10. Фольклорна проза. Казки.

Фольклорна проза охоплюєказки, легенди, перекази.

Казка — малий епічний жанр, корені якого сягають в усну народну твор­чість. В основу казки покладено вигадані, фантастичні чи авантюрні події. Кінцівка є переважно оптимістичною: добро перемагає зло.

Казка складається із зачину, основної частини та кінцівки.Усі народні казки починаються майже однаково: «Було два брати...», «Жили собі 1 котик і півник...» тощо. Такі початки називаються зачинами.В основній частині розповідається про події та дійових осіб. У ній часто трап- і ллються трикратні повторення найважливішої події або вчинку персонажа. Узагалі і число три часто зустрічається в казках: три брати, три сестри, три дороги та ін. Багато які казки закінчуються характерними висловами: «От вам казка, а мені бубликів в'язка», «Стали жити-поживати і добра наживати» тощо. Такі вислови називаються кінцівками..

Казки є народні та літературні.

Вже в самому слові «казка» міститься стисла вказівка на певні ознаки цього жанру: казка — від слова «казати», це те, що «кажеться», тобто розповідається. Як і багато інших епічних жанрів казка паралельно існує як у фольклорі, так і у формі авторської літературної творчості. Жанр фольклорної казки генетично сходить до міфу. Вільна вигадка, яка чимдалі, тим більше пориває з необхідністю наслідування твердо фіксованих реалій міфу, внутрішня настанова оповідача (казок) на розважальне, а не на світоглядне, пізнавальне ідейне завдання казки, — це ті чинники, з яких поступово постає жанр. Тематич­но фольклорна, як і пізніша літературна казка, поділяється на три великі групи: 1) казки про тварин; 2) фантастично-чародійні казки; 3) соціально-побутові казки.

У казках про тварин учинки звірів уподібнюються до людських, як і в байках. Це найдавніші казки.

Героїко-фантастичні казки також дуже давні. У них тісно переплітаються дійсне і надприродне. Герої цих казок — богатирі, що перемагають зміїв-людожерів, Кощія у Безсмертного,Бабу-ягу,відьом, допомагають і знедоленим.При цьому вони використовують і шапку-невидимку, і меч-кладенець, і цілющу воду тощо.

Є чимало казок, у яких діють звичайні люди, описуються різні події, предмети, явища. Ці казки називаються побутовими, бо вони відтворюють щоденне життянароду. Часто в казках цього циклу виступають персоніфіковані образи Долі,Горя,Щастя, Правди й Кривди.Казки возвеличують працьовитість,щирість та розсудливість, а висміюють — ледарство,егоїзм,зазнайство,скупість,зажерливість,брехливість тощо. Гумор і сатира — риси, притаманні багатьом казкам. Указці«Мудра дівчина»йдетьсяпроте,якпроста.селянська.дівчинка.змогла.відгадати.загадку,яку.загадав.їй.пан,апотім.виконати його.завдання,таще допомогла розсудити двох чоловіків, що прийшли до пана судитися.Казка звеличує мудрість, кмітливість і винахідливість простих людей висміює пихатість, жадібність та духовну вбогість користолюбців.

Є ще літературна казка.

11.Українська народна драма.

