Istoriya_Ukrayinskoyi_Kulturi

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 201

Підготовка науково-педагогічних кадрів у системі класичних університетів України була важливим напрямом формування вітчизняної педагогічної освіти XIX – початку XX ст. У цей період розроблено та апробовано ефективні форми, методи і шляхи науковопедагогічної підготовки професорсько-викладацького складу, сформовано типову структуру педагогічного корпусу вищих навчальних закладів та відповідну єрархію вчених звань і ступенів. Постійне зростання чисельності кваліфікованих університетських викладачів, посилення їхнього науково-педагогічного та світоглядного рівнів створювало необхідні передумови для розвитку національної педагогічної думки.

Особливе культурне значення мало заснування в 1873 р. Літе- ратурно-наукового «Товариства імені Шевченка». Засновниками товариства були письменник та громадський діяч О. Кониський (1836–1900), Є. Милорадович (1830–1890) із роду Скоропадських (поміщиця з Полтавщини), колишній член Кирило-Мефодіївського братства Д. Пильчиков (1821–1893). Статут товариства, який за дорученням громади склали Д. Пильчиков та М. Драгоманов, галицьке намісництво затвердило 11 грудня 1873 р. Перші загальні збори відбулися 4 червня 1874 р. Головою товариства обрали К. Сушкевича (1840–1885), видавця першого повного «Шевченкового Кобзаря» (1867).

У перші 20 років свого існування товариство обмежувалось завданням передбаченим статутом – літературною та видавничою діяльністю. Зокрема видано близько 20 книжок, серед них чотиритомну історію української літератури О. Огоновського, твори Т. Шевченка в чотирьох томах, твори С. Руданського в семи книгах та інше. У 1880-х рр. товариство розпочало випуск українських книжок для гімназій. Засновники товариства прагнули розширити спектр діяльності, створивши потужний науковий осередок, що міг би стати предтечею національної академії наук. З ініціативи

(1914), фізика, громадського діяча, викладача у Кам’янець-Подільському університеті, одного із засновників Українського таємного університету у Львові; Ю. Медведського (1845–1918) – його тричі обирали ректором політехніки, він започаткував дослідження в галузі мінералогії й петрографії Прикарпаття; І. Левинського (1851–1919) – архітектора, творця української течії львівської сецесії.

202

Розділ 6

О. Кониського, О. Барвінського та В. Антоновича цю пропозицію винесено для обговорення в квітні 1890 р. Заручившись підтримкою членів товариства, ініціативна група підготувала проект нового статуту, який схвалили 13 березня 1892 р. З цього часу товариство стало називатися «Науковим товариством імені Шевченка» (НТШ). Воно набуло чіткої структури і складалося з трьох секцій: історикофілософської, філологічної та математично-природничо-лікарської.

З 1892 р. почали виходити «Записки НТШ» – основний друкований орган товариства, редактором якого з 1895 р. став М. Грушевський, котрий за рік до того приїхав з Києва до Львова. Його зусиллями випуск журналу збільшився з одного до шести разів на рік. Крім «Записок НТШ», товариство видавало спеціалізовані збірники секцій, праці комісій та ін. Для інформування наукової спільноти про роботу організації чотири рази на рік виходили «Хроніки» українською та німецькою мовами. У 1893 р. О. Кониський заклав бібліотеку, подарувавши близько 400 книжок. Цей приклад наслідувала вся українська культурна громада. У 1895 р. М. Грушевський налагодив обмін книжками з іншими науковими установами. У результаті цього бібліотека НТШ стала однією з найбільших українських книгозбірень. З 1893 р. інтенсивно почав поповнюватися музей товариства.

У 1897 р. НТШ очолив М. Грушевський. Прагнучи поставити товариство на академічні рейки, він у 1898 р. змінив статут. У новому статуті було закладено поділ на дійсних членів – осіб високої наукової кваліфікації та звичайних членів, які не мали особливих заслуг перед наукою, але бажали нею займатися. Перші 32 дійсні члени НТШ (12 у першій секції, 10 – у другій і 10 – у третій) були обрані на загальних зборах 1 червня 1899 р., згодом дійсних членів обирали секції і додавали їхні кандидатури на затвердження. Лише дійсні члени мали право обіймати керівні посади, що забезпечувало ведення справ на належному науковому рівні. Членами НТШ обиралися також іноземні вчені. Першими з них стали відомий хорватський філолог Ватрослав Ягич (1838–1923) та російський історик літератури Олександр Пипін (1833–1904).

