Лекція 8. Клієнт як об’єкт пізнання у соціальній роботі Визначення поняття „клієнт”

Об’єктом пізнання, уваги та допомоги у соціальній роботі є людина, яка звертається в організацію соціальної сфери з метою отримання соціальних послуг. Етимологія слова „клієнт” давня, походить від лат. cliens. У Давньому Римі клієнтами називали окремих осіб, чи цілі общини, які добровільно віддали себе під покровительство патрона, отримували родове ім’я патрона, земельні наділи, несучи сільськогосподарську або військову повинність на користь патрона. Клієнтами також називали постійних покупців чи замовників, осіб, які користувалися послугами адвоката, нотаріуса та інших фахівців. У Давньому Римі форма взаємовідносин між патроном і клієнтами називалась клієнтелою.

За радянських часів цей термін визначався як: 1) особа, яка доручила ведення своєї справи адвокату, нотаріусу і т.п.; 2)пості ний покупець, замовник, відвідувач; особа чи заклад, який обслуговується будь-якою кредитною, торговою чи промисловою організацією.

З часом семантика слова „клієнт” розширюється і починає розповсюджуватись на різні сфери соціального життя людини. У різних культурах і соціальних системах слово набуває нових відтінків значення і національного забарвлення. У термінологічному словнику „Соціальна робота”, надрукованому Державним центром соціальних служб для молоді у 2002 році зазначається (с.221), що термін „клієнт” належить до суперечливих дефініцій у соціальній роботі. В медицині особу, якій надають допомогу, називають „пацієнт”, в юриспруденції – „потерпілим”, „позивачем”. Ці терміни описують лише одну, пасивну сторону в позиції особи, що потребує професійного сприяння. Проте у випадках, коли вона володіє особистісною суб’єктністю, тобто в той мірі, наскільки її інтелектуальні, фізичні, психічні і моральні ресурси дозволяють, особа повинна сама брати участь у розв’язанні власної проблеми, взаємодіяти з соціальним працівником, бути не пасивним реципієнтом допомоги, а активним агентом трансформації власних життєвих обставин. У зв’язку з цим утвердилася думка про те, що осіб, яким надає допомогу соціальний працівник, варто називати клієнтами. У соціальній роботі під клієнтом розуміють як окрему людину, так і групу, сім’ю, громаду, які потребують допомоги, підтримки, соціального захисту. До клієнтів соціальних служб належать багатодітні й неповні сім’ї, діти-сироти, люди з обмеженими фізичними та психічними можливостями, люди з алкогольною й наркотичною залежністю, бездомні, біженці, ті, хто повернувся з місць ув’язнення, та ін.

Однак, постає питання, наскільки правомірним є віднесення до категорії „клієнт” всіх перелічених осіб, наскільки рівнозначними є повноваження соціального працівника у процесі надання соціальних послуг.

Якщо за відправну точку вважати особливості та специфіку соціальної послуги, то значно змінюється рівень повноважень соціального працівника, та рівень запиту на надання соціальної послуги. Звернімося до досвіду соціальної роботи у США.

Розвиток поняття „клієнт” у сша.

Клієнт виступає в зарубіжній теорії соціальної роботи у феноменологічному ключі як нерозривність особистості та її буття. У тому ж ключі поняття „клієнт” в інтерпретації теоретиків соціальної роботи постає як знак, розвиток якого визначається розширенням сфер практики і мовною понятійною свідомістю. Ці процеси визначають постійне наповнення поняття новими смислами. Тому і поняття „клієнт” має різні тлумачення на рівнях теорії і практики, зазнають свій культурно-історичний розвиток. Діахронічні і синхронічні предметні мовні процеси визначають умови реалізації поняття у контексті інших смислів і понять.

Діахронічна логіка становлення поняття пов’язана із наступною послідовністю:

• відкриття знака в існуючих формах уявлень;

• присвоєння знака;

• диференціація;

• розширення.

У логіці такого розвитку поняття стає метапоняттям, тобто набуває системного характеру, починає обє’днувати різні форми суб’єктності. Щоб пояснити ці підходи на конкретному прикладі, звернемося до історії розвитку соціальної роботи в США і динамікам змін поняття „клієнт”.

1912 рік. У центрі уваги соціальних працівників – клієнт, як правило, емігрант, який живе в бідності і має проблеми з адаптацією до нової культури.. Основним завданням соціальних працівників було наближення їх до середнього класу (чи – відкриття знаку на основі ідентифікації з уже існуючим знаком).

1927 рік. Відбуваються зміни суб”єктності клієнта. Ним стає суб”єет, який має проблеми з адаптацією у суспільство. Дії соціальних працівників спрямовані на інтеграцію його в уже існуючу систему (чи – розширення знака та його диференціація).

1929-1933 роки. Велика депресія, економічна криза, бідність стають гострою суспільною проблемою. Клієнт – малозабезпечена людина або людина, яка знаходиться за межею бідності. Основне завдання у соціальній роботі – надання матеріальних засобів потребуючим (чи переосмислення знака і наповнення його новими символами і смислами).

1946 рік. Клієнт – представник середнього класу. Основна проблематика: сім’я і дискомфорт у сімейних стосунках. Сім’я розглядається як певна цілісність, що вимагає певних підходів до усвідомлення допомоги (чи – знак як сукупність різних інтерперсональних смислів набуває холістичного смислу, поряд з такими поняттями як парадигма, гештальт та інші).

1963 рік. Клієнт у колі сімейних питань. Рефлексія різних рівнів проблем: соціальних, економічних, психологічних. Пошуки можливих шляхів зміни сценаріїв життя сім’ї і середовища її проживання (чи – розширення знака за якісними характеристиками).

1987 рік. Клієнт – будь-який суб’єкт, у якого є проблеми. Ним можуть бути індивід, група, співтовариство. У центрі уваги соціальних працівників – проблеми інтеграції і нормального функціонування суб’єкта.

Однак структурні зміни знаку відбуваються і в логіці синхронічних підходів. Вони диктуються повсякденною практикою, повсякденними інтерактивними процесами.

В їх основі:

- роль клієнта;

- міфи клієнта, той запит, з яким він приходить до соціального працівника;

- система поведінки клієнта – соціального працівника як взаємодоповнюючих систем.

Всі ці домінанти є ситуаційними перемінними. Вони формують синхронічні смисли суб’єктності клієнта і надають основу для формування імпліцитних концепцій його типології. Типологія клієнта пов’язана із специфікою його запиту і видом допомоги, яку надає соціальний працівник.