Лекції. Замки і фортеці Прикарпаття
.docРожнятів відомий із ХІІ ст., його первісну назву – Старе село – і сьогоголні зберігає одна з частин цього селища міського типу. Тут зберігся замок графа Скарбка, який було споруджено у ХІV ст.
Замок маловідомий, він був перебудований у палац, зараз у ньому міститься відділення міліції. Рішенням Івано-Франківського облвиконкому № 112 від 18 червня 1991 року споруду взято під охорону як пам’ятку архітектури місцевого значення (охоронний номер 885). На даний час у вежі колишнього палацу Скарбків знаходиться кабінет начальника Рожнятівського райвідділу УМВС.
У другій половині XVI ст. містечко Болехів і болехівські села переходять до посесора Миколи Гедзінського, який переїхав сюди з Польщі разом з обозом осадників, феодал зводить замок, два костьоли – для шляхти і простолюду. Один з костьолів будували з каменю, укріплювали як фортецю. Він мав потаємні ходи, що вели до замку.
Відомий дослідник старожитностей Прикарпаття Роман Скворій свого часу писав таке: у 1607 р. Болехів займав прямокутну, майже шестигектарну, розміром примірно 200x300 метрів площу, оточену ровом з водою, валами та дерев’яними фортечними стінами з горизонтально викладених ялинових брусів. Мури самого замку, двох наріжних костьолів (один у реконструйованому виді зберігся до сьогодні) та Долинської і Замкової брам разом з переважно дерев'яним житлово-господарським комплексом будівель вздовж внутрішніх стін становили другу оборонну лінію, яка майже суцільно з переходами оточувала ринкову та замкову площі. Замкова територія укріплювалась старим руслом Сукелі, тут були житлові і господарські приміщення, погреби, криниці тощо. Стіни фортеці зміцнювали гарматні батареї. Ряд будівель розміщувався поза валами – там жило переважно простолюддя – ті, що винесли на своїх спинах найбільший тягар підневільної праці при спорудженні міста.
Болехівський замок, поступово втрачаючи своє значення, проіснував майже двісті років, до кінця XVIII століття.
В період середньовіччя укріплювалися і монастирі. Прикладом подібної практики на Прикарпатті є широко відомий монастир у Маняві Богородчанського району.
Скит Манявський з самого початку (1611 р.) будувався не лише як монастир, але й як добре укріплена фортеця, про що свідчать вдало сплановані фортифікаційні споруди та підземні лабіринти.
Монастир розмістився в мальовничій місцевості на невеликій площині, де вміло використано для фортифікації природні бастіони: з одного боку стрімкий скелястий спад і річку Батерс, а з другого боку – гору Вознесінку. Скитська фортеця складалася з трьох веж і була обведена високими оборонними мурами. Всі ці будови були з’єднані між собою і прострілювалися з бійниць. Від гори Вознесінка посередині мурів стояла оборонна вежа з виступом до Гори. На першому ярусі на всіх її стінах, крім північно-західної, були бійничі отвори. Один з них був спрямований на подвір'я, а два інші, у виступах вежі, контролювали рів і не давали ворогам можливості добиратися їм до оборонної стіни.
Основною цитаделлю, міцним оборонним бастіоном була висока чотириярусна башта, відома під назвою “Скарбниця”. На всіх її чотирьох стінах були бійниці. Найбільша висота та кількість бійниць в ній, значна товщина мурів переконують, що висока башта панувала над всією фортецею і правдоподібно залишалась найміцнішою фортифікаційною спорудою на випадок проникнення ворогів у внутрішню частину монастиря. Невідомо, чи були бійниці на в'їзній і виїзній баштах-брамах. Але в силу фортечних умов безперечно мали якесь оборонне призначення, сліди якого затерлися під час пізнішої реставрації.
Манявський скит був обведений оборонними кам’яними стінами висотою 4 метри, товщиною до півтора метра, фортецю з одного боку захищали глибокі рови, а з другого – урвище берега річки Батерс.