Весілля — одна з найвеличніших форм народної драми, в якій відбилися мораль і світогляд, родинні та суспільні стосунки українського народу на кожному етапі його розвитку, його поетичні уявлення та артистичні здібності. Весілля справляли восени, після закінчення польових робіт, але традиційно тільки до середини жовтня — до православного свята Покрови Пресвятої Богородиці (14 жовтня). У народі навіть з'явилося прислів'я: «Іде Покрова, реве дівка, як корова». Це означало, якщо дівчину не«віддали» до свята, то заміж вона вийде не раніше наступної осені. Також традиційно весілля відбувалося у неділю (у деяких регіонах святкування продовжувалося ще весь наступний тиждень). У традиційному весіллі обряди поєднувалися з драматичними дійствами, пісенними й розмовними партіями, музикою,ігрищами. У різних регіонах України весілля мало свої відмінності, але основні елементи драматичного дійства були однаковими. Як драматичний твір весілля мало постійний склад дійових осіб: молоді, їх батьки, дружки та бояри, гості (челядь). У селах завжди були знавці весільного обряду, які спрямовували хід дійства, хоча кожний учасник і сам обов'язково мав знати, що і коли говорити, співати, робити. Причому весільний обряд починався набагато раніше і закінчувався пізніше власне свята. Молода, поки ще знаходилась удома, мала сумувати і плакати за домівкою, за батьками, в такий спосіб вона виявляла їм вдячність і повагу, але у хаті молодого після весілля вона мала бути веселою, виявляти радість і задоволення, щоб не розгнівати свекруху зі свекром. Батьки молодих на святі мали виказувати пошану до гостей, любов і піклування про молодих, а мати молодої мала ходити зажурена, щоб не подумали, що вона рада позбутися доньки. Бояри — нежонаті хлопці — мали підтримувати молодого, а старший боярин разом із сватами розпоряджався на весіллі. Дружки вбирали молоду до вінця, ходили з нею запрошувати гостей на весілля, знімали з неї вінок під час обряду покриття. Свахи з обох родів плели вінки, ліпили коровай, співали. Весільне дійство складалося з таких складових частин: заручини, оглядини, сватання, запросини, коровай, гільце, дівич-вечір, весілля, комора, покриття, перезва. Заручини відбувалися задовго до сватання. Іноді батьки самі домовлялися про заручини, виходячи із господарських розрахунків, але частіше парубок з дівчиною домовлялися самі, а потім сповіщали про це батьків. Хлопець з рідним дядьком (або з батьком чи поважною у селі людиною, якщо дядька нема) йшов до батьків дівчини домовлятися про час сватання. Якщо батьки дівчини були проти, вони відмовляли, або висували умови, за яких вони погодилися б віддати свою доньку. Оглядини. Якщо хлопець був з іншого села, його батьки мали поїхати на оглядини, тобто подивитися на господарство і статки майбутньої невістки, познайомитися з її батьками. На оглядинах дівчина мала показати себе з найкращого боку, добре привітавши гостей, довести, що вона буде гарною господинею. Якщо батьки хлопця залишалися незадоволеними побаченим, вони могли заборонити йому брати за дружину цю дівчину. Сватання. Обряд сватання проходив таким чином: хлопець домовлявся з найбільш поважними людьми у селі, щоб вони були його сватами, і з ними йшов до хати дівчини. Свати тричі стукали у двері, заходили, а далі — згідно з обрядовим текстом — просили віддати дівчину («куницю — красну дівицю») за свого «князя». Дівчина при цьому мала соромитися. Якщо батьки дівчини заздалегідь були згодні, то вони обмінювалися хлібом зі сватами, пов'язували їх рушниками, а молодого — хусткою, усіх частували. Якщо не були витримані попередні домовленості з хлопцем чи батьки дівчини передумали, вони відмовляли сватам. У разі відмови сватів пригощали горілкою. В деяких випадках батьки дівчини виставляли сватам умови, за яких вони б погодилися. Тоді хлопець, виконавши умови, міг посвататися вдруге і отримати згоду. Другий спосіб відмови сватам — гарбуз. Гарбуз був найбільшим соромом для хлопця, що сватався. Отримавши гарбуза, хлопець не міг посвататися вдруге. Тому дівчина, якій була не до вподоби обрана батьками пара, у такий спосіб могла всупереч їх волі зірвати сватання. Запросини. Обряд запросин полягав у тому, що наречена з дружками або наречений з боярами ходили по селу і запрошували родичів і друзів на весілля. Зайшовши до хати, наречена або наречений кланялися господарям, цілували їм руки зі словами: «Просили батько, просили мати, і я прошу на моє весілля». Господарі цілували наречених у голову, обіцяли прийти і зичили їм щастя. Коровай. Підготовка до весілля тривала довго. У родині засватаної дівчини готували придане (віно), прибирали в хаті та садибі, готували їжу — до двадцяти страв. Особливим обрядом був обряд випікання весільного короваю. Спеціально для цього запрошували коровайниць — молодих щасливих у заміжжі жінок (від трьох до семи). Коровайницею не могла бути жінка, у якої не все гаразд у подружньому житті, яка б була розлученою або вдовою. Коровай випікали у хатах нареченої та нареченого. Процесом керував старший сват, який благословляв усі етапи випікання короваю: замішувати тісто, садовити його у піч, виймати з печі коровай та виносити в комору. Коровайниці для тіста приносили власне борошно, яйця, масло і на всіх етапах випікання короваю та інших виробів з тіста співали пісень, у яких славилося борошно з «семи хат», вода «з семи криниць» та «золоті плечі» печі. Коли коровайниці скінчали роботу, їх частували господарі, і вони розходилися. Гільце. Плетіння гільця символізувало звивання нової сім'ї. Напередодні весілля, у суботу вранці, наречена зі старшою дружкою запрошували свах та дружок вити гільце. Сидячи за столом та співаючи обрядових пісень, вони прикрашали заздалегідь приготовленими квітами, стрічками та різним зіллям зрізану гілку дерева, на кінці якої прив'язували пучок колосся. Потім гільце втикали у свіжий хліб, який стояв на столі впродовж усього весілля. Також дівчата сплітали віночки та букетики з квітів, які потім пришивали боярам до шапок. Таке ж гільце плели і бояри у хаті нареченого. На Слобожанщині окрім гільця ще робили різки. Різки — це довгі вербові прутики, які очищали, а потім, обмотавши тістом у формі листочків, висушували в печі. Здебільшого різки прикрашали паперовими квітами і цукерками, а наприкінці весілля. роздавали гостям. Дівич-вечір. Увечері напередодні весілля наречена прощалася з дівоцтвом. До її хати сходилися подруги і співали пісень про дівочу красу, молодість, про майбутню розлуку з батьками.  Весілля відбувалося у неділю. Вранці наречену готували до шлюбу: розплітали їй косу (найчастіше це робив брат), дружки вплітали в косу стрічки та монети, вкладали часник (як оберіг від напасті), одягали на наречену вінок, фату (вельйок) та найкращий одяг. Під час одягання дружки співали про красу нареченої, про її майбутнє щастя. Коли приходив молодий, наречені ставали на рушник, щоб життя було довгим і гладеньким, і їх благословляли батьки. Батьки тричі хрестили шлюбну пару іконами та приговорювали: «Бог благословляє, і я благословляю на щастя, на здоров'я, на довгі роки». Отримавши батьківське благословення, наречені в голові шлюбної процесії йшли до церкви вінчатися. Усю дорогу челядь (гості) співали пісень. Після вінчання молоді верталися до хати батьків молодої на частування. Батьки виходили їм назустріч з хлібом-сіллю на рушнику. Мати молодої, одягнена у вивернутий кожух (щоб посіви були густі, мов вовна), обсипала молодих і челядь збіжжям, змішаним з цукерками, монетами і горіхами, щоб були багаті. У хаті молоді займали найпочесніше місце — на посаді, під божницею. По праву руку від молодого сідав його рід, ліворуч молодої сідав її рід. Світилки запалювали свічки, і починалося частування. Кожну подану на стіл страву хори супроводжували жартівливою піснею про те, що «непатраними давали» курку чи гуску, а «борщ укипів на льоду». Іноді відбувалися переспіви між хорами дружок, бояр та світилок: дружки співали про ненажерливість бояр («півтора вола з'їли, на столі ні кришечки, під столом ні кісточки»), а бояри висміювали дружок або світилок: у них «зуби з редьки», старша дружка «тлуста, як капуста», інші — «кістками торохтять», свати «убогі, безногі й недолугі», а «свахи-нетіпахи», світилки, як «шпильки в сіні». До молодих і батьків співали поважних пісень. Після частування старший боярин подавав молодим хустку, вони бралися за її край і виходили у двір танцювати, а за ними йшли і всі гості. Особливе місце на весіллі посідав обряд прощання молодої з батьками та родом. Вона сама чи хор співали прощальних пісень з подякою батьку та матері, родичам. А бояри в цей час виносили і вантажили придане молодої. Після прощання «весільний поїзд» вирушав до хати молодого, а всім гостям роздавали різки та весільні «шишки», коровай. Перед двором молодого запалювали снопи, і «весільний поїзд» мав швидко через них перескочити (залишки язичеського обряду очищення вогнем). Увесь перехід до хати молодого супроводжувався піснями. Іноді молодий їхав додому сам, там його зустрічали хлібом-сіллю. Потім він повертався до молодої, але на воротах його зустрічав брат молодої і вимагав викуп за неї горілкою або грошима. Але частіше «викуп» молодої відбувався ще за першим разом, коли наречений забирав її до церкви. Комора. Цей звичай був важливим заходом для підтримки в молоді високої моральності і цнотливості, а для батьків — перевіркою, чи здатні вони виховати свою дитину відповідно до звичаєвого права та моралі. У хаті молодого у коморі молодим готували постіль, а на ранок простирадло вивішували у дворі, щоб усі бачили, що наречена була цнотлива. У разі, якщо це було не так, рід молодого мав право повернути батькам молоду, що не зберегла цноту до шлюбу. Це вважалося особливою ганьбою для роду молодої. Покриття. Обряд покриття відбувався в понеділок вранці. Дружки з піснями знімали з чесної молодої вінок і стрічки та віддавали їх молодшій сестрі чи незаміжній родичці молодої. А жінки одягали на молоду очіпок і пов'язували зверху хусткою. Перед покриттям нечесної молодої (якщо її не повертали батькам) стрічки рвали, а вінок кидали і топтали ногами. Перезва. Після покриття весь рід молодого з короваєм прямував до нових сватів. Після частування дружки всіх гостей пригощали короваєм, а після танців усі розходилися. На цьому весілля закінчувалося. У деяких регіонах весілля святкували ще й у вівторок. У хаті молодого молодь вбиралася циганами і гуртом ходила по родичах, випрошуючи або крадучи борошно, курей, гречку. Повернувшись у хату молодого, вони граблями, рогачами і кочергами дряпали піч та стіни, щоб молода продемонструвала, яка з неї господиня буде. А батьків молодого садовили на воза з сіном, катали по селу, а потім — вивертали в пилюку на дорозі або в найбільшу калюжу.

