Istoriya_Ukrayinskoyi_Kulturi

Українська культура періоду бароко…

141

які ймовірно творив чернігівський різьбяр по дереву Григорій. Йому належить й іконостас Гамаліївського монастиря, побудованого на кошти гетьмана І. Скоропадського та його дружини Анастасії.

Однією з найкращих пам’яток першої половини XVIII ст. є іконостас церкви в селі Бездрик (Сумська обл.). На жаль, невідомо ким і точно де було його виконано. Іконостас відзначається надзвичайним багатством скульптурного оздоблення, витонченою роботою майстрів.

В українському живописі XVII–XVIII ст. відбувся подальший розвиток тенденцій, що намітились ще на зламі XVI–XVII ст. Традиційні форми церковного живопису набували все більшого національного характеру. Одночасно з церковним живописом виняткового розквіту зазнав портретний жанр. Для українського барокового живопису визначальним став вплив фламандської аристократичної школи Рубенса. Цей вплив помітний вже в двох портретах 1625 р. дітей Б. Хмельницького – Тимофія і Розанди. Системно він виявився за гетьманування І. Мазепи і зокрема в парадному портреті самого гетьмана, написаного в кінці XVII ст. невідомим художником. Більшість парадних портретів козацьких полковників місцеві майстри написали в реалістичній манері. На жаль, до нашого часу дійшла незначна їх частина.

У другій половині XVII ст. найбільшою школою іконописців і граверів була школа Києво-Печерської лаври, для якої на роль наставників запрошено італійських майстрів. Найвідомішими зразками київської школи монументального живопису є розписи Успенського собору і Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі. Так, фреска «Трійця» з Троїцької церкви вирізняється м’якою, пастельною формою письма, чуттєвістю, плавністю ліній. Драматичні ж сюжети, особливо сцени страстей виконані з передачею відповідного неспокійного напруження.

міщених у ньому 64 ікон, 42 образи нижніх ярусів мали позолочені ризи, 22 були оздоблені срібними вінцями. У 1748 р. київський майстер-золотар М. Юревич зробив ажурні срібні царські врата для головного іконостаса. Майже в усіх дванадцяти вівтарях собору престоли були оправлені сріблом, а майстерно вирізьблені дерев’яні іконостаси в прибудовах були позолочені. В деяких іконостасах царські врата викарбувані із срібла. Наприкінці ХІХ ст., у зв’язку із затвердженням нового проекту живописних робіт у храмі, від головного іконостаса ХVІІІ ст. залишився лише його нижній ярус.

142

Розділ 5

У другій половині XVІІІ ст. в розвитку українського монументального живопису відбулись ґрунтовні зміни. Особливо вплив стилю західно-європейського бароко відчутний у живописному оздобленні Андріївської церкви в Києві, над яким, ймовірно, разом з О. Антроповим працював український митець Г. Левицький з сином. Крім іконостаса церкви, живописом було прикрашено й баню, поверхня якої декорована великими композиціями з зображеннями архангелів та херувимів. Зображеним постатям притаманна граціозність рухів, виразність облич.

Якісно нового вигляду набула графіка. Осередком її розвитку також була Києво-Печерська лавра, де з 1688 р. працював видатний мідеритник (гравіювання на міді) та офортист О. Тарасевич (1650– 1727). Він впровадив у книжкову графіку нову західноєвропейську техніку гравюри – мідерит і офорт, підніс професійний рівень української графіки, вимагаючи від граверів знання усіх операцій – від рисунку до друкарських відбитків. У Вільно і Києві виховав плеяду майстрів: Л. Тарасевич, І. Щирський , С. Ялиновський, Д. Галаховський, І. Реклинський, І. Стрельбицький, З. Самойлович, М. Семенів та ін.