Уведення в дію статуту 1898 р. надало наснаги усім секціям НТШ. Історико-філософська секція, очолювана М. Грушевським, згуртувала в своїх лавах відомих українських істориків С. Томашівського, І. Джиджору, І. Кри- п’якевича, М. Кордубу, В. Герасимчука, І. Кревецького, О. Терлецького. У 1895 р. М. Грушевський очолив створену ним у межах секції археографічну комісію, яка мала видавати літописи та хроніки, матеріали з історії літератури, етнографії, юриспруденції, церкви та освіти в Україні. З 1895 р. почали

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 203

виходити серії «Джерела до історії України-Руси» та «Пам’ятки українськоруської мови та літератури». Перебравши на себе в 1894 р. випуск «Руської історичної бібліотеки», НТШ опублікувало цінні монографічні праці В. Антоновича, О. Єфименка, М. Костомарова, Я. Шульгіна, І. Линниченка та ін.

У історико-філософській секції працювали археологічна (Я. Пастернак, Ю. Полянський, І. Раковський та ін.) і статистична (С. Баран, М. Гехтер, С. Дністрянський, В. Дорошенко, М. Лодзинський, Я. Шульгін та ін.) комісії. Саме в цей період коштом НТШ почали виходити фундаментальні праці М. Грушевського «Історія України-Руси», «Розвідки і матеріали до історії України-Руси», завдяки яким він став найвідомішим істориком України. У 1904 р. у Санкт-Петербурзі М. Грушевський надрукував статтю «Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного сло- в’янства», в якій сформулював концепцію самостійного розвитку українського історичного процесу.

Вагомими були досягнення НТШ у галузі філології, зокрема літературознавства. У цій царині наук провідне місце зайняв І. Франко (1856– 1916). У 1899 р. він очолив філологічну секцію, до якої входили О. Огоновський, О. Кониський, К. Студинський, М. Возняк та ін. З 1899 р. почав виходити «Збірник філологічної секції НТШ».

До складу етнографічної комісії, головою якої став В. Гнатюк (1871– 1926, з 1898 р. – генеральний секретар НТШ), входили Ф. Вовк, І. Франко, Ф. Колесса. Комісія провела низку антрополого-етнографічних досліджень, результати яких друкувалися в «Етнографічному збірнику» та «Матеріалах до української етнології». В. Гнатюк навколо комісії зосередив кілька сотень збирачів фольклору. Вони надсилали йому свої записи, які в його упорядкуванні друкувалися у «Етнографічному збірнику» (22 томи) та «Матеріалах до українсько-руської етно-логії» (12 томів). Підсумком багаторічних етнографічних експедицій стала підготовлена В. Шухевичем (1849–1915) фундаментальна п’ятитомна монографія «Гуцульщина» (1899–1908), в якій висвітлено етнографічну характеристику гуцулів.

До складу математично-природничо-лікарської секції ввійшли 54 члени, керівником обрали природознавця, філолога і письменника І. Верхратського (1846–1919). Серед членів секції були представники різних наукових напрямів: математики В. Левицький, П. Огоновський, К. Глібовицький; хімії І. Горбачевський, Р. Залозецький; фізики І. Пулюй, М. Пильчиков. Їхні наукові досягнення є вагомим внеском у світову науку.

У 1898 р. при секції створено лікарську комісію, головою якої обрали Ш. Сельського (1852–1920), а заступником Є. Озаркевича (1861–1916) – відомі медики та громадські діячі. Праці членів лікарської комісії друкувалися українською мовою в «Збірнику математично-природничо-лікарської секції», спеціальними ви-пусками «Лікарська частина». Твори медиків, як і інших природознавців НТШ, – математиків, хіміків, фізиків, що публікувалися у «Записках» та «Збірнику», звернули увагу наукової громадськості на недосконалість тогочасної української наукової термінології. Це розуміли насамперед самі автори наукових робіт, що і пояснює активну роботу І. Верхратського, В. Левицького, І. Горбачевського та інших членів секції над

204

Розділ 6

В історії української науки і культури НТШ – яскравий приклад добровільного наукового об’єднання, яке вирішувало проблеми гуманітарних та природознавчих напрямів. До утворення в Києві Українського наукового товариства (1907), НТШ відігравало роль неформальної національної академії наук. Створена в 1918 р. Українська Академія Наук запозичила від нього організацію, структуру і високий рівень досліджень.

