2.8. Класова теорія

У матеріалістичній теорії держава не нав'язується суспільству ззовні, а виникає на основі природного розвитку самого суспільства, пов'язаного з переходом від родового ладу, появою приватної власності і соціальним розшаруванням суспільства за майновою ознакою (з появою багатих і бідних) інтереси різних соціальних груп стали суперечити один одному. У нових економічних умовах, що складаються, родоплемінна організація виявилася нездатною керувати суспільством. Виникла потреба у владному органі, здатному забезпечувати перевагу інтересів одних членів суспільства в противагу інтересам інших. Тому суспільство, що складається з економічно нерівних соціальних шарів, породжує особливу організацію, що підтримуючи інтереси багатих, стримує протиборство залежної частини суспільства. Такою особливою організацією стала держава.

За твердженням представників матеріалістичної теорії вона є історично плинним, тимчасовим явищем і відімре зі зникненням класових розходжень.

Матеріалістична теорія виділяє три основні форми виникнення держави: афінську, римську і німецьку.

Афінська форма - класична. Держава виникає безпосередньо і переважно з класових протиріч, що виникають всередині суспільства.

Римська форма відрізняється тим, що родове суспільство перетворюється в замкнуту аристократію, ізольовану від численної і безправної плебейської маси. Перемога останніх підриває родовий лад, на руїнах якого виникає держава.

Німецька форма - держава виникає як результат завоювання великих територій для держави на який родовий лад не дає ні яких засобів впливу.

Основні положення матеріалістичної теорії представлені в роботах К.Маркса і Ф.Энгельса.

Представники інших концепцій і теорій походження держави вважають положення матеріалістичної теорії однобічними, невірними, тому що вони не враховують психологічних, біологічний, моральних, етнічний і інші факторів, що обумовили формування суспільства і виникнення держави. Так, вважає Шершеневич, величезна заслуга економічного матеріалізму полягає в доказі видатного значення економічного фактору, завдяки якому «у кінцевому рахунку» можна зв’язати «навіть високі і шляхетні почуття людини з матеріальною стороною його існування». «У всякому разі, - продовжує Шершеневич, - економічний матеріалізм представляє одну із самих великих гіпотез у вченні про суспільство, здатну найкраще пояснити масу суспільних явищ».[19,с. 104]

Підсумовуючи,варто зазначити,що єдиної концепції походження держави немає і не буде. Адже, кожна теорія має своє місце і роль у історичному процесі розвитку людства. Держави виникали по-різному,але найважливішу роль завжди відгравала людина.

РОЗДІЛ 3. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Поразка в холодній війні,економічні,соціальні, політичні труднощі привели до розвалу СРСР. Україна отримала шанс стати незалежною державою та вийти з-під гніту ослабленого комуністичного режиму. Появу на політичній карті світу незалежної України зумовила низка чинників:

Зовнішні чинники:

• поразка соціалістичного табору в «холодній вій­ні», порушення світового балансу сил у зв'язку з СРСР;

• помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуа­ції в СРСР;

• втрата центром контролю за подіями на місцях,

• синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках;

• поразка пут­чу, тимчасова деморалізація консервативних сил;

• намагання Росії збе­регти домінуючу роль у післяпутчовий період

Внутрішні чинники:

• існування в Україні системи формально легі­тимних органів державного управління;

• бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру;

• певна стабільність українського товарно­го ринку; активізація націонал-демократичного крила політичних сил;

• післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці;

• до­тримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажан­ня правоохоронних органів виступити проти власного народу;

• багатові­кова боротьба народу за створення власної незалежної держави.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Іс­торичний документ виняткового значення для долі укра­їнського народу — Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаче­ного Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими до­кументами, здійснюючи Декларацію про державний суве­ренітет України, Верховна Рада урочисто проголошує не­залежність України та створення самостійної української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чин­ність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення». За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна.

На підтвердження Акта проголошення незалежності Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. референдум. Він був потрібен, щоб нейт­ралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях рес­публіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. Союзне керівництво на чолі з президен­том СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладен­ня нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як розгорта­тимуться події. На всеукраїнському референдумі кожен гро­мадянин мав чітко відповісти «Так, підтверджую», або «Ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Із 37 млн. 885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного я, взяли участь у го­лосуванні 31 млн. 891,7 тис. (84,18%). Із них позитивно відпо­віли 28 млн. 804,1 тис. виборців (90,92%). Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19% громадян, у Севастополі — 57,07%; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80% виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність прого­лосувало понад 95%, у решті областей — понад 90% громадян.[2]

За результатами референдуму вже ні в кого не могло бути сумніву, чи український народ хоче мати свою са­мостійну державу. Втретє за 350 років від Визвольної війни середини XVII ст. Україна здобула самостійність. Головним завданням стало збереження незалежності й суверенності Української держави, недопущення поми­лок, зроблених на двох попередніх етапах існування дер­жавності, — у середині XVII ст. і в 1917—1920 рр.

