Проблема субстанції

Субстанція — це істинне, суттєве, у філософії XVII ст. самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. В епоху Відродження субстанція розумілась як Єдине, органічна і гармонійна єдність духовного і природного. Р.Декорт роз'єднав Єдине на дві самостійні субстанції: природу (матерію), способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність, та мислення. Для Декарта природа — це величезний механізм, вся якісна багатоманітність якого зведена ним до кількісно визначених механічних відношень, а всі закономірності — до законів механіки. Друга самостійна субстанція — особлива, духовна — мислення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мислення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже, має існувати і відповідна субстанція. Зв’язуючи ланкою між цими двома незалежними субстанціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів, синхронність усіх процесів у матеріальному і духовному світах (за Декартом ці два світи абсолютно незалежні).

У Б.Спінози субстанція — це єдність Бога і Природи, природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Таким чином, природа є і причиною самої себе. Це основна властивість субстанції. На цій основі Спіноза виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто необхідні прояви, яких, на думку Спінози, безкінечна кількість, але кінечному розуму людини відкриваються тільки два із них — протяжність і мислення. На противагу Декарту, який протиставляв мислення і протяжність, Спіноза бачить у одній і тій же субстанції два атрибути. Спіноза стверджував, що одухотворені всі речі, хоча і різною мірою. Але основна властивість безкінечного розуму — "пізнавати все ясно і виразно" — відносилася Спінозою тільки до людини. Крім атрибутів субстанція має також модуси, такі властивості, які властиві їй лише у деяких станах. Кількість модусів — незчисленна. Світ окремих кінечних речей — це світ модусів. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу.

Спіноза був переконаний, що весь світ — це математична система і він може бути до кінця пізнаний геометричним способом. У природі все підпорядковано необхідності, випадковості не існує. Але, на його думку, необхідність не виключає свободи, а, навпаки, передбачає її. Свободу Спіноза розуміє як дію за необхідністю власної природи. Свобода — це пізнана необхідність.

Один з найвідоміших філософів Європи кінця XVII — початку XVIII ст. Готфрід Лейбніц (1646—1716) свою концепцію субстанції розкриває у працях: "Міркування про метафізику" (1686), "Нові досліди про людське розуміння" (1705), "Теодицея" (1710), "Монадологія" (1714). Центром філософії Г.Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції. Монад безкінечна кількість. Кожна монада — самостійна одиниця буття, здатна до активної діяльності. Монада є духовною. Монади вічні, вони не виникають і не зникають природним шляхом. Монади є індивідуальними і неповторними, незалежними одна від одної, вони не можуть впливати на внутрішнє буття одна одної. Єдність та узгодженість монад є результатом передбаченої Богом гармонії, яка перетворює кожну монаду в "живе дзеркало Всесвіту".

Лейбніц розрізняє три види монад, залежно від їхньої досконалості, встановленої Богом: 1) найнижчі, що характеризуються пасивною здатністю до сприйняття; 2) монади-душі, які можуть мати відчуття та більш яскраві уявлення; 3) монади-духи, які характеризуються найвищим ступенем розвитку, мають свідомість, здатність до міркування та рефлексії. Кожна монада, завдяки внутрішній активній діяльності прагне удосконалення і містить у собі своє минуле, сучасне і майбутнє.

Монади самі по собі не мають просторових характеристик, тому вони недоступні для чуттєвого сприйняття, а осягаються лише розумом. Тіла ж, речі, які ми сприймаємо за допомогою чуттєвого досвіду, — це поєднання монад з матерією, що відрізняються залежно від того, з якими монадами поєднується матерія. Тіла неживої природи містять монади нижчого ступеня, монади-перцепції. Живі тіла містять монади-душі. Людина — це поєднання монад з матерією, де провідна роль належить монадам-духам. Поєднання монад з матерією не є випадковим, це результат передбаченої Богом гармонії. Лейбніц першим у філософії Нового часу робить спробу подолати механіцизм, застосувати принцип універсальності розвитку та саморозвитку, діяльності та внутрішньої активності, універсального взаємозв'язку, поєднати неживу і живу природу, тілесне і духовне, минуле і майбутнє.

У гносеології Лейбніц намагається подолати прірву між емпіризмом та раціоналізмом. Він наголошує, що не лише раціональне знання базується на логічних доведеннях, а й досвідне, емпіричне знання. На підставі цього Лейбніц доповнює відому формулу емпіризму: "немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях", словами "окрім самого інтелекту", тобто вроджених здатностей до мислення, утворення змістовних понять та ідей. Лейбніц розрізняє істини факту та істини розуму. Істини факту є результатом чуттєвого досвіду, вони справедливі лише для деяких монад. Істини ж розуму мають інтуїтивно-дедуктивний характер, незалежні від обставин чуттєвого життя і розкривають необхідне і суттєве, вони справедливі щодо всіх монад. Поєднуються ж емпірично-чуттєве та раціонально-інтуїтивне пізнання, істини факту та істини розуму в органічну цілісність, на думку Лейбніца, тією ж наперед заданою Богом гармонією.