Уроки Першої світової війни важливу роль у збереженні і розвитку української культури відіграла перша національна військова формація – легіон Українських січових стрільців (УСС). На початку 1915 р. при легіоні було відкрито «Пресову квартиру», завданням якої було збереження матеріалів з історії УСС та об’єднання людей з літературно-мистецьким хистом. При Коші УСС діяла бібліотека, курси для неписьменних, стрілецька гімназія, відбувалися періодичні читання лекцій з історії України тощо.

Пресова квартира розгорнула інтенсивну роботу в фотографії, малярстві, музиці, скульптурі та різьбярстві. Серед художників у рядах УСС були: О. Курилас, випускник Краківської академії мистецтв, – намалював близько двох сотень стрілецьких портретів; Л. Гец – автор численних акварелей і малюнків; О. Сорохтей – художник-карикатурист.

Улітературі УСС розвивали спогади та нариси: В. Дзіковський («Різдвяні свята УСС 1914», «З внутрішнього життя Українського січового війська»), Р. Купчинський («На Галич!»), Д. Вітовський («Похорон стрільця»), М. Угрин-Безгрішний («Живі картини…») та ін. Серед поетів-усусів особливо плідно працювали Р. Купчинський, А. Лотоцький, Л. Лепкий.

Усередовищі УСС розвивалась і видавнича справа: «Вісник Пресової квартири УСС», «Антологія стрілецької творчості», збірка пісень – «Стрілецьким шляхом. 1914–1916» та інші видання.

Особливо впливала просвітня робота, яку УСС впродовж 1914–1918 рр. проводили в Закарпатті, Галичині, Волині, Наддніпрянщині та Буковині. У цьому контексті УСС відновлювали діяльність «Просвіт», «Рідної школи».

створенням спеціальних наукових термінів, укладанням словників, написанням оригінальних українських підручників.

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 205

6.2.2.Література, театр і музика

УГаличині ознаки нової літератури активно формували члени «Руської трійці», – М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький,

на Закарпатті – О. Духнович (1803–1865), а на Буковині – Ю. Федькович (1834–1888). Хоча такого літературного сплеску, як на українських землях, у складі Російської імперії не доводиться спостерігати.

Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і, перебуваючи під впливом творів передових слов’янських діячів, «Руська трійця» укладає першу рукописну збірку поезії «Син Русі» (1833). У 1834 р. підготовили до видання фольклорно-літе- ратурну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.

Стараннями «Руської трійці» було видано альманах «Русалка Дністрова» (1837 р., Будапешт), який, замість язичія, впровадив живу народну мову. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель. Втім поширення «Русалки Дністрової» заборонили. Лише близько 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту конфіскували.

Матеріал альманаху поділений на чотири частини: перша частина – фольклористична («Пісні народні») відкривається науковою розвідкою І. Вагилевича «Передговор к народним русским пісням», за якою подавано зразки дум, обрядові, історичні та ліро-епічні пісні, записані в різних районах краю; друга частина – оригінальні твори видавців – «Складання», куди ввійшли ліричні поезії М. Шашкевича («Згадка», «Погоня», «Розпука», «Веснівка», «Туга за милою», «Сумрак вечерний»), його ж оповідна казка «Олена», дві поеми («Мадей» та «Жулин і Калина») І. Вагилевича і наслідування народної пісні «Два віночки» Я. Головацького; третя частина – «Переводи» – сербські народні пісні в перекладах М. Шашкевича і Я. Головацького та уривок із чеського «Корольодвірського рукопису»; четверта частина – це істориколітературний розділ «Старина» (з передмовою М. Шашкевича), де опубліковані історичні та фольклорні твори, діловий документ, бібліографічну відомість про слов’янські й українські рукописи, що зберігаються в Онуфріївському монастирі Львова та рецензію М. Шашкевича на етнографічну розвідку Й. Лозинського «Рускоє весілє».