До київського періоду його творчості належать книжкові ілюстрації, тезові аркуші, барокові композиції, релігійні сюжети. У 1670-х рр. у Глуську (Білорусь) виконав 40 мідеритів до авґсбурзького літургічного календаря О. Полубинського «Rosarium» (1672–1677), портрет віленського єпископа М. Слупського (1677). У 1683 p. виконав дві гравюри до краківського видання Ф. Бартошевського «Philosophia rationalis …». Твори О. Тарасевича виконані у бароковому стилі західно-європейського зразка (алегоричність, багатство символів та геральдичних знаків). У Києві виконав ілюстрації до книги «Три вінці молитовні» (1688), два аркуші до панегіриків на честь Варлаама Ясинського, портрети князя В. Голіцина (1690), архимандрита В. Вуяховича і архиєпископа Л. Барановича (1693). На цих гравюрах можна помітити зв’язок з особливостями української ікони та його обізнаність з виробами народних різьбярів, ткачів та ювелірів (прикраси одягу).

До кращих робіт І. Щирського (1650–1714) зараховують 8 мідеритів до чернігівського видання панегірика Л. Крщоновича на честь єпископа Л. Барановича («Redivivus phoenix», 1683) і три мідерити до підручника риторики («Ilias oratoria», 1698) того ж автора. Найвідоміший його тезис, виконаний у традиціях іконостаса, присвячений ректору Києво-Могилянської академії П. Колачинському (1697–1702), у центрі якого, на тлі будинку академії, зображена група студентів на чолі з ректором. І. Щирський працював переважно у панегіричній графіці в техніці мідериту, яку вперше застосував у кириличному виданні твору Л. Барановича «Благодать и истина ...» (1683). Офортом і дереворитом І. Щирський послуговувався дуже рідко.

Українська культура періоду бароко…

143

5.2. Бароко в культурі західноукраїнських земель та Правобережжя

На західноукраїнських землях та Правобережжі, що після Національно-визвольної війни під проводом гетьмана Б. Хмельницького залишились у складі Речі Посполитої, розвиток національних культурних процесів не проходив так бурхливо, як на Лівобережжі. Це переважно пов’язано з тим, що мистецтво не мало такої меценатської підтримки, як на Гетьманщині. Острог і Львів як центри ренесансної української культури в добу Бароко втратили свої позиції. Із введенням Брестської унії православна церква на західноукраїнських землях значно втратила свій вплив. Уряд Речі Посполитої посилено проводив політику полонізації українського народу.

5.2.1. Стан освіти та науки

До середини ХVІІ ст. після занепаду Острозької академії на підвладних Речі Посполитій українських землях не було жодного вищого навчального закладу. Шляхетська Польща чинила опір створенню української вищої школи, яка могла б стати освітнім, науковим та культурним центром. Українська молодь змушена була здобувати вищу освіту в стінах Києво-Могилянської колегії, Краківського та інших європейських університетів.

Згідно зі статтями Гадяцької угоди (1658) між Україною та Річчю Посполитою уряд останньої обіцяв у майбутньому відкрити в Україні дві вищі школи-академії з правами, якими користувався Краківський університет: одну в Києві, а другу там, де знайдеться для неї відповідне місце. Впливові кола Речі Посполитої враховували й те, що під тиском певних політичних обставин в Україні могли утворитися власні національні університети.

Тоді ж єзуїтський орден у справі захисту католицизму в Україні покладав особливі надії на свою колегію у Львові, яка була відкрита ще в 1608 р. До середини ХVІІ ст. ця колегія занепала, але все ж єзуїти врятували її від закриття. Єзуїти розуміли можливість створення на основі братської школи у Львові університету, тому постійно домагались перетворення своєї колегії в академію. Після

144

Розділ 5

неодноразових клопотань король Ян ІІ Казимир (1609–1672) 20 січня 1661 р. підписав диплом, який надавав єзуїтській колегії у Львові «гідність академії і титул університету» з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін, присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора. Однак відразу ж після підписання диплома ініціатори створення академії стикнулись з рішучою опозицією Краківського університету та окремих впливових осіб держави, що його підтримували. Незважаючи на перешкоди, у Львівському університеті навчання велося за зразком інших європейських університетів. У 1758 р. польський король Август ІІІ

затвердив диплом від 20 січня 1661 р. Від часу заснування і до 1773 р. Львівський університет повністю перебував під контролем єзуїтського ордену. Очолював університет ректор. Навчальний заклад будував і купував нові приміщення, мав свою бібліотеку та найбільшу у Львові друкарню.