12. Література Київської Русі як початковий етап розвитку української літератури Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури. Наголосимо, що до літератури-посередниці давньоруські книж­ники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні за­уваження, цитати тощо. До перекладної літератури належали: богослужебні книги — Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих — апографи, патерики — збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги — пам'ят­ки церковного права, церковні статути; філософські твори на зра­зок "Шестодневу"; історичні хроніки; гомілетика — урочисті "сло­ва" на церковні свята. Важливі політичні й історичні проблеми висвітлювалися у тво­рах оригінальної руської літератури, що ґрунтувалася на досвіді усної дохристиянської культури. Вчені дослідили, що в 10 тис. церков і монастирів, побудованих на Русі з кінця X до початку XIII ст., налічувалось близько 85 тис. перекладних та оригінальних книг. Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досяг­нень світової культури сприяли тому, що першими руськими письменниками були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, ігумен Печорського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр Основним джерелом викладу філософських соціальних і мо­рально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол ("Дії Святих апостолів" і "Послання апостолів"), Псалтир, П'ятикнижжя Мойсеєве,Буття. Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають тетра-Євангелія, тобто всі чотири Євангелія (від Мат­вія, Марка, Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Єван­гелія виконав дяк Григорій у 1056—1057 pp. на замовлення нов­городського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і назва — "Остромирове Євангеліє". Деякі дослід­ники вважають, що форма письма цього твору засвідчує про його київське походження, а дяк Григорій, ймовірно, був з духовенс­тва, яке приїхало з Києва до Новгорода. Інше важливе джерело давньоруської християнської філософ­сько-літературної думки становила візантійська література, зо­крема патристична — твори "отців церкви": Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина та інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325 — 787 pp.). У них обґрунтовані основні догмати християнства. Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважаєть­ся "Ізборник Святослава", укладений 1073 та 1076 pp. для київ­ського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літерату­ри, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, де роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В "Ізборнику" 1073 р. подано перший "Індекс книг істинних і хибних", в якому йшлося про книги, які слід читати і які заборонені ("відречені", апокрифічні книги). В "Ізборнику" 1076 р. згадувався автор — "грішний Іоанн", розповідалося, яки­ми джерелами користувався укладач книги, коли була закінчена робота, хто замовив "Ізборник" тощо. Ці публікації були перши­ми на Русі бібліографічними довідниками. Для характеристики епохи виникнення оригінальної літерату­ри Київської Русі найкраще підходить афоризм з "Євангелія від Іоанна": "Спочатку було слово". "Словами" називалися тоді твори церковно-повчального характеру. Сюжетом для їх написання могла слугувати історична подія, злободенна суспільна проблема, поста­новка моральної теми. Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Творив він у XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він автор визначної пам'ятки вітчизняної писемності — церков­но-богословського твору "Слово про закон і благодать", написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руської землі, руської церкви. Зауважимо, що під "Зако­ном" стародавні письменники розуміли Старий Завіт — першу ча­стину Біблії (іудаїзм), а під "Благодаттю" — Новий Завіт — другу частину Біблії (християнство). Митрополит Іларіон висунув перед собою складне історико-філософське завдання — довести ідею рівності всіх народів, під­вести читачів до ідеї введення давньоруського народу до всесвіт­ньої Історії, показати, що руська земля "славиться в усіх чоти­рьох кінцях Землі". Автор акцентує на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром, що повністю відповідало по­літичному курсу Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політич­ну, церковну і культурну незалежність від Візантії. В особі Воло­димира Святославича Іларіон вперше в давньоруській літературі створює образ ідеального князя — "правдивого славного та муж­нього". Він першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце висуває "божественну мудрість". У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а не історичні записи), у такому вигляді не відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посоль­ські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов'янських народів. Загалом давньоруські літописи — це надзвичайно цінне істо­ричне джерело, з якого можемо дізнатися про окремі подробиці подій і процесів, більше ніде не висвітлених. Однак у тексти лі­тописних зведень часто вносилися зумовлені політичною кон'юнк­турою зміни. При зміні політичного курсу чи ситуації літописи повністю переписувалися, інколи поспішно, а подекуди, можливо, і ґрунтовно. Робилося це майже так часто, як часто змінювалася влада на великокняжому столі, а за умов невпинних усобиць з кінця 30-х років XII ст. це стало буденною подією. Ворогуючі князі й цілі князівські лінії, зокрема, "мономаховичі" й "ольговичі"не могли байдуже оминати процесу літописання і наполягали на необхід­ності ідеалізації своєї династичної гілки та осуду своїх конкурен­тів. Літописи створювалися на підставі багатьох різноманітних дже­рел, а укладачами таких хронік найчастіше були монахи. Пере­дусім вони намагалися використовувати Біблію, а тому дуже часто розпочинали опис з короткого переказу основних старозавітних подій: про перших людей, Великий потоп, розселення синів Ноя по світу тощо. Найвидатнішим історичним твором Київської Русі й найвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом є "Повість временних літ", написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літо­писи, що дійшли до нашого часу. До цього літопису ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені самим Нестором та його попередниками. Вперше зроблено спробу визначити міс­це Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов'язати її історію зі світовою. "Повість временних літ" показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоруській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. "Временний", тобто тимчасовий, ми­нущий, недовговічний характер мають усі події земного світу. Водночас оскільки все на землі перебуває під пильним оком Бога, ці події — наслідок божественного провидіння, а не випадковий збіг обставин. Тому першим завданням монахів-літописців є "роз'яс­нення" на історичному матеріалі вищої волі. При цьому літопи­сець залишається патріотом своєї землі, який не може не вияв­ляти певних симпатій співвітчизникам. У подробицях, із ледь при­хованим захопленням сповіщає він про вдалі походи київських язичницьких дружин проти християнського Константинополя і про розміри данини, яку мали сплачувати русам імператори. Аналізуючи зміст твору, зазначимо, що він дає всі підстави вважати очевидним факт намагання культурних кіл сприяти утво­ренню на великій території Київської Русі єдиної нації. Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона концепцію осмислення давньорусь­кої історії та висунув питання про введення історії Русі до все­світньої історії. В центрі політичної історії епохи Нестора акту­альним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність. Цінною пам'яткою староукраїнського письменства є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям", написане на початку XII ст. Князь Володимир Мономах — одна з найвидатніших постатей княжих часів.У творі можна виділити три окре­мих частини. В першій автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає жити у мирі та любові, не переступати кордонів. "Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, — зазначається у посланні, — то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною пра­цею". У другій частині твору автор розглядає обов'язки щодо ближ­нього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, опікуватися вдовицями і сиротами, забороняє карати смер­тю: "Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати". В третій частині Володимир Мономах розповідає про різні при­годи та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Отже, у "Повчанні Володимира Мономаха" простежується світський, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі. Багатством художніх прийомів красномовства вирізняються твори єпископа Кирила Туровського. Автор багатьох казань і повчань відверто висловлюється за свободу волі людини, розумі­ючи її як свободу вибору між добром і злом. Видатним філософом і літератором Стародавньої Русі був Даниїл Заточник (кінець XII —початок XIII ст.), гаданий автор "Слова Даниїла Заточника" (в іншій редакції — "Моленіє Даниїла Заточника"). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі "Старого Завіту", вико­ристовує афоризми античних філософів — Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора та ін. Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури — житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографі­чних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церко­вних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського мо­настиря Антонія Печорського. У житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони стано­влять цінні інформаційно-історичні джерела. Наприклад, у "Житії Феодосія Печерського" яскраво відображені монастирський по­бут кінця XI ст., На початку XIII ст. склався "Києво-Печерський патерик" — збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монас­тиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм. У ньому вміщено уривки з "Повісті временних літ", зокрема розповіді Нестора-літописця про печерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Мат­вія, а також описуються деякі історичні події: про взаємовідноси­ни князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Пе­ремишлем, похід руських князів на половців. Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є "Слово о полку Ігоревім", створене невідомим авто­ром близько 1187 р.Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. "Слово о полку Ігоревім" присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святосла­вича проти половців 1185 р. Автор твору яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та ін. Звертаючись до них, на­щадків Ярослава Мудрого, він закликає їх "вкласти в піхви мечі", помиритися між собою. За жанром — це радше не слово-хвала, а слово-жаль з при­воду страждань Руської землі, з приводу загибелі руської дружи­ни, яку було принесено в жертву княжому прагненню слави і військової здобичі. Деякі дослідники зазначають, що "Слово о полку Ігоревім" за спрямованістю відбивало опозиційні панівній офіцій­ній ідеології пріоритети і за зверненням до язичницьких образів, і за особливою орієнтованістю на південні, степові та причорно­морські витоки русів. Великою тугою сповнений ліричний моно­лог Ярославни, який надихав багатьох українських, російських та інших слов'янських поетів до створення неперевершених шедев­рів у перекладах і переспівах цього уривку поеми. Найбільшою ж загадкою лишається постать автора — вихідця з князівського середовища, полум'яного патріота, широко обізнаної і таланови­тої людини. На думку дослідників, одним з найвірогідніших пре­тендентів на авторство твору є рідний брат Ярославни, галицький князь-ізгой (князівського походження, але без уділу, без влади над якимось регіоном) Володимира Ярославича, який під час Іго­ревого походу перебував у Путивлі поруч із сестрою. При цьому остаточно визначити автора навряд чи коли-небудь вдасться. Брак відомостей про автора цього твору яскраво ілюструє рівень нашої історичної поінформованості про Давню Русь загалом і дає підстави вважати, що її культурне життя було значно багатшим і розвиненішим, ніж дають змогу судити про це вцілілі пам'ятки та відомості.