206

Розділ 6

Помітне місце в літературному житті Західної України ХІХ ст. посідає письменник, громадський і політичний діяч, греко-като- лицький священик А. Могильницький (1811–1873). Літературну популярність він здобув завдяки поемі «Скит Манявський» (перша частина вийшла в 1849 р., остання – в 1852 р.). У ній йшлося про велич давньоруського Галича, описувалася краса Карпат і стародавня слов’янська міфологія. Відомою є його балада «Русин-вояк» (1849).

На увагу заслуговує галицький поет, письменник, драматург, політичний діяч, журналіст, видавець та греко-католицький священик І. Гушалевич (1823–1903). 1848 р. у Перемишлі вийшла перша його збірка віршів «До моєї батьківщини», у 1852 р. він публікує другу збірку поезій «Квіти з Наддністрянської левади», а в 1881 р. виходить у світ третя збірка «Галицькі відголоси». Опублікував текст «Слова о полку Ігоревім» з примітками і передмовою, в якому доводив справжність пам’ятки.

Письменник романтичного напряму Ю. Федькович (1834– 1888) був одним з найпомітніших творців української культури на Буковині. Серед його поетичних збірок виділяють «Поезії» (1862), «Поезії» (1862-67), «Поезії» (3-й том 1867–1868), «Дикі думки»

(1876) та ін. Найвдалішою є його історична драма «Довбуш», яку ставили на сценах галицького і буковинського театрів.

У 1870–1890-х рр. розкрився талант І. Франка (1856–1916) – поет і прозаїк, драматург і літературний критик, історик і теоретик літератури, творець новітньої української преси, перекладач, письменник, громадсько-політичний діяч тощо. Це людина, яка поєднувала багатогранність літературних, наукових та суспільних інтересів з новаторством і масштабністю загальнолюдської проблематики. Він один із небагатьох у світі авторів, який вільно писав трьома (українською, польською, німецькою) мовами, а перекладав з 14 мов. Літературна і наукова спадщина І. Франка багата і різноманітна. Вона становить близько п’яти тисяч публіцистичних та наукових творів.

І. Франко автор поезій, які увійшли до збірок «З вершин і низин»

(1887), «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1897), «Із днів журби» (1900);

збірників оповідань «Галицькі образки» (1885), «У поті чола» (1890) та ін. Серед його найвідоміших творів – вірші «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора, не пора…» (1880, згодом став одним із національних гімнів); поема «Мойсей» (1905); повісті «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут»

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 207

На кінець ХІХ ст. припадає становлення когорти талановитих письменників і поетів: В. Стефаника (1871–1936), О. Кобилянської

(1863–1942), Л. Мартовича (1871–1916), М. Черемшини (1874–1927).

Західноєвропейський модерністичний напрям у літературі характерний для творчості П. Карманського (1878–1956), В. Па-

човського (1878–1942), О. Луцького (1883–1941) та інших. У 1907 р.

вони організували гурток «Молода муза», який оприлюднив свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі.

З 1860-х рр. з літературою тісно був пов’язаний український театр, який в Галичині почав співіснувати з австрійським і польським. Ініціатором, автором статуту та основним сподвижником відкриття українського народного театру у Львові був Ю. Лаврівський. У кінці 1861 р. йому вдалось відкрити українське товариство «Руська бесіда», при якому мав діяти театр. Для цього при товаристві створено театральний відділ, який працював над підготовкою репертуару і акторського колективу. Під опікою відділу діяв аматорський театр. Основу аматорського театру склали студенти Львівської духовної семінарії. Вони, крім постановки вистав, з ініціативи Ю. Лаврівського, займалися перекладами з ні-мецької і польської мов літературних, драматичних творів на українську.