1 липня 1785 року було вирішено Скит закрити. Австрія розуміла, що унія є важливим фактором, котрий від'єднує і віддалює галичан від Росії, а монастир у Маняві мав довготривалі зв’язки з цією державою. Отже, закриття Скиту зумовлювалося політичними міркуваннями. 27 вересня 1785 року святу обитель покинули останні монахи на чолі з ігуменом монастиря Ісааком Протасевичем. Відтоді монаше пристанище руйнувалося стихіями, допоки від нього майже нічого не залишилося.
З 1 червня 1970 року цілих десять років тривала реставрація пам'ятки. Частково відновлений монастирський комплекс нині використовується як музей.
Славною є історія фортець прикарпатської Бойківщини. Необхідно наголосити на тому, що пов’язана вона з турецько-татарськими лихоліттями, національно-визвольною війною українською народу середини ХVІІ ст., яка мала відгомін на Прикарпатті, опришківським рухом. Щоправда, окрім Манявського скиту, обороні споруди припинили своє існування. Є потреба відновлення і реставрації замків і фортець цього історико-етнографічного регіону.
4.1. На горі, що височіє над Галичем, розміщується старостинський замок. Свою назву він дістав від того, що у ньому перебував галицький староста – польський королівський намісник навколишніх земель.
Замок згадується як давньоруське укріплення у ХІІ ст. Він входив до системи городищ-укріплень Галич-гори, які захищали стародавнє місто з боку Дністра і розміщувалися на відстані 1-2 кілометри одне від одного. Саме украплення на замковій горі контролювало пристань на Дністрі, тому його було добре укріплено польською владою, решта ж давньоруських замків занепали.
В зв’язку з частими набігами на Галичину татарських, молдавських та угорських феодалів польський сейм вирішив укріпити новий Галич. Галицький старостинський замок на місці давньоруського попередника почали класти заново в 1367 році. До будівництва були причетними угорці, які володіли Галичем у 1370-1387 рр. Будувався і удосконалювався він майже ціле століття. Уже наприкінці ХV ст. це була могутня фортеця із земляними валами та дерев’яним частоколом з гарнізоном із тисячі чоловік і вогнепальною зброєю. Однією з функцій замку стала оборона місцевої пристані, яка проіснувала тут аж до кінця XVII чи початку XVIII століть.
Дністром із Галича на Чорне море тоді багато вивозилось дерев’яних виробів, у першу чергу ґонтів. Крім того, у цій міцній фортеці перебували старостинська служба, королівська місцева адміністрація, зброя в арсеналі. На сторожі замку, як і всього королівського староства, стояв майже тисячний військовий гарнізон. Польський король Владислав Ягайло в 1436 р. віддав його “навічно” молдавському правителю взамін на Покуття, але пізніше після війни Польщі з Молдавією замок знову перейшов у руки старих господарів. У 1490 р. його здобули селянські повстанці Мухи.
Замок постійно відновлювався і перебудовувався непосильною підневільною працею українських передміщан Галича і приміських королівських селян Галицького староства; сюди завозився будівельний матеріал і дерево з королівських лісів та камінь з-над Дністра і дністровських каменоломень. Нелегка то була праця для селян і міщан.
Як видно з королівської люстрації Галицького староства 1565-1566 рр. селяни Більшівців, Вікторова, Дегова, Дубівців, Підгороддя, Угринова, Хоросткова, Ямниці зобов’язані були завозити дерево “з тих сіл кожного року до Галича на будівництво замку”. За даними тієї ж люстрації, 10 міських шевців платили чинш “на замкову потребу”. Згадуються в люстрації “слуги замкові”, які працювали тут і обслуговували старостинську адміністрацію. З люстрації 1565 р. відомо також, що замок посідав “пасовище за Дністром”, мав пасіку з 80 вуликів, до того ж з торгового і ярмаркового на замок збирали спеціальний податок. Крім того, замок мав “два городи під замковою горою”. Селяни села Вікторова “з кожного лану повинні були привезти річно на Різдво і Великдень дерево на будову Галицького замку”. А про міщанина Олексу Сводзина з Галича сказано, що йому “відпускають тому, що вози на замку направляє”. Повинності, які стосувалися будови, ремонту й утримання замку, валів і мостів часто викликали рішучий селянський протест.