Результати Всеукраїнського референдуму, вибори Президента України створили у республіці якісно нову політичну ситуацію. Було прискорено остаточну ліквідацію СРСР.

7—8 грудня 1991 р. на території. Білорусі (у Біловезькій пущі під Брестом) відбулася зустріч Голови Верхов­ної Ради Білорусі С. Шушкевича, Президента Російської Федерації Б. Єльцина і Президента України Л. Кравчука. Підсумком її стали офіційна констатація факту розпаду СРСР, укладення угоди про утворення Співдружності Не­залежних Держав (СНД).

21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алмати керівники Ро­сії, України, Білорусі, Азербайджану, Вірменії, Молдо­ви, Казахстану, Киргизії, Туркменістану, Узбекистану і Таджикистану підписали Декларацію про утворення СНД. Це означало, що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати; кож­на республіка стала самостійною. СНД не є державою, во­на не має наддержавних управлінських структур. Члени Співдружності є цілком незалежними державами.

Незалежність України була визнана всіма колишніми радянськими республіками, світовим співтовариством. Вона є закономірним наслідком багатовікового прагнен­ня народу. Свою незалежність Україна здобула за винятково сприятливого збігу внутрішніх та зовнішніх обста­вин. Адже демократизація суспільно-політичного життя дала можливість активізуватись національно-визвольно­му, демократичному руху, традиції якого виявилися особливо живучими. Після провалу серпневого заколоту посилились відцентрові настрої в українському суспільс­тві. Союзні органи влади втратили контроль над подіями у радянських республіках, а консервативні великодержавні сили були тимчасово деморалізовані, Компартія України опинилася під забороною. Більшість колишніх комуністів підтримала ідею незалежності. Соціально-еко­номічне життя в СРСР восени 1991 р. стрімко погіршува­лося і народні маси щиро сподівалися, що в самостійній Україні становище швидко зміниться на краще, тому теж у переважній більшості підтримали незалежність. Світове співтовариство загалом позитивно поставилось до нама­гання радянських республік здобути незалежність і не за­важало розпаду СРСР. Україна стала суверенною держа­вою без кровопролиття, мирним шляхом.

24 серпня 1991 р. вона офіційно отримала назву — Україна, що відповідає історичній традиції. Розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав. 4 вересня 1991 р. над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992 р. він отри­мав статус державного. 15 січня 1992 р. державним гімном України стала музика композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна...». 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

Проте значна частина українського суспільства так і не зрозуміла,який подарунок отримала. Недостатня демократизація населення, не рішучість політичного керівництва держави,відсутність люстрації колишніх радянських чиновників – це все привело до постійної кризи української державності.

На жаль, Помаранчева революція 2004 року не стала тим каталізатором радикальних змін у якості життя простих людей чи якості політиків. Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко перетворилися із союзників на ворогів,парламентська коаліція розвалилася,а лідер Партії регіонів Віктор Янукович став прем’єр-міністром. Україна систематично втрачала суб’єктність у міжнародній політиці через роботу п’ятої колони у парламенті та уряді. Політична «ширка» партії регіонів та блоку Юлії Тимошенко мала стати апогеєм кризи в Україні,але ним стало обрання Віктора Януковича президентом. У державі почалася епоха корупції,бандитизму та безкарності тривалістю в довгих 4 роки.

Можливим виходом із кризи для українського народу стала євроінтеграція, а саме угода про асоціацію з Європейським Союзом. Зрозуміло, що влада не збиралася підписувати її,а лише маніпулювала цими поняттями для підвищення свого рейтингу серед виборців та отримання преференції від Російської федерації. За тиждень до запланованого підписання,влада змінює свій вектор у зовнішній політиці та відмовляється від асоціації з ЄС, виправдовуючись можливими збитками для нашої економіки в розмірі 160 млрд. євро. Це стало каталізатором мирних протестів під назвою «Євромайдан», які згодом переросли в «Революцію гідності». 21 лютого 2014 року ціною сотень життів простих громадян режим Януковича був скинутий,а сам президент і його команда втекли до Росії.