Дозвіл на відкриття театру при «Руській бесіді» було надано в лютому 1864 р., з умовою, що керівництво подбає, щоб на рік ставилось не менше 40 вистав. Управління театром було доручено режисеру О. Бачинському (1833–1907), який приїхав до Львова на запрошення театрального відділу з Житомира в кінці 1863 р. У Житомирі він був директором польського театру. Офіційне

(1883), «Основи суспільності» (1895), «Для домашнього вогнища» (1897), «Перехресні стежки» (1900); драма «Украдене щастя» (1893), казка-поема для дітей «Лис Микита» (1890). З-під його пера вийшло кілька десятків історичних праць, публікацій джерел, рецензій тощо. Зокрема, перша в українській історіографії праця у жанрі історичної біографії «Життя Івана Федоровича та його часи» (1883). За своє життя І. Франко пройшов складну світоглядну еволюцію. У другій половині 1890-х рр. перейшов від заперечення до повної підтримки ідеї політичної самостійності України (рецензія 1896 р. на книгу Юліана Бачинського «Україна irredenta» та стаття «Поза межами можливого» 1900 р.). Окрему епоху в розвитку української літератури становить проза і драматургія І. Франка. Використавши здобутки світової класики, письменник збагатив українську прозу новою проблематикою та образами.

208

Розділ 6

відкриття першого українського народного театру в Західній Україні відбулось 7 березня 1864 р.

Широке визнання здобули Буковинський народний театр (1897 р.), організатором і керівником якого був актор І. Захарко, та Гуцульський театр (1910 р.), заснований Г. Хоткевичем (1877–1938).

З середини ХІХ ст. розгорнув діяльність галицький композитор М. Вербицький (1815–1870). Особливо плідною була його творчість у галузі хорової та театральної музики. Він був одним із перших композиторів-професіоналів у Галичині, автор хорових вокальних, інструментальних творів, серед яких: оперети «Гриць Мазниця», «Школяр на мандрівці» (1849); мелодрама «Підгоряни» (1864); хори «Заповіт», «Поклін», «Думка»; 12 симфоній-увертюр (1855–1865), солоспіви, два полонези, вальс. У 1863 р. написав музику на вірш П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» (з 1992 р. – Державний гімн України).

Значна роль у становленні композиторської школи, музичних і співацьких товариств у Галичині належала А. Вахнянину (1841– 1908): у 1891 р. заснував товариство «Боян», яке в Галичині до 1939 р. мало 25 філій; 1901 р. у Львові засновує «Союз співацьких і музичних товариств», на основі якого в 1903 р. відкрив Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка (на 1939 р. у Галичині працювало 19 філій). А. Вахнянин брав участь у нотно-видавничій справі, виступав у пресі зі статтями на музичні теми, був організатором і

Урочисту частину відкриття театру розпочав привітальним «Прологом» відомий галицький літературознавець, перший історик української літератури О. Огоновський (1833–1894). Театральне життя розпочато виставою «Маруся» за повістю Г. Квітки-Основ’яненки в постановці О. Бачинського, а основу театральної трупи склали актори аматорського театру. 5 травня 1864 р. О. Бачинський поставив виставу «Назар Стодоля». На початку 1870 р. рішенням Галицького крайового сейму театр перейшов на державне забезпечення. У виборі репертуару колектив театру орієнтувався на твори кращих драматургів України. Для підвищення професійного рівня театральних вистав багато зробив М. Кропивницький, який 1875 р. працював режисером театру «Руської бесіди» у Львові. Багато зусиль для піднесення театральної культури доклав І. Франко. У 1905 р. до Львова прибув М. Садовський, який запросив працювати сюди зірку української сцени М. Заньковецьку й згуртував у театрі інших талановитих акторів. Крім того, на цій сцені почав робити перші професійні кроки Лесь Курбас. Український народний театр товариства «Руська бесіда» ставив опери «Запорожець за Дунаєм» (1881), «Різдвяна ніч» (1890).

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 209

диригентом багатьох аматорських хорів. У доробку А. Вахнянина опера «Купало» (1870–1892) та багато вокальних творів.

На початку XX ст. у Львові розпочав творчу діяльність С. Людкевич (1879–1980) – визначний український композитор, музикознавець, фольклорист і педагог. У 1905 р. виходить у світ перша частина його знаменитої кантати-симфонії «Кавказ» (на слова Т. Шевченка), у якій композитор оспівав борців за національне визволення, створив образ нескореного народу. Він автор праці «Галицько-руські мелодії» (1906), сприяв піднесенню музичної культури, зокрема працюючи в музичному товаристві «Боян» і Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка.