У Галицькому замку не раз розправлялися із непокірними. Тут у 1613 р. було прилюдно страчено коломийського міщанина Ференца Горбаша, який запросив на Покуття 300 запорізьких козаків, котрі здобули міста Коломию і Тлумач, перейшли ряд міст і сіл Прикарпаття, громлячи польську шляхту.
Кілька разів замок штурмували татарські орди. Підраховано, що з 1590 по 1633 рр. на місто було вчинено 29 татарських нападів. Тільки в 1612-1624 рр. степові розбійники 17 раз нападали на край, залишаючи по собі спалені села і міста.
В 1618 р. татари пошкодили Галицький замок, але через 2 роки він був відновлений і розширений. У 1621 р. татари знову напали на замок і завдали йому великої шкоди. Ґрунтовну реставрацію Галицького замку і фортеці міста здійснив у другій половині 20-х рр. XVII ст. Андрій Потоцький. Роботи було закінчено 1627 року. З дерев’яного він став кам’яним. З півночі і заходу замок був майже недоступним, а з півдня і сходу його захищали оборонні вали. Під час перевірки в 1627 р. в замку було: барило пороху, 2 бронзові гармати, 2 бронзові моздірі. Гаківниць мало бути 16, але в наявності виявилось 5.
В середині XVII ст. Галицький замок зі своїми оборонними валами, захисними мурами, міцними бастіонами, красуючись на високій горі над містом і Дністром, справляв на кожного, хто дивився із Львівського шляху, незабутнє враження. Однак, після відступу козачих військ і загонів С.Височана в період Хмельниччини, Галицький замок став центром розправ над повстанцями. Налякана грізними народними виступами, шляхта переконалася, що старостинський замок все ж таки не є надто надійним захистом від народного гніву.
В 1658 р. Галицький староста Андрій Потоцький розпочав капітальну перебудову замку. Роботами керував французький інженер Францішек Карацціні. Перебудова замку здійснювалася, коли важливу роль відігравала артилерія. Тому замок, крім потужних веж з бійницями для гармат, був укріплений валами, ровами і редутами, які дуже зміцнювали оборону твердині. На перебудову замку магнат Андрій Потоцький витратив 28.500 злотих, а на озброєння – ще 13.700 злотих – фантастична сума. Під час війни Польщі з Туреччиною в 1676 р. татаро-турецька армія під командуванням Ібрагім-паші вторглась у Галичину. Турки обложили Станиславівську фортецю і Пнівський замок, здобули Тисменицю, Єзупіль, укріплений монастир у Маняві, а 24 вересня 1676 року Галицький замок. Після кількох годин оборони комендант Галицького замку Ляховський наказав вивісити біле знамено і з усією залогою потрапив у турецьку неволю. Замок було пограбовано і дуже пошкоджено. Здобув його з наказу Ібрагім-паші анатолійський володар Хусейн. А після невдалої спроби взяти Станиславівську фортецю і Пнівський замок турки вирушили у Львівщину на Журавно, де перебував з армією польський король Ян Собєський.
Після здобуття Галича Андрій Потоцький знову наказав відбудувати замок. Та він уже не набув колишнього значення, тому що поблизу була нова твердиня – Станиславівська фортеця і центр життя Галицької землі перемістився туди.
В Галицькому замку як і в інших твердинях Прикарпаття вирувало громадське життя. У них укладалися контракти на здачу феодалом своїх земель орендарю, замкові писарі складали інвентарі, а судді судили селян, які провинилися.
У Галицькій кріпості не раз розправлялися із спійманими народними повстанцями. Тут 2 листопада 1759 року розпочався суд над опришками із загону Івана Бойчука, наступника Олекси Довбуша. Це були: Іван Варцаба, Олекса Головчук, Степан Зеленчук, Томко Ткач, Григорій Кривнюк. Після тижневої розправи їх четвертували.
