2. Розвиток біомеханіки на сучасному етапі в Україні.

Слід визнати, що розвиток біомеханіки у світі в 50—60-ті роки значною мірою відбувався під впливом робіт М.О. Бернштейна, зав­дяки котрим були об'єднані в єдину систему знань раніше до деякої міри розрізнені й різнопланові відомості про рухові функції людини. На той час біомеханіка сформувалася як самостійна навчальна дис­ципліна, котру традиційно викладали в інститутах фізичного вихован­ня і на відповідних факультетах педагогічних вузів та університетів. Цьому сприяло видання у 1957 р. учнем Бернштейна Д.Д. Донським спеціалізованого підручника з біомеханіки, а у 1979 р. — перевидан­ня його у співавторстві з В.М. Заціорським.

На жаль, 40—50-ті роки через складність, а часом драматичність військово-політичних подій у СРСР та Європі не можна було визна­ти успішними для розвитку біомеханіки як науки та навчальної дис­ципліни. Проте необхідно відмітити, що у той важкий час фахівці з біомеханіки працювали над підручниками та посібниками, зберігаю­чи й примножуючи досягнення, накопичені раніше ще П.Ф. Лесгафтом.

"Теорію тілесних рухів" як самостійну навчальну дисципліну Лесгафт читав у Петербурзі починаючи з 1877 р. Після заснування Інсти­туту фізичної освіти їм. П.Ф. Лесгафта у 1919 р. проблеми теорії та іс­торії фізичної освіти та теорії тілесних рухів було об'єднано у єдиний курс під назвою "Фізична освіта", котрий стала читати учениця Лес­гафта A.A. Красуська. У 1927 р. з цього загального курсу було виділе­но курси "Теорія та методика фізичного виховання", "Історія фізичної культури" та "Теорія рухів".

Курс теорії рухів очолила Є.А. Котикова, за пропозицією котрої у 1931 р. його було перейменовано на курс "Біомеханіка фізичних вправ". У 1939 р. за її редакцією було видано перший у СРСР навчаль­ний посібник з біомеханіки фізичних вправ, а у 1963 р. — підручник "Біомеханіка фізичних вправ" Є.К. Жукова, Є.Г. Котельникової, Д.А. Семенова. У Київському державному інституті фізичної культу­ри (КДІФК) систематичне викладання біомеханіки почалося з 1960 р. при кафедрі анатомії (завідувач кафедри — П.З. Ґудзь).

Наприкінці 60-х років у КДІФК вже проводились широко­масштабні дослідження з біомеханіки. Наслідуючи традиції віт­чизняних та зарубіжних анатомів-функціоналістів, українські фахівці продовжували розвивати біомеханіку фізичних вправ. Так, у 1969 р. А.М. Лапутін розробив першу біомеханічну класифікацію опорно-рухового апарату, принципи біомеханічного моделювання його суг­лобів та окремих ланок; було сформульовано принципи аналізу так званих локомоторних механізмів. Це надало можливість на більш об'єктивній основі будувати біокінематичні схеми опорно-рухового апарату під час аналізу рухів людини. У практику вимірювань та аналізу біокінематичних характеристик Лапутіним (1970) було введено поняття про соматичну систему координат тіла людини, а також створено біокінематичні моделі хребетного стовпа людини. Анало­гічні біокінематичні моделі було розроблено для верхніх та нижніх кінцівок людини.

Удосконалювалися також інструментальні методи вимірювання рухів. Так, уперше в 1970 р. у практиці експериментальних досліджень з біомеханіки було застосовано трикомпонентні інерційні акселеро­метри (А.М. Лапутін, A.B. Чорній), багатокомпонентна гоніометрична вимірювальна система для хребетного стовпа, нижніх та верхніх кін­цівок типу "екзоскелетон" (Лапутін, 1972) та ряд інших пристроїв і технічних засобів.

Успішний розвиток біомеханіки стимулював наукову громадсь­кість до проведення на базі лабораторії біомеханіки кафедри анатомії КДІФК у 1974 р. першої Всесоюзної наукової конференції з біомеха­ніки. Підсумки цієї конференції показали, що біомеханіка не тільки стала теоретичною, фундаментальною наукою, але й почала суттєво впливати на різні галузі людської діяльності, зокрема промисловість, сільське господарство, військову справу, космонавтику, медицину та, звичайно, у фізичне виховання та спорт.

Укріплювалися творчі контакти співробітників лабораторії біоме­ханіки КДІФК і Академії наук України. Фахівці у галузі біомеханіки почали розробляти програмно-цільовий підхід в управлінні процесом формування рухів зі складною координаційною структурою. Велику допомогу у проведенні фундаментальних досліджень з біомеханіки надавали президент АН України академік Б.Є. Патон, віце-президент АН України академік В.М. Глушков, член-кореспондент АН України В.М. Малиновський та інші відомі вчені. Завдяки цьому вже у другій половині 70-х років розпочалася комп'ютеризація біомеханічних дос­ліджень. Фахівці в галузі біомеханіки спорту були залучені як здобувачі до Комплексного плану Ради з автоматизації наукових дослід­жень при Президії АН України на 1981—1985 pp. (керівник — А.М. Лапутін). У результаті виконання цього плану було розроблено автоматизовану систему управління спортивно-технічним навчанням та руховим удосконаленням (АСУ СТНРУ).