13.Перекладна література її жанри художні особливості(апокрифи житійні твори патристика)                         Найраніше з перекладної літератури з'явилися книги, що входять до складу так званої Біблії. Так називається звод, що складається, по-перше, з пам'яток староєврейської літератури (50 окремих творів). Цей звод складався з V ст. до нашої ери до І ст. нашої ери; найдавніші із збережених до наших часів рукописних копій окремих книг належать до Х ст. (повний рукопис усього зводу, що зберігся до нашого часу, належить до XI ст.). По-друге, до складу Біблії входять пам'ятки християнсько-грецької літератури (27 творів, що збиралися докупи теж протягом довгого часу - від І до V ст. нашої ери; найдавніші рукописні копії - IV - VI ст.).         Перша частина зводу, за християнською термінологією Старий завіт, складається з книг розповідних (книга "Буття", книга "Ісход", книги Ісуса Навіна, Суддів, Руф, чотири книги "Царств" і т. д.), книг ліро-епічних (твори "пророків", "Книга Іова"), ліричних (Псалтир, "Пісня пісень"), законоуставних і ін.         В епічній своїй частині Старий завіт подає староєврейські міфічні перекази про створення світу, про життя першої людської пари - Адама і Єви в раю, чудесному саду, створеному богом; про порушення ними божественної заборони і їх вигнання з раю; про життя їх потомства аж до того часу, коли розгніване божество вирішило винищити рід людський всесвітнім потопом, залишивши з усіх людей тільки праведника Ноя з його сім'єю; про міфічну історію єврейського народу, який під проводом Мойсея виходить з єгипетського рабства шукати місце нового поселення - "землю обітовану"; про утворення староєврейського царства, його поділ і зруйнування ассірійцями та вавілонянами; про "вавілонський полон" і повернення на батьківщину і т. д. приблизно до кінця II ст. до нашої ери. Елементи народної творчості (староєврейського фольклору), поєднані в цих книгах з елементами творчості стародавньо-єврейської аристократії, світської і жрецької, були грунтовно перероблені потім грецькими організаціями, які встановили канон (норму, правило) священних книг у кількості, зазначеній вище.         В другій частині Біблії - Новому завіті, теж різноманітній щодо складу, в її епічній частині, розповідається про життя, вчення, чудеса, смерть і воскресіння засновника християнської релігії Ісуса Христа ("Чотири євангелія" - Матвія, Марка, Луки і Іоанна), про діяльність його учнів (апостолів), а в кінці, в книзі, що називається "Апокаліпсис" (одкровення), - про останні часи людства, про кінець світу і "страшний суд" над живими й мертвими.         Історією свого складання, своїм змістом Біблія до певної міри схожа на священні книги інших релігій, наприклад на староіндійські Веди, староіранську Авесту. Перша частина Біблії відбила різні етапи стародавньої історії єврейського народу, який від кочового стану переходив до осілого, від родового суспільства - до рабовласницької держави. Друга частина - Новий завіт - виникла в умовах соціального ладу Римської імперії.

       Повний переклад Біблії в українській літературі - наприкінці XVI ст. (Острозька друкована біблія 1581 р.). До цього часу використовувалися тільки ті окремі тексти біблійних книг, які необхідні були для потреб культу і складали "Паремейник" - збірник уривків із Старого завіту (паремій), які читалися під час церковної відправи. Крім того, у вжитку були й окремі книги Старого завіту в повному вигляді. З новозавітних книг раніше від інших з'явились Євангелія і "Апостол". ("Дhянія", тобто історія апостольського служіння і збірник послань, приписаних апостолам Павлові, Петрові, Іоаннові та ін.). Одна з найстаріших книг, що збереглися до наших днів від Київської Русі, - це так зване "Остромирове євангеліє", списане із староболгарського оригіналу, як гадають, у Києві дияконом Григорієм для новгородського "посадника" (намісника) Остромира в 1056 - 1057 pp. Цей рукопис, багато орнаментований заставками і розмальованими заголовними буквами, з трьома зображеннями євангелістів, який до того ж прекрасно зберігся, містить євангельські читання, пристосовані для церковної відправи в неділі і в свята (так зване "євангеліє-апракос", неповне).         Біблійні книги відкривали оберненому в християнство читачеві цілий світ різноманітних нових настроїв і образів. Вони давали йому нову відповідь на питання про походження світу, людини і людського суспільства; подавали ряд героїчних саг про боротьбу єврейського народу з ворогами (деякі із цих саг відбились уже в оповідях "Початкового літопису"), виводили образи мудрих і сильних царів (Давида і Соломона), образи майбутньої долі людства аж до його страшного, хоч і не визначеного точно в часі, кінця. Багаторазово й різноманітне теми, мотиви, образи біблійних книг були використані пізнішою літературою.

