України.

Важливим об'єктом впливу функцій конституційного права є культурна або духовна сфера суспільних відносин, яку часто назива-ють також ідеологічною сферою.

Ідеологічні функції конституційного права, поряд з політичними, є найпоширенішими серед об'єктних функцій конституційного пра­ва. Як зазначав В. Й. Лучін, «... ідеологія, що відповідає своєму істинному призначенню, покликана адекватно відображати соціальну дійсність і стимулювати суспільний прогрес, що забезпечує людині

¹ Румянцев О. Г. Основн конституционного строя России. — М., 1984. — С. 204.

² Лучин В. О. Конституция Российской Федерації. Проблемьі реализації. — М., 2002. —С. 44.

³ Проблема реалізації Конституції України: Теорія і практика / Відп. ред. В. Ф. Погорілко. — К., 2003. — С. 148.

436

7.2 Види функцій конституційного права

конкретні життєві цінності та блага. Така ідеологія — необхідний і конструктивний елемент суспільного розвитку. Держава та прийняті нею закони не можуть бути ідеологічно аморфними. У будь-якій Кон­ституції завжди існують певні ідеологічні напрями. Але Конституція не повинна визначати як державну та обов'язкову ідеологію будь-якого класу (класів), соціальної чи іншої спільноти, тим паче — індивідуальну»¹.

Найповніше і концентровано ідеологічна функція конституційно­го права виражена в конституційному принципі ідеологічної багато-манітності. Так, ч. 2 ст. 15 Конституції України чітко визначає: «Жод-на ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова». Втім принцип ідеологічної багатоманітності, виключаючи існування за-гальнообов'язкової ідеології, яка за радянської доби мала класовий характер, не спростовує доцільності існування загальнонаціональної ідеології.

Загальнонаціональна ідеологія як програмно-цільова основа роз­витку держави і суспільства властива більшості держав світу, в тому числі Україні. Загальні засади національної ідеології виражені в розділі I Конституції України. Зокрема, ст. 1 Конституції визначає ос-новну програмну мету розвитку України — розбудову суверенно! ій незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Ідеологія, безперечно, є важливим, але не єдиним складовим еле-ментом культурної (духовної) сфери суспільного і державного ладу як об'єкта впливу функцій конституційного права. Зокрема, ст. 11 Кон­ституції України встановлює, що держава сприяє консолідації та роз-виткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культу-ри, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної са-мобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Тобто конституційне право визначає основи державної політики в культурній (духовній) сфері, впливаючи цим на розвиток культурної, мовної та релігійної самобутності суспільства.

Культурна (духовна) функція конституційного права, на відміну від інших об'єктних функцій, спрямована насамперед на суспільство та його представників. її дія не обмежується територією України і по-Ширюється на українців, які проживають за кордоном. Зокрема, ст. 12 Конституції України визначає, що Україна дбає про задоволення

¹ Лучин В. О. Конституция Российской Федерації. Проблема реализації. — М., 2002.—С. 41.

437

Розділ VII. Функції конституційного права України

V^V^^^^^^п^^^^^^^^ЗДVV^МVV^^^^VИ^МV«^^ДОЛ^^^^V^^^№*^^№'/^^^*^V^^№Л^^^^ЛМV^^ЛЛ'^^ДОЛЛ^МЛЛгіЛЧ^ЛЛЛЛЛМЛЛЛЛЛ

національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Конституційне право також впливає на суспільні відносини в культурній (духовній) сфері шляхом встановлення або закріплення основних культурних прав та свобод людини і громадянина (право на освіту, свобода літературної, художньої, наукової й технічної твор-чості, право інтелектуальної власності тощо), а також національних меншин (право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мо-ви та ін.) й інших суб'єктів конституційного права та нормативно- і організаційно-правових гарантій їх реалізації.

Дедалі більшої важливості в суспільстві та державі набуває зовнішньополітична функція конституційного права, яку іноді нази-вають «геополітичною функцією»¹. Конституційне право визначає основні принципи зовнішньої політики України, стратегічні напрями зовнішньої політики України, зовнішньополітичні пріоритети Ук­раїни та правовий статус суб'єктів зовнішньополітичної діяльності. Зокрема, ст. 18 Конституції України визначає: «Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інте-ресів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загально-визнаними принципами і нормами міжнародного права».

Можна виділити й інші об'єктні функції конституційного права. Наприклад, положення ст. 16 Конституції України про забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України та подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — ката-строфи планетарного масштабу і збереження генофонду Українсько-го народу, як обов'язок держави, дає підстави виділити й екологічну функцію конституційного права. Втім екологічна та інші функції конституційного права залишаються недослідженими у вітчизняній і зарубіжній конституційно-правовій науці.