Університет складався з двох відділів (факультетів): філософського і богословського. Роль середнього навчального закладу при Львівському університеті відігравала колегія, яка була підготовчим етапом для охочих продовжувати навчання.

Історичні джерела засвідчують, що в 1667 р. на філософському і теологічному відділах навчалось близько 500 студентів, а навчальний процес забезпечували вісім викладачів. У середині ХVІІІ ст. кількість студентів збільшилося до 700 осіб, викладачів – до 15–17. Поляки становили 75 % студентів, решта були українцями та представниками інших етнічних груп.

Навчальний процес у Львівському університеті проводився за програмою єзуїтських шкіл, розробленою ще наприкінці ХVІ ст. Помітні зміни у цю програму стали вноситись лише в середині ХVІІІ ст. На відділі філософії головно вивчали філософську систему Аристотеля, яка була сукупністю логіки, фізики й метафізики. У складі фізики розглядали також елементи математики, астрономії, біології, метеорології, а в складі метафізики – питання психології та етики. Вивчали, крім цього, історію, географію, грецьку мову. На відділі філософії навчання тривало два-три роки. Після закінчення цього відділу можна було здобувати богословську освіту. На теологічному відділі навчання тривало чотири роки. Тут проходили історію церкви, Старий і Новий Заповіт, догматичне і моральне богослов’я, канонічне право, казуїстику, староєврейську мову. Всі університетські дисципліни викладали професори.

Усередині ХVІІІ ст. у зв’язку з розвитком наукових знань, сталися зміни

унавчальному процесі університету. У 1744 р. було відкрито кафедру математики, створено математично-фізичний кабінет, відкрито університетську астрономічну обсерваторію. Почали викладати польську, французьку, німецьку мови, географію та історію, як окремі предмети. Випускниками університету

Українська культура періоду бароко…

145

Після розпуску в 1773 р. ордену єзуїтів, Львівський університет було закрито. Однак незабаром кілька підрозділів єзуїтської академії стали підвалинами Йосифінського університету у Львові після того, як у 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської імперії, на чолі якої в той час був імператор Йосиф ІІ (1741–1790).

Урочисте відкриття Йосифінського університету у Львові відбулось 16 листопада 1784 р. у складі чотирьох факультетів: філософського, юридичного, медичного і теологічного.

У найбільших містах Правобережжя та Західної України продовжували діяти єзуїтські та уніатські колегії. Інтенсивний наступ католицизму призвів до закриття багатьох братських шкіл та занепаду тих, що продовжували існувати.

Після занепаду братських шкіл справу розвитку шкільництва перейняли ченці-василіяни. Василіяни організували духовні семінарії у Володимир-Во-линському, Свержні, Холмі, Радомишлі, Житомирі, Вільно, мали понад 20 своїх колегій і шкіл (в Барі навчалося 800 учнів, в Умані 700 учнів, в Овручі 400, а також у Каневі, Володимирі-Волинському, Острозі та інших містах). Після заборони в 1773 р. діяльності єзуїтів, у розпорядження василіян було передано їх шкільні будинки та майно. Доступ до навчання в таких освітніх закладах мали лише діти шляхти. У школах панувала сувора дисципліна, надзвичайно велику увагу зосереджували на релігійному вихованні. Василіянські школи піддавалися сильному полонізаційному впливу. Духовна і освітня робота василіян супроводжувалась і розвитком книгодрукування в Уневі та Почаєві.

Втім, після шкільної реформи 1776–1783 рр. на західноукраїнських землях організовано початкові та неповні середні школи, де, як правило, навчали німецькою мовою. Втім більшість дітей залишалась поза школою.

Навідміну від освітніх процесів, де не відбулось якихось особливих зрушень, архітектура, скульптура та малярство зазнали значного піднесення і збережені в багатьох пам’ятках.

були такі відомі люди, як І. Гізель, М. Слотвинський, Я. Богомоловський та багато інших.