       Однією з найпопулярніших книг Біблії і в світовій літературі, і у нас був Псалтир.- збірник 150 релігійних гімнів, молитов-пісень, який складався староєврейською мовою між VII ст. до н. е. і І ст. н. е. Автори цих пісень невідомі: очевидно, їх було багато, хоча традиція висунула переважно одного - царя Давида. Дослідження показує, що сучасний текст Псалтиря є результатом роботи цілого ряду поколінь: найдавніші його частини належать до епохи, коли єврейська релігія ще не знала монотеїзму; вони зберігають залишки первісних магічних поглядів.         Різними були й приводи до складання псалмів: серед них є гімни хвалебні, подячні і благальні, повчальні й пророчі пісні, пісні-елегії. Єдність враження створюється лише загальним пристрасним тоном і грандіозністю образів. Людині протиставлено образ грізного божества Ягве-Єгови, що живе на Синайській горі, громовержця, бога війни, який любить моління і хвали, нещадного в своїй помсті. Віршований ритм побудований на симетричному (паралельному) розташуванні думок: у кожному паралельному виразі знаходимо підвищення і зниження, наприклад:               Виразність поетичної форми псалмів, стислість і закінченість окремих виразів разом з широким застосуванням Псалтиря в християнському богослужебному культі забезпечили даній пам'ятці широку популярність у слов'ян після їх переходу в християнство.       АПОКРИФИ

Апокрифічні перекази в складі перекладних візантійських збірників, у складі так званої Палеї (виклад старозавітної історії за Біблією і легендами, свого роду сурогат повної Біблії, яка ще не була повністю перекладена) і в окремих списках тягнуться через усю історію української літератури (аж до XIX ст.). Апокрифи лишили дуже помітний слід в українському фольклорі: українських народних казках храмових розписах та іконах

Поширюючись на письмі, апокрифічні перекази поширювались і усним способом. Ігумен Даніїл з Чернігівщини, що їздив до Палестини в XII ст., у розповідь про свою подорож вставляє багато апокрифічних переказів, які він чув від провідника, що був "муж свят, стар денми і книжен вельми". В істинності і святості цих розповідей Даніїл не сумнівається. Апокрифами користувались іноді і, наново складаючи їх, так звані єретики які повставали проти панівних, затверджених офіціальною церквою поглядів. Апокрифи єретичного походження розвивали, наприклад, ідею релігійного дуалізму, боротьби двох рівноправних сил - бога і диявола, ідею, яка підривала принцип феодальної ієрархії і беззаперечного шанування "нижчими" вищих. Апокрифи були одним із засобів пропаганди в слов'янських єретиків Х ст., "богомілів"; всі вони виникли як одна з форм протесту закріпаченого і обтяженого поборами селянства проти феодальних володарів. Дуалістичні перекази про створення світу ми знаходимо вже в літописній розповіді про ростовських волхвів ("Повhсть временных лhт", 1071). В українському фольклорі такі перекази утворюють широкий цикл, що змальовує різні епізоди боротьби бога з Сатанаїлом, в якій бог іноді зазнає і невдач, але кінець кінцем перемагає Сатанаїла. Ними давно зацікавились фольклористи, і ще М.П. Драгоманов і М.Ф. Сумцов присвячували ній темі спеціальні розвідки.         Широкий цикл апокрифічних переказів щодо їх тематики дослідники поділяють на три групи. Першу становлять апокрифи старозавітні - про створення світу, про Адама і Єву, про Ноя і всесвітній потоп, про потемків Ноя і, зокрема, про Йосифа та його братів, що продали Йосифа в Єгипет, про Мойсея, про царів Давида і Соломона тощо. Більшість цих апокрифів ще староєврейського походження. Другу групу - новозавітні апокрифи - можна поділити на дві підгрупи: першу становлять перекази про Христа - апокрифічні євангелія Іакова, Фоми, Никодима, і легенди, що їх доповнюють, наприклад, переказ Афродітіана про народження Христа, переказ, який згодом дав ряд деталей українським шкільним драмам різдвяного циклу XVII - XVIII ст.; другу підгрупу становлять апокрифічні ходіння апостольські, які розвивають і доповнюють новозавітну книгу "Діянь апостольських". Третя велика група близька до другої - апокрифи есхатологічні,в яких розповідається про потойбічний світ, про рай і пекло - місця, де блаженствують праведні і страшними муками караються грішники, про майбутню долю людства і про останній, "страшний", суд.

Недаром особливо популярні були апокрифи есхатологічні. Церква сама охоче поширювала цю літературу як засіб впливу на маси; проте й ті верстви населення, які вороже настроєні були до існуючого порядку, але не мали впевненості, що можна змінити його власними силами, тяглися до цієї літератури, яка давала можливість хоч би в мріях побачити торжество соціальної справедливості. Цим пояснюється, наприклад, поширеність апокрифа "Хожденіє богородиці по мукам".         Зміст цього апокрифа зводиться ось до чого: на прохання богородиці архангел Михаїл відкриває перед нею всі муки грішників у пеклі, а потім ангели возносять її до престолу невидимого творця, де вона з усім сонмом безтілесних сил і святих благає свого сина про помилування грішних. Прохання її довго лишається марним, і тільки нескоро бог погоджується не простити, а полегшити становище засуджених, давши їм відпочинок "від великого четверга до святої п'ятидесятниці".         Апокриф дійшов до нас у рукопису XII ст. і переписувався з додатками та переробками потім не раз. Ряд українських текстів XVIII - XIX ст. надруковано у відомому збірнику апокрифічних текстів І. Франка. апокрифа "Хожденіє богородиці" та її заступництво за грішних не забулась; вона перероблена в українському фольклорі в одну з щедрівок, широко відомих аж до XIX ст. включно.  Серед старозавітних апокрифів найбільш розвинену фабулу мають апокрифічні казки про царя Соломона. Термін "казка" цілком застосовний до цих легенд. В переказах про Соломона досить важливе місце займає тема розв'язання важких загадок. На загадках будується жанр апокрифічних запитань-відповідей ("Бесhда трех святителей" та ін.), які задовольняли колись примітивну допитливість; з них можна було дізнатися, на чому держиться земля, від чого походить грім і блискавка, із скількох "частин" був створений Адам, хто двічі помер (Лазар, якого за євангельською легендою воскресив Христос), хто не вмер (Ілля-пророк, живим узятий на небо) тощо. Оточена епічною дією, вкладена в уста дійових осіб, загадка стає основою апокрифічних переказів про суди царя Соломона, про його змагання в мудрості з царицею Савською і з перським царем Дарієм. Цариця, що з'явилася "від півдня", хоче поставити в безвихідь мудрого царя своїми хитромудрими відповідями. Коли її запитують, яке м'ясо вона хоче їсти, - вона відповідає: "М'ясо тих звірів, які ночами літають між небом і землею, мають кістяні крила, на небо не дивляться, голосу не мають". Соломон здогадується, що мова йде про рибу. Іншим разом цариця одягнула своїх отроків і дівчат в однакове чоловіче вбрання, постригла їх однаково і стала вимагати, щоб Соломон розрізнив їх. Соломон звелів насипати горіхів і запропонував позбирати їх: отроки стали класти їх собі в кишені, а дівчата сипати в рукава. Так знову було розв'язано загадку, і цариця, повернувшись у свою землю, "подивилась вельми премудрости Соломонове".               Суди Соломона і змагання в мудрості - тільки частина легендарного циклу про знаменитого царя. Центральною частиною циклу є перекази про збудування Соломоном ієрусалимського храму при сприянні демона Ашмедая (Асмодея), який у слов'янських обробках перетворився в казкового Китовраса.