Об'єктні функції конституційного права також можна класифіку-вати і за основними інститутами конституційного права, виділяючи функції основ конституційного ладу, функції форм безпосередньої демократії, функції прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, функції органів державної влади, функції місцевого самоврядування тощо.

¹ Тодика Ю. М. Конституція України: Проблеми теорії і практики. — X., 2000. — С. 75.

438

7.2 Види функцій конституційного права

Наступним критерієм класифікації функцій конституційного пра­ва є способи і засоби здійснення основних напрямів впливу цієї галузі на суспільні відносини, що є предметом цієї галузі права. До таких функцій слід відносити регулятивну, установчу, охоронну, контроль­на інтегративну (системоутворюючу), правотворчу, правозастосовчу, інформаційну, аксіологічну та ряд інших функцій конституційного права.

Найважливішою та вживаною функцією конституційного права, що вирізняється за способами і засобами, є регулятивна функція. Ре-гулятивні функції конституційного права виражають основні напря-ми впливу цієї галузі права на суспільні відносини з метою забезпе-чення їх оптимального функціонування за допомогою утворення для цих суспільних відносин певних параметрів, закріплення їх як пріоритетних.

Деякі вчені схильні розуміти регулятивні функції конституційного права у широкому розумінні, відносячи до їх складу установчі, право-надільні, охоронні функції та функції соціально-нормативної орієнтації (програмна, цільова)¹. Але такий підхід спричиняє терміно-логічну неузгодженість при класифікації функцій конституційного права.

Регулятивна функція конституційного права здійснюється шля­хом застосування регулятивного методу до суспільних відносин, що є предметом конституційного права. Переважна більшість норм кон­ституційного права здійснюють регулювання відносин між суб'єкта-ми конституційного права шляхом визначення порядку реалізації прав і свобод людини та громадянина, взаємовідносин між народом і державою, людиною та державою або місцевим самоврядуванням в особі їх органів і посадових осіб, органами державної влади, органами державної влади та місцевого самоврядування тощо.

Установча функція конституційного права виражається в установ-ленні та нормативному закріпленні найважливіших суспільних відно­син у державі. Здійснення цієї функції проявляється в забезпеченні стабільності суспільних відносин та в установленні найбільш доцільної програми їх позитивного вдосконалення. Ця функція вияв-ляється в соціальній практиці, збереженні та укріпленні загальних за­сад, принципів організації суспільства і держави, у прогресивному

¹ Лучин В. О. Конституция Российской Федерації. Проблемьі реализації. — М., 2002. — С. 35.

439

Розділ VII. Функції конституційного права України

розвиткові їх у напряму, визначеному Конституцією України, що ви-ключає соціальні деформації¹.

Ця функція поряд з регулятивною є однією з найхарактерніших для конституційного права. Зокрема, в Конституції та законах Ук­раїни містяться норми-принципи і норми-дефініції, що встановлю-ють загальні засади суспільного і державного ладу, нормативно визна-чають правовий статус суб'єктів конституційного права, встановлю-ють права і свободи людини і громадянина тощо. Наприклад, ч. 1 ст. 147 Конституції України встановлює: «Конституційний Суд Ук­раїни є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні». Але найповніше установча функція конституційного права виражена в розділі I Конституції України — «Загальні засади».

Конституційні норми першого розділу Конституції України, зок­рема, встановлюють, що: Україна є суверенною і незалежною, демо­кратичною, соціальною, правовою державою (ст. 1); суверенитет Ук­раїни поширюється на всю її територію; Україна є унітарною держа­вою; територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недо-торканною (ст. 2); людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недо-торканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гаранта визначають зміст і спрямо-ваність діяльності держави (ст. 3); в Україні існує єдине громадянство (ст. 4); Україна є республікою; носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ (ст. 5); державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6); в Ук­раїні визнається і гарантується місцеве самоврядування (ст. 7); в Ук­раїні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція Ук­раїни має найвищу юридичну силу; норми Конституції України є нормами прямої дії (ст. 8) тощо. Тобто, втілюючи установчу функцію конституційного права, Конституція України нормативно встанов­лює основні категорії та принципи суспільного і державного ладу, що отримують свій подальший розвиток у чинному конституційному за-конодавстві.

Сутність і зміст охоронної функції конституційного права полягає в створенні нормативних і організаційних юридичних механізмів за-хисту існування і дії (функціонування) конституційного права. Ця функція виражається у встановленні відповідних принципів і визна-

¹ Тодика Ю. М. Конституція України: Проблеми теорії і практики. — X., 2000. — С. 72.

