2.2. Патріархальна теорія

Ця теорія походження держави бере свій початок ще в Древній Греції. Родоначальником її вважається Аристотель, свої ідеї він виклав у праці «Політика».

Держава, за Аристотелем, є вищою формою людського спілкування. Сім'я як первинна форма організованої спільноти з часом розширялася і розділялася. Але в силу обставин, потреби у спілкуванні, а також під впливом економічних умов сім'ї об'єднувалися у племена, союзи племен, народності, пов'язані спільним історичним минулим. Таким чином, державна влада виникала як результат поступового перетворення влади батька у владу монарха. Він вважав, що держава виникла через розширення родового союзу: державна влада є не що інше, як розвиток і природне продовження влади родоначальника, глави сімейства, яка переходить спочатку у владу родового старійшини, а потім — у державну владу.[19, c.99]

У XVII столітті прихильником цієї концепції став англійський мислитель Роберт Філмер. Патріархальну концепції він поєднує із теологічною,тим самим обґрунтовуючи абсолютну владу. Її основую Філмер вважає влада батьківську, відповідно,виробляючи державний лад від часів Адама. Господь, створивши Адама,дарував йому владу над усіма живими істотами — і тим самим він був перший (єдиним реально абсолютним) монархом. Більш того, монархія є єдиною законною формою влади, знаходячи свій авторитет і в заповіді — «Шануй батька свого», який по відношенню до всіх своїх підданих і є монарх. Всі ж інші форми влади — і олігархічні,демократичні — є по суті форми узурпації і забуття божественного права. Монархічна влада безпосередньо виникає від Адама по праву успадкування. Слідом за Адамом успадкував старший син. Ряд патріархів послідовно передавав свою владу з покоління в покоління. Спадкоємцями цих королів є патріархи, за посередництвом яких, у порядку спадкоємства, вони сприйняли свою владу над народами. Королівські династії можуть покласти край,однак і в цьому випадку влада жодним чином не може відійти до народу — навпаки, згідно з існуючими законами про спадкування королю, що не має законного спадкоємця для своєї династії, буде наслідувати наступний за старшинством рід.

У наш час ця теорія не може бути сприйнята повністю. Проте деякі її елементи (виникнення держави з появою публічної влади, роль сім'ї в становленні державності, утвердження порядку в суспільстві шляхом підпорядкування публічній владі) варто враховувати.

2.3. Теорія суспільного договору

Теорія договірного походження держави і права пояснює появу держави суспільним договором - результатом розумної волі народу, на основі якого відбулося добровільне об'єднання людей для кращого забезпечення волі і взаємних інтересів. Окремі положення цієї теорії розвивалися в V - IV століттях до н.е. софістами в Древній Греції. «Люди, ті, що зібралися тут! - звертався до своїх співрозмовників один з них (Гіппій 460 - 400 р. до н.е.) - Я вважаю, що ви всі отут родичі, свояки і співгромадяни по природі, а не за законом: адже подібне родинно подібному по природі. Закон же, пануючий над людьми, примушує до багато чого, що огидно природі».[15,c.476]

Основою даної теорії є положення про те, що державі передував природний стан людини. Умови життя людей і характер людських взаємин у природному стані уявлялися не однозначним чином. Гоббс бачив природний стан у царині особистої волі, що веде до «війни всіх проти всіх»; Локк писав, що природний стан людини - у його необмеженій волі. Гольбах, наприклад, визначав суспільний договір як сукупність умов для організації і збереження суспільства. Дідро суть свого розуміння суспільного договору виклав у такий спосіб: «Люди швидко здогадувалися, - писав він ,- що якщо вони будуть продовжувати користатися своєю волею, своєю незалежністю і нестримно віддаватися своїм пристрастям, то положення кожної окремої людини стане більш нещасливим, чим якби він жив окремо; вони усвідомили, що кожній людині потрібно поступитися частиною своєї природної незалежності і скоритися волі, що представляла б собою волю всього суспільства і була б, скажемо, загальним центром і пунктом єднання всіх їх воль і всіх їхніх сил. Таке походження держав».[5,с.236]

Класичне обґрунтування договірна теорія одержала в працях Жан-Жак Руссо. Виходячи з історичного досвіду він прийшов до висновку, що правителі стали дивитися на державу як на свою власність, а на громадян як на рабів. Вони стали деспотами, гнобителями народу. Деспотизм, по Руссо - вищий і крайній прояв суспільних розходжень: нерівності багатих і бідних як наслідку приватної власності; нерівності сильних і слабких як наслідку влади ; нерівності панів і рабів як наслідку попрання законної влади владою сваволі. Ця нерівність стає причиною нової негативної рівності: перед деспотом усі рівні, тому що кожний дорівнює нулю. Але це уже не стара природна рівність первісних людей, а рівність як перекручування природи.

Руссо вважає, що в інтересах створення правомірного державного устрою і відновлення щирої рівності і волі треба укласти вільний суспільний договір. Головне завдання цього договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, що захищала й охороняла б загальною сукупною силою особистість і майно кожного учасника й у якій кожен, з'єднуючись з усіма, корився б, однак, тільки самому собі і залишався б таким же вільним як він був раніш». [17,с.87]

Обґрунтовуючи договірну теорію Руссо відзначає: «Кожний з нас віддає свою особистість і усю свою міць під верховне керівництво загальної волі, і ми разом приймаємо кожного члена як нероздільну частину цілого». [18, с.13]

Влада монарха є похідною не від божого провидіння, а від самих людей. Ця теза, покладена в основу договірної теорії походження держави, була найбільш яскраво і докладно розвинута Полем Гольбахом ( 1723 - 1789) у його роботі «Священна зараза або природна історія забобонів».