У першій половиш XVIII ст. замок втрачає будь-яке оборонне значення, пустує і руйнується. До того ж частина замкової гори обвалилась і засипала внизу будинки. В 1796 р. за розпорядженням австрійського губернатора Галичини магістрат розібрав частину мурів. Будівельний матеріал пішов на побудову будинків у місті.
Під час панування Марії Терези і Йосифа II мури замку разом із вежею костела св. Катерини, висота якої досягала 13-22 метрів, стояли ще під дахом. У 1909 р. деякі з магістральних стін мали 7-12 м висоти. В 1949 р. зі стін залишилися мізерні рештки – 3-4 метри висоти. Омелян Левицький писав: “Ще 70 років тому замок був під дахом. Там в його підземеллях, засклеплених дужими зводами, купці держали в бочках мед, вино, вишняк і другі напої. Мури замкові, які зі своїми вежами і баштами торували високо над містом, подавали сильвету недоступної твердині, трудної до здобуття. Серед башт на одному розі замку виносилася вгору вежа замкової святині під титулом св. Катерини. Вежа і башти давали притулок кавкам (галкам), воронам і другим птицям, які цілими стадами обсідали його в непригоже верем’я. Їх налет на замок заповідав сніг і студінь. В протилежному крилі замку, напроти церкви Миколая, було приміщення для судових обрад. У середині замкових мурів було подвір'я. На тому подвір’ю стояв окремий будинок – помешкання старости. І все те не так ще давно було на свойому місці. А нині замок опущений, розпадається в руїну, яка заростає хабазами (бур’янами) і будяком. Камінь з підвалин витягають ремісники і приводять тим швидкий упадок мурів. І незабаром все піде в забуття, бо вже тепер молоде покоління не багато що вміє сказати про цей замок”.
До нашого часу над землею збереглись окремі фрагменти замку – частина наріжної південно-західної вежі, рештки замкової каплиці Святої Катерини, частини південних мурів, підпірно-оборонна північна стіна, сліди ескарпованих бастіонів, основа південно-східної вежі (у землі). Крім того, архівні та розвідкові архітектурно-археологічні дослідження 1991-2003 рр. дають підстави сподіватись, що під сучасною денною поверхнею знаходиться значно краще збережена підземна частина замку.
Нині Галицький замок знаходиться під охороною держави. В рамках державної програми “Замки України” тут повним ходом ідуть реставраційні роботи. їх проводять на науковій основі з використанням автентичних креслень замку 1627 року. Проектну документацію розробив Львівський інститут “Укрзахідпроектреставрадія”, а робочі креслення – його Івано-Франківська філія (головний архітектор проекту Р.Жовнірович).
При реставрації цієї пам’ятки національного значення передбачено насамперед реабілітацію кутової південної вежі, замкової каплиці Св. Катерини, реставрацію дільниці оборонного муру між вежею і каплицею. У перспективі будуть розкриті і частково відреставровані ще дві кутові вежі замку, південна стіна з в’їзною брамою, фрагменти північної і північно-західної оборонних стін. Більш далекою перспективою залишається дослідження і реставрація підземної частини замку: комор, казематів, переходів, згаданих в описах замку від 1627 року та Інвентаря 1767 року.
Після завершення реставраційної відбудови та відтворення інтер’єрів Галицький замок, без перебільшення, стане найвишуканішою пам’яткою середньовічної оборонної архітектури Івано-Франківської області. Тут планується розмістити Музей історії Галича.
4.2. Місто Івано-Франківськ (Станиславів) було засноване 1662 р. Андрієм Потоцьким і назване на честь святого Станіслава, який був покровителем двох Станіславів – батька і сина, засновника міста. Саме місто було споруджене на місці сіл Заболоття (1649 р., центральна частина) та Княгинин (1445 р., передмістя).
Село Заболоття було цікаве тим, що на його місці люди постійно жили щонайменше п’ять тисяч років – тут знайдене багатошарове поселення ще за часів трипільської культури. У села ж Княгинин своя історія: з нього походить шляхетський рід Йова Княгиницького, засновника Манявського скиту. Крім того, за легендою, тут було поховано коханку галицького князя Ярослава Осмомисла – Настю Чагрівну.
