54. Проблема модернізму і народництва в укр.Літ. Початку XX ст. Творчість «молодомузівців».

На початку ХХ ст. культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції ХIХ ст., а з іншого – йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях:

збереження національно-культурних традицій (народницька теорія);

орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури ("європеїзація", "космополітизм", "модернізм").

Традиційні тенденції в царині літератури – романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком футуризму, символізму. Так, фахівці виділяють “нову школу” української прози (М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська). І.Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком “модерним” європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу.

На початку століття в українській літературі помітне місце займали письменники, творчість яких у роки радянської влади замовчувалася або спотворювалася. Серед них В.Винниченко – прозаїк, драматург, твори якого характеризувалися різноплановою проблематикою. Б.Летант поет, прозаїк, видавець творів Т.Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського в перекладах на польську і німецьку мови. Популярністю користувався В.Пачовський, тематика творів якого досить широка: любовна лірика, історичні події минулого. Над драматичною поемою "Золоті ворота", де підкреслювалася національна ідея, В.Пачовський працював декілька десятиріч. У драмі "Сонця руїни" описані події 1663-1687 рр., даються портрети П.Тетері, Ю.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Самойловича.

Отже, головним напруженням українського художнього процесу початку ХХ століття можна назвати зіткнення, з одного боку, прагнень національного самовизначення, з другого – модернізації культури, самозбереження на засадах національної окремішності та пошуку шляхів виходу у європейський культурний простір. Проте, якщо перше з них базувалося на розробленій ще в ХІХ столітті ідеології народництва, яка зберегла своє значення в Україні до теперішнього часу, то нова культурно-мистецька парадигма модернізму так остаточно і не утвердилася в ній, то актуалізуючись в періоди певної лібералізації культури, то відступаючи під натиском ідеології “окремого шляху”.

В цьому плані відома теза філософа Ю.Хабермаса – “модернізм – незавершений проект”, наче безпосередньо стосується України, яка на собі перевірила найрадикальніший суспільний проект століття, так до кінця і не залучившись при цьому до модерністичних художніх процесів.

Якраз найбільш значущою для українського мистецтва стала перша чверть ХХ століття, коли були сформульовані ті проблеми, художні спрямування та орієнтації, які значною мірою окреслили його своєрідність.

Серед них – тяжіння до традиційних, старих або автономних художніх структур, до активного продукування – з метою самозбереження – романтично-народницької ідеології, до засвоєння й закріплення дидактичних та етнографічних форм творчості, яке, з одного боку, підтримувало стійкий інтерес до реалістичного відтворення дійсності в дусі пізнього передвижництва, а з другого – ставало ідейним підґрунтям українського національного стилю мистецтва, що спирався на ретроспективну традицію візантизму, фольклору та проторенесансу.

Отже, нова течія – модернізм – була в Україні на початку ХХ ст. як своєрідна художня реакція на певне романтичне, реалістичне й натуралістичне відображення окремих життєвих колізій. Чітко визначеної межової хронології модернізм в українських літературі, театрі і драмі не має, але основне мистецьке навантаження робилося вже тоді на одиницю, а не на спільноту, масу, общину, народ, як було в попередні часи. Власне, увага цілком спрямовувалася на людину та її особисті проблеми, на індивідуальність у контексті загального соціального розвитку. Стосовно показу людини у взаємозв’язку історичних подій, то, як надзвичайно точно про це сказала Лариса Залеська-Онишкевич, тут “...переважає недовір’я до влади та ідеологій. Реальність змішана з ілюзією, хоч усе ж таки герої шукають свою правду, чи шлях до неї”. Усі ці мистецькі ознаки найбільше виявилися в українських п’єсах, де увага в ідейно-тематичному розгалуженні та й в сюжеті зосереджується найбільше на становищі особи в навколишньому середовищі, на її душевному стані в певній ситуаційній площині, на її рішеннях при виході з екстремальних чи дуже складних соціальних ситуацій.

Творчість « молодомузівців», полеміка Івана Франка з М.Вороним.

У 1901 р. український поет Микола Вороний через "Літературно-науковий вісник" звертається до українських письменників з відкритим листом-запрошенням взяти участь в альманасі "З-над хмар і долин", що його він мав намір видати, надсилати твори, які б "могли хоч трохи наблизитися до нових течій і напрямків сучасних європейських літератур.

Сучасні дослідники історії української літератури схильні вважати цей лист М. Вороного початком українського модернізму та протистояння між ним і реалізмом в українській літературі, оскільки між М. Вороним та І. Франком відбулася полеміка в поетичній формі про мету і призначення літератури. І. Франко у вступі до поеми "Лісова ідилія" заперечував своєму "друзяці давньому", що не пісень "без тенденційної прикмети" потрібно сьогодні читачеві, а творів, де - "вогонь в одежі слова", де це слово - "правдива іскра Прометея", на що М. Вороний відповів, що як громадянин він готовий іти в бій за ідею, але як поет він понад усе ставить "творчості закони", бо "коли повсякчас битись, то серце може озлобитись", і він прагне "йти за віком і бути цілим чоловіком"

Це був пролог до українського модернізму. Справжня його сторінка почалася у Львові через кілька років, а саме в 1906-му, коли група молодих письменників заснувала журнал "Світ", а рік по тому створила літературне угруповання "Молода Муза", яке проіснувало до 1909 року. "Молода Муза" була однією з ланок у ланцюзі літературних організацій багатьох країн Європи - "Молода Бельгія", "Молода Німеччина", та ін., що проголосили своїм гаслом відмову від реалізму та служіння суспільним ідеалам. В одному з номерів журналу "Світ" стверджувалося, що "Молода Муза" репрезентує "відомий в інших напрямок декадентський, символістичний, модерністичний, естетичний - і як там ще всіляко його називають. Мета цього напрямку - служити красі".

Звідки пішла назва - сьогодні сказати важко. Михайло Рудницький твердив, що її придумав Остап Луцький, у спогадах Петра Карманського вона виводиться з новели Михайла Яцкова "Доля молоденької музи", дехто приписує її Богданові Лепкому... "молодомузівці Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Михайло Яцків, Степан Чарнецький, Володимир Бирчак, Сидір Твердохліб, Остап Луцький... Близьким до цієї групи був юний Михайло Рудницький, який починав свою літературну діяльність.

Кожен з цих письменників залишив свій - більший чи менший - слід в історії української літератури. Петро Карманський увійшов у поезію як співець "позасвітніх гомонів", смутку й розпуки, хоч згодом у його творчості звучали й патетичні та сатиричні нотки. Богдан Лепкий "молодомузівського" періоду утвердився у свідомості читачів як поет осінніх настроїв, туги за гармонією, Василь Пачовський - як співець мінливих настроїв, любовних переживань, а передовсім майстер вірша, попередник тичининського кларнетизму. Всі вони започаткували ранній український модернізм, найбільш виразним представником якого був усе ж Михайло Яцків, поетика якого близька до тогочасного західноєвропейського символізму. Новели М. Яцкова перекладено багатьма мовами, до українського ж читача творчість цього майстра психологічної прози в більш-менш повному обсязі прийшла порівняно недавно ("Муза на чорному коні").