440

7.2 Види функцій конституційного права

__!!даГ?в»~К~!Г:::;:::;^^;::::::::;::::::і:::::

ченні системи гарантій прав і свобод людини та громадянина, а також механізму правового захисту Конституції України. Наприклад, ч. 1 _сТ. 3 Конституції України встановлює принципи гарантованості прав і свобод людини і громадянина; заборони узурпації державної влади (ч. 4 ст. 5); гарантованості права на землю (ч. 2 ст. 3) та ін., а також визначає основні механізми захисту прав і свобод людини і громадя­нина: звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина гарантується (ч. 3 ст. 8); захист прав і свобод людини судом (ч. 1 ст. 55); захист прав і свобод людини Уповноваже-ним Верховної Ради України з прав людини (ч. 3 ст. 55); право зверта-тися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних су-дових установ чи відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ч. 4 ст. 55); право на відшкодування за ра-хунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх по-вноважень (ст. 56) тощо.

Формою прояву охоронної функції конституційного права є також встановлення конституційних заборон. Наприклад, Конституція Ук­раїни містить такі заборони: цензура заборонена (ч. 3 ст. 15); ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ст. 27); ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що при-нижує його гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 28); ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися за­коном як правопорушення (ч. 2 ст. 58); народні депутата України не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі (ч. 2 ст. 78) та ін.

Охоронна функція конституційного права також здійснюється шляхом встановлення нормативно- і організаційно-правових умов і заходів забезпечення захисту суверенітету і територіальної цілісності України, її економічної та інформаційної безпеки та інших суспіль-них цінностей, що є об'єктами конституційного права.

Особливе значення охоронна функція конституційного права має для правової охорони Конституції України, що здійснюється у ви-гляді конституційного контролю та конституційного нагляду. Сутність конституційного контролю полягає в тому, що відповідні ор-гани можуть безпосередньо втручатись у діяльність підконтрольних органів, скасовуючи чи призупиняючи незаконні акти. Органи кон

441

Розділ VII. Функції конституційного права України

ституційного нагляду таких повноважень не мають: їхнє основне при-значення полягає в тому, щоб повідомити про неконституційність прийнятого правого акта¹.

Спорідненою з контрольною функцією є контрольна (обмежу-вальна) функція конституційного права. Одним із основних методів її здійснення є встановлення конституційного контролю та консти-туційних обмежень (застережень, цензів, іноді заборон). Окрім ви-щезгаданого конституційного контролю щодо правової охорони Кон­ституції України, конституційне право впливає на суспільні відноси-ни й через інші форми конституційного контролю — громадський, парламентський, судовий контроль та інші форми контролю за діяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування, а також за їх посадовими і службовими особами.

У окремих випадках Конституція встановлює певні цензи (вікові, громадянства, дієздатності, осілості, мовні, освітні, професійні та інші) щодо кандидатів на посади до органів державної влади та місце­вого самоврядування. Зокрема, ч. 2 ст. 103 Конституції України вста­новлює: «Президентом України може бути обраний громадянин Ук­раїни, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою».

Конституційне право здійснює вплив на суспільні відносини й че­рез інтеграцію національної системи права. Цю функцію можна на-звати інтегративною, або системоутворюючою. Найповніше системо-утворююча функція конституційного права виявляється в Консти­туції України. Зокрема, В. Й. Лучін справедливо стверджує, що кон­ституція здійснює системоутворюючу функцію, є основною організу-ючою ланкою, стрижнем правової системи, що забезпечує її збалансованість, і в цьому значенні не може не здійснювати впливу на ха­рактер приписів, що містяться в ній, їх зв'язку з іншими правовими нормами. Системоутворююча роль конституції зростає і ця тенденція має об'єктивне підгрунтя: посилюється потреба у використанні права як регулятора суспільних відносин, внаслідок чого зростає кількість чинних законодавчих актів, виникають нові галузі права².

¹ Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2002. — С. 113.

² Лучин В. О. Конституция Российской Федерації. Проблемьі реализації. — М., 2002. — С. 42.

442

7.2 Види функцій конституційного права

До функцій конституційного права іноді відносять організаційну функцію, що є фактично складовою установчої функції, спрямованої на забезпечення консолідації громадянського суспільства та опти-мальну організацію системи органів державної влади та місцевого са-моврядування. Ця функція об'єктивізується в загальних засадах фор­мування розвиненого громадянського суспільства та демократично'!, соціальної, правової держави, закріплених у чинному конституційно-му законодавстві України. Зокрема, Конституція України закріплює пріоритетний принцип народного суверенітету, демократичний політичний режим, республіканську форму державного правління, унітарну форму територіального устрою.

Правотворча функція конституційного права полягає у форму-ванні юридичних механізмів ініціювання, прийняття, зміни та при-пинення дії конституційних нормативно-правових актів і забезпечен­ня їх ефективного функціонування. Конституційне право визначає предмет конституційного правотворення, суб'єктів конституційного правотворення, порядок ініціювання, прийняття, зміни та припинення дії конституційних актів і гарантії їх реалізації. Наприклад, ст. 93 Конституції України визначає виключне коло суб'єктів законодавчої ініціативи — Президент України, народні депутати України, Кабінет Міністрів України та Національний банк України.

