Зміст

Вступ

Розділ 1. Основні етапи становлення світової геоморфологічної науки

Розділ 2. Розвиток геоморфології в Україні та геоморфологічні дослідження

2.1. Геоморфологічна наука в Україні

2.2. Методи геоморфологічних досліджень

Розділ 3. Геоморфологія як наука. Рельєф як об'єкт геоморфології

Розділ 4. Положення геоморфології в системі наук про Землю.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Геоморфологія - це наука про рельєф земної поверхні, його походження, історію розвитку, сучасну будову (морфологію), процеси, що відбуваються за його участі (динаміку рельєфу). Відповідно, об'єктом геоморфології виступає рельєф як сукупність нерівностей земної поверхні, що утворилися внаслідок взаємодії зовнішніх і внутрішніх сил Землі. Термін геоморфологія також застосовують для для позначення геоморфологічної будови певної ділянки земної поверхні. Геоморфологія вивчає рельєф з метою пізнання законів його розвитку, динаміки, будови, та наступного використання відкритих законів та закономірностей у практичній діяльності людини із облаштування географічного простору. Досліджуючи рельєф як елемент ландшафту, у його географічній різноманітності, геоморфологія виступає як географічна наука. Водночас це історична наука, що вивчає історію розвитку свого об'єкта. Для розуміння будови рельєфу геоморфологи використовують надбання геології, фізики, хімії; планетана геоморфологія контактує із такими науками, як космогонія та астрономія, що вивчають спільні закони еволюції матерії усіх космічних тіл, зокрема планет. Через складну взаємодію зовнішніх (атмосферні, гідросферні процеси) і внутрішніх (магматизм, вулканізм, тектоніка тощо) сил рельєф характеризується значною різноманітністю, а земна кора складається із магматичних, осадових та метаморфічних порід, що не лише мають різний генезис, але по різному реагують на подальшу дію рельєфоутворюючих сил Землі. Впливають на формування рельєфу і живі організми, що прямо чи опосередковано (через відклади біогенної матерії) впливають на утворення так званих біогенних форм рельєфу. Отже, рельєф як предмет геоморфології являє собою сукупність геометричних форм земної поверхні, що утворились внаслідок її складної взаємодії з гідросферою, атмосферою та біосферою. Останнім часом на мікро-  та мезорельєф впливає і діяльність людини - антропосферні процеси.  Сам по собі рельєф, що характеризується абсолютними та відносними висотами, похилами, просторовою конфігурацією форм, також впливає на рельєфоутворення. Так, за сучасних кліматичних умов утворення льодовиків у низьких широтах стає можливим у гірській місцевості. Тому рельєф є одночасно продуктом геологічного розвитку і компонентом географічного ландшафту.  За всієї складності системи рельєфотворних чинників один з них діє завжди - це сила земного тяжіння, земної гравітації. Навіть якщо при утворенні рельєфу відбувається висхідний рух матерії, вона змушена долати дію вектора цієї сили. Тому дія зовнішніх чинників зазвичай визначається гіпсометричними характеристиками місцевості та наявними похилами поверхні.

Так, як рельєф земної поверхні формує середовище проживання людини та напрями господарської діяльності, знання про нього накопичувались ще з самого початку існування людського суспільства. Поштовх розвитку геоморфологія отримала внаслідок активізації геологічних досліджень у кінці 18 - на початку 19 століть. Певний рівень вивчення геологічних процесів та наявність у науковій спільноті теорій геологічного розвитку планети стимулювали до пояснення будови і генезису безпосередньо форм земного рельєфу. У другій половині 18 століття виникають перші вчення про фактори рельєфоутворення. Сформувалось два протилежних напрямки: в той час, як прихильники школи нептунізму (засновник - Г.А. Вернер) відводили роль головного чинника водам Світового океану і осадовим процесам, прибічники плутонізму (ініціатор напрямку - Д. Геттон) бачили причину геологічних змін у внутрішніх силах Землі. Розбіжність поглядів великою мірою пояснювалась географією проживання засновників: Вернер будував свою теорію на дослідженнях осадових порід Саксонії, в той час як Геттон вивчав магматичні породи Шотландії. У цьому спорі відносну перемогу одержали плутоністи, які ввели поняття геологічного циклу. Заради справедливості, слід відмітити тодішню роботу М. Ломоносова "Про земні шари", у якій він вперше висловив ідею про гармонійну участь як екзогенних (нептунізм), так і ендогенних (плутонізм) у розвитку рельєфу.  На початку 19 століття французький геолог та палеогеог Ж. Кюв'є висунув теорію катастроф, згідно якої короткочасні масштабні геологічні перетворення земної кори чергувались з довгими періодами відносного спокою. Причиною була необхідність пояснити раптову зміну давньої флори та фауни у суміжних шарах осадових гірських порід. Протилежні ідеї у 1830 році висунув Ч. Лайєль, який припустив, що земна поверхня повільно й неухильно змінюється під впливом різноманітних процесів, що діють, зокрема, і в наш час. Внаслідок тривалих періодів дії у часі ці процеси спричинюють масштабні наслідки. Запропоновані Лайєлем принципи отримали назву актуалізму та уніформізму.  У другій половині 19 століття розвиваються різні напрямки геоморфології в рамках геологічної науки: тектоніка, структурна геологія, вивчення будови планетарних форм рельєфу (Д.Дан, Е. Зюсс), теорія денудаційних процесів (Нікітін, Докучаєв, Сюррель, Пауелл), зледеніння (Кропоткін). Американський вчений В. Девіс розробив вчення про геологічні (геоморфологічні) цикли та концепцію пенепленізації рельєфу; В.Пенк запропонував принцип вивчення тектонічних рухів на основі аналізу рельєфу даної території. З іменами цих двох вчених пов'язане виділення геоморфології у повністю самостійну галузь знання. У 20 столітті бурхливий розвиток геоморфології продовжився. К. Марков розробив вчення про базові геоморфологічні рівні земної поверхні (абразійно-акумулятивний, денудаційний, снігової лінії та верхній денудаційний). Л. Кінг заперечував концепцію пенепленізації В. Девіса. За Кінгом, пенепленізація відбувається шляхом паралельного відступання схилів з утворенням похилих вирівнених поверхонь - педиментів. І.Герасимов та Ю. Мещеряков розвинули уявлення про морфоструктури - найкрупніші планетарні форми рельєфу, та морфотекстури - дрібніші форми. Перші утворені переважно ендогенними чинниками, другі - екзогенними. Їм же належить ідея "геоморфологічного етапу розвитку земної поверхні", що триває з мезозою. Виникла кліматична, динамічна геоморфологія, пізніше - інженерна, екологічна, прикладна. Нове дихання та оновлення методологічної бази отримала палеогеоморфологія. Бурхливо розвивалась геоморфологія морів та океанів завдяки новітньому устаткуванню дослідницьких суден.