146

Розділ 5

5.2.2. Архітектура та образотворче мистецтво

Яскравими бароковими зразками архітектури є пам’ятки ка- м’яного будівництва українських земель на захід від Дніпра, що належали до Речі Посполитої. Один з кращих в Україні адміністративних будинків – ратушу в Бучачі споруджено близько 1750 р. Над її створенням працювали архітектор Б. Меретин (р. н. невід. – 1759) та скульптор Й. Пінзель (р. н. невід. – 1761). Фасади ратуші оформлені коринфським орденом і великою кількістю скульптур (спочатку їх налічувалось 30, збереглось 9). Ратуша вражає зібраністю, витонченістю пропорцій і закінченістю деталей.

На замовлення і при фінансовій підтримці графа М. Потоцького (1712–1782), Б. Меретин та Й. Пінзель звели низку визначних пам’яток пізнього бароко, які сформували образ міста: придорожня фігура св. Іоанна (1750), міська ратуша і придорожня фігура св. Анни (1751), монастир отців Василіянів (1751–1753), Парохіяльний костел (1761–1765), церква Покрови Пресвятої Богородиці (1764).

Архітектурний стиль бароко та рококо знайшов різний вияв у чотирьох шедеврах Галичини: церкві св. Юра та Домініканському костелі у Львові, Домініканському костелі у Тернополі й Успенському соборі Почаївської лаври.

Спорудження собору св. Юра на місці середньовічної святоюрської церкви розпочалось стараннями єпископа львівського (1715–1746) і митрополита київського (1729–1746) Атанасія Шептицького. У жовтні 1744 р. завершено встановлення фундаменту для собору. Головним архітектором і будівничим Святоюрського храму став Б. Меретин. У Львові архітектор з’явився в 1738 р. і своїм талантом привернув до себе увагу фундаторів. Продовжити та довершити будівництво катедри А. Шептицький доручив своєму братові та право-наступникові, єпископові львівському Левові Шеп-

тицькому (1749–1779).

Будівельними роботами на Святоюрській горі у 1762–1764 рр. керував М. Урбаник, який у цей самий час будував Домініканський костел у Львові. З 1765 р. будівництво собору продовжив К. Фесінґер. Фактично, будівництво собору св. Юра було закінчене в 1764 р., але декоративні роботи продовжувались до 1780 року. В основі цей собор – це чотиристовпний хресто-

Українська культура періоду бароко…

147

З прилеглими приміщеннями собор св. Юра піднімається на високому пагорбі, створюючи просторову пірамідальну композицію в стилі пізнього бароко та рококо. За інтер’єрним та екстер’єрним оздоблення собор належить до найпишніших рококових храмів Східної Європи.

Митрополичі палати, які знаходяться в центральній частині осі собору, збудовані в 1760–1762 рр. за проектом К. Фесінґера (син С. Фесінґера) у стилі, який пов’язують з французьким королем Людовіком XIV (1643–1715) – поєднання бароко та класицизму.

Водночас у Львові будувався костел Домініканського монастиря (1749–1764) за проектом військового інженера Яна де Вітте. Спорудження очолював М. Урбаник, фасад закінчував С. Фесінгер. Костел будувався за європейськими зразками в стилі пізнього бароко з елементами рококо.

Домініканський костел (1749–1779) у Тернополі зведений за проектом архітектора А. Мощинського. Тернопільський костел тринефний, середній неф овальної форми, йому підпорядковані вузькі бокові нефи, перекриті півциркульними та хрестовими склепіннями.

У стилі пізнього бароко збудовано костел Святих Ігнатія Лойоли і Станіслава Костки в Кременці (1731–1743, арх. П. Гижицьким, П. Фонтана).

Свято-Успенський собор (1771–1782, арх. Г. Гофман) Почаївської лаври, що в 25 км від Кременця, – це пам’ятка перехідного періоду від бароко до класицизму.