Казки про Соломона легко знайти в першому-ліпшому збірнику українських народних казок. В "Малорусских народных преданиях и рассказах"

       Більшість апокрифів своєю формою нагадують кінець кінцем більш-менш насичені фабульним матеріалом казки. Зв'язок з церковною літературою виявляється лише в іменах і деяких деталях оповідання, яке в цілому розраховане на цікавість і тому легко переходить з письменства в казковий фольклор. Мораль, що випливає з апокрифічних оповідань, мало спільного має з мораллю офіціальної церкви. Апокрифічна література любить зниження священних осіб і подій: вона часто-густо, так би мовити, демократизує і божество, і святих, зводячи їх з їхньої висоти на рівень повсякденних побутових відносин. Апостоли ходять по Землі не стільки як проповідники християнського вчення, а як звичайні мандрівники. Виголодавшись, вони, проходячи полями, просять хліба у селянина, але біднякові нічого дати. Він іде до міста по хліб, а тим часом апостоли беруться за плуг, орють і сіють; чудесним способом перед самим поверненням старого селянина нива вкривається спілим житом

Церква вносила апокрифічні перекази в індекси заборонених книг, засуджувала їх як "басни и кощюни", але часто-густо користувалася ними і в своєму образотворчому мистецтві, і в проповідях, і в інших видах церковної літератури, зокрема в літературі агіографічній.        Агіографічна література становить другу популярну групу перекладного письменства, введеного християнським культом. До неї входять так звані "житія святих". Житіє - біографія видатної, з погляду церкви, особи, що написана в тоні її вихваляння. Починаючи з епохи своєї боротьби з язичництвом,християнство зібрало чимало спогадів про своїх ревносних прихильників, які або заплатили за свою відданість новій релігії мученицькою смертю (мученики), або безстрашно визнавали її, зазнаючи утисків і страждань (сповідники), або, займаючи керівний пост у християнській общині, сприяли зміцненню нового культу або прославились життям, строго згідним з приписами церковної моралі (преподобні). Дії останніх полягали в аскетичних подвигах, наприклад у відмовленні від їжі (посники), в цілоденному стоянні на якомусь підвищенні - "столпі", в стані мовчазного самозаглиблення (столпники); ще інші відмовлялись з любові до бога від вищого людського дару - розуму, симулюючи ідіотизм і божевілля .

  Цих своїх діячів християнська релігія називала загалом - "святі". Пам'ять про них становила гордість церкви, життєписи їх подавались як історично-цінний спогад, як приклад, що заслуговує наслідування.            Особливо вдячний матеріал авторам житій давали євангельські розповіді про життя і чудеса Христа. Христос - ідеал, що його повинен наслідувати святий, а тому житіє пристосовує свою розповідь до євангельської, поповнюючи недостачу відомостей ситуаціями, аналогічними до життя Христа.

  Отже, перед новою літературною формою "житія" відразу поставала небезпека вдатися в шаблон. Цієї небезпеки вона й не уникнула. Цілий ряд житій складається з риторичних схем, загальних місць, з якими нема чого робити історикові і від яких мало користі історикові літератури. Але поряд із шаблоном більшість житій містить і елементи, навіяні живою дійсністю: в них відбились місцеві побутові риси і риси епохи, в них знайшли свій вияв ідеали різних суспільних груп, починаючи від перших часів християнства і кінчаючи епохою капіталізму, коли нові святі з'являлися вже дуже рідко. Житіє неминуче повинно було займатися не тільки зовнішньою біографією святого, а і його "внутрішнім життям", - інакше кажучи, його психологією.Фантастика житій, їх повчальність, подавана в живих образах, в непозбавленій драматизму формі, цікаві побутові деталі - все це забезпечувало жанрові популярність серед читачів. Житіями захоплювались, як потім захоплювались романами: в образах головних дійових осіб вбачали ідеал, зразок поведінки.        Слов'янські переклади пам'яток агіографічної літератури прийшли на Київську Русь, мабуть, одночасно з богослужебними книгами. Звичайно житія приходили в складі двох збірників.         Перший, що по-грецькому називався Мінологієм (Місяцесловом), або Синаксарем (збірником), у слов'янському перекладі дістав назву "Пролога". (На початку це збірник дуже коротких пам'яток, розміщених у порядку церковного календаря, з доданням таких же коротких заміток про свята "господські" і "богородичні"), більше довідник, ніж книга для читання. Далі збірник значно розширився після додання нових житій святих (місцевих), повчань, цікавих повчальних легенд з різних джерел. Вийшла велика хрестоматія різноманітного, цікавого в цілому, але, звичайно, підпорядкованого церковним тенденціям читання.         Другий тип збірника - "Четьї-мінеї"- збірник широких житій, також розміщених у календарному порядку (дванадцять частин за дванадцятьма місяцями року), причому на кожний день, в порядку зазначеної вище ієрархії, подається декілька житій різного обсягу, аж до розмірів повісті і навіть роману.         Найстаріші списки "Пролога" припадають на XII - ХІІІ ст.; списки "Четьїх-міней" збереглися від ще більш ранньої пори (найстаріші, що дійшли до нас частинами, належать до XI ст.) і існували на Україні аж до XVII ст., коли один з тодішніх українських письменників, Дмитрій Туптало, зробив нову обробку всього житійного матеріалу, яка вийшла друком у 1689 -1705 pp. і відома під назвою "Четіїх-міней Дмитрія Ростовського". Аж до новітніх часів "Четьї-мінеї" були однією з найпоширеніших книг до читання не тільки серед панівних класів, а й серед письменного селянства. Шевченко в епілозі "Гайдамаків" згадує цей збірник. Ще більше читались, звичайно, "Четьї-мінеї" в новооберненій у християнство Київській Русі.

  Візантійська література знала три типи житій: житія реторичні, житія літургічні (що читалися під час відправи культу) і житія народні. Само собою зрозуміло, що найбільшої популярності в Київській Русі набули житія останнього типу, названі народними, звичайно, не тому, що вони виникли в народі, а тому, що вони розраховані були на широкого читача.         Виникнення монастирів - зокрема заснування Києво-Печерської лаври - викликало інтерес до житій засновників східних монастирів: уже автор "Житія Феодосія" Нестор другої половини XI ст. посилається на відомі йому житія Антонія Великого, Сави Освященного, Євфімія - видатних пустинників Сходу. Особливий слід в європейському мистецтві лишило "Житіє Антонія Великого", написане Афанасієм Александрійським (IV ст.) і рано перекладене слов'янською мовою. Тема "спокуси святого Антонія" довгий час була поширеною темою західноєвропейського живопису.        В житії постійно підкреслюється байдужість Антонія до освіченості і світського знання. В дитинстві Антоній не вчиться грамоти; пам'ять заміняє йому начитаність; він премудрий і розумний, хоча зовсім "не учился книгам".