Крім того, український музичний рух концентрувався в хорах і музичних гуртках при різних товариствах та спеціальних музичних установах. Серед них церковні хори, хорові та музичні гуртки куль- турно-просвітніх товариств «Руська бесіда», «Просвіти» (у 1891 р. до статуту внесли пункт про культивування музики і співу), «Муза», музичні гуртки парамілітарних товариств «Січ», «Сокіл» та «Пласт».

За межами Львова найактивнішими осередками музичного життя були Стрий, Дрогобич, Станіславів та Коломия. До речі, у Станіславові в 1902 р. було відкрито першу в Галичині українську музичну школу.

На Буковині першим фаховим українським композитором був С. Воробкевич (1836–1903). Він написав музику майже до сотні власних віршованих творів, що й донині фігурують як народні пісні, поклав на музику понад 20 віршів Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича, опрацьовував чимало народних пісень, створив понад 200 хорових композицій. 1877 р. він видав перший буковинський альманах «Руська хата». Вірш С. Воробкевича «Мово рідна, слово рідне», покладений на музику автором, став хрестоматійним. Він створив чимало віршів та пісень для дітей («Рідна мова», «То наші любі, високі Карпати», «Веснянка», «Осінь»). Після поїздки до Києва (1874) C. Воробкевич написав два чоловічі хори «Цар-ріка наш Дніпро» та «Я родився над Дніпром, отому я козак».

Світове визнання здобули славетні співаки О. Мишуга (1853– 1922), С. Крушельницька (1872–1952), М. Менцинський (1875– 1935). Відомий виконавець, тенор з Галичини О. Мишуга виступав

210

Розділ 6

на оперних сценах Львова, Києва, Варшави, Петербурга, Берліна, Відня, Лондона. Мав дружні стосунки з відомими культурно-гро- мадськими діячами Наддніпрянщини – М. Лисенком, М. Старицьким, родиною Косачів. Виступав популяризатором української музики і пісні. Живучи за кордоном і успішно гастролюючи по багатьох країнах світу, О. Мишуга віддавав великі кошти на розвиток національної культури, допомагаючи М. Павлику та І. Франкові. Великі пожертви надавав музичному інституту ім. М. Лисенка та робітничій бурсі у Львові.

Гордістю української культури є творчість видатної оперної співачки С. Крушельницької. Після закінчення Львівської консерваторії (1893) вона стала солісткою оперного театру у Львові, підвищувала свою майстерність (школу бельканто) в Мілані, у Відні вивчала оперну творчість Р. Вагнера, виступала в оперних театрах Варшави, Санкт-Петербурга, Парижа, Неаполя, Генуї, Мілана та інших міст світу. У 1894–1923 рр. майже щороку виступала з концертами у Львові, Тернополі, Стрию, Бережанах, Збаражі, Чернівцях та інших містах. Товаришувала з І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, М. Лисенком та багатьма іншими культурними діячами Галичини і Наддніпрянщини.

Тенор М. Менцинський, який закінчив Львівську консерваторію, був найкращим у Європі виконавцем головних партій в операх композитора Р. Вагнера. Взагалі у свій час він вважався феноменом оперного співу. Виступав в оперних театрах Німеччини, Швеції, Франції, Італії. М. Менцинський був щирим пропагандистом української піснетворчості й музичної культури в кращих театрах Європи.

С. Крушельницька мала лірико-драматичне сопрано, її голос був феноменальним за силою звучання, величиною діапазону (брала близько трьох октав), оригінальністю тембру, бездоганністю дикції, зрозумілим було кожне слово, здавалося, що вона не співає, а говорить. У неї був колосальний репертуар: 63 партії з 61 опери, сольні номери з творів кантатно-ораторіального жанру, численні камерно-вокальні твори, опрацювання народних пісень, які виконувала восьми мовами. Успіхи С. Крушельницької на оперних сценах світу були успіхом і визнанням української музики й мистецтва.