купольний храм з бічними виступами, що разом творять тринефний прямокутник (25x22 м), до якого примикають видовжені вівтар і бабинець, що дорівнюють ширині центрального нефа. Чотири стовпи-пілони підтримують систему склепіння з головним куполом. Високе хрестове склепіння перекриває повздовжний і поперечний нефи. До входу ведуть двомаршеві сходи, декоровані скульптурою, якою прикрашений собор в інтер’єрі й екстер’єрі.

Домініканський костел у плані витягнутий хрест з овальною середньою частиною і двома каплицями з боків. Центральному овалу відповідає великий еліптичний купол з чудовим ліхтарем (перебудований 1895). Спарені колони підтримують лоджії та галереї, прикрашені дерев’яними скульптурами. Могутній барабан розчленований колонами, які підтримують купол. Урочисто величавим виглядає портал з арковим завершенням, збагаченим скульптурою. За проектом львівського архітектора Ю. Захаревича 1865 р. збудована чотириярусна дзвіниця.

Собор побудований на кошти, згадуваного вище, графа М. Потоцького та має вигляд тринефної центральнокупольної базиліки з прямокутним

148

Розділ 5

Помітною пам’яткою бароко є костел Здвиження та св. Йосипа (1752–1766, арх. Ц. Романуса), який розташований навпроти Підгорецького замку (Львівська обл.), а побудований на кошти господаря замку В. Жевуського. Храм збудований у формі ротонду в стилі італійського бароко з внутрішнім діаметром 12 м. На головному фасаді – 14-колонний портик коринфського ордеру.

Яскраву сторінку національного зодчества епохи Бароко становить дерев’яна архітектура. Якщо дерев’яне світське будівництво XVII ст. засвідчують лише описи та художні зображення, то храмове будівництво представлено низкою збережених пам’яток Волині, Галичини, Закарпаття. Кожна територія використовувала лише певні засоби будівництва, але найважливіше – у них домінує власне неповторне художньо-образне вирішення. Дерев’яні церкви будували народні майстри. Лише деякі з них залишали свої прізвища у врізаних написах над вхідними дверима.

У Галичині поширився тип дерев’яної тризрубної церкви з трьома верхами. Найвизначнішими спорудами, де найповніше і найяскравіше сконцентрувались творчі досягнення народних майстрів галицького дерев’яного будівництва, є церква св. Юра та Воздвиженська церква в Дрогобичі. Дзвіниця (1678) церкви св. Юра поєднує традиційні риси дерев’яних оборонних веж з формами храмової архітектури. Дзвіниця (друга половина XVII ст.) Воздвиженської церкви квадратна в плані, триярусна, каркасної конструкції, завершена шатром і творить образ суворої величі, нагадуючи оборонні вежі. Ці храми належать до кращих надбань дерев’яної архітектури.

До рідкісних конструкцій належить кілька церков центричного зразка, що нагадує ротонду. Прикладом може бути церква св. Параскеви в Буську (1708) – восьмигранний зруб зі шатровим восьмигранним верхом та східним п’ятигранним зрубом.

Особливо ошатна Миколаївська церква та дзвіниця (1762) у м. Кам’янка-Бузька.

вівтарним об’ємом. Нефи перекриті півциркульними склепіннями. Архітектоніка інтер’єру достатньо стримана, ближча до класицизму, на відміну від екстер’єру, де яскраво виражена декоративна насиченість.

Церква складається з квадратного центрального зруба та гранених, п’ятистінних бабинця й вівтаря. Середній зруб значно вищий від бокових, а всі

Українська культура періоду бароко…

149

Дерев’яна архітектура Івано-Франківщини – своєрідний перехід до архітектури Закарпаття. Тут більше одноверхих і хрестових у плані храмів, з обов’язковим піддашшям та шатровим завершенням: Богородична церква (1736) із дзвіницею в Тисмениці, Успенська церква (1739) – село Гвозд та інші. Більшість храмів такого зразка збудовано в ХІХ ст.

Дерев’яні церкви Гуцульщини переважно п’ятизрубні з однією банею в центрі (Ясиня, Татарів). Вони мають піддашшя на кронштейнах з великим виносом. Бойківська церква ХVIIІ ст. вирізняється високими верхами.