Давнє місто вигідно розміщувалося на природному пагорбі посеред боліт, а дві річки – Надвірнянська і Солотвинська Бистриці – відкривали доступ до води і посилювали оборону фортеці. Тому не дивно, що найпотужнішою з усіх твердинь на Прикарпатті стала місто-фортеця Станиславів, яку заклав на місці старовинного села Заболоття (відоме з 1437 року) магнат Андрій Потоцький. Надання Магдебурзького права нововиниклому місту у травні 1662 року і початок будівництва фортеці сприяли швидкому розвитку Станиславова, що і відзначав у своєму щоденнику 1672 року німецький мандрівник Ульріх Вердум. Він у своєму подорожньому щоденнику так описав фортецю: “Укріплення складається з шести правильних земляних бастіонів, нижче яких частокіл з поставлених сторч цілих дубів. Воєвода ще збирався наказати викопати рови й забезпечити їх зовнішніми укріпленнями. Головна лінія бастіонів має 150 стіп довжини. Ці укріплення збудував пан Франсуа Корассіні з Авіньйона, підполковник пішої гвардії воєводи... Замок, у якому він сам живе, також – лише дерев’яний. Але вже завезено балки, цеглу й кам'яні плити для іншого замку, важкої будівлі, що має звестися в південно-східному кінці міста. Місто має три брами, збудовані з каменю, на одній з них видно півмісяць”.
З часом фортеця, розташована на перехресті татарських шляхів та найбільш важливих переправ через Дністер, перетворилася на міцний оборонний пункт усього Покуття. Про те, наскільки заснування такого міста-фортеці було виправдане стратегічними, господарськими та культурними потребами людності краю, засвідчив його швидкий розвиток. Вже протягом перших років свого існування (1662-1672) Станиславів перетворився на домінуючий населений пункт Галичини, стає взірцем для інших міст Галичини та предметом захоплення навіть чужоземців.
Здобуття турками у 1672 р. Кам’янця та зайняття ними Поділля призвело до ситуації, яка значно вплинула на зростання значення міста. Кам’янець-Подільська фортеця перестала захищати східні шляхи та кордони Речі Посполитої, ворог рвався у глибину країни.
1676 р. велика турецько-татарська армія на чолі з Ібрагім-пашею на прізвисько Шайтан (Диявол) з Кам’янця-Подільського рушила на Західну Україну. Полські фортеці Ягольниця, Чортків, Бучач падала одна за одною. Лише під Бережанами завойовників спіткала невдача – родинну фортецю магнатів Сенявських турки взяти не змогли. Тоді армія вторгнення повертає на Покуття. Кінцевою метою походу було віддати завойоване Прикарпаття я турецький лен молдавському господареві Дуці. Переправившись через Дністер біля Тижнева, величезна турецька армія в перших числах вересня підійшла під Станиславів. Починається облога, яка тривала декілька тижнів. Станиславів, будучи єдиною на півдні потужною фортецею, перетворився на авангардний бастіон, здатний затримати ворога. Невеликий загін під командуванням Яна Дененмарка декілька тижнів захищав Станиславівську фортецю від турків. Оборонці вистояли, дочекавшись перемоги польського короля Яна Собєського над турками під Журавном.
Належну оцінку значення Станиславова в ту пору знаходимо в ухвалах коронаційного сейму з 1676 р., а галицький малий сейм 1680 р. визнає його “силою цілого Покуття та форпостом воєводства Руського”. А за мужність при обороні міста Варшавський сейм 1677 р. звільнив мешканців Станіславова від сплати всіх податків, за винятком королівських.
Роботи над зміцненням Станиславівської фортеці продовжувались до середини XVIII століття. В 1679-1682 роках інженер Кароль Баноє удосконалював фортецю у напрямі новозбудованого замку-палацу Потоцького. Близько 1680 року твердиня набрала поздовжнього вигляду. В 1734-1750 рр. частокіл був замінений на камінь і цеглу, а арсенал повністю перебудований. Мури були збудовані з цегли, а брами Галицька і Тисменицька з Вірменською хвірткою – з каменя. Всього налічувалося сім великих і малих фортечних бастіонів, фортецю оперезували земляні вали, за ними тяглися рови, і до міста можна було дістатися трьома довгими мостами.