Виступаючи проти широко розповсюдженої в середні століття ідеї божественного походження влади королів, «які були представниками і подобою бога на землі», Гольбах пише, що в практичному плані ця ідея служила виправданням усемогутності, безконтрольності влади, сваволі монархів і їх найближчого оточення. «Гордість привілейованих людей, - відзначає автор, - одержала в силу божественного права влади бути несправедливими і веліти іншими людьми. Останні вірять, що повинні відмовитися на користь своїх панів від власного щастя, повинні працювати тільки на них, боротися і гинути в їхніх війнах. Вони вірять, що повинні безумовно підкорятися бажанням самих навіжених і шкідливих царів, яких небо послало їх у гніві своєму.

Ідея божественного походження влади монарха, констатує Гольбах, привела в багатьох країнах до того, що «государ став єдиним джерелом милостей». Він «розбещував суспільство і розділяв його, щоб панувати». При такому положенні речей «нація була доведена до незначності; власне нерозуміння зробило її не здатною забезпечувати свою безпеку, противитися заподіюваному їй злу і винагороджувати за послуги, що робляться їй; самі громадяни забули її й ігнорували і не визнавали. У кожній країні одна центральна особа запалювала всі пристрасті, приводила їх у дію для своєї особистої вигоди і нагороджувала тих, кого вважала найбільш корисним для своїх цілей».

Далі Гольбах зауважує, що «воля монарха зайняла місце розуму». Примха монарха стала законом. Милість його стала мірилом поваги, честі, суспільної пошани. Воля монарха «визначала право і злочин, справедливість і несправедливість. Злодійство перестало бути злочином, якщо було дозволено монархом». Гноблення ставало законним, якщо відбувалося від його імені. Податки йшли тільки на «божевільні витрати монарха на угамування апетитів його ненаситних царедворців».

Якби нації, настільки принижені у своїх правах і власних очах, заявляв Гольбах, «здатні були звернутися до розуму, вони, звичайно, побачили б, що тільки їхня воля може надавати кому-небудь вищу владу». Вони побачили б, що ті земні боги, перед якими вони падають, у сутності просто люди, яким вони ж, народи, доручили вести їх на щастя, причому ці люди стали однак, бандитами, ворогами і зловжили владою проти народу, що дав їм у руки цю владу». Та й самі государі, міркував далі автор, якби вони здатні були «запитувати природу і свої щирі інтереси», якби вони проснулись від сп'яніння, вони б зрозуміли, що «влада, заснована на згоді народів, на їх прихильності, на їх дійсних інтересах, набагато сильніша влади, що спирається на ілюзорні домагання». Вони б знайшли, що справжня слава полягає в тому, щоб зробити людей щасливими, справжня могутність - у тому, щоб поєднувати їх бажання й інтереси, справжнє покликання у діяльності, таланті.Аналогічних поглядів на природу влади і держави дотримувалися й інші прихильники і послідовники договірної теорії походження даних інститутів.

Заперечуючи ідеї божественного походження держави і права, Олександр Радищев (1749-1802) вважав, що держава виникає не як результат деякого божественного провидіння, а як наслідок мовчазного договору членів суспільства з метою спільного захисту слабких і пригноблених. Держава, на його думку, «є велика махіна, ціль якої є блаженство громадян».

Джон Локк (1632 - 1704) виходив з того, що всяке мирне утворення держав мало у своїй основі згоду народу. Говорячи у відомій роботі «Два трактати про правління» з приводу того, що «з державами відбувається те саме, що і з окремими людьми: вони звичайно не мають ніякого уявлення про своє народження і дитинство», Локк разом з тим докладно розвивав ідеї щодо того, що «об'єднання в єдине політичне суспільство» може і повинне відбуватися не інакше, як за допомогою «однієї лише згоди». А це, на думку автора, і є «весь той договір, що існує чи повинний існувати між особистостями, що вступають у чи державу».[13,c.286]

Теорія суспільного договору зазнає критики по різних причинах. Так договірні початки в утворенні суспільства і держави приводять до вкрай індивідуалістичного розуміння суспільного життя. При цьому особистість визнавалася над всім пануючою і все визначальною. Не особистість вважалася обумовленою суспільним середовищем, а навпаки, суспільний порядок був цілком обумовленою сваволею окремих особистостей.[9,с 184-185]

А.І.Денисов, будучи прихильником матеріалістичної теорії походження держави, писав, що «договірна теорія антиісторична, тому що в основу громадського життя кладе індивіда, людину. Разом з тим ця теорія однобічна: підкреслюючи, що історичний розвиток повинний визначаться природою людини, вона не враховує того, що людина впливає на природу і створює собі нові умови існування».

Незважаючи на те, що науковість договірної теорії оцінювалася досить неоднозначно і суперечливо, аж до повного заперечення її історичної самостійності, проте деякі аспекти даної концепції знайшли своє реальне втілення в практиці державного будівництва. Прикладом цього можуть служити Сполучені Штати Америки, що у своїй конституції юридично закріпили договір між народами, що входять у їх склад, і визначили мету цього договору: утвердження правосуддя, охорону внутрішнього спокою, організацію спільної оборони, сприяння загальному добробуту.