З дитинства Антоній не цікавиться "миром". Дитячі ігри його не приваблюють. Зате він ретельно ходить до церкви. Після смерті батьків, увійшовши одного разу до храму, він чує слова, що там читаються: "Якщо хочеш бути досконалим, іди продай майно і гроші роздай жебракам". Так він і робить. Дальше його життя - ряд аскетичних подвигів: піст, умертвіння плоті, життя в дикій пустелі, де потім навколо нього збираються послідовники і засновується монастир. Саме тут і починають його спокушати демони. Спочатку вони намагаються збентежити його різними життєвими спогадами і турботами; далі вони страхають його звуками грому, примарами диких звірів, засліплюють його чудесним світлом, бентежать грою і танками, але святий не піддається. Одного разу демон постукав у ворота монастиря і почав скаржитися Антонію на монахів, які ненавидять його без усякої причини: "Я ж їм нічого не роблю, самі вони себе і один одного бентежать". Антоній змушений був визнати справедливість слів демона. Ставши засновником і главою обителі, Антоній запроваджує в ній суворий чернечий статут, викриває язичників і єретиків, повчає братію, творить чудеса і кінець кінцем помирає, відчуваючи наближення ангелів, що прийшли по його душу.         Крім епізодів із спокусами, житіє бідне на фабульні моменти і становить інтерес, головним чином, для чернечого середовища. В ньому заперечується не тільки сучасний побут, а й усяке мирське піклування про життєві потреби. Це типове житіє аскета, для якого важливі тільки питання морального самовдосконалення, що розуміється як знищення в самому собі всяких бажань іпотреб. Серед інших святих особливо популярний на Україні був святий Святий Ілля-пророк святий Георгій Побідоносець Микола Мирликійський - "Мирнокиївський", як називає його народна пісня, переусвідомлюючи по-своєму незрозумілу грецьку географічну назву. З його ім'ям зв'язаний цілий ряд українських народних легенд, почасти побудованих на мотивах його житія, почасти заснованих на якихось дохристиянських переказах. Якщо, наприклад, святий Пантелеймон, на прізвище Цілитель, став покровителем народної медицини, святий Воніфатій - спеціалістом по лікуванню пияцтва, то святий Микола відомий як рятівник потопаючих, поручитель у грошових справах.Візантійське житіє святого Миколи вже в XI - XII ст. стало доповнюватися оригінальними розповідями про його чудеса, які він зробив уже в межах Київської Русі.        епос про святого Миколу, епосу, що виник у Київській Русі і на Україні на основі житійних легенд і ще не досить досліджений літературознавцями і фольклористами. Але житія могли ставати популярними і не лишаючи помітних слідів у фольклорі. Поряд з житіями, пройнятими аскетичними чи строго ортодоксальними тенденціями, до складу тих самих "Четьїх-міней" потрапляли і житія, з офіційного погляду, апокрифічні, або тому, що в них подавались факти, зовсім невідомі канонічним писанням, або тому, що в них, хоч і в приглушеній формі, чулись ноти протесту проти панівних класів. Нерідко своєю формою ці житія далеко відходили від усталеного агіографічного типу житій, проте це не заважало їм сильніше впливати на фантазію і почуття широкого кола читачів. Такими, є, наприклад, багаті на есхатологічні мотиви житія Василія Нового (грецька пам'ятка Х ст.) і Андрія Юродивого (X - XI ст.).         Житіє Василія Нового збереглося в слов'янських рукописах XIV і наступних століть.Воно набуло великого поширення, і майже немає жодного великого рукописного збірника, де не було б списку цього житія. Починається воно звичайно: святу людину без роду і племені, бродягу, що видався підозрілим візантійським властям, заарештували, кинули в тюрму і взяли на тортури, але цим не добились від нього потрібних про себе відомостей. Кінець кінцем його випустили. Добродійники дали йому притулок, приставили до нього в служниці бабусю Феодору. Василій живе в столиці разом з гуртком своїх шанувальників, спостерігаючи двірцеві перевороти і чвари, що тут відбуваються. У нього дар провидіння, і на цьому засновані його нечисленні чудеса; загалом він особа загадкова, і про нього самого розповісти майже нічого: його житіє - привід для двох великих додатків, зв'язаних з житієм майже механічно. Ці додатки - розповідь Феодори, що явилася після смерті учневі Василія ченцеві Григорію, про повітряні митарства і видіння самого Григорія npo страшний суд.         Феодора докладно розповідає, що вона почувала під; час смерті. Ангели взяли її душу і повели до бога. По дорозі. душа робить двадцять дві зупинки; саме вони і називаються митарствами. На кожній зупинці демони в образі страшних ефіопів затримують душу і подають їй рахунок її гріхів. Ангели протиставляють йому добрі діла Феодори і заслуги святого Василія; зваживши гріхи й заслуги, відкупляються від злих митарів і йдуть далі.         Інший епізод - видіння Григорія про останні дні і страшний суд: тут - картини пекла і раю, блаженство праведних, муки грішників - образи, що, за літописним переказом, вразили колись уяву князя Володимира і широко були потім використані церковним живописом. Поряд з апокрифічним "Хожденієм богородиці по мукам" - це ще одна візантійсько-слов'янська паралель до "Комедії" Данте. Основне джерело оповідання - Апокаліпсис і "видіння", а разом з ними - враження від реальної дійсності, реалістичний зміст, прибраний в "ірреалістичну" форму. 

  Незважаючи на деякі сліди риторичної виучки в автора, в цілому житіє Василія Нового відступає від шаблону риторичних житій і наближається до тієї групи, яку вище названо було "народною". Ще далі від традиційної форми стоїть перекладене "Житіє Андрія Юродивого".             Терміном "житіє" позначалися нерідко і твори, які за своїм типом належать до жанру роману - таке, наприклад, "Житіє святих Варлаама і Іоасафа,царевичаіндійського".         Пам'ять цих святих відзначається в православному церковному календарі 19 листопада. Слов'янський переклад житія з грецької з'явився в Київській Русі ще в домонгольську епоху, хоча рукописи, що збереглися, не старіші XIV ст. Вже в 1637 р. в друкарні Кутеїнського монастиря вийшло друковане видання житія. В додатку до тексту вміщено оригінальну "Пhснь святаго Иосафа, кгды вышел на пустиню", яка стала потім зразком для цілого ряду руських духовних віршів і українських "побожних пісень". Пізніше, в скороченій переробці, житіє було вміщене в "Четьїх-мінеях" Дмитрія Ростовського.            Житіє наближається до роману не тільки розмірами, -а й елементами психологічного аналізу: виникнення сумнівів у душі Іоасафа, невиразні шукання сенсу і мети життя, боротьба між любов'ю до батька і любов'ю до відкритої йому Варлаамом релігії тощо - така різноманітність у зображенні внутрішнього світу героя не властива житіям і взагалі була новиною в літературі.