Станиславівську фортецю було збудовано у формі шестикутника, залишки укріплень збереглися за кафедральним собором Святого Воскресіння (1753 р.), у провулку Фортечному. Також стоять звідтоді й численні вали – біля костелу Діви Марії (1672 р.). Всі укріплення, які збереглися донині, споруджені у 1734-1750 рр., коли дерев’яні стіни замінювалися на кам’яно-цегляні.
На території фортеці і замку були побудовані окремі будівлі з спеціальним призначенням як для оборони міста, так і для послуг воєводи та його челяді: комендатура, магістрат, казарми для гарнізону, будинки для челяді і адміністрації маєтків, стайня, возівня. У 1754 р. в арсеналі фортеці знаходилося 123 гармати, різні види ручної зброї – гаківниці, мушкети, пістолі, а також ядра до гармат.
Під замком знаходилися підземні каземати, в яких тримали ув’язнених. Тут же тяглися підземні переходи, які з’єднувалися з головними оборонними бастіонами і брамами.
Після загарбання Галичини Австрійською монархією у 1772 р. Станиславівська фортеця втратила своє оборонне значення. Імператорським патентом 1804 року знесено фортецю, засипано кріпосні рови, а вали розбирали до 1870 р.
Зараз бастіон, який розміщується за кафедральним собором, реконструюється, у ньому буде торгівельно-відпочинковий комплекс із ресторанами та сувенірними крамницями.
Отож, Станиславівська фортеця за свою двохсотлітню історію засвідчила про свою неприступність. Одна з наймогутніших твердинь Галичини неодноразового зупиняла набіги турецьких завойовників. Однак, як це було характерно і для інших фортець Прикарпаття, в австрійських час вона втратила своє стратегічне значення оборони краю і припинила своє існування.
4.3. Досі йшлося про оборонні споруди, існування яких підтверджене історичними документами. Проте наявність багатьох замків не була зафіксована в письмових джерелах, або такі не виявлені й дотепер.
Ось що, наприклад, говорить народна пам’ять про шляхетський замок в с. Старі Богородчани. За переказами г. Замчище в давнину омивалась водою з трьох сторін. З четвертої південно-західної були непрохідні ліси і високий земляний вал, що частково зберігся до наших днів. Саме він відділяє г. Саджаву від г. Замчище, зі східної сторони якої стояла висока сигнальна вежа. Точна дата побудови замку невідома. Як розповідає легенда, замок і поселення під горою заснував боярин князя Романа Мстиславовича Гремислав. За іншими версіями замок побудував шляхтич Ляхович з с. Старуня у 1555 р. На сторінках “Псалтиря” з Богородчанської церкви (берігся нечіткий запис, з якого дату побудови замку можна прочитати по-різному: 1333, 1339 або 1633 рік. Пізніше замок перейшов у власність Потоцьких.
У 1744 р. на Богородчанський замок напав загін опришків на чолі з О.Довбушем. Народні месники захопили зброю, нищили реєстри податків та орендні договори. З цією подією пов’язана назва потоку Довбушанка, який бере початок в урочищі Жбир, та джерело в західній частині г. Замчище – “Довбушева криниця”.
1849 року повсталі селяни навколишніх сіл штурмом оволоділи твердинею, вбили місцевих шляхтичів, із бійниць зняли дві гармати, а замок спалили. З того часу він не відбудовувався. Остаточно стіни замку зруйновані в період Першої світової війни.
Оригінальною історією відзначається Чешибіський замок. На підтвердження цьому цікаве міркування польського історика Олександра Чоловського (1865-1944): “Даремно сьогодні шукати в наддністрянських краях містечко з такою назвою. З роками змінилася околиця, змінилася і назва, хоча розташування залишилося те саме. Чешибісами називали спочатку теперішній Єзупіль, містечко поблизу Галича. Тут, в цьому місті, де знаходиться монастир Домініканів, на високому плоскому пагорбі стояв колись замок, який в той час називався постовим. Зведений у 50-х роках XVI ст. за краківського каштеляна Мартина Зборовського, багато пам’ятав він подій, особливо, коли ним володів син Мартина – знаменитий скандаліст Криштоф Зборовський”.