Наприкінці 70-х — початку 80-х років у лабораторії біомеханіки А.М. Лапутіним та A.B. Поповим було розроблено спеціальний гравіта­ційний костюм для моделювання різних умов зовнішніх та внутрішніх динамічних взаємодій тіла людини у процесі спортивного тренування.

У 1981 р. в КДІФК було створено першу в Україні кафедру біо­механіки. Очолив її А.М. Лапутін. Цей організаційний момент спра­вив великий позитивний вплив не тільки на розвиток біомеханіки як науки, як синтетичної системи знань, але й на формування її як нав­чальної дисципліни, а монографія Лапутіна "Навчання спортивних рухів" (1986) стала узагальненням результатів багаторічної роботи у цьому напрямі.

У 80-ті роки почали розробляти новий науковий напрям у галузі вивчення рухів людини — "дидактичну біомеханіку". Це допомогло узагальнити досвід викладання рухів у різних галузях професіональної рухової діяльності людини й на такій основі створити методологію ефективної побудови педагогічного процесу.

Тривав подальший розвиток біомеханічних досліджень з різних ви­дів спорту завдяки працям науковців, зокрема В.В. Гамалія (легка атле­тика), A.A. Тесленка (велосипедний спорт), Т.О. Хабінець (лижний спорт), O.A. Архипова (гімнастика), М.О. Носко (волейбол), В.П. Ляпі-на, З.Ю. Чочарай (вільна боротьба), В.М. Смирнова (дзюдо), A.A. Македона (вільна боротьба), В.І. Плисько, В.В. Кругова (військово-прик­ладні види единоборств), Лайуні Ріда Б. Шедлі (медична біомеханіка) та ін.

У той же період подальшого розвитку набув прикладний напрям дидактичної біомеханіки — гравітаційне тренування. Концепція ко­рекції гравітаційних взаємодій тіла людини відкрила обнадійливі пер­спективи підвищення ефективності та інтенсивності дидактичного процесу. Завдяки цьому сьогодні може кардинально змінитися не тільки методологія, але й конкретна технологія формування заданих систем рухів у руховій реабілітації, професійному навчанні та удоско­наленні складних рухових навичок у спортивному тренуванні.

У 90-ті роки за цією тематикою найбільш цікаві біомеханічні дос­лідження були проведені В.О. Кашубою (кульова стрільба), В.І. Синіговцем (клінічна біомеханіка), P.O. Зубриловим (лижні гонки, біатлон), Кхеліфа Ріадом (баскетбол), Фадхлун Мурадом (гандбол), Ю.О. Юхно, І.П. Закорко (дзюдо), Т.А. Поліщук (художня гімнасти­ка), В.І. Бобровником (легка атлетика), A.M. Ратовим (лижний спорт) та ін.

У 1996—1997рр. колектив кафедри біомеханіки Українського державного університету фізичного виховання і спорту взяв участь у спільному українсько-американському проекті "ШАТЛ-97", що пе­редбачав політ першого українського астронавта на американському космічному кораблі "Шатл". За успішну розробку та реалізацію прог­рами гравітаційної підготовки українських астронавтів до їх першого польоту на американському кораблі "Шатл" Національним космічним агентством України та Федерацією космонавтики України у квітні 1998 p. A.M. Лапутіна, Т.О. Хабінець, Ю.О. Юхна нагороджено По­чесними медалями ім. Ю. Кондратюка.

Наукова робота професора А.М. Лапутіна була відзначена Золотою медаллю ВДНГ України (1990), Золотою медаллю ім. акад. M.B. Келдиша АН СРСР та Федерації космонавтики СРСР (1990). На Міжна­родному конкурсі фундаментальних наукових досліджень у галузі біо­логії А.М. Лапутін отримав індивідуальний грант Міжнародного фонду Сороса (1995).

З середини 90-х років В.О. Кашуба під керівництвом A.M. Лапу­тіна почав розробляти новий науковий напрям у вивченні рухових можливостей людини — дослідження динаміки зміни її геометрії мас в онтогенезі.

Розвиваючи власний оригінальний напрям у біомеханіці, фахів­ці кафедри біомеханіки, використовуючи вже відомі, традиційні та широко апробовані методи дослідження онтогенетичного розвитку рухової функції людини, розробили і вдало застосували нові методи оцінки геометрії мас її тіла. Надзвичайно цінним є те, що при розробці методики об'єктивної оцінки геометрії мас організму, що розвивається, було виявлено закономірний зв'язок певних геомет­ричних параметрів розподілу маси тіла з енергетикою організму лю­дини. Це відкриває певні перспективи та можливості корекції енер­гетичного статусу організму у процесі онтогенетичного розвитку лю­дини.

Після надання університету статусу Національного кафедра роз­ширила навчальну роботу, включивши до навчального плану »викладання на п'ятому курсі зі спеціалізації "біомеханіка спорту" кінезіологію, динамічну анатомію, психомоторику, клінічну біомеха­ніку спорту, вікову біомеханіку, біомеханічний аналіз, біометрію, ергономічну біомеханіку, технічні засоби у реабілітації і рекреації та експлуатацію тренажерних систем. Усі ці предмети органічно взаємо­пов'язані. Ця єдність інтегрувалася завдяки основному об'єкту дослід­ження та викладання — рухам, руховим діям людини. У зв'язку з цим було прийнято рішення об'єднати усі навчальні предмети кафедри під спільною назвою "кінезіологія", а колишня кафедра біомеханіки стала називатися кафедрою кінезіології.