 Усе земне, - проповідує Варлаам, - примарне, як сон. Люди, поневолені тутешнім світом, поринули в турботи і не думають про те, що їх жде за гробом, подібно до тієї людини, яка тікала в пустелі від розлютованого однорога. Тікаючи, вона попадає в глибоку яму; падаючи, хапається за деревце і повисає на ньому. Приглянувшися, бачить, що корінь деревця невпинно підгризають дві миші - біла й чорна; на дні ями - страшний дракон з розверстою пащею чекає, щоб мандрівець упав; із стіни провалля тягнуться до нього голови чотирьох отруйних зміїв. Але з гілок деревця капає мед; забувши про всі небезпеки, людина починає вкушати ці мізерні солодощі і тішиться ними. Далі йде тлумачення змісту: однорог - смерть, що переслідує рід людський; деревце - життя людське, що невпинно вкорочується зміною дня і ночі (біла і чорна миші); дракон - пекло (або диявол), що чекає загибелі грішного; краплини меду - земні насолоди, мізерна "сладость мира сего". Притча полюбилась і, відокремившись від даного житія, існувала окремо в старовинній літературі, у морально-повчальних збірниках; відобразилась вона і вобразотворчому мистецтві.         Серед інших притч Варлаама є й такі, що згодом можемо зустріти в творах найвидатніших письменників нової Європи. Так, сцена вибору нареченого у "Венеціанському купці" Шекспіра повторює мотив "притчі про ковчеги" з житія.        Манера вставних розповідей зближає "Варлаама і Іоасафа" з розповідною літературою Сходу. Грецький оригінал житія приписується то якомусь ченцеві Іоанну, то Іоанну Дамаскіну, відомому візантійському письменникові і поетові VIII ст. Однак уже в XVII ст. помітили схожість історії Іоасафа з переказами про легендарного засновника буддійської релігії, індійського царевича Сіддарти. Роботи літературознавців XIX ст. показали з усією переконливістю, що "Житіє Варлаама і Іоасафа" - справді християнська переробка буддійських легенд, "перехожа повість", яка втягнута була в коло агіографічної літератури і як житіє набула широкої популярності у всіх літературах Європи.Особливо полюбились зазначені вище притчі Варлаама.Вже наприкінці XII ст. ми можемо відзначити факт використання однієї з варлаамових притч відомим церковним оратором Кирилом Туровським в "Повhсти к Василию игумену о бhлоризць". "Притчу об инорогh".Серед віршів І. Франка в збірнику "Мій Ізмарагд" ми знайдемо поетичний переказ п'яти апологів Варлаама, витлумачених уже зовсім по-новому, в дусі революційно-демократичного просвітительства кінця XIX ст.         Поряд з житіями до агіографічної літератури належать і малі розповідні форми: невеликі оповідання, анекдоти, влучні вислови. Візантійська література знала кілька таких патериків. Найбільшої популярності в слов'янських перекладах набув збірник, складений Іоанном Мосхом, ченцем кінця VI - початку VII ст., який об'їхав разом із своїм другом Софронієм монастирі Палестини, Єгипту, Синаю, Сірії, Малої Азії й зібрав там багато різноманітного матеріалу. Книгу свою він назвав "Луг".В строкатій сумішці, "подібно до квітів лугових", зібрано тут у єдиний букет понад 200 окремих оповідань, які загалом становлять чималий інтерес і для історика побуту, й для історика культури. Як і інші укладачі патериків, Мосх не намагається літературно обробити свої оповідання. Оповідання патериків - це звичайні записи.          Під їх впливом"Синайського патерика", виник оригінальний, "Києво-Печерський патерик". Між оповіданнями перекладних патериків і оповіданнями "Києво-Печерського патерика" часто спостерігається схожість, яка пояснюється, зрештою, не стільки запозиченням, скільки схожістю побутових умов монастирського життя і схожістю думок та почуттів близько споріднених соціальних груп.         Вплив перекладної агіографічної літератури на літературу оригінальну винятково великий. Вище вже говорилось про виникнення в фольклорі цілого ряду агіографічних легенд, де відгуки житій переплелись з мотивами, що йдуть від язичницької старовини. Багато чим завдячує житіям і лірична поезія напівкнижного й напівнародного походження: так звані "набожні" або "побожні" пісні, що поширювалися серед патріархально-відсталого селянства і через усну передачу, і через збірники, рукописні й навіть друковані, на зразок "Богогласника", що з 1790 p. витримав кілька видань, у складі якого є ряд пісень, взятих із житійних збірників (пісні Параскеві-П'ятниці, великомучениці Варварі, святому Миколаєві, Олексієві - чоловіку божому та ін.).          Перекладна церковна лірика представлена творчістю багатьох десятків поетів, серед яких свого часу славилися, наприклад, Єфрем Сірін (сірієць) - IV ст., Григорій Богослов - IV ст., Роман Сладкопєвець - V ст., Андрій Критський - VII - VIII ст., Іоанн Дама скін - VII - VIII ст., монахиня поетеса Кассія - IX ст. та ін. Суб'єктивних елементів у цій ліриці або немає зовсім, або вони незначні. Вона виявляє не особисті, а колективні почуття всієї віруючої общини. Немає великої своєрідності й в доборі поетичних засобів: вони наперед указані Біблією, книгами Старого і Нового завіту, особливо Псалтирем, і книгами пророків; тому ті самі образи і поетичні формули ми знайдемо в поетів, що належать до різних століть. Оскільки з християнського погляду особи і події старозавітної історії - прообрази і передвісники Нового завіту, остільки поезія ця багата на алегорії і символи.З формального боку, для неї характерні засвоєні від староєврейської поезії паралельність розташування частин, часте повторення рефренів. Ця лірика в деякій мірі зазнала впливу і лірики античної, і античної риторичної прози, з якої, між іншим, запозичений нахил до рими.         Вибрані й систематизовані в окремих збірниках, ці ліричні твори цілою масою прийшли в слов'янських перекладах у Київську Русь зараз же після прийняття християнства. Залежно від вміщеного в них матеріалу ці збірники мали різні назви. Так, наприклад, збірник церковних пісень, що стосуються днів церковної відправи на весь рік, називався "Минея мhсячная", церковні пісні, що стосуються до найзначнішого з християнських свят - до свята пасхи і наступних після нього тижнів, згруповані в "Тріоди цвhтной"; цьому святу в християнській церкві передує семитижневий піст. Перелічені й подібні до них книги рідко були матеріалом для домашнього читання, але під час кожної церковної відправи рік у рік слухали в хоровому й сольному виконанні твори, що містилися в цих книгах, - і вони не могли не роботи свого впливу, запам'ятовувались.         Церковні пісні, читання й обряди, розміщені в певному порядку, підпорядковані єдиному композиційному задумові, в цілому становлять "службу божу" - культову християнську драму, яка була цілковитою новиною для язичників слов'ян.

Естетичний вплив міг бути дуже великим. Ми маємо безпосередні свідчення літописного переказу про те, як Володимир перед прийняттям християнства послав послів у Візантію та інші країни подивитися, "какова там вhра". Візантійські греки повели слов'янських послів в одну з найрозкішніших своїх церков. Спів хору, вигляд служителів культу в одязі, що виблискував золотом та дорогоцінним камінням, прекрасний мозаїчний живопис, що прикрашав стіни будівлі, незліченні вогні лампад перед іконами - все це справило на послів Володимира, що жили на батьківщині ще в примітивній відносно матеріальній обстановці, разючий вплив. Повернувшись, вони, за переказом, розхвалювали князеві віру греків.