Як свідчить стара картина, захована в монастирі, до війни замок являв собою прямокутну споруду, збудовану з дерева, сторони якої зміцнювали дві чотирикутні вежі. Як такий він не відносився до ряду могутніх фортець, однак міцні дубові стіни, оснащені стрільницями військові запаси забезпечували надійну охорону від нападів, особливо з боку татар, які гналися за здобиччю і по першій же невдалій спробі здобути замок, як правило, рушали далі. Невеликий костьол, конюшні і кілька господарських будівель творили ціле обійстя замку, яке по краю пагорба оточували вертикально вбиті коли частоколу. Малий, але глибокий ставок відділяв замок від містечка, а з інших сторін невеличкий потічок Вишнівчик півколом обтікав замкове підвищення.
Тут же з північно-західної сторони прилягав великий город, а з протилежної сторони лежали хати містечка. Далі до півночі тяглася срібна стрічка Дністра, а з півдня Бистриці тлом темних, ще не торкнутих людською рукою борів мальовничий краєвид.
Власником Чешибісів, замку і прилеглих сіл на час набігів татар був ротмістр Якуб Потоцький з Потока, один з чотирьох братів, які першими поклали підвалини під майбутнє свого славного роду.
Ротмістр Я.Потоцький був представником рицарського стану. Молодість проводив у таборах і походах Стефана Баторія, де прославився не одним мужнім подвигом. В усіх боях показував безприкладний героїзм, будив подив найстаріших вояків, одним словом, війна була для нього наймилішим заняттям. Тому-то Баторій цінив енергійного ротмістра, обсипав його подарунками, а в їх числі у 1585 р. у власність віддав Чешибіси з околицями, що були сконфісковані у К.Зборовського за зраду стану.
Отримавши цей подарунок, Якуб поселяється в Чешибіського замку, який в тій місцевості був дуже важливим стратегічним пунктом, тому що “волоський шлях”, який пролягав із Снятина, тут ділився на два. Один ішов далі вверх по течії Дністра через Бурштин, Бібрку до Львова, а другий, що звався “золотим”, – через Галич вів у підгір’я до Самбірських околиць.
Після приходу австрійської влади замок занепадає. Проте залишилися залишки замку. У замку був підземний хід близько кілометра, який вів до сусіднього Маріямополя. Також у замку була чудова колекція середньовічної зброї, яку після Другої світової війни вивезли в Росію. Від замку зберігся парк із красивою алеєю. Привертає увагу старовинний дуб, під яким, згідно з табличкою, у 1920 р. відпочивав Симон Петлюра.
У Маріямполі знаходиться палац Дідушицького, який з середини ХІХ ст. є пусткою. Кошти для його реставрації не виділялися, тому споруда використовувалася не за призначенням. її орендували то військові, то фільваркова служба. В 1913 р. барон Блажовський покрив Маріямпільський палац новим дахом. У роки Першої світової війни дах згорів, завалилися ліве крило палацу, а також перекриття багатьох приміщень верхнього поверху. Згодом це призвело до руйнування стін. У 1919 р. в палаці розквартирували військовиків. Для отоплення приміщень вони вирізали більшу частину дерев великого ботанічного парку, закладеного ще в давні часи. Пошкодили вояки також верхню частину глибокої тисової криниці, про яку ходило багато легенд. У повоєнний період палацом надалі володіли Блажовські. Але вони постійно проживали в Новосілці-Язловецькій на Бучаччині і до своєї другої резиденції приїжджали дуже рідко. Між палацом Дідушицького і костелом Успіня Діви Марії ХVІ ст. стоїть будинок колишнього австрійського гарнізону – башта із вузькими стрільницями надає йому оборонного вигляду.