Правозастосовча функція конституційного права виявляється в створенні та реалізації нормативно- і організаційно-правових ме­ханізмів та гарантій застосування, використання й дотримання норм конституційного права. Здійснення цієї функції забезпечується ме-ханізмом реалізації функцій конституційного права.

Інформаційна, або комунікативна, функція конституційного пра­ва полягає в тому, що на сьогодні конституційне право виступає дже-релом інформації про сутність, зміст та особливості найважливіших юридичних явищ у суспільстві та державі. Категорії конституційного права, такі як «народ України», «Українська держава», «конституційні права і свободи людини і громадянина» та ін. отримали поширення в повсякденному спілкуванні громадян.

Аксіологічна (аксіологія — від грец. сс^іа: цінність і Хоуос,: слово, вчення — вчення про цінності) функція конституційного права поля­гає у його впливі на суспільні відносини з метою формування його світогляду, життєвих переконань, орієнтирів, настанов і почуттів. На сьогодні загальновизнаним є факт впливу конституційного права на формування певної «шкали цінностей» для більшості громадян Ук-

443

Розділ VII. Функції конституційного права України

раїни. Люди дедалі частіше сприймають навколишню дійсність через призму її відповідності конституції а конституційні ідеали у демокра­тичному суспільстві є своєрідною «світською Біблією» для більшості соціально активних громадян.

Існують й інші функції конституційного права, які підлягають кла-сифікації за способами і засобами впливу цієї галузі права на суспільні відносини — профамна, прогностична, стабілізуюча та ін., що потребують подальшого дослідження.

Ще одним критерієм класифікації функцій конституційного права є умови здійснення впливу конституційного права на суспільні відно­сини. У свою чергу ці умови слід поділяти на два різновиди — темпо-ральні (час) і територіальні (місце) умови.

За часом функції конституційного права поділяються на постійні й тимчасові. Переважна більшість функцій конституційного права, на-ведених вище, є основними. Вони мають, як правило, постійний ха­рактер. Ця особливість функцій конституційного права характеризує стабільність галузі. Водночас, окремі функції конституційного права мають тимчасовий характер. Зокрема, до таких функцій можуть нале-жати деякі зовнішньополітичні функції, що зумовлюється пріорите-тами міжнародного партнерства. Так, у 90-х рр. XX ст. для України, як і для більшості пострадянських республік, пріоритетною зовнішньо-політичною функцією була міжнародна інтеграція в межах Співдруж-ності незалежних держав (СНД), але в останні роки відбувається внутрішня криза СНД і переорієнтація зовнішньої політики незалеж­них держав, що утворилися після розпаду колишнього СРСР на парт­нерство з ЄС та іншими впливовими регіональними наддержавними утвореннями. Зокрема, пріоритетними напрямками зовнішньої політики України, в тому числі у економічній і військовій сферах, є вступ до Європейського Союзу, СОТ і НАТО, відображатись у відпо-відних нормах.

Особливим різновидом тимчасових функцій конституційного права є надзвичайні функції цієї галузі, що передбачають здійснення функцій конституційного права в особливому правовому режимі надзвичайно-го стану. Стаття 1 Закону України «Про надзвичайний стан» від 26 черв-ня 1992 р. визначає надзвичайний стан як передбачений Конституцією України особливий правовий режим діяльності державних органів, ор-ганів місцевого та регіонального самоврядування, підприємств, уста-нов і організацій, який тимчасово допускає встановлення цим Законом обмеження в здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а та-

444

7.3 Реалізація функцій конституцшного права

кож прав юридичних осіб та покладає на них додаткові обов'язки. Тоб-то за правового режиму надзвичайного стану постійні функції консти­туційного права зазнають якісних змін за рахунок обмеження прав суб'єктів конституційного права і покладання на них додаткових обов'язків на тимчасовий період з метою якнайшвидшої нормалізації обстановки, відновлення конституційних прав і свобод громадян, а та-кож прав юридичних осіб, нормального функціонування консти­туційних органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших інститутів громадянського суспільства.

За територією функції конституційного права поділяються на за-гальнодержавні та місцеві (локальні). Загальнодержавні функції як постійні, так і тимчасові, полягають у цілеспрямованому впливі кон­ституційного права на всі суспільні відносини в Україні, тоді як місцеві — поширюються на локальні території, як правило, на окремі адміністративно-територіальні одиниці, у тому числі Автономну Рес-публіку Крим, або їх групи.

Наведені групи функцій конституційного права перебувають між собою у стійких зв'язках і утворюють цілісну органічну систему — си­стему функцій конституційного права України, під якою слід ро-зуміти сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених напрямів і видів впливу цієї галузі права на суспільні відносини.