У Закарпатті в селах Торунь, Висока Бистра, Буковці, Іски,

Горб, Смерекове та інших збереглись невеликі лемківські дерев’яні церкви XVIII ст.

На Волині в бароковий період будувались тризрубні та п’я- тизрубні храми. Яскравий зразок волинського типу триверхової, тризрубної, рівновисоких зрубів із підкресленням вертикального членіння масивів – церква Різдва Богородиці (1772) у с. Троянівка Маневичського району.

Храми Поділля мають стильові ознаки, що утвердилися на Волині та Вінниччині. Класичним зразком є Михайлівська церква (1752) у с. Вороновиці (Вінницька обл.), тризрубна і триверха.

Розвиток архітектури сприяв піднесенню скульптури. Головним напрямом розвитку української скульптури в добу Бароко залишалася система оздоблення іконостасів. Її традиції були закладені ще на рубежі ХVІ–ХVІІ ст. і суттєвих змін не зазнали, обмежуючись лише вдосконаленням техніки виконання робіт. Основним матеріалом було дерево та камінь.

Значного поширення в другій половині XVII ст. набуває надгробна скульптура. Найцікавішими зразками є надгробок Адамові

три частини завершені високими боковими верхами на восьмериках з декоративними банями.

В основу композиції покладено тип бойківської тризрубної церкви з квадратними двочи триступеневими наметами над центральним і східним зрубами. Втім є дерев’яні церкви, які суттєво відрізняються від барокових зразків галицьких пам’яток. Класичний зразок Михайлівська тризрубна церква (1777). Яскравою ознакою цієї та їй подібних пам’яток є завершення, різні за висотою і художнім вирішенням, та дзвіниця, що висотно здіймається над притвором. Наростання верхів зі сходу до заходу.

150

Розділ 5

Кисілю (1653) у селі Низкиничах (Волинська обл.) та пам’ятник Іонну Тарнавському у Львові (1670), автором якого був львівський скульптор О. Прохенкович.

Наприкінці XVII ст. в Галичині не було своїх майстрів і для виконання скульптурних робіт запрошували митців із-за кордону. На особливу увагу заслуговує творчість А. Шлютера (1662–1714) – провідного європейського майстра пізнього бароко, директора Берлінської академії мистецтв у 1702–1704 рр., якого називали «північним Мікеланджело». У Жовкві збереглись його роботи – надгробки Якоба Собеського (батька короля Яна III Собеського) і С. Даниловича (дядька короля), що належать до найкращих зразків мистецтва того часу.

Одним з найяскравіших періодів розвитку скульптури в Україні, який засвідчує її європейський художній рівень, вважається рококо (1730–1770-ті). Якщо в скульптурі перехід від бароко до рококо чітко визначався, то в архітектурі переважали форми бароко. Декоративні прийоми рококо яскраво виявились лише в грекокатолицьких церквах Галичини.

Змінилось співвідношення між архітектурою і скульптурою. Скульптура стала невід’ємним елементом архітектурного середовища, його доповненням. Рококова скульптура характеризується видовженими пропорціями, динамікою, грандіозністю.

У 1730–1740-х рр. у Галичині творили такі відомі німецькі скульптури, як Т. Гуттер та К. Кученрайтер – автори нового скульптурного оздоблення костелу Бернардинів у Львові.

Помітним майстром в Україні був французький скульптор Й. Леблан, який прибув до Галичини в 1740 р. на запрошення князя М. Радзівіла. Й. Леблан автор скульптур з групи «Розп’яття» – статуї Марії та Йоанна Богослова (костел м. Жовкви), а також великих вівтарних статуй (костел єзуїтів у Львові). Й. Леблан та С. Фесінгер автори восьми скульптур святих на аттику костелу Здвиження та св. Йосипа в Підгірцях. Тепер скульптур сім, оскільки одну знищено в роки Другої світової війни. Крім того, Й. Леблан – автор фігур в парку навколо палацу в Рівне і, ймовірно, деяких ліпних прикрас на замку в Олеську та шістьох алегоричних фігур із Жовкви.