Слід зазначити, що з усіх країн так званого далекого та близького зарубіжжя на сьогодні лише Російська Федерація ставить під сумнів існування України як незалежної держави, хоча формально вона визнала незалежність України і встановила з нею дипломатичні відносини, підписала з українською стороною Договір про дружбу та співпрацю. Більше того, в Будапештському меморандумі 1994 р. в обмін на відмову України від ядерного статусу та знищення її ядерного потенціалу, Росія поряд з США та Великобританією взяла на себе зобов’язання гарантувати державний суверенітет та територіальну цілісність України. Однак, незважаючи на взяті зобов’язання, в РФ склався консенсус політичних еліт та її населення щодо розвитку Росії саме як імперської держави та необхідності реінтеграції пострадянського простору, на якому б вона знову могла домінувати. Слова Володимира Путіна на саміті НАТО у Бухаресті 2008 року про те, що Україна не склалася як самостійна держава служать цьому підтвердженням. Реалізацію своєї доктрини про «русский мир» президент Росії почав,ще в 2008 році у війні з Грузією. Зараз прийшла черга до України,особливо враховуючи її слабкість через внутрішню кризу.

1 березня Україну накрила хвиля сепаратизму та воєнної агресії Російської Федерації,що привело до окупації АР Крим. Утворилася реальна загроза не тільки українській державності,а й нової холодної війни чи навіть третьої світової. Україна стала об’єктом великої геополітичної гри, «Чехословаччиною 2014 року» як її називають деякі західні та вітчизняні політологи,проводячи аналогії із 1938 роком. Так це чи не так покаже час, а поки що маємо ситуацію дуже складну для молодої української держави. Сподівання мільйонів українців направлені на те, що ми зможемо побудувати сучасну, європейську, демократичну Україну.[12]

Підсумовуючи, можна сказати, що проголошення незалежності України - подія надзвичайної історичної ваги, яку так прокоментував американський тижневик «Тайм»: «Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився». Це відправна точка відліку нового етапу історії України, що поклала початок перехідному періоду, суть якого - у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері - від тоталітаризму до демократії; в економічній - від командної до ринкової економіки; у соціальній - від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній - від класових до загальнолюдських цінностей; у між­народній - від об'єкта до суб'єкта геополітики.

Література

1. Алексеев С.С. Государство и право /C.C. Алексеев. - М., 1993 г.

2. Відомість про результати Всеукраїнського референдуму, 1 грудня 1991 р. [Електронний ресурс] // ЦДАВО України. — Ф. 1. — Оп. 28. — Спр. 144. — Арк. 6. – режим доступу до статті: http://uk.wikipedia.org/wiki/всеукраїнський_референдум_1991

3. Графський В.Г. Загальна історія держави і права / В.Г. Графський. - М.: НОРМА - ИНФРА-М, 2006. – с. 32

4. Гумплович Л. Общее учение о государстве / Л. Гумплович. - СПб., 1910.

5. Дидро Д. Соч. Т. VII / Д.Дидро. - М., 1939. - с. 236

6. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. - К., 2000.

7. Кельман М.В. Загальна теорія права / М.В. Кепельман- К., 2002. – с.306

8. Колодій О.Д. Теорія держави і права: Підруч. /О.Д. Колодій.- К., 2005.

9. Коркунов М.Н. Лекции по общей теории права/ М.Н. Коркунов. - СПб., 1894. - с. 184-185

10. Кремень В. Г. Політологія. Підручник //В.Г. Кремень. — Харків: Друкарський центр «Єдиноpoг», 2001.

11. Лазарев В.В. Общая теория государства и права / В.В. Лазарев. - М.: Юристъ, 2007.

12. Логвиненко С. Д. Геополітичні суперечності в сучасному світі / С.Д. Логвиненко // Політичний менеджмент. – 2010. – № 40

13. Локк Дж. Два трактати про врядування / Джон Локк. - К.: Основа, 2001. - 286 с.

14. Марченко М.Н. Основы государства и права / М.Н. Марченко. - М. 1992. с. 6

15. Марченко М.Н. Теория государства и права /М.Н. Марченко. - М.: Зерцало, ТЕИС, 1996. - с. 476

16. Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. — М., 1999. – с. 102

17. Руссо Ж.-Ж. О причинах неравенства / Ж.-Ж. Руссо. - СПб., 1907. - с. 87

18. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре /Ж.-Ж Руссо. - М., 1938. - с.13

19. Скакун О. Ф. Теорія держави і права / О.Ф. Скакун. - 2-е вид. -Х., 2005. – с.99

20. Спенсер Г. Основание социологии / Г. Спенсер. - СПб., 1908. – c. 33

21. Теорія держави і права / Упоряд. М.В. Кравчук. - Тернопіль, 2002.

22. Цвік М.В. Загальна теорія держави і права / М.В. Цвік. – Х.,2002. – с.101

23. Чиркун В.Е. Основы сравнительного государствоведения. — М., 1997.

24. Шершене́вич Г. Ф. Общее учение о праве и государстве / Г.Ф. Шершеневич. - М., 1978.- с. 48

25. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політ. науки) /П.П Шляхтун.- К.: Либідь, 2002. – c. 74

26. Юрій М. Ф. Політологія: Підручник / М. Ф. Юрій. – К.: Дакор, КНТ, 2006. – 416 с.